ЗМІСТ

• ВСТУП
• РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК НАВЧАННЯ ТА ВИХОВАННЯ НА ІДЕЯХ ГУМАНІЗМУ
• 1.1 Історія і філософія
• 1.2 Становлення та розвиток навчально-виховної системи за ідеями Г.Ващенка
• РОЗДІЛ 2. СУЧАСНА НАВЧАЛЬНО-ВИХОВНА СИСТЕМА НА ІДЕЯХ ГУМАНІЗМУ
• 2.1 Мета і завдання сучасної навчально-виховної системи
• 2.2 Закономірності і принципи гуманістичного виховання
• ВИСНОВОК
• ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

ВСТУП

Виховний процес в значній мірі носить цілеспрямований характер. Він передбачає певний напрям виховних зусиль, усвідомлення їх кінцевої мети, а також включає змістовну сторону і засоби досягнення цих цілей. Цілі ж виховання визначаються ідейними і ціннісними установками, які проголошує те або інше суспільство.

У нашій країні довгий час панувала ідеологічна установка на виховання людини у дусі комуністичних ідеалів, які втратили свою привабливість, а нові орієнтації доки не склалися.

У світовій педагогічній теорії і практиці вже давно склалася думка, що виховний процес не має бути заручником якихось кон'юнктурних ситуацій, знаходитися залежно від того, які погляди і переконання сповідають люди, що стоять нині у влади. Виховання молодого покоління повинне базуватися на постійних, нескороминущих ідеях і цінностях. Тому як ідейна основа всієї системи виховання мають бути вироблені і перевірені багатовіковою практикою принципи гуманізму.

Термін гуманізм дуже багатозначний, оскільки впродовж історії його вміст мінявся. Гуманізм - перш за все означає людяність: любов до людей, високий рівень психологічної терпимості (толерантності), м'якість в людських відносинах, пошана до особи і її гідності. Кінець кінцем поняття гуманізм оформляється як система ціннісних орієнтацій, в центрі яких лежить визнання людини як вища цінність. Гуманізм - це сукупність ідей і цінностей, що затверджують універсальну значущість людського буття в цілому і окремій особі зокрема.

При такому трактуванні гуманізм як певна система ціннісних орієнтацій і установок набуває значення суспільного ідеалу. Людина розглядається як вища мета суспільного розвитку, в процесі якого забезпечується створення необхідних умов для повної реалізації всіх його потенцій, досягнення гармонії в соціально-економічній і духовній сфері життя, найвищого розквіту конкретної людської особи. При цьому в сучасному трактуванні гуманізму акцент робиться на цілісне, універсальне становлення людської особи. Ця універсальність осмислюється як гармонійний розвиток її інтелектуальних, духовно-етичних і естетичних потенцій. Таким чином, з позицій гуманізму, кінцева мета виховання полягає в тому, аби кожна людина могла стати повноцінним суб'єктом діяльності, пізнання і спілкування, тобто вільною, самодіяльною істотою, відповідальною за те, що все відбувається на цьому світі. Отже, міра гуманізації виховного процесу визначається тим, наскільки цей процес створює передумови для самореалізації особи, розкриття всіх закладених в ній природних завдатків, її здібності до свободи, відповідальності і творчості.

Із змістовного боку реалізація принципів гуманізму у виховному процесі означає прояв загальнолюдських цінностей. У поняття "Загальнолюдські цінності" в даному випадку вкладається два доповнюючий один один сенсу. По-перше, загальнолюдські цінності - це цінності значимі не для якогось вузького обмеженого громадянства (соціальної групи, класу), а як те, що має значення для всього людства. Вони в тій або іншій формі властиві всім соціальним спільнотам, соціальним групам, народам, хоча не у всіх виражені однаковим чином. Особливості їх вираження залежать від особливостей культурно-історичного розвитку тієї або іншої країни, її релігійних традицій, типа цивілізації. Тому підхід до виховного процесу з позицій загальнолюдських цінностей означає його деідеологізацію, тобто відмова від нав'язування позицій, установок, переконань якоїсь певної соціальної сили, акцент на духовно-етичний, інтелектуальний і естетичний розвиток особи, на основі освоєння нею всього культурного багатства, накопиченого в історії людства.

По-друге, загальнолюдські цінності - це граничні, історично і соціально нелокалізовані цінності, які носять абсолютний характер, вічні цінності. Віруючі люди, осмислюючи загальнолюдські цінності з позицій релігії, вважають, що ці цінності мають божественну природу. У їх основі лежить ідея Бога як абсолютного втілення Добра, Істини, Справедливості і так далі Для невіруючих людей за загальнолюдськими цінностями коштує багатовіковий досвід людства, його потенцій і устремлінь.

І ще одна важлива установка вмісту виховного процесу, витікаюча з принципів гуманізму. Гуманізм, як випливає з вищесказаного, розглядає людську особу як вищу цінність, віддає пріоритет загальнолюдському початку, протиречить ідеології індивідуалізму. Гуманізм передбачає визнання даною особою як цінність особи всіх інших людей. Не випадково під терміном "гуманізм" спочатку розумілося "людинолюбство".

Гуманістичний підхід вимагає, аби як головна мета учбово-виховного процесу повинне розглядатися створення передумов для самореалізації особи.

Гуманістична орієнтація освіти може бути реалізована лише у відповідних формах учбово-виховного процесу. Йдеться про гуманістичній педагогіці. У найзагальнішому плані ця педагогіка передбачає високу міру індивідуалізму і диференціації навчання, акцент на пробудження активності і ініціативності виучуваного, вживання в стосунках викладача і студента основних принципів педагогіки співпраці.

Метою даної курсової роботи є дослідження історичних і філософських аспектів гуманізації освіти.

Актуальність проблеми. В наш час, коли молодь в основному спрямовує свої зусилля на накопичення матеріальних цінностей і благ, актуальним є питання - якими стануть їхні діти без морально - естетичного виховання, без духовних потреб.

Без виховання гуманізму (чуйності, людяності) в підростаючих поколіннях немає світлого майбуття для української спільноти.

Предмет дослідження - шляхи виховання гуманних почуттів у дітей.

РОЗДІЛ 1. СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК НАВЧАННЯ ТА ВИХОВАННЯ НА ІДЕЯХ ГУМАНІЗМУ

Для педагога-гуманіста вихованець і об'єкт його впливу, і в той же час суб'єкт, що володіє власною позицією. Звідси і діяльність педагога орієнтована на звернення-діалог з "Я" вихованця, на стимулювання, удосконалення його внутрішнього життя. Позиція педагога, залишає за учнем самостійність лише напрямної дій, свободу вибору. Еталоном педагога такого плану був і залишається Сократ, знання про мистецтво якого ми отримуємо завдяки описам його учня -- великого Платона. "Ланцюжок" педагогічного мистецтва: від Сократа до Платона, від Платона до Арістотеля -- мала своєрідне продовження в Александре Македонському. Вихованець Арістотеля був не просто найбільшим полководцем і державним діячем, геніальним політиком. У нім втілювався ідеал людини, "прекрасної душею і сильного тілом". Дуже красивий, дуже діяльний, стрімкий і спритний, дуже сужній і честолюбний, великий любитель небезпек "немає на телі живого місця від ран"; у походах нічого не набував особисто для себе, був скупий в особистих витратах, зате "щедрою рукою сипав благодіяння", сплачував солдатські борги, довіряв скаргам, непорушно дотримував договори, "з древніх царів розкаювався в своїх вчинках один Олександр -- по благородству своєї душі... подібної людини не було", -- таким зберіг Олександра старогрецький історик Арріан, "літописець" його походів.

Наш сучасник убачає в цій великій людині "чисту совість", "втілена перевага грецької думки над варваром" і пояснює історію його душі глибоким духовним впливом Арістотеля; духовна енергія філософа, обернена через слово до учня, як би матеріалізувалася в учневі, "закликала" до істини, прославляла, бо Істина, що повідомляється педагогом, -- "не змушує", "не нав'язує себе із залізною необхідністю, а вимагає вільного засвоєння", "шукає вільного слухача": "саме тіло слухача стає плоттю зверненого до нього слова".

Олександр Македонський сприймався його сучасниками Героєм, але вже не напівбогом, а Людиною. І це з'явилося результатом істотних змін в життєсмислах грецької культури, її гуманізації: людина не лише звільнялася від пут полісної свідомості -- він був на дорозі визнання свого високого призначення на цьому світі, що відображала і чому активно сприяла старогрецька філософія. Роздумуючи над практикою виховання, Демокріт (460--370 рр. до н.е.), Сократ (469--393 рр. до н.е.), Платон (428--347 рр. до н.е.), Арістотель (384--322 рр. до н.е.) виривалися з рамок "видимого" всіма, "вдивлялися" не лише в сьогодення, минуле, але і в майбутнє. Їх педагогічні ідеї виявилися настільки значимими, що і сьогодні не вичерпані їх сенси.

У філософських концепціях людини виділимо ряд вистав, що мали принципову цінність для осмислення природи виховання. Так, по Арістотелю, людина має рослинну душу (відчуття), тваринну (воля), розумну (розум), таку, що знаходиться у внутрішній боротьбі добра і зла. У житті душі домінує розумний початок (образ колісниці, де візничий -- розум, корінна -- воля, підпряжні -- відчуття). Проте розум людини в його земному бутті оцінювався досить критичний з точки зору його поведінки, стану душі. І філософи зверталися до здатності душі сполучатися з вищим світом (Абсолют, "Світло") і звідти отримувати одкровення. По Платону, це ідеї Блага, Істини, Добра, Краси, Гармонії, якими руйнуються "помилкові думки", продиктовані миттєвою вигодою, розрахунком, безпринципністю, які ведуть в пошуку істини, в пізнанні самого себе і інших, свого призначення на цьому світі. У людині сильно злочинний початок, сильні спокуси земного буття, але він володіє і найбільшим даром -- здібностями стати духовно вільним, прославити своє внутрішнє життя прагненням до ідеалів і цінностей, творити Добро не із-за страху перед законом, а по внутрішній етичній мотивації. На шляху до піднесення душі чоловік потребує духовної підтримки, турботи і допомоги -- в цьому убачалося головне призначення виховання (антропо-орієнтований підхід).

У філософських роздумах зберігалося традиційне переконання: природа священна. -- В уявленнях про виховання знаходила своє місце ідея природовідповідності, що мала однією з підстав вікову періодизацію Арістотеля, якнайповніше конкретизована Платоном в його вченні про ідеальну державу, в якій станова приналежність людини обумовлена його природними здібностями. Логіка природовідповідного виховання розкривалася в ідеях створення умов для всестороннього розвитку природних сил і здібностей; розвитку в діяльності, в регулярних вправах, що формували звички (по Демокріту, "другу природу" людини); спеціальної спонуки до розвитку (Сократ пов'язував останнє з особливим даром вчителя -- його енергетичною силою, здатною викликати в учневі прагнення мислити самостійно, яке знаменує "друге народження" людини).

Осмислюючи виховання молоді як "освіта" людини згідна ідеалу калокагатії, філософи знайшли, як показав час, найвірніший спосіб -- різносторонньо розвиваюча освіта на базі цінностей культури. Кожен з учбових предметів (граматика, гімнастика, музика, малювання), що визначали вміст афінської системи виховання, був оцінений і з точки зору практичності, і з точки зору розвитку і удосконалення духовних початків, духовного життя індивідуальності. Освітній процес з'являвся як "зустріч" дитинати (з іманентно властивими завдатками і здібностями до розвитку) і дорослого (носія культури, духовного досвіду, що володіє особливою здатністю збуджувати прагнення до духовності), як їх діалог -- засіб "передачі" і "привласнення" культурних цінностей.

Старогрецькі філософи в своїх уявленнях про виховання на "недосконалому світі" як би передбачили сучасні трактування питання про відношення держави до виховання. По Платону, виховання повинне організовуватися державою як засіб вдосконалення всього державного життя, формування кожної людини на користь держави (правда, у Платона це ідеальна держава, збудована на ідеї Блага, орієнтована на розвиток і життєву дорогу людини відповідно до природних здібностей, в чому люди не рівні між собою). Арістотель не будував ілюзій відносно ідеальної держави. Проте і він наполягав на тому, що держава зобов'язана узяти на себе виховання юнацтва, проте не в ім'я державних інтересів, а в ім'я розвитку прекрасного і духовно етичного в людині. -- Лише таким дорогою можливо і повинно "робити людей корисними" і для держави.

Гуманістична традиція в педагогіці розвивалася в старогрецькій культурі в органічному зв'язку з процесом відособлення індивіда, його вихованням, розвитком його самосвідомості; з філософствуванням, предметом якого з'явилася людина і його становлення як автономній, вільній особі, включеній в природне і соціальне середовище. Гуманістичні педагогічні ідеї старогрецьких філософів орієнтувалися на природні процеси, сили і здібності людини, на їх саморозвиток, одухотворення у вихованні культурними цінностями, ідеалами, що зумовило нескороминущий, "вічний" характер цих ідей. У історії старогрецького виховання витоки полярних моделей сучасного педагогічного процесу, антиномій сучасної педагогічної свідомості: виховання як дія і як взаємодія; соціо-орієнтовані цілі і особово-орієнтован цілі і; авторитарне виховання і гуманістичне виховання; дитина -- об'єкт і дитина -- суб'єкт виховання; прагматичне відношення і ціннісне відношення до культури.

Отже, V--IV ст. до н.е. Попереду були розквіт еллінської культури, кордону Древньої Греції, що далеко переступив, і асиміляція культурного досвіду греків римлянами, і загибель Римської імперії під ударами варварів, -- "перерва поступовості" в розвитку культури. І на цьому тисячолітньому важкому, кривавих пуги все ж не вичерпувалися джерела людяності навіть в найсприятливіших для існування людей і народів обставинах, а значить, продовжувала жити гуманістична традиція в культурі.

Гуманістична педагогічна традиція в період середньовіччя затвердилася в європейській культурі на ціннісно-світоглядних підставах християнського гуманізму. Виникнувши на Близькому Сході, християнство синтезувало духовно-етичний досвід ряду культур, включаючи античну. Не дивлячись на переслідування тих, що сповідали нову релігію, вона в перші століття нашої ери набувала усе більш широкого поширення в різних шарах римського суспільства, а в IV ст була прийнята як державна. Християнська церква з'явилася спадкоємицею культурних традицій, визначила ідеологію європейського середньовіччя.

Античному ідеалу змагальності і самоствердження християнство протиставляло той, що склався у народів Близького Сходу ідеал самообмеження, слухняності, служіння. Християнський гуманізм затверджував нові в європейській культурі уявлення про людину через ідеал Боголюдини, його діяння, його заповіти. Язичеський Космос витіснявся образом єдиного Всемогутнього і Всевишнього Творця, що створив людину за образом і подобою своєму, дарувавши йому свободу і здібність до творчості, визначивши ті закони, які гідні стосунків людини до людини (головний з них "полюби ближнього свого..."), закони милосердя, всепрощаючого і кохання. Християнство було звернене до внутрішнього світу людини, було орієнтовано на "працю душі", на її "звільнення" від внутрішнього духовного рабства, на її одухотворення високими моральними нормами, на аскетизм як подолання "плоті".

Носійка християнської релігії Церква стала організатором системи шкіл спочатку для майбутніх служителів культу, а потім і для "мирян": школи монастирські, кафедральні, приходські. Як середньовічний монастир був зосередженням "книжкової" ученості, охоронцем античної культури, так і "відколок" з монастиря -- школа на своєму рівні відтворювала ті ж освітні цінності, а проявляючі інтелектуальні схильності і здібності учні готувалися до "вчених занять". Античний ідеал виховання цілісного, різносторонньо розвиненого не лише в інтелектуальній, але і в естетичній діяльності, у фізичних вправах людини був втрачений.

Античність залишила середньовіччю вміст освіти, яка складалася ще в системі старогрецького виховання як "сім вільних мистецтв" (арифметика, геометрія, астрономія, музика-квадривіум; граматика, риторика, діалектика-тривіум). Протягом раннього середньовіччя інтелігенти і інтелектуали того часу -- ченці звільняли ці учбові предмети від язичеської ідеології, пристосовували до християнського світогляду, сучасного наукового розвитку, певною мірою до сприйняття учнів. Проте освітній матеріал, як і схоластична наука середньовіччя, мав "своєю мовою" латинь, перетворював учення на важку працю догматичного запам'ятовування і заучування.

У чернечий ідеал людини включалися такі якості, як слухняність, дотримання авторитетам, аскетизм духовний і фізичний, самодисципліна. Шкільне навчання, весь устрій шкільного життя відтворювали в специфічних формах ці суворі норми поведінки, перш за все дисциплінуванням учнів на основі суворих правил і вимог, строгої регламентації всієї шкільної організації, системи покарань, включаючи фізичні.

За зразком церковних шкіл стали створюватися у міру зростання міської культури школи цехові (для дітей ремісників), гільдійські (для дітей купців), потім магістратські (міські).-- Дітей виучували читанню і листу на рідній мові, рахунку, релігії -- тому елементарному, що було необхідне жителеві середньовічного міста в його життєдіяльності. Як і церковні, це були "школи навчання", школи книжкових знань, догматичного учення, авторитарної дисципліни.

Народжена в лоні середньовічного монастиря, школа навчання відтворювалася в історико-педагогічному процесі із століття в століття, і не лише в практиці, але і в дидактичних системах. Основні параметри її моделі: у меті -- домінує сукупність (система) знань, умінь, навиків, які необхідно "дати" таким, що вчиться; у співвідношенні "діяльність вчителя -- діяльність учня" -- учень виступає об'єктом педагогічної дії, "повинен" засвоїти знання, уміння, навики; вміст учбового процесу -- точно визначений, зафіксований в стандартах різного роду круг знань, умінь, навиків; процес навчання націлений на методи і засоби організації пізнавальної діяльності репродуктивного (відтворюючого) характеру; до книжкового навчання пристосовані шкільні приміщення, меблі, устаткування; функціонування школи підтримується дисципліною, порядком, строгою регламентацією діяльності учня і вчителя.

У історико-педагогічній літературі школа середньовіччя описується як авторитарна школа примусу і насильства над особою. Проте історичні документи зберегли факти і іншого роду. З підручників і керівництва для вчителів періоду раннього середньовіччя (VIII--XI ст.) виникає світлий образ школи, де діти люблять вчитися, а вчитель любить учити. Так, учні зовнішньої монастирської школи -- хлопчики, що працювали в сім'ї або по найму: "Одні з них орють землю, інші пасуть овець, треті пасуть корів, деякі полюють, інші ловлять рибу, треті полюють з соколом, деякі торгують, інші шиють взуття, треті виварюють сіль, деякі печуть хліб для ринку" (1, 55). Що наводило їх в школу? Прагнення до того, аби навчитися "говорити правильно", "говорити по-латині", не "залишатися неуками", "не бажаний уподібнитися тваринам, які нічого не знають, окрім води і трави" (1, 56). Метод навчання -- бесіда: вчитель запрошує учнів до роздуму, спираючись на їх життєвий досвід, підводячи до прийняття ними загальнолюдських цінностей, християнських заповідей в колективному обговоренні. Інший метод -- катехізичний (питально-відповідний), за допомогою якого вчитель вводив абстрактні знання, що підлягали запам'ятовуванню: не пояснюючи предмет або явище, а викликаючи здивування, "взрихляючи грунт" для самостійного мислення, наприклад: "Що таке місяць? -- Око ночі, роздавач роси, пророк бурь... Що таке осінь? -- Річна житниця". Школа включала учня в церковне життя щоденною участю в церковній службі, "перестерігала зберігати заповіді Божий і усюди поводитися відповідним чином", затверджуючи у вихованцях відношення до себе як "хорошим хлопцям", "хорошим товаришам", "розумним учням".

Зіставлення образу школи, відтвореного авторами підручників, з життєсмислами християнського світосприймання переконує в гуманістичному впливі християнських цінностей на професійну діяльність і погляди цих педагогів-ченців. Культ утвореної, відношення до учня як суб'єкта, акцент на розвиток духовності, пошана гідності, опора на краще в особі, безумовно, -- риси гуманістичного виховання.

Серед внутрішніх монастирських шкіл, у тому числі готуючих ченців-вчителів, немало було зразкових (2; 272--273, 325). Местомом "щасливої юності" славилася школа при монастирі св. Альбана. Про школу ученого-ченця Рабана при Фулдськом монастирі ходило прислів'я: "веселі учні, веселі вчителі, розвеселий ректор". Варто взяти до уваги і ту обставину, що авторитет, який оточував знання і учення, робив вчителя предметом пошани, вдячності, навіть благоговіння, що певною мірою пом'якшувало тягар учення і строгість дисципліни, гуманізувало духовну атмосферу школи. Для полегшення учення використовувалися багаточисельні вірші, що спеціально допомагали запам'ятовуванню, наочні посібники. Схоластичні вправи у визначенні предметів, участь в диспутах, розумова творчість у відокремленій келії -- стимулювали і розвивали інтелектуальну самодіяльність, самостійність мислення. У прекрасних шкільних святах було багато веселості, життєрадісність, настільки властивих юності.

Гуманістичні ідеї про виховання і освіту характеризували трактати видатних богословів Гуго Сен-Вікторського (XII ст), Петра Абеляра (XII ст), Вінцента з Бове (XIII ст) і ін. Оскільки схоластична наука і освітній матеріал несли в собі християнську ідеологію, те викладання природно "перетікало" в етичне виховання виучуваних. Цей процес і розглядався ученими-богословами.

Мабуть, найбільш характерною для авторів трактатів була зверненість до особи учня: для придбання утвореної потрібний певний настрій душі, самодисципліна. Учень повинен усвідомлювати, що учення -- не лише придбання знань, але і спосіб розвитку здібностей, що знання ушляхетнюють людську природу. У моральному обличчі учня пихатості і презирству до тих, хто не утворений, протиставлялася "скромність" і прагнення до постійної самоосвіти. Звідси поради типа "Охоче вчися у всіх тому, чого не знаєш, бо можеш зробити загальним тобі те, що природа кожному дала у власність", "Будеш розумніше за всіх, якщо захочеш вчитися у всіх". Викладання трактувалося богословами і як аргументований виклад, пояснення сенсів текстів, так і стимулювання діяльності розуму, пам'яті. Не зубріння і довбання, а вправа шляхом читання і коментування, шляхом роздумів готують підстави для запам'ятовування, а реферати і участь в диспутах загострюють розум і пам'ять.

Авторитарності школи протиставлялися в трактатах ідеї авторитету вчителя як носія утвореної і моральності. Його вплив -- в особистому прикладі, навіюванні, переконанні, а не силі покарань. Діти "від природи здібні до сприйняття до повчання, так що не потрібно жорстоким чином тягнути їх або змушувати, а лише вести". Педагогові ставилося не лише добре, любовне відношення до учня, але і привчання до доброї поведінки, добрих стосунків з товаришами (поступливість, стриманість, терплячість, вірність в дружбі і ін.). Педагогічні ідеї богословів робили гуманізуючий вплив на реформування монастирських шкіл.

З середини XII ст починається розмежування наукового дослідження і навчання, останнє стало виділятися в самостійну професію, культ вчителя втрачався, він ставав ремісником, для якого учень -- об'єкт його "виучки". Виникаючі університети оспорювали в монастирів положення центрів науки і підготовки молодих людей до вчених занять. Ці вільні об'єднання викладачів і учнів, як правило, незалежні від мирських і церковних властей, зберігали культ знань, утвореній, демократичну і гуманістичну атмосферу, властиві зразковим монастирським школам, в умовах, коли шкільна практика у міру поширення учбово-виховних закладів стала усе більш орієнтуватися на задоволення станових прагматичних інтересів населення.

Якщо школи середньовіччя мали коріння ще в "християнській освіті на римському грунті", то феномен середньовіччя -- рицарське виховання зазвичай співвідносять із старогрецькою калокагатією. Так, аналогічно грецькій мусичній освіті, хлопчики виучувалися грі на музичних інструментах, співу саг, дізнавалися про рицарські доброчесності; участь в рицарських турнірах і підготовка до них у вправах, що розвивали фізично, давали спритність, гарт, мужність, порівнювалися з фізичним вихованням в грецьких палестрах і гімнасіях. Сам процес навчання "семи рицарським доброчесностям", як і розвиток фізичних і духовних сил юного афінянина, був привабливим і сам по собі, і по тому, наскільки ясна була для майбутнього лицаря практична значущість його занять. Проте це була форма саме середньовічної культури: "книжкова наука і примус" для оволодіння нею вносили до виховання суворість, хлопчика готували до служби своєму панові, до служіння християнській Церкві, -- до життя і подвигів "в славу Бога і Марії".

Культурною домінантою середньовіччя, що визначала спрямованість освіти і педагогічної думки, було прагнення людини до світу ідеальному, серйозне релігійно-етичне відношення до внутрішнього життя, фізичний і духовний аскетизм. Світ земною представлявся тлінним і грішним, не залучав людський розум як предмет дослідження і зміни. Ученість і утворена носили інтелектуальний, книжковий характер. Реакцією на однобічне світосприймання і самовизначення, на фізичний і духовний аскетизм з'явилися ті глибинні процеси в культурному розвитку, які виявилися в XIV--XVI ст. у ідеології Ренесансу (романські народи) і Реформації (німецькі народи).

І середні століття спиралися на духовні скарби античної культури, на латинську і старогрецьку мови як мови науки і утвореної. Назва періоду духовного життя Ренесансом (Відродженням) означала нову точку зору на античну спадщину. Античний світ представлявся світом гармонійного людства, антична культура класичної (зразковою), нескороминущого гуманізуючого значення. Аскетизму з його запереченням радощів земного життя, прагненням підготуватися до життя вічною протиставлявся ідеал всесторонньо розвиненої особи, людини, сильної духом і тілом, активного, заповзятливого діяча, особи творчою, прагнучою до самовизначення і самореалізації на земному світі -- в різних сферах людської життєдіяльності.

Філософи Відродження (Еразм Роттердамський, Томас Мор, Франсуа Рабле, Мішель Монтень і ін.) в античній культурі убачали джерело і педагогічних переконань. Відроджуючи уявлення про тілесно-духовну природу людини, про її різносторонність, здібності до безконечного вдосконалення, філософи-гуманісти поверталися до ідеалу гармонійного фізичного, етичного, розумового, естетичного виховання. Етика гуманістів спиралася на ідеї загального щастя, свободи, ідеал -- це високоосвічена, вільна особа. Звідси педагогічні ідеї про загальну освіту, про енциклопедизм вмісту освіти, зверненності знань до світу, особистого досвіду учня, а не лише книг, про розвиток сил і здібностей учня в "напруженій праці", в роботі над "вірною і грандіозною справою".

Гуманістами було поставлено питання про виховання відповідно до психофізичної природи людини. Предметом їх уваги стало дитина, його вікові особливості. Світ дитинства представлявся як світ радості, гри, творчості, чому різко перечило традиційне авторитарне виховання, схоластична освіта.

У критиці шкільної схоластики і догматичного навчання народилася ідея "класичної освіти". Наслідування зразкам мистецтва античних ораторів, розвиток через вивчення латинської і старогрецької мов і читання античних авторів філологічного, естетичного, етичного чуття, "мудрого і красномовного благочестя", прагнення до гармонії і самоудосконалення, фізичного і духовного, -- ось нові ціннісні установки утворення юнацтва. Строга дисципліна палиці стала почитатися варваром, система дисциплінування і стимулювання передбачала опору на честолюбні мотиви поведінки і учення, заглушені християнством і прагнення, що відроджувалися в культурі Відродження, до першості, до слави. Гуманістична педагогіка була реалізована як аристократична, елітарна. Вогнища нового виховання виникали в княжих будинках Італії, один з них школа Вітторіно та Фельтре, відкрита в 1425 р. при дворі герцога Мантуї, названа Вітторіно "Будинком радості".

Випускник університету в Падує, математик, ерудит, Вітторіно (1378--1446) прагнув у вихованні втілити свій ідеал людини різносторонньо утвореного, фізично розвиненого, етичного, людини громадського обов'язку; свій ідеал дитиначого життя, прекрасного і радісного для кожного дитинати кожним своєю миттю. У палацових приміщеннях, оформлених відповідно до "проекту" Вітторіно, було багато повітря і сонце, стіни прикрашали прекрасні фрески, заняття проводилися і на свіжому повітрі. Фізично діти розвивалися в іграх, тривалих пішохідних прогулянках, танцях, що вносили до системи фізичного виховання елемент естетичного емоційного розвитку.

Вміст пізнавальної діяльності вихованців школи орієнтувався на "сім вільних мистецтв" і на класичні мови, античну літературу, -- на такому фундаменті загальної освіти учень діставав широкі можливості для вибору спеціальної освіти. У засвоєнні знань, опануванні мов використовувалися прийоми цікавості, стимулювався інтерес до знань. Учні поступово піднімалися від гри до серйозної розумової праці, до самоосвіти, яку Вітгоріно вважав природним станом культурної людини, умовою його постійного самовдосконалення. Специфічно складалися стосунки в дитиначому співтоваристві. Це були діти герцога і його придворних, включаючи дівчаток, сини декількох філософів, а також обдаровані хлопчики з бідних сімей, які виучувалися на засоби Вітгоріно. І аристократи, і простолюдини в спілкуванні засвоювали переконання свого вчителя: не станові привілеї, а здібності, обдарованість відкривають дорога до дійсної утвореної.

Школи, подібні до "Будинку радості", як маяки надій філософів-гуманістів Відродження світили в ночі шкільного життя: обтяжливе навчання, нічим не пов'язана з особистим досвідом учня, вимагаючи безконечного запам'ятовування книжкових знань; сувора дисципліна і безправ'я.

Складні процеси в духовному житті середньовічної Європи породили релігійні реформаторські рухи як протест проти католицької церкви. Ідеологи Реформації (М. Лютер, Же. Кальвін, В. Цвінглі) не відкидали цінностей життя земною, убачали земне призначення людини в активній і етичній трудовій діяльності "перед лицем Бога", затверджували рівність всіх перед Богом, сподівалися на порятунок і спокутування гріхів добрими справами, дотриманням християнським заповідям, підпорядкуванням розуму силі віри.

Реформатори вибрали засобом поширення нового світогляду освіту: відкриття шкіл для народу з викладанням на рідній мові. Так починалося в історії європейської освіти здійснення загальної елементарної освіти для дітей всіх станів. Поступово зростало число латинських шкіл, де загальна освіта була підвищеною, мовою навчання була латинь. "Сім вільних мистецтв" вже не користувалися колишньою популярністю в латинській школі; вивчалася антична література, вводилися "енциклопедичні" курси (філософські, історичні, географічні, науково-популярні природні і інші відомості), починалося, разом з древніми мовами, вивчення національних мов.

Взагалі вміст загальної освіти багато в чому залежав від ректора і викладачів, включав не лише обов'язкові для даної школи предмети, але і факультативні курси, орієнтувався на спадкоємність з університетом, а деякі латинські школи ставали гімназіями і переростали в університети. Однією з перших гімназій Європи вважається приватна школа І. Штурму, відкрита в Страсбурзі в 1538 р. На відміну від гімназій античності, нові типи учбових закладів не мали завданням виховання гармонійно розвиненої людини. Це були словесні, книжкові, авторитарні школи навчання, що не займалися фізичним розвитком учнів, етичне і естетичне виховання, що пов'язували безпосередньо з релігією і гуманітарними предметами. Вивчення мов, вироблення красномовства, підготовка благочестивої людини -- ось на чому акцентувалася увага в педагогічному процесі. Педагогічна думка розвивалася перш за все як практична, розробляюча для школи підручники і керівництво, збірки текстів, вправ, енциклопедії, що створювала техніку навчання, що полегшувала засвоєння знань (мнемоніка, навчання латинській мові на базі рідного, виведення етичних "теорем" з освітнього матеріалу, пояснення мудрих висловів, прислів'їв і тому подібне).

Отже, в більш ніж тисячолітній історії європейського середньовіччя розвиток гуманістичної педагогічної думки органічно пов'язаний з ідеологією християнства, його гуманістичними установками І цінностями. Це уявлення про людину -- образ і подібність Божому, про універсальність християнського світогляду, що прославляє людину, що забезпечує гідність, внутрішню свободу. Виховання розглядалося як духовний розвиток людини-християнина засобами інтелектуальної освіти -- гуманістична педагогіка розвивалася як початки теорії освіти (дидактики). У шкільній Практиці середньовіччя, в лоні католицької церкви народжувалися типи освітніх закладів нового і новітнього часу; складалася система елементарної і середньої освіти. У лютеранській Німеччині, в школах релігійних об'єднань-братерств інших європейських країн здійснювалася ідея загальної освіти.

У своєму становленні педагогічна культура середньовіччя спиралася на античну (римську) утворену. Відродження значно розширило уявлення про класичну старовину, про загальнолюдські цінності, про людину і його гармонійний розвиток у вихованні. Збагативши класичну спадщину ідеалами і цінностями християнства, досвідом історії утворення середньовіччя, гуманісти Відродження створили зразки освітньо-виховних закладів, орієнтованих на цілісний розвиток природних сил людини, на світле і радісне "входження" дитинати в світ людської культури -- самосозидання особи. Світлий світогляд Епохи Ренесансу в кінці XVI ст відступав перед релігійною ідеологією, пуританською мораллю Суворого реформаторства і знов "відродилося" в своїх гуманістичних життєсмислах в культурі і педагогіці Освіти.

Прекрасною сторінкою в історії світової культури, педагогічній думці виявилася епоха пізнього Європейського Середньовіччя (ХІV-ХVIІ ст.), яка пройшла під знаком гуманістичних ідей Відродження. Кращі уми Європи цього часу проголошували людину головною цінністю на землі, прагнучи розкрити в людині все краще. У філософсько-педагогічній думці в оновленому вигляді з'явився ідеал духовно і фізично розвиненій особі. Рух гуманізму виник як наслідок змін в середньовічному світогляді, оплотом якого була католицька церква. Якщо церква учила, що людина повинна обертати надії до БОГА, то в центрі нового світогляду виявилася людина, яка покладала надії на себе. Ідеї гуманізму з'явилися в багатьох державах. Розвиток педагогічної думки тісно пов'язаний з інтенсивним розвитком літератури, мистецтва, наукових знань. Величезну роль зіграли географічні відкриття ХV-ХVI ст. і винайдене в середині XV століття книгодрукування. Гуманісти, прагнучи наслідувати народам Древньої Греції і Риму, називали свій час "Відродження" - відновлення античних традицій. Гуманістів залучали свобода, виразність, краса класичної літератури. Вона перетворюється на джерело ідеалів виховання. У класичній спадщині прагнули черпати, те, що було загублене, - традицію виховання фізично і естетично розвиненої людини, здатної на самостійних і корисних суспільству дії. Відповідаючи на потребі часу, педагоги-гуманісти пропонували формування суспільно корисній особі.

В результаті педагогічна тріада Відродження: класичне виховання, цивільне виховання базувалося на трьох доданків: античності, середньовіччя, ідеях - передвісниках нового суспільства. Діячі епохи Відродження збагатили програму класичної освіти, доповнивши її вивченням старогрецької мови і відродивши правильну латинську мову. Колискою Європейського Відродження виявилася Італія, де боротьба міст за незалежність породила духовний рух, який висунув ідеї цивільного виховання (Л.Альберті; Ст де Фельтре і ін.). Йшлося про формування члена суспільства, чужого християнському аскетизму, розвиненого тілесного і духовно, вихованого в праці.

Л.Альберті (1404-1472) помічав, що це зрештою дасть "досконалі доброчесності і повне щастя". Італійські гуманісти вважали, що найкраща дорога виховання - освоєння класичної греко-римськой культури. Як зразок педагогічних ідей розглядали ідеї Квінтіліана.

До цих ідей звернувся Вітторіно де Фельтре (1378-1446рр.). Він створив свою спеціальну школу "Будинок радості", де сповідався принцип: навчання в радості. Тут широко використовували різні засоби наочності і творчий потенціал дітей. Школа ця була добре обладнана, розташована в живописному місці.

Серед італійських гуманістів виділявся Томазо Кампанелла (1568-1639рр.). Він написав трактат "Місто сонця", де представлений зразок суспільства політичної і економічної рівності. У трактаті викладені педагогічні ідеї, пафос яких поміщений в запереченні сліпого наслідування і книжності, в поверненні до природи і відмові від вузької спеціалізації, в енциклопедизмі і універсалізмі освіти. Дівчатка і хлопчики вчаться разом. Їм викладають читання, лист, математику, історію, географію, природознавство. З ними займаються гімнастикою, бігом, метанням диска, іграми. Їх виучують ремеслам. До 7 років діти вивчають рідну мову, виконують фізичні вправи. З 7 до 10 років до цього додають вивчення природних наук. З 10 років діти починають опановувати медицину і ін. Навчання оживляли за допомогою наочних засобів, широко застосовувався принцип змагальності. Кампанелла підкреслював обов'язкову участь дітей в суспільно корисній праці, де вони отримають практичні навики і познайомляться із знаряддями праці. Ідеї Відродження з Італії проникають до Франції. Паризький університет став важливим вогнищем ідей гуманізму епохи Відродження.

Серед представників французького Відродження дуже яскраво виділяється Франсуа Рабле (1494-1553р). Він викривав пороки середньовічної освіти і навчання і одночасно малював ідеал гуманістичного виховання - духовний і тілесний розвиток особи. Рабле критикував нелюдяність виховання, недоладність, неефективність навчання в школі. Висувається ідея різносторонньо вихованої особи. Пропонувалося вивчення латині, арифметики, географії, астрономії, музики. Пропонується ідея ігрового навчання, поєднання розумових занять з іграми, фізичними вправами, гімнастикою. Вітається заняття: верховою їздою, фехтуванням, боротьбою, плаванням, підніманням тягарів, працею.

Гаргантюа - герой однойменного романа Рабле, забуває все, чому його учили богослови. Вихователь піклується про те, аби зробити з Гаргантюа фізично міцної, різносторонньо вихованої і освіченої людини. Читання дає їжу для повчальних бесід. Гаргантюа вивчає латинь, арифметику, геометрію, астрономію, музику. Рахунку він вчиться, граючи в карти. Розумові заняття чергуються з фізичними вправами на повітрі, гімнастикою. Він займається верховою їздою, фехтує, бореться, плаває, піднімає тягарі. З вихованцем ведуться бесіди про вивчення життя: об хліби, воді, солі, провині і так далі Вечорами Гаргантюа вивчає зоряне піднебіння. У дощові вечори він пиляє дрова, молотить хліб, відвідує ремісників і купців, слухає вченого мужа, деколи цілі дні проводить на лоні природи.

Мішель Монтень (1533-1592 рр.) в своїй праці "Досліди" критикує схоластові, розглядає людину як вищу цінність і пропонує навчання через практику. Монтень бачить в дитині природну індивідуальність. Піддавав критиці середньовічну школу. Був переконаний, що традиційне навчання не приносить великої користі. Він радив, аби більше говорив учень і більше слухав вчитель. Необхідно виховувати звичку досліджувати навколишній світ, аби учні всі перевіряли на практиці. Монтень застерігав тому, аби давали енциклопедичну освіту.

В процесі навчання слід знайомити дітей з духовними цінностями, які, перш за все, поміщені в античній спадщині.

З Італії і Франції педагогічний рух гуманістів перекинувся в останні країни Європи. Серед представників цього руху такі крупні діячі як: Еразм Роттердамський, Хуан Луіс Вівес, Томас Мор, Рудольф Агрікола, Ульріх фон Гуттен і ін.

Томас Мор (1478-1533р.) написав роботу "Острів утопія". В центрі своєї утопічної теорії ставив людину, яка має право на всесторонній, гармонійний розвиток. Мор здобув славу як учений, гуманіст, поет. У своїй утопії Томас Мор в людській діяльності виділяв суспільну і особисту сторони (чуйність, любов до праці). Виховання високої моральності - первинне завдання. Проголошувалася свобода віросповідання. Слід виховувати у дусі моралі що відповідає інтересам суспільства і людини окремо. Томас Мор відкидав жорстокість і грубість середньовічної школи. Лише освічена людина здатна добитися щастя. Мор підкреслював обов'язковість участі дітей і дорослих в праці. Чоловіки і жінки утопії рівні в праві на освіту. Мор бачив в загальній освіті нескрушуваність суспільства. Противник схоластики Мор підкреслював, що шкільна освіта повинна спиратися на дослідні знання. Особливу увагу Т.Мор приділяв проблемі жіночої освіти. Він пропонував навчання на рідній мові. Слід було викладати: читання, арифметику, музику, природознавство. Сповідався принцип вільної освіти і самоосвіти. По суті, Томас Мор і Томазо Кампанелла були соціалістами-утопістами, а Вітторіно де Фельтре, Франсуа Рабле, Мішель Монтень - педагогами-гуманістами. Але між ідеалами Відродження і реальними умовами виховання і освіти існувало величезне протиріччя. Звичайно, ідеї Відродження зробили благотворний вплив на розвиток школи і педагогіки. В той же час вони не могли бути реалізовані повною мірою: носили утопічний характер. Багато ідей просто було вихолощено. Наприклад: у першій половині XVI ст при поширенні філологічної освіти.

У XVI ст в Західній і Центральній Європі розвернувся широкий суспільний рух Реформації, що набув форми боротьби проти римсько-католицької церкви. Виділялися такі мислителі: Матюрен Кардьер, Мартін Лютер, Вуликам Тіндель і ін. Реформація проголосила принцип індивідуальності. Церква, у свою чергу, використовувала інквізицію. Контрреформацію очолив орден єзуїтів в 1534 р. Розвернулася широка боротьба, яка негативно відбилася на всьому розвитку школи і освіти.

1.2 Становлення та розвиток навчально-виховної системи за ідеями Г.Ващенка

У критиці стану освіти в СРСР Г. Ващенко окреслив парадоксальність ідей про безкласовість радянського суспільства і водночас формування нових класів та кастовості, інакше кажучи, поворот до дореволюційного стану. Ващенко в основу системи освіти в самостійній Україні ставить подолання більшовицької системи, її тоталітарного характеру, що спрямовували освіту і виховання підростаючого покоління як знаряддя у боротьбі за опанування світу. Г. Ващенко рішуче виступав проти методів рефлексології, поширених у СРСР, у тому числі й е Україні, у вихованні молоді, вважаючи їх насильством над психічними процесами людини. "До того ж у виховній системі України були відсутні національні моменти, -- констатує Г.Г. Ващенко, -- що призводило до денаціоналізації, а при тому робився наголос на вихованні інтернаціоналізму в його російському розумінні. Нарешті, освіта в УРСР була позбавлена елементів гуманістичних наук і зводилася до технічно-професійного характеру, про що дбали школи соціального виховання і професійного спрямування".

Така система освіти не могла відповідати потребам українського народу, який століттями плекав духовні вартості, що втілювалися в його високій культурі, літературі і мистецтві, а також стали основними складниками побуту широких народних мас.

Виходячи з цього, Г. Ващенко будує українську національну систему освіти, головними елементами якої е такі: її ідеалістичне світосприймання, яке відкидає більшовизм з його матеріалізмом і атеїзмом; християнська мораль як основа родини і здорового суспільства; високий рівень педагогічних наук, що мають у минулому світлі сторінки письменництва княжої доби, "Повчання дітям" Володимира Мономаха, філософські вчення Григорія Сковороди, учнів Могилянської академії, твори геніального педагога К. Ушинського та ін.; організація педагогічних досліджень і розбудова педагогічних станцій і лабораторій; видання педагогічних творів, шкільних підручників, літератури для молоді різного віку має бути на найвищому мистецькому і технічному рівні.

Професор Г.Г. Ващенко до системи національного виховання включав родинне (сімейне) виховання як органічну її підсистему здебільшого з позиції етнопедагогіки і етнопсихології, хоча таких термінів не вживав.

Г. Ващенко пропонує прийняти таку структуру для системи освіти у вільній Україні.

1. Переддошкільне і дошкільне виховання: материнський догляд або ясла (до трьох років), дитячий садок (від трьох до шести років).

2. Початкова школа (від шести до 14 років).

3. Середня школа: класична гімназія, реальна школа, середні технічні школи, учительська семінарія, середня агрономічна школа, середня медична школа (від 14 до 18 років).

4. Висока школа: університет, високі технічні школи, педагогічний інститут, академія мистецтв, консерваторія, військова академія (від 18 до 22--23 років).

5. Позашкільна освіта.

6. Науково-дослідні установи: академія наук, академія педагогічних наук.

Уважний аналіз створеної Г.Г. Ващенком структури системи освіти у вільній Україні свідчить, що вона в цілому, з урахуванням стану тогочасної відбудови державності, задовольняла б всі потреби державотворення.

Професор Г.Г. Ващенко у своїх працях багато уваги приділяв проблемам виховного ідеалу як меті виховання. В основу виховного ідеалу він поклав загальнолюдські та національні цінності, моральні закони творення добра і боротьби зі злом, за побудову справедливого ладу, виплеканого на любові та красі.

Ці моральні цінності Г.Г. Ващенко виводить з християнської віри і релігії.

Така спільність, за переконаннями Г. Ващенка, веде людину до виконання.подвійної високої мети: служіння Богові й своїй нації. Причому служіння Богові професор Г. Ващенко стверджує як служіння абсолютній Правді, Красі, Справедливості й Любові, а нації як реальній земній спільноті, в якій ці абсолютні вартості мають знайти своє втілення.

У підручнику для педагогів, виховників, молоді і батьків "Виховний ідеал" професор Г.Г. Ващенко характеризує різноманітні виховні ідеали, зокрема глибоко аналізує ідеал більшовицький, ідеал націонал-соціалістичного виховання, показує знак рівності між ними як породженням тоталітарних систем.

Критика більшовицького виховного ідеалу Григорієм Ващенком торкається головних тез класової боротьби і комуністичної моралі, які вимагають виховання певних рис характеру для втілення в життя. Це і є проявом безумовної вірності вченню марксиз-му-ленінізму на рівні свого роду релігії, що відзначалася ще більшим догматизмом і нетерпимістю до інших. Досить згадати партійні чистки за різноманітні прояви самостійного мислення або ж ухили, що завершувалися арештами, засланнями, розстрілами, позбавленням громадянських прав.

Г. Ващенко ототожнює колишній російський і радянський патріотизм за своєю реакційною сутністю, адже фактично виховувалась любов до імперії (російської царської і радянської більшовицької). Обидва ідеали, що випливають із патріотизму російського та радянського, не мають суттєвої різниці, бо у своїй основі містять великодержавний шовінізм, зрощені на ньому і виплекані ним.

Інакше кажучи, радянський патріотизм передбачав (вимагав) безоглядну вірність (відданість) рішенням комуністичної партії, її ЦК, вождів, а це, як довела історія, найчастіше було спрямовано проти власного народу.

Розвінчуючи реакційну сутність більшовицького та націонал-соціалістичного ідеалів виховання, Г. Ващенко протиставляє їм український виховний ідеал. Зведений ним виховний ідеал українця ґрунтується на двох головних принципах: виховання людини на засадах християнської моралі та на здобутках духовності українського народу. Власне ці принципи складалися упродовж століть і є традиційними в житті та побуті українського народу. Традиційними в українського народу є працелюбність, правдивість, жертовна любов до України, людяність, щиросердність І гостинність, вірність і відданість, оптимістичність, замилування до краси і мистецької творчості, до музики, співу, танців; вірність у коханні, статева стриманість і здоровий сімейний побут тощо. Ці риси є основою української ментальності.

Український ідеал формувався протягом багатьох століть, поступово накопичуючи нові й нові якості, ніби зводячи своєрідну піраміду, в основу (фундамент) якої покладено риси княжих дружинників, для яких честь і слава України-Русі були чеснотами лицарства, готового на нові подвиги.

"Ці риси були передані в козацьку епоху нашої історії і відновлені в часи визвольних змагань 1917--1920 рр., а в найновішому часі -- в геройській боротьбі ОУН-УПА проти двох окупантів України -- червоного і коричневого. Ця геройська постава характеризує також засланих борців на більшовицьку каторгу в заполярні холодні простори, де були організовані страйки, незважаючи на жорстокі репресії поліційного управління гулагів. Воркута, Колима, Норильськ і Кінгір, де під гусеницями танків було розчавлено 500 українських жінок. Це ті елементи, котрі складаються у виховний ідеал української людини. Коли в нас відтвориться тип княжого дружинника, тип волелюбного козацтва й новітнього воїна УПА, готового до захисту своєї батьківщини і її держави, то майбутнє України буде гідне великої культурної нації".

Народнопісенний здобуток України, її оксамитові багатства, що становлять золотий фонд виховного ідеалу, знав, любив і цінував професор Г.Г. Ващенко, вважаючи, що фольклор і художні твори класиків української літератури, мистецтва, разом узяті, розкривають ідеал людини, власне, ідеал українця від давніх часів княжої доби до сьогодення.

Свій славнозвісний підручник "Виховний ідеал" професор Г.Г. Ващенко завершує словами: "Плекаючи свої кращі традиції, борючись за свою самостійну державу, українська молодь разом з тим мусить не тільки плекати загальнолюдські ідеали, а й активно боротись за них -- Віримо, що ця боротьба закінчиться перемогою Правди і Добра".

Педагог-гуманіст мріяв про той час, коли на зміну антинародній системі виховання прийде національна, діяльність якої набуде людино- і державотворчий характер. Метою виховання у вільній Україні має бути благо і щастя Батьківщини. Під благом Батьківщини Г.Г. Ващенко розумів такі чинники.