Поняття про духовність людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Поняття про духовність людини

Зміст

духовність людина індивідуальність творчість

Вступ

Розділ І. Поняття "духовність людини" в працях науковців різних часів

Розділ ІІ. Духовний світ кожної людини індивідуальний

1.1 Національні традиції як засіб відродження духовного світу людини

1.2 Творчість людини як шлях людства до духовності

1.3 Культура спілкування - фактор духовності людини

1.4 Знання

Висновок

Список літератури

Вступ

Тема духовності в нашому суспільстві так багато варіюється в наші дні, так міцно прикипіла до навчальних програм, анкет, тестів, що, здавалося б, уже немає нічого нового, що можна було б сказати з цього питання.

Але є люди, які, наприклад, вважають, що гуманність і духовність не є категоріями нашого часу.

А чому власне? Чому сучасний світ розглядається в якійсь особливій площині? Адже, як і раніше, ми живемо на тій самій планеті, наш організм не зазнав значних змін, ми керуємося у своїх діях розумом чи почуттями в залежності від ситуації. І, так само, як і раніше, багатьом з нас притаманні і безмежна щирість і щедрість, і благородна необдуманість поступків.

Духовність цікавила людство в усі часи. Це проблема досліджувалась багатьма науками. До визначення цього поняття у вчених не має одностайної думки. Кожний науковець розуміє поняття "духовність" по-різному.

Поняття "духовність" завжди мало у філософії важливе значення, і відіграє визначну роль у ключових проблемах: людина, її місце й призначення у світі, зміст її буття, культура, суспільне життя. І тому такі філософи як Платон, Аристотель, Юркевич, Григорій Сковорода вважали, що поняття "духовність" є похідним від слова "дух" (лат. "spirit" та грец. "pneuma"), що означає рухливе повітря, повівання дихання, носія життя.

Проблема духовності стала провідною і в російській релігійній філософії кінця XIX - початку XX ст. Її розробка пов'язана з іменами Федора Достоєвського, Володимира Соловйова, Івана Ільїна, Павла Флоренського, Миколи Федорова. Тут духовність розумілась подвійно. З одного боку:

Духовність - це одухотворення тваринності, сутнісна характеристика людини, що виділяє її зі світу тварин.

Інше розуміння:

Духовність - це ідеал, до якого прагнула людина у власному розвитку, орієнтація на вищі, абсолютні цінності.

Духовне життя людини йде на індивідуальному, суспільному та загальнолюдському рівнях. Індивідуальне духовне життя зв'язане з глибинним усвідомленням свого буття, його змісту, мети, вищого блага, виробленням та реалізацією свідомого та творчого ставлення до світу (внутрішнього та зовнішнього). Духовне життя суспільства - це творче творення, збереження та засвоєння духовних цінностей та змісту.

Духовність є основоположним принципом самобудови та існування особи, суспільства. Виникнення та загострення глобальних проблем, суперечності між розвитком духовної культури та сучасною цивілізацією вказують на неспроможність духовних орієнтирів людини - ціннісних, пізнавальних, діяльнісних, що склались та панували на протязі багатьох століть.

Стає самоочевидним, що людина новоєвропейського типу, з її рацюналізово-експансіоністським та технократично-речовинним світоглядом та світовідносинами, взагалі не здатна вирішити увесь той комплекс глобальних проблем, які й сама і породила. Звідси й необхідність докорінних змін у цивілізаційних основах суспільного буття, пошук нових підвалин суспільного розвитку, оновлення духовності. З втратою універсальної системи цінностей, її традиційних загальнозначимих підвалин відбувається поступове витиснення офіційно визнаних, усвідомлених цінностей зі сфери реального суспільного та індивідуального буття. Постає проблема відродження духовності, тобто відновлення актуальної рекомендованої універсальної системи цінностей у свідомості та життєдіяльності людини, соціуму. Проблема відродження та оновлення духовності нерозривно пов'язана з відновленням не тільки актуальності універсальних, загальнолюдських цінностей, але й національних. Бо світ цінностей є і в культурі. Саме в національній культурі універсальні цінності набувають конкретні форми існування. Звідси й нерозривний взаємозв'язок процесів національного та духовного відродження, їх взаємодоповнення та взаємозбагачення. Процес національного відродження дає додаткові джерела для розквіту духовної культури, про що свідчать усі етапи українського культурного відродження. Ідея національної незалежності може перетворитись у той провідний ідеал, навкруги якого формуватиметься уся ієрархія ціннісно-нормативної системи духовного світу соціуму. Не зважаючи на тісний взаємозв'язок процесів духовного та національного відродження, їх не можна ототожнювати. Для національного відродження має статись піднесення не тільки духовної, але й матеріальної культури. Прагнення ж до національного відродження необов'язково призводить до відновлення та розквіту духовності. Ідея національної незалежності може мати різний і навіть протилежний зміст, розуміння засобів ЇЇ реалізації. Обов'язково ідея національної незалежності повинна одержати справжній духовний вимір, який визначить її конкретний зміст, не дозволить перетворитися на ідею національної винятковості, збереже від зневаги до інших культур, екстремізму, агресивності, нерозважливості у засобах її реалізації. Відродження духовності не може стати процесом копіювання тих форм та типів, що існували у минулому, бо в інших умовах будуть нежиттєздатні. Відродження духовності не може відбуватися без її оновлення.

Виникнення пізнавальних потреб зв'язано, необхідністю одержувати об'єктивну інформацію про навколишній світ, щоб мати можливість адекватно у ньому орієнтуватися та його перетворювати. Напочатку пізнавальні потреби вплетені у матеріально-практичне життя людей і починають відокремлюватися із світу матеріальних потреб, набувати переважно духовний характер лише на достатньо високому рівні розвитку суспільства. Але ця можливість є вже у специфіці людського існування. Людина живе у світі, що постійно розширюється, тому постійно зустрічається зі станом невизначеності, що є нестерпним для людини, і вона прагне його подолати. Людина потребує передбачення майбутнього, їй потрібні знання, що в даний момент можуть і не мати безпосередньої користі, і тим самим складається певний надлишковий запас знань. Разом з розширенням людського світу, розширюється і сукупність знань, що має системний характер. Утилітарне значущі у даний момент знання як би заціплюють інші, які такої значущості не мають, але без них неможливо було б побудувати систему знань. Пізнання поступово перетворюється на самостійний вид діяльності та свідомості, починає розвиватися за власними законами, а пізнавальні потреби дедалі більше набувають духовного характеру. Людині потрібні не просто корисні, а вірні, точні, істинні знання, спираючись на які може раціонально будувати своє життя, більш-менш точно передбачати майбутнє та за допомогою наукових засобів наблизити його. Істина стає важливою духовною цінністю. Нарешті в сучасному світі наука починає йти ніби попереду практики.

Розділ І. Поняття "духовність людини" в працях науковців різних часів

Проблема духовності цікавила людство в усі часи. Це проблема досліджувалась багатьма науками. До визначення цього поняття у вчених не має одностайної думки. Кожний науковець розуміє поняття "духовність" по-різному.

Поняття "духовність" завжди мало у філософії важливе значення, і відіграє визначну роль у ключових проблемах: людина, її місце й призначення у світі, зміст її буття, культура, суспільне життя. І тому такі філософи як Платон, Аристотель, Юркевич, Григорій Сковорода вважали, що поняття "духовність" є похідним від слова "дух" (лат. "spirit" та грец. "pneuma"), що означає рухливе повітря, повівання дихання, носія життя.

Уже в первісну епоху складаються перші уявлення про духовність. Але це поняття ще не розмежовувалось від тілесної суті. Вперше Платон відокремив тілесне і духовне, визначив, що духовність - це специфічна людська властивість, а тілесне - це нижче, те, що закладене природою людині. Аристотель теж відокремив ці поняття, але розглядав тілесне й духовне як рівно необхідні.

Новий підхід виробляється у християнській традиції. Тут духовність наділяється новим обличчям, і вважається, що духовність притаманна людині розумній, що виділяє її з тваринного світу, та уподібнює Богу.

Проблема духовності стала провідною і в російській релігійній філософії кінця XIX - початку XX ст. Її розробка пов'язана з іменами Федора Достоєвського, Володимира Соловйова, Івана Ільїна, Павла Флоренського, Миколи Федорова. Тут духовність розумілась подвійно. З одного боку:

Духовність - це одухотворення тваринності, сутнісна характеристика людини, що виділяє її зі світу тварин.

Інше розуміння:

Духовність - це ідеал, до якого прагнула людина у власному розвитку, орієнтація на вищі, абсолютні цінності.

На думку вчених поняття "духовність" - це категорія етики, яка визначає моральний вимір людської життєдіяльності, це живе джерело доброчесностей людини, її моральна спроможність та вища цінність.

В сучасній некласичній та посткласичній філософії проблема духовності набуває дедалі актуальності. Це пов`язано з загальним антропологічним зворотом, що стався у сучасній філософії, і прагненням подолати раціоналізм та ірраціоналізм у розумінні людини, з обміркуванням підстав глобальної духовної кризи, що вразила людство в XX ст., пошуком шляхів її подолання. Значний внесок у розробку проблеми духовності зроблений у філософії, притаманний таким філософам, як Мартін Бубер, Макс Шелер, П`єр Тейяр де Шарден, Хосе Ортега - і - Гассет, Альберт Швейцер, Еріх Фром, Віктор Франки. Провідною ідеєю цих вчених є: людина розумна на зламі епох виявилась нездатною подолати всілякі кризи життя, зокрема глобальні, тому їй на зміну повинна прийти людина духовна. І за визначенням цих науковців:

Духовність - це загальнокультурний феномен, який уміщує в собі не тільки абстрактно-теоретичні цінності й ідеали, а й вчинки по совісті, істині і красі.

Обміркування проблеми духовності стає силою і в сучасній українській філософії. Публікуються дедалі більше праць присвячених різноманітним її аспектам. Українські дослідники, як і їх попередники, наполягають, що: духовність - це спосіб розбудови особистості. На думку Бориса Кримського духовність - це зустріч з самим собою, своєю душею, внутрішнім Я. Це - вихід до вищих цінних інстанцій формування, конструювання особистістю самої себе. Це провідний фактор розумової гармонізації світу зовнішнього та внутрішнього, їх узгодження з моральними законами. Це цінний зміст та спрямованість буття людини.

Філософський словник подає нам таке поняття духовності: духовність - це ідеальний початок з якого походить творча сила, яка удосконалює і піднімає людину у світ чистий і цінний. І саме в цьому чистому і цінному світі існує любов, добро, співчуття, творчість, справедливість, свобода.

І.Д. Недальний пропонує своє бачення духовності, і вважає що духовність це:

- світ ідеального;

- особисте духовне життя окремої людини, її індивідуальний світ, духовне життя;

- духовні цінності, світогляд;

На погляд Недальнього духовне життя - це завжди діалектична єдність індивідуального й суспільного, яке функціонує як індивідуально-суспільне.

Філософ В.І. Вернадський як і М. Бердяєв, В. Соловйов, П. Флоренський уявляє людину сутністю Всесвіту, головною цінністю світобудови, а шлях до високої духовності, вбачає у злитті з Космосом. Духовна людина живе творчо, піднесеною діяльністю і реалізовує себе згідно з універсальними законами природи й космосу, гармонізуючи життя на планеті, прагнучи уникнути глобальної катастрофи.

Проблема духовності ще в період античності мала вагоме значення. Більшість вчених: Алкемеон, Геракліт, Демокріт, Анаксимен, Арістотель, Декарт вважали, що основою поняття духовності є душа. Поняття душі вони розуміли, як віддзеркалення історичної зміни впливу на психіку людини. У багатьох цих вчених саме душа представлялась однією із видів речовин. Для Геракліта і Демокріта - душа це вогонь. Анаксимен пов`язує душу з сонцем.

В психології проблемою "духовність" займалися такі вчені - Гордон В., Оллпорт Г., З. Фрейд, А. Маслоу, С. Рубінштейн. Наприклад вчені визначають поняття духовності так:

Духовність - це пізнання світу, себе, змісту призначення себе в світі.

Психологічний словник подає нам таке визначення духовності:

Духовність - це індивідуальна вираженість в системі мотивів особистості двох фундаментальних потреб, ідеальної потреби пізнання і соціальної потреби жити, діяти "для інших".

Духовність характеризується добрим відношенням людини до оточуючих його людей, турботою, увагою, готовністю прийти на допомогу, поділити радість й горе. Об`єктивна користь духовної діяльності людини діалектично пов`язується з її суб`єктивною безкорисливістю, де нагородою є задоволення, під час пізнання навколишнього світу; карою цьому є почуття.

На сучасному етапі проблемою духовності займаються І. Зеліченко і Б.С. Братусь. Ці вчені - психологи вважають, що основним поняттям духовності є дух. І визначають дух - як джерело енергії і саму енергію психологічної діяльності. Дух прагне піднести світ, а психологічним органом рефлексії духу виступає свідомість.

В свою чергу за їх визначенням "духовність - це тяжіння до любові, гармонії, до прекрасного".

О.І. Зеліченко подає оригінальну концепцію духовного світу, який є вищим щаблем у ієрархії. Духовну кризу автор розуміє як нездатність зробити наступний крок у своєму розвиткові, який виявляється перш за все у дезорієнтації та спустошенні.

Психічними проявами духовності, на думку О.І. Зеліченка, є любов, творчість, пошук, розвиток.

Б.С. Братусь правомірно визнає, що духовність - це сутнісна якість людини, яка втілює в собі активне прагнення знайти найвищий смисл свого існування, співвіднести своє життя з абсолютними цінностями, до духовного універсалу загальнолюдської культури.

Проблема духовності є однією з головних проблем сучасної педагогіки. Це питання висвітлено у працях таких вчених: С. Соловейчика, І.А. Зязюна, Г.М. Сагача, В.М. Сагоновського. Але розуміння цієї проблеми подають кожен по-різному.

С. Соловейчик стверджує, що складовою частиною "духовності" є "дух". І зазначає, що дух, це:

- основа всього найкращого, що є в людині;

- людське в людині;

- сутність людини, прагнення до правди, добра й краси.

Педагог зазначає, що духа немає поза людиною, дух існує лише в кожній людині. І з цього основною поняття про дух ми можемо конкретно визначити, що таке духовність.

Духовність - це одна з характеристик людини, а головне, вона визначає усі його матеріальні якості, її цінність.

Якщо сучасний педагог С. Соловейчик обов`язково пов`язує поняття "духовність" з поняттям "духу", то такі сучасні педагоги І.А. Зязюн, Г.М. Салач пов`язують духовну людину з розумною. На їхню думку, "людина розумна" на сучасному етапі виявилася нездатною подолати усякі кризи життя, а тому загострився інтерес до людини духовної, яка по-новому ставиться до цих проблем; усвідомлюючи необхідність абсолютних цінностей та ідеалів з метою уникнення глобальної катастрофи.

На думку цих же науковців, без культури духовність людства загине. То що ж таке духовність?

Духовність - це спосіб розбудови особистості, це, образно кажучи, зустрічі з самим собою - своєю душею, внутрішнім "я".

Духовність - це вихід до цих інстанцій формування, конструювання особистості та її менталітету.

Розділ ІІ. Духовний світ кожної людини індивідуальний

Життя людини протікає на різних рівнях - індивідуальному та суспільному. Тому й духовне життя людини розглядається як індивідуальне духовне життя суспільства, духовне життя людства. Безумовно, духовне життя людини і суспільства нерозривно пов'язані між собою, наче "вкладені" одна в одну і водночас мають різну специфіку. Індивідуальне духовне життя розгортається завдяки оволодінню духовними надбаннями життя суспільного, коли людина попадає в поле тяжіння визначених духовних цінностей (істинних чи позірних), що функціонують у суспільстві. Але індивідуальне духовне життя не протікає як просте відображення духовного життя суспільства. Вимогою індивідуального духовного життя виступає формування внутрішнього духовного світу, духовної "самості" людини, її духовності. Але й сам процес формування духовності - це частина духовного життя особистості. З іншого боку, в процесі індивідуального духовного життя відпрацьовуються визначені духовні цінності, які об'єктивуючись можуть стати надбанням життя суспільного, тобто індивідуальне духовне життя - безперервний процес перекладу зовнішнього змісту буття у свій внутрішній світ і навпаки. Індивідуальне життя людини можна поділити на особисте і приватне.

Особисте життя людини і є її внутрішнє душевно-духовне життя, творення та функціонування світу думок та відчуттів, ідеалів, переконань і принципів, пристрастей, переживань, устремлінь. Саме в процесі особистого духовного життя кристалізується індивідуальний ціннісно-нормативний стрижень людини, розробляється програма власної життєдіяльності, вирішується питання про сенс життя, усі психічні характеристики - почуття, емоції, воля, уява, мислення -- набувають ціннісної спрямованості і визначеності. Поняття приватного життя використовується для відбиття права людини на автономію і свободу в індивідуальному (в тому числі і духовному) житті, права на захист від вторгнення у життя інших людей, будь-яких суспільних організацій чи державних інститутів. Постулювання і гарантування права людини (юридичного і морального) на приватне життя стало наслідком і формою виразу визнання самоцінності особистості, її пріоритетності в системі суспільних цінностей у ставленні до держави і виступає одним з основоположних принципів сучасного правового, демократичного суспільства.

До сфери приватного життя звичайно належать приватна справа і майнові відносини людини, то, чим безпосередньо володіє і розпоряджається як своєю власністю, родинне життя, ставлення друзів та родичів, захоплення, духовно-психологічне життя. Приватне життя людини має фундаментальну індивідуальну значимість. Це та сфера, де коріняться та розгортаються особистісна автономія та свобода, поширюються та розкриваються простори людської душі, криються джерела індивідуальної активності та творчості, формуються і виявляються поривання людського духа. Звичайно, процес самореалізації, прояви, формування і розгортання душевно-духовних якостей людини відбувається і під час суспільної життєдіяльності, політичної і професійної діяльності. Але в таких сферах переважно тривають розвиток та реалізація особистості як соціального виміру людини, а вже через неї - індивідуальність.

Цей розвиток завжди обмежений вимогами соціуму, матеріальними умовами життя. Тут володарює царство необхідності, нехай навіть свідомої і внутрішнє прийнятої. Але людина не тотожна своєї особистості, не повинна повністю розчинятися в ній, безумовно підкорятися умовам її існування. З необхідністю має існувати сфера приватного життя людини, захищена правом на невтручання з боку суспільних та державних інститутів. Побутова сфера приватного життя припускає не тільки вироблення адекватних нормативно-правових механізмів, що гарантували б невтручання в її протікання, але ще здебільшого - напружений пошук людиною справжніх підвалин свого буття, бо автономія - це не просто внутрішня незалежність, але й самозаконність, як і свобода є не просто "свобода від", але й "свобода для". Приватне життя не формується автоматично. У людини повинна бути потреба і здібність до самостійного духовного буття, мужність узяти відповідальність за духовне життя, за себе. Приватне життя, позбавлене справжніх духовних вимірів, набуває спотворених, відчужених форм. Тоді і в сфері свого приватного життя людина не відчуває себе людиною, не може бути сама собою, відчуває тугу, самотність, невдоволеність, відчуває не справжність свого буття. Якщо приватне життя людини втрачає справжні духовні виміри, то її автономія та свобода будуть лише ілюзією. Людина і в цій сфері свого буття буде мислити, відчувати, вибирати за шаблонами та стандартами, які скроєні для неї кимось іншим, буде будувати свої міжособистісні стосунки - вирішувати, кого любити, а кого не любити, з ким вступати у дружні стосунки, а кого уникати, хто гідний її поваги, а хто презирства - засновуючись не на власних прихильностях та принципах, а виходячи з міркувань вигоди, спочатку заглушаючи благання душі, а потім і зовсім не чуючи їх. Організовуючи власний побут та дозвілля, людина знову ж буде виходити не з особистих нахилів та почуттів, а з міркувань престижності та моди.

Та, нарешті, залишившись на одинці з собою, зі своїми думками, почуттями, переживаннями, людина виявить, що їй нема про що себе запитувати, нема чого сказати собі, що від неї залишилась лише одна оболонка, що користується чи ні попитом на сучасному "ринку особистостей". Крім того, коли приватне життя втрачає справжні духовні виміри, порушується міра його взаємозв'язку з життям суспільним. У такому разі людина або прагне досягти добробуту винятково у сфері свого приватного життя, або розглядає усе суспільне надбання як своє власне, як об'єкт приватних домагань. Це призводить до перетворення людини на "робінзона", який живе власними вузькокорисними інтересами, та водночас, до занепаду суспільного життя, оскільки його надбання розтягуються по приватних закутках.

Підкреслюючи фундаментальну значущість індивідуального духовного життя, не слід забувати, що індивідуальне духовне життя є часткою духовного життя суспільства.

1.1 Національні традиції як засіб відродження духовного світу людини

Ми живемо в неспокійному світі відчуження людини від своєї суті. Криза людини, духовна криза людства - нині найбільша тривога світу. Людина змаліла і заплуталась у над продукції речей, ідей та арсеналів зброї - і свої витвори вона почала ставити понад свого Творця.

Звичайно, ми в авангарді людства - в області революцій, руйнування традицій, самознищення. Ми перші дали світові Чорнобиль. Ми перші переживаємо кризу людини - і саме ця криза вимагає перебудови і нового мислення.

На вітрині мод зарясніло слово "духовність". Воно вже стало легким, як полова. Одні для заповнення духовного вакууму заводять духовий оркестр й агітмузей у приміщенні храму. Ті почали давати служителям культу громадські доручення. Ті несуть своїх дітей до церкви охрестити, але потім не вчать їх жити по-християнському. Ті збирають матеріали про пришельців з космосу та цікавинки з індійської культури. Інші, зрештою, прикладають духовні зусилля в науковій та мистецькій праці - і теж наче входять у сферу духовного…

Але чому ці похвальні заняття не виробляють того високого етичного ідеалізму, офірної любові, безкорисливого служіння ідеалам, які породжувала висока віра, що йшла від Нагірної проповіді Христа?

Будівельні камінці вторинного походження можна цінувати, збирати, шліфувати, але храму з них не збудуєш. Згадаймо давній переказ про двох будівників. Одного чоловіка з тачкою, наповненою камінням, запитали:

"Що ти робиш?" - "Та от звеліли возити каміння - вожу". "А що ти робиш?", - запитали другого, такого ж. - "Я будую собор святого Петра".

Собор святого Петра в Римі стоїть завдяки тому - другому. Всі великі собори минулого - це передусім пам'ятки високого духу. Всі великі творіння Данте, Рафаеля, Сервантеса, Шевченка - це теж творіння не пера і пензля, а творіння духу. Всі безумно одважні пошуки невідомої землі, експедиції Колумба і Магеллана йшли від одержимості духом і великої віри у великого Бога.

Без віри, що гори рушить, малі люди будуть вудити рибку на мілині й гризтись за привілеї, і ніколи не знатимуть: "Хто моря переплив і спалив кораблі за собою, той не вмре, не здобувши нового добра" (Леся Українка).

Де і коли люди відірвалися від джерел? ХХ вік визрів як епоха глобальних доктрин, експериментів, винаходів. Запаморочливі відкриття змінили образ світу. Люди заметушилися в силовому полі науки - і свіфтівський дивний острів Ляпуту раптом піднявся вгору в образі гордого самовдоволеного божества, яке нібито все може. Виявилось, що на зворотному боці того ідола - чорна діра. Виявилось, що запаси духовних і моральних сил людини занадто слабкі супроти цього ідола. І в цьому моральна криза нашої епохи. Напівдикун, засліплений блискітками напівцивілізації, зневажив свій справжній скарб. Суєтні люди і сірі воли науки підхопили легенду про всемогутнього ідола і залишались. Великі ж вчені забили тривогу.

Затоптано і загублено моральні максими.

Все це мало б засвоїтися з молоком матері, все це дитина мала б повторювати щодня в ранній молитві…

Чому нас так приємно вражають українські студенти, що приїжджають з Америки, з Польщі, з Канади? Чому вони в чужій стихії зберегли український дух, мову, лице? Чому їм нічого не треба пояснювати, наче наперед є моральна домовленість?

У них живий релігійних корінь - і вони живі. Польща об'єдналась у солідарності проти казенної сили в незалежній церкві. Українців Заходу єднає церква. А хіба наших козаків у боротьбі за віру і волю єднала не церква?

Ми мусимо відродити людину - мусимо відродити її духовний корінь. Інакше ми не склеїмо її з найкращих гасел і приписів.

1.2 Творчість людини як шлях людства до духовності

Ніщо не може характеризувати суспільство краще, ніж його ставлення до інтелектуальної, наукової та художньої діяльності людини. Адже будь-яка творчість супроводжується і навіть спричиняється саме задумом, ідеєю, творчим планом. Створення комплексу ідей, уявлень, переживань, наукових систем, релігійних вірувань, норм і традицій людського існування називаємо духовним виробництвом, що є вирішальною ознакою культури як феномену, бо якраз і відрізняє людину від інших створінь. Адже житло і навіть деякі "інженерні споруди" вміють будувати деякі тварини: бджоли, птахи, бобри та ін.. Але людська творчість тому й цілеспрямована, що вона свідома. Вона має мету, хоча б начерк майбутнього предмета. Це й спричиняє визначення культури як духовного виробництва та духовних цінностей.

Людська творчість як культурна є завжди духовною, є діяльністю в сфері ідеальній та завжди втілюється у певній матеріальній сфері діяльності. Матеріальне та духовне людське виробництво тісно переплетені; крім того, людина діє і творить завжди в реальному житті, де поєднуються суспільне та індивідуальне, політичне й духовне, теоретичне і практичне.

Чи може існувати суто духовна або суто матеріальна культура? Матеріальною культурою ми визначали продукти матеріального виробництва людей: сферу перетворення предметного середовища, створення предметного оточення людини, що складає її "неорганічне тіло". Духовною культурою визначили створений світ людських визначень, ідей, норм, традицій, почуттів, цінностей і сенсів. Цей поділ культурного світу має дуже давню історію. Ще давньогрецький філософ Платон поділяв світ на два світи: речей та ідей. Ми поділяємо людську діяльність на матеріальну та духовну: виробництво речей та виробництво ідей. Але чи існує принципова відмінність між цими сферами культури? Чи справді матеріальна культура цілком матеріальна, а духовна - ідеальна?

При наближеному погляді на будь-який предмет матеріальної культури можна визначити, що він має подвійну природу. Його натуральна природа є те, з чого він складається. Але його смислове призначення має суто людський вимір. Воно залежить від функції предмета в доцільній системі предметного середовища культури. Олівець має цілком визначене призначення, функцію в системі більш загального комплексу речей, які служать для задоволення потреби людини в писемності та малюванні. Від будь-якого предмета природи його відрізняють якості, котрі навмисне, цілеспрямовано надані йому людиною і котрі мають цінність тільки в системі людських відносин і культурного середовища.

Будь-який предмет матеріальної культури є втіленням певного задуму людини. Хтось його задумав, накидав у свідомості й на схемі його параметри, хтось його виготовив. Отже, предмет матеріальної культури є опредметненим, втіленим наслідком розумової цілеспрямованої дії, продуктом людського розуму. Він несе в собі ідею його створення, ознаки, що мають людський визначений зміст і складають його сутність. Тому будь-який предмет культури є продуктом і духовної творчості, несе на собі відбиток людського духу, ідеї, інтелекту. Він створюється відповідно до загальної гармонії в системі предметного світу людини, тобто сутність його не є просто структурою його побудови, а складає дещо інше - його ідею. Книга зроблена з паперу та друкарської фарби, але цим не вичерпується її сенс. Він - у її змісті, в тих ідеях, що їх вона містить у собі, і які мають суспільно визначену доцільність. Для мавпи, скажімо, книга не має того значення та функції, котрі вона має в людському середовищі. Скульптура Афродіти вражає нас своєю красою, гармонією, але під кутом зору простої матеріальності - це просто шматок каменю. Так у чому ж її суть? Напевне, в тій ідеї, що в цьому матеріалі втілена, тобто в гармонії та в почутті, яке вона викликає в людини.

Отже, будь-який предмет чи явище матеріальної культури не має "суто матеріальної" природи. Але ж коли поглянути на продукти духовного виробництва, то вони завжди матеріалізуються, втілюються в певний матеріал. Ідея мусить бути опредметнена, втілена у творі мистецтва, науковому чи художньому творі, кресленні чи схемі. Політичні й соціальні ідеї втілюються в цілком матеріальну структуру певних інституцій та законів, у реальне життя. Навіть у мові матеріалізація людських думок відбувається завдяки коливанню повітряних хвиль, або записам на папері, камені, магнітній стрічці чи дискеті комп'ютера.

Реально матеріальне та ідеальне в культурі завжди переплетені. Матеріальне та духовне у виробництві - суть дві грані єдиного процесу людської творчої діяльності. Втіленню будь-якого явища в культурі передує ідея цього явища, проект, образ, мета. З іншого боку, не кожен проект, не кожна ідея здійснюються в реальності. Світ ідей духовної творчості, понять і уявлень є багатшим за світ реальності, здійсненої в певному матеріалі (не тільки в речовому, але й у соціальному "матеріалі", у дійсності матеріального людського життя).

Попри значну умовність поділу культури на матеріальну та духовну, цей поділ має велике значення. Людина - істота свідома. Свідомість дозволяє їй здійснювати попереднє перетворення предмета в уяві до або замість його реального перетворення, прогнозувати наслідки. Вона наділяє предметний світ ціннісним значенням, тобто розташовує культурні явища і предмети на певних "орбітах" у ціннісно-смисловому космосі людських визначень світу, надає їх існуванню духовного значення. Тому серцевину будь-якої культури складає творчість ідей, образів і понять, котрі далі втілюються в реальне життя.

За первісних часів людина наділяла предмети побуту і праці містичним змістом. Через предмет праці, побуту, зброю немовби промовляла до людини душа предка, - того, хто створив цей предмет або ж започаткував його застосування. Це містичне відображення цілком реального факту усвідомлення "другої природи" предмета культури стало основою таких перших вірувань, як анімізм і фетишизм. І навпаки, створюючи на стіні печери образ мамонта чи бізона, первісний мисливець був упевнений, що цим він прирікає реальну тварину на загибель. І в цьому є певний сенс, бо такий малюнок був першим "кресленням", наочністю, за якою навчались молоді мисливці мистецтву полювання, так само як і в первісних ритуальних танцях. Залишалося тільки піти і здійснити те, що вже задумано й від треновано. Тобто втілити ідею, задум.

Отже, тісна взаємодія реального та ідеального, матеріального і духовного в самій життєдіяльності людини спричиняє єдність матеріальної та духовної культур. Але в чому ж полягає їхня відмінність?

Культурні цінності, поділ праці та становлення духовної культури як феномену. Безпосередньо в людській творчості неможливо вирізнити суто матеріальне або суто духовне. Продукт дії завжди об'єктивний, тобто втілений у реальність. Тому відмінність між цими сферами виявляється лише в системі цінностей, або сприйнятті людиною.

Предмети культури, які отримують статус матеріальних цінностей, мають відношення до убезпечення й самодостатності людини. Матеріальну цінність для людини становлять засоби її життя, споживання, побуту, виробництва, повсякденного реального існування. Духовні ж цінності - такі, котрі визначають людські сенси та визначення навколишнього світу й самої людини. Ці визначення регулюють людські відносини, відповідають на потаємні питання, з котрими допитлива істота - "гомо сапієнс" - стикається в житті. Це - цінності мистецтва, науки, філософії, моралі, релігії. Це - цінності, про які сказано: "Не хлібом єдиним живе людина". Це - цінності, котрі, зрештою, можна сформулювати як триєдність визначень Істини, Добра, Краси - граничних визначень людини з приводу світу.

Власне, система духовних цінностей орієнтує людину серед її культурного світу, надає можливість світоглядного самовизначення, задає обрії суто людського культурного ландшафту, що заповнюється визначимостями людського роду та його творчими досягненнями.

Ціннісна орієнтація людини - найважливіша функція духовної культури. Людина має змогу створювати залученням до цінностей духовної культури власну ієрархію цінностей. Але, залишаючись прив'язаною до матеріальних цінностей, вона не може вийти за їхні рамки, бо зсередини не видно обріїв. Іноді цінності матеріальні називають вітальними (від лат. Vita - життя). Вони мають особливе значення в повсякденному житті людини, і нехтувати ними небезпечно. Матеріальні культурні цінності покликані окультурювати, олюднювати повсякденне споживання і побут людини, дати їй можливість безпеки та незалежності від життєвих клопотів: вгамування природних потреб, забезпечення комфорту, достатку, упорядкування повсякденного існування.

Культурні духовні цінності залучають людину до прекрасного, істинного, благого, підіймають її над буденністю, розвивають її інтелектуальні та почуттєві якості, формують її духовне обличчя.

На початку людської історії матеріальна та духовна культура перебували в своєму розвитку у нерозривній єдності. Хіба що вирізнялися окремі носії "магічної сили" - чаклуни та шамани, сферою діяльності яких було забезпечення сакральної (себто священної) традиції, що замінювала первісним людям закони й моральні норми. Але з розвитком суспільства, з переходом від варварства до цивілізації відбувається розмежування матеріального та духовного виробництва. З переходом суспільства до рільництва і скотарства. До осілості та певної впорядкованості матеріального самозабезпечення відбувається поділ праці на матеріальну та духовну. Рабовласництво дало змогу певній групі людей позбавитися необхідності фізичної праці та отримати час на діяльність в інших сферах буття. Духовна діяльність з'являється як спосіб життя окремих осіб, котрі прагнуть знайти відповіді на питання про сенс життя. З появою держави виникає потреба в ідеології - певній системі ідей, яка виправдовувала б панування одних соціальних верств над іншими.

З єдиного комплексу культури виокремлюється мистецтво як професійна діяльність, як вид ремесла. Первісні культи перетворюються на релігійні системи, котрі намагаються скласти систему духовних цінностей на світ взагалі та людське буття. Як форма вільнодумства і критичного скепсису виникає філософія, як узагальнення емпіричних знань - науки. Потреба впорядкування та врегулювання суспільних відносин у державі викликає появу права та правової культури. З'являється політика як захист інтересів певних соціальних груп, що спричиняє пошук ідеальної системи соціального устрою. Духовна культура постає як феномен, як вище, котре отримує статус особливого виду суспільного виробництва та особливого продукту - творів мистецтва, філософії, теоретичних і релігійних систем, утопій та морально-етичних норм.

Зростаюча матеріально-технічна забезпеченість суспільства зумовлює розвиток духовної сфери життя. Культурна традиція збагачується і примножується; духовна праця стає престижним видом діяльності, що виникає внаслідок розвитку продуктивних сил і застосування рабської та напіврабської праці, зумовлює прогрес духовного виробництва, що приводить до подальшого поділу культури і вирізнення окремих сфер духовного виробництва.

У цивілізованому світі духовна праця - інтелектуальна, художня, релігійно-моральна - вважається суспільством дуже важливою і престижною, рушієм суспільного прогресу, що зумовлює технічний і побутовий прогрес. Духовні цінності культури визначаються як вічні й вищі цінності людського розвитку, а творці духовної культури, що сягають її вершин у науці, релігії, мистецтві, стають геніями людства.

1.3 Культура спілкування - фактор духовності людини

Людина - продукт соціалізації і, перш за все, людина стає людиною через спілкування з іншими людьми. Людство знає чимало прикладів, коли дитина, потрапляючи в ранньому віці у середовище тварин, виживала, але не ставала людиною. Причина, як відомо, полягала у відсутності можливості наслідувати і, особливо, спілкуватись з людьми. Отже, спілкування має величезне значення як для становлення людини, так і для її подальшого життя в суспільстві, бо спілкування відіграє у нашому житті визначальну роль.

Перш за все від цього залежить наше здоров'я. Бо від того, як ми розмовляємо з людьми і як люди розмовляють з нами, залежить наш настрій, а значить стан нашої нервової системи. Від цього залежить благополуччя і спокій в наших сім'ях. Нарешті, від манери нашого спілкування багато в чому залежить успіх в нашій роботі і наш особистий успіх в просуванні по службі. Вміючи спілкуватись, людина уникає багатьох проблем, конфліктів, швидше досягає життєвих цілей. Справжнє вміння спілкуватись зводиться, перш за все, до культури спілкування.

Культура людського спілкування - це частка загальної моральної культури особистості. Відсутність культури спілкування - свідчення бездуховності людини. Ще мудрий Езоп довів, що наше слово - це і найкраще, що є в розпорядженні людини і найгірше, чим вона володіє. Сьогодні проблема культури спілкування набуває, як ніколи, великого значення. Відбувається становлення України як самостійної держави, інтенсивно розвиваються міжнародні та міжособистісні зв'язки з різними країнами світу. З огляду на це визначальною стає для нашого суспільства проблема вміння спілкуватись як на офіційному, діловому, так і на чисто побутовому рівнях.

Традиції, звичаї українського народу високі і духовно багаті. Однак, якщо не давати належної оцінки розгулу антикультури, то вона починає сприйматись як норма. Саме так сприймається сьогодні низька культура спілкування між людьми у громадських місцях, в сім'ях. Грубість, відсутність поваги і уваги до людини порушує принцип людяності як найбільш бажаної норми взаємостосунків між людьми, викликає загальний негативізм і руйнує духовну сферу людських взаємовідносин. Ця проблема є актуальною не лише для нашого суспільства.

Якщо ми прагнемо збудувати цивілізовану державу, то недостатньо одних заяв про це. Ми над усе мусимо бути цивілізованими людьми, а першим проявом цього і є культура спілкування. А тому сім'я, навчально-виховні і культурно-освітні заклади повинні, формуючи особистість, розвивати в ній такі морально-психологічні якості як уважність, чуйність, вміння бачити моральну сторону своїх і чужих дій і вчинків, витримка, володіння собою, здатність стримувати негативні емоції, вміння слухати іншу людину, передбачити можливі наслідки своїх слів, дій, вчинків.

Культура і мистецтво спілкування не самоціль, а дорогоцінний здобуток людини. Це засіб духовного розвитку і вдосконалення особистості, яка прагне до відчуття власної гідності.

Набуття людиною навичок культури спілкування розв'яже чимало проблему міжособистісних, міжнаціональних взаємостосунках, а також у суспільстві в цілому.

1.4 Знання

Світогляд сучасної людини має гармонійно поєднувати в собі наукове знання про пристрій і законах матеріального світу з духовним знанням про мету земного життя і шляхи її досягнення.

Вище будь-якого власника знання є Знаючий!

Гідність людини визначається мірою його корисності для суспільства. Звичайно, сумлінна людина на будь-якому місці приносить користь людям. Однак найбільший авторитет і повагу мають ті, хто поєднує високий професіоналізм із творчим ставленням до своєї справи. Неповторність, оригінальність кожного людини говорить про те, що кожному від природи дається саме його талант, то є такі здатності його душі, при належному розвитку яких, він обов'язково принесе в світ щось нове, зробивши його ще добрішим, красивішим і цікавішим. Щоб створити дійсно щось нове і корисне людина повинна володіти необхідним обсягом професійних знань і мати хорошу обізнаність про суміжних областях. Цим вимогам має відповідати діяч в будь-якій сфері культури, будь то наука і техніка, мистецтво і сфера обслуговування, - скрізь є можливість проявити свою оригінальність. Важлива для цього і спрямованість у творчості, яка підсумовує в собі такі якості, як захопленість ідеєю, уміння поставити мету і мобілізувати сили для її досягнення. Духовну цінність плодів будь-якого творчості повідомляє та впевненість творця в своїй правоті, коріння якої беруть початку в правій вірі в Бога. Опановувати знання, розвивати талант, творити нове і корисне для людей - це і є шлях духовного вдосконалення людини.

Будь-яке професійне знання вкорінюється на знанні законів буття, що людина засвоює в пору його становлення як особистості. Почала моральності закладаються ще в дитинстві, їх людина засвоює як би з молоком матері, але основну роль у формуванні духовно освіченої особистості відіграє школа.

Висновок

Отже, слід визнати те, що духовне життя людини йде на індивідуальному, суспільному та загальнолюдському рівнях. Індивідуальне духовне життя зв'язане з глибинним усвідомленням свого буття, його змісту, мети, вищого блага, виробленням та реалізацією свідомого та творчого ставлення до світу (внутрішнього та зовнішнього), про що свідчить творчість народних майстрів та колективів, описаних в роботі. Духовне життя суспільства - це творче творення, збереження та засвоєння духовних цінностей та змісту. Духовність є основоположним принципом самобудови та існування особи, суспільства.

Постає проблема відродження духовності, тобто відновлення актуальної рекомендованої універсальної системи цінностей у свідомості та життєдіяльності людини, соціуму. Проблема відродження та оновлення духовності нерозривно пов'язана з відновленням не тільки актуальності універсальних, загальнолюдських цінностей, але й національних. Бо світ цінностей є і в культурі. Саме в національній культурі універсальні цінності набувають конкретні форми існування. Звідси й нерозривний взаємозв'язок процесів національного та духовного відродження, їх взаємодоповнення та взаємозбагачення. Процес національного відродження дає додаткові джерела для розквіту духовної культури, про що свідчать усі етапи українського культурного відродження.

Тому потрібно відродити культурні надбання нашого народу: українську книгу, пісню, традиції, звичаї, мистецтво. І свій важливий вклад у цю справу вносять творчі колективи, бібліотекарі, місцеві поети тощо. Потрібно приділити увагу історичним і архітектурним пам'яткам України: музеям, реставрації замків і пам'ятників України, відродженню церков.

Безумовно, для українського суспільства, яке шукає принципи власного розвитку, особливо нагальним є подальше поглиблене вивчення проблеми духовності, а також шляхів і умов її розвитку у молоді. Здатність до духовного розвитку є важливою умовою міцності суспільства, подолання конфліктних ситуацій і напруженості. Це зумовлює необхідність наукових пошуків і впроваджень в практику принципів духовного розвитку, що складає перспективу нашого подальшого дослідження.

Список літератури

1. Бичко І.В., Бойченко І.В., Бойченко М.І., Бузький М.П., Табачковський В.Г. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти. - К.: Либідь, 2010.- 406 с.

2. Бердяев Н.А. О назначений человека.-- М.:, 1993. Духовнеє производство.-- М., 1981.

3. Головаха Є.І., Паніна, Н.В. Психологія людського взаєморозуміння. - К.:, 1989.

4. Ильин Й.Н. Материальное й духовное в социальном развитии.-- К.:, 1986.

5. Ильин Й.Н. Путь к очевидности. -- М.:, 1993.

6. Колодний А.М. Основи релігієзнавства. Курс лекцій. - К.:, 2009

7. Пролеев В.С. Духовпость и бытие человека.-- К.:, 1992.

8. Причепій, Є.М., Черній, А.М., Чекаль, Л.А. Філософія: Підручник. - К.:, 2007

9. Уледов А. К. Духовная жизнь общества.-- М.:, 2010.

10. Федотпова В.Г. Практическое й духовпое освоение действительности. -- М.:, 2009.

Размещено на Allbest.ru