Втілення екзистенціалізму в творчості А. Камю

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Альбер Камю - французький романіст, філософ, публіцист, один з лідерів філософсько-мистецького напрямку екзистенціалізму, що був володарем душ прогресивної європейської інтелігенції.

Саме завдяки творчості Альбера Камю філософське вчення екзистенціалізму стало популярним у Франції. В його основі є твердження абсурдності буття, уявлення про світ як про царство хаосу і випадковості. Чільне місце посідає думка про те, що людина відповідальна сама за себе. Людині доводиться жертвувати собою, аби виправдати своє існування. Вже самим актом народження вона виявляється закинутою у світ поза своєю волею і бажанням.

У годину вирішального випробовування (смертельної небезпеки, так званої, межової ситуації) людина залишається наодинці з собою, зі своєю долею. Тепер їй належить стати Людиною, створити себе із закинутої у світ матерії. Насамперед Альбер Камю зазначав: «Для людини без шор немає видовища прекраснішого, ніж свідомість у двобої з дійсністю, яка перемагає. Ні з чим не зрівняти образ гордої людяності… Дисципліна, якій дух себе підпорядковує, воля, яку він кує з будь-якого підручного матеріалу, рішучість зустрічати віч-на-віч - у цьому є могутність і не пересічність [15, с. 25]». Так, з точки зору екзистенціалістів, людина є лише тим, що сама із себе робить.

Першими до екзистенціалізму в своїх працях звернулись данський філософ С. К'єркегор [4] та німецький філософ Ф. Ніцше [22]. У XX ст. цей напрям розвивався в працях німецьких (М. Гайдеґґер [18], К. Ясперс) та французьких (Г.О. Марсель [1], А. Камю [11], Ж-П. Сартр [24]) філософів та письменників.

Метою курсової роботи є вивчення втілення екзистенціалізму в творчості Альбера Камю. Поставлена тема вимагає виконання таких завдань:

1) розкрити явище «екзистенціалізму» як філософського напряму XX століття;

2) розглянути найяскравіших представників екзистенціалізму в світовій літературі XX століття;

3) проаналізувати філософію «абсурду» в творчості письменника;

4) визначити риси екзистенціалізму в романі Альбера Камю «Чума» та «Сторонній».

Об'єктом дослідження є творчість Альбера Камю.

Предметом дослідження є втілення екзистенціалізму в творчості Альберта Камю.

Для досягнення мети наукового дослідження були використані такі методи: 1) критичний аналіз наукової та методичної літератури з даної проблеми; 2) вивчення та узагальнення позитивного досвіду викладачів. 3) метод аналізу, щоб визначити риси екзистенціалізму в творчості письменника.

Теоретичне значення дослідження зумовлюється тим, що завдяки аналізу втілення екзистенціалізму в творчості Альбера Камю, може бути більш досліджена специфіка творчості письменника.

Практичне значення роботи полягає в тому, що одержанні результати можуть бути використані у процесі викладання курсу світової літератури в ЗОШ, зокрема у процесі проведення уроків з вивчення французької літератури ХХ століття.

1. Поняття екзистенціалізму як філософського напряму XX століття

1.1 Екзистенціалізм як філософський напрям XX століття.

екзистенціалізм абсурд філософський камю

Екзистенціалізм - течія в літературі Франції, що виникла напередодні другої світової війни та представлена письменниками, які водночас належать до екзистенціалізму як течії філософської. Екзистенціалізм розглядають також і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX століття - С. К'єркегор [4], Ф. Ніцше [22], М. Гайдеґґер [18], К. Ясперс, Г.О. Марсель [1], А. Камю [11], Ж.П. Сартр [24].

Спочатку екзистенціалізм виник як філософська течія. В 1920 - 1930 роках німецькі філософи М. Гайдегер, К. Ясперс, О. Больнов намагаються створити закінчену філософську систему екзистенціалізму. Серед попередників екзистенціалізму як філософської системи - Паскаль, данський філософ С. К'єркеґор, що вважається зачинателем екзистенціалізму, Ф. Ніцше. Але, виникнувши як філософська течія, екзистенціалізм поступово перетворюється на течію літературну. Такий перехід інспірували і здійснили Ж.-П. Сартр і А. Камю. В їхніх творах нелегко провести межу між філософським та суто літературним: герої художніх творів екзистенціалістів втілюють настанови свідомості, відкриті екзистенціалістами-філософами. Романи і драми екзистенціалістів насичені філософськими проблемами [9, с. 98].

Фундаментальною рисою екзистенціалізму, яка визначає його вклад в розвиток філософії, є усвідомлення людини як унікальної, неповторної істоти. Буття кожної людини, розглядається як абсолютне. Звідси одна з основних ідей філософії екзистенціалізму - ідея тотожності сутності й існування, що замінила ідею тотожності мислення і буття, характерну для німецької класичної філософії і всієї філософської культури Нового Часу з її гносеологізмом. Іншими словами, основна ідея екзистенціалізму -- це ідея знаходження сутності лише через існування. У французькому варіанті екзистенціалізму (за Ж.П. Сартром) вона звучить ще більш категорично: існування людини передує його сутності і фактично замінює її [7, с. 125]. Представники течії якраз і зосереджують свою увагу на існуванні людини, що є емпіричною особистістю, вилученою з будь-яких систем (релігійних, політичних, соціальних). Світ же вони розуміють як дещо вороже особистості, сприймають його як хаотичний, дисгармонійний, абсурдний. Процеси, що відбуваються в цьому світі, повному внутрішніх суперечностей, позбавлені закономірностей, логічного зв'язку, часової послідовності [2, с. 236]. До речі, в 1951 році екзистенціалізм був засуджений Ватиканом як песимістична течія, що є несумісною з християнством. Особистість має в екзистенціалістів протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому». Адже всі вони нав'язують особистості свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали. Вищу життєву цінність представники екзистенціалістського напряму вбачають у свободі особистості. Існування людини тлумачиться ними як драма свободи, «бо на кожній фазі самотворення особистості воно залежить від кожного вибору, кожного рішення [24, с. 319]». Людина приречена на вигнання у Всесвіті, на відчуженість під інших людей, на абсурд як «метафізичний стан людини у світі [10, с. 5]». Поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів («Нудота» Ж._П. Сартра, «Сторонній» А. Камю, «Чужа кров» С. де Бовуар). Екзистенціальний герой тісно єднається з людиною з філософського трактату С. К'єркегора «Або - або», де йдеться про «самотню, на саму себе покинуту людину», що стоїть у «безмірному» ворожому світі, який іменується «нерозумінням». У к'єркеґорівської людини немає ані теперішнього, ані минулого (воно ще не прийшло), ані майбутнього (воно вже минуло). Хоч як це парадоксально, саме в художніх творах найбільш глибоко та переконливо втілюються екзистенціальні філософські принципи. С. де Бовуар стверджує, що «тільки роман дає змогу відтворити в усій повній, специфічній, відзначеній своїм часом дійсності первісне бурління існування [21, с. 115]». А Ж.П. Сартр вважає, що «Екзистенціалізм - це гуманізм [24]». І дійсно, у захисті свободи та самостійності людської особистості, що існує в епоху тоталітаризму й дегуманізації, полягає справжній, не абстрактний гуманізм екзистенціалістів. Гімном гуманізму стає алегоричний роман А. Камю «Чума», явний зміст якого, за авторським свідченням, -- «боротьба європейського Опору проти фашизму». Гуманізмом пронизані також твори Ж.П. Сартра («Шляхи свободи», «Смерть без погребіння»), С. де Бовуар («Чужа кров», «Мандарини»), А. Камю («Лист до німецького друга»), Г. Марселя («Горизонт», «Рим більше не в Римі»). Есеїстика А. Камю («Бунтівна людина») стає протестом проти комуністичного суспільства та ідеології більшовизму, що нищить людську свободу [25, с. 54].

Як літературна течія екзистенціалізм припиняє своє існування наприкінці 50-х років. Значною мірою це зумовив розрив Ж.П. Сартра з А. Камю (останній навіть відхиляв свою належність до течії та запевняв, що його творчість є скоріше запереченням екзистенціалізму). Однак екзистенціалізм як умонастрій поширений і сьогодні як у літературі, так і у філософії. До того ж він вплинув на виникнення інших шкіл літератури модернізму [26, с. 299]. Так, ідеї та мотиви екзистенціалізму містяться у творах «театру абсурду» й «нового роману».

Отже, екзистенціалізм, виникнувши в середині ХХ сторіччя, перевернув всю свідомість людини. Вона почала усвідомлювати себе як особистість, вона почала розуміти своє буття, мислення, стани своєї душі. Але екзистенціалістів цікавить не мислення взагалі, а мислення кожної окремої людини. Вони прагнуть звільнитись від кайданів повсякденного життя, прагнуть скинути їх і усвідомити в чому сенс справжнього буття, справжнього існування. Тобто екзистенціалісти намагаються усвідомити значення сутності через існування.

Кожна людина виступає окремою оригінальною особистістю, вона живе своїм життям, але їй необхідно усвідомити своє існування, зрозуміти його суть, і лише тоді вона пізнає істину життя.

1.2 Найяскравіші представники екзистенціалізму в світовій літературі XX століття

Жан Поль Сартр (1905 - 1980) - французький філософ, драматург, письменник. Сартр був одним із найвідоміших і найвпливовіших мислителів свого часу. У творах Сартра поєднуються літературні і філософські погляди. У 30-х роках починає розвивати вчення про нічим не детерміновану, спонтанну творчість екзистенції [19, с. 73].

Сартр відмовився від присудженої йому Нобелівської премії з літератури. Він високо цінував марксизм, вважаючи його «неперехідною філософією нашого часу»; власний екзистенціалізм він розглядав як доповнення марксистської теорії суспільства [19, с. 75].

Основні філософські праці: «Буття і ніщо» (1943). «Екзистенціалізм - це гуманізм» (1946), «Критика діалектичного розуму» (1960). У творчому доробку Сартра також романи, п'єси, статті.

Вихідний пункт екзистенціалізму, за Сартром, - це проблема, яку вирішують, герої Достоєвського: якщо Бога немає, то все дозволено. Разом з Богом зникає можливість знайти які-небудь цінності у надчуттєвому світі. Немає більше апріорного добра, як немає безмежного і удосконаленого розуму, щоб це добро осмислити. Людина сама вибирає цінності моралі, сама проектує своє життя, наповнює його змістом або робить пустим і беззмістовним. Ця здатність вибирати згідно з «своїми істинами» і відрізняє людину від об'єктів живої і неживої природи [24, с. 299-302].

Перший принцип екзистенціалізму - це положення про те, що людина є те, що вона робить. Саме людське життя - це можливість. Немає раз і назавжди даної і незмінної людської природи, немає детермінізму, людина вільна, людина є свобода. Цей висновок Сартр робить на основі розуміння свідомості як буття, існування якого складає сутність. Свідомість існує лише в тій мірі, в якій вона проявляється, тобто вона є самодіяльність без носія.

У центрі онтології Сартра знаходиться «Я». Із свідомості, із «Я» «висвічується» вся життєвість і конкретна реальність. Природа, якщо і світить, то лише відображеним світлом того, хто усвідомлює, того, хто прагне «Я», і в той же час становить для нього перепону. Звідси Сартр виводить поняття негативної діалектики [26, с. 300].

Ядром екзистенціалізму Сартра є «філософія свободи». Свобода ставить людину поза закономірністю і причинною залежністю, вона виражає розрив з необхідністю. Свобода не терпить ні причини, ні основи, вона не визначається можливістю людини діяти відповідно до того, якою вона є, оскільки сама її свобода є вибір свого буття: людина така, якою вона себе вільно вибирає. Свобода передбачає незалежність по відношенню до минулого, заперечення його, розрив з ним.

Людина вільна незалежно від реальної можливості здійснення своїх прагнень. Уже сама постановка завдання, саме прагнення, сам вибір мети достатні для утворення свободи. За Сартром, ніякі об'єктивні обставини не можуть позбавити людину невід'ємної від неї свободи. Вона зберігається в будь-якій ситуації і є можливістю вибирати - вибирати не реальні можливості, а своє ставлення до даної ситуації. Суб'єктивізація свободи означає сприйняття індивідом своєї залежності: він може «вільно» примиритися з нею; при ньому він такий же вільний, як і тоді, коли повстає проти неї. Невільник чи раб «вільні», самовизначаючи своє ставлення до свого положення. Перепона, обмеження визначається тим, чого ми хочемо. Тобто завдання полягає не в зміні світу, а в зміні свого ставлення до нього [21, с.122-125].

Свобода забезпечена тільки вибором мети і не потребує її досягнення. Абсолютність свободи робить людину залежною від своєї свободи. Сама свобода встановлює єдину межу свободи людини. Людина, за формулою Сартра, «приречена бути вільною [19, с. 79].

Франц Кафка - один із найвизначніших німецькомовних письменників XX ст.

Стиль Кафки розвивався під значним впливом, як романтичного, так і реалістичного гротеску різних європейських письменників: Н.В. Гоголя, Ч. Дікенса, Ф.М. Достоєвського. Його прираховували до мистецтва крайнього декадента, розпаду буржуазної свідомості та називали художником екзистенціалістського типу. Деякі німецькі та американські дослідники вважають Кафку ірраціоналістом та містиком. Вплив творчого метода Кафки відчули письменники різних країн: Томас Манн, деякі німецькі та австрійські письменники, швейцарці М.Фріш та Ф. Дюрренматт, французи Ж.П. Сартр та А. Камю, а також деякі письменники США та інших країн Америки та Ірану.

Герої Кафки - одинокі люди, що болісно сприймають жорстоку не людяність та абсурдність оточуючого світу. Трагічне безсилля, приреченість «маленької людини» та разом з тим небажання змиритись з цим, пошуки виходу, глибоке вторгнення у приховані області буржуазної дійсності, що розкривають безпощадну жорстокість та безглуздість суспільства, його законів, звичаїв, моралі, втілені у образах Кафки [17, с. 233-234]. В 30-ті роки Б.Брехт писав, що Кафка, передбачивши наближення фашистського кошмару «з надзвичайною фантазією описав майбутні концтабори, майбутнє безправ'я, майбутню абсолютизацію державного апарату, глухе життя одинаків». Суб'єктивне світосприйняття Кафки, настрій відчаю, впевненість у фатальній нездоланності сил, що пригнічують людину [17, с. 13]. Романи, оповідання, щоденники Кафки являються художнім виразом кризи суспільного та естетичного пізнання, що було характерне для модерністської літератури ХХ сторіччя.

2. Творчість Альберта Камю як прояв екзистенціалістичних ідей

2.1 Філософія «абсурду» в творчості письменника

Альбер Камю народився у французькому Алжирі. Його батько в 1914 р. загинув у битві на Марні. Сім'я живе у великій бідності, але письменник безкоштовно закінчує середню школу завдяки зауваженим у нього здібностям. У 1935 починається літературна і театральна діяльність Альбера Камю. В 30-х роках він стає членом Комуністичної партії Франції, бере активну участь у підтримці Іспанської республіки [25, с.52].

Під час другої світової війни активно діє у русі Опору, знайомиться з Ж._П. Сартром. Після війни розмежовується з лівими, а його політичні виступи з приводу хвилювань у Берліні в 1953 р., під час угорських подій 1956 р., примирлива позиція під час колоніальної війни в Алжирі активно використовуються правими засобами масової інформації. В 1957р. Камю була присуджена Нобелівська премія з літератури. 4 січня 1960 р. А. Камю загинув в автомобільній катастрофі [25, с. 54].

Основні філософсько-літературні праці: «Калігула» (1938), «Чума» (1947), «Міф про Сізіфа» (1942), «Бунтівна людина» (1951).

Незважаючи на те, що Альбер Камю заперечував свою належність до екзистенціалізму, називаючи його «філософським самогубством», по суті свого світогляду він надзвичайно сприяв якщо не теоретичному обґрунтуванню і поглибленню цієї філософії, то її впливу і популяризації в широких колах європейської інтелігенції. Він не був професійним філософом, не писав філософських трактатів і не викладав. Він був блискучим письменником-драматургом, романістом, новелістом, есеїстом, подавав своє світосприйняття в яскравій художній формі. Межі між мистецтвом і філософією у Альбера Камю стираються, і він бачить, у мистецтві засіб самовираження екзистенціалістської свідомості [11, с. 119].

Світогляд письменника носить радикально ірраціональний характер, адже за його переконанням весь світ, все сутнісне глибоко безглузде. Всіляке істинне пізнання неможливе, бо Альбер Камю переконаний, що вся дійсність нерозумна і алогічна. Завдання в тому, щоб здобути всі наслідки із абсурду, що панує у Всесвіті, з його безглуздості. Абсурд - ключ Альбера Камю до всієї філософської проблематики, стержень буття і мислення, єдине можливе керівництво до дії, життєдіяльності.

Французький письменник засуджує науково орієнтовану філософію як споглядальну. Вся історія наукової думки для нього - історія протиборства розуму з почуттям, придушення софістикою інстинктивної інтуїції і безсилля раціонального пізнання. Із зневагою відгукується він на великі наукові відкриття. Чого варта «істина», відкрита Коперніком і Галілеєм: чи Земля обертається навколо Сонця чи Сонце навколо Землі? - Все це глибоко байдуже, це «пусте питання», - вважає Камю [11, с. 89]. Не на пізнання ілюзорної закономірності, а зовсім в іншому напрямку слід спрямовувати всі наші намагання і пошуки.

Як гносеологічні, так і онтологічні питання не цікавлять Альберта Камю, в центрі його роздумів - етичні теми, причому ірраціоналізм його філософії впадає в глибокий песимізм. «Міф про Сізіфа» починається такими словами: «Є тільки одна дійсно серйозна філософська проблема - проблема самовбивства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб жити, означає дати відповідь на основне питання філософії [15, с. 13]». Цим питанням проникнуті всі його твори. Приреченість людини і її смертна доля, безглузде і трагічне існування, ностальгія і відчуження від світської метушні, від вселенського хаосу - лейтмотив всієї творчості Альбера Камю.

Переключення філософії з традиційних категорій на емоційні «екзистенціали», або «модуси» (турбота, тривога, доля, страх) характерне і для інших екзистенціалістів, але в Камю воно набуває тотального всеохоплюючого характеру. Він пише, що сімнадцяте століття було століттям математики, вісімнадцяте - століттям фізичних наук, дев'ятнадцяте - біології, а його двадцяте є століттям страху. Заперечуючи на словах поняття «існування» (в екзистенціалістському розумінні цього слона) стосовно «сутності», Альбер Камю ототожнює саму «сутність» з «абсурдом нещасної свідомості [23, с. 55-56]».

«Абсурд» у філософії французького письменника спрямовано не тільки проти раціоналізму, але і фідеїзму. Він рішуче заперечує віру в Бога як безґрунтовний, утопічний самообман, несумісний з безглуздістю всього, що існує. Для віруючих сам «абсурд» став Богом, але не варто залякувати примарою «страшного суду», якщо все дійсне для нас є постійний страшний суд [13, с. 130].

Альбер Камю ні в що не вірить, в тому числі і в розум, як божественний, так і в людський, який передбачає закономірність, логічність, усвідомлення історичного прогресу і претендує на можливість соціального подолання універсального абсурду. Все реальне чуже для свідомості, випадкове, а отже, абсурдне. Абсурд і є реальність.

Усвідомлення безглуздості існування, що перетворює нашу свідомість у «нещасну свідомість», ставить «основне питання філософії» перед вирішенням дилеми: навіть при впевненості у своїй безнадійності слід поводитися так, ніби ми все-таки на щось надіялись, або покінчити з собою. Камю вибирає першу альтернативу, заперечуючи самогубство. Той, хто зрозумів, що «цей світ не має значення, одержує свободу». А свободу можна одержати лише тоді, коли повстанеш проти вселенського абсурду, бунтуючи проти нього. Бунт і свобода, на думку Альбера Камю, нероздільні [10, с. 73].

Свобода як найвища моральна цінність мислиться не в соціально-політичному розумінні, а як притаманна «природі людини» потреба самовираження особистості; бунт - це не революційне перетворення суспільства, а повстання проти долі, моральний бунт проти Його Величності Абсурду. Альбер Камю протиставляє формулі Декарта «Я мислю, отже, я існую» ірраціоналістичне кредо: «Я бунтую, отже, існую [10, с. 76]».

Його бунт як втілення свободи міститься в індивідуалістичному розумінні останньої, в карамазівському принципі: «Все дозволено». Дійсно, вільна людина, вважає драматург, - це та, яка, приймаючи смерть, разом з нею приймає і можливі наслідки [12, с. 44].

Разом з тим Альбер Камю, розрізняючи «метафізичний» бунт і «соціальну» революцію, не ототожнює при цьому індивідуалізм, який вимагає повної свободи, з егоїзмом. Він намагається поєднати індивідуалізм з гуманістичного «солідарністю» [25, с. 56].

Альбер Камю з самого початку усвідомлював, що на фундаментальному понятті абсурду, на «відчуті абсурдності», тобто на відчутті нерозумності, незакономірності світу не може бути побудована ніяка більш-менш послідовна науково-філософська система. Свій гуманістичний «Міф про Сізіфа» він протиставив людиноненависницьким тоталітаристським міфам. Адже безглуздість приготованої йому долі Сізіф перемагає «безглуздою» дією, яка не розрахована на успіх. Зате Сізіф зневажає вирок богів. «Немає такої долі, яка не перемагалась би презирством [15, с.164]».

У п'єсі «Калігула» і в повісті «Сторонній» Альбер Камю проникає в темну і жорстоку сутність тих двох різновидностей нігілізму («активного» і «пассивного»), які розрізняв Ніцше. У першому випадку викривається «диявольський» прояв нігілізму - «непомірна радість безкарного вбивці», а в другому, - байдуже безвільне існування «стороннього». Зрештою їх об'єднує байдужість до людей, та ж сама «безжалісна логіка», яка калічить людські життя [16, с. 99].

Отже, Альберт Камю не вступає в теоретичні і теологічні суперечки, а обмежується тим, що бере «стан мислячої людини» таким, яким він був до середини XX ст. Для нього важливі не стільки філософські або теологічні висновки, скільки фактичний стан думок. Для нього Бога немає, тому що «Бог вмер» у серці людини. Людина, яка усвідомила абсурдність свого існування, повинна керуватися тільки тим, що вона знає, рахуватися з тим, що існує, і не дозволяти втручатися у її життя нічому, що не було б достовірним. Альберт Камю закликає людину по-новому усвідомити для себе своє життя, звернутися до прикладу давньогрецьких міфів, які вважають долю людською справою.

2.2 Риси екзистенціалізму в романі Альбера Камю «Чума»

Альберт Камю - відомий письменник-екзистенціаліст. Його роман «Чума» набув відразу шаленої популярності. Роман побачив світ у1947 році, роботу над яким письменник розпочав ще у 1941 році, коли вчителював в Орані. Перший варіант твору вийшов 1943 року, але автора не задовольнив. Тому він ще доопрацював твір і видав остаточний його варіант. Роман «Чума» став своєрідним продовженням і розвитком ідей та роздумів письменника, що охопили його від початку творчості. Автор торкнувся проблеми вибору людини і розвінчив тему боротьби людства проти зла, невіддільного від буття.

Сюжет твору побудований на розповіді про зачумлене містечко Оран. Альбер Камю пише докладну хроніку чуми як страшної хвороби через розповідь лікаря Ріє і ще одного борця з чумою - Тарру. Він також включає до твору повідомлення про всі відомі людству випадки епідемії. Проте багато деталей наводять на думку, що його оповідь не є лише хронікою чуми, що і задум, і витлумачення події набирають певного філософського сенсу.

У самому містечку Орані, що знаходиться у Середземномор'ї, бракує зелені, зате вдосталь пилу й вітрів, напевно, воно таке непривабливе, бо люди в ньому живуть, кохають і працюють задля грошей. Чума несе з собою смерть, позбавляє майбутнього, поширює страх.

Місто ізольоване від світу, замкнене, перетворене на концтабір, і кожна людина в ньому почувається гранично самотньою, безпорадною, відчуженою. Чума набирає сили, люди помирають масово, їх не встигають ховати як то годиться, а починають звалювати в рови, накидати трупи на платформи трамваїв, спалювати в крематоріях. І життя, і смерть позбавляються святості, таємниці, гідності. Особистість перетворюється на ніщо.

Сама назва твору вже багатоасоціативна. В той час чумою називали фашизм. Та й опис поведінки зачумлених людей дуже нагадує поведінку людей на війні - їх небажання вірити у лихо, заперечення, байдужість. З часом люди діляться на два типи: тих, хто бореться з чумою, і тих, хто намагається скористатися цією ситуацією. Така поведінка під час епідемії в творі Альберта Камю нагадує роман Бертольда Брехта «Матінка Кураж», де головна героїня шукає зиску з війни.

Отже, чума - це втілення «хвороби» суспільства, що проявляється в різний спосіб. Для Альберта Камю чума - це також втілення й узагальнення світового зла.

Український літературознавець Д.С. Наливайко вважає, що «роман «Чума» - філософський, і природно, що на першому плані в ньому філософська проблематика, філософське, тобто узагальнено-універсальне трактування зла в контексті людського буття [20, с. 12]. Саме так і осмислюється чума головними героями роману, інтелектуалами Ріє і Тарру, устами яких найчастіше говорить автор. Для них чума, зло - це щось невіддільне від людини та її існування, найстрашніша ж вона тим, що навіть той, який не хворий, все одно носить хворобу в своєму серці. У контексті роману чума - універсальна метафора зла в усій його багатоликості й нездоланності. Стан «зачумленості» - той стан, якого майже нікому не вдається уникнути, а його подолання вимагає повної мобілізації волі, духовних і моральних сил особистості. Бути «зачумленим», за Альбером Камю, - це не тільки чинити насильство, а й не повставати проти нього. «Зачумленість» - не тільки готовність убивати, а й примиреність із тим, що вбивають [14, с. 242]».

Несумнівною рисою екзистенціалізму є песимістичний фінал твору [7, с. 129]. Хоча чуму мешканці подолали, але нікому не відомо, коли вона знову проросте. Адже, на думку героя твору, паростки чуми ніколи не зникають, а лише можуть причаїтися та чекати нагоди знову проявитися.

Такий кінець роману - цілком у стилі екзистенціалістів, що вважати світ абсурдним, а людину - не здатною отримати остаточну перемогу над злом. Але це не значить, що Альбер Камю не вірив у людей, навпаки він шукав якості, що допомагають людям протистояти «хворобам» суспільства. Тому його роман «Чума» не стільки констатація безнадійності людства, скільки засторога, спроба довести важливість боротьби. Так, у творі письменник створює образи людей, які розуміють своє призначення у світі, що здатні протистояти злу. Лікар Ріє неухильно виконує свої обов'язки під час епідемії, докладає зусиль, щоб полегшити завдання хворих. А створені ним санітарні дружини - є дієвим методом боротьби проти хвороби. Журналіст Рамблер залишається у зачумленому місті, хоча має можливість його покинути. Його почуття відповідальності, навіть якщо це не стосується його особисто, вражає читача.

Отже, чума - це втілення «хвороби» суспільства, що проявляється в різний спосіб. Письменник-філософ Альбер Камю вірить, що зло вічне, але вічна і боротьба з ним. І сила людей, що борються із злом у їх об'єднанні і взаємодопомозі. Він втілив у романі «Чума» такі риси екзистенціалізму як проблема морального вибору людини в надзвичайній ситуації та відповідальність за нього, ідея духовного прозріння в «межових ситуаціях», ідея абсурдності життя людини, самотності й відчуження людити, намагаючись застерегти людство від небезпеки остаточного знецінення людського буття.

2.3 Втілення екзистенціалізму в романі Альбера Камю «Сторонній»

Проблема абсурдної людини в абсурдному світі знаходить глибоке й неоднозначне тлумачення в романі Камю «Сторонній» або «Чужий» [16], який є центральним твором першого етапу творчості письменника, «етапу абсурду», за його власним визначенням.

Цікаво, що остаточну назву для свого роману Камю знайшов не одразу. У його записниках залишилися ще інші варіанти назви твору: «Байдужий», «Щаслива людина», «Такий, як усі» [11, с. 23]. Це є свідченням неоднозначності ставлення самого автора до образу героя та можливостей його потрактування. Зрештою, Камю багато чого в романі залишає на розсуд читача, ставить питання, але не дає на них відповідей.

Передусім у протагоністі роману, службовці Мерсо, вражає його цілковите збайдужіння до всього на світі й самого себе. Найуживаніша фраза в романі - «мені це байдуже» та її різноманітні варіації: «мені однаково», «мене це не обходить», «це не має значення» та ін.. Причому вони з'являються лише в мові Мерсо і зрештою перетворюється на своєрідний лейтмотив його образу. Байдуже йому і до можливості попрацювати в Парижі, зрости у кар'єрному плані; однаково, чи одружаться вони з Марі, чи ні. Незворушність Мерсо іноді шокує, інколи викликає здивовану посмішку читача.

З відчуженістю Мерсо тісно пов'язана його моральна індиферентність: загальноприйняті моральні й суспільні норми й принципи не мають над ним сили. Натомість регуляторами його поведінки, як у первісної людини, «людини природи», виступають чуттєві реакції.

Роман не відкриває читачеві причин, чому герой став таким, як є. Лише в одному місці натяками говориться про те, що студентом він був, як усі, мав свої бажання і амбіції. Далі прийшло відчуття того, що все позбавлене сенсу, наступає відчуження, яке дедалі глибшає й урешті-решт призводить до перетворення Мерсо на «людину абсурду». Протагоніст роману поводиться, мислить, відчуває себе як людина, що пережила «метафізичне прозріння» і якій відкрилися найглибші екзистенційні істини: що людина сама під порожнім небом, що смерть - зникнення абсолютне й безповоротне, що життя відтак позбавлене сенсу й вищого призначення, а розуміння нульового результату будь-якої людської активності, знецінює саму активність. Відчуженість від усього, втрата об'єктивних і осмислених мотивів діяльності та потреби в ній руйнує людську особистість, призводить до повної прострації - інтелектуальної, емоційної, моральної [5, с. 74]. Усе це відбувається з Мерсо, у цьому й полягає сутність «людини абсурду», як вона уявлялася авторові роману.

Проте образ Мерсо не зводиться тільки до цієї сутності, не є образом-тезою, який однозначно виражає філософську ідею абсурдизму. В образі є й інші аспекти, які відмінні від домінанти, які вносять в нього деякі риси характеру й «оживляють» його.

Так, відчуженість Мерсо від суспільства й світу, а відтак і від їх ціннісної системи, хоч і є нездоланною, однак він тісно пов'язаний з природою, з елементарними почуттями, насолодами тілесного життя. Йому притаманна повнота чуттів, з якої починається особистість, але Мерсо залишився на цьому рівні, замкнувся на ньому. Коли мова заходить про сонце, море, чуттєві розкоші, тактильні відчуття, у розповіді героя прориваються захоплені, майже гімнічні нотки, які так йдуть врозріз із протокольно-стриманою, беземоційною манерою розповіді. У в'язниці страждає його тіло, позбавлене цих природних розкошів, а дух же залишається у незмінному стані байдужої прострації.

Отже, Мерсо - це й така собі «людина природи», що своєю єдністю зі світом природи і непричетністю до соціуму нагадує «природних людей» просвітників XVIII ст., зокрема, філософських повістей Вольтера. Ж.-П. Сартр у своїй інтерпретції «Чужого» прямо пов'язував роман Камю із традицією вольтерівських філософських повістей.

Певна суперечність образу Мерсо виявляється і в іншому плані. Водночас з моральною індиферентністю йому властива виняткова чесність і невміння кривити душею чи фальшивити. Саме ця моральна чеснота «чужого» стає своєрідною перевіркою для оточуючого суспільства, якої воно не витримує. Для Мерсо вона, власне, стає причиною смертного вироку.

Друга частина роману - судовий процес над Мерсо, поворот теми і проблематики роману. Двочастинна композиція роману дозволяє спершу побачити події очима головного персонажа, а потім відтворити їх з офіційної точки зору - судової, чиновницької, обивательської. Все, що в першій частині показано реально, у другій постає як предмет слідства - відтак і офіційно-моралізаторського тлумачення. Це «друге дзеркало» до невпізнання спотворює картину. На перший план виходить критика суспільства, його ідеології та моралі. Опис судового процесу в Камю та у «Процесі» Кафки належать до найважливіших у світовій літературі XX ст., виявляючи і ряд спільних рис.

Окремо слід зауважити ще про стиль роману, який вражає стриманістю й прямотою висловлювання, майже цілковитою відсутністю тропів, якоюсь наче навмисною знебарвленістю. Однак це аж ніяк не є свідченням художньої нездатності автора, навпаки, написати такий глибинний твір, обмежившись лиш найнезначнішими мовними ресурсами, міг тільки справжній майстер слова. Усі мовно-стильові особливості зумовлені змістом твору, сутністю героя, тобто чітко підпорядковані задумові автора [26, с. 205].

Особливості стилю - це вираження структури світосприйняття Мерсо, його свідомості. Для нього існує лише теперішнє, наявне, те, що у даний момент сприймається чуттями. Причинно-наслідкові зв'язки послаблюються, і кожен предмет, кожна чуттєва мить тяжіє до відокремленого існування.

Отже, Мерсо - це й така собі «людина природи», що своєю єдністю зі світом природи і непричетністю до соціуму. Він засуджений тому, що не прийняв гри тих, хто його оточував. Саме тому Мерсо чужий суспільству, у якому він живе, одним словом, - сторонній: «Якщо Всесвіт раптово позбавляється як ілюзій, так і пізнання, людина стає в ньому сторонньою [16, с. 119]». У той же час, пошук сенсу життя героя вкрай сумнівний хоча б з тієї причини, що здійснював за чийсь рахунок.

Висновки

Протягом ХХ сторіччя вчення екзистенціалізму було досить актуальним. Визначальними рисами екзистенціалізму: 1) на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті; 2) особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали; 3) поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів; 4) вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості; 5) існування людини тлумачиться як драма свободи; 6) найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

Такі видатні письменники, як Ж._П. Сартр, Ф. Кафка та Альбер Камю не випадково ці ідеї у своїх творах, вони намагаються наштовхнути людей на правильне сприйняття себе та світу. У творах цих письменників ми можемо досить чітко побачити ту безнадійність людини у теперішньому світі, зрозуміти стан її душі та оцінити його. Видатні письменники з усього світу не випадково намагались показати читачу звичайну людину, вони намагались наштовхнути його на роздуми про своє життя, чого воно варте і чи не варто щось змінити у ньому.

Роман «Чума» Альберта Камю містить думки автора про людське буття. Абсурдність, жорстокість, незбагненність, зло -- все це відкривається в якісь періоди людській свідомості.

Окремі особистості намагаються будь-яким чином упоратися з чумою (абсурдом): діяльністю, націленою на пошуки гармонії, впорядкованості; щастям спілкування з близькими людьми і з природою тощо. Це не допомагає людині знищити чуму, але дає змогу опиратися пошесті, противитися тотальному впливові хвороби, зберігати надію і власне «Я».

Роман «Чума» - це роман-попередження, роман-пересторога, що робить його позачасовим і загальнолюдським.

Роман «Сторонній» - це своєрідна сповідь головного героя. Весь простір в ній зайнято єдиним варіантом вибору, який робить єдиний герой роману. Мерсі весь час говорить про себе. Це постійне «я» підкреслює відсутність спільності людей, «колективної історії», потреби в інших людях. Головний герой засуджений тому, що не прийняв гри тих, хто його оточував. У той же час, пошук сенсу життя героя вкрай сумнівний хоча б з тієї причини, що здійснював за чийсь рахунок. У цьому і проявляються риси екзистенціалізму в творчості Альбера Камю.

Література

1. Marcel G. The existential background of human dignity / G. Marcel. - Harvard: Harvard University Press, 1963. - 250 p.

2. Амельченко Н.А. Екзистенціалізм / Н.А. Амельченко // Політична енциклопедія. - Київ: Парламентське видавництво, 2011. - с.236.

3. Андреев Л.Г. Жан-Поль Сартр: Свободное сознание и XX век. - Москва, 1994.

4. Биховський Б.Е. К'єркегор / Б.Е. Биховський. - Москва: Думка, 1972. - 210 с.

5. Великовский С.И. В поисках утраченого смысла / С.И. Великовский. - Москва, 1979. - 273 с.

6. Великовский С.И. Грани «несчастного сознания» / С.И. Великовский. - Москва, 1979. - 131 с.

7. Волощук Є.В. Духовні й художні здобутки літератури екзистенціалізму / Є.В. Волощук // Зарубіжна література. - Київ, 2000. - № 20.

8. Давиденко Г.Й. Історія зарубіжної літератури XX століття: [навчальний посібник] / Г.Й. Давиденко, Г.М. Стрельчук, Н.І. Гричаник ? Київ: Центр учбової літератури, 2009. ? 488 с.

9. Долгов К.М. От Киркегора до Камю. Философия. Эстетика. Культура / К.М. Долгов. - Москва: Искусство,1990. - 76 с.

10. Долгов К.М. А. Камю. Творчество и свобода. Сборник / К.М. Долгов. - Москва: Радуга, 1990. - 87 с.

11. Жупанський О.О. Записки А. Камю / О.О. Жупанський // Зарубіжна література. - Київ, 2005. - № 3. - с. 1-3.

12. Зарубежная література. XX век: Учеб. пособ. для пед. вузов / Под ред. Н.П. Михальской. - Москва: Дрофа, 2003. - с. 41-45.

13. Історія зарубіжної літератури XX століття: навч. посіб. / В.І. Кузьменко, О.О. Гарачковська, М.В. Кузьменко та ін. - Київ: ВЦ «Академія», 2010. - с. 126-134.

14. Камю А. Чума / А. Камю; [пер. с фр. Н.М. Жаркова]. - Москва: АСТ, 2005. - 250 с.

15. Камю А. Миф о Сизифе. Бунтующий человек / А. Камю; [пер. с фр. О.И. Скуратович]. - Минск: Поппури, 1998. - с. 13-129.

16. Камю А. Посторонний / А. Камю [пер. с фр. Н.И. Немчинова]. - Москва: Хранитель, 2009. - 123 с.

17. Кафка Ф. Твори: оповідання, романи, листи, щоденники / Ф. Кафка; передм. Д.В. Затонського. - Київ: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2012. - 592 с.

18. Койре А. Философская эволюция Мартина Хайдеггера / А. Койре [пер. О. Назаровой и А. Козырева]. - М. : Логос, 1999. - № 10. - с. 113-136.

19. Косиков Г.К. Жан-Поль Сартр: искусство как способ экзимтенциальной коммуникации / Г.К. Косиков. - Москва: Вестник МГУ, 1995. - № 5. - с. 73-79.

20. Лобода О.П. Бути людиною: до вивчення рому Альбера Камю «Чума» / О.П. Лобода // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. - Київ, 2006. - № 3. - с. 11-13.

21. Мареев С.Н., Мареева Е.Н., Арсланов В.Г. Философия ХХ века. Учебное пособие / С.Н. Мареев, Е.Н. Мареева, В.Г. Асланов. - Москва: Академический Проект, 2001. - 464 с.

22. Ніцше Ф. По той бік добра і зла. Генеалогія моралі / Ф. Ніцше [пер. з нім. Анатолій Онишко]. - Львів: Літопис, 2002. - 320 с.

23. Попович М.В. Бунтівливий Камю / М.В. Попович // Зарубіжна література. - Київ, 1998. - № 20.

24. Сартр Ж.П. Экзистенциализм - это гуманизм / Ж.П. Сартр // Сумерки богов. - Москва, 1989. - с. 319-344.

25. Токмань Г.Л. А. Камю: діалог письменника і філософа з іншими та із самим собою / Г.Л. Токмань // Зарубіжна література. - Київ, 2001. - № 5 - с. 51-54.

26. Усі зарубіжні письменники: біогр. нарис. Літ.-худож. огляд. Перелік осн. творів. Література для дод. користування. Термінол. словник: Довідник / заг. ред. О.Д. Міхільов. - Харків: Торсінг плюс, 2006. - 383 с.

27. Хайдеггер М.К вопросу о назначении дела мышления / М. Хайдеггер [пер. из нем. А.Н. Портнова]// Философия сознания в XX веке: проблемы и решения. - Иваново: ИвГУ, 1994. - с. 225-235.

Размещено на Allbest.ru