Бертран Рассел увійшов в історію як всесвітньовідомий англійський вчений, філософ, громадський діяч. У шістнадцять років він прочитав “Автобіографію” свого хресного батька, Джона Стюарта Мілля, яка мала на нього не аби який вплив. Саме Міллю належать і перша теоретична праця по філософії, яку прочитав філософ у вісімнадцять років. Ця праця - “Система логіки” - сприяла розвитку майбутніх філософських позицій Бертрана Рассела.

У творчості філософа виділяють три періоди. Перший, присвячений опануванню математики і філософії, продовжувався - разом з навчанням - близько десяти років (1890 - 1900). Наступний, найбільш плідний період (1900-1910), був присвячений логічному дослідженню засад математики. У цей час Бертран Рассел написав книгу “Принципи математики”, статтю “Про визначення” і, у співавторстві з с А. Уайтхедом, - фундаментальний труд "Основи математики". Остання робота, завершена до 1910 р., принесла авторам світову відомість. Сорокарічний дослідник вступає у третій період, основним змістом якого стала розробка широкого кола філософських тем ті публікація популярних робіт, які сам він цінував набагато більше, ніж праці, написані для вузького кола читачів.

Проживши майже сто років, цей філософ створив чисельні праці, що охоплюють проблеми релігії і моралі, педагогіку і політику. Він досить повно висвітлив і критично проаналізував власну творчість і еволюцію поглядів в “Автобіографії”, у статті “Мій інтелектуальний розвиток” і книзі “Мій філософський розвиток”. Загально філософські судження Бертрана Рассела часом були еклектичними, Він часто підпадав під різні впливи і розроблював декілька відмінних одна від одної концепцій.

Найбільш серйозні і стійкі його філософські інтереси були пов'язані з математикою та символічною логікою. В ці сфери знань він зробив фундаментальний внесок, що визначив розвиток аналітичної філософії. Творчість Бертрана Рассела ясно демонструє: до філософії взагалі і аналітичної філософії зокрема його привели заняття математикою Про це свідчить і його біографія.

Філософ належав до аристократичного роду, історія якого тісно перепліталася з історією Англії. Рано залишившись без батьків, Бертран Рассел виховувався і отримав блискучу освіту в домі свого діда - лорда Джона, визначного державного діяча епохи королеви Вікторії. Його бабуся, пуританка, прищеплювала онуку спартанський дух, сувору самодисципліну, відчуття громадянського обов'язку і любов до Бога. В одинадцять років, старший брат почав займатися з ним “Началами" Евкліда. Бертран Рассел приходить до висновку: природа керується математичними законами, світ простий і зрозумілий, в його основі лежить математична гармонія, пізнання світу безкінечне, як безкінечний ряд натуральних чисел. “Начала" Евкліда, породжена ними віра в основоположне значення математики для пізнання світу, стали відправною точкою усіх найважливіших досліджень та філософських роздумів вченого. Він полюбив математику не просто як науку: вона здавалася йому (про це він написав у своєму щоденнику) і вселенською силою, подібною до спінозівського бога [4].

У 1890 г. Бертран Рассел вступає на математичний факультет в Кембриджі. Тут у студентські роки і після він приділяє особливу увагу філософії. Його раннім умонастроєм був емпіризм. Але на четвертому році навчання, в період тимчасового спаду інтересу до математики, Бертран Рассел підпав під вплив раніше йому невідомої, “екзотичної" філософії неогегельянства. Він визнавав, його грубий емпіризм не встояв перед філософською витонченістю неогегельянства, і, вивчаючи німецький ідеалізм, він став полукантіанцем-полугегел'янцем. Умонастрої тих років визначили характер ранніх робіт дослідника з філософії математики (“Основи геометрії Евкліда”, “Відношення числа й кількості”). Перша була написана з позицій Канта, друга навіяна філософією Гегеля. Натхненний гегелівськими ідеями, Бертран Рассел збирався почати написання ряду книг по філософії природознавства й соціальних наук, виношував грандіозний задум теоретичного й практичного синтезу обох галузей знання. Однак розроблена ним схема метафізики зазнала нещадної критики (Уайтхед й ін.), і він відмовився від свого плану. Неспроможними виявилися і його дослідження в області геометрії. Про свої роботи з філософії математики та фізики до 1898р. Бертран Рассел згодом висловлювався різко негативно. Переконавшись на власному досвіді в безплідності філософських спекуляцій стосовно сучасної науки, дослідник виступив з їхньою рішучою критикою. Це призвело до радикальної зміни філософської орієнтації: слідом за Муром він робить різкий перехід від “абсолютного ідеалізму" до “реалізму" та емпіризму.

Черговим етапом у творчості Бертрана Рассела був відхід від гегельянства в 1897-1898 р. У цьому йому допомагають аргументи проти ідеалізму, на той час уже напрацьовані Муром. Опираючись на його досвід, Бертран Рассел практикує аналіз почуттєво даного з позицій реалізму, розвиває критику суб'єктивного ідеалізму. Просуваючись у цьому напрямку, він приходить до теорії реальності, що стверджувала принципове розходження (дуалізм) матерії й свідомості, поодинокого і загального (універсалій). Незважаючи на деякі зміни цієї концепції в майбутньому, він залишиться в принципі вірний їй протягом усіх наступного років.

Переломним у своїй філософській еволюції Бертран Рассел вважав 1898 рік, коли він, за його власним виразом, разом з Муром підняв бунт проти Канта й Гегеля. Філософ згадував: “Мур почав бунт, я вірно за ним пішов. Надалі ми відмовилися від багатьох тодішніх ідей, однак критичну частину, а саме те, що факт в загальному й в цілому незалежний від досвіду…” [7, c.248]. У наступні два роки Бертран Рассел приходить до основних ідей аналітичної філософії та нової логіки.

До критики гегельянства його підштовхнуло вивчення філософії Лейбніца. У ході роботи Бертрану Расселу відкрилося: великий німецький мислитель розвінчав догму, начебто “усяке відношення корениться в природі предметів, які співвідносять" і тому світ пронизаний внутрішніми відносинами. Це дозволило усвідомити безпідставність аргументу про нереальність зовнішніх відносин. Думки Лейбніца допомогли Бертрану Расселу зрозуміти неспроможність гегельянської концепції відносин, перебороти, можливо, самий серйозний бар'єр на шляху від філософії синтезу до філософії аналізу. Доктрині абсолютного ідеалізму і монізму були протиставлені філософський реалізм і плюралізм. Роботи Лейбніца багато в чому підказали Бертрану Расселу ідею методу аналізу у філософії, суть котрої полягала в розкладанні складних форм знання на прості й виявленні таким шляхом “істинної схеми знання”, що являє собою “справжню структуру світу" [4]. Основні ідеї аналітичного методу містилися вже в книзі “Критичний виклад філософії Лейбніца” (1900). З расселовської критики концепції внутрішніх відносин (Бредлі), а також з аргументів Рассела і Мура на користь зовнішніх відносин, бере початок “кембриджський аналіз” XX ст. і аналітична філософія в цілому”. Почуття звільнення від пут гегельянства філософ порівнював з виходом із задушливого приміщення на свіже повітря. Навчений досвідом, він знову повертається до настроїв англійського емпіризму й атомізму (або елементаризму), до способу мислення, при якому складне, щоб бути зрозумілим, ділиться на просте, а потім знову відтвориться із цих елементів. Це повторне, уже вистраждане, не наївне прийняття юмовсько-міллевських поглядів на природу пізнання Бертран Рассел вважав вирішальним пунктом свого філософського розвитку.

При всіх змінах інтересів і різних впливів, які він переживав, незмінно стійким залишалася пильна увага філософа до вивчення природи пізнання. Це не означало, що філософська проблематика звужувалася лише до теорії пізнання: питання, “що собою являє світ, у якому ми живемо” розглядалося як найбільш важливе. Але перш ніж відповісти на це питання, необхідно зрозуміти, чи можуть людські істоти що-небудь знати, і якщо можуть, то що і як. Наслідуючи традиції Юма та Канта, Рассел розрізняє два принципово відмінних один від одного підходи до пізнання: натуралістичний, що спирається на здоровий глузд, і значно більш глибокий - філософський, заснований на критичному відношенням до результатів пізнання. Характерна риса першого - наївний реалізм, упевненість, що речі такі, якими вони сприймаються. Такий погляд, властивий повсякденній, переднауковій свідомості, часто - у тих або інших варіантах - привноситься і в науку. При цьому залишається поза увагою проблема обґрунтування знання: вона тут просто не виникає. Як це звичайно буває у філософії, відзначав Бертран Рассел, перші труднощі полягають у тому, щоб зрозуміти, що проблема важка. У ході філософського дослідження усвідомлюється, що на місці начебто б очевидного простого насправді існують складні структури, виникає сумнів у вірогідності “простих” ситуацій, які колись здавалися безсумнівними. У результаті на зміну твердої впевненості приходить методична обережність. Зріле наукове пізнання (а таким для Бертрана Рассела й більшості філософів науки взагалі, як правило, виступали фізика й математика) визнає існування значної дистанції між знанням і його об'єктом, ураховує складність способів відтворення об'єктів у ході наукового дослідження.

Пошук “твердої основи” для аналізу нашого знання філософ починає з дослідження безпосереднього почуттєвого досвіду або сприйняття. Він уживає спробу “сконструювати” (відтворити в пізнанні) увесь зовнішній світ з почуттєво даного складу людського досвіду, і в той же час представити його досить об'єктивно. Іншими словами, Бертран Рассел звертається до проблеми, над якою вже ламало голову не одне покоління філософів й яка наприкінці XIX - початку XX в. знайшла особливу актуальність у зв'язку із кризою основ класичної фізики. Прагнення вирішити саме цю проблему надихало Э. Маха, К. Пірсона та інших представників філософії емпіріокритицизму.

Загальну філософську основу теорії пізнання Бертрана Рассела склали уявлення, які сформувалися у нього в 1898-1900 р., відкинувши спекулятивну філософію німецького ідеалізму - захоплення своїх студентських і постстудентських років. Із цього часу стійким філософським настроєм Бертрана Рассела стають традиційні для його батьківщини ідеї емпіризму, головним чином у їх позитивістському (юмовсько-міллевском) варіанті. Вченого нерідко називали Юмом XX ст., і юмовська орієнтація справді була йому найбільш близька. Сам філософ характеризував свої позиції як науковий здоровий глузд. Він виходив з того, що світ у звичайному його розумінні - це світ людей і речей, а за обрієм нашого “малого" світу існує світ “великий” - Всесвіт. Її складові - події, що існують у вигляді кольорових плям певного відтінку і форми, відчутних властивостей, звуків певної висоти, тривалості тощо. Кожен такий елемент називається одиничним (particular) [4]. Вважається безперечним, що нами пізнана лише нескінченно мала частина Всесвіту, що “пройшли незлічені століття, протягом яких взагалі не існувало пізнання” і, можливо, “знову прийдуть незліченні століття, протягом яких буде відсутнє пізнання”. Не ставиться під сумнів і те, що, говорячи про “пізнання”, звичайно припускають відмінність між тим, хто пізнає, і тим, кого пізнають. Здоровий глузд не протиставляє скільки-небудь різко науку й повсякденне знання, знання й вірування, оскільки визнає: наука в основному говорить істину, до знання ми рухаємося через думку, відмінність же того й іншого не настільки принципова й визначається лише ступенем вірогідності.

Найбільш видатні з філософських робіт Бертрана Рассела по теорії пізнання - “Аналіз свідомості” (1921) і праця, що підсумувала багаторічні міркування, “Людське пізнання, його сфера й межі” (1950). Це добротні, цікаві добутки. Але у своїх загальнофілософських міркуваннях про пізнання Бертран Рассел часто повторює багато відомого з робіт Юма, Канта, Мілля, Маха та ін. Що без сумніву ново, так це цікава для нього й успішно вирішена задача: дати емпіризму минулого, що, як правило, спирався на психологію, ефективний логічний апарат. В ідеях і методах математичної (або символічної) логіки, що успішно розвивалася в той час, він виявив потужне підкріплення традиції емпіризму, номіналізму й атомізму в теорії пізнання. Пізніше, підсумовуючи досягнуте їм у цьому напрямку, філософ відзначить: “Сучасний емпіризм … відрізняється від емпіризму Локка, Берклі і Юма впровадженням математики й розвитком могутньої логічної техніки" [13, с.662].

В аналітичній філософії теорія пізнання завжди займала особливе й навіть привілейоване положення. Вивчення людського пізнання, його передумов, природи та меж традиційно вважається тут найважливішим завданням філософського дослідження. Звичайне пізнання розуміється як процес придбання знань, тобто як процес, у ході якого відбувається перехід від незнання до знання. Цікаво відзначити, що прийнятий в англомовній філософській літературі термін епістемологія найчастіше тлумачиться саме як теорія знання (theory of knowledge), що цілком відповідає тій центральній ролі, що категорія знання відіграє в переважній більшості концепцій аналітичної епістемології. Такі теми як: що таке знання; як ми отримуємо знання; чим знання відрізняється від “простої думки”; до яких меж ми можемо покладатися на знання інших людей; що ми можемо протиставити характерному для скептицизму запереченню можливості знання - займають належне місце в дослідженнях з аналітичної теорії пізнання.

У сучасній аналітичній філософії сформульоване велике число різних епістемологічних теорій. Ці теорії часто розходяться між собою по тим чи іншим важливим питанням змістовного характеру. Проте, всіх їх поєднує специфічний “аналітико-філософський" стиль або форма філософствування, для яких характерним є, по-перше, розгляд будь-яких філософських проблем насамперед через призму аналізу мови (“лінгвістичний поворот”), по-друге, активне залучення певної технічної термінології, а по-третє, високий рівень вимогливості (прийнятих стандартів) стосовно доказовості й аргументованості висунутих положень [1]. Крім того, у значній мірі єдиної залишається предметна область аналітичних епістемологічних досліджень з її концентрацією на знанні та проблемі його обґрунтування.

Розділ 2. Бертран Рассел як методолог науки

2.1 Логічний аналіз як метод дослідження мови