Стани і громадянське суспільство у філософсько-правовій концепції Г.В.Ф. Гегеля

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стани і громадянське суспільство у філософсько-правовій концепції Г.В.Ф. Гегеля

Проблеми розвитку, взаємодії та ефективності соціальних інститутів завжди залишаються одними з найважливіших у системі індивід суспільство держава. Свого розвитку держава може набути тільки за тих умов, що ці інститути будуть задовольняти необхідні потреби індивідів і у той же час направлятися на задоволення загальнодержавних цілей. Розгляд станів і громадянського суспільства у філософській концепції Г.В.Ф. Гегеля допоможе визначити роль і статус цих соціальних інститутів у державі.

Правові, філософські, політичні і соціальні аспекти філософії Г.В.Ф. Гегеля досліджували такі фахівці як М. Бикова, Р. Гайм, Е.Ільєнков, Г. Лукач, В. Нерсесянц, Т. Ойзерман, Т.Пінкард, Д. Чижевський та інші. В своїх роботах вони намагалися розкрити основні тенденції розвитку держави, громадянського суспільства у філософії Г.В.Ф. Гегеля виходячи з розгляду специфічно гегелівської методології. Однак питання станів і громадянського суспільства як соціальних інститутів не знайшло свого відображення в згаданих роботах. І саме розгляду питань розвитку і взаємодії станів і громадянського суспільства присвячена дана робота. Метою дослідження є розгляд станів і громадянського суспільства як соціальних інститутів.

Питання станів і громадянського суспільства Г.В.Ф. Гегель розглядає на наступному, завершальному етапі розвитку права на етапі моральності. Моральність у філософії Г.В.Ф. Гегеля проявляє себе як сім'я, громадянськесуспільство, держава, при чому, держава виступає як дійсний і органічний дух народу, проходячи через відносини один до одного особливих духів різних народів, отримує дійсність і відкривається у всесвітній історії як загальний світовий дух, право якого є найвищим [2, с. 93]. Безпосереднім або природним, моральним духом є сім'я, вона втрачає свою єдність і з'являється громадянське суспільство об'єднання самостійних, одиничних членів, що становлять формальну загальність на основі їх потреб і через правовий устрій у якості засобу забезпечення безпеки осіб і власності і через зовнішній порядок для їх особливих і загальних інтересів, держава концентрується на цілі і дійсності субстанціального загального і присвяченому йому публічному житті. Держава є дух, у якому відбувається об'єднання індивідуального і загального. У державі відбувається реалізація свободи і права, які відповідають лише вищій абсолютній істині світового духу.

У філософії Г.В.Ф. Гегеля абстрактне право і мораль проявляють себе як абстракції, істиною яких є моральність. У моральності співпадають одинична воля суб'єкта з поняттям волі. Моральність є поняття свободи, що стало наявним світом і природою самосвідомості. Моральність є субстанція, що стала конкретною через суб'єктивність як безкінечну форму, вона містить у собі суб'єктивний і об'єктивний моменти і обидва вони складають її форму.

У філософії Г.В.Ф. Гегеля моральна субстанція, її закони і сили мають абсолютний, нескінченно більш надійний авторитет, більш міцну силу, ніж буття природи, авторитет моральних законів є більш високим, оскільки предмети природи зображують розумність лише абсолютно зовнішнім і розрізненим чином і приховують її під образом випадковості [4, с. 83]. З іншого боку, закони і сили моральної субстанції не є для суб'єкта чимось чужим, але він свідчить про них свідченням духу як про свою власну сутність, у якій він володіє своїм самопочуттям і живе як у своїй стихії, що не відрізняється від нього відношення, безпосередньо ще більш тотожне, ніж віра і довіра.

Вчення про обов'язки може бути тільки розвитком відносин, які завдяки ідеї свободи є необхідними і тому дійсними в усьому своєму об'ємі у державі. У обов'язку, обмежується тільки свавілля суб'єктивності і мається на увазі абстрактне добро, якого додержується суб'єктивність. Іноді, коли мова йде про свободу, мають на увазі абстрактну свободу. Свободу робити те, чого забажає воля особи і всякі обмеження щодо такої свободи у тому числі і з боку держави, розглядається як обмеження свободи. Г.В.Ф. Гегель зазначає, що обов'язок є обмеженням не свободи, а лише її абстракції, тобто несвободи: вона є досягненням сутності, набуттям стверджувальної свободи [2, с. 202-203].

До моральності можна віднести доброчесність, у тій мірі, в якій вона проявляється лише в простій відповідності індивіда своїм обов'язкам, по відношенню до тих умов, в яких він знаходиться. Але ж часто розмови про доброчесність є розмовами про щось абстрактне і невизначене, являють собою декламації, вони звернені до індивіда, його сваволі і суб'єктивних бажань. Добродійною людину можна назвати лише в тому випадку, коли добродійність є постійною рисою її характеру. На думку Г.В.Ф. Гегеля, в простій тотожності з дійсністю індивідів моральність проявляє себе як їх всезагальний образ дій, вдачі, як друга природа, яка, покладена замістьпершої, чисто природної волі, є всюди проникаюча душа, значимість і дійсність наявного буття, живий і наявний як світ дух, субстанція якого тільки таким чином і є як дух. Вдачі є тим, чим не є ще право і мораль, а саме духом. Оскільки у праві особливість ще не є особливість поняття, а лише особливість природної волі.

Розвиток духу є притаманним людини, оскільки це безпосередньо пов'язане з її життям і її людською сутністю. Г.В.Ф. Гегель зазначає, що людина помирає у наслідок звички, тобто вона помирає тоді, коли цілком вичерпала життя звичкою, духовно і фізично притупилася, коли щезла протилежність між суб'єктивною свідомістю і духовною діяльністю, оскільки діяльною є людина тільки остільки, оскільки вона ще чогось не досягла і бажає в цьому напрямку творити і проявляти свою значимість. Коли ж це досягається, діяльність і життєвість зникають, і відсутність інтересу, що наступає, являє собою духовну або фізичну смерть [2, с. 206].

Фактичної реалізації права особа досягає лише у моральності, а саме у державі. Лише тим, що людина є громадянином хорошої держави, вона досягає свого права. У моральності свобода стає відповідною своєму поняттю, тому індивіди дійсно набувають своєї сутності, загальністю, що стає внутрішньою. Моральність є тотожністю загальної і особливої волі, де обов'язок і право співпадають, і людина володіє правами остільки, оскільки у неї є обов'язки, і обов'язками, оскільки у неї є права. Моральність розглядається Г.В.Ф. Гегелем як дух, який не є одиничне, а являє собою єдність одиничного і загального.

Першою з трьох складових моральності виступає сім'я, яка ґрунтується на коханні, особа у сім'ї відчуває себе частиною цієї єдності. Г.В.Ф. Гегель дає визначення коханню: кохання є взагалі усвідомлення моєї єдності з іншим, те, що я не ізольований для себе, а набуваю мою самосвідомість тільки як відмову від свого для-себе-буття і завдяки знанню себе як своєї єдності з іншим і іншого зі мною. Першим моментом у коханні є те, що я не хочу бути самостійною особою для себе і що, якщо б я був таким, я відчував би свою недостатність і неповноту. Другим моментом є те, що я знаходжу себе у особі іншого, що я володію у ньому значимістю, яку він у свою чергу знаходить у мені. Тому кохання саме жахливе протиріччя, яке розум не може вирішити, оскільки немає нічого більш не підпорядкованого, ніж ця пунктирність самосвідомості, вона заперечується, і я все-таки повинен аффірмативно нею володіти. Кохання є одночасно створення і вирішення протиріччя; у якості його вирішення вона моральне єднання [2, с. 208-209]. Сім'я виступає як шлюб, як спільнота, що піклується і захищає своє майно, як спільнота, що виховує дітей. Шлюб слід вважати непорушним, оскільки його мета має моральний характер, і є настільки високою, що в порівнянні з нею все інше уявляється слабким і підпорядкованим їй, шлюбу не повинна заважати пристрасть, оскільки вона підпорядкована йому. Звісно, що у даному випадку Г.В.Ф. Гегель говорить про поняття шлюбу, а не про якійсь окремий приклад сім'ї. Оскільки у шлюбі міститься момент почуття, він не є абсолютним, а є нестійким і містить у собі можливість розірвання. Але законодавства повинні всіма засобами утруднити здійснення цієї можливості та охороняти право моральності від випадкового бажання. Розлучення можливе якщо подружжя втратило кохання і повагу один до одного. Оскільки особа не може бути примушена у вступ до шлюбу, таким же чином вона не може бути примушена і жити з кимось. Філософ наводить тут приклад з державою, шлюб може бути розірваний, оскільки ґрунтується на суб'єктивному почутті, а от держава розділена бути не може, оскільки вона заснована на законі.

Але кохання у шлюбі Г.В.Ф. Гегель визначає не просто як почуття, а й як «правове моральне кохання», тобто воно є відповідальним і виключає все скороминуще, що залежить від настрою і просто суб'єктивне. Шлюб філософ розглядає як об'єктивне призначення особи і моральний обов'язок. У шлюбі особа вступає до єдності, гарантує і отримує кохання, довіру. Індивідуальне існування особи стає спільним, поєднаним з іншими глибоким духовним зв'язком, що підноситься над випадковістю пристрастей і тимчасового особливого бажання. Співжиття, на думку філософа відрізняється від шлюбу тим, що у співжитті головним є задоволенні природної потреби, тоді як у шлюбі вона відтісняється на другий план. У шлюбі особистість виключає свою одиничність і разом з іншою особою вона досягає свого права усвідомлювати саму себе в іншому, а іншого у собі. Філософ скептично відноситься до дошлюбного досвіду подружжя щодо близькості, звички до сумісної діяльності, це все повинне мати місце у шлюбі і досвід цей буде тим цінніший, чим більш чисельнішими будуть його частини. Сім'я має власність і може нею розпоряджатися.

Батьки до своїх дітей застосовують покарання і метою їх виступає не встановлення справедливості, а у приборканні сваволі, оскільки свобода дитини багато у чому ще залишається у полоні природи. Інстинктивно людина не знає того, якою вона повинна бути, це знання їй ще необхідно одержати, тому діти мають право на виховання [1, с. 114]. При цьому свобода дітей не заперечується, вони не є річчю і не належать ні іншим, ні батькам.

Наступна, друга складова моральності це громадянське суспільство. У громадянському суспільстві особистість виступає як самостійна, така, що захищає свої власні інтереси, особливі цілі, але враховуючи інтереси інший особистостей. У громадянському суспільстві кожен виступає сам для себе як мета, однак без співвідношення з іншими він не може досягнути своїх цілей в усьому їх об'ємі, тому ці інші виступають як засоби для задоволення мети особливого. Але особлива ціль завдяки співвідношенню з іншими придає собі форму загального і задовольняє себе, задовольняючи разом з тим прагнення інших до блага. Громадянське суспільство виступає як розумне ціле, у якому дають собі свободу всі одиничності. Особливість у ньому виступає як обмежена загальністю для того, щоб виконання особливих цілей суб'єкта сприяло як індивідуальному благу, так і благу загальному. Таким чином благо одиничного і його правове буття переплетені з благом і правом усіх, є заснованими на цьому, і тому є дійсними і забезпеченими. На думку Г.В.Ф. Гегеля, у громадянському суспільстві особливість і загальність отримують своє буття у дійсності, право для особливості розвивається і поширюється у всі сторони, а для загальності право виступає як підстава і необхідна форма особливості, рівно як і влада над нею і її остання мета [2, с. 229]. Всезагальне і особливе співвідносяться у громадянському суспільстві таким чином, що особа, яка реалізує свої особливі цілі, сприяє здійсненню загального, а загальне сприяє здійсненню цілей особливого. Проблему особливості Г.В.Ф. Гегель бачить у тому, що особливість для себе є надмірність і безмірність, і форми цієї надмірності також безмірні. Своїми уявленнями і рефлексіями людина розширює сферу своїх жадань, що не являє собою замкнутого кола, як інстинкт тварини, і веде їх в дурне нескінченне. Але з іншого боку, втрати і нужда також дещо безмірне, і заплутаність цього стану може бути приведена у гармонію лише за допомогою держави, що його підкорює [2, с. 229-231]. Принцип особливості є таким, що вона розвивається у загальність і в ній має свою істину і стає дійсною. Метою особи у громадянському суспільстві є власний інтерес, реалізуючи його особа реалізує і інтерес загальний. У свідомості цих осіб ще не має уявлення про те, що вони діють у відповідності з загальним, наближення до загального відбувається несвідомо і проходить у формі реалізації власних інтересів, але вже є розуміння, що свої особливі інтереси у повній мірі можна реалізувати лише у загальному. У громадянському суспільстві відбувається процес у якому одиничність піднімається до формальної свободи і формальної загальності знання і волі.

Ціллю розуму є те, щоб зовнішня діяльність людини набула форми загального, тоді дух відчуває себе у цій зовнішній діяльності у своїй стихії. Свобода духу таким чином набуває свого дійсного буття, а загальність форми свого існування. Саме це і відбувається у громадянському суспільстві, у якому загальне вже виступає як духовне. Особа наближається до загального, що є для неї важкою працею, у якій вона долає суб'єктивність поведінки і свавілля. Суб'єктивна воля у цьому процесі набуває об'єктивності. Завдяки праці і освіті особа піднімається до загального, особливість стає істинним для-себе-буттям одиничності і, передаючи загальності зміст, що її наповнює, і її безкінечне самовизначення; сама є у моральності як нескінченно для себе суща, вільна суб'єктивність. Таким чином наближення особистості до загального, у той же час стверджує і укріплює її суб'єктивність.

Г.В.Ф. Гегель зазначає, що громадянське суспільство містить у собі три наступних моменти: а) опосередковано потреби і задоволення одиничного за допомогою його праці і за допомогою праці і задоволення потреб всіх інших, систему потреб; б) дійсність загальної свободи, що тут міститься, захисту власності за допомогою правосуддя; в) турбота про запобігання випадковості, що залишається в цих системах і увага до особливого інтересу як до загального за допомогою поліції і корпорацій [2, с. 233].

Суб'єктивна потреба є протилежною загальному і досягти своєї об'єктивності вона може за допомогою зовнішніх предметів, що є також власністю і продуктом інших потреб і воль, а також діяльності і праці як того, чим опосередковуються обидві сторони. Людина, на відміну від тварини, може створювати безліч потреб, розділяти їх на частки, які стають приватними потребами. Людині, оскільки вона дух, живеться не так легко як тварині. Пізнає відмінності і привносить різноманіття у потреби розсудок, по мірі ж того, як смак і корисність стають критеріями оцінки, і самі потреби виявляються підпорядковані їм. Нарешті задовольняється вже не потреба, а думка, і характерним для культури стає саме здатність розкладати конкретне на його особливості. Саме збільшення різноманіття потреб і пригнічує бажання, оскільки коли люди користуються багато чим, потяг до чогось одного, що могло б бути їм потрібне, не на стільки сильний, і це різноманіття взагалі слугує ознакою того, що нужда взагалі вже не така й велика. Г.В.Ф. Гегель зазначає, що те, що англійці називають comfortable, є дещо зовсім невичерпне і таке, що іде у безкінечність, оскільки кожна зручність віднаходить і свою незручність, і цим винаходам немає кінця. Зручність стає тому потребою не стільки для тих, хто безпосередньо користується нею, скільки для тих, хто шукає вигоди від її виникнення. Завдяки тому, що я повинен орієнтуватися на іншого, сюди привноситься форма загальності. Я набуваю від інших засоби задоволення своїх потреб і повинен внаслідок цього приймати їх думку. Але одночасно я вимушений виробляти засоби для задоволення потреб інших. Звеличення різноманіття і специфіки потреб, засобів їх задоволень, які не мають меж, потяг до розкоші є теж збільшення залежності і потреби. Філософ зауважує, що засоби задоволення людських потреб добуваються потом і працею людини. Абстракція у виробництві, далі, робить працю все більш механічною, і в решті-решт виявляється, що людина може піти і вступити своє місце машині. Праця і задоволення потреб є взаємозалежними, суб'єктивний егоїзм перетворюється на сприяння задоволенню потреб всіх інших, тобто коли кожен для себе набуває, виробляє, споживає, він таким чином набуває і виробляє для потреб інших. Відбувається переплетення залежностей одного від іншого. Кожен намагається здійснити свою можливість отримати частину загального майна, а отримане його працею, в свою чергу, зберігає і примножує всезагальне майно. Можливість отримати долю загального майна обумовлена різними суб'єктивними і об'єктивними чинниками, такими як вміння, випадкові обставини та інші, вони формують відмінності, що мають своїм наслідком нерівність майна і вмінь індивідів. Г.В.Ф. Гегель розумів нерівність людей як природне явище, він зазначав, що протиставлення принципу вимог рівності об'єктивному праву особливості духу, що міститься в ідеї, праві, яке не тільки не усуває у громадянському суспільстві нерівність людей, що встановлена природою цією стихією нерівності, але і виробляє його із духу, підіймає до нерівності у вмінні, у майні і навіть в інтелектуальній і моральній культурі, таке протиставлення відноситься до сфери пустого розсудку, що приймає цю свою абстракцію і свій обов'язок за реальне і розумне.

У взаємному створенні і обміні формуються особливі системи потреб, засобів і характерів їх задоволення, теоретичної і практичної культури, по цих системах є розподіленими індивіди у різні стани. Вони є іншим базисом держави, разом з першим базисом сім'єю. Важливість цих станів обумовлена необхідністю приватних осіб звертатися до інших, не зважаючи на їх егоїстичність. Тут егоїзм пов'язується із всезагальним, з державою, чиєю турботою повинне бути, щоб цей зв'язок зберігався ґрунтовним і міцним.

Г.В.Ф. Гегель визначає три стани: субстанційний або безпосередній, рефлектуючий або формальний, всезагальний [2, с. 241]. Майно субстанційного стану складається з природних продуктів землі, яку вони обробляють. Земля, на думку Г.В.Ф. Гегеля може бути лише у приватній власності. Праця і прибутки цього стану пов'язані із порами року і мінливою погодою. Введення землеробства і інституту шлюбу є началом і основою держави. Принцип землеробства тягне за собою обробку землі і разом з тим приватну власність. Головною для цього стану є природа, власна працьовитість є їй підпорядкованою.

Для другого стану рефлектуючого або формального, істотним є розсудок, а продукт природи може розглядатися тільки як матеріал. Цей стан Г.В.Ф. Гегель ще називає промисловим, він формує продукти природи і залежить від власної праці. Заняття цього стану залежать від рефлексії і розсудку, а також потреб і праці інших. Всім, що отримує представник цього стану він зобов'язаний собі і власній діяльності. В середині цього стану діяльність відрізняється і представлена вона діяльністю ремісників, фабрикантів, торговців. Правосвідомість представників першого і другого станів відрізняються, оскільки представники першого стану практично повністю залежать від природи, від погодних умов, їм не приходиться про багато що думати самим, оскільки те, що вони отримують є дар природи, почуття залежності є пріоритетним, представники ж другого стану усвідомлюють, що у своїй діяльності залежать виключно від себе, це надає відчуття власної значущості і відповідно така особа починає вимагати правопорядку. Саме з цим Г.В.Ф. Гегель пов'язує той факт, що усвідомлення свободи і порядку виникло головним чином у містах, оскільки перший стан є більш схильним до підпорядкування, а другий до свободи.

Третій стан всезагальний, його заняття, перш за все пов'язані з охороною всезагальних інтересів суспільства. Воно звільнене від безпосередньої праці і держава, яка є зацікавленою у його діяльності, знаходить своє задоволення в роботі на користь загального.

На те, до якого стану відноситься людина впливають такі фактори як природні якості, походження і зовнішні обставини, особлива воля людини. Те, що є зумовлене внутрішньою необхідністю, одночасно постає перед суб'єктивною свідомістю як її власна воля. У тому випадку, коли об'єктивний порядок зберігає суб'єктивну особливість у відповідності з собою і разом з тим надає їй її право, вона стає дійсним початком життєздатності громадянського суспільства, розвитку розумової діяльності, заслуг і честі. Механізм життєздатності громадянського суспільства і держави Г.В.Ф. Гегель визначає як можливий, за умови, коли загальне, що є необхідним в силу розуму, повинне здійснюватися через опосередкування суб'єктивною волею, таке право є визнання свободи. Загальне тоді, вже не виступає як дещо зовнішнє, а є частиною усвідомленої суб'єктивної волі і має безпосереднє відношення до особи. Особа відноситься до одного зі станів і моральність тут проявляється в добропорядності і становій честі, які вимагають щоб індивід за своєю власною волею, завдяки своєму власному визначенню став членом одного із моментів громадянського суспільства і залишався таким, щоб він піклувався про себе тільки через це опосередкування із загальним, а також набув цим визнання у власній свідомості і свідомості інших. Діяльність особи, що направлена на задоволення власних цілей і потреб відбувається з урахуванням її обов'язку. За Г.В.Ф. Гегелем, коли людина належить до певного стану, вона стає чимсь субстанціальним. Якщо розглядати людину за межами певного стану, вона є приватна особа і не знаходиться у сфері загального. Уявлення про те, що людина, входячи до загального, цим обмежує себе і відмовляється від себе, є помилковим.

Стани і громадянське суспільство виступають як складові розвитку держави. Саме за допомогою громадянського суспільства можуть реалізувати свої власні, суб'єктивні права і інтереси особи, що відносять себе за професійними ознаками до певного стану. Одночасно громадянське суспільство забезпечує ситуацію, коли особи, реалізуючи свої індивідуальні інтереси таким чином, діють у відповідності до вимог загального, тобто держави. Держава розвивається і стає сильною не всупереч інтересам одиничних осіб, а разом з ними. У цій складній системі досягається подвійна мета набувають розвитку і індивід і держава. Подальші роздуми щодо висвітленої тут проблематики можуть розвиватися у напрямі дослідження ролі власності у розвитку громадянського суспільства і держави.

Список використаних джерел

1. Гайм Р. Гегель и его время. СПб.: Наука, 2006. 390 с.

2. Гегель Г.В.Ф. Философия права. М.: Мысль, 1990. 524 с.

3. Новгородцев П.И. Кант и Гегель в их учениях о праве и государстве / СПб., Алетейя, 2000. 320 с.

4. Ойзерман Т.И. Кант и Гегель (опыт сравнительного исследования) / Т.И. Ойзерман. М.: «Канон+» РООИ «Реабилитация», 2008. 520 с.

5. Сингер Питер. Гегель: краткое введение / Питер Сингер. М.: АСТ: Астрель, 2007, 158 с.

6. Чижевский Д.И. Гегель в России. СПб.: Наука, 2007. 411 с.

Размещено на Allbest.ru