Люди вже з глибоких часів прагнули знатися на складному комплексі тих, що оточують їх природних і соціальних явищ, намагаючись знайти першооснови що все існує і вивести з них все різноманіття наочного світу, побудувавши його в причинний ланцюг. Подібні спроби генетичного пояснення реальності, насамперед про походження життя і людини, містяться майже у всіх древніх міфах.

В ході подальшого розвитку філософської думки уявлення про причинно-наслідкові ланцюги були істотно поглиблені в грецькій філософії, особливо в ученні стоїків, найбільш послідовних з ранніх прихильників загальної і необмеженої дії причинного зв'язку.

У пізніший час найбільш значна спроба однозначного причинного пояснення світу (всесвіту) була зроблена П.С. Лапласом /1749-1827/, з ім'ям якого часто зв'язують класичну концепцію механістичного детермінізму .

Вже з епохи Відродження генетичний метод пояснення був узятий на озброєння істориками, що провело справжній переворот в соціальному пізнанні. "Хаос історичних подій, що здається, перетвориться у впорядковане ціле за допомогою логіки міркування, виділяє причинні ланцюги" . Яскравими прикладами використання причинного пояснення є історична праця Н. Макіявеллі /1749-1527/ і теорія прогресу людського суспільства, висунута французьким філософом-просвітителем А.Н. Кондорсе /1743-1794/, суть якої зводиться до причинного ланцюга: розвиток скотарства приводить до появи надлишку продуктів, останній вимагає використання чужої праці і, таким чином, виникає рабство. - Абсолютно очевидно, що така концепція не в змозі адекватно пояснити дійсний портрет соціального миру внаслідок того, що вона страждає значною вузькістю і однобічністю, ігноруючи різноманіття залежностей детермінацій і помічаючи лише чисто зовнішнє відношення причини і наслідку. На думку М. Бунге, строго причинні лінії або ланцюги просто не існують, але в окремих стосунках, в обмежених областях і для коротких інтервалів часу вони часто дають як задовільно-приблизну картину, так і відповідне пояснення суті механізму становлення. Остання обставина в значній мірі зумовила появу і широке розповсюдження різних варіантів (концепцій) детермінізму (географічний, демографічний, біологічний, психологічний, економічний, технологічний і так далі), які додають тому або іншому чиннику роль двигуна суспільного розвитку. У сучасній західній соціології одне з провідних місць займають різновиди концепції "технологічного детермінізму", що представляють прогрес людства як результат бурхливого розвитку науки і техніки: "теорія капіталістичного для поста суспільства" Р. Дарендорфа, "єдиного індустріального суспільства" Р. Арона, "Нового індустріального суспільства" Д. Гелбрейта, "постіндустріального суспільства" Д. Белла, "постцивілізації" К. Боулдінга, "Буржуазного для поста суспільства" Д. Ліхтхайма, "Технотронного суспільства" А. Тоффлера, "активного суспільства" А. Етционі та інші

Тим часом, недостатність подібних спрощених уявлень про детермінацію в ході наукового пізнання виявилася досить рано. Перші кроки у вивченні непричинних видів детермінації були зроблені вже античними стоїками, що допускали, що речі, що входять в паралельні причинні лави, можуть бути зв'язані не причинною залежністю, а стосунками "загальної симпатії". Вже в XIX столітті одну з перших спроб поглибити розуміння механізму виникнення нового зробив філософ-позитивіст Д.С. Мілль /1806-1873/, який значно розширив поняття "причини". На його думку, вона "є повна сума позитивних і негативних умов явища, узятих разом, вся сукупність всякого роду випадковостей, готівка яких неминуче спричиняє за собою слідство". На противагу механістичному матеріалізму, що абсолютизує роль одного чинника, - ("причини") в процесі детермінації, Мілль висловив думку про багатофакторний характер детермінації, розуміючи під "чинниками" всі багатообразні умови виникнення і існування речі. Причині ж, переважно, відводилася роль системи, об'єднуючої всі детермінуючі чинники в єдине, - обуславливающее зміни - зачало. Така "підміна причинності сукупністю умов ... приводить не до поглиблення пізнання суті явищ, а до зрівнювання зв'язків" . Певною спробою здолати однобічність єдино-причинних концепцій суспільного розвитку є популярна зараз на Заході концепція "історичного детермінізму" . Її прихильники вважають, що на розвиток суспільства впливають її обов'язково рівноправні за своїм значенням чинники, до яких відносяться: економічні сили, географічна середа, раси, релігія, культура, філософія і так далі Проте, кожен з перерахованих чинників на тому або іншому відрізку часу і в тій або іншій ситуації може стати "головною причиною", що пояснює еволюцію соціальної системи. Чинники, виступаючі як головні причини зміни соціальних систем, на думку Ж.Еллюля, це місця, де "стикаються і з'єднуються самі різні сили".

Думка про те, що виникнення нового є результатом сукупної дії багатьох чинників, по суті, слід розглядувати як відправний пункт в пізнанні системного характеру детермінації. Системність її, при першому наближенні, розкривається як многофакторность, тому їх співвідношення можна відобразити за допомогою категорій "суть" і "явище". Аналіз соціальної форми руху дає нам вистачає прикладів того, що будь-яке суспільне явище в своєму виникненні і існуванні обумовлене безліччю чинників, як матеріального, так і ідеального порядків. При цьому провідне місце по різноманіттю детермінантів, поза сумнівом, займає духовна сфера, яка "зростає, буквально, зі всіх сторін суспільного життя". Дійсно, передумови духовної сфери є усюди: у матеріальному виробництві, в надбудові суспільства, в механізмах взаємодії суспільних явищ і так далі, що обумовлює надзвичайне багатство і різноманітність її складу.

Властиве системне підходу розгляд будь-якого предмету як система, а його оточення як середа, є підставою підрозділу детермінуючих чинників даного предмету на внутрішніх і зовнішніх, в сукупності створюючи складну систему, яку можна охарактеризувати як "повний круг" детермінації цієї речі. Твердження про те, що внутрішні і зовнішні детермінанти утворюють саме систему, а не яку-небудь неорганізовану безліч, доводиться, по-перше, тим, що дія зовнішніх детермінантів на систему завжди заломлюється через її "внутрішню активність", а дія внутрішніх чинників завжди коректується чинниками зовнішніми, і, по-друге, тією обставиною, що з випаданням хоч би одного з головних чинників дія або не відбувається взагалі, або істотно видозмінює свій характер.

З погляду системного підходу суспільство є незвичайно складною цілісною системою суспільних стосунків, що саморозвивається. Основні форми людської діяльності: матеріальна, соціальна, політична і духовна - є найбільш крупні "блоки підсистеми суспільства", у свою чергу, що складаються з елементів речового, процесуального, духовного і людського порядків . Наприклад, аналіз політичної сфери суспільства дозволяє виділити в її складі такі елементи (або "підсистеми"), як інституційна (організації, установи), функціональна (функції, політичний процес в системі, політичний режим), ідеологічна (погляди), регулятивна (норми) і комунікативна (об'єднуючі зв'язки). Відмічені елементи утворюють структуру всіх сфер суспільного життя, але, зрозуміло, субординація їх не є однаковою, що визначає специфіку кожної окремої сфери. Кожна з сфер, як підсистема суспільства, має в своєму розпорядженні свій "набір" головних компонентів, стосунки між якими є системостворювані, другорядні ж елементи виступають як умови функціонування даної цілісності. Так, функціонування економічної сфери, в структурі якої ключове положення займають речові елементи (знаряддя і засоби праці) і економічні процеси, неможливе без елементів духовного порядку, таких як: духовно-ідеальні підстави практичної діяльності (цілі, мотиви, програми і тому подібне), передові досягнення науки і так далі Функціонування ж духовної сфери в значній мірі залежить від речових елементів, найважливішими з яких є матеріалізовані продукти духовної праці: музеї, книги, театри і так далі

Основним елементом будь-якої соціальної системи завжди виступає людська особа, яка не зводиться до механічної суми біологічного і соціального, а є складною інтегральною освітою, цілісною системою, в якій соціальна природа включає в підлеглому вигляді свою біологічну основу.

Системність, як найважливіша характеристика реальності, обумовлює загальний характер стосунків різних предметів один до одного, які слід характеризувати, як єдність зв'язку і відособленості. Оскільки кожен предмет є цілісним системним утворенням, остільки він відносно самостійний, відмежований від інших об'єктів. Але, з іншого боку, цей предмет як елемент входить в іншу, ширшу систему, що обумовлює його зв'язки з іншими такими ж елементами і системою в цілому. Отже, всякий предмет не лише визначає себе самого, але і детермінований своїм оточенням. При цьому конкретне співвідношення внутрішніх і зовнішніх детермінантів визначається ступенем цілісності системи, від якої залежать її можливості до саморегулювання і саморозвитку. Здатність об'єкту самому проводити передумови свого існування і подальшого розвитку, певною мірою не залежати від зовнішніх умов, у філософській літературі визначається як "самодетермінація" ("саморух").

Встановити джерело саморуху системи, виявити його механізм, допомагає один з фундаментальних принципів матеріалістичної діалектики - принцип суперечності, в якій "сходяться" і "знімаються" принципи єдності і розвитку, поняття причини отримує свій розвиток і поглиблення до поняття внутрішньої причини саморуху . Кожен предмет в своєму існуванні і розвитку визначається складною системою зовнішніх і внутрішніх суперечностей. До перших слід віднести суперечності даного предмету з іншими предметами, особливістю яких є просторова розділеність протилежностей. Для внутрішніх суперечностей, навпаки, характерна просторова совмещенность сторін, унаслідок чого було б правильніше говорити не про "протилежні сторони суперечності, а про протилежні моменти, тенденціях і тому подібне". Розрізнення внутрішніх і зовнішніх суперечностей відносне: зовнішні суперечності між різними предметами виступають як внутрішні по відношенню до об'єднуючої ці предмети системі. В разі зовнішніх суперечностей джерело розвитку системи знаходиться зовні, а саморух носить зовнішній, "повідомлений" характер. Суперечності усередині предмету створюють передумови його іманентного руху, тобто саморозвитку. Отже, рух в спільному випадку постає як результуюча два складових ("саморуху" і "повідомленого руху"), кожна з яких обумовлена, відповідно, боротьбою внутрішніх протилежностей і діями навколишнього середовища.

Розгляд суспільних стосунків як діалектичної єдності соціальних зв'язків і соціальної відособленості - дозволяє зрозуміти синтетичний характер змін соціальних явищ, визначуваний переплетенням зовнішніх і внутрішніх взаємодій, злиття їх в єдине ціле в рамках об'єкту. Так, кожне конкретне суспільство, з одного боку, само проводить необхідні умови свого функціонування і розвитку, а, з іншого боку, не може існувати, не взаємодіючи з тією, що оточує його природною середою і соціальними системами. Саморух суспільства, як цілісної системи, що саморозвивається, виступає як результат взаємодії таких взаємнопроникаючих протилежностей, як суспільне буття і суспільна свідомість, продуктивні сили і виробничі стосунки, базис і надбудова і так далі В той же час одні лише внутрішні взаємодії не здатні забезпечити всі необхідні умови нормального існування суспільства. Адже, як відомо, жодна система не може функціонувати поза контактами з навколишнім її середовищем, що забезпечують енергетичний і інформаційний обмін між ними. Через ці взаємодії суспільства і природної середи, складових зміст такого соціального феномену, як праця, вони виступають як найважливіша передумова існування суспільства. Детермінуюча дія природних умов на суспільну систему була особливо сильною на ранніх етапах людської історії. Певний комплекс природних чинників багато в чому зумовив перехід більшості народів від господарства, що привласнює до типа, що проводить, тоді як окремі народи земної кулі до недавнього часу так і залишалися на примітивному рівні соціальних зв'язків і господарства.

Будь-яка суспільна система функціонує, взаємодіючи не лише з природою, але і у контакті з іншими соціальними системами, які утворюють по відношенню до неї зовнішню історичну середу. Кожна конкретна соціальна система, будучи часткою (елементом) світової спільноти, детермінується цим цілим, надаючи на нього, у свою чергу, зворотна дія. Вплив зовнішньої історичної середи на розвиток суспільства виражається, зокрема, у дії закону історичної кореляції і за певних історичних умов може бути настільки значним, щоб компенсувати "відносну нерозвиненість ... пануючого способу виробництва" . Так, наприклад, згаданий закон дозволяє зрозуміти таке явище, як перехід древніх германців і слов'ян від первіснообщинного до феодальних лад, минувши рабовласницький устрій, в особі древнього Ріш що повністю втратив всякі історичні перспективи. Через дію закону історичної кореляції суспільства, що вступили в ту або іншу формацію пізніше за інших, значно відрізняються від попередників по своєму елементарному складу, оскільки в нових історичних умовах стає очевидною непотрібність одних і необхідність зміни інших, традиційних для даної формації, суспільних інститутів .

Необхідно відзначити також взаємообумовленість внутрішніх і зовнішніх детермінантів, стосунки між якими утворюють своєрідний "замкнутий круг". Наприклад, економічні чинники соціальної системи залежать від природних умов і міжнародних відносин, а екологія, у свою чергу, детермінизована економічними чинниками (на зразок того, що застосування досконаліших засобів виробництва дозволяє раціональніше використовувати сировину і інші ресурси) і тими ж міжнародними умовами (економічні проблеми, що гостро стоять, можуть бути вирішені лише спільними зусиллями всіх країн: що передбачає наявність сприятливого міжнародного клімату).

Слід підкреслити, що роль різних чинників в системі детермінації якого-небудь соціального явища не є однаковою: якщо одні детермінанти визначають його виникнення, функціонування і розвиток, то інші лише впливають на нього. Відповідно всі детермінуючі чинники соціального явища найбільш спільним чином можна визначити як головні і неголовні (другорядні). Дана класифікація не збігається з діленням чинників на зовнішніх і внутрішніх, оскільки і зовнішні чинники (наприклад, природна середа, без якої існування суспільства неможливе) можуть бути головними.

Неоднакову роль головних і другорядних чинників в детермінації явища найбільш рельєфно можна відобразити за допомогою категорій "суть" і "явище". Перша категорія відображає внутрішнє "необхідне в речі", а друга - виявляє це "внутрішнє в речі" на поверхні, "через масу випадкових властивостей і зв'язків, що розкриваються в результаті її взаємодії з іншими речами". Відповідно можна виділити два основні рівні детермінації: "сутнісний" і "феноменологічний". Перший характеризується дією головних чинників, які визначають природу речі, її істотні, необхідні сторони; а другий - дією другорядних чинників, які, визначаючи одиничні риси речі, надають їй неповторному і своєрідному вигляду.

Слід зазначити і надзвичайне багатство і різноманіття людської історії, де повторення подій трапляється виключно рідко. Причиною тому є надзвичайна складність суспільної системи, кожен елемент якої випробовує вплив безлічі інших, що робить його поведінку, загалом і основному що підкоряється законам системи, в конкретному і в деталях непередбачуваним. Дія безлічі другорядних детермінантів, не що визначають зміст того або іншого соціального явища, а що лише впливають на це явище, додає детермінації неоднозначний, статистичний характер.

Своєрідність і неповторність системи чинників, що детермінують

соціальні стосунки кінець кінцем і обумовлює неповторність і специфічність їх "зовнішності". В зв'язку з цим формування того або іншого типа абсолютизму в різних країнах (англо-французького, австро-пруського або іспанського варіантів) історична наука розглядує як результат взаємодії таких чинників, як спільний напрям історичного процесу і соціально-економічного розвитку тієї або іншої країни в даний період; визначувані ними співвідношення класових сил і результат їх боротьби, соціальна зовнішність дворянства, положення королівської влади і напрям еволюції державних установ, міжнародні економічні і військово-політичні відносини.

Аналіз однотипних соціальних стосунків дозволяє зрозуміти взаємозв'язок головних і другорядних детермінантів як єдність спільну і особливого в детермінації кожного типа соціальних стосунків. Розглядаючи в зв'язку з цим буржуазні революції у ряді країн, можна прийти до виводу, що різноманітність форм їх прояву (локальні особливості) є результатом взаємодії спільних причин, а саме суперечностей у феодальному способі виробництва при безлічі інших чинників як національного, так і інтернаціонального порядків. Так, якщо в Англії вже в Ху11 столітті сталося відділення виробника від засобів виробництва і капіталістичний переворот здійснився в найбільш "чистому" вигляді, то в Росії буржуазні революції зачала XX століття із-за слабкості і боязкості російської буржуазії, що проводила політику компромісу по відношенню до поміщиків, так і не змогли знищити феодально-кріпосницькі пережитки - навіть Столипінською реформою. Значним гальмом на шляху розвитку приватного промислового підприємництва в колоніальних і залежних країнах Азії і Африки до недавнього часу виступала експансіоністського характеру політика імперіалістичних держав, що прагнули перетворити ці країни на свій сировинний придаток і тому що навмисно консервували в них відсталі феодальні стосунки.

Отже, що детермінують чинники як елементи системи детермінації явища найбільш спільним чином можуть бути підрозділені на внутрішніх і зовнішніх, головних і другорядних. Разом з тим, наявність багатообразних детермінантних залежностей показує недостатність подібної класифікації, націлюючи пізнання на виявлення специфіки кожного елементу. Різні види зв'язків, утворюючи в сукупності систему його детермінації, з одного боку, "не сводимы один до одного", а з іншою, - "не діють в абсолютно чистому вигляді", взаємодоповнюючи один одного.

Найбільш вдалим варіантом типології видів детермінації є запропонована класифікація Я.Ф. Аськиним на основі тимчасових стосунків . Перевага його підходу полягає в тому, що він поставив теорію детермінізму в зв'язок з діалектичною концепцією розвитку. Відповідно таким тимчасовим модусам, як минуле, сьогодення і майбутнє, виділяються три основні типи детермінації: детермінація з минулого, з сьогодення і з майбутнього, які можуть виступати як в матеріальній, так і в ідеальній формах. Детермінація минулим представлена такими видами, як причинність, умови і зв'язок станів; детермінація сьогодні - видами: функціональна залежність, кореляція, системна детермінація; детермінація майбутнім - видами: детермінація метою, зачатки майбутнього в явищі.

Розглядаючи часовий аспект слід погодитися з А.С. Борщевим, що затверджує що зв'язки детермінацій можуть бути випадковими, разовими, а можуть носити і істотний, стійкий, такий, що повторюється характер. Останні виступають як закони структури, функціонування і розвитку явища.

У літературі суспільні закони підрозділяються на три групи:

1) закони, що виражають взаємозв'язок матеріальних сторін суспільної структури;

2) закони, що виражають зв'язок елементів духовного життя суспільства;

3) закони, що виражають взаємозв'язок матеріальних ідеологічних стосунків.

Залежно від ролі в соціальній системі суспільні закони також діляться на соціологічних і закони окремих сфер суспільного життя. Відносна особливість соціологічних законів полягає в тому, що вони виражають природу суспільства як цілого, виступаючи як основа взаємодії між різними сферами і сферами суспільного життя.

Оскільки виникнення, існування і розвиток будь-якого явища здійснюється по певних законах, то "помологічна детермінація" (на думку В.Н. Панібратова, що ввів в науковий обіг термін "помологічний детермінізм", він "розкриває концепцію детермінізму, інтерпретуючи останній через категорію закону") виступає, по суті, як основа системи його детермінантів. Взаємозв'язок законів соціального явища утворює своєрідний "каркас" системи його детермінації, навколо якого групуються всі інші - випадкові, скороминущі - детермінуючі чинники. Таким чином, системний підхід в єдності з узагальненим розумінням детермінізму дозволяє встановити структуру системи чинників, що детермінують розвиток суспільства, і класифікувати їх на різні види.

Нарешті, зупинимося на характеристиці причинності суспільного розвитку, як центральному моменті концепції соціального детермінізму. Соціальні причини розвитку суспільства розчленовуються на джерела і рушійні сили цього розвитку. Їх пізнання дозволяє проникнути в суть суспільного буття. До джерел розвитку слід віднести внутрішні діалектичні суперечності. Це найглибша причина. Рушійні сили розвитку - це спільні, істотні, необхідні, стійкі детермінанти розвитку. Таким чином, до соціальних причин слід віднести об'єктивні умови: суспільні стосунки - з одного боку і діяльність осіб з іншою. Історія і соціальні стосунки людей, звичайно, не існують і не можуть існувати у відриві від самої особи.

2. СОЦІАЛЬНА ДЕТЕРМІАЦІЯ ОСОБИ ЯК СУБ'ЄКТА СУСПІЛЬНИХ СТОСУНКІВ