Размещено на http://www.allbest.ru/

ДИПЛОМНА РОБОТА

ІСТОРІОСОФІЯ Л.П. Карсавіна

ЗМІСТ

Вступ

РОЗДІЛ 1. КОРОТКИЙ ЖИТТЄПИС І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ

1.1 Сім'я та освіта

1.2 Роки еміграції. Визнання Л. П. Карсавіна як філософа та історика

1.3 Париж. Л. П. Карсавін - ідеолог євразійського руху

1.4 Литва. "Еволюція думки"

РОЗДІЛ 2. ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ В ТВОРЧОСТІ Л. П. КАРСАВІНА У КОНТЕКСТІ ЙОГО ІСТОРІОСОФІЇ

РОЗДІЛ 3. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ Л.П. КАРСАВІНА У ВИМІРІ ЙОГО ІСТОРИЧНИХ ПОГЛЯДІВ НА ІСТОРИЧНИЙ ПРОЦЕС РОЗДІЛ 4. ІСТОРІОСОФІЯ Л. П. КАРСАВІНА В ЙОГО ПРАЦЯХ, ПРИСВЯЧЕНИХ ДОСЛІДЖЕННЮ ІСТОРИЧНИХ ПРОЦЕСІВ, ПОДІЙ ТА ЯВИЩ

ВИСНОВОК

Список використаних джерел

?????

За останнє десятиріччя термін «історіософія» міцно усталився у філософському та історичному знанні. Сучасні підходи щодо змістового навантаження поняття «історіософія» позначені не просто розмаїтістю, але й помітною суперечливістю. Більш розлоге її визначення, уточнене з експлікації численних суперечливих дефініцій, автор формулює так: історіософія -- усі форми суб'єктивно-пекулятивних поглядів на самобутність та самостійність історії, її народу, держави, культури та Церкви в контексті загальнотеоретичних уявлень про всесвітню історію (її сутність, періоди, рушійні сили, роль людини тощо).

Підкреслимо, що розгляд історіософської проблематики послідовно здійснювався в історико-філософському контексті. Нас цікавила, передусім, не стільки персоналістична своєрідність «історіософських оглядів», скільки логічна й ідейна послідовність зведення історіософії до рівня теоретичної системи.

Одним з яскравих представників російського культурного ренесансу початку вже відійшовшого у минуле XX ст. був відомий всьому світу історик і філософ Лев Платонович Карсавін (1882-1952). В той же час про його діяльність відомо не так вже й багато. Історик культури, філософ, поет, знавець релігійних навчань європейського Середньовіччя.

Розвивав вчення про всеєдність стосовно проблеми особистості, методології історії, історії культури, соціології.

Життєвий шлях російського мислителя Льва Платоновича Карсавіна, його філософія маловідомі на батьківщині. Жодна з його книжок (зокрема й з історії середньовічної релігійності) не була перевидана. Настільки дивне забуття під час знайомства з його творами викликає свого роду почуття духовного протесту проти того, що відбулася несправедливість. Та для цього, очевидно, існували особливі, глибинні підстави, які пов'язані з духовною і політичною ситуацією епохи, із особистістю мислителя, завдання якої об'єктивно дуже часто ставали викликом реальності.

Поки ж мені залишається тільки констатувати: особистість Карсавіна складна, і таємниця її назавжди залишиться прихованої від нас. Дуже складна й думка філософа. Він володів баченням всеєдності світу, і він створив універсальну метафізичну систему. Їй притаманні пошуки і запровадження Істини, духовної цілісності, потребу у якій Карсавін як російська людина завжди відчував у душі. І значення Карсавіна визначається значною мірою тим, що за його словом, за кожною думкою відчувається ця цілісність.

Актуальність теми дослідження. Останнім часом особлива увага приділяється радянським історикам і філософам, що були в еміграції. Але на відміну від багатьох з них Карсавін розділив не тільки їх емігрантську долю, але й став бранцем сталінського ГУЛАГу. Бранцем добровільним.

Всім своїм життям і особливо смертю Лев Платонович затвердив багато теоретичних положень, що висловлені в статтях і книгах, які вийшли з-під його пера. У радянський період ім'я філософа часто згадувалося у зв'язку з діяльністю євразійців, філософа справедливо зараховували до послідовників концепції всеєдності В. С. Соловйова.

В останні роки все більша увага приділяється релігійній складовій теоретичних побудов Карсавіна. Проте навіть фахівці поглиблено не розглядали тему смерті в спадщині російського мислителя, що проходить через усю його творчість, а лише намічали найважливіші напрямки для подальшого вивчення.

Для сучасного історика представляє особливий інтерес вчення Л. П. Карсавіна про державу і право. Саме Л. П. Карсавін в 20-і рр. XX ст. детально охарактеризував демократичний політичний режим, виявивши його сильні і слабкі сторони, виступив з обґрунтуванням необхідності розумного проникнення держави в усі сфери життя суспільства, довів значення ідеологічного фактора в розвитку держави та формуванні сучасної історичної науки.

Його фундаментальні труди містять потужний потенціал, здатний визначити орієнтири сучасної історичної науки в напрямі ствердження пріоритетності прав особи, визнання їх провідної ролі в усіх сферах життєдіяльності суспільства.

Історико-філософський підхід передбачає набагато ширший контекст розгляду дійсно суттєвих ідей і вчень.

Власне і сам Л. Карсавін обґрунтовував свій метафізичний вибір вказівкою на відомі напрями у світовій філософії та ідентифікував власну позицію з конкретними типами філософського умогляду (перш за все, з платонізму і системою М. Кузанського).

Вже в ранніх медієвістських працях Л. Карсавіна проявилося прагнення автора визначити метафізичні підстави історичного пізнання і метафізичний рівень у самому історичному процесі. Вчений-історик приходить до висновку про необхідність побудови метафізики історії, не зрікаючись при цьому від принципів наукової раціональності і, більше того, діалектично розвиваючи понятійний інструментарій історичного дослідження в системі універсальних філософських категорій, які розкривають онтологічний сенс історичного досвіду людства. Карсавін - вчений досліджував, перш за все, особистісні аспекти історичних подій і процесів.

Карсавін - метафізик обґрунтовував особистісний характер культурно-історичного розвитку, виходячи з фундаментального онтологічного значення людської особистості та особистісної природи буття, в тому числі, і буття Абсолютного. Все це знайшло систематичне вираження в персоналістській філософії історії мислителя.

Дослідження цього оригінального (не тільки в рамках російської релігійної філософії) досвіду персоналістської концептуалізації історії (як в області історичного знання, так і на метафізичному рівні) видається важливим і актуальним історико-філософським завданням.

Творча спадщина Л. П. Карсавіна - частина нашої культури 20 століття, яка демонструвала як духовні пошуки, так і болісні спокуси і зриви. Оцінка Л. Карсавіна не може бути короткою і однозначною. Він був істориком, філософом, богословом, літературознавцем, публіцистом і навіть писав вірші (Ілюзії ... мрії; Терцина; Вінок сонетів).

Погляди його за чотири з половиною десятиліття творчого життя принципово змінювалися. Будучи прихильником метафізики всеєдності, створив оригінальну філософсько-історичну концепцію, розробив своєрідне поняття особистості.

Філософські погляди Карсавіна, що послужили основою його соціально-політичних переконань, зробили його видатним ідеологом євразійського руху.

Актуальність теми визначається тим, що в сучасному світі відбуваються динамічні зміни, які торкаються повсякденного життя та історичних поглядів і нових напрямків думки в історичній науці. Л. П. Карсавін в даному підтексті є одним з найяскравіших прикладів початку історичної думки на початку ХХ століття не тільки в Росії, але і в Європі.

Мета дипломної роботи полягає в тому, щоб відстежити життєвий, творчий та науковий шлях Карсавіна та розглянути його погляди на історію та історичну науку в цілому.

Виходячи з зазначеної мети, у дослідженні ставляться такі завдання:

Простежити життєвий і творчий шлях Л. П. Карсавіна;

Окреслити труднощі, з якими зіткнувся історик у своїх дослідженнях;

Виявити, в чому полягають його погляди;

Дослідити еволюцію його поглядів на історію;

Виявити особливості його поглядів та їх значимість на сьогоднішній час.

Об'єктом дослідження є історичні погляди в Європі в першій половині ХХ століття.

Предметом дослідження є історичні погляди Л. П. Карсавіна і його життєвий і творчий шлях.

Хронологічні рамки включають 1882-1952гг., Коли Л. П. Карсавін помер в таборі в с. Абезь.

Географічні рамки включають територію європейського континенту, де історик проживав і працював.

Методологічною основою дипломного дослідження стали проблемно-хронологічний метод і метод порівняльного аналізу. Відповідно, перший застосовувався для оцінки різних етапів життєвого шляху Л. П. Карсавіна, а другий - для визначення основних характеристик історичної думки історика.

Джерельну базу склали роботи Л. П. Карсавіна і наукова критична література. В якості додаткового емпіричного матеріалу використовувалися різні публікації з даної тематики в наукових виданнях, матеріали науково-практичних конференцій і ресурси Інтернету. Ґрунтовний аналіз творів Л. Карсавіна в контексті історії російської метафізики здійснив І. Євлампієв; спадок Л. Карсавіна як історика культури і медієвіста осмислені в працях А. Ястребіцької; життя і вчення Л. Карсавіна всебічно висвітлені в праця С. Хоружого; персоналізм Л. Карсавіна як ключова складова його філософських побудов було розглянуто в роботах Ю.Меліх.

Для всебічної оцінки творів Л. Карсавіна з історії, культурології використані напрацювання С. Аверінцева, Ж. Ле Гоффа, А. Горська, О. Гуревича, О.Добіаш-Рождественської. Аксіологічна проблематика в працях Л. Карсавіна досліджувалась з урахуванням ідей М. Шелера, М. Гартмана, Д. фон Гільдебранта, Є. Левінаса.

Науково-практична значимість дослідження полягає в цілісному аналізі і реконструкції моральної метафізики Л.П. Карсавіна, виявленні його історіософських поглядів.

Теоретична і практична значущість дослідження полягає у тому, що результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при складанні та читанні спецкурсів з етики, релігійної філософії та історії релігій. Аналіз історіософії Л. П. Карсавіна має певне наукове значення, оскільки дозволяє по-новому поглянути на становлення і розвиток російської релігійної етичної думки, а також на розвиток російської історичної думки в першій половині XX століття.

Як історик він залишив помітний слід в медієвістиці. Проф. І. М. Гревс вважав його одним з найвидатніших своїх учнів. Вже в перших дослідах помітна особливість його як дослідника: академічна ґрунтовність з'єднується з літературною майстерністю. Це проявилося в двох його ранніх роботах, присвячених галльському поетові і єпископу Сідонію Аполлінарію: Сидоній Аполлінарій, як представник культури V століття (ЖМНП, 1908, № 1-2) і Магнати кінця римської імперії (зб. «До двадцятиріччя учено-педагогічної діяльності. М. Гревса », СПб., 1911). Серія статей, присвячених дослідженню францисканського Зерцала досконалості (Speculum perfecionis і його джерела, - ЖМНП, 1908, № 7; 1909, № 5; 1910, № 1), показує його здатність до тонкого аналізу тексту. Попов Н.А. Труды Л.П.Карсавина как источник по истории становления исторической психологии // Источниковедение ХХ столетия. М., 1993. - 32 с. Його капітальна праця Нариси релігійного життя Італії в XII і XIII ст. був оцінений рецензентами (серед них і І. М. Гревс) як непересічне явище. Хоча ця монографія за зовнішньою формою суворо академічна, в книзі можна зустріти психологічно яскраві, майстерно створені, портрети видатних представників італійської середньовічної духовності: Франциска Ассизького і його учнів: Бернардо, Массео, Анджело і ін Читання цієї праці не залишає сумнівів, що це вивчення історії духовного життя з особливою увагою до релігійних почуттів і містичного досвіду людей пізнього середньовіччя давало Л. Карсавіну можливість осмислити і систематизувати власний світогляд.

Важливим етапом у процесі становлення власного вчення була його робота Католицтво. Загальний нарис (Пг., 1918). У цій книзі помітні контури майбутнього вчення про всеєдність (сама ідея сприйнята у В. С. Соловйова): в історично даних формах християнства Л. Карсавін бачить прояви абсолютної істини вселенського християнства. Прийняття такої позиції логічно неминуче призводить до виправдання існуючих розгалужень в християнстві. Стираються грані принципових відмінностей православ'я і інослав'я. Свої історіософські погляди Л. Карсавін реалізував у книзі Культура середніх віків. Загальний нарис (Пг., 1918). Автор намагається виявити головні риси духу історії і знайти в різних формах європейської середньовічної культури вираз єдиної психічної стихії. Сказкин С.Д. Л.П.Карсавин. //Советская историческая энциклопедия. М., 1965. т.7. - 154с.

На початку 20-х років остаточно виробляється філософія всеєдності Л. Карсавіна, яка увібрала в себе ідеї В. С. Соловйова, слов'янофілів (мати Карсавін Ганна Йосипівна була племінницею А. С. Хомякова), а також Миколу Кузанського і Джордано Бруно. Евлампиев И. И. История русской метафизики в Х1Х-ХХ веках.-- СПб.: Алетейя, 2000. - 213 с. Її головна думка: всі органічно цілісні утворення (людина, народ, людство), суть різних видів всеєдності, висхідні до вищої всеєдності - Богові, поза яким вони існувати не можуть. Ця ідея Л. Карсавіна стає універсальним ключем до найрізноманітніших проблем. Таким чином з'являється небезпека схематизації історичних і культурних явищ. Він застосовує ідею всеєдності не тільки до історії (Введення в історію, Пг., 1920), але і до духовно-моральної сфері та розуміння особистості. Характерні в цьому відношенні дві роботи: Saligia, або Вельми короткий і душекорисний роздум про Бога, світ, людину, зло і сім смертних гріхів (Пг., 1919). Слово Saligia утворена з перших літер латинської назви семи смертних гріхів. Наскільки штучно на основі ідеї всеєдності Л. Карсавін підходив вивчення реального буття людської душі, можна судити по його роботі Про свободу (Думка, 1922, № 1). У ній розглядається ідея, що душа людини, будучи всеєдністю, є всечасовою і містить в собі потенції майбутнього. Цим він пояснює передбачення Нострадамуса. Тузова Т. М. Карсавин // Новейший философский словарь - Мн.: Книжный дом, 2003.- 167 с.

Плодом літературно-філософських занять початку 20-х років Л. Карсавін з'явилися Noctes Petropolitanae (по-російськи: Петербурзькі ночі) (Пг., 1922). Книга написана ритмізованою прозою. Основна структурна форма книги - діалог автора (я) і Любові. Думкам і настрою книги відповідає ніч. Noctes Petropolitanae складається з 9 розділів - ночей. Автор намагається поєднати християнське вчення про всеблаге кохання з власним філософським розумінням любові як всеєдності. Розуміючи земну любов як увігнуте дзеркало, викривлено відбиває всеєдину любов, Л. Карсавін у Ночі другій парадоксально показує Феодора Карамазова як ідеолога любові. Л. Карсавін намагався угледіти вплив католицтва на Ф. М. Достоєвського в прагненні до земного облаштування царства всесвітньої гармонії: Достоєвський і католицтво (стаття в збірнику: Ф. М. Достоєвський. Статті та матеріали. СБ 1, Пг., 1922). Тузова Т. М. Карсавин // Новейший философский словарь - Мн.: Книжный дом, 2003.- 173с.

З метою релігійного осмислення досвіду революції була написана стаття Жозеф де Местр (посмертна публікація «Питання філософії», 1989, № 3). У центрі її теми: роль Божественного Промислу і прояв сили диявольської стихії; кара за гріхи й безневинне страждання жертв та інші питання християнської теодицеї. Свідченням зростаючого інтересу Л. Карсавіна до святоотцівського православ'я є його робота Святі отці і вчителі Церкви (Париж, 1926). Тузова Т. М. Карсавин // Новейший философский словарь - Мн.: Книжный дом, 2003.- 181с.

Активну участь Л. Карсавіна в євразійському русі як ідейного керівника було внутрішньо підготовлене філософією всеєдності. Вже в книзі Схід, Захід і російська ідея (Пг., 1922) висувалася думка про духовний синтез православного Сходу з культурою Заходу. У статтях у газеті Євразія (1928-29 рр..) Він висунув на противагу демократії принцип ідеократії. У літературно-філософському есе Поема про смерть (Каунас, 1931), написаному білим віршем, висвітилась духовна криза, пережита Л. Карсавіним після краху євразійської утопії. Він на багато років залишає філософсько-релігійні заняття і повертається до історичних досліджень. Плодом його праць стала Історія європейської культури (литовською мовою) (Каунас, 1931 -37; довів до 15 століття).

З приєднанням радянськими військами Литви до СРСР, на нього було заведено справу під шифрованою назвою "Алхімік". Арештований він був 8 липня 1949. Настав час випробувань. Ще в 1922 році за кілька місяців до свого вигнання з батьківщини, Л. Карсавін писав: «Кожен з нас повинен на свій власний страх і ризик, без постійної благодатної допомоги осмислювати християнську істину так, як вона дана йому в православ'ї, і всіляко здійснювати цю істину в своєму житті. Завдання, мабуть, скромне, по суті безмірно-велике, бо будь-яка діяльність релігійна. Необхідна напружена праця в тих вузьких межах, які нам поставлені. Як християнська, діяльність кожного з нас не може і не повинна бути насильницькою, висловлюючись у змовах і виступах зі зброєю в руках, але, саме як християнська, вона повинна бути до кінця правдивою, чужою до всякого лицемірного підлабузництва і компромісів. Інакше вона стане лицемірним непротивленством Льва Толстого, лицемірним тому, що воно таємно розраховує на опір інших. І, звичайно, не слід приховувати від інших і себе самого те, в чому вбачається сутність православ'я »(Про сутність Православ'я). Про останні два роки його страждань ми маємо цінні спогади А. А. Ванєєва (1922 - 1985) Два роки в Абезі. Ванеев А. А. Два года в Абези. В память о Л. П. Карсавине. - Брюссель, 1990.

Структура роботи - обумовлена змістом проблеми, метою та завданнями дослідження. Робота написана за проблемно-хронологічним принципом, складається зі вступу, двох розділів, висновків, методичного розділу, списку використаних джерел та літератури.

У вступі викладено актуальність, мету, завдання даної роботи, які сформовані, спираючись на історіографію та джерельна базу.

У першому розділі позначений життєвий шлях Л.П.Карсавіна.

Другий розділ присвячений дослідженню його історіософії в контексті філософії історії.

Третій розділ розглядає соціально-політичні погляди в історичному процесі.

Четвертий розділ показує історіософські Л. П. Карсавіна в його працях, де він досліджує та аналізує історичні явища та процеси.

У висновках зазначено підсумки роботи, зроблено акцент на значимість історичної спадщини Л. П.Карсавіна і на те, яке місце вони посідають на сьогоднішній день.

Методичний розділ представлений розробкою засідання історичного гуртка.

РОЗДІЛ 1. КОРОТКИЙ ЖИТТЄПИС І ТВОРЧИЙ ШЛЯХ

Починаючи писати свою роботу з історіософії Л. П. Карсавіна, не можна не згадати про його життєвий шлях, який безсумнівно впливав на характер його робіт.

1.1 Сім'я та освіта

Л. П. Карсавін народився Санкт-Петербурзі. Його батько, Платон Костянтинович Карсавін, був відомим танцівником Маріїнського театру, учнем Маріуса Петіпа. Виховання та освіта сина стали предметом особливих турбот матері Карсавіна - Ганни Йосипівни, уродженої Хомякова, дочки двоюрідного брата знаменитого філософа, засновника слов'янофільства А. С. Хомякова - мати Льва Карсавіна сподівалася побачити в ньому спадкоємця і продовжувача цієї традиції. Мати Льва Платоновича сподівалася побачити в ньому спадкоємця і продовжувача духовних традицій сім'ї. Надії матері виправдалися.

У 1901 р. Лев Карсавін закінчив із золотою медаллю 5-у міську класичну гімназію. Того ж року Карсавін вступив до Імператорського Санкт-Петербурзького університету,історико-філологічний факультет. Тут під впливом відомого історика та краєзнавця І. М. Гревса (1860-1941) він захопився релігійною історією західного середньовіччя, головним чином францисканським рухом і єретичними сектами вальденсів і катарів. Протягом навчання в університеті Карсавін виконував військові повинності при призові 1904 р. і зарахований був у ратники ополчення II-го розряду. На останньому курсі 21 травня 1906 він одружився з дочкою Пермського міщанина Лідією Миколаївною Кузнєцовою. Послідовно у нього народилися три дочки: Ірина, Маріанна і Сусанна. Хоружий С. С. Карсавин // Сто русских философов: биографический словарь/ сост. А. Д. Сухов. - М.: Мирта, 1995. - С. 99-101 17 вересня 1906 він отримав диплом I-го ступеня за № 15329 про закінчення університету і відразу ж був залишений для підготовки до професорської і викладацької діяльності. Тоді ж він відряджається університетом до Італії, де інтенсивно працює в архівах і бібліотеках. Після повернення, у 1908 р., він почав викладати загальну історію на Вищих жіночих курсах і одночасно в Центральному училищі технічного малювання барона Штігліца і в Гімназії Імператорського людинолюбного товариства на Крюковому каналі, а з 9 жовтня 1909 р. - той же курс замість хворого професора Г. В. Форстана в Імператорському історико-філологічному інституті на Університетській набережній, 11. З цього часу інститут, як і університет, став важливою складовою частиною його життя. Карсавин // П. В. Алексеев. Философы России XIX - XX столетий. Биографии, идеи, труды. - 4-е изд., перераб. и доп. - М.: Академический Проект, 2002. - С.417-418

У 1910 р. Карсавін знову їде на два роки в Західну Європу "з науковою метою", де працює в різних архівах та бібліотеках Франції та Італії, а незабаром виходить його перша книга - магістерська дисертація "Нариси релігійного життя в Італії 12-13 століть", яку він захищає в травні 1913р. Тузова Т. М. Карсавин // Новейший философский словарь - Мн.: Книжный дом, 2003. - С. 472-473. - (Мир энциклопедий) Місяць по тому його призначають екстраординарним професором Петербурзького університету.

Він пише статті в Новий Енциклопедичний Словник (Всього 39 статей), друкується в журналах ("Вісник Європи", "Церковний вісник", "Голос минулого", "Історичний вісник" та ін.).

Безпосереднім обов'язком інспектора була організація всієї навчальної діяльності в інституті: він повинен був бути присутнім на заняттях, стежити за відвідуваністю їх студентами, забезпеченням навчальними посібниками, зовнішнім виглядом учнів, станом навчальних приміщень і бібліотеки, виконанням встановленого режиму. Йому допомагали в цьому троє наставників, по черзі чергували в інституті. На новій посаді йому належала казенна квартира при інституті. Вона розташовувалася там, де зараз знаходиться бібліотека східного факультету, і включала "вітальню, спальню, кабінет, дві дитячі кімнати, кімнату прислуги, кімнату у дворі, комору і чорну сходи" (всього близько 400 кв. М). Факт проживання в цих приміщеннях підтверджувала і молодша дочка Л. П. Карсавіна Сусанна Львівна, котра приїжджала в середині 1970-х рр.. до Ленінграду з Вільнюса. Зараз про колишнє тут нагадують тільки кахельні печі,що збереглися. Карсавин / В. С. Ермаков // Справочник по истории философии: хронологический, персонифицированный [Текст] / В. С. Ермаков. - СПб.: Союз, 2003. - С.3

Карсавін успішно поєднує обов'язки інспектора інституту з викладацькою та науковою роботою. Найвищим указом від 1 січня 1915 р. він був нагороджений орденом Святої Анни 3-го ступеня "за відмінно-старанну службу і особливі праці". У той же рік він опублікував книгу "Основи середньовічної релігійності в XII-XIII століттях, переважно в Італії", захистивши її на наступний рік як докторську дисертацію. У ці й наступні роки під час відпусток і відряджень директора інституту академіка В. В. Латишева (1855-1921) Карсавін постійно виконував його обов'язки. У своїй книзі "Історія російської філософії" відомий російський богослов о.Василь Зіньківський зазначає, що, будучи істориком релігійного життя Західної Європи, Карсавін не тільки не захопився цією багатою історією, але, навпаки, подібно слов'янофілам, сильніше відштовхнувся від Заходу. Лише Джордано Бруно, Микола Кузанський привернули увагу Карсавіна. Але окрім цього, як підкреслює Зіньківський, "Карсавін у своїх судженнях про Захід був упереджений і суворий". Зеньковский В. В. История русской философии. Т. 2. Ч. 2. - Л., 1991. - С. 147--157; Він живе зі своєю сім'єю в університетській квартирі на другому поверсі того будинку на Неві, де нині розташований східний факультет, його наукова діяльність зробила його (але не надовго) дуже забезпеченою людиною. Крім ступеня доктора історії Карсавін отримав, як мирянин - що представляло велику рідкість, - і ступінь доктора богослов'я в Петербурзькій духовній академії. А в квітні 1918 року його обрали екстраординарним професором Петроградського університету.

Однак як у країні, так і в інституті у зв'язку з відомими подіями обставини мінялися. У липні 1918 р. загальні збори студентів приймають петицію до конференції інституту (що раніше було абсолютно неприпустимо). Студенти вимагали вільного входу до інституту і виходу з нього в будь-який час доби, скасування екзаменаційних оцінок, права розмовляти з викладачами сидячи, представництва їх у всіх органах управління і т.д. Існування самого інституту ставиться під сумнів, хоча керівництво, безумовно, приймає якісь заходи для його збереження. У травні 1918 р. викладачі інституту та гімназії направили Карсавіну лист, в якому висловили вдячність "за енергійні заходи й дії з матеріального забезпечення ... а також за проведення реформи інституту та гімназії". Але гімназію того ж року як навчальний заклад було ліквідовано і перетворено на трудову школу II-го ступеня (що складалася в 1918-1934 рр.. З 6-9-х класів). Карсавін, залишаючись в штаті інституту, в квітні 1918 р. був обраний екстраординарним професором Петроградського університету. Інститут в грудні 1919 р. став Педагогічним при цьому університеті. Филонова Л.Г. Лев Платонович Карсавин. //Русские философы: антология. М.,1993; Директором інституту став відомий географ, член-кореспондент АН П. І. Броун, а проректором - Л. П. Карсавін. Збережена в архіві довідка (на зворотному боці бланка Імператорського історико-філологічного інституту) засвідчує, що "проректор Педагогічного інституту при Першому Петроградському Університеті Л. П. Карсавін з причини службових обов'язків повинен іноді повертатися додому після 23 годин". Лист ректора інституту, відправлений в грудні 1919 р. до Продовольчої управи Василеостровського району, повідомляв, що "професор Карсавін потребує гасу для нагальних наукових робіт". Ці документи ілюструють специфіку того непростого часу. У 1918 р. з'явилися друком книга "Католицтво" і ряд статей Карсавіна. У 1919 р. була видана його релігійно-філософська робота "Дуже короткий і душекорисний роздум про Бога, світ, людину" Карсавин // П. В. Алексеев. Философы России XIX - XX столетий. Биографии, идеи, труды. - 4-е изд., перераб. и доп. - М.: Академический Проект, 2002. - С.420; - твір у жанрі духовної бесіди, що розбирають середньовічну класифікацію смертних гріхів. Карсавін своїми працями як би демонстративно опонує діям нової влади, спрямованим на закриття церков. Не уникла цієї долі й університетська церква. Староста її, відомий єгиптолог академік Б. А. Тураєв добився в червні 1919 р. від наркома освіти А. В. Луначарського охоронної грамоти для неї. І все-таки в серпні церква в університеті була закрита. Правда, настоятелю Н. Чукову та старості Б. А. Тураєву вдалося домогтися її іншого статусу (домової церкви) та переведення на іншу адресу. Майбутній професор-філолог М. О. Мещерський згадував: "Ця церква містилася в колишній квартирі Срезневській (на Біржовий лінії, другий будинок від їдальні)". Церква стала називатися Всесвятське. Її парафіянами стали Універсанти І. П. Бородін, С. П. Глазенап, М. М. Глубоковський, С. А. Жебельов, Л. П. Карсавін, А. В. Корольов, В. В. Латишев, С.М. Лук'янов, Ю. П. Новицький, В. Є. Тищенко, В. М. Шімкевіч, А. Є. Фаворський і багато інших відомих вчених. Настоятелем замість Н. Чукова,який перейшов до Казанського собору став В.Лазіно-Лозинський.Долі їх складалися по-різному. Б. А. Тураєв помер у липні 1920 р. Наступного року вдова його Олена Филимонівна прийняла таємний постриг з ім'ям Іуліанії. Н. Чуков згадував: "У вівторок 21 лютого (1922 р.) служив з митрополитом в університетській церкві, потім пили чай в квартирі проф. Л. П. Карсавіна. Зібралося багато професорів. Гревс повів серйозну розмову про єднання науки з церквою. Якщо так піде, то торжество відродження і єднання - не за горами ". Проте трумфу цього ніхто з них не дочекався.

Що стосується Карсавіна, то в липні 1920 р. він став одним із засновників Богословського інституту і професором його. Інститут цей був відкритий замість Духовної академії в обійсті Троїце-Сергієвої лаври на Фонтанці (на місці його зараз Будинок друку). Професор Ю. П. Новицький разом з митрополитом Веніаміном в серпні 1922 р. був розстріляний нібито за укриття церковних цінностей. 16 серпня 1922 у своїй квартирі на Університетській набережній ГПУ був заарештований і Карсавін. А 15 листопада того ж року на пароплаві "Пруссія" він у складі групи з 200 чоловік був висланий за межі батьківщини. У цій групі опинилися і Універсанти А. А. Боголєпов, І. І. Лапшин, М. О. Лоський, Б. М. Одинцов, Д. Ф. Селіванов та ін.. В. І. Ленін висловився про цих вчених: "Вони для освіти юнацтва годяться не більше, ніж явні розбещувачі годилися б для ролі наглядачів у навчальних закладах для молодшого віку ". Вислані вчені вели потім роботу в найпрестижніших університетах Європи та Америки. У квартиру вигнаного Карсавіна на Університетській набережній в'їхали канцелярія і бібліотека Наукового товариства марксистів, створеного в грудні 1919 р. у структурі робітфаку. У 1922 р. в будівлі розмістився також Географо-економічний науково-дослідний інститут (ГЕНІІ).

1.2 Роки еміграції. Визнання Л. П. Карсавіна як філософа та історика

У 1922р. Карсавін був заарештований і разом з великою групою російських мислителів висланий з країни. Спершу він влаштувався в Берліні (в Штеглиці). Тут у видавництві "Обеліск" у нього виходять книги: написана ще в Росії "Філософія історії" (1923), філософська біографія "Джордано Бруно" (1923), "Діалоги" (1923). У новому викладі з'являється метафізика всеєдності - "Про основи" (Досвід християнської метафізики) (1925). У Берліні Карсавін бере участь у діяльності групи, створеної в 1922р з ініціативи філософів Релігійно-філософської Академії, що емігрували з Росії, виступає з лекціями на тему "Середньовіччя", публікує статтю "Шлях православ'я".

1.3 Париж. Л. П. Карсавін - ідеолог євразійського руху

У 1926р. Карсавін переїжджає в Париж. Як він сам говорить про цей час - у спілкування з іноземними вченими колами не вступав. У цей період він видає книгу "Святі отці і вчителі церкви" (Розкриття православ'я в їх творах) (1926), призначену як підручник для російської семінарії, "Церква, особистість і держава" (1927), публікує статті німецькою, італійською, чеською мовами, приймає досить активну участь в євразійському русі, публікуючи статті в газеті "Євразія" (виходила по суботах у Парижі в 1928 - 1929рр) Євразійський рух було визначено, з одного боку, завданнями та проблемами нової, післяреволюційної Росії, а з іншого - усвідомленням глибокої кризи сучасної європейської культури. У книзі Василя Зіньківського "Російські мислителі і Європа. Критика європейської культури російськими мислителями "ми знаходимо узагальнену оцінку поглядів євразійців як радикальних критиків західної культури. Євразійство закликало всі народи світу звільнитися від впливу романо-германської культури (забуваючи, правда, про вплив англосаксонської) і звернутися до Сходу. На першому своєму етапі (1921-1924) воно являє собою деяку сукупність релігійних та історичних суджень та оцінок, в основі яких, за власним визнанням представників руху, "катастрофічна світовідчуття", "трагічна концепція світу". Євразійці підкреслюють відносність значення європейської культури, хибність в ній космополітичних претензій, не розуміючи, що це лише шовіністичні тенденції і що корінь цих претензій в универсалізмі християнського ідеалу. Вони закликають до створення "православної культури", до відродження "православного побуту", ставлять завдання одухотворення вірою і релігійною свідомістю глибин народного буття. Вас. Зіньківський характеризував подібну налаштованість євразійців як "відсутність релігійної вдумливості і поганий запал". Він справедливо вважав, що "чарівна сила європейської культури визначається її християнськими задумами та сподіваннями, а зовсім не її фактичним станом...". Библиография трудов Льва Карсавина / Изд. Александра Клементьева. Предисл. Никиты Струве. Париж: Ин-т славянских исследований, 1994. 63 с.

Євразійство побачило в Росії особливий культурний - євразійський світ, світ, що розкривається в православній культурі, так само відмінною від європейської та азіатської. Як заявляли самі євразійці, виходячи з факту - з тієї Росії, яка виходить з революції, євразійство виділяє і розкриває ті сторони російської сучасності, які звернені в майбутнє. В ім'я нової Росії - Євразії, нової російської культури і нової керівної ідеології євразійці рішуче відштовхувалися як від комунізму, так і від дореволюційних реставраційних ідеалів, органічно їх поєднуючи, як їм здавалося, традиції справжньої російської варти з рухливістю сучасної політичної дії.

Поступово в євразійському русі зближувалися релігійні і політичні мотиви, і незабаром вони значною мірою трансформувалися у вельми жорстку політичну ідеологію. Причому вирішальна сила в цій трансформації належала Л. П. Карсавіну, який, раніше не приховував свого критичного ставлення до євразійства, в 1925-1926рр. стає одним з ідеологів руху. Хоружий С.С. Жизнь и учение Льва Карсавина // После перерыва. Пути русской философии. СПб., 1994, 23с.

Про те, як складалися відносини Карсавін з колом російських філософів, можна робити тільки припущення. Належність до однієї культури, безумовно, дає підстави для зближення деяких тем їхньої творчості, впливу тих чи інших розумових і релігійних традицій. Разом з тим при знайомстві з творами Карсавіна мимоволі виникає враження якоїсь відокремленості,свого роду естетичної самодостатності творця метафізики всеєдності. У всій його творчості відчувається якась уперта, майже надлюдська сила думки. Відомо, що серед російських філософів Карсавін цінував А. С. Хомякова, Ф. М. Достоєвського і С. Л. Франка, свідомо спирався на святу батьківську традицію, причому не на патристику взагалі, а на твори св. Григорія Нісського і св. Максима Сповідника.

Карсавіну, як очевидно, завжди здавалися вузькими, що мають обмежене значення, цінності політизованого життя і думки. Політизованість євразійського руху неминуче призвела до його внутрішнього розладу, з 1929р. Карсавін фактично пориває з ним.

1.4 Литва. "Еволюція думки"

За свідченням П. П. Сувчінського (чоловіка середньої дочки Карсавіна - Марини Львівни), у 1927р. Л. П. Карсавін отримав запрошення до Оксфорда, але, на превеликий жаль всієї родини, цього запрошення не прийняв. Проте в 1926р. в Литві стає прем'єр-міністром А. Вольдемарс, колишній приват-доцент Бестужевських курсів у Петербурзі, і в 1927р. Карсавін був запрошений до Каунаського університету на кафедру загальної історії. Сім'я залишилася в Парижі. Тут він видає три філософських твори: "Пері Архон" ("Про початки" (грец.)) (Ідеї християнської метафізики) (1928), "Про особистості" (1929) і "Поема про смерть" (1932). А. Ванєєв зауважує: "Якщо порівняти ці книги з тим, що написано раніше,то видно еволюцію думки автора. Його думка досягає тепер якоїсь остаточної визначеності, а його ідеї - свого останнього масштабу, судити про який навряд чи спроможні сучасники. Ці книги написані напруженим і щільним текстом, думка багатопланова до відчуття об'ємності, зміст передається концентровано, без особливих роз'яснень та деталізації, місцями залишено відкритий робочий хід думки, ніби, зосереджуючись на виявленні істоти, автор не дуже дбав про літературну обробку ". Ванеев А. А. Два года в Абези. В память о Л. П. Карсавине. - Брюссель, 1990, 32с. Швидко вивчивши литовську мову, Карсавін читає лекції цією мовою, цілком віддається заняттям історичними питаннями. Вже в 1929р. Карсавін починає видавати шеститомний твір "Історія європейської культури" національною мовою. У 1940р. разом з університетом Карсавін переселяється до Вільнюса, а після включення Литви до Радянського Союзу він був усунений від викладання і тимчасово займав місце директора Вільнюського художнього музею. Ще раніше Карсавін привіз свою сім'ю з Франції до Литви і оселився у Вільнюсі всією родиною. У ці роки Л. П. Карсавін поставив собі завдання написати всесвітню історію, зрозумілу у світлі християнської метафізики, проте цей задум залишився до кінця нездійсненим. На початку 1948р. Лев Платонович був заарештований за антисталінські висловлювання.

20 липня 1952 Л. П. Карсавін помер від туберкульозу в інвалідному спецтаборі Абезь, в Комі АРСР. У 1990 р.там була виявлена його могила. Тоді дочка Карсавіна Сусанна Львівна чинила опір перевозу його тіла для поховання в Вільнюсі: "Він завжди був російським ... Нехай же він лежить там, куди закинула його доля". Праці його зараз увійшли в наш науковий обіг. Однак жодної меморіальної дошки, що нагадує про Л. П. Карсавіна, немає в його рідному місті.

Поки нам залишається тільки констатувати: особистість Карсавіна складна, і таємниця її назавжди залишиться прихованою від нас. Дуже складна і думка філософа. У нього було видіння всеєдності світу, і він створив універсальну метафізичну систему. Йому властиво шукання і затвердження Істини, духовної цілісності, потреба в якій Карсавін як російська людина завжди відчував у душі. І значення Карсавіна визначається значною мірою тим, що за кожним його словом, за кожною думкою відчувається ця цілісність.

РОЗДІЛ 2. ФІЛОСОФІЯ ІСТОРІЇ В ТВОРЧОСТІ Л. П. КАРСАВІНА У КОНТЕКСТІ ЙОГО ІСТОРІОСОФІЇ

Історіософія, як складова частина філософії історії, має з нею загальні методи, поняття і так далі.

Одним із першочергових і найважливіших завдань вихідного етапу вивчення філософії історії є з'ясування своєрідності власне філософського обсягу історичної дійсності у найзагальнішому його визначенні, а також місця філософії історії у системі світоглядних форм осмислення історичної реальності людиною.

Філософія історії формується на стикові філософії та історії, що зумовлює двозначність поняття. З одного боку, вона є незаперечною і повноправною складовою частиною системи філософського знання, з іншого -- філософія історії на таких же вагомих підставах входить до числа форм історичного пізнання і є, у певному розумінні,найпохилішою з усіх теоретичних дисциплін історичного плану. Зміст, структура і функції філософії історії істотно модифікувалися на різних етапах її розвитку.

Сам термін "філософія історії" виник досить пізно. Його сформулював і запровадив у науковий обіг французький філософ-просвітник Франсуа Марі Аруе, відомий в історії світової філософської думки і культури людства взагалі під іменем, точніше псевдонімом, Вольтер. (Зокрема, одна з його історичних праць, датована 1765 р., називається "Філософія історії".) Бойченко І.В. Філософія історії. - К., 2000. - 23 с.

Нарешті, філософія історії має ще й такі площини, в яких вона виступає як своєрідна форма історичного світогляду та методологія історії.

В іпостасі історіософії філософія історії традиційно поставала як зображення всезагальної історії, історичного світу, що було цілісним й всеохоплюючим універсумом культури людства. Але це аж ніяк не означає, що вона виконувала цю роль шляхом механічного додавання один до одного тих окремих фрагментів планетарної історії протягом всього її існування, які відрізняються від філософії історії спеціально-науковим характером. Подібна робота не є прерогативою філософії історії вже хоча б тому, що не є, за своєю суттю, власне філософською, її цілком успішно виконують самі історики, що працюють на тернині всезагальної історії. Філософія ж історії виправдовує своє існування лише тоді й остільки, коли й оскільки спроможна виконувати у дослідженні історичного процесу те, що не -здатні зробити історики -- віртуози будь-якого, навіть найвищого рівня узагальнень. Навіть вайзагальніша спеціально-наукова історична теорія нічим, крім масштабу, не відрізняється від усіх інших спеціальних історичних теорій, аж до найлокальніших. Усі вони (якщо це теорії справді спеціальні) будуються з переважним застосуванням індуктивного підходу, тому навіть найзагальніша спеціально-історична теорія, по-перше, не дає уявлення про історичний світ як ціле, отже, по-друге, не забезпечує й системного аналізу цього цілого. Адже, як відомо, індуктивний ряд узагальнень завжди неповний. Навіть даючи зовні всезагальну теорію, історія неминуче при цьому програє у внутрішній єдності, оскільки керівний принцип подібної історії не випливає з ідеї певної соціально-історичної органічної системи. На противагу історії як спеціально-науковій галузі пізнання, філософія історії у ролі історіософії завжди ставить за мету дати, по-перше, системний розгляд, а не індуктивне узагальнення, по-друге, виявити та виразити автентично своєрідність того чи іншого історичного світу саме як певної цілісності. Цього, звичайно, ніяк не здійснити без опори на надійний фактуальний фундамент історичної науки. Та, з іншого боку, не можна забувати й про те, що факти історика та факти філософа історії далеко не завжди одне й те саме. Факти історичної науки -- це своєрідні кванти історичного знання, ідеальне й в принципі правильне відображення реальних фактів історичного життя, тобто тих чи інших окремих історичних подій, явищ, процесів, обставин тощо. Для філософів же історії робота часто-густо розпочинається там, де для історика вона вже завершується. Те, що для історика виступає остаточним підсумком його дослідницької роботи, його узагальненням отриманих результатів, для філософа історії може слугувати подекуди як факт, вихідний пункт філософського осмислення тієї самої історичної дійсності, але вже на іншому рівні. І не тільки. Навіть якщо рівень узагальнень буде граничним для обох, і для історика, і для філософа історії, то для історика ця граничність є суто екстенсивною, для філософа ж вона задається як смисложиттєва, крізь призму співвідношення "людина -- історія". Інакше кажучи, для історика цей ступінь загальності задається безсторонньо об'єктним чином, для філософа ж -- аксіологічно, світоглядно, крізь призму взаємозв'язку історичного суб'єкта з його потребами, інтересами, цілями, цінностями -- з об'єктивними реаліями історії. Бойченко І.В. Філософія історії. - К., 2000. - 44 с.

Зняття означених крайностей, як показує досвід останнього періоду розвитку світової філософсько-історичної думки, полягає у переосмисленні тлумаченої історіософської проблеми з позицій тієї традиції у розвитку філософії, яка отримала назву монадологічної. З цих позицій і всесвітньо-історичний процес, і ті історичні цілісні утворення (тотальності), що входять до його складу, постають як своєрідні історичні монади. Тобто, з одного боку, як формування відносно замкнені, унікальні й самодостатні; з іншого ж -- як уособлення кожної з інших історичних монад найрізноманітнішого рангу: від такої "дрібної" монади, як окрема людина, до такої глобальної, як всесвітня історія в цілому. Такий підхід якраз і задає горизонт, достатній для повного охоплення, адекватної постановки та успішного вирішення всього кола історіософських проблем філософії історії.

Які ж основні проблеми визначають предметне поле філософської онтології історії? Це передусім -- проблема початку та кінця історії. Слід наголосити, що при постановці і вирішенні цих проблем історіософія також іде власним шляхом, не дублюючи спеціально-наукові підходи чи, скажімо, загальносоціологічне бачення означених питань. Наприклад, представники спеціальних історичних дисциплін та загальної соціології розглядають виникнення людини та формування суспільства як два різні, хоч і пов'язані, процеси, віддаючи пріоритет або першому (історики, антропологи тощо), або другому (соціологи). Філософія ж історії торує тут свою стежину, розглядаючи походження людини (антропогенез) і становлення суспільства (соціогенез) не як два процеси, а як один двоєдиний процес формування людини та суспільства -- антропосоціогенез. Бойченко І.В. Філософія історії. - К., 2000. - 214 с.

Те ж саме стосується й питання про кінець історії, яке філософія історії розглядає також своїм, лише їй притаманним способом, відмінним від, скажімо, міфологічного чи релігійного трактування цієї проблеми.

До іншого блоку нагальних проблем історіософії належать питання про передумови, чинники, причини й рушійні сили історіогенезу та подальшого ходу історичного процесу -- насамперед у найзагальнішому плані, коли йдеться про всесвітню історію людства в цілому, а також і в контексті індивідуалізуючого підходу -- при вивченні життєвих циклів історичних індивідів найрізноманітніших рівнів і масштабів, спільнота яких і утворює всесвітньоісторичний процес.

При розгляді цих питань окреслилися два основні напрями. Перший -- детерміністський, для якого сутнісними, визначальними характеристиками історичної життєдіяльності людей є зв'язки причинно-наслідкового характеру, вплив зовнішніх, об'єктивних умов, домінантне значення необхідності у перебігу соціально-історичних процесів, а підпорядковане -- випадковості; закономірний та законовідповідний характер цих процесів тощо.

Другий напрям найкоректніше можна визначити як недетерміністський. У руслі традиції, яка тривалий час панувала в нашій вітчизняній соціальній філософії, його називали індетерміністським і надто спрощено трактували як рівнозначний запереченню будь-яких залежностей у суспільно-історичному процесі. Насправді ж у межах цього, недетерміністського, напряму обстоюється, у більшості випадків, існування в історичному процесі залежностей, принципово відмінних від тих, про які веде мову традиційний детермінізм.

Одним із перших "індетерміністів" подібного типу був ще Сократ, принаймні той, яким він представлений у Платона. Висловлюючи своє незадоволення недолугістю уявлень, за якими залежності і в універсумі, тлумаченому стародавніми греками як своєрідний цілісний організм, і в життєдіяльності людей, зводилися до суто зовнішніх, другорядних причинно-наслідкових зв'язків, він зауважував: "Мені думається, що це виглядає так само, коли б хтось, наприклад, спершу говорив, що Сократ у всіх своїх діях керується розумом, а відтак, узявшись пояснювати причини кожної дії зокрема, сказав: "Сократ тепер сидить тут тому, що його тіло складається з кісток і сухожиль, кістки тверді й з'єднані між собою суглобами, а сухожилки мають здатність розтягуватись і розслаблюватись і оточують кістки разом із м'ясом й шкірою, яка все покриває. Оскільки кістки можуть вільно рухатись у своїх суглобах, сухожилки, розтягуючись і напружуючись, дають Сократові змогу згинати ноги і руки. Саме через це він і сидить тут, зігнувшись". А для нашої розмови він міг би подати якісь інші причини, як-от: голос, повітря, слух та тисячу інших подібних, знехтувавши справжні причини, а саме те, що, оскільки афіняни визнали за доцільне засудити мене на смерть, я своєю чергою визнав за краще сидіти тут, за справедливіше -- залишитись на місці й зазнати кари, яку мені присудили. Бо, далебі, ці жили й кістки вже давно, гадаю, були б де-небудь у Мегарах або в Беотії, куди вони потрапили б, якби я керувався хибним поглядом на те, що є найкраще, і, замість утекти й сховатися, не вважав за справедливіше й чесніше прийняти будь-яку кару, яку мені ухвалила держава. Бойченко І.В. Філософія історії. - К., 2000. - 240 с.

Отож, подавати такого роду причини -- чистісіньке безглуздя. Якби хтось сказав, що без усього цього, тобто без кісток, сухожилок та без інших частин тіла, я не був би спроможний робити те, що мені до вподоби, то він сказав би правду. Але доводити, що сухожилки й кістки є причиною моїх дій і водночас казати, що я через те керуюсь розумом, а не тому, що вибираю найкращу поведінку, -- оце було б цілковитим безглуздям. Це означало б не вміти добачати різницю між справжньою причиною і тим, без чого причина не могла б бути причиною.

Нарешті, чи не найважливіший блок історіософських питань пов'язаний з тематикою мети та сенсу історичного процесу. У житті будь-якого історичного індивіда -- окремої людини, культури, цивілізації, суспільства, народу, формації чи людства в цілому -- проблема сенсу його буття набуває гостроти в переломних, кризових, пограничних ситуаціях. Осмислення та вирішення цієї проблеми зумовлюється при цьому особливостями і ситуації, і внутрішнього, духовного світу людей, що прагнуть отримати відповідь на свої смисложиттєві питання.

Тому не можна уявляти собі справу таким чином, нібито роздуми над сенсом історії -- проблема тільки фахівців з філософії історії. Без того чи іншого відношення до даної проблеми, хай подекуди й взагалі неусвіломленого, не може сформуватися жодна людина, адже таке відношення є обов'язковою складовою усвідомлення індивідом своєї співпричетності до певного суспільства, народу, культури, цивілізації, формації чи людства як такого. Через відповідні міфологеми ця проблема розглядалася на рівні міфологічної свідомості, через властиві релігійній свідомості образи -- на рівні світогляду релігійного, через категорії' -- у філософському світогляді та інших спеціально-наукових галузях пізнання достатньо високого ступеня узагальненості.

Однак серед усіх інших світоглядних і спеціально-наукових форм охоплення питань, тією чи іншою мірою пов'язаних з проблемою історії, лише філософія історії а) дає системний аналіз означеної проблеми; б) здійснює його на найвищому ступені теоретичних узагальнень; в) розглядає крізь призму співвідношення "людина -- світ історії". Інші підходи можуть задовольняти, інколи навіть доволі повно, ту чи іншу з цих трьох вимог. Бойченко І.В. Філософія історії. - К., 2000. - 263 с. Та тільки філософія історії відповідає з необхідною повнотою усім трьом, узятим системно.

Загальною тенденцією, що проступає крізь чисельні відхилення та винятковості, є поступове звуження у ході вікових змін будь-якого історичного індивіду, аж до окремої людини, того предметного поля, з яким пов'язується проблема сенсу історії. Спочатку проблема сенсу історії ставиться переважно як питання про сенс історії людства загалом. І це цілком природно, оскільки внаслідок монадності, зосередженості на собі як на історичному універсумі кожного конкретно-історичного суспільства, народу тощо його власна криза сприймається і як криза історичного світу в цілому. Відповідним чином формується при цьому й питання про сенс історії. Однак з плином часу те чи інше суспільство, цивілізація тощо неминуче починають оцінювати стан речей реалістичніше, доходячи висновку про те, що ситуація перелому стосується переважно (або й взагалі) не всесвітньої історії, а лише даної цивілізації чи суспільства. Це, у свою чергу, спричиняє перегляд постановки проблеми сенсу історії з акцентом на відповідне суспільство, культуру та людину цього суспільства чи культури.