Горацій, Гюго, Дюма, Діоген

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

1. Горацій

2. Гюго Віктор-Марі

3. Олександр Дюма (батько)

4. Вольтер

5. Лев Толстой

6.Григорій Сковорода

7. Соломон

8. Діоген

9. Карл Маркс

10. Іммануїл Кант

Список використаної літератури

1. Горацій

"Великі обіцянки зменшують довіру"

Квінт Горацій Флакк (Quintus Horatius Flaccus) (8 грудня 65 до н.е. - 27 листопада 8 до н.е.), давньоримський поет "золотого віку" римської літератури, разом з Вергілієм і Овідієм, один з найуславленіших авторів у всій світовій літературі.

Горацій народився 8 грудня 65 до н.е. у Венузії (суч. Веноза) в області Апулія на півдні Італії. Батько, про якого сам поет згадував із захватом і преклонінням (про матір він не згадує), був вільновідпущеником. Ремеслом помічника розпорядника аукціонів він заробив на невеликий маєток. Бажаючи, щоб здібний юнак дістав гарну освіту, батько привіз Горація до Риму і довірив його виховання відомому граматику і наставнику Орбілію Пупіллу. Сам батько взяв на себе роль "педагога", тобто людини, яка супроводжує дитину до школи (зазвичай цей обов'язок покладався на раба).

У 20 років Горацій відправився до Афін, щоб завершити свою освіту. У 44 до н.е. Марк Юній Брут, один із заколотників, що вбили Цезаря, також прибув до Афін нібито для занять філософією, насправді ж - щоб завербувати серед молодих римлян, які навчалися у Греції, офіцерів своєї майбутньої армії. Коли Марк Антоній і Октавіан відкрили проти "визволителів" воєнні дії, Горацій встав на бік Брута. У 22 роки він одержав чин військового трибуна і супроводжував Брута в Малу Азію. Але переконаним республіканцем Горацій не був; після фатальної для Брута битви при Філіппах (42 до н.е.), він повернувся до Риму, де його маєток був вже конфіскований на користь демобілізованих ветеранів. По загальній амністії Горацію вдалося отримати посаду переписувача в казначействі.

Вірші, написані Горацієм у цей час, привернули увагу Вергілія і Варія Руфа. Вони познайомили молоду людину з Меценатом, і в 38 до н.е. останній прийняв Горація в коло своїх друзів. Меценат був не тільки другом, а й заступником поетів. Він удостоївся вічної вдячності Горація, коли увів його до літературних і політичних кіл Риму, а в 33 до н.е. Горацій одержав від Мецената невелику садибу в Сабінських горах (поблизу суч. Тиволі), завдяки чому йому більше не треба було турбуватися про гроші.

У 23 до н.е. він випустив у світло Оди, 88 різноманітних по метриці, розміру (від 8 до 80 рядків) і інтонації віршів, ретельно розподілених по трьох книгах (лат. Carmina, тобто Пісні, Одами їх назвали вже після античності).

Час написання знаменитого Послання до Пісонів (названого в пізній традиції Ars Poetica, тобто Поетичне мистецтво) не встановлений, як невідомо і те, коли саме Горацій відповів відмовою на пропозицію Октавіана Авґуста зайняти місце його особистого секретаря.

Светоній розповідає, що на вигляд Горацій був невисокий і гладкий: таким він описується в його власних сатирах. У справах любовних, судячи з розповідей, був він непомірний, і кажуть, що зі своїми коханками він розташовувався в спальні, прибраній дзеркалами, з таким розрахунком, щоб скрізь, куди ні глянути, відбивалося б їхнє злягання. Жив він, головним чином, на самоті, у своєї сабінскому або тибуртинському маєтку.

У 8 до н.е. Меценат помер, і Горацій пережив його лише на два місяці. Його поховали на Есквіліні поруч з Меценатом.

2. Гюго Віктор-Марі

"Жодна армія не в змозі протистояти силі ідеї, час якої прийшов"

Віктомр-Марі Гюго (фр. Victor-Marie Hugo, МФА: [vikt?? ma?i y??o] ; 26 лютого 1802, м. Безансон - 22 травня 1885, Париж) - французький письменник, публіцист, громадський діяч. Член Французької академії (1841).

Народився в сім'ї офіцера французької армії. Навчався в ліцеї Людовика Великого (Париж).

Схильність до поезії з'явилась ще в шкільні роки.

Задум роману «Собор Паризької Богоматері» з'явився 1828; саме цим роком датований план твору, в якому вже намічені образи циганки Есмеральди, закоханих в неї поета Гренгуа і Абата Клода Фролло. По цьому первинному плану Гренгуа рятує Есмеральду, кинуту за наказом короля в залізну клітку, в той час, як Фролло, розшукавши Есмеральду в таборі циганів, зраджує її в руки катів. Пізніше, Гюго дещо змінив задум і план роману. На початку 1830 в замітках на полях рукопису вперше з'являється ім'я капітана Феба де Шатопера.

Твори Гюго перекладали також Леся Українка, Олена Пчілка, Михайло Старицький, Павло Грабовський, Максим Рильський, Микола Бажан, Борис Тен, Сава Голованівський та ін.

3. Олександр Дюма (батько)

"П'яні і закохані мають свого ангела-охоронця."

Олександр Дюма-батько (фр. Alexandre Dumas, pиre) (24 липня 1802, Вільє-Котре - 5 грудня 1870, П'юї) - відомий французький письменник, чиї пригодницькі романи зробили його одним з найбільш читаних французьких авторів у світі. Також був драматургом і журналістом.

Батько Олександра Дюма, Тома-Олександр, син маркіза Даві де Ла Пелетрі и чорношкірої рабині Кессетти Дюма, народився в Санто-Домінго і був єдиним з усіх позашлюбних дітей маркіза, якого той визнав і узаконив. Однак в подальшому Тома-Олександр посварився зі своїм батьком і взяв прізвище матері Дюма. Був генералом французької республиканської армії; помер у 1806, коли Олександру було лише чотири роки.

Незважаючи на бідність, сім'я мала добру репутацію і зв'язки серед аристократії, котрі допомогли двадцятирічному Олександру отримати посаду в Пале-Рояль в Парижі в канцелярії герцога Орлеанського.

Олександр розпочав писати статті для журналів і п'єси. Перша п'єса, «Генріх III и його двір» (Henri III et sa cour, 1829) мала великий успіх, зрештою як і друга, «Крістіна» (Christine ou Stockholm, Fontainebleau et Rome, 1830), після чого Дюма зміг заробляти собі на життя творчістю. У 1835 році вийшов його перший роман «Ізабелла Баварська» (Isabel de Baviиre). З того часу газети почали друкувати його численні романи.

В опалі після перевороту 1851 року, втік до Брюсселя (Бельгія) від кредиторів. Провів два роки в Росії (1858-1859), брав участь в боротьбі за об'єднання Італії.

Помер 2 грудня 1870 року.

4. Вольтер

"Любов - найдужча із усіх страстей, тому що вона одночасно заволодіває головою, серцем і тілом."

Вольтер (фр. Voltaire) (справж. ім'я Марі Франсуа Аруе, фр. Franзois Marie Arouet) (21 листопада 1694, Париж, Франція - †30 травня 1778, Париж, Франція) - французький письменник і філософ-деїст.

Лірика молодого Вольтера перейнята епікурейськими мотивами, містить випади проти абсолютизму. Його зріла проза різноманітна за темами та жанрами: філософські повісті «Макромегас» (1752), «Кандид, чи Оптимізм» (1759), «Простодушний» (1767), трагедії в стилі класицизму «Брут» (1731), «Танкред» (видана в 1761), сатиричні поеми («Орлеанська незаймана», 1735, видана в 1755), публіцистика. Історичні творчість Вольтера пов'язана з боротьбою проти релігійної нетерпимості, критикою феодально-абсолютистської системи: «Філософські листи» (1733), «Філософський словник» (1764-69). Зіграв значну роль у розвитку світової філософської думки, в ідейній підготовці Великої французької революції кінця XVIII ст.

1744 року почалася коротка і невдала кар'єра Вольтер-придворця. Літературна популярність і впливові заступники забезпечили йому місце придворного історика (1745). У 1746 році його обрали до Французької Академії, але йому так і не вдалося (попри всі намагання) здобути прихильність короля.

Холодність Людовика XV, розчарування у Версальському дворі, смерть маркізи Дю Шатле (1749) схилили Вольтера прийняти запрошення пруського короля Фрідріха II, при дворі якого він з'явився 1750 року. У грудні 1754 року Вольтер переїхав до Швейцарії, де йому судилося провести решту життя. В околицях Женеви він придбав невеликий маєток, що він його назвав «Деліс» («Відрада»). У цей час Вольтер почав співробітничати в «Енциклопедії» Дідро і Д'Аламбера.

Намагаючись убезпечити себе від неласки з боку духівництва Женеви, Вольтер наприкінці 1758 року орендував маєток Турней (а на початку 1759 року придбав ще й маєток Ферней), розташовані по обох боках кордону Женевського кантону з Францією. Ферней став його «питомим князівством», що ним він керував як освічений государ, місцем розгортання його 20-річної просвітницької діяльності. Коли Вольтерові виповнилося 83 роки, він вирішив ще раз побачити Париж. 10 лютого 1778 року патріарх французького Просвітництва прибув до столиці Франції, де його чекала захоплена зустріч. Він 4 рази побував на засіданнях Французької Академії, подивився виставу своєї п'єси «Ірена» (1776) у «Комеді Франсез» і навіть вступив у масонську ложу Дев'яти Сестер. Через три місяці він помер. Як стверджує Ілько Борщак, Вольтер був знайомий з Григором Орликом - останній нібито передав Вольтеру деякі матеріали свого батька для підготовки праці "Історія Карла XII" ("Histoire de Charles XII", 1730).

5. Лев Толстой

"У справі хитрості дурна людина проводить більш розумних."

Лев Миколамйович Толстомй (9 вересня 1828 - 20 листопада 1910) - російський письменник і громадський діяч, автор романів «Війна і мир», «Анна Кареніна», «Воскресіння» та інших творів.

Будучи аристократом за походженням, Толстой одразу вступив до Казанського університету; в 1850-х роках він брав участь у воєнних діях на Кавказі й у Криму, і те десятиліття стало свідком появи на світ його першої (автобіографічної) опублікованої праці. У 1860-ті роки світ побачила «Війна і мир», а в 1870-ті - «Анна Кареніна». Наприкінці цього десятиліття внутрішня криза спричинилася до докорінної зміни ставлення Толстого до релігії, своєї власної творчості і громадської ролі. Його скромний сільський дім у Ясній Поляні (на південь від Москви) став центром тяжіння для численних учнів. Восени 1910 року через жорсткий тиск з боку своєї родини він був змушений полишити дім, і через десять днів по тому помер на залізничній станції Астапово.

Перебував у Києві 14-16 червня 1879, відвідав Києво-Печерську лавру, Софійський і Михайлівський собори, духовну академію тощо. Імовірно, зупинявся у сестри своєї дружини Г.А. Кузьминської на теперішній Толстого Л. вулиця № 9. Відтворив київські враження у праці «Дослідження догматичного богослов`я» та інших.

Найбільш відомий Толстой як автор романів «Війна і мир» (1868-1869), «Анна Кареніна» (1875-1877) та «Воскресіння» (1899), а також безлічі оповідань та декількох п'єс.

6. Григорій Сковорода

"Не той дурний, хто не знає (ще такий, котрий усе знає, не народився), але той, хто знати не хоче. Зненавидь глупоту: тодi хоч i дурний, а будеш у числi блаженних."

Григомрій Самвич Сковородам (* 22 листопада (3 грудня) 1722, Чорнухи, Полтавщина - † 29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка, Харківщина) - український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.

Григорій Сковорода народився в Чорнухах на Полтавщині у багатій козацькій родині. Студіював в Києво-Могилянській академії, і її бібліотека стала для нього джерелом знаннь. У студіях був перший, і всі найкращі похвали належали йому. Бажання знати і пізнавати нові обрії завело його у далекі краї, а грецька, німецька та головно латинська мови відкривали йому двері до університетських зал, бібліотек, визначних людей. Після трирічної мандрівки вернувся він в Україну, працював професором у Переяславі, в Харкові, приватно перекладав Плутарха, писав свої твори. Про стиль його життя з харківського періоду пише перший біограф Ковалинський: «Уставав дуже рано, їв раз на день, без м'яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав». («Житіє Сковороди»).

Слава про Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалась і цариця Катерина II, і забажала його побачити. Через свого відпоручника Потьомкіна вона послала Сковороді запрошення переселитись з України в Петербург. Посланець цариці застав Сковороду на краю дороги, де він відпочивав і грав на флейті, а недалеко нього паслась вівця того господаря, в якого філософ затримався.

Посланець передав йому запрошення цариці, але Сковорода, просто й спокійно дивлячись в очі посланцеві, заявив: «Скажіть цариці, що я не покину України - мені дудка й вівця дорожчі царського вінця».

Про смерть Сковороди записав Срезневський таке: «...Був прегарний день. До дідича з'їхалось багато сусідів погуляти й повеселитись. Мали також на цілі послухати Сковороди... За обідом був Сковорода незвичайно веселий і говіркий, навіть жартував, оповідав про своє минуле, про свої мандрівки, досвіди. Зачаровані його красномовством повставали всі від обіду, Сковорода щез.. Він пішов у садок. Довго ходив він по перехресних стежках, зривав овочі й роздавав їх хлопчикам, що працювали в садку. Над вечір пішов сам господар шукати Сковороду й застав його під гіллястою липою. Вже заходило сонце: останні його проміння пробивалися крізь гущу листя. З рискалем у руці копав Сковорода яму - вузьку, довгу яму. - «Що це, друже Григорію, чим то ти зайнятий?» - спитав господар, підійшовши до старого. «Пора, друже, закінчити мандрівку!» - відповів Сковорода - «і так усе волоссяі злетіло з бідної голови від мордування, пора непокоїтися!» «І, брате, дурниця! Досить жартувати, ходімо!» - «Іду! Але я прохатиму тебе попереду, мій добродію, хай тут буде моя остання могила». І пішли в хату. Сковорода недовго в ній лишився. Він пішов у свою кімнатку, перемінив білизну, помолився Богу і, підложивши під голову свої писані праці і сіру свитку, ліг, зложивши навхрест руки. Довго чекали на нього з вечерею. Сковорода не з'явився. Другого дня вранці до чаю теж, до обіду так само. Це здивувало господаря. Він насмілився увійти до Сковороди, щоб розбудити його; одначе Сковорода лежав уже холодний закостенілий».

Це було 9-го листопада 1794 року. На хресті над його могилою, на прохання самого Сковороди, написано:«Світ ловив мене,та не впіймав...».

Його могила знаходиться зараз у селі Сковородинівка (ран. Іванівка, колишня садиба Андрея Ковалівського). До нього можна потрапити, з'їхавши з дороги Харків-Суми біля селища Максимівка (60 км від Харкова). Далі треба їхати 18 км до села Сковородинівка.

7. Соломон

"Для деяких, інколи краще мовчати і бути схожим на дурня, ніж заговорити, і розвіяти всі сумніви"

В Біблії немає персонажа (крім Мойсея з його «П'ятикнижжям»), якому було б відведено більше місця, ніж царю Соломону. Його «Пісня Пісень», «Соломонови приповістки» і «Еклезіаст» є складовими частинами третього розділу Старого завіту - «Писань».

Царювання Соломона було золотим віком для Ізраїлю, багатство і могутність якого досягли небачених висот. Соломон побудував продуману державну систему. Він створив уряд з розподілом обов'язків між його членами, розділив територію на 12 адміністративних округів, в яких збирались податки, побудував фортеці в стратегічно важливих районах. Ізраїль вів жваву торгівлю, розвивав дипломатію: з єгипетським фараоном Соломон встановив дружні стосунки, скріплені династичним шлюбом.

На четвертий рік свого правління Соломон взявся до побудови храму Яхве; будівництво тривало сім з половиною років. Значення цього храму виходило за межі створення чисто ритуального комплексу: з його побудовою у євреїв з'явився єдиний релігійний центр. У Свята святих храму знаходився тільки Ковчег зі Скрижалями завіту, але головний смисл цього приміщення полягав у тому, що в ньому знаходилась Шхіна - Присутність Господня.

Дружини Соломона умовили його звести декілька язичницьких храмів, і поступово сам Соломон став приносити жертви не тільки своєму Богу, але й язичницьким богам. В країні спалахнуло повстання. Очолив його збирач податків Ієровоам, якому пророк Ахія передрік царську владу. Повстання було придушено, але Ієровоаму вдалося втекти в Єгипет.

8. Діоген

"Я громадянин світу"

"Бути у хорошому настрої - причиняти муки своїм заздрісникам"

"Людей багато, а людину знайти важко"

Діоген був людиною, яку сьогодні назвали б ізгоєм. Він не займався пошуком роботи і не мав власного майна та постійного місця проживання. І тому він ночував у храмах, у знаменитій бочці. Замість матрацу він підкладав листя - єдиний натяк на комфорт. Він носив старий поношений плащ, спирався на ціпок, за плечима носив невеликий мішок із усім найнеобхіднішим. Згадували такий випадок: він побачив, як хлопчики п'ють воду з ріки прямо з рук. Діоген був спантеличений: "Вимоги дитини - і то менше від моїх!". Він викинув свій кубок, вважаючи його більше непотрібним. Він вважав, що природа наділила людину всіх необхідним.

Проте Діоген не уникав людей. Навпаки, він користався кожною нагодою говорити з народом - і йому було що сказати. Славою користувалася його критика традицій та дурниць. Він критикував людей не залежно від того, хотіли вони слухати його чи ні. Якщо він починав полемізувати - на нього звертали увагу всі. Можна тільки дивуватися, як його не побили батогами чи не судили. Адже під його критику потрапляли багачі й впливові люди, навіть міфологізовані герої легенд. Наприклад, греки вважали міф про Едипа як велику трагедію. А Діоген сміявся з неї, а головного героя вважав слабкою людиною. Для греків це було шокуючим. Проте були й більш шокуючі речі. Діоген вважав канібалізм природною справою (але сам до цього не опускався).

Метою Діогена була "шокова терапія". За її допомогою він змушував людей думати. Діоген шокував своєю поведінкою і дуже знаменитих людей. Наприклад Олександр Македонський, дізнавшись про знаменитого філософа, дозволив Діогену побажати будь-що. І тоді Діоген відповів йому: "Відійди, ти затуляєш мені сонце!" Зіркам Олімпійський ігор також діставалося від Діогена. Якось він спитав у переможця: "За що ти отримав вінок переможця?" Атлет гордо відповів: "За те, що я переміг у поєдинку із сильнішими людьми Греції!" "Сильнішими? Навряд! Якби вони були сильніші за тебе, то ти б їх не подолав". - "Добре, я отримав перемогу над рівними мені в боротьбі". - "Так-так. Але якщо ти їх переміг, отже, ви все ж були не рівні". Атлет погодився. На це Діоген розсміявся: "І ти радієш тому, що переміг слабшого. Це кожен зможе!"

Діоген насміювався просто над всіма. Його навіть прозвали собакою. Грецькою "собака" - kynikos - звідси й походить слово "цинік".

Цинізм Діогена не пощадив навіть його смерті. Помираючи, він сказав, щоб його тіло викинули в поле - щоб дикі звірі з'їли його. Діоген помер у Коринфі, і міщани встановили йому пам'ятник, на якому було написано: час відточить і камінь, і бронзу, але твої слова, Діоген, будуть жити вічно."

9. Карл Маркс

"У політиці, заради поставленої мети, можна укласти союз із самим чортом. Тільки треба бути впевненим, що ти проведеш чорта, а не він тебе".

Карл Гемнріх Маркс (нім. Karl Heinrich Marx, 5 травня 1818, Трір-14 березня 1883 Лондон) - філософ, економіст, політичний журналіст. Його наукові твори та економічні дослідження сформували основу комуністичного і соціалістичного руху.

У 1830-1835 відвідував гімназію міста Трір, яку з відмінністю закінчив в 17-річному віці. 1836 засватався з Женні фон Вестфален (Jenny von Westphalen), яка пізніше стала його дружиною. Закінчивши гімназію в Трірі, Маркс вступив до університету, спочатку в Бонні, потім в Берліні, вивчав юридичні науки, але згодом захопився історією і філософією.

У 1841 р. Карл Маркс закінчив університет, здавши екстерном університетську дисертацію про філософію Епікура. За своїми поглядами Маркс був тоді геґельянцем-ідеалістом. У Берліні він увійшов до гуртка младогеґельянців (Бруно Бауер і ін.), які прагнули робити з філософії Геґеля атеїстичні і революційні висновки.

Перші твори Маркса також свідчать про його приналежність до младогеґеліянців. У його статтях міститься аналіз і критика Геґелівської філософії.

Після закінчення університету Маркс переселився до Бонна, з розрахунку стати професором. Але реакційна політика уряду примусила Маркса відмовитися від наукової кар'єри. В цей час рейнські радикальні буржуа, що мали конфлікт інтересів з лівими гегельянцями, заснували в Кельне опозиційну газету: de:Rheinische Zeitung (почала виходити з 1 січня 1842 р.). У 1842-1843 рр. Карл Маркс працював журналістом і редактором в Rheinische Zeitung в Кельн. Спочатку Маркс висловлювався на користь відміни цензури, потім перейшов до відкритої критики уряду (багато його статей були заборонені цензурою або піддавалися жорсткому редагуванню).

До початку січня Маркс майже відкрито закликав до революційного скидання прусській монархії і заміні її демократією. Це переповнило чашу терпіння уряду, і в березні 1843 газету закрили. Марксу довелося до цього терміну залишити редактора, але і його звільнення не врятувала газету. Газетна робота продемонструвала Марксу, що він був недостатньо знайомий з політичною економією, і він старанно взявся за її вивчення, продовжуючи працювати журналістом.

У 1843 році одружується на аристократці Джені фон Вестфален, племінниці засновника концерну Phillips. Молода сім'я переїздить до Парижа, де він знайоміться з Генріхом Гейне та у 1844 р. вступає в дружбу з Фрідріхом Енгельсом, з яким його до кінця жіття об'єднала спільна робота. Саме Енгельс звернув увагу Маркса на становище робітничого класу.

Коли вибухнула лютнева революція 1848, Маркс був висланий з Бельгії. Він приїхав знову до Парижа, а звідти, після березневої революції, до Німеччини, саме до Кельну. Там він спробував знову видавати "Rheinische Zeitung". Газета виходила з 1 червня 1848 до 19 травня 1849, після чого була закрита через економічні труднощі та цензуру.

Карл Маркс був висланий з Німеччини 16 травня 1849. Він відправився зі своєю сім'єю спочатку до Парижа, але був висланий і звідти після демонстрації 13 червня 1849 і виїхав до Лондона, де і жив до самої смерті.

10. Іммануїл Кант

горацій кант діоген вольтер

"Людина багата не тим чим володіє, а тим без чого з гідністю може обійтись".

Іммануїмл Кант (нім. Immanuel Kant; 1724, Кенігсберг - 1804, Кенігсберг), німецький філософ, родоначальник німецької класичної філософії. У своїх численних роботах стверджував, зокрема, що умова пізнання - загальнозначущі апріорні форми, що упорядковують хаос відчуттів. Ідеї бога, волі, безсмертя, недовідні теоретично, є, однак, постулатами «практичного розуму», необхідною передумовою моральності. Центральний принцип етики Канта - категоричний імператив.

Докритичний період

Розрізняють два періоди в творчій діяльності Канта - «докритичний» (до 1770 р.) і «критичний». В «докритичний» період Кант виступив як впливовий вчений, теоретик, природодослідник. В цей період він визнавав можливість об'єктивного існування речей поза свідомістю людини.

В «докритичний період» Кант публікує свою блискучу роботу «Загальна природна історія і теорія неба» (1755), в якій обґрунтовує гіпотезу про природне походження сонячної системи.

В «докритичний період» Кант зробив важливе відкриття про гравітаційну взаємодію Місяця і Землі, котра впливає на швидкість їх обертання, про уповільнююче обертання Землі внаслідок тертя, котре викликається приливами і відливами. Всі ці ідеї Канта стали основою для нового погляду на світ як на рухливий, змінний, суперечливий. Це відіграло важливу роль у формуванні діалектики.

Таким чином, в «докритичний період» вченню Канта були притаманні елементи матеріалізму і діалектики, а саме: визнання ним об'єктивного, реального існування природи (концепція природної історії сонячної системи); наукові відкриття стосовно взаємодії Місяця і Землі, уповільнюючого обертання Землі внаслідок приливів; діяння відцентрових і доцентрових сил, притягання і відштовхування; визнання фундаментального положення матеріалістичної філософії про те, що речі існують поза нашою свідомістю і що уявлення про них ми маємо завдяки відчуттям, які є джерелом знань.

Критичний період

В «критичний період» творчість Канта набуває іншого ґатунку. Він фактично став на шлях заперечення пізнання речей, їх сутності. В цей період Кант публікує ряд праць таких, як «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788), «Критика здатності суджень» (1790).

Головна ідея цих творів - це «критика» теорії пізнання, теза про те, що людина перш ніж з'ясувати сутність речей повинна встановити межі своїх пізнавальних можливостей; що вона зможе пізнати, а що не зможе.

Інтерес представляють і розміркування Канта про моральний закон (категоричний імператив), про людину, яку не можна розглядати як засіб для досягнення будь-якої мети, бо вона сама є такою метою. Ці думки Канта, безперечно, є одним з досягнень німецької класичної філософії.

Кант - дуаліст. З одного боку, він визнавав, що матеріальні речі існують самі по собі, об'єктивно і відображаються нашими відчуттями. З іншого боку, він вважав, що вони є «речами в собі», тобто непізнаванними.

Таким чином, основною рисою філософії Канта є її двоїстість, поєднання в одній системі різнорідних, протилежних філософських напрямків. Основна суперечність філософського вчення Канта - це невідповідність між визнанням ним існування речей, явищ природи поза свідомістю людини і запереченням їхнього пізнання (речі - об'єктивні, але непізнаванні).

Список використаної літератури

1. Д. Антисери и Дж. Реале, "Западная философия от истоков до наших дней", Изд-во "Пневма", СПб, 2001.

2. Доброхотов А.Л. Данте Алигьери. - М.: 1990.

3. Історія філософії / За ред. проф. Коваленка М.С. - Харків, 1999.

4. Мудрецы Поднебесной. Конфуций. Лао-цзы. - С.: Реноме, 1998.

5. Надольний І.Я. Філософія. Підручник для ВУЗів. - К., 2000.

6. Пьер Адо. Что такое античная философия? - М.: Издательство гуманитарной литературы, 1999.

7. http://www.aforismo.ru/search/

Размещено на Allbest.ru