Трактування феномену свідомості у філософії М. Мамардашвілі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний факультет імені Івана Франка

Філософський факультет

ЕСЕ

на тему: ,,Трактування феномену свідомості

у філософії М. Мамардашвілі''

Виконала: студентка

групи ФФП-22с

Ожайська Софія

Перевірила: доц Допропас І.О.

Львів-2015

Я, звісно, не вперше пишу есе, або ж есей, якщо слідувати вимогам української літературної мови, проте щоразу перед написанням такої роботи я ще раз заглядаю у словник, щоб просвітлити у голові - а що ж я власне роблю? Якщо ми введемо у графі пошуку Google слово ,,есе'', то отримаємо щось схоже на це: ,,невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми''. В свому первинному значенні ,,есе'' узагалі означає ,,начерк''.

До чого був такий віддалений вступ? Просто я одразу хотіла б визначити, що в даній роботі наврядче можна буде зустріти не те що безліч, а хоча б одну-дві світлі думки. Адже для такого не балуваного філософськими першоджерелами читача як я робота із творами Мараба Мамардашвілі була надзвичайно складною. Втім це саме той варіант, коли археперешкоди викликають не фрустрацію, а бажання їх долати. Отже, у даному есе я спробую висловити своє розуміння рефлексій Мамардашвілі на тему феномену свідомості.

Варто, напевне, почати із того, що зазначити, що Мераб Констянтинович так і не зміг відповісти на питання, а що ж таке свідомість? В ході своїх мисленєвих операцій він описував його багатьма способами, застосовуючи найрізноманітніші визначення, про які ми поговоримо нижче, проте дійшов до твердження, що теорія свідомості узагалі є неможливою, адже свідомість ніколи не може стати для нас об'єктом. Як зазначив філософ у одному із своїх виступів, як люди ми знаємо про свідомість все, але як вчені - не знаємо нічого. Тому й у різних варіаціях проблема свідомості врешті виразилася у Мамардашвілі у такій загальній формі, яку можна подати приблизно так: проблема свідомості полягає у тому, щоб в самій еволюції космосу побачити ЩОСЬ, до чого ми мусимо застосувати поняття ,,свідомість''.

Власне феномен свідомості мислитель ставив у один ряд із проблемою життя. І обґрунтовував це двома, доволі дивними на перший погляд постулатами, які, якщо їх брати комплексно, як продукти експліцифікації реальної філософії, так як Мамардашвілі і постановив у бесіді ,,Как я понимаю философию'', видаються очевидними. По-перше, його теж не можливо чітко експліцирувати, адже феномен свідомості, як і життя, доступний нам на рівні інтуїції, але коли ми намагаємося його висловити визначеннями так чи інакше впираємося у якісь обмеження (тому то грамотні філософи взагалі не переходять за межу, де їм потрібно дати чітке означення такому феномену). По-друге, так як живе не хоче помирати, тому відтворює себе у живому, так і свідомість тягнеться до світу і до того, щоб відтворювати себе у цьому світі.

Далі я хотіла б спробувати відштовхуючись від цих двох тверджень розвинути власне думку - чому ми не можемо експліцирувати свідомість до звичайного поняття філософії, як проявляється ,,життєствердження'' свідомості, у якому вигляді існує свідомості у Всесвіті і для кожної окремої людини і чи є взагалі вона дана нам природньо, або ж навпаки - мислення є нетиповим для людини. І врешті моєю метою буде вийти на ту нитку, що привела Мамардашвілі до думки про неможливість пояснення свідомості, а лише її розуміння.

Почати, на мою думку, найкраще із того, в якому вигляді свідомість існує.

В самого Мамардашвілі ми можемо виділити цілу купу пояснень, через які він виходить на свідомість. Це і нульовий космічний феномен, і потенційність, і можливість більшої свідомості, і стан, в який щоразу потрібно впадати, як в миттєвість, і даний метафізичний досвід перебування в світі, і факт еволюції, який людина не може забути і т.д. Проте із даних тверджень, взятих відірвано від цілого ряду мислинєвих ходів, зрозуміти про свідомість можна не більше, ніж нічого.

Набагато продуктивніше буде привести один невеликий приклад. Так, ми бачимо дім. Хоча, якщо вдуматися, то бачимо лише якусь його частину, залежно від кута огляду. Тим не менше, хоч бачимо ми лише, наприклад, одну стіну дому, ми говоримо, що бачимо весь дім. І те, що ми бачимо, не бачучи, і є буття, в сенсі горизонта можливостей нашого судження про такого роду мислинєві утвори. Звідси ми виходимо на думку, що людина мусить, в такому разі, відсторонитися від звичного світу і дивитися очима із іншого світу. В філософії ми можемо назвати це трансцедентуванням.

Проте саме це твердження Мамардашвілі розглядав із свого, особливого погляду. Але все по порядку. Наша свідомість у світі диференціює із універсусму певну точку. Навіть більше, вона розрізняє не лише одну точку, але й вплетеність цієї точки у світ. Окремий зв'язок завжди передбачає повноту зв'язків універсуму. Насправді М.Мамардашвілі, говорячи про таке от схоплення, зазначав, що за таких умов є абсурдним вважати, ніби то воно дано нам філогенетично. Насправді якраз таки навпаки - для нас не природньо мислити такими гармонійними утворами, бо в буденному житті ми не схоплюємо і одночасно не утримуємо таку багатоманітність зв'язків.

Але людина, на відміну від інших істот, є носієм свідомості, а тому може переживати такі думки, що не дані психічно. Власне тут ми одразу ж можемо згадати про те, що згідно із поглядами Мамардашвілі існує одна свідомість ( в онтологічному сенсі). Одна свідомість, яка є поза індивідом і розміщена в уявному ,,полі'' між черепними коробками. Говорити про таку свідомість ми можемо як про специфічний складник ноосфери Вернадського. Це таке явище, про яке ми говоримо як про еволюційний продукт, коли погоджуємося, що існує певний феномен (свідомість), який по суті є зображенням, всередині якого народжується щось, що без нього не народилося б. В такому випадку ми свідомістю називаємо не просте відображення світу, слабкий ефемерний дублікат реальності, а подію присутності свідомості, або суб'єкта в свідомості. Власне Мамардашвілі тут вводить складне визначення трансцензусу мінімальності, яке для мене є надзвичайно незрозумілим. Я розумію його у тому значенні, що свідомість, виходячи у сферу об'єктивного світу, натикається на свідомість. Тобто стає свідомістю свідомості, самосвідомістю.

Але, не заглиблюючись у це поняття, повертаємося до ідеї людини-носія свідомості. Згідно із думкою філософа, людина є лише реалізатором свідомості, проте цілком можливо, що існують і інші, такі ж реалізатори. При цьому, не можна точно сказати, чи обов'язково субстрат носія свідомості має бути людиноподібний. З одного боку, немає способу довести, що лише людина є винятковим носієм свідомості. З іншого боку, якщо ми розуміємо іншу свідомість, то це, імовірно, лише через те, що наявне знання про таку свідомості. І, повертаючись до твердження, що свідомість - єдина, ми розуміємо самі себе.

Отже, повертаємося до людської особини. Якщо ми дивимося на світ з-боку, трансцендуючи, то де ми стоїмо, чи мусить існувати трансцендентне? Слідуючи за думкою Мамардашвілі - ні. І щоб довести це твердження філософ переглядає філософію Платона у своїх фундаментальних абстракціях.

Мамардашвілі стверджує, що не існує певної матеріальної точки, до якої ми трансцедентуємо. Існує певний ,,істинний'' вимір, що виникає, коли ми прагнемо до сприйняття поверх культурних реалій. Але цей вимір, наскільки я розумію, існує на рівні рефлексії, тобто існує в собі. В такому разі, ми можемо говорити, що те, що Платон назвав ідеями - це сам факт трансцендування, а речима - це його дублікат, який ми сприймаємо. Тобто, людина двояко відноситься до світу.

Власне тут я мушу чесно сказати, що дана абстракція Мамардашвілі для мене залишилася узагалі не зрозумілою. Я намагалася вловити її суть, проте можливо це саме той випадок, коли ми річ сприймаємо лише рекурентно - чим ближче наближаємося до самої ідеї, тим далі вона втікає. Але чисто на інтуїтивному рівні мені здається, що ми можемо перенести річ-ідею Платона у розумінні Мамардашвілі на щоденне мислення людини, як його бачив Мераб Констянтинович, а саме на думаю-думаю, що думаю. Насправді пояснити, чому відбувається таке співвідношення і чи воно взагалі існує я зараз пояснити не можу. Проте, на свій страх і ризик, введу в свою роботу таку умовну точку, від якої буду рухатися далі, оскільки саме на цьому етапі написання есею я не раз заходила у мисленєвий глухий кут.

Ми говоримо: ,,Я люблю''. Але насправді ми маємо ,,Я думаю, що я люблю''. Я люблю - це акт якоїсь діяльності. Я думаю, що люблю - словесно-знакове оформлення діяльності (мислинєвої в даному випадку). Виходячи із цього, ми можемо говорити про підміну дійсної думки чи відчуття своєю емпіричною думкою чи почуттям. І говорити в такому разі, що зовнішній прояв думки тотожний самій думці неможливо.

Яскравим прикладом тут є доміно, яке має різні цифри із обох боків. Із нашого, лицьового боку, переміщення фішок відбувається без будь-якої логіки, хоч насправді із протилежного боку складається звичайна гра. Ми можемо скільки завгодно продовжувати логічні ходи вздовж свого боку костей, але вловити логіку процесу ми не можемо. Отже, ми взагалі не можемо зрозуміти хід цієї події…якщо уже не розуміємо. Є така ось думка, до якої ми не можемо прийти продовжуючи емпірію. Прийти до неї можна лише через певну точку, яка вже не є логікою або практикою. І ось ця особлива точка - це і є свідомість. Тобто, свідомість - це місце співвідношення і зв'язаності того, що ми природнім чином співвіднести і зв'язати не можемо. Таку зв'язаність ми можемо побачити лише в певному ссуві.

Про який ссув я зараз говорю? Про певну диссеметрію свідомості. Адже, наші думки, згідно із філософією Мамардашвілі, завжди є оперування нашими ж думками. Ми ніби то увесь час дивимося в дзеркало, де бачимо відображення, але не себе самих. А диссеметрія, здвиг стирає дзеркальні відображення. Це така ситуація, коли ми зустрічаємося лицем до лиця із власною думкою, коли ми мислимо безпосередньо. Проте, куди ж зсув? Наскільки я зрозуміла, цей ссув, який дорівнює трансцендуванню, відбувається на одну точку і ця точка (в уявному, не матервальному сенсі) - це сама думка. Ми ніби зсуваємося в думку, де думка зустрічається з думкою.

Говорячи термінологією Мамардашвілі, ми не можемо знову не повернутися до транзенсус мінімальності, адже це, пояснюючи просто, те ж саме явище замикання свідомості на самій собі. В моїй уяві, при спробі співвідношення ідеї-речі Платона, думки-я думаю, що думаю та трансцензусу мінімальності фактично схоплюється певна спільна риса. Я не можу говорити про те, чи до вірного умовиводу прийшла, проте, фактично ці три поняття можна уявити як дещо інші, але в той же ж час аналогічні речі. Мовою матиматичного моделювання, ми маємо три аналогічні відрізки, що розміщині на тривимірній системі координат x,y,z, проте в такому вигляді, що їх можна здвинути, опустивши перпендикуляр. Або ж з певної точки на площині ми бачимо не три відрізки, а лише один, при цьому, користуючись свідомістю, знаємо, що їх існує три.

І ми бачимо, що основною спільною рисою у трьох, ніби паралельних понять, мисленєвих ситуацій, є те, що вони приходять, в результаті, до людини і до факту процесуальності. Тобто, не лише говорять, що людина стає на точку, якою є вона сама, але й що точки не існує, а є сам процес вставання. Або ж точка не те що, не матеріальна, але й являє собою сам факт руху.

Власне, такий висновок для мене - напевне верх моїх роздумів над творчістю певного філософа. Можливо у вище викладеному абзаці я несу якусь ахінею, порушуючи усі правила філософського мислення. Можливо я навіть сама дійду до такого висновку. Проте на даний момент мені видається ,що така думка цілком має право на життя і є дуже навіть грамотною (в тому плані, що виведена не із якогось твору, шляхом простого читання, а ніби виділена із внутрішнього ,,вакууму'' моєї власної свідомості).

Розвивати цю думку надалі, як я вважаю, у межах даного есе - абсолютно не доцільно, хоча б тому, що даний висновок був виведений із чистого інтуїтивного відчуття при допусканні багатьох умовностой і, імовірно, упущенні якихось важливих деталей. Тому далі я хочу повернутися до мети есе, яка була задана раніше, проговоривши життєстверджуваність свідомості, проблеми її експліцирування та розуміння, а не пояснення.

Говорячи про те, чому свідомість схожа на життя, Мамардашвілі зазначив, що вона хоче відтворювати себе у світі. І тут також можна виділити кілька основних моментів, в яких ми чітко спостерігаємо ,,відтворюваність'' свідомості. По-перше, як вже було сказано, свідомістю ми називаємо певне зображення, всередині якого народжується щось, що не народилося б без нього. Тобто, під сам метафізичний термін ,,свідомість'' ми ставимо феномен, самим змістом якого є народження. У творчості Мамардашвілі ми наштовхуємося на експліцирування цієї думки через поняття генеративних структур - таких структур світу, що породжують щось в середині себе. Такі структури мають одночасно справу і з матеріальними, і з понятійними речима, але вони апріорі не придатні для розуміння (але про це поговоримо трішки нижче).

По-друге, на мою думку, до творчості свідомості ми можемо віднести те, що Мамардашвілі назвав абстракціями. Сам філософ виділив три фундаментальні абстракції, які, на його переконання, можуть згрупувати навколо себе всі філософські течії і вчення. Проте, як напевно ви уже зрозуміли, ці абстракції для мого розуміння є доволі складними. До того ж, я хотіла б у цьому світлі вказати на ширшу ,,історичну роботу'' свідомості, аніж визначені абстракції.

Для цього я буду йти від натуральної (реальної) і понятійної філософії. Перша - по суті низка рефлексивних і мисленєвих ходів. Друга - їх втілення у певний термін. Із цих двох речень ми швидше натикаємося на висновок, що свідомість через роботу у конкретній ,,черепній коробці'' народжує певні визначення, тобто так себе життєстверджує. Але для мене важливішим є інше твердження. Свідомість не просто дає нам певний не зрозумілий термін. Вона насправді існує у виді реальної філософії, що є неусвідомленим впливом певних рефлексій на наше думання. Коротко про це можна сказати так: ми називаємо світ природнім тому, що на не свідомому рівні трансформуємо нашу реальність під той феномен, що називаємо ,,природнім''. Тобто, щось імплікується всередині наукових операцій при пізнанні об'єктів, навіть якщо ми цього не помічаємо. Це також можна уявити у виді вже встановленої матриці, в яку ми поміщаємо будь-яке твердження.

Ну і по-третє, ми можемо говорити, що уявлення про будь який предмет у нас виникає у акті рефлексивного зосередження на проявлення у собі трансцендіювання. Тобто, по суті розуміння предмета виникає так чи інакше через свідомость. І в такому сенсі ми, безсумнівно, приходимо до думки, що саме свідомість дозволяє кожній окремій людині розуміти світ, тобто, саме через її вплив (а вплив можна прирівняти до процесу творчості) людина диференціює реальність. А, отже, реальність відкривається нам через процес роботи зі свідомістю, тобто, говорячи мовою неоплатоніків, шляхом еманації із свідомості.

Ну і врешті я хочу дозволити собі вийти на останню спіраль, яку я планувала втілити в даному есе, а саме сказати коротко про те, чому ми не можемо точно експліцирувати (дане визначення я вжила у цій роботі уже стільки раз, не пояснивши, що воно означає, що можу лише сподіватися на освіченість читачів, яких, можливо, зацікавило дане есе, і на те, що вони розуміли значення даного терміну, яким я активно оперувала) свідомість і чому можемо лише розуміти, а не пояснювати її.

Ну і власне даний шматок даного твору, який поки що існує лише у моїй голові, для мене напевно є найлегшим, оскільки, навіть не написавши його, я вже чітко усвідомлюю, що я буду писати. На мою думку, це можна пов'язати із тим, що не розуміти свідомість для нас - природньо. Із цим же ж погоджувався Мамардашвілі (його ,,розуміти свідомість'' - це не є розуміння у традиційному вигляді, коли ми можемо пояснити певний феномен, його походження, структуру і т.д. Це є розуміння в сенсі розуміння існування свідомості).

Отже, Мамардашвілі чітко дав зрозуміти, що є речі, які ми не можемо пояснити і зрозуміти, і з якими ми можемо мати справу лише розуміючи їх як дані. Свідомість - однозначно одна із таких речей. Для того, щоб зрозуміти, чому саме ми відносимо свідомість до не підпадаючих під пояснення феноменів нам потрібно зіткнутися із поняттям вакуум. Хм, чому вакуум? Тому що ми аналогічно можемо говорити про розуміння вакуума, як і розуміння свідомості.

Вивчаючи вакуум, ми завжди мусимо ввести в нього певний атрибут, використовуючи який ми визначаємо що таке вакуум. Проте, ввівши певний атрибут (чи заперечивши його існування у вакуумі) ми так чи інакше стали на якусь характеристику, або ж границю, через яку змінили ,,чисте'' поняття вакууму. І вакуум уже не вакуум. І ми це розуміємо, хоч і не розуміємо, звідки взялося розуміння того, що вакуум - не вакуум, якщо без певної характеристики ми у нього проникнути не можемо.

Тепер спробуємо перенести схему із абзацу вище на феномен свідомості. Свідомість насправді у ,,чистому'' вигляді вхопити неможливо. Чому? Схематично це можна пояснити через те, що сутністю свідомості, за Мамардашвілі, є свобода. А свободу ми не можемо визначити через якийсь зовнішній атрибут-предмет, бо всі предмети підпадають під певний закон, в той час як свобода під закон підпадати не може. Таким чином ми і свідомість не можемо визначити через зовнішні характеристики. Бо вона має причиною саму себе, але не має причин поза собою. Тут ми вже точно можемо сказати, що вхопити свідомість об'єктивним методом є неможливо, оскільки ввівши в неї атрибут людини ми вже не маємо тої свідомості, якою вона була до того. Навіть більше, коли філософ говорить про свідомість, він у будь якому випадку стоїть на певній границі. І дивиться на границю (оскільки свідомість ми можемо описати як певну границю, що обводить певну ділянку реальності, але не є тією ділянкою, яку обвела) в смисловому аспекті він спостерігає за чистим нулем (оскільки границя границі є нуль). Тобто, вивчаючи свідомість ми вивчаємо граничну ситуацію, фактично вивчаємо можливу свідомість, а не той феномен, з яким ми хотіли мати справу. Врешті, навіть не пророблюючи даного мисленєвого ланцюжка, ми можемо сказати, що свідомість, як і мову, ми не можемо пояснити хоча б тому, що для пояснення користуємося цією ж свідомістю і мовою.

Мамардашвілі зазначає, що ми можемо зрозуміти свідомість лише рекурентно: свідомість є можливість більшої свідомості -, або ж відштовхуючись від того, чим свідомість не є. У такому випадку ми осягаємо свідомість, ніби балансуючи між усіма можливими ,,не свідомостями''. І в той же ж час філософ чітко дав зрозуміти - це такий феномен, пояснити який ми не можемо. Чим глибше у проблему свідомості ми проникаємо, тим далі вона відступає. Хоча, насправді для людини існування таких не пояснюваних речей - благо, оскільки ми не могли б мати справу із світом, що повністю себе пояснював би через причинно-наслідкові зв'язки, адже його інформативність уже давно б себе вичерпала і нас би не було, проте ми є.

На цьому я вважаю можливим завершити дану роботу. В цьому есе ми коротко обговорили на які ж феномени схожа свідомість і чому вони складають особливу групу життєвонеобхідних для нас, чи доцільно узагалі говорити про свідомість, а якщо доцільно, то чи можливо дійти до кінцевого пояснення свідомості, про те, як існує свідомість у Всесвіті і в окремому індивіді і як вона проводить структурацію у межах історичного буття і окремої людини. Хоча, я вважаю, що насправді не розкрила і 1% всієї філософської рефлексії Мамардашвілі, проте в цілому своєю роботою задоволена, оскільки, на мою думку, в ній кожен зможу віднайти певну цікаву думку і, відтворюючи усю повнуту рефлесій, вийти на власні ідеї та думки.

мамардашвілі свідомість філософський

Список використаних джерел

1. М.К. Мамардашвили. Как я понимаю философию.

2. М.К. Мамардашвили. О сознании.

3. М.К. Мамардашвили. Проблема сознания и философское призвание.

4. М.К. Мамардашвили. Сознание как философская проблема.

5. М.К. Мамардашвили. Сознание - это парадоксальность, к которой невозможно привыкнуть.

Размещено на Allbest.ru