Главная
База знаний "Allbest"
Философия
Емпіричне дослідження та шляхи формування соціальної спрямованості особистості за спадщиною Г.С. Сковороди
Емпіричне дослідження та шляхи формування соціальної спрямованості особистості за спадщиною Г.С. Сковороди
Теоретичне обґрунтування щастя людини й гармонійного розвитку у творчості Г.С. Сковороди - філософа світового рівня. Ідея феномену мудрості у контексті здобуття істини у спадщині мислителя. Методики дослідження соціальної спрямованості особистості.
| Рубрика | Философия |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 13.05.2014 |
| Размер файла | 86,1 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
1
Размещено на http://www.allbest.ru/
Зміст
- Вступ
- Розділі І. Теоретичне обгрунтування щастя людини й гармонійного розвитку у творчості г.С. Сковороди
- 1.1 Григорій Сковорода - уродженець України, філософ світового рівня
- 1.2 Ідея феномену мудрості у контексті здобуття істини у спадщині Г. Сковороди
- 1.3 Філософські виміри життя у творчості Г.С. Сковороди: моральне задоволення і щастя
- Розділ ІІ. Емпіричне дослідження та шляхи формування соціальної спрямованості особистості за педагогічною спадщиною Г. Сковороди
- 2.1 Методики дослідження соціальної спрямованості особистості
- 2.2 Аналіз отриманих результатів емпіричного дослідження
- Висновки
- Список використаної літератури
- Додаток
Вступ
Актуальність дослідження. Важко знайти серед корифеїв української філософії таку неординарну особистість як Григорій Савич Сковорода. Він був чи не єдиним в історії української філософії, хто фактично третину свого життя провів у мандрах, шукаючи відповіді на запитання, які хвилюють і людство ХХІ ст. - в чому полягає сенс буття, пошук щастя та істини, місце людини в суспільстві, залежність її від плину часу, самопізнання через гармонійне сприймання навколишнього світу.
В історії української духовності постать Г. Сковороди неповторна. Його велич полягає у тому, що він, не втративши самобутності на тлі досить фундаментальної філософської традиції України, посідав і досі посідає у ній своєрідне чи навіть найоригінальніше місце.
Творчість і особистість Григорія Сковороди добре вивчалася як вітчизняною так і світовою філософською наукою. Варто назвати ґрунтовні розвідки В. Горького, Л. Довгої, І. Захари, С. Йосипенка, М. Кашуби, В. Литвинова, В. Нічик, І. Огородника, М. Поповича, М. Роговича, Я. Стратій, В. Табачковського, В. Шевченка, Н. Яковенко та інших. Проте цікаві, глибокі і, основне, новаторські розвідки про українського велетня думки і слова продовжують з'являтися у науковому світі. Сковорода як справжній мудрець залишається до кінця нерозгаданим, та й власне, нерозгадуваним у принципі.
Зважаючи на актуальність проблеми, була обрана тема курсової роботи: "Проблема щастя людини й гармонійного розвитку у творчості Г.С. Сковороди”.
Об'єкт дослідження: творчість Г.С. Сковороди.
Предмет дослідження: шляхи формування гармонійно розвиненої особистості у творчості Г.С. Сковороди.
Мета дослідження полягає у вивченні та теоретичному обґрунтуванні шляхів формування гармонійно розвиненої особистості у творчості Г. С Сковороди.
Відповідно до мети визначено такі завдання дослідження:
проаналізувати наукову літературу з проблеми дослідження;
обґрунтувати ідею феномену мудрості у контексті здобуття істини у спадщині Г. Сковороди;
проаналізувати філософсько-етичну концепцію Г.С. Сковороди щодо трактування морального задоволення і щастя;
емпірично дослідити соціальну спрямованість молодших та старших школярів.
Методи дослідження:
Теоретичні: аналіз, синтез, порівняння, систематизація, узагальнення.
Емпіричні: методи опитування (анкетування, бесіда), кількісний та якісний аналіз отриманих результатів дослідження.
Структура і обсяг роботи:
Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, загальних висновків, 2 додатків, списку використаних джерел (23).
сковорода спрямованість особистість соціальна
Розділі І. Теоретичне обгрунтування щастя людини й гармонійного розвитку у творчості г.С. Сковороди
1.1 Григорій Сковорода - уродженець України, філософ світового рівня
Григорій Савич Сковорода - найяскравіша постать в Україні XVIII ст., а його оригінальна гуманістична творчість "була ґрунтом для розвитку української філософії і літератури” [9,5].
Першим, хто написав розлогий життєпис філософа, що й досі залишається важливим джерелом для вивчення його життя і творчості, був його учень і друг М. Ковалинський ("Житіє Григорія Сковороди”).
Серед дослідників життєвого і творчого шляху Григорія Сковороди - відомі українські вчені: Ю. Барабаш, Л. Махновець, І. Пінчук, М. Попович, Л. Ушкалов, Г. Хоткевич, Д. Чижевський, В. Шевчук, В. Шинкарук [2].
Творчість Г Сковороди цікавила і вчених Європейського Заходу та США, зокрема, ще 1928 р. в Берлінському університеті захищалась дисертація "Григорій Сковорода (1722 - 1794).
В Америці 1990 р. вийшли байки і афоризми Г. Сковороди з біографією митця та аналізом його творчості.
Це лише окремі приклади поширення творчості та ідей Г. Сковороди у світовому науковому просторі.
У широкому контексті європейської філософії, зокрема в контексті античної традиції, доробок Г. Сковороди було розглянуто в біографічній повісті. Г. Сковороді присвячували свої твори письменники: П. Куліш ("Грицько Сковорода”), П. Тичина ("Сковорода. Симфонія”), І. Пільгук ("Григорій Сковорода”), В. Шевчук ("Предтеча”) та багато ін.
Велика кількість видань побачили світ в зв'язку з відзначенням 250-ліття від дня народження Г. Сковороди.
Складний життєвий і творчий шлях ученого і письменника змалював у художньому життєписі І. Пільгук. Із сторінок його твору постають картини навчання Г. Сковороди в Київській Академії, перебування в столичній капелі, висвітлено педагогічну працю та численні зустрічі з видатними людьми того часу. Розповідь подана в художньо-нарисовому плані з використанням численних документальних матеріалів.
Книга Л. Махновця є спробою викласти біографію Г. Сковороди з критичною перевіркою всього найголовнішого, що було сказано досі про його життя. Дослідник в живій манері викладає матеріал і формулює висновки. Текст написано на основі раніше невідомих архівних матеріалів, або матеріалів маловідомих, забутих, на основі аналізу автографів Г. Сковороди, які майже всі були доступні авторові. Велику увагу приділено соціокультурному оточенню Г. Сковороди на різних етапах його життя, встановлено хронологію життя і творчості. В. Шевчук дослідження Л. Махновця називає "останнім словом розпису біографії Г. Сковороди" [2,5].
Поповнилася Сковородіана і ґрунтовним дослідженням Ю. Барабаша "Вибрані студії: Сковорода. Гоголь. Шевченко” [2], в якому на широкому історично-культурному тлі подано подробиці біографії філософа в контексті його доби. А через постаті і творчий спадок митців, опираючись на компаративістську методологію і кроскультурний аналіз, оприявнюється внутрішній зв'язок і глибинна триєдність цих митців, частково вияскравлюються сутнісні риси процесу тяглості у становленні й розвитку національної літератури за майже 100-літній відтинок часу.
Невідомий фактичний матеріал про життя і творчість філософа подано в розмислах В. Шевчука "Пізнаний і непізнаний Сфінкс” [2]. Написана в оригінальній манері розповіді книга є новим словом в сковородознавстві. В ній подано міркування про окремі питання філософської і літературної творчості митця, його моральне вчення про людину і світ. Притча Г. Сковороди про Сфінкса залишає загадку нащадкам: той, хто її не розгадає, буде вбитий незнанням.
Важливою сторінкою в дослідженні життєвого та творчого шляху Г. Сковороди у філософському і культурному контексті стала книга М. Поповича "Григорій Сковорода: Філософія свободи" (2008). Автор намагався врахувати досягнення минулих традицій та наступні трансформації, зв'язки з ідейними рухами і тенденціями, які були Г. Сковороді найближчими. Це вимагало ретельного врахування обставин життєвого і творчого шляху митця, культурних орієнтирів загальноєвропейського і світового вимірів. Поет-байкар, філософ і педагог, музикант і співак, а до того ж і загадкова особистість Г. Сковорода і досі багато в чому незбагненний.
За останні роки сковородинознавство поповнилося низкою видань, які знаменують новий етап у вивченні спадщини мислителя й письменника, який характеризується підвищеною увагою до філософської складової творчості Г. Сковороди. В цьому плані значну роль відіграють наукові конференції. З 1983 р. раз на два роки в Переяслав-Хмельницькому державному педагогічному університеті ім. Григорія Сковороди у співпраці з Інститутом філософії ім. Г. Сковороди НАН України відбуваються традиційні сковородинські читання. 1992, 1997 і 2007 pp. вийшли збірники, в основу яких покладено доповіді, виголошені на Сковородинських читаннях.
Конференції проходили й в інших навчальних закладах, музеях, установах. 6-7 квітня 2000 р. в Національній музичній академії (НМАУ) ім. П.І. Чайковського проходила науково-методична конференція "Сковородинські читання”, організована Інститутом літератури ім. Тараса Шевченка НАН України та Інститутом філософії ім.Г. Сковороди HAH України за сприянням факультету "Музична культура, педагогіка та виховання" НМАУ ім. П.І. Чайковського.
Між двома ювілейними датами, 280-річчям від дня народження (2002) і 210-ми роковинами закінчення земного шляху (2004) у Львові вийшов збірник "Григорій Сковорода і загадковість присутносте" (Матеріали одноіменної конференції) українського філософа і поета [6,38]. Перший розділ збірника - "Спроби нового прочитання Григорія Сковороди”, другий - "Григорій Сковорода в українському літературному контексті XIX - XX ст. ” порушують широке коло проблем, пов'язаних із літературною творчістю Г. Сковороди, намагаючись "приєднатися до славної сковородинської традиції”.
Збірник наукових статей "Г.С. Сковорода і образи філософії" спільно видали Літературно-меморіальний музей Г.С. Сковороди та філософський факультет Харківського національного університету ім. В.М. Каразіна.
На сьогодні найбільш поширеною є реконструкція біографії Г. Сковороди, здійснена в ювілейному збірнику під ред. Д. Баталія [1]. І хоча Л. Махновець, який також скористався біографією мислителя Д. Баталія, і відзначив, що "сумніватися щодо. свідчень Ковалинського нас нема ніякої підстави” [2,102], проте виклав її розлого, з залученням багатьох невідомих раніше документів. Подану нижче біографію письменника-філософа ми подаємо не як хрестоматійний варіант, а як синтез біографічних даних з багатьох джерел.
Творчу спадщину Г. Сковороди складають філософські твори - це сімнадцять трактатів і діалогів та літературні пам'ятки - збірка поезій "Сад божественних пісень” [9,248.]. Збереглося також 120 листів Г. Сковороди до різних осіб, прозові переклади, притчі тощо. За життя жоден його твір не був опублікований. Вони поширювалися в списках, а пісні побутували в повсякденні, складаючи частину репертуару сліпців-лірників.
Д. Чижевський, досліджуючи систему думок Г. Сковороди в її єдності та цілості, шукав джерела його філософії у Платона, в Спінози, в Раймаруса, а також - в українських мислителів, і прийшов висновку, що все-таки Г. Сковорода "почався" з "німецької містики" (праць В. Вайгеля, Фр. Хр. Етінгера, та слов'янських містиків - П. Величковського, Я. Коменського. [2]. Нині його сприймають як представника національного кордорцентризму - "філософії серця”.
Д. Багалій зазначав, що він "майже однакову вагу надавав і вільній філософській думці і своїй Сковородинівській Біблії, джерелу християнської релігії в його власному, а не православному, не християнському розумінні" [1,56]. За його вченням, людина може бути щасливою тільки тоді, коли зрозуміє, збагне істину, пізнає світ [11,41]. Під символічним світом Г. Сковорода розумів Книгу (Біблію) в найширшому значенні, як усю духовну культуру, і, отже, наближався до осягнення символічної природи людської культури як такої. Таке осягнення було здійснене і філософсько обґрунтоване лише в XX ст. [2,8].
У філософській системі Г. Сковороди чільне місце посідає теорія самопізнання, з якою філософ пов'язує уявлення про щастя, душевну рівновагу, усвідомлення людиною сенсу її життя, її призначення і місця у Всесвіті. І, як наслідок, максимально ефективного використання нею даних Богом можливостей. Ідея пізнання самого себе є домінантною всієї творчості, всього його життя. Основу своєї теорії самопізнання Г. Сковорода шукав в давньоєгипетській і іудейській міфології, у Святому письмі, в творах античних філософів, духовних здобутках своїх попередників. В галузі етичних поглядів Г. Сковорода дотримувався думки, що мета людського життя є щастя. Він вірив, що щастя потрібне кожній людині, і тому наука про нього є найголовнішою серед усіх інших. [2,224-225].
Людина, на думку Г. Сковороди, посідає в природі особливе місце. Щоб пізнати закони світу, треба придивитися до свого внутрішнього життя, "пізнати себе чи свою природу, взятися за своє споріднене діло і бути з цим у злагоді з загальною потребою”. Проте, вихід із існуючого становища філософ вбачав не в активній боротьбі, а у втечі від світу зла і досягненні свободи у сфері духу.
Своєю творчістю Г. Сковорода підсумував найвищі досягнення давнього українського письменства. Його поетична спадщина - це поезія роздумів над сенсом і суттю життя: "Щастя, а де ти живеш? ”, "Розпошир удаль свій зір, як і розуму коло”, "Ми тебе зовсім марнуєм. ”, "Розмова про премудрість.". Вона утверджує гуманістичні ідеали, гідні людини. Твори "Гей ти, пташко жовтобоко. ”, "Гей ти, нудьго проклята. ”, "Осінь нам приходить, а весна прийшла. ”, "Всякому місту - звичай і права" викривають негативні явища тогочасного суспільства. Він належить до тієї художньої епохи, люди якої були переконані в тому, що віршами можна сказати все те, що ми говоримо прозою [8,39].
Справжнє щастя, за Г. Сковородою, - це почуття свободи і душевного спокою людини і людства. Свободі (вольності) він присвятив оду "De libertate" ("Про волю”):
Перше, досить неповне зібрання його творів "Сковорода Г. Сочинения в стихах и прозе" було видано 1861 р. в Санкт-Петербурзі великим патріотом України книговидавцем І.Т. Лісєнковим. 1894 p. коли відзначалося 100-річчя від дня його смерті, Харківське Історико-філософський і літературний спадок, життєвий і творчий шлях Г. Сковороди були об'єктом досліджень філософів, істориків, літературознавців, письменників. Його образ творила і мудра народна творчість, наповнена легендами, анекдотами. "Він є, безперечно, найцікавішою постаттю історії українського духу” [9,5].
Бібліографія його творів та творів про нього, яка становить більше двох тисяч позицій, відображена в численних довідково-бібліографічних виданнях. Серед великої кількості матеріалів, присвячених Григорію Сковороді подано спробу виокремити лише основні, значимі, що мають джерелознавчі, історіографічні і підсумовуючі функції. Зокрема, маємо констатувати, що в художній і науковій спадщині видатного українського письменника, філософа, педагога залишається ще багато "білих плям”, включаючи і актуальні в контексті розвитку напряму локальної історії нез'ясовані питання вивчення цієї неординарної постаті Г. Сковороди в контексті його доби та соціокультурного середовища.
1.2 Ідея феномену мудрості у контексті здобуття істини у спадщині Г. Сковороди
В історії української духовності постать Г. Сковороди неповторна. Але це не означає, що він затьмарює всіх і вся, як це іноді подають деякі інтерпретатори його творчості. Навіть за безумовної оригінальності та значущості доробку філософа не слід пропагувати сковородиноцентризм, тобто не треба забувати, що Сковорода не заступає своїх видатних попередників: ані Петра Могилу, духовного вождя інтелектуального формування української нації, ані енциклопедичного, європейськи вихованого Теофана Прокоповича чи блискучу плеяду професорів Києво-Могилянської академії (серед яких - Йосип Горбацький, Георгій Кониський, Георгій Щербацький та ін.).
Велич Сковороди якраз і полягає у тому, що він, не втративши самобутності на тлі досить фундаментальної філософської традиції України, посідав і досі посідає у ній своєрідне чи навіть найоригінальніше місце. Він одним з перших мислителів у новоєвропейській цивілізації відновив та розвинув феномен мудрості, яка після античних часів була відсторонена всеохоплюючим проектом раціонально-гносеологічного, а потім і раціонально-сцієнтичного тлумачення філософії (коли людина зводилася до абстрактного суб'єкта, а пізнання - до здобуття об'єктивної істини, яка не залежить ні від людини, ні від людства).
Сковорода, слідом за Сократом, відстоював ідею, що справжня мудрість полягає не тільки і не стільки у здобутті істини, скільки в тому, щоб жити в істині, володіти розумом, настояним на совісті. "Я наук не гуджу, - писав він, - але мене не влаштовує таке наукове розуміння світу, яке не дає підстави для моральної поведінки". А саме такою і була Ньютонова класична картина світу, в якій не лишалося місця для людини.
Щоб зрозуміти, наскільки далеко Сковорода відійшов від поширеного погляду на філософію як на зібрання певних текстів, творів, фоліантів, звернемо увагу на одну дивну обставину. Український мислитель дуже любив рукописи своїх діалогів, які називав "синами", "дочками", "дітьми", але категорично забороняв їх друкувати. Про це свідчить його листування з М. Ковалинським. За життя Г. Сковороди друком не вийшла жодна його книга. Причина, мабуть, не в тому, що, як декому здається, в діалогах Сковороди багато поданих без лапок цитат античних авторів і творців патристики. Адже ще у XVIII ст. вважалося, що культура - це єдиний текст, який належить Богові, і тільки він знає, хто є автором певної думки. Насправді Сковорода досить специфічно ставився до друкованої продукції. Він вважав, що тексти як такі не можуть бути єдиним джерелом розуміння його творчості. Тільки занурення цих текстів у контекст життя, справ, вчинків і долі розкриває сенс його філософського доробку.
"…Виходи премудрості - це виходи життя". Тому, підкреслює він в іншому творі, "не розум від книг, а книга від розуму". Друкована книга створює, на думку філософа, предметні, матеріальні маски думки. А все матеріальне - є тлін, содома, омана. Книги треба розуміти як символи життя їх автора. Тільки так можна прорватися до мудрої правди. Це нагадує вислів нашого сучасника Б. Пастернака про те, що книга є куб паруючої людської совісті.
Г. Сковорода бачить світ як книгу. "Поглянь на цей світ, - пише він, - поглянь на рід людський. Він-бо є книга". А сюжет цієї книги створює людське життя. Тут постає ще одна проблема. У XVIII ст. в Україні як спадок від філософської думки минулих часів залишалася сюжетна модель світу. Біблійний сюжет світотворення сприймався як текст Бога. В основі цієї ідеї була загально християнська богословська концепція. Адже християнство - релігія теїстична. Бог у ній не субстанція, енергія чи природа, а особистість, яка має певну вдачу та біографію. Євангеліє і є життєписом Бога. Але як тоді зв'язати Бога і світ? Адже не можна сказати, що в основі світу лежить особистість. Так з'явилося твердження, що Бог являє себе у Слові, яке було від початку і яке затверджує світ як текст Логосу. Цей текст можна зрозуміти лише в контексті життя Бога. Причому, оскільки це життя, висловлене текстом Біблії, а Богом, у баченні Г. Сковороди, є внутрішня людина чи істина всередині нас, то і сама Біблія розкривається через єдність людини, Бога та світу. "Так і Бог, і світ його, і чоловік його, - стверджує український мислитель, - є єдиним".
Отже, і Біблія як книга, на думку Сковороди, може ввести в оману того, хто сприймає її у прямому семантично-предметному аспекті. З предметного боку "вся Біблія є порох і земля…". Але якщо розуміти її як потаємні символи вічного буття Бога та життя людини, тоді вона постає окремим світом мудрості.
Григорій Савович Сковорода в своїй душі в самовдосконаленні шукав нового, кращого світу. Ми й досі хилимо голову перед величчю, душевною чистотою і глибиною цієї глибини, її тихої відданості духові без огляду на потреби життя. І сьогодні, коли ми будуємо Українську державу і робимо перші кроки по відновленню духовності українця треба повернутися до власних джерел і власних сил.
Г. Сковорода рішуче заперечував злиття бога і світу, бо в цьому він вбачав шлях до безвір'я. Шлях, який не дасть змоги людині відкрити в собі високоморальну людину, під якою мислитель розумів не її тілесну організацію, а її дух, свідомість, волю, готовність утверджувати правду на засадах добровільності і внутрішніх переконань.
Своє розуміння Бога і світу Г. Сковорода висловив у формулі "Не слитное соединение” В цьому зв'язку він виступив проти дуалістичного розриву " двух натур”, бо вважав, що це призведе до визнання двох начал. А что ж есть Бог, - ставив собі запитання мислитель, - если не вечная глава и тайный закон в тварях?
Г. Сковорода одним із перших розвиває, користуючись сучасною термінологією, персоналістичну концепцію Бога. Бог, підкреслює він, - всередині нас. І пізнання світу, автором якого є Бог, і пізнання самого Бога є дорогою до самопізнання. Відповідно, своє життя Сковорода будує як книгу, а книги розуміє як моделі життя.
Саме так він трактує, наприклад, другу книгу Старого Заповіту - "Вихід", розглядаючи її як поклик до буттєвого виходу із плоті в дух, із кінечного до безкінечного. Для нього акти творення світу, викладені у книзі "Буття", є символами самотворення внутрішнього світу людини. Адже і в житті потрібно подолати хаос, розрізнити земне та небесне, знайти твердь, дати форму стихіям, здобути душу.
Співзвучними сучасності виявляються й інші духовні настанови мислителя. У наш час, коли актуалізується звернення до духовних основ української національної ідеї, особливо зріс суспільний інтерес до безприкладного пошуку Сковородою правди життя, людської ідентичності, ідеалів кришталевого сумління. Адже у проповіді філософа на перший план висувається ідея смислонаповненості самого буття, того софійного початку життя у його просвітленості надією та гармонією, котре завжди в українському менталітеті було ідейним мотивом протистояння хаосу, "пітьмі зовнішній", ворожим силам зла.
1.3 Філософські виміри життя у творчості Г.С. Сковороди: моральне задоволення і щастя
Г.С. Сковорода прагнув побудувати справедливе і розумне суспільство, в основному шляхом просвітництва, дотримання середнього достатку, свободи і "сродної" праці. Вирішення цих проблем - непроста і нелегка справа. Сковорода прожив важке, неординарне і цікаве життя. Не випадково дослідники часто захоплюються не тільки його творчістю, але і єдністю вчення і життя, які є прикладом діянь дивовижних. "Він був великим трудівником, спав чотири години на добу, прокидався до сходу сонця і енергійно брався за роботу" [3]. Сковорода був вірним сином вітчизни, поневоленого народу, якому завжди бажав щастя, свободи і справедливості. Філософ вірив у творчі сили, велике майбутнє свого народу і доводив, що "ми створим світ получший. Сождем день веселейший" [4,534].
Г.С. Сковорода визначив цінність (життєвий сенс) людських, соціальних і культурних явищ об'єктивної дійсності, що впливають на формування особистості, її свободи, чесності і справедливості. Способи і критерії, на основі яких відбуваються процес оцінки відповідних явищ, закріплюються в різних формах суспільної свідомості та духовній культурі, які вже є.
Але все більше зростають моральні цінності як реалії формування істинної людини, тому ми і спинимося на їх короткому розгляді.
Бідність (але це не був аскетизм, а, так би мовити, розумна чи середня достатність), задоволення, яке випливає із діяльності, а також постійного спілкування людей між собою та з природою. Жадоба людей до наживи, гонитва за багатством, золотом, прагнення влади для власного збагачення - джерело всіх бід, страждань і нещасть на землі. Повинно бути розумне, оптимальне ставлення до їжі, житла, одягу та інших речей культурно-побутової сфери. Помірні турботи за свій стан. Довго не може так бути, щоб "зеленим - зелена дорога". Присікати всілякі прояви до багатства, грошей чи чинів. Постійно пам'ятати про інших людей - а не тільки турбуватися про особисте благополуччя. Ганьба і сором, коли горе-людина одне говорить, друге думає, а третє - робить. На жаль, відомо немало таких фактів і прикладів, але вони не варті того, щоб довго говорити про цей "баласт" суспільства. Ще в свій час Демокріт наголошував: "Хто готує нещастя іншому, той готує його собі". Ворогів старих і нових, згідно з вченням Біблії, вибачають, коли вони, будучи грішними, покаялися і прагнуть бути благочесними і можуть стати друзями. Якщо ж вороги і бандити цього не розуміють і не каються, то їх, за логікою людського розуму і совісті, ізолюють або знищують. Інакше кажучи, природа і суспільство закономірно приводять до того, що "хто копає яму іншому, той сам у неї потрапить".
Взаємодіючи зі світом, людина постійно використовує матеріальні і духовні цінності. Вона завжди орієнтується на підсумкову цінність - благо. Ще Платон глибоко розумів благо як вершину ієрархії цінності. Він назвав благо єдністю істини, краси і міри. Вона проявляється в співучасті всіх "суттєвих сил" нової людини - почуттів, розуму, волі, переживань, здібностей, досвіду і т. ін.
В сучасному суспільстві відчутний вплив моральних цінностей на активно-творчу діяльність особистості. Особливо це стосується родинного виховання та освіти, сприяння розвитку талантів, особи, духовно-емоційних, розумових і фізичних здібностей людини. Сковорода стверджував, що "серце, думки і душа - все це одне".
Поетику, педагогіку і філософію Сковорода пов'язував з іншими науками, які добре знав. Так, лекції з поетики наповнювалися судженнями про рух небесних світил, про безконечність видимого світу, про сутність матерії, яка постійно змінюється. "Є ще, - писав він, - не зовсім збагненні закони постійного руху [4,170]". Розумом людина сприймає світ істини. Пізнаючи світ, людина пізнає себе, а це є частинкою пізнання народом своєї історії. Без цього неможливе самовизначення і розвиток нації. Сковорода, посилаючись на відомих учених, висловлював думки, в яких було багато оригінального і сміливого. Його твори дають простір думці, життєвому досвіду, вони несуть щирі переконання, любов, повагу та широкий інтерес читачам. Вони ніколи не втратять свого значення.
Звернемо нашу увагу на деякі з них. На наш погляд, можна зрозуміти, що Сковорода, котрий тішився тим, що жив серед трудового народу, виходив з необхідності встановлення соціальної свободи і справедливості. Цим пояснюються його виступи проти станової нерівності, поміщиків, багачів і царських чиновників, гідних "десятка шибениць". Ще в 60-х роках XVIII ст. він остаточно порвав з церквою, у багатьох своїх творах різко висміював вище духовенство і монахів, але приділяв увагу вивченню Біблії, говорячи, що ця книга - основна і вічна. Свою любов до людини праці і ненависть до світу зла, брехні і насильства Сковорода висловив, зокрема, в "Баснях Харьковскіх", притчах і піснях, що здобули поширення і велику популярність серед народу. Етичне вчення Сковороди спиралося на його філософські положення. Оскільки "сродна" праця у Сковороди є поняттям, що виступає основою формування кращих моральних рис людини, то звернемо увагу, на те, як її уявляв філософ-гуманіст, письменник-демократ. "Как практика без сродности есть бездеятельная, так сродность трудолюбием утверждается" [4,113].
Щастя, на думку Сковороди, доступне всім і кожному. Важливо тільки пізнати в собі "справжню людину", з'ясувати, до чого ти народжений, знайти своє покликання. Тому не випадково в його притчах, віршах і піснях міститься глибока і точна оцінка "успіхів" буржуазно-поміщицької "цивілі-зації", яскрава характеристика суспільних відносин періоду первісного капіталістичного нагромадження, розвитку промисловості і торгівлі та пов'язаних з ними урбанізації, відчуження і дегуманізації праці. Викриваючи жорстокість експлуататорів, їх грубість, неуцтво, облудність, а також спостерігаючи за життям трудового народу, Сковорода дійшов висновку, що сучасне йому суспільство - це страшний світ тяжкої праці мільйонів, паразитизму небагатьох, добробут одних за рахунок інших.
Справжнє щастя людини, згідно з етико-гуманістичною концепцією Сковороди, полягає не в матеріальному багатстві чи тілесних насолодах, не в уявній славі чи честолюбстві, а в розумному задоволенні матеріальних і духовних потреб, у душевному спокої, в корисній праці, у гармонійному поєднанні індивідуального і суспільного. Жадоба до наживи, здирництво, гонитва за багатством, золотом, суєтними "радощами життя" і грубими фізичними насолодами - це джерела усіх зол на землі. Подібну думку Сковорода висловлює в багатьох своїх філософських діалогах, трактатах, художніх творах, у листах до друзів та учнів.
Становище людини в суспільстві, на думку Сковороди, має визначатися "сродністю", під якою філософ розумів природну схильність до праці, здатність людини із задоволенням і радістю виконувати ту чи іншу роботу. Праця за своєю природою покликана, говорив Сковорода, супроводжувати все свідоме життя людей, вона є органічною потребою кожної здорової людини, не зіпсованої лінощами і дармоїдством, але праця "сродна", а не будь-яка. Вибір заняття всупереч вимозі "сродності" ні до чого хорошого привести не може. "Нъкоторый молодчик, - писав Сковорода в діалозі "Разговор, называемый алфавіт, или букварь мира", - был моим учеником. Дитина подлинно рожден к чъловеколюбію и дружбъ, рожден все честное слышать и делать. Но не рожден быть студентом. С удивлением сожалъл я о его остолбънелости. Но как только он отръшился к механикъ, так вдруг всех удивил своим понятіем без всякаго руководителя [4,420]".
Причиною того, чому багато людей обирають "несродний" їх справжнім природним нахилам вид занять, є прагнення будь-що зайняти найбільш "вигідне" місце, здобути, якомога більше матеріальних благ, широку, хоч і пусту, славу, скористатися незаслуженими привілеями.
Нестримний потяг до багатств, намагання зайняти якомога вигідніше місце у суспільстві, всупереч природним нахилам та особистим здібностям, часто ведуть, на думку Сковороди, до різко негативних наслідків, а то і до соціальних катастроф, до загибелі міст і царств, не говорячи вже про те, що "несродна" праця руйнує совість людей, завдає величезної шкоди духовному життю суспільства. "Откуда суеверія, лицемерія і ереси? Где раченіе сладчайшія дружбы? Где согласіе дражайшаго мира? Где живость сердечнаго веселія? Кто безобразит и растлевает всякую должность? - Несродность. Кто умерщвляет науки й художества? - Несродность. Она каждому званію внутреннейшій яд і убійца. Йди лучше паши землю или носи оружіе, отправляй купеческое дело или художество твоє. Делай то, к чему рожден [4, 445]".
Принцип "сродності" виступав у Сковороди способом критики соціальних зол кріпосницької держави, в якій чини, звання, високі нагороди роздавалися царем і його фаворитами свавільно, а не тим, хто їх справді заслуговував. Водночас блискучі таланти, вихідці з простого народу всіляко придушувалися і принижувалися. Сковорода обурювався таким станом речей і, намагаючись дати теоретичне обґрунтування новому ідеалу, розробив вчення про "сродність", що має загальносоціологічне значення для суспільства і особи.
У широкому розумінні слова, праця у вченні Сковороди виступає як природна необхідність, перший обов'язок кожної справжньої людини і громадянина, найвища моральна вимога. З цього випливає одна з найважливіших вимог педагогічної системи мислителя - виховування поваги до праці, почуття громадського обов'язку, ненависті до неробства. Процвітання суспільства перебуває у прямій залежності від міри праці усіх його членів. Сковорода звеличує трудящу людину, порівнює її з бджолою, яка є уособленням мудрої людини, що працює за принципом сродності. Без праці жодне суспільство не може існувати, а тим більше розвиватися. "Соціальний ідеал Сковороди це - трудове суспільство як протилежність насильству і паразитизму, як втілення чесної, корисної суспільної праці [2, 102]".
Сама по собі теорія соціального прогресу, розвинута Сковородою на основі його вчення про "сродну" працю, звичайно, не пояснює всієї сутності загальних особливостей суспільного життя, історичного розвитку. Та в умовах XVIII ст. вона відіграла позитивну роль, будучи спрямованою проти панівної тоді офіційної ідеології, проти паразитизму експлуататорської верхівки, на захист життєвих інтересів трудового народу. З етичної концепції Сковороди, в основі якої лежить принцип "сродності", сам мислитель і його послідовники зробили дуже важливий висновок про необхідність чинити опір соціальному злу, а не приймати його з рабською покірністю. Будучи селянським просвітителем, Сковорода на перший план висував працю хлібороба, а слідом за нею - "приватне ремесло", а також, купецьку справу, торгівлю з допомогою посередників, котрі керуються "чесними правилами". У новому суспільстві, як його уявляв український мислитель, повинно було знайти собі місце також "воїнство", покликане виконувати функції захисту мирної праці як від зовнішніх ворогів, так і від тих членів суспільства, котрі прагнуть жити за рахунок чужої праці. Оскільки центральне місце у філософській і літературно-художній творчості Сковороди посідає людина праці, то велику увагу філософ і поет приділяв аналізу "мікрокосму", внутрішнього світу людини, проблемам етики та її найважливішим категоріям і принципам.
Етичне вчення Сковороди формувалося насамперед на основі узагаль-нення практичного досвіду, моральних відносин, моралі трудящих. Своїм теоретичним джерелом воно мало прогресивні етичні вчення свого і попереднього часу, особливо епохи Просвітництва. Основною етичною категорією Сковорода вважав щастя. Мислитель був переконаний, що його етичне вчення не тільки дає відповідь на питання, що таке щастя, а й вказує людині дійсний шлях його досягнення, як бути працелюбним, вільним і справедливим. Проблема щастя, пошук розумного життя становлять зміст багатьох творів філософа і поета.
Досягнення щастя Сковорода вбачав насамперед у згоді людини з природою, у пізнанні нею своїх природних нахилів, які реалізуються в "сродній" праці. "Сродна" праця може дати людині справжню насолоду, причому не стільки своїми результатами, скільки самим процесом. Закон "сродності", який Сковорода вважав одним з вирішальних факторів перебудови суспільних відносин на справедливих засадах, виводився не з веління бога або якихось інших сил, а з науки і життєвого досвіду. Хоча філософ і зазнавав через це утисків з боку церковників, він ніколи не відмовлявся від своїх поглядів і переконань.
Шлях до морального удосконалення, вчив Сковорода, лежить через "сродну" працю, науку і освіту. Лише завдяки праці, життєвій мудрості, знанню можна досягти найвищого блага, звільнитися від пороків і зла. "Як глупо-ста, - писав філософ, - є мати всіх пороків, у тому числі й пихи., так мудрість є справжня мати як інших чеснот, так і скромності [5,300]".
Етика Сковороди пройнята глибоким оптимізмом, вірою в майбутнє. Вона несумісна з релігійним вченням про природжену "гріховність людини". Філософ не раз твердив, що за своєю природою людина є доброю і чуйною істотою, що причини, які породжують аморальні вчинки, кореняться в соціальних умовах, неправильному вихованні, затурканості і безправ'ї трудящих мас. Людина спроможна пізнати свою природу і виявити ті суспільні сили, котрі стояли на шляху практичного здійснення і відповідного застосування здібностей особи в праці. Проте переконання Сковороди в тому, що властивість "сродності", притому єдина і незмінна, начебто притаманна людині від народження було помилковим.
Г. Сковорода не розумів, та в тих умовах і не міг розуміти, що причина важкого становища трудящих криється в особливостях людських відносин у процесі матеріального виробництва, що тільки революційне їх перетворення є єдиним реальним засобом забезпечення людського щастя, тобто створення умов для вільного розвитку людини праці.
Ідеї свободи, дружби народів, гуманізму і щастя людини праці, розвинуті Сковородою, увійшли в історію української і світової культури. Багато чого в його етико-гуманістичній концепції співзвучне нашій епосі. Це насамперед захист інтересів трудівника від сил, що відчужують плоди його праці, придушують свободу, честь і гідність трудової людини; це прагнення вивільнити всі людські здатності від влади речей, забобонів, передсудів; це захист і обґрунтування плідної ідеї єдності розумного слова і доброго діла.
Г.С. Сковорода був вірним своєму власному вченню і поєднував його з життям. Він відзначався безкомпромісністю думки, мужністю в боротьбі за кращу долю свого народу, високою вимогливістю до себе. У діяльності, в способі мислення він завжди виявляв цілісність своєї натури, єдність слова і діла. Це й дало йому змогу бути не тільки на той час прикладом великої волі, витримки, але й прийти у наш час живим, пристрасним, жадібним до життя, люблячим працю, непримиренним ворогом людських вад. У вірші "De libertate" ("Про свободу") поет прославляє "Славного мужа Богдана Хмельницького як народного героя, як "Отца вольности": "Будь славен вовек, о муже избранне, Вольности отче, герою Богдане! [4,91]".
Говорячи про поезію, Сковорода пов'язував красу слова з живою дійсністю. За його вченням, бог існує в природі: в землі, деревині, камені, в зорях, у сонці. Бог - то природа, безначальна і безконечна. Бог живе і в поезії як втілення краси правди, вічного змагання душі людської. Душа перебуває у великій гармонії почуттів, породжених явищами життя. Це безмежна гармонія - вона божественна. Отже, Бог може бути як ідея, істина, любов тощо.
Водночас він був, як уже зазначалося, антиклерикальним вільнодумцем, критикував богослов'я, бо воно не допускало свободи слова і інформації, плюралізму людських думок. Так міцно в його особистості поєдналися філософ, поет, вчитель і музикант, який знав, розумів і любив народ.
Ось чому, незважаючи на те, що в наш не простий час економічної кризи і падіння престижу учителя, рівня освіти, знецінення певною мірою ролі виховання, коли багато молоді тягнеться до комерційних структур, освіта завжди була і залишається первинною, і ніщо її не принизить, про що і свідчить приклад навчання, здійснюваного Сковородою.
Розділ ІІ. Емпіричне дослідження та шляхи формування соціальної спрямованості особистості за педагогічною спадщиною Г. Сковороди
2.1 Методики дослідження соціальної спрямованості особистості
Спрямованість особистості - це сукупність стійких мотивів, поглядів, переконань, потреб та устремлінь, орієнтувальних людину на певні поведінку і діяльність, досягнення щодо складних життєвих цілей. Спрямованість завжди соціально обумовлена і формується в онтогенезі в процесі навчання і виховання, виступає як властивість особистості, що виявляється у світоглядній, професійній спрямованості, у діяльності, пов'язаній з власним захопленням, заняттям чим-небудь у вільний від основної діяльності чаc. [12; 350].
Соціальна спрямованість особистості формується під впливом трьох основних детермінант: діяльності, спілкування та ціннісних орієнтацій особистості. Суспільні закони виражають істотні зв'язки та відносини, які складаються у різних сферах людської діяльності.
Діяльність виступає як сила, яка відтворює та змінює систему об'єктивних та суб'єктивних умов: суспільних відносин та соціальних інституцій. Як суб'єкт суспільної діяльності та відносин, людина формується під впливом та за зразком суспільства, у якому вона функціонує. Соціальна діяльність особистості передбачає конкретні дії людини, у яких реалізуються суспільні закони, способи формування суспільних відносин, які й визначають суспільну сутність індивіда - його соціальну спрямованість.
Спілкування - вербальний виразник відносин між людьми. Спілкування є процесом встановлення та підтримки цілеспрямованого, прямого чи опосередкованого контакту між індивідами, покликаним змінювати протікання спільної діяльності, впливати на формування окремої особистості у процесі діяльності. Ставлення людини до оточуючого її предметного світу завжди опосередковане її ставленням до людей, до соціальної групи, до суспільства. Перетворення спілкування, ускладнення і збагачення його форм відкривають перед людиною нові можливості для особистісного розвитку. Під час спілкування відбувається передача особистого досвіду, думок, ідей, уявлень та уподобань, які утворюють систему ціннісних орієнтацій особистості - ієрархічне утворення, яке формується накладанням попереднього досвіду на індивідуальний.
Формування спрямованості особистості відбувається через відображення соціального, опосередкованого особистісним шляхом пізнання інших людей, порівняння себе з ними, вивчення їх потреб, через самовизначення та усвідомлення власного місця, життєвої позиції та стилю діяльності. Залежно від власних установок та ціннісних орієнтацій, особливостей психічної організації людина обирає види діяльності, стиль та форми спілкування; спонукають особистість до самоактуалізації, досягнення певних вершин та життєвих цілей.
Наше емпіричне дослідження проводилось на базі Брусилівської загальноосвітньої школи І-ІІІст. №1.
Для емпіричного дослідження ми використовували такі методики: "Методика спрямованості особистості Б. Басса" (Додаток Б) для старших школярів та "Методика соціальної спрямованості" (Додаток А) для молодших школярів. Обидва тести пропонують низку стандартизованих тверджень на які слід відповісти досліджуваному. Для визначення особистісної спрямованості за орієнтаційною анкетою Б. Басса, слід відповісти на 27 пунктів-суджень, для кожного з яких можливі три варіанти відповіді, що відповідають трьом видам спрямованості особистості.
За допомогою методики виявляють такі спрямованості:
1. Спрямованість на себе (Я) - орієнтація на пряму винагороду й задоволення безвідносно до роботи й співробітників, агресивність у досягненні статусу, владність, схильність до суперництва, дратівливість, тривожність, інтроертність.
2. Спрямованість на спілкування (ОС) - прагнення за будь-яких умов підтримувати відносини з людьми, орієнтація на спільну діяльність, але часто на шкоду виконанню конкретних завдань або наданню щирої допомоги людям, орієнтація на соціальне схвалення, залежність від групи, потреба в прихильності й емоційних відносинах з людьми.
3. Спрямованість на роботу (Д) - зацікавленість у вирішенні ділових проблем, виконання роботи якнайкраще, орієнтація на ділове співробітництво, здатність відстоювати в інтересах справи власну думку, що корисно для досягнення спільної мети.
За іншою методикою, яку ми використовували для визначення спрямованості особистості у молодших школярів потрібно було відповісти учням на ряд поставлених питань (20 питань), які відображають їх як особистість. Кожне питання мало п'ять відповідей серед яких треба було обрати одну.
Кожне поставлене питання в анкетах передбачало виявлення спрямованості особистості, яка проявляється в свою чергу в особливостях інтересів особистості: цілях, які ставить перед собою людина, потребах, пристрастях і установках, які реалізуються на потягах, бажаннях, схильностях, ідеалах, меті тощо.
За допомогою даних методик нам вдалося визначити який тип спрямованості переважає у сучасних школярів та чи змінюється він з часом.
2.2 Аналіз отриманих результатів емпіричного дослідження
Аналізуючи та інтерпретуючи відповіді які ми отримали використовуючи методику для визначення соціальної спрямованості молодших школярів ми отримали наступні результати: 69,5% школярів мають соціальну спрямованість, і 30,5 % - егоїстичну спрямованість (Мал. 1).
Мал. 1 Соціальна спрямованість молодших школярів
Дивлячись на результати, можна сказати, що вони є досить не поганими. Адже дані показники показують, що соціальна спрямованість переважає над егоїстичною. У дітей із соціальною спрямованістю формуються правильні життєві цінності, загальноприйняті норми поведінки, толерантне ставлення до інших людей. Такі учні більш дружелюбні та комунікабельні.
Діти із егоїстичною спрямованістю є більш конфліктними. Вони надають перевагу лише своїм потребам та бажанням, не враховують думки інших, не беруть до уваги інтереси інших людей. Такі учні рідко виконують громадські та трудові доручення, не прагнуть робити корисні справи, не проявляють особливого бажання допомогти своїм товаришам.
Аналізуючи результати за методикою Б. Басса для старших школярів ми отримали наступні результати: направленість на себе, тобто егоїзм - 69,4%, направленість на спілкування - 21,4%, направленість на роботу - 9,2% (Мал. 2).
Мал. 2 Соціальна спрямованість старших школярів
Отримані результати свідчать, що дуже великий відсоток старших школярів, а саме 69,4% сповідують егоїстичні переконання. Інші ж учні розподілили свої схильності між направленостями на спілкування та на роботу. Отримані дані по методиці Б. Басса свідчать, що учні старшої школи більш схильні до егоїзму, тобто дана направленість суперечить альтруїстичній спрямованості, яка є провідною при формуванні особистості в школі.
Егоїмзм - ціннісна орієнтація суб'єкта, що характеризується переважанням в його життєдіяльності самокорисливих особистих інтересів і потреб відносно до інтересів інших людей і соціальних груп. Згідно з егоїзмом, задоволення людиною особистого інтересу розглядається в якості вищого блага.
Проявам егоїзму властиво відношення суб'єкта до іншої людини як до об'єкта й засобу досягнення самокорисливої мети. Розвиток егоїзму і перетворення його в домінуючу спрямованість особи пояснюється серйозними дефектами виховання. Якщо тактика сімейного виховання об'єктивно направлена на закріплення таких проявів, як завищена самооцінка і егоцентризм особи дитини, то у неї може сформуватися стійка ціннісна орієнтація, при якій враховуються лише її власні інтереси, потреби, переживання тощо. У зрілому віці подібна концентрація на власному Я, себелюбство і повна байдужість до внутрішнього світу іншої людини або соціальної групи може привести до відчуження, як переживання суб'єктом самоти у ворожому йому світі.
Отже, порівнюючи учнів старшої та молодшої школи, ми дійшли висновку, що молодші школярі більш соціально спрямовані, гуманні та дружелюбні. Але не дивлячись на це можна сказати, що всі учні мають тенденцію до зміни спрямованості від соціальної до егоїстичної.
Спрямованість визначає життєву позицію людини, складає найважливішу сторону особистості, визначає її соціальну і моральну цінність. Під спрямованістю розуміється деяке психічна властивість, яке в загальному вигляді задається як вибіркове ставлення людини до дійсності, впливає на його життя і творчість, компонентами якого є ідеали, потреби, інтереси. Спрямованість особистості позначається в різноманітних мотивах поведінки людини.
Висновки
Курсова робота була присвячена актуальній темі проблеми щастя людини й гармонійного розвитку особистості. Також було досліджено процес формування спрямованості старших та молодших школярів.
Аналізуючи твори Сковороди, можна побачити рецепт щастя, якого так шукають люди. По-перше, треба не шукати щастя в зовнішньому, а також в матеріальних цінностях, воно знаходиться в середині людини, в її серці. По-друге, щасливою може бути людина, яка спілкується з Богом, йде дорогою добра, а не зла. По-третє, щаслива людина знайшла свою "спорідненість", і така праця приносить їй велике задоволення. Також така людина знає, що потрібне їй дається легко, вона не старається бути з кимось рівною, а щаслива, розуміючи те, для чого вона створена Богом. Все своє життя Григорій Сковорода шукав шлях до щастя і знайшов його у внутрішній свободі. Тому його бажанням було висікти на могилі слова: "Світ ловив мене, але не спіймав".
Ніхто і ніколи не мусить спинятися, не зазнаватися, не забувати своїх батьків, вчителів та вірних друзів. Педагоги повинні любити учнів і студентів, як це робив видатний мислитель Сковорода, безкорисливо віддавати свої знання і уміння. Вони прагнуть завжди сіяти розумне, добре, вічне і все роблять, щоб розцвітала наша рідна Україна, тобто активно здійснювати вчення Сковороди про єдність, дружбу народів, взаємну повагу і любов в "стране будущого".
Таким чином, творча спадщина Г.С. Сковороди в цілому сильна духом, вона характеризується поєднанням вчення і життя, а тому є яскравим прикладом діянь дивовижних, як свого часу, так і на сучасному етапі послідовної боротьби за свободу і справедливість.
Своєю творчістю і життям Г. Сковорода продемонстрував можливість здійснення глибинних перетворень.
Філософія Г.С. Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної системи поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності; вона є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і "сродної" людській природі дії.
Таким чином, значення Г.С. Сковороди - вельми широке. Воно охоплює всі сфери духовного життя українського народу, визначає істотний внесок його в розвиток української культури загалом.
У ході нашого дослідження були вирішені такі завдання: проаналізувати наукову літературу з проблеми дослідження; обґрунтувати ідею феномену мудрості у контексті здобуття істини у спадщині Г. Сковороди; проаналізувати філософсько-етичну концепцію Г.С. Сковороди щодо трактування морального задоволення і щастя;
Нами було проведене емпіричне дослідження і було доведено, що естетичне виховання безпосередньо спрямоване на формування естетичних почуттів, смаків, суджень, здатності сприймати і перетворювати дійсність за законами краси в усіх сферах діяльності людини. Естетичне виховання спрямоване на виховання в людині гуманістичних якостей, інтересів і любові до життя в його різноманітних проявах.
Проведене дослідження дозволяє зробити такі рекомендації: головну роль у вихованні відіграє не тільки сім'я, але і школа. Тому слід ще з малку прищеплювати школярам любов до всього прекрасного, цінувати красу, щирість, альтруїзм. Навчати дітей бачити красу навколишнього світу та відчувати в ній духовне багатство, доброту, сердечність і на основі цього утверджувати прекрасне в собі.
Тому завдання, які стоять перед сучасною педагогічною наукою, полягають в накресленні оптимальних шляхів підвищення ефективності естетичного виховання дітей у навчальних закладах.
Список використаної літератури
1. Андрущенко В.П. Сучасна соціальна філософія / В.П. Андрущенко, М.І. Михальченко. - К.: Генеза, 1996. - 368 с.
Подобные документы
Навчання про "три світи" та "дві натури" в центрі філософії українського та російського просвітителя, філософа, поета та педагога Григорія Сковороди. Інтелектуальний шлях філософа. Особливості зв'язку філософської спадщини Г. Сковороди з сучасністю.
курсовая работа [72,0 K], добавлен 18.03.2015Антропологізм як основна ідея усієї філософської спадщини Григорія Сковороди - видатного українського філософа. Розкриття проблеми самопізнання в трактатах "Нарцис" та "Асхань". Характеристика поняття "сродної" праці як способу самореалізації особистості.
реферат [23,8 K], добавлен 18.05.2014Шлях Григорія Сковороди в філософію. Основні напрями передової педагогіки, що відбилися у педагогічних поглядах Сковороди. Філософська система у творах українського просвітителя-гуманіста. Ідея "сродної" праці, головний принцип розрізнення життя філософа.
презентация [158,5 K], добавлен 26.04.2015Біографія видатного українського філософа-гуманіста і визначного поета XVIII століття Григорія Сковороди. Цікаві факти з його життя. Філософські погляди видатного гуманіста епохи. Ідея чистої або "сродної" праці в системі філософських поглядів мислителя.
реферат [34,4 K], добавлен 19.12.2010Вивчення життєвого шляху українського філософа і письменника Г. Сковороди. Узагальнення різних підходів й аспектів до тлумачення серця особистості. Проблема антропології людини. Серце, як божественна сутність та сфера підсвідомого. Витоки філософії серця.
реферат [23,3 K], добавлен 16.03.2011Ознайомлення із філософськими ідеями Григорія Сковороди про щастя та любов, антиетичність буття та трьохвимірність будови світу, вираженими у світоглядних трактатах християнського богослова "Вступні двері до християнської добронравності" та "Кільце".
сочинение [15,2 K], добавлен 24.12.2010Включення людини в ноосферу через підвищення духовності: педагогіка духовності і сприяння максимально ефективному духовному розвиткові особистості. Наука, мистецтво, мораль та релігія як складові розвитку особистості. Духовний та педагогічний потенціал.
реферат [20,2 K], добавлен 21.01.2010Історія та особливості становлення професійної філософії в Україні. Біографія Григорія Савича Сковороди, аналіз його впливу на розвиток української філософської думки та художньої літератури. Загальна характеристика основних концепцій філософії Сковороди.
реферат [28,5 K], добавлен 12.11.2010"Соціопсихотерапевтичний" трактат Володимира Винниченка "Конкордизм" як утопічна схема будування щастя людства. Визнання автором неминучості боротьби природного і соціального в людині. Філософські праці Григорія Сковороди про дві натури і три світи.
реферат [19,8 K], добавлен 18.02.2014Дослідження компонентів моральності особистості - засобу духовно-персонального виживання індивіда. Вивчення теорій становлення особистості та її основних прав. Пошуки сенсу життя, який, можна визначити як процес морально-практичної орієнтації особистості.
реферат [25,8 K], добавлен 22.04.2010
