Етнонаціональні відносини та етнополітика

ЕТНОНАЦІОНАЛЬНІ ВІДНОСИНИ ТА ЕТНОПОЛІТИКА

Американський політолог кінця ХІХ ст.. Вольтер Бейджгот на прохання визначити поняття «нація», відповідав таким чином: «Я розумію, що таке нація до тих пір, поки мене не запитують про це. Коли ж це трапляється, дати послідовну, обґрунтовану і аргументовану відповідь мені не вдається».

До початку ХХІ ст.. у світовій етнонаціональній науковій думці склалися доволі визначені концептуальні підходи до тлумачення соціально - політичного феномену «нація». викладемо їх в історичній послідовності.

Першим можна визначити теологічний (богослвський). Його сутність полягає втому, що нація це наслідок Волі Божої, Провидіння. Цей підхід, звичайно, не можна вважати науковим, проте чимало керуючись уявленнями саме у рамках даного підходу, вибудовують власну лінію поведінки у політичному житті. Теологічний підхід дає можливість православним українцям чітко і переконливо пояснити історичні та сучасні труднощі й лиха України. Оскільки Бог створив нас українцями, але багато хто цього соромиться відмовляться від свого українського єства, то він чинить гріх. І цей гріх не дріб'язковий - це зневага до Волі Божої. За це і зазнають українці кари Господньої.

Наступним підходом є біологічний. Його прихильники розглядають націю, як сукупність людей, що характеризуються спільністю антропоморфних характеристик (особливостями тілобудови), кровними зв'язками. Цей підхід абсолютизувався у фашистській Німеччині. Набув він поширення і в Радянському Союзі. Саме зважаючи на кровно - родині зв'язки у нас за старою традицією і досі визначають так звану «національність».

Психологічний підхід (засновник О. Бауер) виходить з того, що нацією слід вважати людей, пов'язаних спільністю характеру, схожістю мислення, образно кажучи, «спільністю народного духу». Прихильники культурно - психологічного концептуального підходу наполягають, що психологічне - це лише основа, на якій твориться культурна спільність- основа національного життя. На їх думку, націю творить спільна етнічна культура та, заснована на народних традиціях, професійна культура. Один із засновників цього підходу К. Реннер наполягав, що в основі нації лежить мова, як ключова складова етнічної культури. За його формуванням, нація - це союз людей, що розмовляють однією мовою.

Ряд дослідників в основу національної єдності кладуть такий критерій, як спільність історичної долі. За його допомогою вони пояснюють, чому свого часу єдині, етноси поділилися і утворили різні нації, з іншого боку саме історичною долею вони пояснюють, як формується нація на основі поєднання чи змішання кількох етносів.

Німецький дослідник К. Дойч став засновником етатистського ( від. франц. еtat - держава ) витлумачення сутності нації. Як формулював вчений, «нація - це народ, що вибудував власну державу». якщо ж, він цього не зумів зробити, він не має честі називати себе нацією.

Прихильники політичного підходу заперечують категоричність К. Дойча. Вони наполягають, на тому, що для перетворення народу в націю достатньо об'єднання його політичними чинниками нижчого порядку. Наприклад, усвідомленням необхідності створити державу (на перешкоді чому можуть стояти колонізатори), готовність захищати свої інтереси політичними засобами, використовуючи політичні інституції інших народів. Прихильники цього підходу вважають, що українці у складі Австро -Угорської імперії стали нацією з середини ХІХ ст., коли здобули право представляти свої інтереси у Віденському парламенті, гуртувалися навколо своїх депутатів.

Близьким до двох попередніх можна вважати і територіальний підхід. За ним нація визначається, як сукупність людей, що проживають на одній території. Підкреслимо, державній території, а тому пов'язані з державою системою взаємних прав та обов'язків. Разом з тим, проживання на спільній державній території, на думку Саністебана, веде до об'єднання людей «інтенсивними солідарними зв'язками», які й виступають основою для створення нації.

Відомий соціал-демократ Карл Каутський в основу формування нації клав спільність економічних зв'язків, створення капіталістичною індустріальною революцією єдиного національного ринку. Разом з тим К. Каутський бачив ряд інших характеристик сучасних йому націй другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Тому підходив до визнання нації комплексно, вказуючи на те, що нація - це історична спільність людей, що, крім соціально-економічних зв'язків, характеризується спільністю території, мови, психічного складу, культури й самосвідомості.

Сучасні західні націологи найчастіше націю визначають у рамках самоідентифікаційного підходу. Так, згідно теоретичних викладок Бенедикта Андерсона, нація формується на ґрунті уявлень про спільність, є «уявленою спільнотою». У рамках цього підходу до уваги не беруться так звані «об'єктивні чинники формування нації». Національна незалежність людини визначається нею самою за принципом: «Ким людина себе вважає, тим вона і є». Таким чином цей підхід заперечує поширені у нашому суспільстві уявлення про кровну спорідненість як визначальний чинник єднання людей у націю.

Якщо, наприклад, людина не засвоїла надбань української культури, не спілкується українською мовою, але залюблена в чужу культуру, історію, національних героїв, спортсменів, митців, політиків і полководців, загалом є ретранслятором чий генератором чужої національної культури, турбується захистом інонаціональних інтересів, самобутності в українському середовищі, то чиє вона українцем, навіть з огляду на біологічне походження від українців.

Підсумовуючи сказане, ми хочемо застерегти вас від абсолютизації якогось з підходів. Вважаємо, що таке складне суспільно-політичне явище як нація неможливо охарактеризувати виділяючи якийсь окремий критерій. Разом з тим, ми не пропонуємо у визначенні нації сумувати всі вище зазначені характеристики. На нашу думку нація є формою існування народу (етносу) у ході соціально-політичної еволюції їй передували такі історичні форми як рід, плем'я, союз племен, народність. В основі цих форм лежало усвідомлення себе на рівні архетипу: «ми- вони», «батьківщини як землі, де поховані наші пращури»; на рівні усвідомлення своєї етнокультурної єдності і одночасно відмінності від інших етносів. Націю ж ми розглядаємо як етап соціополітичної еволюції, на якому до етнокультурного усвідомлення додається етнополітичне усвідомлення.

Отже, нація - це форма існування народу, спільність людей, то повністю усвідомила своє місце у людській цивілізації, як етнокультурної та етнополітичної спільності і володіє комплексом засобів реалізації та захисту національних інтересів, збереження національної самобутності. У ході соціально-політичної еволюції народи проходять цілий ряд еволюційних етапів.

Першими з них є рід, плем'я. вони характеризуються усвідомленням свого місця і ролі у взаємозв'язках з сусідами на рівні етнокультурних характеристик. Наступним етапом є народність. Вона характеризується тим, що підвладні продовжують себе і надалі усвідомлювати на рівні етнічної культури, а державна адміністрація усвідомлює себе та підвладних у рамках політичних понять та категорій. Наступним етапом еволюції народу є нація. Продовжуючи усвідомлювати свою етнокультурну спільність громадяни переймають від політичної еліти усвідомлення своїх місць й ролі на політичному рівні.

У ході формування нації вчені виділяють два шляхи. Перший - бюрократичний інкорпорація - характеризується тим, що націю формує централізована держава, створена аристократичною верхівкою провідної етнічної групи. Вона підпорядковує своїй владі регіони, етнічні групи, поширює на них свої юридичні норми, цінності, культурні характеристики, включає їх до єдиного національного ринку. Таким шляхом протягом ХІІ-ХVІІІ ст.. формувалися старі європейські нації : англійська, французька, іспанська, шведська, у ХІХ ст.. - німецька. Другий шлях формування націй - етнокультурна мобілізація. Ним ішли так звані «малі нації», очолювані спочатку духовно-культурною елітою, оскільки політичної еліти були позбавлені.

На першому, академічному, етапі провідну роль відігравали вчені. Вони досліджували життя народу, збирали міфи, легенди, вивчали звичаї традиції, писали історію народу.

На другому, митецькому, етапі справу націотворення продовжили митці. Наукові напрацювання вони трансформували у яскраві художні образи і за їх допомогою формували національну ідентичність народу.

На третьому, політичному, етапі, як правило використовуючи кризові ситуації функціонуванні імперії, до справи бралися політичні лідери. Опираючись на етнокультурні почування, вони об'єднували свої народи політичною метою створення власної держави і цією справою завершували формування націй.

Тенденції міжнаціональної взаємодії

У рамках регіональних та всієї людської цивілізації, починаючи від епохи Великих географічних відкриттів, протягом всього часу прогресування індустріальної стадії в розвитку людства, чітко проглядалася тенденція до зближення, інтеграція нації у єдине людство. Перебільшуючи перспективи цієї світової тенденції цілий ряд суспільствознавців передрікав націям зникнення у найближчій історичній перспективі. Проте такі прогнози виявилися передчасними. Чим сильніше себе проявляла тенденція до зближення, уподібнення, тим яскравіше проявляла себе й тенденція до збереження особливостей, національної самобутності. І сьогодні аналіз співвідношення цих тенденцій у країнах постіндустріальної стадії розвитку засвідчує, що їх дія вирівнялася, збалансувалася. Якщо в якихось аспектах продовжується зближення, то одночасно спостерігається і виявлення нових самобутніх рис.

Цьому сьогодні сприяє змагання регіональних цивілізацій. Саме цим змаганням вчені визначають глобальну сутність ХХІ ст. Змагання цивілізацій сприяє охопленню країн таким явищем, яке І. Берлін назвав «культурний націоналізм». Культурним, на думку дослідників, він має бути з огляду на те, що на постіндустріальній стадії саме знання, інформація, освіта стають обов'язковими і вирішальними факторами виробництва. Звідси, освіта і культура накладуть свій відбиток і на націоналізм. Вони не дозволять йому проявлятися у егоїстичних, ксенофобських, вульгарних формах.

Як зіштовхуються дві названі тенденції, до речі, зіштовхуються не завжди у рамках «культурного» націоналізму, видно на прикладі процесу глобалізації. Наступ дешевих та якісних товарів з країн «золотого мільярду» на країни бідних Сходу та Півдня веде до руйнування традиційного дрібнотоварного виробництва, способу життя. Це посилює почуття невпевненості у завтрашньому дні, відчуття загрози. Разом з ними посилюються націоналістичні почування. Щоб зберегти владу над співвітчизникам, які зазнають труднощів, націоналістичні настрої підхоплюють власті цих країн. Одночасно ці ж труднощі штовхають багатьох мешканців з Півдня і Сходу правдами і не правдами пробиратися в найрозвинутіші країни Європи, Америки та ін. Неконтрольований приплив емігрантів викликає у цих країнах т. зв. «суспільний невроз» тобто відчуття незахищеності, загрози самобутності. Це викликає у цих націй прагнення звузити контакти зі світом, замкнутися, самоізолюватися. Нерідко девіативні елементи вчиняють насильство проти іммігрантів

Чинники формування нації.

Щоб пояснити, як виникають нації, необхідно показати яку роль у формуванні нації відіграють ті чи інші чинники. Їх об'єднують у кілька груп. Насамперед виділимо групу географічних чинників. Це клімат, характер місцевості (ландшафт), характеристики ґрунту і т. ін. Вони накладають відбиток на формування етносів та націй. Наприклад, одним етносам дозволять силами окремої сім'ї створити достатньо життєвих ресурсів для успішного життя, і таким чином формують з них індивідуалістів. Інших кліматичні чинники спонукають триматися разом, спільно протистояти суворій природі, об'єднувати свої сили в обробітку землі і, зрештою, формують їх як колективістів.

Наступною виділимо групу геополітичних чинників. Тих, які пов'язані з місцем та роллю етнічної території у політичних планах власних чи сусідніх політиків. Істориками давно помічено, що народи, які знаходилися на геополітичних перехрестях набагато швидше приходять до національного самоусвідомлення. Це повністю стосується і українців. Опинившись на перетині інтересів Польщі, Туреччини і Московії українці наочно переконувалися, що ніхто, крім них самих, незацікавлений у захисті їхніх інтересів, плеканні їхньої культури і самобутності. Тому не дивно передчасним, а закономірним нами сприймається заклик Якова Лизогуба - наказного гетьмана, призначеного П. Дорошенком: 1672р. у листі до «Нехай цар московський…».

Наступною групою чинників виступають прояви етнічної культури: мова, особливості побуту, виробництва та ін. - усі вони дозволять швидко і наочно відрізняти «своїх» на тлі іноетнічного оточення, швидко і наочно визначити критерії своєї спільності. «Ми по-своєму хліб печемо, хати будуємо, килими тчемо. Ми не такі як вони, ми - інші».

Окрему групу чинників формування нації складають економічні та технічні чинники. Це вільний ринок робочої сили, засоби зв'язку. Вони дозволяють швидко і міцно налагодити зв'язки у рамках нації, зцементувати її. Особливого значення дослідники надають друкарському верстату. За його допомогою політичні еліти свого часу отримали можливість швидко і дешево поширювати свої ідеї у народному середовищі, гуртувати народ навколо себе та своїх поглядів.

Важливим чинником націоставлення виступає держава, державна адміністрація. Яскравим історичним прикладом може бути відроджена 1861р. італійська держава. Звільнивши та об'єднавши Італію гарібальдійці та мадзіністи несподівано для себе наштовхнулися на відсутність національної єдності населення Апенінського півострова. Держава почала націотворчу роботу під гаслом: «Ми створили Італію, тепер завдання полягало в тому, щоб створити італійців». Протягом 60-х рр.. ХІХ ст. - початку ХХ ст. італійські політики-націотворці зуміли з 2% національно свідомих італійців створити повноцінну італійську націю. Прикладом націотворчої діяльності держави можна вважати й французьку державу. Так на початку Французької революції 1789-1794 рр. лише 50% населення країни розмовляли французькою.

Далеко не другорядну роль у становленні націй зіграв чинник релігії. Так, культурна еліта у Західній Європі прийшла до усвідомлення ідеї нації у значній мірі під впливом релігійних рухів, передусім реформації Національні церкви посилено застосували простонародну мову у молитвах, ритуалах і гімнах і таким чином поширювали застосування національних мов. Німецька Біблія Лютера стала значною мірою як літературною, так і розмовною мовою народу у Північно-Центральній Європі. Переклад Біблії, здійснений королем Яковом І «королівською англійською» мовою, унормував ще далі мову Уікліфа і Шекспіра для англійців. У Швеції, Данії публікація Біблії простонародною мовою допомогла унормувати шведську і датську мови.

Поряд з релігією, над формуванням нації працювали й професійні працівники культури. Науковці творили літературну мову, вибираючи з розмаїття діалектизмів найхарактерніші для національного світосприйняття слова. Митці творили ряд ідеалізацій, які формували образ представника нації, давали можливість людям подивитися на себе ніби збоку, усвідомити себе, і власний зв'язок зі своєю нацією.

Під впливом згадуваного релігійного і культурного руху, покликаного витворити ідею нації, піднести цінність нації і витворити націю шляхом впровадження національної культури, і сформувався світогляд, відомий під назвою «націоналізму» - ще один чинник формування нації.

Націоналізм і його види

Поняття «націоналізм» не застосовується однозначно: у повсякденному чи широкому сенсі це слово вживається в усіх випадках, коли наголошується цінність нації як культурної спільноти, обстоюються самобутність захист національних інтересів та прав, досягнення яких може бути поєднане з інтересами і правами інших націй, так і про експансіоністські, агресивні домагання(«шовінізм»).

Як певний світогляд націоналізм означає проголошення нації вищою цінністю. Якщо не найвищою, то принаймні такою, що в ієрархії цінностей посідає дуже високе місце («Бог і нація», «Бог, свобода і нація», «Бог, свобода, розумний порядок і нація»). Націоналізм, у цьому загальному чи широкому сенсі слова з різними відтінками може бути властивий різним політичним ідеологіям: лібералізму, консерватизму, соціалізму тощо. І якщо виключити експансіоністський варіант такого націоналізму («шовінізм»), то націоналізм у широкому сенсі слова є рівноцінними патріотизму. Патріотизм може бути властивий людині, яка притримується будь-якої політичної ідеології.

Поняття «націоналізм» застосовується також для позначення особливої політичної ідеології. Дослідник Петер Альтер вказує на те, що краще говорити не про якусь одну політичну ідеологію (бо єдиної політичної ідеології націоналізму не існує), а про політичні ідеології націоналізму. Дослідник виділяє три основні види таких ідеологій - ліберальний, інтегральний, реформаторський націоналізм.

Інтегральний націоналізм (від лат. integro відновлюю, поновлюю). Це націоналізм, що розвивається за умов відсутності чи ущемленої державності і має на меті колишнього становищя нації, повноцінне її функціонування. Через умови становлення дуже часто цей різновид націоналізму характеризується ультрарадикалізмом, екстремізмом. Особливістю інтегрального націоналізму є ігнорування приватного інтересу, повне його підпорядкування національній справі, загальному інтересові.

Найбільш відомими прикладами реформаторського націоналізму П. Альтер вважає Японію та Туреччину із деякими застереженнями Китай, Єгипет та Іран після 1921 р. « Реформаторський націоналізм постав із потреби захисту, утвердження себе супроти економічного контролю, іноземного культурного впливу та політичної опіки. У той же час він пристосував західні моделі, аби модернізувати політичне та економічне життя в межах даного соціального порядку і оновити склеротичні адміністративні структури».

У контексті нашого розгляду - а саме з погляду ролі ідеології націоналізму у становленні націй як культурних спільнот, варто виділити ліберальний (демократичний) націоналізм, що здійснив вирішальний вплив на процес націоставлення у Західній Європі. Він обґрунтував ідейні засади тієї політичної практики, що виявилася найбільш успішною. Ліберальний націоналізм не вважав націю найвищою цінністю. Бог, гуманізм, свобода найбільш значимі для ліберального націоналізму цінності, але без здійснення свободи націй його вважали неможливим здійснити і ці вищі цінності. Він не був поєднаний з ксенофобією і вважав збереження нації як культурної спільноти сумісним із здійсненням індивідуальних прав і свобод. Не був він також експансіоністським: як спосіб узаконення влади він ґрунтувався, по сутті, на праві націй на політичне самовизначення у формі збігу кордонів держави з етнічними кордами. Цей вид націоналізму зумовив той спосіб формування національної держави, при якому одна нація стає провідною у національному русі, об'єднуючи навколо себе національні меншини у спільному політичному самовизначенні. «Провідний» етнос перетворює деякі елементи своєї етнокультури (мова, державні символи тощо) у засіб, що об'єднує всі етнічні групи в одну політичну спільноту. Під «етнічними групами» маються на увазі не лише «субетноси» провідного етносу (бойки, лемки, гуцули, русини), а також і національні меншини, тобто представники інших етносів, що мають десь-інде історичну територію свого проживання.

Національна політика

Сутність та спрямування національної політики визначається ставленням провідника національної політики до проявів національного, іншими словами, визначається типом етнополітичного мислення. Сучасні політологи розрізняють негативний, позитивний, дуалістичний та критичний підходи.

Перших два є відверто некоректними, обмеженими та одновимірними. Якщо висловлюватися образно, то вони розглядають національне або як «скриньку Пандори», або як «нитку Аріанди».

Дуалістичний підхід є, поза будь-яким сумнівом, важливим кроком на шляху до більш глибокого розуміння сутності й характеру національного. Він є набагато кориснішим та об'єктивнішим у порівнянні з одновимірними підходами. Але й дуалістичний підхід має власні вади й недоліки. Йому, зокрема, не вдалось вирватися за межі дещо спрощеного уявлення про національне як двоколірне («біле» чи «чорне»), двовимірне («добро» чи «зло») явище. Цей підхід як «дволикий Янус» бачить лише дві сторони горизонту. А головне, дуалістичний підхід теж не позбавлений морально-оціночного підходу, критерії якого часто мають суб'єктивний, конюктурно-спекулятивний характер.

Саме тому, мабуть, дедалі більше вчених стають прихильниками так званого критичного підходу. Однією з його головних рис і відмінностей є заперечення ціннісних критеріїв та орієнтацій, які притаманні позитивному, негативному та дуалістичному підходам. Коротше кажучи, критичний підхід є підходом, вільним від оціночних суджень. Він заперечує будь-який упереджений підхід до проявів національного, націоналізму. Спонукає дослідників вдаватися до прискіпливого аналізу кожної конкретної ситуації, що викає у міжетнічних чи міжнаціональних відносинах.

Принципи національної політики

У рамках критичного етнополітичного мислення можна визначити такі принципи національної політики, характерні для демократичної держави та суспільства:

1. Принцип національного самовизначення. Для корінного народу він передбачає право на політичне самовизначення аж до створення власної держави. Для корінних етнічних угрупувань цей принцип втілюється у різних формах національно-культурної автономії.

2. Відсутність переваг для будь-яких етносів, повага до національної гідності.

3. Увага держави до питань міжетнічної взаємодії вчасне їх вирішення. Формування «вчасне вирішення» звучить навіть дещо банально. Проте затягування з вирішенням проблем веде до виникнення соціально-політичної напруженості. Вона може перерости у конфронтацію, а та вилитись у конфлікт. Міжетнічний чи-національний конфлікт страшний тим, що він зачіпає такі глибині струни національної душі, які раз ущипнувши, уже дуже важко заспокоїти. Недарма стосовно міжнаціональних конфліктів утвердився песимістичний афоризм «Національні конфлікти не вирішуються, а знекровлюються». Тому завдання політиків - вчасно вирішити питання міжетнічної взаємодії. Не дозволити йому стати причиною конфлікту.

4. Вирішення проблем міжетнічної взаємодії на загальнодемократичних засадах консенсусу, толерантності, компромісу і найголовніше - неприпустимості стереотипного підходу до вирішення питань і проблем міжетнічної взаємодії.

5. Виваженість відсутність тиску. Адміністрування при виправленні деформацій у міжетнічній взаємодії.

6. Розгляд життя народів як самодостатньої цінності, без спроб ці народи «ощасливити». Це зазвичай, призводить лише до «ланцюгової реакції взаємної ненависті».

7. Недопущення критичної межі етнополітичної стабільності. Європейські вчені вважають, що вона становить мінімум 75% корінного етносу у складі політичної нації. Зважаючи на цей показник, європейські держави намагаються навіть і не наближатися до нього. Французи вважають для себе загрозливим становище, коли корінний етнос становить 82% від загальної чисельності населення Франції.

Напрями етнополітики

Етнополітика - система тактично-стратегічних дій, заходів і намірів держави в галузі регулювання етноісторичних, етико-культурних та ін. взаємин народів (етносів) як між собою, так і з державою.

Етноплюралізм - напрям, що забезпечує створення рівних етнокультурних етнополітичних умов для усіх етносів у межах функціонування спільної політичної нації згуртованої титульним етносом. Коли держава виділяє кошти на підтримку самобутності того чи іншого етносу.

Інтеграція - напрям, що має на меті консолідацію, злиття представників різних етносів у єдину спочатку політичну, а потім і культурну спільність. Наприклад: створення нації із етнічного конгломерату (США);

Асиміляція (уподібнення) - напрям, що має на меті досягнення національно-культурної однорідності, шляхом цілеспрямованого уподібнення. У даному напрямі розрізняють три різновиди:

а) добровільна (природна) виходить із потреби окремих представників певного етносу соціалізуватися у іноетнічному середовищі. Назустріч чому і йде держава, що приймає імігрантів;

б) вимушена передбачає створення державою панівного етносу таких соціально-політичних умов, за яких представник але підпорядкованого етносу зможе себе реалізувати, засвоївши культуру панівного етносу.

в) насильницька - характеризується застосуванням адміністративного тиску проти тих, хто прагне зберегти свою етнічну ідентичність.

Дискримінація (від лат. розрізнення розділення) - ущемлення етнічних меншин, у політичних, громадянських, соціально-економічних правах та свободах.

Сегрегація (відділення) - крайня форма дискримінації; обмеження прав та свобод за мотивами расової чи національної належності.

Розрізняють: 1)інституціальну сегрегацію - створення паралельних закладів для представників різних рас, етносів; 2)територіальну сегрегацію створення умов для окремого проживання (резервації, гетто, банту стани).

Геноцид (знищення роду) - територіальне створення умов для окремого проживання. Повне або часткове знищення окремих груп населення за расовими, національними, релігійними ознаками, або створення життєвих умов розрахованих на вимирання цих груп.

Типологія міжнаціональних конфліктів

В основу типології беруть причини виникнення конфліктів.

Насамперед виділяють конфлікти з приводу неспівпадання етнічних та державних кордонів. Справа у тому, що державні кордони не збігаються з межами проживання окремих народів. Тут можливі дві варіації: або народи ніколи не мали своєї держави і є поділеними між державами інших народів (Курди поділені державними кордонами: Туреччини, Сирії, Ірану, Іраку) або проживають у рамках спільного кордону багаточисленні народи (Російська Федерація).

Конфлікти заради збереження прожиткового рівня. У їх основі лежить велика різниця у економічному розвитку регіонів (Ломбардія у Італії, Каталонія у Іспанії).

Конфлікти з приводу збереження етнічної самобутності. Тут можливі варіанти:

1) з приводу перенаселення емігрантами й дискримінації на власній території корінного етносу (Такі конфлікти розгорялися за радянського часу у Прибалтійських країнах);

2) з приводу економічних наслідків господарювання. Так, Башкирія за радянського часу зазнавала 8-кратного перевищення межі допустимого індустріального тиску на природу, Каралкалпанія стала жертвою обміління Каспію;

3) з приводу вибору мови спілкування;

4)релігійного протистояння;

5)конфлікти з приводу цілеспрямованої асиміляційної політики. Вони виникають через протидію держав спробам етнічних меншин захистити себе від асиміляційного тиску корінної нації. Наприклад, турки, що проживають у Болгарії, не хочуть ставати «болгарами мусульманської віри», курди у Східній Анатолії - «гірськими турками»;

6)конфлікти на ґрунті великодержавних зазіхань. У таких конфліктах національні меншини, що проживають у сусідніх державах використовують для провокування конфлікту. Власну історію великодержавники подають у месіанській формі, силкуючись відродити свою «колишню велич». Історичними прикладами розгортання таких конфліктів є потуги відродити «Великий Ізраїль», «Велику Сербію», «Великий Азербайджан», «Великий Азербайджан», «Велику Румунію», «Єдиную і нєдєлімую Расію».

Історичний досвід і сучасні події налаштовують на песимістичний лад стосовно вирішення міжетнічних конфліктів. Так, Північно - ірландський конфлікт триває уже понад 100 років. У Лівані 25 років, Ізраїльсько-арабський 55 років, десятки років ведуть боротьбу проти Іспанії баски.

Останнім часом, на прикладі Югославії, виник навіть новий термін і підхід - міжнаціональні конфлікти не вирішуються а «знекровлюються».