Стан національної безпеки в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

38

Зміст

Вступ

Розділ 1. Дослідження науково-теоретичних проблем національної безпеки і формування її системи

1.1 Тлумачення понять «безпека», «національна безпека», «національна безпека України

1.2 Етапи розвитку системи національної безпеки України

Розділ 2. Національна безпека в Україні на початку XXI ст.: чинні й потенційні загрози

Розділ 3. Стан Збройних Сил України: реалії і перспективи розвитку

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Питання національної безпеки для кожної держави є одним з пріоритетних її національних інтересів. Проблема безпеки - актуальне питання як в минулому, так не менш турбує світову спільноту і сьогодні. Війни, конфлікти, терористичні акції, миротворчі операції, внутрішні конфлікти стають чи не найактуальнішими питаннями обговорення у міжнародних відносинах. Ці аспекти визначають нову розбудову міжнародної безпеки і розстановку в ній кожної з країн, в тому числі України. Особливо це питання важливе для України, як без'ядерної держави, що й надалі притримується політики нерозповсюдження ядерної та іншої зброї масового ураження. Нові загрози та виклики є вкрай негативним чинником для стабільності країни. Проблема безпеки є одна із центральних в теорії і практиці міжнародних відносин, тому вона завжди була і залишається однією з головних тем учених, державних діячів. Актуальність дослідження національної безпеки України у постпомаранчевий період зумовлена нагромадженням проблем внутрішнього і зовнішнього характеру, що впливають на безпеку, стабільність і рівновагу держави на міжнародній арені. Вони зачіпають національні інтереси України і не залишають можливостей їй сховатися за нейтральним статусом.

Об'єктом дослідження виступає національна безпека України як сфера діяльності країни щодо реалізації національних інтересів.

Предметом даної роботи є стан національної безпеки України на початку XXI ст.

Мета роботи: здійснити аналіз сучасної ситуації щодо забезпечення національної безпеки України.

Досягнення мети передбачає розв'язання таких завдань:

1) розкрити і проаналізувати теоретичний зміст поняття «національна безпека»;

2) дослідити етапи становлення системи національної безпеки України;

3) вивчити існуючі загрози безпеки у різних сферах (інформаційній, економічній, енергетичній та ін.).

4) виявити реальні чи потенційно можливі явища і чинники, що створюють небезпеку національним інтересам України;

5) дослідити необхідні складові національної армії України (чисельність особового складу та арсеналу озброєння) та проаналізувати її рівень здатності гарантувати безпеку країни.

Щоб дослідити стан національної безпеки у постпомаранчевий період, ми використали історичний метод. Цей метод було застосовано при вивченні ходу трансформації Збройних Сил України, виділенні етапів формування системи національної безпеки в Україні. Завдяки методу статистичного прогнозування, дослідили чисельність особового складу ЗСУ. Водночас, інтерпретацію отриманих даних ми змогли провести завдяки використанню методу аналізу - індукції. Крім того, завдяки методу індукції ми змогли виявити реальні загрози у таких сферах як інформаційна, економічна, енергетична, екологічна, гуманітарна, військова, а також дослідити проблеми державного кордону та вивчити етнічну ситуацію на Закарпатті та в Криму. Співставлення наявних даних по рівню військового оснащення ми провели за допомогою методу порівняння.

Хронологічні рамки курсової роботи охоплюють постпомаранчевий період. Тобто, дослідження спрямоване на вивчення проблем, які фактично мають свій початок ще до 2004 р., при цьому вивчався стан національної безпеки після 2004 р. до сьогодення.

Під час збору первинної інформації та написанні курсової роботи було опрацьовані такі джерела і література: законодавча база, підручники, посібники, періодичні видання та Інтернет-публікації. Найбільш ґрунтовними працями, в яких викладена дана проблематика є роботи таких авторів як М. Дмитренко, О. Гончаренко, Е. Лисицин, Л. Чекаленко, В. Горбулін, Ф. Бєлов, О. Сушко, О. Рафальський. У статті «Національна безпека України: етапи становлення та проблема наукового та інформаційно-аналітичного забезпечення» В. Горбулін аналізує тенденції розвитку системи науково-методологічного та інформаційно-аналітичного забезпечення у сфері національної безпеки України, які висвітлюють основні етапи становлення цієї системи. Дослідники Гончаренко О.М., Лисицин Е.М. у праці «Методологічні засади розробки нової редакції концепції національної безпеки України» подають принципи побудови стратегії національної безпеки України, основні пріоритети цієї концепції; розглянуті основні риси Концепції національної безпеки України; описано підходи до операціоналізації поняття «національна безпека». Великий внесок у вивчення досліджуваної теми зробив М.А. Дмитренко у своїй монографії «Суспільні трансформації та політичні аспекти загроз національній безпеці України», де представлені результати наукових досліджень політичних загроз національній безпеці України, зафіксовані основні форми їх виявів та необхідність переосмислення пріоритетів державної політики у сфері нових викликів та загроз національній безпеці, визначені тенденції можливого їх розвитку, надані пропозиції щодо створення адекватної загрозам системи заходів із забезпечення державної безпеки. Об'єктом уваги стала й етнополітична ситуація, зокрема кримськотатарська проблема. Саме О. Рафальський у статті «Етнополітична ситуація в Автономній Республіці Крим як чинник стабільності в Україні» приділяє значну увагу проблемам, що стосуються депортації та облаштування репатрійованих кримських татар.

Структура роботи, обумовлена поставленими завданнями, складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

Розділ 1. Дослідження науково-теоретичних проблем національної безпеки і формування її системи

1.1 Тлумачення понять «безпека», «національна безпека», «національна безпека України»

політичний національний безпека

Сьогодні, в умовах становлення державності, національна безпека набуває першорядного значення. Україна як суверенна європейська держава спрямовує свою зовнішню політику на зміцнення миру та стабільності у світі через зміцнення національної безпеки та захисту власних інтересів. Рівноправність, невтручання у внутрішні справи інших держав, визнання територіальної цілісності та непорушності державних кордонів є складовими розвитку зовнішньої політики України щодо інших суб'єктів на міжнародній арені та щодо самої себе. Проголосивши Декларацію про державний суверенітет 16 липня 1990 р., Україна стала суб'єктом міжнародної політики, приєдналась до засадничих міжнародних документів. Разом з тим, ставши суверенною, незалежною державою, Україна повинна самостійно розбудовувати свою зовнішню і внутрішню політику, формувати власну національну безпеку, адже могутність держави визначає її місце та авторитет у світовому співтоваристві. Національна безпека є основою для забезпечення виживання та стійкого розвитку держави.

Сам термін «національна безпека» було вперше введено до наукового обігу у США. Його наукове осмислення та нормативне закріплення відбувалося на тлі політичної ситуації, яка склалася на той час. Після другої світової війни США вирішили максимально використати тогочасні можливості свого впливу. Американці розробили концепцію національної безпеки, а на її основі - доктрину державної безпеки. Закон США «про національну безпеку» (1947 р.) зобов'язав усі державні структури провадити цілеспрямовану політику щодо воєнно-політичного протистояння з Радянським союзом та державами Варшавського договору. Дослідники американського інституту оборонних досліджень у доповіді, підготовленій у 1969 р. «Президент і управління діяльністю в сфері національної безпеки» дали визначення безпеки як «стан, що забезпечує захист держави, її інститутів і джерел її могутності від зовнішніх і внутрішніх ворогів».

У словнику С.І. Ожегова безпека визначена як «стан, за якого не існує загроз безпеці кому-чому-небудь» чи «відсутність небезпеки, збереження, надійність». Проте ці визначення є досить широкі за змістом і не дають точного розуміння безпеки, а лише розкривають стан суб'єкта за відсутністю загроз. А. Вольферс вважає, що «безпека в об'єктивному сенсі вимірюється відсутністю загрози набутим цінностям, а в суб'єктивному - відсутності страху перед виникненням загрози цим цінностям». Доктор політичних наук А.В. Возженніков зазначає: «Під національною безпекою розуміємо стан країни, при якому відсутні або усунуті … реальні зовнішні або внутрішні загрози її національним цінностям, інтересам і національному способу життя». Однак, таке пояснення «національної безпеки» не відповідає сучасним реаліям, політичній ситуації в системі міжнародних відносин. Тому визначення «національної безпеки» як «ступеня захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави» від внутрішніх і зовнішніх загроз реального і потенційного характеру значно більше відповідає сучасному характеру змін у внутрішніх і міжнародних сферах. Отже, якщо раніше поняття «національна безпека» розглядалося в контексті захисту інтересів передусім держави, то в сучасних дослідженнях увага звертається також на захист інтересів особистості та суспільства. Це положення відображено в Концепції національної безпеки України та Законі України «Про основи національної безпеки України». Український фахівець у сфері національної безпеки С.З. Павленко дає своє визначення: «Безпека держави - вища якість, яка визначає можливість і здатність до збереження своєї цілісності в умовах конфлікту, невизначеності й ризику». Отже, майже у всіх визначеннях державна безпека розглядається як стан суспільного та державного ладу, що характеризується певними якостями: міцністю, непорушністю, незалежністю, захищеністю.

Досліджуючи категорію національної безпеки, президент Центру міжнародної безпеки О. Гончаренко та професор кафедри стратегії Національної академії оборони України Е. Лисицин проаналізували два підходи західної політологічної школи. Перший стосується визначення поняття «національна безпека» через термін «національні інтереси», другий - встановлення зв'язку національної безпеки з базовими цінностями суспільства. «Національна безпека - це ступінь (міра, рівень) захищеності життєво важливих інтересів, прав і свобод особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх погроз або міра відсутності погроз правам і свободам людини, базовим інтересам і цінностям суспільства і держави».

Загалом як показує проведений аналіз, не має єдиного визначення терміну «національна безпека». Щоб частково розв'язати це питання потрібно запропонувати таке визначення поняття «безпеки», яке не суперечило б і одночасно пояснювало б усі випадки його використання. Так, Г. Іваненко розглядає безпеку через призму сукупності умов існування об'єкта, які він опанував в процесі самореалізації і здатен контролювати. Тобто, безпека - це не стан захищеності, а умови існування суб'єкта, які він контролює. По-іншому, безпека - це умови, за яких суб'єкти зберігають і відтворюють власні цінності. Проте таке визначення безпеки не описує національної безпеки держави, а лише стан захищеності певної особи. Концепція безпеки має поєднувати безпеку громадянського суспільства і безпеку держави. Національна безпека може трактуватися у найрізноманітніших формулюваннях (як категорія соціологічна, політична, біологічна, військова, юридична). За визначенням директора Національного інституту проблем міжнародної безпеки РНБО С. Пирожкова, «національна безпека - система державних та суспільних гарантій, що забезпечують стабільний розвиток нації, захист базових цінностей та інтересів, джерел духовного і матеріального добробуту від зовнішніх і внутрішніх загроз».

Поняття «безпека» досить тісно поєднано з поняттям «національні інтереси». Більше того, перше є похідним від другого. Національна безпека покликана перш за все забезпечити умови захисту життєво важливих інтересів - національного суверенітету, територіальної цілісності держави, захисту її населення. Для досягнення таких інтересів держава скоріше може розгорнути бойові дії, ніж піти на компроміс. Тому згідно класичного, реалістичного підходу національна безпека - це стратегія, направлена на забезпечення життєво важливих інтересів держави-нації. Держава є головною дійовою особою у забезпеченні національної і міжнародної безпеки. Тобто, національна безпека відображає стан захищеності національних інтересів самостійних держав.

На розуміння поняття «національна безпека» впливають історичний і політичний досвід держав, характер політичних режимів, особливість міжнародної ситуації в конкретний історичний період, цілі зовнішньої і воєнної політики та інші фактори.

Однак найбільш досконалим є сучасне визначення національної безпеки, що відповідає найпоширенішому розумінню ідеології безпеки, яке дав визначення Фонд міжнародної допомоги ЮНЕСКО. Це стан суспільства, за якого сукупність державних та суспільних гарантій забезпечує його стійкий розвиток, захист базових інтересів нації, джерел його духовного і матеріального благополуччя від зовнішніх та внутрішніх загроз.

Основними конституційними видами національної безпеки є: політична, економічна, соціальна, інформаційна, науково-технологічна, воєнна, екологічна безпека тощо.

Україна як суб'єкт міжнародного права намагається творити самостійну зовнішню політику і розбудовувати власну систему безпеки, вирішувати досить складні завдання, які зумовлені впливом держав у світі і факторами геополітичного положення держав в Європі. Україна розбудовує власну безпеку через безпеку для всіх, спираючись на загальновизнані принципи і норми міжнародного права.

Відповідно до Закону України «Про національну безпеку», національна безпека України - це захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства й держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам. Основу у сфері національної безпеки становлять ряд документів: Конституція України, Стратегія національної безпеки України, Воєнна доктрина та ряд інших указів, постанов, договорів, програм, що визначають напрямки, пріоритети національної безпеки держави.

Розглядаючи чинники та динаміку наукових поглядів, можемо визначити державну безпеку як захищеність державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного та оборонного потенціалу України від зовнішніх і внутрішніх загроз, розвідувальних, терористичних та інших протиправних посягань спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб на життєво важливі інтереси України.

В Україні теорія національної безпеки сьогодні знаходиться на стадії активного формування й динамічного розвитку, що зумовлене стрімким розвитком процесів глобалізації, інтенсивним наростанням загроз у багатьох сферах життєдіяльності. Національна безпека України забезпечується шляхом проведення виваженої державної політики відповідно до прийнятих в установленому порядку доктрин, концепцій, стратегій, програм у політичній, економічній, соціальній, культурній, воєнній, екологічній, науково-технологічній, інформаційній та ін. сферах. Стратегія національної безпеки визначає принципи, пріоритетні цілі, завдання та механізми забезпечення життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз.

Україна має власну модель безпеки, метою якої є не лише стабільність держави, а й формування єдиного європейського безпекового простору. Така позиція зумовлює дотримання усіх принципів і норм ОБСЄ. Шукаючи важелів захисту і намагаючись укріпити свій вплив у структурах ОБСЄ, Україна й надалі підтримує політику нерозповсюдження ядерної зброї, забезпечуючи колективну безпеку. Хоча за останнє десятиліття значної актуальності набули нові виклики для України, зокрема енергетична проблема - газова залежність від Росії, проблеми в інформаційній сфері, неврегульованість територіальних питань щодо державного кордону, в воєнній сфері - розміщення Чорноморського флоту Російської Федерації, в економічній - фінансова криза, що суттєво знизила рівень національної безпеки через низьке фінансове забезпечення, що вплинуло на скорочення Збройних Сил України. Значною загрозою для України є небезпека опинитися у стані «сірої» зони, буферної зони між двома конкуруючими інтеграційними та безпековими системами - на заході - Європейський Союз і НАТО та на північному сході - Єдиний економічний простір або ЄврАзЕС чи організація Договору колективної безпеки на чолі з Росією; зростає небезпека ескалації «заморожених» конфліктів навколо державних кордонів. Однак поряд з зовнішніми загрозами для безпеки України одночасно постають і внутрішні: масове поширення корупції, нездатність і неготовність виконувати закони, проблема ефективності державної влади.

«Можна скільки завгодно повторювати, що Україна не має ворогів на сучасному світі і жодну країну не розглядає як потенційного противника. Проте не визначивши, звідки виходять основні зовнішні погрози в економічній, політичній, соціокультурній та інформаційній сферах, принципово неможливо створити адекватну систему протидій і нейтралізації цих погроз, провести ефективні реформи економіки, озброєних сил, системи національної безпеки. Теоретична відсутність явних ворогів і потенційних противників зовсім не означає, що країна не має жорстких і прагматичних конкурентів в ближньому і далекому зарубіжжі, які не забудуть підставити підніжку або задушити конкурента в «братських обіймах». Відсутність прозорої геополітичної визначеності, причому не на словах, а на ділі, стає сьогодні не лише основним гальмом європейської інтеграції України, але і головною загрозою національній безпеці країни у внутрі- і зовнішньополітичній сфері», - зазначають президент Центру міжнародної безпеки О. Гончаренко, кандидат військових наук Е. Лисицин, співпрацівник Інституту світової економіки і міжнародних відносин Р. Джангужин.

Тому основними пріоритетами для підтримки національної безпеки є: в економічній сфері - забезпечення енергетичної безпеки держави, в інформаційній - створення позитивного іміджу та інвестиційної привабливості України, в сфері культурного та гуманітарного співробітництва - відновлення архітектури, історичних місць, повернення українських культурних цінностей, пропагування за кордоном культурної спадщини. Наша держава відіграє важливу роль у підтримці миру, беручи участь у миротворчих операціях та відповідно залучаючись до системи безпеки, зміцнення авторитету, формування позитивного іміджу, налагодження двостороннього співробітництва з іншими країнами, крім того необхідно владнати питання державного кордону.

Нові виклики та загрози визначають сам хід розвитку цивілізації і зачіпають інтереси багатьох держав, не залишаючи можливості окремій державі сховатися за статус нейтральності або політики невтручання. Тому Україна змушена приєднуватися до світового суспільства, до світової системи безпеки, реформувати свої власні Збройні Сили, проводити військову реформу, модернізувати озброєння, впроваджувати сучасні військові технології, щоб підняти рівень національної безпеки. Один з таких кроків наша держава вже робить - це участь у миротворчих операціях під егідою ООН, проведення спільних військових навчань з Північноатлантичним альянсом. Це є свідченням її присутності у світовій політиці в військовій сфері, її прагнення до збереження миру, стабільності й захисту власних інтересів.

Отже, кожна держава визначає національну безпеку відповідно до власних національних інтересів, підтримує рівень своєї обороноздатності, міцності, потужності Збройних Сил, що становлять основу забезпечення безпеки держави. Держава має регулювати власну зовнішню політику, ліквідовувати загрози та виклики на міжнародній арені, що зачіпають національні інтереси. Відповідно Україна визначає рівень національної безпеки, який гарантував би їй поступальний розвиток, її конкурентоспроможність, забезпечення прав і свобод людини і громадян. Питання національної безпеки особливо актуальним стало для України після отримання незалежності, отримавши у спадок від Радянської імперії комплекс специфічних вкрай важких, невирішених проблем. Тільки у сфері воєнної безпеки Україна отримала проблеми щодо ядерної зброї, оборонно-промислового комплексу, масштабного угрупування військ, які не відповідали національним інтересам держави. Національна економіка неспроможна була витримати і розподіл Чорноморського флоту, демаркації та делімітації кордонів тощо, які необхідно було вирішувати. Однак значної ваги питання національної безпеки набуло після подій 2004 року: приходу до влади опозиції в ході помаранчевої революції; часткову зміну політичного курсу держави в бік європейської інтеграції, загострення відносин з Росією і як наслідок - виникнення нових загроз в інформаційній, енергетичній сферах. Отже, концепція національної безпеки необхідна для врегулювання різних суперечливих питань, а також для подолання економічної кризи та створення ефективного соціального захисту населення.

1.2 Етапи розвитку системи національної безпеки України

За часів СРСР, національна безпека асоціювалася швидше з безпекою держави і головним завданням було забезпечення цілісності державної структури, стабільності владних інститутів, стійкості зовнішніх і внутрішніх зв'язків. З отриманням незалежності Україна змушена самостійно формувати власну систему безпеки і цей процес є складним і включає кілька етапів.

Перший етап охоплює період до 1991 р., коли система національної безпеки радянської влади була сконцентрована на питаннях переважно воєнної і державної безпеки. Сфера воєнної безпеки мала пріоритетне значення, оскільки, відповідно до пануючої ідеології, забезпечувала силове протистояння між Заходом і Сходом. Державна безпека орієнтувалася на забезпечення інформаційного впливу у сфері зовнішніх відносин та у в середині держави. Значно вплинула на екологічну безпеку Чорнобильська катастрофа, яка активізувала діяльність у напрямі захисту населення від техногенного і природного характеру катастроф. Це призвело до радикальної зміни поглядів на засади національної безпеки.

Другий етап охоплює період з 1991 до 2004 рр. З отриманням незалежності, система національної безпеки зазнала ґрунтовних змін, пріоритет воєнної сфери набув нового виміру: незалежності, суверенітету, територіальної цілісності, недоторканості кордонів України. Формування системи національної безпеки України стало невід'ємною частиною і фактором державотворчих процесів з початку виникнення незалежної України. Вже в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. питання безпеки розглядалося у розділах «Зовнішня і внутрішня безпека», «Міжнародна безпека». Національна безпека нині асоціюється не лише з воєнною сферою, а й поширюється на економічну, екологічну, інформаційну, технологічну сфери. Початком розбудови системи національної оборони можна вважати 25 грудня 1991 р., коли з ініціативи Президента Академії наук Б.Є. Патона Президією АН України було створено Інститут стратегічних досліджень, який очолив С.І. Пирожков. У 1992 р. його було перетворено в Національний інститут стратегічних досліджень (НІСД), який став базою для процесів формування державної політики та державного управління у сфері національної безпеки. Його головне завдання полягає у виробленні стратегічних моделей майбутнього для прийняття стратегічних рішень. Також 6 грудня 1991 р. було прийнято постанову про утворення Збройних Сил України. Було ухвалено ряд документів, що визначили напрямки і пріоритети національної безпеки, зокрема Конституція України, Закон України «Про національну безпеку».

У 1992 р. було утворено Раду Національної Безпеки і Оборони України (РНБОУ), яка мала координувати роботу державних інституцій. Однак реальне становлення РНБОУ як важливого елемента системи державного управління слід віднести до початку (1994-1996 рр.) каденції Л. Кучми. На цьому етапі відбувалося збалансування владних повноважень, інституційне закріплення системи національної безпеки в Конституції України. Основними напрямками цього органу стали розв'язання проблеми Криму, розподіл Чорноморського флоту з РФ, формування зовнішньої політики України, започаткування відносин з НАТО, ЄС, скорочення армії, розробка законів про основи зовнішньої політики України. У період 1991-1992 рр. було прийнято пакет законодавчих актів, які регулювали засади та порядок життєдіяльності й розбудови української армії: Закони України «Про національну оборону», «Про збройні сили України», «Про службу безпеки України», «Про цивільну оборону» та ін. У 1994 р. Україна відмовилася від ядерної зброї, активно почала співпрацю із НАТО, зокрема Україна уклала з НАТО Хартію про партнерство заради миру. В 1997 р. Верховна Рада України ухвалила Концепцію національної безпеки України. Наприкінці 2003 р. було утворено Інститут проблем національної безпеки. Разом з трансформацією системи нацбезпеки, відбувалося формування системи влади, становлення багатопартійності в Україні, реформування економіки та ін. Однак сформована система безпеки не була в змозі досягнути гармонізації ринкових перетворень і демократизації влади. Значну роль відіграла і Помаранчева революція.

Наступний етап охоплює період з 2005 і триватиме до 2015 р. Помаранчева революція поліпшила умови розвитку громадянського суспільства, підвищила імідж та авторитет нашої держави. Триває співпраця з НАТО. Крім того, планується провести реформу армії - переведення на контрактну форму служби. У 2007 р. Указом Президента України було ухвалено «Стратегію національної безпеки України». Крім того, розробляються проекти Стратегічного оборонного бюлетню на період до 2015 р., Закон України «Про організацію оборонного планування». Укладаються ряд договорів на постачання газу з Російської Федерації до України, узгоджується митна політика, що також визначать стан захищеності держави у цих сферах. Зокрема, 27 квітня 2010 року українською та російською сторонами було ратифіковано Договір про постачання природного газу за зниженою ціною і з одночасним продовженням терміну базування Чорноморського флоту до 2042 року.

Отже, дослідження динаміки розвитку системи безпеки свідчить про необхідність її модернізації з метою захисту від небезпечних ситуацій, викликів, ризиків. Сучасна концепція має поєднувати безпеку громадянського суспільства з безпекою держави. Адже, згідно Конституції України, «людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю». Держава має регулювати національну безпеку не лише через зовнішню політику, а й координувати внутрішні справи, оскільки стан внутрішньої безпеки є ключовим у забезпеченні національної безпеки. Сучасні українські реалії і загальноосвітні тенденції зумовлюють гостру необхідність розробки нової моделі системи національної безпеки, яка відображала б динаміку усього комплексу наявних і потенційних зовнішніх і внутрішніх загроз.

Отже, процеси глобалізації, посилення єдності світу з одночасним поглибленням його національної різноманітності, революція у воєнній сфері призвели до зміни характеру загроз і небезпек для людства, окремих націй і держав, що вимагає нових підходів до національної безпеки. Україна приєднується до глобалізаційних процесів і тому важливим завданням постає забезпечення національної безпеки в умовах зростання зовнішніх загроз. Основним кроком незалежної України була здійснена поетапна розбудова системи національної безпеки і особливо важливим став другий її період становлення - зародження, формування інституційної основи, прийняття відповідної законодавчої бази.

Розділ 2. Національна безпека в Україні на поч. XXI ст.: чинні й потенційні загрози

Безпекова політика нашої країни з перших днів незалежності стала важливим як внутрішнім, так і зовнішнім чинником утвердження Української державності, входження її у світову спільноту. Серйозним внеском України у зміцнення міжнародної безпеки став акт добровільної здачі ядерної зброї. За час самостійності Україна мала певні здобутки у розбудові власної системи безпеки, проте глобалізаційні процеси, посилення єдності світу несуть за собою зміну характеру загроз, що потребує нових підходів до забезпечення як власної національної безпеки, так і міжнародної безпеки загалом. Зокрема, вкрай негативно відображається на стані державної захищеності нинішній економічний розвиток. Невирішення внутрішніх проблем на початкових етапах призвело до загострення проблем у різних сферах національної безпеки: інформаційній, економічній, енергетичній, гуманітарній, релігійній, етнічній, екологічній, воєнній сфері та сфері безпеки державного кордону України.

Світові процеси глобалізації, впровадження новітніх інформаційних технологій, формування інформаційного суспільства посилюють важливість такої складової національної безпеки, як інформаційна безпека. Адже вже найближчим часом розвиток інформаційної сфери, рівень інформаційної безпеки будуть впливати на політичну й економічну роль окремих держав на міжнародній арені. Інформація сприяє розвитку громадянського суспільства, є необхідним підґрунтям для розвитку економіки, сприяє формуванню об'єктивного іміджу України у світі.

На сучасному етапі інформаційна безпека стала однією з перших складових, необхідних для забезпечення національної безпеки, оскільки все більше і більше виникають такі загрози як: прояви обмеження свободи слова та доступу громадян до інформації; руйнування системи цінностей, духовного, фізичного здоров'я особи; маніпулювання громадською думкою з боку державної влади, фінансово-промислових кіл; поширення засобами масової інформації культу насильства, жорстокості; комп'ютерна злочинність та комп'ютерний тероризм; розголошення інформації, яка становить державну та іншу передбачену законом, таємницю, а також конфіденційної інформації, що є власністю держави та спрямована на забезпечення потреб та національних інтересів суспільства і держави; намагання маніпулювати суспільною свідомістю, зокрема, шляхом поширення недостовірної, неповної або упередженої інформації.

Неефективна система інформаційної безпеки є кроком повернення назад до авторитаризму, ізоляції України на міжнародній арені. Сьогодні поряд з традиційними загрозами, які існують у сфері формування, зберігання і поширення інформаційних ресурсів, що підлягають охороні з боку держави, виникла і небезпека, пов'язана з такими новими явищами, як «інформаційна експансія», «інформаційна війна». Такі методи найчастіше використовуються проти іноземних держав. Прикладом може бути масштабна інформаційно-військова операція, що проводилася США проти Іраку, з використанням різних методів пропагандистської політики, зокрема висвітлення певних подій, їх масовим розсиланням в закордонні ЗМІ; або інформаційні акції Росії стосовно України, поряд із «газовими війнами».

Використання таких методів може поширювати дезінформацію, інформаційний шантаж, що підриває внутрішню стабільність та послаблює зовнішню безпеку. Слабка інтегрованість України у світовий інформаційний простір, недостатня кваліфікованість і активність її інформаційних служб та використання ЗМІ окремими політичними силами дозволяє іноземним державам втручатися у внутрішньополітичну ситуацію в Україні, а уявлення про нашу державу у світі формуються не з власних національних джерел, а з уявлень, оцінок ЗМІ інших держав, виходячи з власних геополітичних, економічних, військових, політичних національних інтересів. Такі втручання підривають національну безпеку України. Вливання іноземних держав в інформаційний простір України відбувається шляхом встановленням іноземними організаціями і приватними особами контролю над українськими ЗМІ шляхом входження до складу співзасновників або заволодіння контрольним пакетом акцій; безпосереднє розповсюдження на території нашої держави іноземного інформаційного продукту.

Оцінюючи інформаційний вплив іноземних держав, то Росія несе найбільшу загрозу для України у проведенні таких інформаційних війн. Російські ЗМІ, періодично висвітлюючи події в Україні, її зовнішню політику, посадових осіб, творять спотворене уявлення про ситуацію в Україні. Така ситуація була в 2004 р. у зв'язку з президентськими виборами, на початку 2009 р. у зв'язку з газовим інцидентом та всередині 2009 р. пряме інформаційне протистояння президентів України і Росії. Такі дії однозначно негативно впливають на формування соціокультурного та мовного простору регіонів, у яких особливо відчувається російська присутність. Посилення негативного зовнішнього впливу на інформаційний простір України розмиває суспільні цінності та національну ідентичність. Велика присутність російських ЗМІ в інформаційному просторі України значно впливає на формування громадської думки, свідомості українців.

Крім інформаційних атак з боку Росії, Україна неодноразово зазнавала інформаційного впливу у ситуаціях з підписанням контрактів українськими підприємствами на постачання зброї або надання військово-технічних послуг. Зарубіжні ЗМІ починають висвітлювати участь України у постачанні зброї до «гарячих» точок, зокрема постачання зброї до Сьєрра-Леоне у 1999 році.

Проблемами в забезпеченні національної безпеки в інформаційній сфері можуть бути і витіснення з вітчизняного ринку українських виробників засобів інформатизації; відтік за кордон кваліфікованих фахівців; протидія доступу України до новітніх технологій та ін. Тому Україна має першочергово удосконалити законодавство щодо захисту інформаційної безпеки, ухвалити доктрину, яка передбачатиме ряд заходів у зовнішній і внутрішній політиці та створити систему громадського мовлення, незалежного від представників політичних сил чи інших впливових осіб.

Важливою складовою національної безпеки є економічна безпека. Економічна безпека - це такий стан національної економіки, який дозволяє зберігати стійкість до внутрішніх і зовнішніх загроз і здатний задовольняти потреби особи, суспільства, держави. Головними критеріями оцінки стану економічної безпеки держави в її внутрішньому і зовнішньому контекстах є: економічна незалежність (можливість здійснення державного контролю над національними ресурсами, рівноправність участі у світовому ринку праці), відсутність тіньової економіки, стійкість і стабільність національної економіки (ефективний розвиток підприємницької діяльності, стабільність курсу національної валюти), проведення ефективної інвестиційної, податкової політики, стабілізація банківської системи.

Заступник секретаря Ради національної безпеки і оборони України, директор Національного інституту стратегічних досліджень Ф.О. Бєлов зазначав: «Через викривлену структуру цін та витрат конкуренція між українськими підприємствами та зарубіжними фірмами виявляється позбавленою фундаментального принципу еквівалентності обміну, а отже, не виступає чинником підвищення технічного рівня підприємств та є серйозною загрозою економічній безпеці України, ведучи до падіння національного виробництва». Значною мірою розвинена і тіньова економіка. За розрахунками Держкомстату України рівень тіньової економіки становив: у 2002 р. - 17,7% від офіційної оцінки валового внутрішнього продукту (ВВП), у 2003 р. - 17,2% ВВП, у 2004 р. - 18,9% ВВП, у 2005 р. - 18,1% ВВП, в 2008 р. - 31,1% ВВП, в 2009 р. - 36% (ВВП). Однак за неофіційними показниками рівень тіньової економіки охоплює від 40% до 60% ВВП. Це й послаблює інвестиційний клімат, функціонування кредитно-валютної системи. Значна частина коштів, що надходять в українську економіку ідуть в офшорні зони. Рівень інфляції в Україні на травень 2008 р. через збільшення грошової маси на 51% досяг 31%, на 2009 порівняно з іншими країнами цей показник становив 12,3%, тоді як у США - -0,3%, у Китаї - -0,8%, зона євро - 0,3%, Польща - 3,4%. А ріст промисловості за 2009 в Україні є від'ємним - -21,9%, порівняно з іншими країнами (США - -5,1%, Китай - 19,2%, зона євро - -11,1%, Польща - 9,8%, Росія - 1,5%). Велика частка безробіття, дефіцит державного бюджету, надмірна імпортна залежність країни зупиняють розвиток власної економіки, зокрема у 2009 р. імпорт товарів перевищив експорт на 5732,7 млн. дол. До січня 2009 р. промислове виробництво впало на 34% порівняно із січнем 2008 р. Дефіцит фінансового рахунку в 2009 р. становив 11,8 млрд. дол., що може серйозно порушити стабільність гривні найближчим майбутнім. Країна потребує забезпечення відтворення трудових ресурсів і науково-технологічного потенціалу країни; забезпечення конкурентоспроможності вітчизняної продукції; обмеження «тіньового» сектору економіки; зменшення зовнішнього і внутрішнього державного боргу країни, який на сьогодні складає 312 млрд. дол.; поліпшення інвестиційного клімату; реформування податкової системи; підтримка валютного курсу гривні та інфляції у вузьких межах. Країна потребує модернізації економіки, оскільки навіть фінансово-економічна криза у 2008 р. показала неспроможність фінансових інституцій держави забезпечити стабільність валютно-фінансової системи, що мало негативні наслідки і на інших сферах.

Україна, будучи учасником СОТ, повинна виходити на світові ринки торгівлі, не втрачаючи своїх позицій. Однак для цього необхідно, щоб був потужним і конкурентноспроможним внутрішній ринок держави. Сьогодні Україна втратила свою першість у виробництві багатьох торгівельних продуктів, в тому числі сільськогосподарської продукції. Існує ряд перешкод, що завдають труднощів взаємному товарообігу між країнами, зокрема існує досить високе мито на певні українські товари та деякі інші обмеження. Росія навіть намагається витіснити Україну в реалізації певних товарів. Так, найбільш яскравим прикладом стала конкуренція на світових ринках українських та російських виробників рудних концентратів та металу. Саме якраз продаж металу відіграє значну роль для України, оскільки до 40% українського експорту припадає на металопродукцію. Не опосередковану роль відіграє і конкуренція між танкобудівниками та постачальниками озброєнь і військової техніки. Як зазначає ряд експертів, що навіть «російські цукровиробники впродовж останніх років докладають зусиль для витіснення українського цукру з ринку РФ».

Не існує рівноваги і в енергетичній сфері, що ставить під сумнів забезпечення енергетичної безпеки. Енергетична безпека становить важливий компонент безпеки не лише окремої держави, а й світу в цілому. Питання нафти і газу складають особливу вагу та інтерес для України, як держави-споживача цих ресурсів і транспортера. Енергетична безпека тісно переплітається з економічною та інформаційною безпекою. Незгоди, проблеми в енергетичній сфері ведуть до політичного, економічного тиску, інформаційної експансії з боку Російської Федерації або ж нафтогазоносний чинник стає предметом боротьби на міжнародній арені. Енергетична залежність від Росії стає перепоною добросусідських відносин і змушує Україну шукати альтернативні види палива або проводити диверсифікацію джерел споживання чи будувати нові шляхи постачання енергоресурсів, зокрема перспективним є побудова нафтопроводу «Одеса - Броди - Гданськ- Полоцьк», що безпосередньо забезпечуватиме поставку ресурсів до Європи. Географічне положення України дозволяє задіяти різноманітні джерела постачання нафти незалежними шляхами з Азербайджану, Туркменістану, Казахстану, країн Ближнього і Середнього Сходу (Ірак, Іран, Саудівська Аравія), суттєво посиливши свою роль держави-транспортера між нафтовидобувними країнами і ринками збуту. Альтернатива постачання каспійської нафти є однією з найбільш оптимальних. Однак тут існують деякі проблеми щодо шляху транспортування, адже перекачування природних ресурсів через територію Росії зумовить ту ж залежність від Росії, а також зумовить підвищення ціни за транспортування. Азербайджан не готовий до будівництва нафтопроводу «Одеса - Броди» через залежність від Росії та боячись отримати негативну реакцію Росії. Загрозою для України є й те, що Росія прагне будувати Північноєвропейський газопровід по дну Балтійського моря з Росії до Німеччини.

На сьогодні Україна потребує 36-40 млн. т нафти на рік. Покриття потреб нашої держави власними ресурсами складає 6-10% залежно від коливання виробничого і невиробничого попиту на продукти її переробки. При середньорічному видобутку в Україні 18-20 млрд. куб. на рік, потреба промисловості і населення коливається у межах 80-100 млрд. куб. на рік, тобто покриття потреб становить 20-25%. Росія перекачує до України понад 80% решти нафти і близько 75% газу. Однак, за оцінками експертів, за запасами вуглеводневих паливно-енергетичних ресурсів Україна належить до відносно забезпечених країн світу. Станом на 2007 р. доведені запаси природного газу в Україні складали 1,03 трлн. м. куб. За цим показником вона посідала третє місце в Європі. Розвідано значні запаси покладів нафти і газу, введення дію яких дасть змогу збільшити власний видобуток природних ресурсів у 1,5-2 рази, а відтак значно скоротити споживання імпортної сировини. Так, перспективними родовищами нафти є Придніпровський та Прикарпатський регіони, Дніпровсько-Донецька западина, шельф Чорного і Азовського морів. Проте, головною перешкодою реалізації цього є недостатність коштів на освоєння цих родовищ, а залучення іноземного капіталу може загрожувати захисту стратегічних ресурсів національного значення.

Стратегічно важливим є на сьогодні питання атомної енергетики, адже, російська держкорпорація «Росатом» веде переговори з українською стороною про підписання короткострокових контрактів на постачання ядерного палива на 2010-2011 рр. та довгострокових - до 2026-2030 рр. Прогнозувалося їх укладення ще в липні, а згодом було перенесено підписання на жовтень 2009 р. Однак і цього разу було відкладено через наявність істотних розбіжностей у сторін. Завершення роботи над контрактом представники російської сторони планують завершити у травні-червні 2010 р.

Сьогодні на українських АЕС експлуатуються 15 ядерних енергоблоків російського дизайну, паливо для яких поставляє російський «ТВЕЛ». Український промисловий потенціал забезпечує виробництво природного урану в обсязі близько 30% від потреб вітчизняних АЕС. Головним стратегічним завданням Росії є монопольне постачання власної атомної енергетики до України, ставлячи Україну ще й в атомно-енергетичну залежність, або ж безпосереднє керівництво російською стороною атомною галуззю в Україні, що підриватиме національну безпеку нашої держави і ставитиме її в напружені ситуації. Від виконання цих завдань залежить обсяг подальшої присутності корпорації «Росатом» на українському і європейському ринках. Конкурентною компанією є Westinghous, яка навесні 2008 року підписала контракт на поставку ядерного палива на три енергоблоки Південноукраїнської АЕС з НАЕК «Енергоатом» на період з 2011 до 2016 року. Фактично Росія програла з цим контрактом, відповідно підписання якого 2 жовтня 2009 р. між українським НАЕК «Енергоатом» і російським ВАТ «ТВЕЛ» не відбулося. Росія, в свою чергу, обвинувачує Україну в політизації питання забезпечення українських АЕС ядерним паливом. Зацікавленість Росії Україною у цій сфері можна пояснити значними економічними вигодами, які російська сторона може отримати від обслуговування усіх 15 енергоблоків радянського дизайну типу ВВЕР. Росія намагається стали лідером у цій галузі і до 2030 року прагне володіти 30% світового ринку ядерного палива. Для того, щоб досягнути цього їй необхідно збільшити кількість атомних енергоблоків, зокрема будівництво нових в Україні. Росія має й наміри, щоб Україна, обравши російські технології для вироблення ядерного палива, згодом будувала енергоблоки з використанням лише російських реакторів.

До сьогодні не є остаточно врегульованою і проблема державного кордону. Демаркація і делімітація українських кордонів не завершена, зокрема юридично не оформленими залишаються кордони з Росією, Молдовою, Білорусією, а донедавна існували й українсько-румунські дилеми. Лінія кордону проходить умовно в певних межах. Це й створює проблему нелегального перетину кордону, наприклад, із Білоруссю, жителями прикордонних населених пунктів. Двосторонній договір «Про державний кордон», підписаний 18 серпня 1999 року і ратифікований Верховною Радою України 6 квітня 2000 року, залишався нератифікованим парламентом Молдови. Кроком вперед стало підписання в січні 2010 року програми українським урядом з представниками молдовської влади про демаркацію кордону протяжністю 452 км. Це дає змогу в майбутньому сподіватися на вирішення проблем з кордонами з сусідньою державою, сприятиме підвищення регіональної безпеки шляхом усунення ризиків і загроз від неконтрольованості кордонів, відкриває можливість розпочати переговори між Україною і ЄС щодо безвізового режиму. Однак, найбільш проблематичним залишається кордон між Україною та Російською Федерацією, який має загальну протяжність 2292, 6 км. Різне бачення способів врегулювання заважає вирішенню цих питань, оскільки українська сторона наполягає на впорядкування кордону за існуючими у світі політико-правовими стандартами, тоді як Російська Федерація наполягає на не зовсім правовому способі оформлення державного кордону. Відтак, у союзних договорах між країнами відсутні статті, що детально регулюють кордони на місцевостях. Незабезпечення необхідного рівня безпеки державних кордонів несе загрозу національній безпеці, сприяє зростанню міжнародної злочинності, контрабанди, нелегальної еміграції.

Перш за все, необхідно врегулювати статус Азовського моря і Керченської протоки. Нині Азовське море і Керченська протока є внутрішніми водами України і Росії. Українська сторона наполягає на тому, щоб Азовське море отримало статус територіального моря і для України, і для Росії з чітким розмежуванням його економічних зон. Тоді як росіяни наполягають закріпити володіння цих вод за двома країнами без будь-яких спеціальних позначань і розмежування з метою спільного використання ресурсів. Українські дипломати традиційно нарікали на позицію Росії, зазначаючи, що «у РФ виходять з того, що демаркація сьогодні не відповідає російським інтересам саме тому, що вона створить напругу як у міждержавних відносинах, так і в тих регіонах, населених пунктах, які існують на території двох держав». Однак, ніколи донині Україна офіційно не погоджувалась на відмову від демаркації кордону. Відмова від демаркації українсько-російського кордону є прямою загрозою національній безпеці України.

«Каменем спотикання» стало розташування воєнно-морських баз Чорноморського флоту у Севастополі - найчисленнішого контингенту Збройних Сил Росії за кордоном. Звідси триває потужний вплив Росії на розвиток ситуації в Чорноморському регіоні. Флот залишається інструментом здійснення воєнно-політичного контролю над Україною. Забезпечення військової присутності Росії може створити неабиякі проблеми для збереження державного суверенітету України і в подальшому може перешкодити інтеграції до євроатлантичних структур.

Етнічна ситуація в країні також відображається на внутрішньому стані безпеки України і є її визначальним чинником. Найбільшою загрозою виникнення етнічних конфліктів є регіони - Крим та Закарпаття, а також важливим є й взаємовідносини етнічних меншин з титульною нацією та їх взаємодія між собою. Серед етнонаціональних проблем України кримськотатарська залишається найгострішою. Повернення кримських татар на свою історичну Батьківщину зумовило ряд проблем у внутрішній політиці України: облаштування репатрійованих кримських татар - капітального та житлового будівництва, забезпечення земельними ділянками, створення робочих місць для кримських татар, соціального захисту, відтворення та збереження національного та культурного середовища автохтонного етносу, надання статусу корінного народу, представництво їх у місцевих органах влади. Один з чинників загостреної уваги до кримськотатарської проблеми - ісламське віросповідання кримських татар, яке особливо виділяється на тлі або православної ідентичності, або атеїстичності більшості населення Криму. Крім цього, можлива загроза ісламізації населення, адже 9% населення сповідують іслам і отримують підтримку своєї релігії з боку Туреччини. Хоча сьогодні мусульманський рух у Криму не становить загрози стабільності держави, її територіальної цілісності. Більші сепаратистські настрої щодо Криму виражає Росія, оскільки частка росіян складає 58,3% і робить їх домінуюче положення. Більшість українців в Криму співвідносять себе з російським культурно-мовним середовищем. Процес русифікації триває й до сьогодні, незважаючи на проголошення незалежності і визнання української мови державною. Незадовільний стан справ з українським шкільництвом, а книгодрукування українською мовою взагалі відсутнє, на 200 російськомовних видань лише одна бюджетна україномовна тижнева газета «Кримська світлиця» мізерного тиражу, який не досягає навіть 10 тисяч примірників. Популяризація російського націоналізму на півдні України вносить деструктив і загрожує національній злагоді в регіоні, а відтак підриває стабільність у всій країні. Адже міжетнічний конфлікт в автономії може стати прецедентом для інших регіонів.

Наступним регіоном напруженої етнічної ситуації є Закарпаття. Учасники політичного русинства намагаються відокремити Закарпаття від України і штучно створити із закарпатських українців нового народу - русинів або радше прагнуть отримати статус самоврядної адміністративної території. Питання з суто етнічного перетворилося на політичне. Русини, маючи власну субкультуру, мову та інші атрибути народності, не вважають себе частиною українського народу. Причинами виникнення ідеологічної течії поряд з історичними передумовами є й зовнішньополітична зацікавленість, зокрема Росії, відстоюючи політичні та економічні інтереси та з метою підриву державної стабільності України. Загострення відносин між національними меншинами можуть породити конфлікти, загострення міжнаціональних відносин. Міжетнічні стосунки є найбільшим конфліктогенним чинником.

Останніми роками загострена ситуація і в гуманітарній сфері. Продовжується руйнування науково-технічного потенціалу України, зменшується фінансування науки, скорочення наукових кадрів, їх відпливу за кордон. В різних сферах суспільного життя домінує російська мова - наслідок русифікаторської політики Радянського союзу. Російськомовне населення, яке здебільшого мешкає на Сході України, принципово заперечує ідентифікацію себе як української нації, ігнорує державну мову, перевага надається російським ЗМІ, навчання на 98% ведеться російською. Але крім російськомовних росіян, є також і російськомовні українці, що ускладнює ситуацію. За даними Всеукраїнського перепису населення в 2001 р. українська мова є рідною для 67,5% жителів країни: для 85% - українців, 4% - росіян, 11% - для представників інших національних меншин. Для 29,6% жителів рідною є російська мова: в тому числі для 15% українців, 96% росіян та 31% представників інших національних меншин. За соціологічним дослідженням, яке проводилося у 2001 р. у південних і східних регіонах держави, перевагу радянській ідеології віддало 22,7% і 26% опитаних, які співставляють себе «радянським народом». Фактор «російськомовності» роз'єднує єдину націю на два світи і є причиною відсутності громадянського суспільства, почуття національної єдності. Мовна біполярність - постійний фактор напруги в Україні, постійний чинник міжетнічних конфліктів.