Суспільно-політичні рухи і їхня роль у сучасному суспільстві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

з політології на тему:

«Суспільно-політичні рухи і їхня роль

у сучасному суспільстві»

У створенні та функціонуванні політичної системи значну роль відіграють суспільно-політичні рухи -- своєрідна форма вияву політичної активності людських мас. Йдеться про спільну діяльність, об'єднання людей, що різняться своїми ідейними засадами і доктринами, цілями та способами досягнення, чисельністю і внутрішньою структурою, роллю у політичному житті, мірою адекватності потребам суспільного поступу тощо.

Загалом термін "рух" у політології використовується при вивченні дуже різнопорядкових явищ. В одних випадках розглядаються політичні сили, значною мірою глобального характеру, "інтернаціональні" -- як чинники світового політичного простору. Це, наприклад, національно-визвольний, робітничий, націонал-соціалістичний, соціал-демократичний та інші рухи. Протягом кількох десятиріч відчутною реалією був міжнародний комуністичний рух, а також рух країн, що не приєдналися до протистоячих блоків, і деякі їм подібні. Такі структури, як правило, об'єднання політичних партій, ґрунтуються на відносинах солідарності -- морально-політичній, часто економічній. Так, функціонування і дієвість міжнародного комуністичного руху значною мірою залежали від фінансової і матеріальної допомоги колишньої КПРС "братнім" компартіям інших країн. Існували і відповідні форми координації та взаємоузгодження дій проти спільного ворога -- "міжнародного імперіалізму". Це Комінтерн, міжнародні і регіональні наради комуністичних і робітничих партій та ін. Звичайно, такі рухи не могли не впливати на політичне життя тих чи інших держав, у тому числі на функціонування їх політичних систем. Проте акцент в їхній діяльності був глобальний, спрямований на досягнення певних цілей у міжнародному масштабі.

Усі ці рухи були властиві індустріальному суспільству, їх мобілізаційний потенціал корінився в конфліктах цього суспільства. Водночас із кризою індустріалізму стала реальністю і криза адекватних йому рухів, зокрема класичного робітничого руху.

Але існують рухи іншого порядку, які передусім виступають як політична сила всередині держави, як складова політичної системи або істотний фактор її заміни чи вдосконалення. Це суспільно-політичні рухи постіндустріального, а також перехідного від тоталітаризму до демократії суспільства. У політологічній літературі вони не завжди називаються суспільно-політичними. Використовуються терміни "соціальні", "громадські" та інші рухи. Поза тим усі вони є соціальними, оскільки безпосередньо стосуються громадянського суспільства, с його породженням або передумовою створення. Ці рухи політичні тією мірою, якою вони "вплітаються" в політичне життя країни, і для досягнення інтересів своїх учасників виходять на владні структури -- чи то з метою одержати їхню підтримку, чи то прагнучи усунути існуючу владу.

Суспільно-політичні рухи -- це відповідна організація і водночас політична поведінка, певна її мотивація. Як складний багатогранний феномен суспільно-політичні рухи слід аналізувати передусім з позиції теорії мобілізації ресурсів, тобто як один із видів організації, що має внутрішні і зовнішні ресурси розвитку. При такому підході головне в суспільно-політичних рухах -- організація, яка визначає їхню життєздатність. З позиції теорії колективної поведінки суспільно-політичні рухи виступають як форма колективної діяльності в умовах правової держави. Саме така держава забезпечує механізми розв'язання соціальних конфліктів у межах існуючого суспільно-політичного ладу. Нарешті, соціально-психологічна теорія пояснює причини участі в рухах психологічною мотивацією, що з'являється в індивідів унаслідок депривації, тобто відчуття невдоволення існуючим становищем, а об'єктивно -- прагненням певної групи людей досягти рівня інших груп, більш розвинених чи благополучних.

Оскільки суспільно-політичні рухи різні за своїми характеристиками, то і класифікувати їх можна по-різному. Так, Е. Гідденс виділяє чотири типи суспільно-політичних рухів.

Перший тип -- трансформативні рухи, спрямовані на радикальні зміни в суспільствах, частиною яких вони є. Ці зміни глибокі, всеохоплюючі і часто насильницькі. Другий тип -- реформативні рухи. Вони більш обмежені в прагненнях, пов'язані з певними перетвореннями в суспільстві і спрямовані на зміну лише деяких сторін існуючого суспільного порядку. Наприклад, такі рухи є реакцією на специфічні види несправедливості або нерівності. Третій тип -- рухи порятунку, що ставлять за мету звільнити людей від таких життєвих шляхів, які розцінюються як гріховні. Саме такими є, наприклад, різноманітні релігійні течії, що прагнуть спасіння особи. Нарешті, четвертий тип -- альтернативні рухи, спрямовані на досягнення часткових індивідуальних змін. Вони не намагаються досягти повної зміни звичок індивідів, а зосереджені на усуненні якихось специфічних негативних рис людей.

За різними ознаками класифікуються також політичні партії. Можливий тільки порівняльний, відносно узагальнений аналіз рухів та політичних партій з метою виявити специфіку перших щодо других. Так, якщо партії можна визначити як певні ідеологічні спільності, кожна з яких прив'язана до відповідної політичної ідеології (консерватизму, лібералізму, соціал-демократії, марксизму-ленінізму та ін.), то для суспільно-політичних рухів подібна ідентифікація не обов'язкова, в усякому випадку не чітко виявлена. Учасниками кожного з них можуть бути прихильники різних ідеологій. Звичайно, і тут присутня певна інтегруюча ідея-- віддзеркалення спільного інтересу, що об'єднує громадян у рух, але саме така ідея, на якій не ґрунтуються існуючі традиційні партії.

На відміну від партій, програми яких є по суті багатоцільовим відображенням соціально-політичних доктрин, рухи зорієнтовані на досягнення якоїсь окремої, досить чітко окресленої конкретної мети, задоволення відповідної соціальної потреби. Хоча мета ця може відображати інтереси тільки окремих прошарків населення, а може бути загальнонаціональною і за певних умов трансформуватися в загальнолюдську.

Суспільно-політичні рухи не ставлять перед собою мету завойовувати державну владу, що є характерним для політичних партій. Проте вони можуть зіграти істотну роль при зміні правлячих сил і навіть характеру влади. На відміну від політичних партій ніякими своїми структурами рухи не входять у державні інститути, хоча є частиною політичної системи суспільства, їх вплив на уряд здійснюється опосередковано.

На відміну від централізованих партій, суспільно-політичні рухи, як правило, тривких довгочасних організаційних структур не мають. Відсутнє і фіксоване членство. Більше того, участь у них не перериває членства в тих або інших політичних партіях. Суспільно-політичні рухи -- це єдина соціальна організація, яка може об'єднати людей різної партійної належності для досягнення певних політичних цілей. І тим вона відрізняється від політичних партій.

Різниця полягає також в тому, що час існування суспільно-політичних рухів коротший, аніж політичних партій як усталених організацій. Тому їх діяльність більш динамічна, спресована у часі.

Суспільно-політичні рухи -- це феномен, який у своєму розвитку проходить певні стадії. Згідно з поглядами Е. Вятра, на першій стадії створюються передумови виникнення політичного руху. На ґрунті незадоволення існуючим станом речей з'являється потреба в діях, спрямованих на його заміну, що призводить до пошуків контактів найбільш активних індивідів, що уособлюють це незадоволення. На цій основі згодом започатковується ініціативна група.

Друга стадія -- артикуляція політичних прагнень. Вона відбувається на основі об'єднання індивідуальних прагнень, а отже, вичленування із них найбільш істотного, спільного. Наслідком артикуляції є поява певних програмних документів або формування платформ чи суспільно-політичних доктрин.

Далі настає стадія залучення до руху нових прихильників шляхом пропаганди й агітації програмних настанов, цілей і методів їх досягнення. Поряд з цим розпочинається діяльність по реалізації завдань суспільно-політичного руху. Це стадія розвитку політичної діяльності. Вона, звичайно, найбільш відповідальна і є своєрідною перевіркою життєздатності руху, його адекватності потребам суспільного розвитку.

Нарешті, остання стадія -- затухання руху, коли його цілі досягнуті або з'ясувалося, що їх неможливо реалізувати. Це призводить або до повного припинення суспільно-політичного руху, або до утворення на його ґрунті політичних партій.

Функціональне значення суспільно-політичних рухів багатогранне. Вони грають суттєву роль у структуруванні політичної системи. В тоталітарних державах загальнонаціональний рух взагалі замінює політичні партії. Якщо йдеться про демократичні режими, то такі рухи поряд із політичними партіями є необхідним їх компонентом.

Власне кажучи, без цих інститутів політична система не завершена, їх структуруюча функція визначається і тим, що саме на ґрунті суспільно-політичних рухів виникають нові політичні партії.

Істотним є також значення рухів у формуванні і поновленні правлячої еліти, зокрема за рахунок контреліти, представленої провідниками опозиційних урядові суспільно-політичних рухів.

Дуже важлива комунікативна функція рухів. Так, своєрідним індикатором незадоволення суспільних потреб можна вважати саме виникнення тих або інших суспільно-політичних рухів. Через них незадоволені потреби адресуються державним інститутам і центрам прийняття політичних рішень. Рухи виступають і як компонент системи груп тиску, під впливом яких формується державна політика. Крім цього, вони є інституціоналізованим каналом залучення людей до політики. Суспільно-політичні рухи за певних умов, наприклад кризи тоталітаризму, виступають як чинник соціальної і політичної дестабілізації. В інших випадках вони грають роль соціально-політичних стабілізаторів.

Суспільно-політичні рухи є суттєвим фактором подолання авторитарних і тоталітарних режимів. Це визначається характером переходу до демократичної політичної системи. Існують різні погляди щодо цього переходу, а отже, ролі масових рухів.

Е. Вятр вказує на його три можливі форми. Перша -- реформа зверху, коли автократичні правителі за власною волею, а не під тиском опозиції, вирішують змінити існуючу систему. Крім цього, мають досить мудрості і волі, щоб втілити в життя програму демократичних перетворень.

Друга форма -- "абдикація". Авторитарні режими, опинившись у тупиковій ситуації, дуже швидко терплять поразку і капітулюють.

А ось третя форма -- це поступові реформи, узгоджені між можновладцями й опозицією.

А от А. Турен зазначає, що не можна говорити про процес реформування комуністичних режимів. Автономія, політична диверсифікація суспільства не сумісні з центральним елементом цих режимів -- політичною гегемонією комуністичної партії. Тому комуністичні режими не трансформуються. Насправді перехід до демократії це не хвиля реформ, а подолання комуністичного режиму. Проте А. Турен, як і Е. Вятр, не заперечують ролі суспільно-політичних рухів у подоланні тоталітаризму.

Існує також теза, згідно з якою демократичні режими не обов'язково виникають на ґрунті народних рухів, а, як правило, є результатом діяльності еліт, зацікавлених в збереженні свого панування, забезпеченні міжнародної законності, усуненні можливості або принаймні зменшенні внутрішньої нестабільності. Якщо демократизація відбувається революційним шляхом, то необхідні компроміс і згода між елітами, які не брали участі в тоталітарному правлінні. Якщо йдеться про еволюційний шлях, то ініціативу змін у суспільстві беруть на себе правлячі кола існуючого режиму.

При такому підході, по суті, абсолютизується роль еліт. Масовим народним рухам відводиться другорядне значення. Насправді ж саме масові рухи мають вирішальний вплив на прийняття елітами тих або інших рішень. Без тиску народних мас перехід до демократії був би неможливим навіть у країнах, в яких це не пов'язане зі зміною соціально-економічного ладу, наприклад, в „Іспанії, Греції, Португалії.

Сучасні суспільно-політичні рухи в демократичних державах Заходу є невід'ємним компонентом їхнього політичного буття. Вони є одним із виявів раціонального плюралізму, доповнюють і посилюють ефективність багатопартійності. Офіційні партії не можуть не рахуватися з суспільно-політичними рухами. Якщо навіть вони втратили можливість співпрацювати з рухами, то контроль за їхньою діяльністю намагаються зберегти. В свою чергу, якщо якийсь новий соціальний рух хоче досягти своїх цілей, він повинен знайти можливість взаємодіяти з політичними партіями.

Масові демократичні рухи, за деяким винятком, не спрямовані проти існуючого суспільно-політичного ладу, навпаки, вони виступають як істотний чинник політичної стабільності, що дає змогу каналізувати соціальний неспокій і напруження. Це своєрідна компенсація можливостей існуючих у тій чи іншій державі партійних систем. Йдеться про намагання агрегувати, "політизувати", вивести на рівень владних відносин і активних політичних рішень ті суспільні запити, прагнення, які не можуть бути реалізовані через офіційні політичні партії.

Західні політологи зазначають, що вимагати зміни існуючих соціальних політичних структур нерозумно і несправедливо, наголошують на використанні ненасильницьких форм і способів політичної боротьби.

Від сучасних масових рухів у країнах усталеної демократії істотно відрізняються суспільно-політичні рухи, метою яких є повалення тоталітарних режимів. У тій чи іншій формі антитоталітарні рухи властиві усім східнослов'янським державам "реального соціалізму".

Загалом ці рухи покликані були, і так воно сталося, виконати "критичну функцію" щодо тоталітарних, комуністичних режимів. А. Турен наголошує, що головне питання посткомуністичних режимів у Східній Європі -- це питання про соціальні суб'єкти, здатні наповнити змістом посткомуністичні демократії. Це зумовлюється тим, що комуністичні режими не жалкували зусиль для знищення всіх незалежних соціальних суб'єктів -- від підприємців і профспілкових керівників до інтелектуалів і релігійних діячів. Хоча повністю в деяких країнах, зокрема Польщі, досягти цього вони не змогли. У зв'язку з цим не можна не бачити, що після падіння тоталітарних режимів поява нових еліт спостерігається не повною мірою. З одного боку, населення не сприймає колишніх комуністичних керівників. Разом з тим відсутні нові лідери в політиці, економіці, сфері інтелектуального життя, окрім таких символів визволення, як Л. Валенса і В. Гавел.

Природним результатом поглиблення суперечностей між тоталітарним імперським режимом і потребами суспільно-політичного розвитку народів стало виникнення масових рухів, які за їхніми прагненнями і роллю в політичному житті можна визначити як антитоталітарні, спрямовані на національне відродження. Це Народний Рух України, установчий з'їзд якого відбувся в Києві у вересні 1989 р. Ще раніше виник литовський "Саюдіс", утворилися народні фронти Латвії, Естонії, Молдови, Білорусі, Узбекистану та ін. А поряд з ними з'явилися інтерфронти -- своєрідна реакція на деякі занадто радикальні настанови національно-культурних програм народних фронтів, які, з точки зору російськомовного населення, обмежували його в правах.

Виникли й інші рухи, дуже різні за своїм громадсько-політичним спрямуванням -- від таких, що загалом мали демократичне, реформістське спрямування, до прокомуністичних і великодержавно-шовіністичних за своєю тональністю, впливом на політичне життя тощо. Таке розмаїття є відображенням, зокрема, суперечливості процесу подолання тоталітаризму, дії різних політичних сил, відсутності справжньої багатопартійності. Без сумніву, в міру утвердження демократичних засад одержить розвиток широкий спектр рухів, притаманних громадянському суспільству.

Ми ж звертаємося до суспільно-політичних рухів, що виступають як істотна, а в деяких випадках як головна сила перехідного стану суспільства, їх поява зумовлена надзвичайним загостренням соціально-політичних протиріч і є одним із виявів політичної кризи тоталітаризму, великого незадоволення народних мас існуючим станом речей. Ці рухи ще не стали об'єктом дослідження політологів. Проте їхні деякі специфічні риси вже виявилися. Так, вони демократичні за складом учасників і метою, їх виникнення спонтанне, свідчить про втрату впливу, дієздатності і повної неспроможності правлячої партії в кризових ситуаціях. Поява суспільно-політичних рухів зумовлювалася ще тим, що всі опозиційні щодо колишньої КПРС політичні партії знаходилися в ембріональному стані, не стали масовими, не здобули більш-менш широкої соціальної бази.

Головне саме те, що суспільно-політичні рухи виникли як такі, що фактично спрямовані не на поліпшення існуючого, а на перехід до іншого суспільно-політичного устрою.

Народний Рух України, як і "Саюдіс" і подібні їм, не зразу набули радикального спрямування. В їх депривації за короткий час відбулись істотні зміни. Спочатку, при їх виникненні це була реакція на загнивання "реального соціалізму" на фоні економічного і соціального поступу капіталістичного світу, трансформації індустріального суспільства в постіндустріальне. Малося на увазі "оновлення" соціалізму, його "перебудова", звільнення від деформації тоталітаризму. В 1968 р. гаслом празької весни був "соціалізм з людяним обличчям". Польська "Солідарність" теж спочатку виступала "проти адміністративного соціалізму, за соціалізм без деформацій". І Народний Рух України виник як суспільний потяг до перебудови. Проте в міру того як виявлялися утопізм "оновлення", "перебудови", нездатність колишньої КПРС на дійсно радикальні реформи, а криза суспільства дедалі більше ототожнювалася з марксистською концепцією соціалізму, рухи набували іншого спрямування. Вони радикалізувалися. Оскільки це відбувалося на фоні "національного ренесансу" як глобального феномена, а міжнаціональні суперечності в державі поглиблювалися і центр демонстрував неспроможність конструктивного підходу до їх зняття, ставало дедалі очевидніше, що подолання тоталітаризму і національне відродження можливі за умови усунення радянської імперії і створення незалежної Української держави. Народний Рух України, як і народні фронти, зокрема у Прибалтиці, набув - чітко вираженого національно-визвольного характеру. Саме тому він зміг згуртувати широкі верстви населення, всі демократичні сили в справі подолання тоталітаризму, в справі національного відродження.

З часу свого виникнення рухи проти тоталітаризму, за національну незалежність виконували важливі політичні функції. Так, вони були дієвим засобом виявлення інтересів різних соціальних спільностей та верств населення. Не слід недооцінювати їхню роль у формуванні громадської думки-- саме з їх ініціативи дуже часто виносились на громадське обговорення актуальні соціальні і політичні проблеми. В середовищі цих рухів відбувся процес селекції та становлення нових політичних лідерів. Це джерело формування правлячої еліти демократичного суспільства.

Щодо Народного Руху України, то він досить повно репрезентує все, що найбільш суттєво й універсально притаманне цьому політичному інститутові як знаряддю подолання тоталітаризму і утвердження національної незалежності. Рух виник як суспільно-політична організація відкритого типу -- доступна для всіх, незалежно від соціального і професійного стану, партійної, конфесійної й етичної належності. Це було своєрідним відображенням реальної політичної, соціальної і духовної різнобарвності і суперечливості життя сучасної України.

Поряд з тим його характерною рисою була висока інтелектуальність. Біля витоків Народного Руху України стояла Спілка письменників України та Інститут літератури АН України. Саме представники інтелігенції, насамперед творчої, були об'єктивно найбільш повно втягнені у вир громадсько-політичного життя.

Інтелектуальність мала особливе значення для політичного авторитету Народного Руху України, оскільки саме національна інтелігенція була покликана відновити віру народу в українську державність. Разом з тим демократизм

Руху, його фундаторів виявився в тому, що вірність національній ідеї органічно поєднувалася з проголошенням-- як однієї із складових політичного змагання -- рівності всіх націй і етнічних груп на теренах України. Програма Руху рішуче відмежувалася від орієнтації на асиміляцію національних меншин. Намагання вести виважену національну політику з врахуванням інтересів інших національностей було вирішальним фактором, що запобіг виникненню інтерфронтів в Україні.

Від самого початку існування Рух послідовно заявляв, що не претендує на завоювання влади. Але не відкидалась і не заперечувалась участь Руху у визначенні стратегії і тактики розбудови держави України, в практичному здійсненні широкого кола державних завдань, насамперед у завоюванні незалежності мирними, цивілізованими способами, при загальнонародній згоді.

Проявляється притаманний Рухові як політичній організації динамізм. Так, змінюється функціональне призначення цієї політичної сили (аналогічна тенденція спостерігається, як правило, і в інших республіках колишнього СРСР). Відбувається перехід від руйнівної критики тоталітаризму й імперських структур до позитивної діяльності по створенню нових, посткомуністичних політичних та інших інститутів. Опозиційне, критичне ставлення до нових владних структур має конструктивний характер. Його основна мета -- довести до кінця антитоталітарні процеси, запобігти небезпечним авторитарним тенденціям, усунути чинники, що гальмують національне відродження, створити найбільш сприятливі умови для переходу від посттоталітарного до демократичного суспільства.

суспільний політичний рух партія авторитарний

Список використаної літератури

1. О.І. Семків. Політологія. Львів, видавництво “Світ”, 1994.

2. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки). К.: Либідь, 2002.

3. О.І. Семків. Політологія. Хрестоматія. Львів, 1996.

4. В.Г. Поставний. “Основы политологии”. Киев, 1992.

5. А. Бондар. “Основы политологии”. Киев, 1991.

6. Ф.М. Кирилюк. Основи політології. Київ, 1995.

7. Ю.С. Шемитученко. Політичний енциклопедичний словник. Київ, 1997.

Размещено на Allbest.ru