Політичні партії і роль України на міжнародному терені

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Політичні партії і роль України на міжнародному терені

Питання 1. ОЗНАЧИТИ СУТНІСТЬ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ, ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ТА РУХІВ

Партії, громадсько-політичні організації і рухи є важливими інститутами політичної системи суспільства. У їхній діяльності конкретно виявляються засадничі принципи демократії -- політичний плюралізм, представництво, виборність тощо. Без них неможливі становлення і функціонування громадянського суспільства, реалізація інтересів мас.

Мета цієї теми -- визначити природу політичних партій, громадсько-політичних організацій і рухів, їх місце і роль у політичному житті, функції, типи тощо.

ПОХОДЖЕННЯ І СУТНІСТЬ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

Партія (від лат. partis -- частина) -- організована група однодумців, яка представляє інтереси частини народу і має на меті реалізувати їх шляхом завоювання державної влади або участі в її здійсненні.

Зародки партій у вигляді станових угруповань, які виражали інтереси різних верств панівного класу і боролися між собою за здобуття державної влади або вплив на неї, склалися ще у рабовласницькому суспільстві. Вже в VI ст. до н.е. в Греції діяли: партія великих землевласників -- педеї; торгово-реміснича поміркована партія -- парії; «селянська партія» -- діакрії. Це були регіональні політичні структури, які використовувалися аристократичними родами відповідних провінцій у політичній боротьбі. У Стародавньому Римі у II -- І ст. до н.е. протистояли одна одній партії оптиматів виробляти у зовнішній політиці правила поведінки, які будуть адекватними ситуації у світі і, водночас, відповідатимуть її власним національним інтересам. Немає сумніву, що проголошена Україною мета -- створення незалежної, правової, демократичної, миролюбної держави -- сприятиме зниженню рівня напруженості в Європі й у світі в цілому. З тією єдиною умовою, якщо нам пощастить, зазначав Президент Л.Д.Кучма, гармонізувати свою національну Ідею з напрямками та принципами розвитку людства, тобто якщо міжнародна і внутрішня політика України відповідатиме загальновизнаним міжнародним принципам і нормам, сприятиме розвиткові дружніх, добропорядних відносин з іншими народами і країнами.

Вказані чинники, цілком природно, привертають посилену увагу громадської і наукової думки України до проблеми формування її зовнішньої політики, визначення її пріоритетних векторів, що робить необхідним й' окреме висвітлення.

Питання 2. СУЧАСНЕ МІСЦЕ УКРАЇНИ У СВІТОВОМУ СПІВТОВАРИСТВІ

політична партія міжнародна співпраця

За роки незалежності Україна досягла на міжнародній арені значних успіхів і здобула широкий міжнародний авторитет. Доказом цього є не тільки її міжнародне визнання як суверенної держави майже всіма країнами світу, але й те, що Україна обрана на два роки представником Ради безпеки від Центральної та Східної Європи, її активно залучають до участі в міжнародних миротворчих операціях, вона вельми активно співпрацює з іншими європейськими державами в рамках програми «Партнерство заради миру» і є досить впливовим її членом.

Не менш важливим є й те, що Україна бере участь у діяльності багатьох міжнародних, у тому числі міжурядових організацій -- сьогодні вона є членом близько 50 таких організацій. Це дуже важливий аспект зовнішньополітичної діяльності, оскільки він створює реальні можливості для взаємодії практично з усіма державами світу в рамках багатосторонньої дипломатії. Членство в цих організаціях доповнює і розширює двосторонні та регіональні механізми забезпечення фундаментальних національних інтересів України, використовуючи світовий досвід, а також відкриває доступ до інформації, статистики, експертних послуг, джерел технічної і фінансової допомоги. Завдяки участі в цих міжнародних організаціях можна забезпечити такі основні напрямки державної політики і національної безпеки, як входження в існуючі та створювані системи універсальної та регіональної безпеки, створення дійових механізмів захисту прав громадян України у світі, запобігання та усунення спроб втручання в її внутрішні справи, реалізація заходів щодо зменшення виливу наслідків Чорнобильської катастрофи та інше. Участь у міжнародних системах безпеки передбачає також участь у роботі двосторонніх і багатосторонніх керівних, виконавчих та забезпечуючих органів (політичних, воєнних, економічних тощо), спільне проведення планових та оперативних заходів у рамках міжнародної системи безпеки, що дасть можливість Україні брати участь у формуванні архітектури світового правопорядку, розв'язувати проблеми міжнародної безпеки, а отже і гарантії своєї національної безпеки. Членство в цих організаціях, активна позиція України в них дають неабияку користь, особливо коли доводиться розв'язувати такі проблеми, які ми не можемо розв'язати самотужки. До речі, основним мотивом держав для вступу в міжнародні організації є саме неспроможність власними силами розв'язати політичні, економічні, соціальні і культурні проблеми, які постають перед ними.

Співпраця з міжнародними організаціями, насамперед, з ООН, була чи не єдиним напрямом зовнішньополітичної діяльності України за радянських часів. Відтоді ситуація змінилася докорінно, але значення цього напрямку ніяк не зменшилося. Навпаки, значно зросло, і ця діяльність набуває нового характеру, наповнюється новим Змістом. Почався принципово новий етап діяльності української держави в ООН, де Україна співробітничає з іншими її членами на рівноправній основі як незалежна держава і де вона за останні роки стала ініціатором багатьох мирних акцій. За цей час вдалося оформити членство України практично в усіх головних світових та регіональних міжнародних організаціях, як, скажімо, Організація безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Рада Європи, Центральноєвропейська ініціатива, чи, зокрема, в таких важливих фінансових інституціях, як Всесвітній банк, Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції та розвитку.

Україна активно співробітничає з такою міжнародною організацією, як Європейський Союз, що є сьогодні, без перебільшення, символом розвитку інтеграційних процесів, і домагається статусу асоційованого члена в ньому. Не менш важливим є розвиток стосунків і з такою впливовою організацією, як НАТО. За декілька десятиліть свого існування ця організація цілком довела свою ефективність як гарант безпеки країн-учасниць, що породжує прагнення багатьох держав Центральної та Східної Європи до повноправного членства в ній. Якоюсь мірою враховуючи це бажання, НАТО втілює в життя ряд широкомасштабних міжнародних ініціатив: Рада Північноатлантичного співробітництва, Програма «Партнерство заради миру», Рада Євроатлантичного партнерства (РЄАП). Сьогодні в рамках РЄАП співробітничають 44 держави -- це члени НАТО і їхні партнери, тобто практично всі країни Євроатлантичного регіону, включаючи Росію. За цих умов розвиток співробітництва з НАТО слід розглядати не як визначення політичної орієнтації, а як об'єктивно обумовлений процес співробітництва з міжнародним інститутом, який відіграє головну роль у процесі європейської безпеки. Найяскравішим прикладом розвитку стосунків між Україною і НАТО стало підписання в червні 1997 року Хартії про особливе партнерство України з цією міжнародною організацією. Вже сам факт підписання цього документа слід розглядати як своєрідне визнання НАТО стратегічної ролі України в побудові нової схеми європейської безпеки, а також помітного внеску нашої країни у створення реальної зони стабільності в Центральній і Східній Європі. Про це свідчить той факт, що серед усіх країн Центральної та Східної Європи подібний документ НАТО підписано лише з Росією.

Про зростання ролі України у світі свідчить і те, що вона активно співробітничає із світовим співтовариством на універсальному, регіональному та двосторонньому рівнях у розв'язанні глобальних проблем сучасності, які є спільною турботою людства: охорона навколишнього середовища, роззброєння, ліквідація неписьменності та недорозвиненості, охорона здоров'я, боротьба зі стихійними лихами, допомога біженцям, регулювання міграційних процесів, боротьба з наркоманією, злочинністю, тероризмом тощо. Використовуючи свій науково-технічний потенціал, Україна бере участь у мирному освоєнні космічного простору, про що свідчить міжнародна космічна програма «Морський старт». Керуючись міжнародними стандартами прав людини, Україна сприяє широкому розвитку гуманітарних та культурних контактів між країнами і народами, що також підвищує її міжнародний вплив.

Можна навести й безліч інших прикладів, які свідчать, що Україна вже посіла гідне місце у світовому політичному просторі. І це не випадково. Адже з перших кроків на міжнародній арені Україна заявила про себе як сучасну цивілізовану незалежну державу. Вона відразу урочисто проголосила, що визнає перевагу загальнолюдських цінностей, пріоритет загальних норм міжнародного права над нормами внутрішньодержавного права, що спрямовуватиме свою зовнішню політику на зміцнення миру й безпеки у світі, на активізацію міжнародного співробітництва, не визнає війну як засіб розв'язання міжнародних проблем і прагне брати рівноправну участь у формуванні системи колективної безпеки. Пізніше все це було конституційне закріплено, зокрема в статті 18 Конституції України: «Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права»¹³¹.

Усе це свідчить про прийняття Україною того типу міжнародного політичного мислення, який відповідає реаліям сучасного світу з його численними загрозами і водночас відповідає найкращим традиціям демократичної думки вітчизняного минулого. Як не згадати в цьом у зв'язку слова В. Винниченка: «Ми, українці, є одні з найкращих борців за світовий мир, за світову федерацію... Ми, українці, у світовій федерації вбачаємо найповніше забезпечення нашої національно-державної самостійності... Ми знаємо, що у світовій кон'юнктурі, яка твориться на планеті розвитком світової економіки, не може бути як слід забезпеченої самостійності. Тому ми, коли хочемо мати свою національну самостійність, мусимо бути в найперших рядах борців за здійснення Світової Федерації Народів, яка знищить будь-яку можливість однієї нації накинути другій своє панування»¹³².

Сьогодні Україна обрала одним із найважливіших завдань стратегічного порядку гуманітарну, культурну і політичну інтеграцію із Європою і, наскільки це можливо, ефективне економічне співробітництво з нею. Це найбільшою мірою відповідає її національним інтересам. Тим більше, що розвиток науки, освіти, релігії, мистецтва тощо в Україні нерозривно пов'язаний із розвитком європейської культурної традиції. Тому настанова на необхідність «входження» України в Європу, тобто прагнення бачити її повноправним учасником європейських процесів, не є схематичною або ілюзорною. До стратегічних інтересів України в Європі належать необхідність технологічної модернізації вітчизняного виробництва, можливість оволодіння наукомісткими технологіями, потреба у західних інвестиціях в українську економіку і у фінансовому співробітництві. Очевидно, що і для Заходу Україна становить безпосередній інтерес не лише з політичної точки зору, як важливий фактор формування системи колективної безпеки на європейському континенті, а й із економічної -- як великий споживчий ринок, джерело відносно дешевої робочої сили, як країна з невикористаним повною мірою інтелектуальним, науково-технічним і виробничим потенціалом.

Слід однак зауважити, що можливість входження України до європейських політичних і економічних структур багато в чому, якщо не в першу чергу, залежить від самої України, від того, наскільки радикально і швидко будуть відбуватися демократичні перетворення в усіх життєвих сферах, наскільки рішуче будуть відбуватися процеси реформування економіки. Не менш важливе й те, що кризовий стан української економіки, високий рівень невизначеності перспективи реформування господарської системи, нестабільність і недосконалість законодавства, відсутність достатніх гарантій приватної власності, розгул корупції, нерозв'язаність багатьох соціальних проблем стримують європейський капітал від активного виходу на потенційно привабливий український ринок. Західні фахівці небезпідставно вважають, що безпрецедентна криза, що її переживає Україна, не має об'єктивного виправдання з точки зору світового досвіду і з точки зору тих стартових можлив момент здобуття незалежності. Все це ще більше насторожує наших західних партнерів і загрожує зіпсувати міжнародний імідж країни. Україна задекларувала безумовну прихильність до високих стандартів ведення міжнародних справ і суворо дотримується їх у своїй зовнішній політиці. Але, водночас, вона продовжує залишатися одним із аутсайдерів у Європі щодо облаштування і демократизації свого внутрішнього життя. Між тим, сама по собі зовнішня політика із слабким тилом не може стати ні дієвим чинником регіональних відносин, ні ефективним засобом захисту національних інтересів. Отже, не зважаючи на помітні досягнення у сфері зовнішньополітичної діяльності, на помітне зростання міжнародного авторитету і впливу, поки що рано говорити, що Україна посіла у світовому співтоваристві місце, адекватне її можливостям.

Спрямовуючи свої зусилля на інтегрування в західний світ, Україна має вибудовувати свою зовнішню політику і довкола ближнього зарубіжжя. На особливу увагу заслуговує питання співробітництва з країнами Центральної Європи -- колишніми членами Ради Економічної Взаємодопомоги, яка за комуністичних часів визначала розвиток економічних інтеграційних процесів у рамках країн так званого соціалістичного табору. Тут реалізовані поки що далеко не всі можливості подолання негативних наслідків розриву економічних зв'язків, пов'язаних з розпадом РЕВ.

Слід однак відзначити, що на сьогодні найбільш виразно окресленим і чи не найважливішим напрямом інтеграції України є входження до системи співдружності незалежних держав (СНД). Значення цього напрямку визначається тим, що саме розрив народногосподарських зв'язків між країнами, які утворилися на терені колишнього СРСР, спричинив значною мірою ті кризові явища, які є характерними для всіх пострадянських країн. З розпадом Радянського Союзу й утворенням незалежних держав із колишніх його республік не вдалося перенести взаємовигідні інтегративні зв'язки на міждержавний рівень, що призвело до руйнування багатьох із них. Все це й зумовило необхідність створення нової спільності на якісно новій міжнародній основі, головним завданням якої є відновлення цих зв'язків та їх подальший розвиток. Проблема полягає в тому, що це об'єднання виявилося дуже аморфним і що чи не кожна країна-учасниця по-своєму розуміє його сутність і завдання. Тому на даному етапі найголовніше полягає в тому, щоб ліквідувати цю аморфність і знайти таку форму розвитку інтеграційних процесів у межах цієї організації, яка найбільшою мірою сприяла б реалізації інтересів усіх її учасниць і будувалася на основі їх рівнопраності і взаємоповаги як суверенних суб'єктів.

Отже, дуже важливою є проблема взаємовідносин України з Росією. Насамперед, через об'єктивні причини, стосунки з Росією завжди посідатимуть центральне місце в зовнішній політиці України, в розвитку, вплив «російського фактора» відчуватиметься і в стратегії внутрішньої політики, в усіх сферах суспільного життя. Характер українсько-російських відносин впливає на розвиток внутрішньополітичної ситуації в Україні. Суб'єкти політичної діяльності пов'язують із ними внутрішньополітичні проблеми, власні політичні інтереси ^намагання. Беручи до уваги, що політична карта України традиційно має регіональний вимір, незбалансованість відносин між двома країнами провокує певну напругу між її східними та західними регіонами. Враховуючи економічну взаємопов'язаність, певну залежність України від постачання російських енергоносіїв, багатовіковий досвід культурного обміну і взаємопроникнення, можна сказати, що російський напрямок є одним із найважливіших стратегічних напрямків зовнішньої політики України і що невирі-шеність окремих аспектів взаємовідносин між двома країнами не відповідає інтересам ні українського, ні російського народів.

Слід додати, що з точки зору геостратегічних інтересів України не існує (і не може існувати, враховуючи економічну, культурну та історичну близькість) принципових перешкод для того, щоб визнати Росію своїм геостратегічним союзником. Існуюча в стосунках між Україною і Росією напруженість значною мірою штучна і спричинена дією суб'єктивних факторів. Адже ні в культурному, ні в економічному, ні в політичному або військовому вимірах вона не має достатніх підстав. Ця штучність стала наслідком невміння або небажання політичних еліт двох країн працювати в режимі політичного діалогу.

Важливою віхою в теорії та практиці стратегічного політичного планування і прогнозування є вихід у світ книги відомого американського політолога, соціолога і футуролога Збігнєва Бжезинського «Велика шахівниця. Панування Америки і його геостратегічні імперативи». Головною думкою книги є необхідність «лідерства США у глобальному масштабі», ролі Америки як «єдиної наддержави» сучасного світу у чотирьох ключових галузях - військовій, економічній, технічній і культурній, які і надають їй глобальної політичної ваги.

Водночас 3. Бжезинський попереджає американців про те, що є один суперконтинент, потенційна могутність якого в цілому переважає могутність США. Це - Євразія, на яку припадає 75 % населення Землі, 60 % внутрішнього валового продукту, 75 % енергетичних ресурсів. Вона відіграє роль світової осі. І та держава, яка стане тут домінувати, матиме вирішальний вплив у двох із трьох економічно найрозвинутіших регіонах планети -- Західній Європі і Східній Азії, а в політичному відношенні контролюватиме розвиток подій на Близькому Сході і в Африці. Західний фланг Євразії (де домінують Німеччина і Франція) і східний фланг (Китай) не дуже турбують США. Головним суперником США, на думку 3. Бжезинського, залишається Росія, яку цей стратег називає «політичною чорною діркою»¹ , і пропонує на місці Російської Федерації, як цілісної держави, встановити політичне децентралізовану конфедерацію, що складатиметься з європейської Росії, Сибірської республіки і Далекосхідної республіки.

У будь-якому випадку - вдасться США розчленувати Росію чи ні - необхідно турбуватись про зміцнення життєздатності всіх нових незалежних пострадянських держав -- України, Азербайджану, Узбекистану, інших держав Середньої Азії, щоб вони змогли стримувати «будь-які імперські наміри Росії».

3. Бжезинський у своїх стратегічних прогностичних розробках особливе геополітичне місце відводить Україні, відзначаючи, що відновлення імперії на теренах колишнього СРСР без України є малоймовірним, бо «імперія без України означало б, що Росія стане більш «азіатською» і більш віддаленою від Європи».

Україна, за прогнозом 3. Бжезинського, у випадку розширення ЄС і НАТО виявиться в позиції вибору стосовно приєднання до однієї або до обох цих організацій. Захід повинен зрозуміти, що «декада 2005-2015 років - це той час, коли необхідно залучати Україну до прогресивного приєднання».

Геополітична логіка прогностичних сценаріїв 3. Бжезинського зводиться до того, щоб на світовій шахівниці залишився один король. Його король -- Сполучені Штати Америки, а інші фігури були б звалені, пішаки -- скинуті до ніг.

Зазначимо, що історія знає чимало претендентів на володіння світом. І вона зафіксувала таку закономірність: якщо яка-небудь держава починає відкрито претендувати на світове панування і проводити відповідну політику, то інші країни, або, принаймні, їх більша частина, починають протидіяти цьому

У міжнародних відносинах превалюватимуть конфлікти не ідеологічного чи економічного характеру, а, насамперед, спричинені культурними відмінностями. Національні держави будуть най-впливовішими «акторами» на міжнародній арені, у світових справах, але головні конфлікти відбуватимуться між народами та соціальними групами різних цивілізацій. Саме зіткнення, конфлікт цивілізацій домінуватиме у світовій політиці. Межі, які поділяють цивілізації, стануть передовими битв майбутнього.

Конфлікт між цивілізаціями буде останньою стадією в еволюції конфлікту сучасного світу. У жовтні 1999 р. директор Центру міжнародних проблем Гарвардського університету професор С. Хантінгтон відвідав Київ і виступив у Національному інституті стратегічних досліджень при Раді національної безпеки та оборони з лекцією «Новий світовий порядок у XXI столітті і європейський вимір».

Повторивши основні постулати своєї теорії, він констатував, що після «смерті ідеологій» рушійною силою конфліктів у світі є циві-лізаційні відмінності. На його думку, цивілізаційні, культурно-релігійні відмінності більш суттєвіші, ніж ідеологічні чи економічні.

Вчений нараховує 8 основних цивілізацій: західна, китайська, японська, індійська, православна, латиноамериканська, ісламська, африканська. Сім наймогутніших країн світу належать до п'яти цивілізацій.

Вихід основних цивілізацій на світову арену, залучення їх до процесів глобалізації є не лише новим, позитивним етапом розвитку людства, але й містить загрозу нових -- міжцивілізаційних -- конфліктів.

На думку С. Хантінгтона, «цивілізаційний розлом» перетинає Україну навпіл, розділяючи її по Дніпру на західну і східну частини. Він відводить Україні важливе місце в системі європейської безпеки і відносить її до третього рівня країн за своєю класифікацією (перший -- США, другий -- великі регіональні держави). Американський вчений вважає Україну другорядною регіональною державою з числа тих, хто обмежує вплив великих регіональних держав. Зокрема, серед таких другорядних держав називаються Аргентина (врівноважує вплив Бразилії), Пакистан (Індія), Україна (Росія), Саудівська Аравія (Іран), Єгипет (Ізраїль), Австралія (Індонезія). Таким чином, наша держава є одною з дуже важливих фигур на міжнародній арені, бо спричиняю вплив на розвиток розташування сил в міжнародній ситуації і відносинах.

Література

Конституція України. -- К.,1996.

Концепція (основи державної політики) національної безпеки України. -- К.,2011.

Васильєва- Чекаленко Л. Україна в міжнародних відносинах. --К., 2008.

Белл Даниел. Грядущеє постиндустриальное общество. Опыт социального прогнозирования: Пер. с англ. -- М.: Academia, 1999. - 596 с.

Бжезинский 3. Великая шахматная доска. Господство Амери ки и его геостратегические императивы. -- М.: Междунар. от ношения, 1998. - 294 с.

Власюк О. С. Моделі аналізу та прогнозування соціального розвитку України. -- К., 2007.--197 с.

Гаврилишин Б. Я глибоко вірю у наше майбутнє // Віче. -- 2003. - № 12. - С. 3-8.

Гальчинський А. Україна: поступ у майбутнє. -- К.: Основи, 2009.-220 с.

Размещено на Allbest.ru