Доля політичної нації в поліетнічному суспільстві

102

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

Факультет історії, політології та міжнародних відносин

Кафедра політології та державного управління

Салахян Анна Михайлівна

Доля політичної нації в

поліетнічному суспільстві.

(Магістерська робота)

Науковий керівник -

професор, д.політ.н.,

Варзар І.М.

Чернівці 2006

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………..

РОЗДІЛ І СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМАТИКИ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1. Теоретичні підходи вітчизняних та зарубіжних вчених до визначення поняття “нація” ..........................................................

1.2. Теоретико-методологічні основи дослідження.

РОЗДІЛ ІІ ЕТНОІСТОРИЧНА ТА ПОЛІТИЧНА НАЦІЯ: ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ СПІВСТАВЛЕННЯ ТА ДИФЕРЕНЦІЮВАННЯ

РОЗДІЛ ІІІ СПЕЦИФІКА БУТТЯ ПОЛІТИЧНОЇ НАЦІЇ У ПОЛІЕТНІЧНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

3.1. Сучасна практика формування світових політичних націй……………………………

3.2. Українська політична нація: процес її становлення та перспективи....................................

ВИСНОВКИ.................................................................

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Переходу від індустріального до постіндустріального суспільства в техніко-економічній сфері відповідає перехід до громадянського суспільства в соціально-політичній сфері. Визначальною рисою громадянського суспільства, як відомо, є увага до прав людини. Продовжуючи цей логічний ланцюг варто сказати, що саме увага до прав людини прискорює формування політичної нації. На цей аспект останнім часом політологи звертають чимало уваги.

Актуальність теми дослідження. Тема магістерської роботи обрана дослідником не випадково. Тема етнічної нації у світових дослідженнях розвинута на досить високому рівні, а от термін політична нація як така, на нашу думку, починає лише тепер з'являтися як на сторінках наукових досліджень, так у дискусіях різних політичних вчених. Сам термін “політична нація” з'явилася, звичайно раніше, ще у ХVІІI ст. у Франції. Ще до її появи мали місце у світовому досвіді такі політичні нації, як грецька та римська. Саме дві останні стали наглядним прикладом існування та формування політичної нації, сьогодні ми вже можемо це стверджувати.

В Україні, якій у даній роботі буде приділено чимало уваги, сьогодні політична нація лише починає формуватися. Хоча деякі дослідники стверджують, що вона вже з'явилася - це пов'язано із так званою “помаранчевою революцією”. З даним висловлюванням автор роботи категорично не погоджується. Політична нація робить свої найперші кроки. Саме тому, важливість та актуальність обраної нами теми не потребує зайвих пояснень. Для правильної та ефективної побудови політичної нації в Україні не буде зайвим звернутися до світових прикладів формування політичних націй. Претендентів на політичну націю, яка б могла слугувати для нас у якості зразкової та такої, на яку варто рівнятися, є декілька; а саме: американська, канадська, фінська, російська, яка останнім часом робить усі потрібні кроки для стабільного існування. Це питання автор роботи виносить собі в один із пунктів завдань.

Політична нація створюється з метою консолідації суспільства - для досягнення спільних ідей, державних функцій. Бачимо, що вищенаведені ознаки політичної нації ніяк не можуть бути співставлені з державами тоталітарного, не демократичного режиму.

На нашу думку, хорошим ґрунтом для сходження політичної нації є саме поліетнічне суспільство. Саме у багатонаціональних державах потреба у політичній нації з кожним днем зростає. Тут, поряд із титульним етносом, нацією живуть інші етноси, які хочуть мати права тотожні правам титульного народу. Саме їхнє бажання жити одним життям, одними цілями дають підстави для підсвідомого створення політичної нації.

Політична нація консолідує людей. На нашу думку, саме етноси, які перебувають у меншості, і відчувають свою “роль другого ґатунку” створюють політичну націю, маючи на меті зрівняти свою роль у суспільстві із титульною нацією. Суспільство має відкривати кожному громадянину всі культурні горизонти, не може нікому обмежувати доступ до жодної із сфер діяльності, в тому числі за національною ознакою.

Границі та відмінності між націями поступово зникають. У суспільстві на зміну етнічній нації приходить політична нація, яка консолідує це суспільство. Національність, колір шкіри, віросповідання, релігія, мова чи раса людини - це все не є головними ознаками політичної нації. На думку автора, це відходить у минуле, або, принаймні, повинно було б відійти. Хорошими прикладами політичної нації на сьогодні є Канада, Швейцарія, Сполучені Штати Америки, Німеччина. У суспільствах цих країн вже майже немає місця вищеназваним стереотипам. Головними об'єднуючим факторами постають тут культурна, економічна та правова спільність. Саме в таких умовах може мати місце ефективна, раціональна політика суб'єктів влади.

Сьогодні в Україні політична нація лише починає з'являтися. Це, насамперед, проявляється у тому, що у нашому суспільстві вже менше поділяють людей за національною чи расовою ознакою. Тепер багато хто з російськомовних та етнічних росіян (та інших національностей), що проживають в Україні, стали українськими політичними патріотами, тобто патріотами фундаментальних прав та свобод людини. Це дійсно брак націоналізму та демократії. Цей націоналізм не етнічний, а саме політичний. Націоналізм етнічного характеру починає поступово зникати (в т.ч. й у Західній Україні). Росіянин, що живе в Україні, хоче створити іншу політичну систему. І проти українських пісень, віршів або прапорів нічого такого росіянин немає проти. Дозволимо собі висловити твердження, що деколи “не українці” прагнуть стерти міжнаціональні відмінності, у той час, коли українці намагаються наголошувати на них при найменшій нагоді. Так, як і говорилося вище, ініціаторами української політичної нації можуть бути інші етноси, які намагаються консолідуватися з українським титульним народом. У свою чергу, українці не завжди мають велике бажання прийняти “чужинців” у свою українську етнічну націю. Це, на нашу думку, може суттєво пригальмувати процес розвитку політичної нації в Україні.

На державному рівні про українську політичну націю заговорили ще у 2002 році. Це можна було почути у Посланні Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 році”. Було визначено основні завдання нового етапу трансформаційних процесів. Серед них - створення умов для реальної та орієнтованої на національні інтереси консолідації українського суспільства. Про українську політичну націю говорилося наступне: “повинна бути створена українська політична нація, де мають знайти відображення органічно вписані в європейський консолідаційний процес природні права як українського етносу, так і національних меншин. Економічною основою української політичної нації мають стати єдиний національний ринок і спільні національні інтереси у сфері економіки, політичною - демократична організація суспільства, соціальною - консолідований з іншими верствами населення середній клас, духовною - національна ідея, пропущена крізь призму інтересів особистості, та національні традиції”. Послання Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 році”. - К.: Інформаційно-видавничий центр Держкомстату України, 2003. - С. 14-15.

Мова йде також про загальнонаціональне примирення, регіональну єдність, становлення національної еліти та інші чинники суспільного процесу.

Бачимо, що про необхідність побудови у суспільстві політичної нації почали говорити ще у 2002 році. Але, на жаль, за ці три роки доля української політичної нації суттєво не змінилася. Хоча, звичайно, і відбулися деякі зрушення. Так, наприклад, таз звана “помаранчева революція” дала поштовх. Поштовх, насамперед, для відродження національної ідеї, а відродження національної ідеї, на наш погляд, є важливою передумовою для створення політичної нації.

Поняття національної ідеї, у деякій мірі, відображає суперечність між етнічним та політичним поняттям “нація”: навколо якої системи цінностей має відбуватися національна консолідація - етнокультурної традиції, що включає в себе також національну легенду і національну міфологію, чи цінностей громадянського суспільства і соціального договору. Політична нація складається на ґрунті національної державності та громадянського суспільства.

Важливим фактом є також те, що поняття політичної нації означає спільне громадянство, а громадянство є сталим правовим зв'язком між людьми і державою. Державна національна ідея, таким чином, можна твердити, передує ідеї політичної нації. Без державного суверенітету неможливо створити соціально-політичну структуру, що захищала б культурні інтереси і цінності нації. Однак держава не є самоціллю національного розвитку.

Отже, дана тема є надзвичайно актуальною і вимагає чіткого відображення дійсності, сучасного стану української політичної нації. Будуть, звичайно, розглянуті й етнічні нації, і світові політичні нації, але наголос хотілося б зробити саме на долю нашої політичної нації.

Мета і завдання дослідження полягають у здійсненні комплексного політологічного аналізу феномену політичної нації.

Основною метою магістерської роботи є дослідити політичну націю у поліетнічному суспільстві.

З огляду на поставлену мету визначено такі дослідницькі завдання:

- визначити теоретико-методологічну схему, за якою буде проводитися аналіз;

- звернути увагу на поглядах дослідників, які зробили чималий науковий внесок для вирішення даної проблеми;

- співставити етноісторичну та політичну націю;

- розкрити специфіку буття політичної нації в поліетнічному суспільстві (на прикладі американської, канадської, російської);

- визначити долю української політичної нації.

Об'єктом даного наукового дослідження є феномен націотворення.

Предметом аналізу виступає політична нація у поліетнічному суспільстві.

Тема політичної нації на сьогоднішній день не дуже розвинута у наукових працях дослідників, як вітчизняних, так і зарубіжних. Хоча, звичайно, американські та деякі європейські дослідники крокують на декілька кроків вперед порівняно з нашими українськими, та й російськими дослідниками.

Щодо теоретичної бази, то тут здебільшого використовувалися праці дослідників етнополітології та етнології. Досить змістовною та цікавою для нас виявилася книга “Етнос і політика: Хрестоматія”, автором якої є Прозаускас А.А. “Етнос и политика: Хрестоматия” /Авт.-состав. А.А. Прозаускас. - М.: Изд-тво УРАО, 2000, - 400 с. . Мета даного видання - дати уявлення про роль етнічних факторів у різних сферах та ознайомити з найбільш розповсюдженими підходами для дослідження етнополітичних та етнокультурних процесів. У хрестоматії надані роботи найбільш відомих сучасних зарубіжних вчених. Саме для теоретичних засад магістерської роботи були корисними особливо деякі розділи даного видання, а саме: “Етнос та етнічність”, “Нація та держава”, “Багатонаціональні суспільства”. Погляди на дану проблематику та аналіз понять “етнос”, “нація”, “багатонаціональне чи поліетнічне суспільство” подаються тут різними авторами. Зокрема, у даній науковій роботі нами використовувалися погляди Бромлея Ю.В. Бромлей Ю.В. Очерки теории этноса. М., 1983, - 327 с. , Арутюнян Ю.В. Арутюнян Ю. В., Дробижева Л.М., Сусоколов А.А. Этносоциология. Учебное пособие для вузов. М., 1999, - 234 с. . Опрацьовуючи феномен багатонаціонального суспільства, корисними стали роботи М.Дж. Сміта та К. Дейча, статті яких подані у вищезгаданій хрестоматії.

Надзвичайно цікавою стала робота Джамбатістта Віко та його “Засади нової науки про загальну природу націй” Дж. Вико “Основания новой науки об общей природе наций”. - Ленинград. - Изд-тво “Художественная литература”, - 1940, - 619 с., адже саме цього італійського мислителя деякі вчені сміливо називають першим етнологом.

Серед теоретичних посібників також нами були використаний навчально-науковий посібник Картунова О.В. “Вступ до етнополітології”. Картунов О.В. Вступ до політології: Науково-навч. посібник. - Київ, 1999. - 300 с. У даній роботі автор опрацьовує чимало теоретико-методологічних засад, звертається до аналізу сфери етнополітики. Картунов О.В. багато уваги приділяє дослідженням етнічних та етнополітичних проблем Заходу, і це допомагає йому зробити деякі висновки та зауваження стосовно української етнополітологічної науки; автор використовує вплив етнополітичної науки Заходу, звертається до чималої кількості західних етнополітичних теорій. Робить свій прогноз стосовно становлення та укорінення етнополітичної науки в Україні.

Важливими були погляди на проблеми етносу та нації Абдулатіпова Р. його “Етнополітика” Абдулатипов Р.Г. Этнополитология. Этнос и государство. Этнополитические конфликты - причины и пути их разрешения. Питер. - 2004. - 313 с. вміщує в собі багато теоретичної бази, розкривається суть предмету, об'єкту даної навчальної дисципліни. Приділяє увагу Абдулатіпов також методології дослідження етнополітичної науки.

Для отримання потрібних фактів щодо сучасності, стану досліджень стосовно “нації” та “політичної нації” в Україні, зокрема, стали важливими також праці та окремі статті таких авторів, як Варзара І.М. Варзар І.М. Із контекстів минулих літ. Вибране. Книга І: Держава і народ-етнос у політологічному дискурсі. К., 2003. - 573 с.; Ідейно-теоретичні засади державотворчої політики Л.Кучми. К.: 1999. - С.97-117.; “Проблема політичної нації у класичних інтерпретаціях і сучасних етнополітичних акцентуаціях” / Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. - Т. ІІІ, Чернівці: Рута, 2005. - С.39-56.; “В противном случае Украина перестанет существовать как государство” (Интервью с И.М. Варзарем) // Зеркало Недели / http://www.zerkalo-nedeli.com/nn/show/58/4395/, Бадзьо Ю.В. Бадзьо Ю.В. Національна ідея та національне питання - 10 років невизначеності // Політична думка. 2001, № 1-2, С.3-12.; “Український вибір” // http://www.pravda.com.ua/archive/2004/august/24/2.shtml / 19.04.2006, Євтуха В.Б. Євтух В.Б. Етнополітика в Україні: правничий та культурні аспекти. - К.: Фенікс, - 216 с., Кураса І.Ф. Курас І.Ф. Етнополітологія: перші кроки становлення. - К.: Генеза, 2004. - 736 с., Балушока В. Балушок В. “Нації етнічні, нації політичні, і перспективи етнонаціонального розвитку людства” // Наука і суспільство. 1997 № 9-10. - С. 26-31., Хорошилова О. Хорошилов О.Ю. Формування української політичної нації: передумови та перспективи: Автореф. - О., 2003. - 17 с.; “Українська політична нація: сценарій конституювання” // Політичний менеджмент. - 2004. - № 5 (8). - C.23-30. // Ідеологія державотворення як чинник формування політичної нації // Нова політика. К.: 2000, №4. - С.23-25. , Кресіної І. Кресіна І.О. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси. - К., 1998. - 391 с.; “Подвійна етнонаціональна свідомість як феномен поліетнічних держав” // Історія 2005, №3. С. 2-5. , Римаренка Ю.І. Етнос. Нація. Держава: Україна в контексті світового етнодержавницького досвіду: [Монографія] / Ю.І. Римаренко, М.М. Вівчарик, О.В. Картунов, І.О. Кресіна, С.Ю. Римаренко, С.О. Телешун, Л.Є. Шкляр; За заг. ред. Ю.І. Римаренка. -- К.: Ін-т держави і права НАН України. 2000.-- 516 с. тощо.

При дослідженні нашої проблеми були використані різні джерела та періодичні видання. Останні були чи не найголовнішим джерелом. Так, наприклад, було почерпнуто багато інформації, статистичних даних з наступних журналів: “Історія 2005”, “Людина і політика”, “Політична думка”, “Наука і суспільство”, “Етнополітологія в Україні”, “Нація і держава”, “Відродження”.

Серед джерел Інтернету варто виділити, насамперед, такі, як: Інститут глобальних стратегій www.igls.com.ua, Громадський простір www.civicua.org, Фонд “Демократичні ініціативи” www.dif.org.ua, Мережа аналітичних центрів України www.intellect.org.ua, Український Центр економічних і політичних досліджень ім. Олександра Разумкова www.uceps.org.ua, “Діалог” www.dialogs.org.ua. На цих сайтах багато уваги приділено цікавлячий мене проблемі, цікавою була продукція, яку надають дані аналітичні центри. Найбільш цікавим та змістовним для нас виявився сайт “Мережі аналітичних центрів” та “Громадській простір”. Саме на цих сайтах розміщено чимало потрібної інформації, даних. Багато дискусій та діалогів, що безпосередньо торкаються проблематики нашого дослідження, точаться на сайті “Діалог”. Мета цього сайту полягає у якомога різнобічнішому висвітленні фактів та уявлень спектра думок з актуальних питань гуманітарного, політичного та економічного розвитку нашої держави, а також позиціювання України на міжнародній арені. Тут можна побачити чимало цікавих та деколи суперечливих одна одній думок та поглядів на проблеми етносу, нації, особливо політичної нації. Цікавим є також Інтернет сайт “Анті-Оранж” http://anti-orange.com.ua , де особливо цікавими для нас були статті політолога, віце-президента НАН України П.П. Толочка.

Потрібними для нас також були роботи деяких дослідників, які приділяють чимало уваги теоретико-методологічним аспектам вивчення тих чи інших політологічних досліджень. Особливу увагу заслуговує книга доктора філософських наук, заслуженого діяча науки Росії - Е.Баграмова “Національна ідея: досвід історико-політологічного дослідження” Баграмов Э.А. Национальная идея: опыт историко-политологического исследования //www.ispr.ru/BIBLIO/JURNAL/Evra/eurasia050102bagram.htm / 04.03.2006 .

Корисним для нашої наукової роботи став навчальний посібник, автором якого є В.І. Бурдяк. Бурдяк В.І. Теоретичні та методологічні проблеми політологічних досліджень: Навчальний посібник. - Чернівці: Рута, 2005. - 104 с. Уданому посібнику автор розкриває теоретичні підходи, загальні та конкретні методи; цікавими є приклади, до яких вдається автор, щоб краще відобразити той чи інший підхід, метод.

Структура магістерської роботи. Специфіка проблеми, що стала об'єктом нашого дослідження, мета та завдання роботи зумовили її логіку та структуру.

Магістерська робота побудована на аналізі політичної нації, як у світовому масштабі, так і на державному рівні (у нашому випадку на прикладі України). Перший розділ роботи висвітлює стан розробки проблематики дослідження. На думку автора, дослідження політичної нації не можливе без детального та якісного аналізу проблеми самої нації, етнічної нації.

У магістерській роботі дослідник, розкриваючи тему політичної, відштовхується, насамперед, від нації етноісторичної. Так, у другому розділі, буде йти мова про еволюцію етноісторичної нації (за приклад взято українську націю), а також про найвизначніші та найперші приклади політичної нації.

Третій розділ магістерської роботи поділено дослідником на два підрозділи. Тут взято за мету проаналізувати сучасний стан формування політичної нації у поліетнічному суспільстві. Щодо сучасних політичних націй, то тут буде розкриватися специфіка буття канадської, фінської, американської політичних націй. На завершення, звичайно, не можна було б обминути увагою і початки формування української політичної нації.

В кінці роботи висновки та список використаних джерел (....найменувань). Обсяг магістерської роботи......

РОЗДІЛ І

Стан наукової розробки проблематики дослідження

Теоретичні підходи вітчизняних та зарубіжних вчених до визначення поняття “нація”

Проблема політичної нації - не нова. Тільки на перший погляд може здатися, що про політичну націю почали говорити порівняно недавно. В Україні особливу увагу політичній нації, як обов'язковому елементу громадянського суспільства, почали звертати у зв'язку із політичними процесами, які мали місце в 2004-2005 роках. Саме тепер у нашій державі точаться чимало наукових дискусій та суперечок на тематику нації, політичної нації. Формування єдиної політичної нації - це одна із цілей, яку поставила собі сьогоднішня політична еліта.

Будь-який напрям у науці з'являється тоді, коли суспільство почуває у ньому необхідність. У цьому сенсі етнополітологію можна вважати однією із найдавніших наук. Усвідомлення народами своєї осібності і несхожості на інші супроводилися не тільки спробами пояснити цю схожість, але й політичними претензіями на володарювання “не своїми” територіями.

У першому пункті Розділу І ми розглянемо еволюцію поглядів мислителів на поняття нація, спробуємо дослідити еволюцію етнополітологічного знання.

Витоки сучасних етнополітичних знань губляться у глибини віків. Поняття “етнос” починає фігурувати вже у V - ІV ст. до н.е. тоді ж і етнічний принцип утверджується як основа державотворення. Описуючи племена і народи, їхню культуру і звичаї, Геродот, Плутарх, Старабон закладали основи етнології. А в працях Арістотеля, Платона, Сократа, Цицерона та інших мислителів античності спеціалісти знаходять перші цеглини підвалин етнополітології. Уже в Стародавній Греції та Римі простежуються початки консервативних ідей, що обґрунтували політичний принцип “розділяй та володарюй”. Йдеться тут про ідеї месіанства та багатогранності, переселення народів та асиміляції, використання гасла “права народів” для обґрунтування та виправдання війн та рабства. Там же знаходимо перші витоки ліберально-демократичних підходів до моделювання взаємовідносин між племенами, народами, державами. Ідеї вільного розвитку культур, справедливої боротьби проти гноблення з'явилися майже одночасно з пошуками моделей ранніх федерацій та конфедерацій, обґрунтуванням недоторканності кордонів, поваги до законів тощо.¹¹ Курас І.Ф. “Етнополітологія: перші кроки становлення”. - К.: Генеза, 2004. - 24.

Бачимо, що найперші трактування та обґрунтування поняття “етносу” та “нації” почалося дуже давно. Повну еволюцію поглядів на дане поняття розглядати не будемо. Звернемо увагу на сучасні наукові теорії та підходи поняття “нація”, і на деякі переломні моменти у становленні науки про етнологічні знання.

Ведучи мову про еволюцію етнополітологічного знання, велику увагу треба приділити Джамбатіста Віко (1668-1744). Адже є підстави вважати цього італійського філософа та соціолога першим етнологом. Своєю роботою “Засади нової науки про загальну природу націй” Дж. Вико “Основания новой науки об общей природе наций” / http://abuss.narod.ru/Biblio/vico.htm, 12.02.2006.

він підняв філософію історії на нову, вищу для свого часу ступінь і заснував новий напрямок - психологію народів. Не заперечуючи існування божественного начала, від якого, у кінцевому рахунку, виходять закони історії; Дж. Віко вважав, що людство в особі націй розвивається в силу своїх внутрішніх причин. Як людина у своєму житті, за словами італійського філософа, від народження до смерті переживає три періоди - дитинство, юність і зрілість, так і кожен народ у своєму розвитку, від народження до загибелі, проходить три епохи - божественну, героїчну і людську. При цьому він вважав, що всі народи розвиваються паралельно. Держава виникає в героїчну епоху як панування аристократії і перетворюється в демократію в людську епоху. У демократичній державі тріумфує демократія і “природна справедливість”. Усі нації, на думку Віко, і це позитивна сторона його вчення, як варварські, так і культурні, якими б величезними проміжками місця і часу вони не відокремлювалися, дотримують три вічні і загальні звичаї: релігійні обряди, шлюби і поховання. З цих трьох речей починається культура, стверджує вчений. Кожен народ, досягнувши зрілості, приходить до занепаду. Потім настає новий кругообіг. Так ним була обґрунтована теорія історичного кругообігу, що зробила досить сильний вплив на весь наступний розвиток філософії історії.

Щодо більш сучасних трактувань походження нації та самої суті поняття, то варто звернути також увагу на погляди, насамперед, російського дослідника В. Тішкова.

Завдяки інтелектуальним, адміністративним і пропагандистським зусиллям, насамперед, В.Тішкова і його нечисленних однодумців-етнологів, у масовій свідомості і політичній культурі повільно і з трудом укорінюється відмінне від сталінського розуміння феномена і терміну “нація”.

Відразу відзначимо, що мова йде аж ніяк не тільки про термінологічну суперечку: категорія “нація” як кристал сконцентрувала і переломила у собі різні наукові і політичні проекти. “Перший ґрунтується на понятті нації як політичної спільності, чи співгромадянстві, другий розглядає націю як етнокультурну категорію, як спільність, що має глибокі історичні корені, соціально-психологічну чи навіть генетичну природу”.

Наскільки нам відомо, у сучасної західний етнології лише Е.Сміт почав спробу обґрунтовувати правомірність і необхідність співіснування цих підходів. Він звертає увагу на той факт, що шляхи формування націй багато в чому залежать від етнокультурної спадщини попередніх їм етнічних спільнот і від етнічної мозаїчності населення тих територій, на яких і відбувається становлення націй. Ця залежність служить для нього підставою виділяти “територіальні” і “етнічні” нації і як різні концепції націй, і як різні типи їхньої об'єктивації. Територіальна концепція нації, у його розумінні, - це населення, що має загальне ім'я, що володіють історичною територією, загальними міфами й історичною пам'яттю, що володіє загальною економікою, культурою і має загальні права й обов'язки для своїх членів”. Навпроти, етнічна концепція нації “прагне замінити звичаями і діалектами юридичні коди й інститути, що утворять цемент територіальної нації…навіть загальна культура і “громадянська релігія” територіальних націй мають свій еквівалент в етнічному шляху і концепції: віра в спокутні якості й унікальність етнічної нації”. Важливо відзначити, що Е. Сміт вважає ці концепції лише ідеальними типами, моделями, у той час як насправді “кожна нація містить риси як етнічної, так і територіальної”. Сміт А. Національна ідентичність Smith A. National Identity. L., 1991. P.14.

У новітній вітчизняній етнополітології ми знаходимо історіографічний факт, що свідчить про спроби подолання позначеного вище антагонізму змістовної інтерпретації поняття “нація”. Е.Кисриєв пропонує “по-новому поглянути на “конфлікт” двох основних, здавалося б, несумісних підходів до тлумачення поняття нації”. Він упевнений у тому, що “їх конфліктність лежить не в площині змісту, а в практиці конкретного історичного процесу”. Суть проблеми цей дослідник бачить у тому, що “політична єдність не буде стійкою без визначеної уніфікації всього етнічного розмаїття в ній..., у той час як етнічна єдність на певному етапі розвитку свого буття може придбати самосвідомість і утягнутися в процес свого національного (політичного) самовизначення”. Саме “такого роду конкретні ситуації”, на думку Е. Кисрієва, і “породжують “концептуальні” розбіжності у визначенні нації”. Кисриев Э.Ф. Национальность и политический процесс в Дагестане. Махачкала, 1998. С.9. Однак нам представляється, що суть розбіжностей у трактуванні нації виникає не з відзначених метаморфоз етнічного і політичного. Концептуальні антагонізми породжені принципово різним розумінням етнічного як такого: трактуванням нації як стадії в розвитку онтологізованого етнічного співтовариства в одному випадку, і принципово позаетнічного розуміння нації як співгромадянства, в іншому. Суть конфлікту не в тому, що один термін використовують для маркірування різних соціальних субстанцій, а в тому, що одна з цих субстанцій - міф. Поза цим конфліктом суперечка про змістовну насиченість поняття “нація” представляється суто термінологічним і таким що, передбачає досягнення консенсусу.

Відомий російський дослідник Р. Абдулатіпов, пояснюючи та аналізуючи різні концепції націй, зауважує, що у нас (на відміну від Заходу) “зовсім інші погляди на розвиток нації. Нації тут розглядаються як етнокультурні утворення, прив'язані до визначеної території, зі своїми традиціями, звичаями, моральністю тощо”. Абдулатипов Р.Г. Парадоксы суверенитета. Перспективы человека, нации, государства. М., Славянский диалог, 1995. С.32. Р.Абдулатіпов збагачує перелік іманентних, як йому представляється, властивостей цікавлячого нас феномену: “Нація - це культурно-історична спільність із самобутніми проявами мови, традицій, характеру, усього різноманіття духовних рис. Життєдіяльність нації... тривалий період зв'язаний з визначеною територією. Нації - найважливіші суб'єкти політичного, соціально-економічного і духовно-морального прогресу держави”. Абдулатипов Р.Г. Парадоксы суверенитета. С. 31.

Категорія “нація”, деколи навантажена в трактуванні етнічним змістом, стає каменем спотикання на шляху взаєморозуміння дослідників, які трактують цей феномен. При відсутності спеціальних пояснювальних інтродукцій часто навіть з контексту роботи не можна зрозуміти, що розуміє той чи інший автор, вживаючи нещасливий термін. Це створює часом майже нездоланні труднощі для історіографічних інтерпретацій і наукової критики. Єдина можливість зберегти комунікативний простір у науці, це досягнення консенсусу, відповідно до якого термін “нація” вживається суто у його політичному значенні, у тому значенні, у якому його вживає зараз більшість наших закордонних колег.

У Західній Європі першою і досить довго єдиною концепцією нації була територіально-політична концепція, сформульована енциклопедистами, що розуміли націю як “групу людей, що живуть на одній території і підкоряються одним законам і правителям”. Коротеева В.В. Энтони Смит: историческая генеалогия современных наций // Национализм и формирование наций. Теории - модели - концепции. М., 1994. С.32. Ця концепція була сформульована в епоху Просвітництва - тоді, коли інші способи легітимації влади були дискредитовані й у державній ідеології затвердилося розуміння нації як суверена. Саме тоді “нація була усвідомлена як співтовариство, оскільки ідея спільності національних інтересів, ідея національного братерства переважала в цій концепції над будь-якими ознаками нерівності й експлуатації усередині цього співтовариства”. Миллер А.И. Бенедикт Андерсон: национализм как культурная система // Национализм и формирование наций. Теории - модели - концепции. М., 1994. С.32.

В епоху формування національних держав націю розуміли як об'єднання громадян, як волю індивідів, реалізовану через суспільний договір. “Відображенням цієї тези і було знамените визначення нації як повсякденного плебісциту, дане К. Ренаном у його сорбонській лекції 1882 року” . Можна навіть сказати, що термінологічний “одяг” поняттю “нація” дав сааме К. Реннер на прикінці ХІХ ст. у книзі “Нація і держава”. Політологічні та соціологічні студії. Збірник наукових праць. - Т.ІІІ, Чернівці: Рута, 2005. - 39с.

Значно пізніше, у другій половині минулого століття, у бурхливій полеміці про природу нації і націоналізму в західній науці затверджується наукова традиція, в основі якої закладене сформульоване Х. Коном розуміння “націоналізму як первинного, формуючого фактора, а нації - як його похідної, продукту національної свідомості, національної волі і національного духу”. Kohn H. The Idea of Nationalism. The Study in its Origins and Background. N.Y., 1945. У роботах його найбільш відомих послідовників багаторазово затверджується й закріплюється висновок про те, що “саме націоналізм породжує нації, а не навпаки” Геллнер Э. Нации и национализм. М., 1991. С.127, що “націоналізм не є пробудження націй до самоусвідомлення: він винаходить їх там, де їх не існує”, Андерсен Б. Воображаемые сообщества. Размышления об истоках и распространении национализма. М., 2001. С.31 що “нація, що представляється націоналістами як “народ”, є продуктом націоналізму”, що “нація виникає з того моменту, коли група впливових людей вирішує, що саме так повинно бути”.

У своїй фундаментальній праці з афористичною назвою “Воображаемые сообщества. Размышления об истоках и распространении национализма” Б. Андерсен характеризує націю як “уявлене політичне співтовариство”, і уявляється воно, відповідно до такого підходу, “як щось неминуче обмежене, але в той же час суверенне”. Дефініція була настільки точною, що стала своєрідним символом, лицарським девізом наукового співтовариства конструктивістів.

Зрозуміло, що таке політичне співтовариство являє собою співгромадянство, індиферентне до етнокультурної ідентичності своїх членів. Нація при такому підході виступає як “багатоетнічне за своїм складом утворення, основними ознаками якого є територія і громадянство”. Саме таке значення має цікавляча нас категорія в міжнародному праві і саме з таким навантаженням уживається вона в офіційній мові міжнародних правових актів: “нація” трактується “як населення, що проживає на території держави…Поняття “національна державність” має в міжнародно-правовій практиці “загальногромадянський” зміст, а поняття “нація” і “держава” складають єдине ціле”. Тишков В.А. Межнациональные отношения в Российской Федерации. М., 1993. С.15.

Таке розуміння нації намагався впровадити в масову свідомість російського народу колишній президент РФ Б.Єльцин, коли усвідомив усю згубність своїх закликів до політичної суверенізації на етнічній основі. В одному зі своїх Послань Федеральним Зборам він зненацька заявив: “Безліч національних проблем породжено суперечливістю двох споконвічно закладених в основу державного устрою принципів…, протиріччя між ними будуть згладжуватися на основі нового, закладеного в Конституції розуміння нації як співгромадянства”. Ельцин Б.Н. Послание Президента Российской Федерации Федеральному Собранию "Об укреплении Российского государства". М., 1994. С.1994. С.48-49.

Примітна позиція В.Тішкова в полеміці про коректність і корисність уживання терміна “нація” у науковій і політичній риториці. Імовірно, дефініція ця після численних і малообгрунтованих докорів з боку концептуальних опонентів викликає в головного пропагандиста конструктивістських ідей у Росії гострі заперечення. Він констатує той, цілком очевидний факт, що “труднощі з визначенням поняття “нація пов'язані не зі складністю обумовленої матерії, а з епістимілогічно невірною посилкою додати значимість об'єктивної категорії по суті порожньому, але впливовому слову, що стало емоційним, за виняткове володіння яким сперечаються дві форми соціального угруповання людей - держави і етнокультурні спільноти”. Тишков В.А. Очерки теории и политики этничности в России. М., 1997. С.85 В.Тішков відмовляє “нації” у праві бути науковою категорією і переконує своїх читачів у тому, що це не більш ніж “політичне гасло і засіб політичної мобілізації”. З категоричністю зневіреного пише він про те, що “складаючись майже з одних виключень, застережень і протиріч, це поняття як таке не має права на існування і повинно бути виключене з мови науки”. Слідом за Р. Брубекером, В.Тішков дійде висновку про те, що через перевантаженість змістами і зайвої політизованості термін “нація” повинен бути вилучений з політичного вживання, оскільки феномен, що маркується цим терміном “просто не існує”, а тому випливає “забути про нації”.

Зрозуміло, чому заклик цей так роздратував Р. Абдулатіпова - забуття націй означало б втрату предмета наукових студій численних вітчизняних “націонзнавців” і професійних борців за “національне відродження”. На жаль, як відзначив К. Вердері, “неоднозначність поняття “нація” затрудняє його науковий аналіз, але полегшує його використання в політичній практиці”, у тому числі і не найбільш сумлінними політиками. І в цьому змісті заклик В.Тішкова зрозумілий і викликає співчуття. Але факт політичної еквілібристики цим терміном навряд чи може служити достатньою підставою для того, щоб дослідники могли “проігнорувати об'єктивний факт існування самого феномену” - нації як співгромадянства.
Відомою антитезою позиції В.Тішкова можна вважати і точку зору Г.Сетона-Ватсона, що “прийшов до висновку, що неможливо дати якого-небудь наукового визначення нації, незважаючи на той факт, що цей феномен існує тривалий час і буде існувати в майбутньому”. Seton-Watson H. Nations and States. An Enquire into the Origins of Nations and the Politics of Nationalism. Boulder, Colorado. 1977. P.5.

На відміну від В.Тішкова, він не сумнівається в реальності самого феномена, але, попри все те, свідомо відмовляється від усяких спроб відповідної категоризації. Цілий ряд дослідників, що присвятили себе дослідженням нації і націоналізму, констатують той факт, що “багато вчених, розглядаючи доктрину націоналізму, просто відмовляються від визначення нації. Вони або користуються змістом, що інтуїтивно розуміється, або взагалі вважають його винаходом націоналістів”. Так Е. Хобсбаум свою працю, що присвячена цікавлячим нас сюжетам, починає з відмовлення від будь-яких спроб дати апріорне визначення нації. Він переконаний у тому, що об'єктивні критерії (мова, етнос, територія) приречені на провал у силу того, що лише деякі безсумнівно національні утворення мають вище перелічені ознаки. Що ж стосується суб'єктивних критеріїв, таких як почуття приналежності до нації чи бажання ввійти в її склад, - вони не тільки не пояснюють, що таке нація, але і ведуть до небезпечної омани, що бажання скласти єдину націю досить для того, щоб вона з'явилася на світ. У силу цих розумінь Е.Хобсбаум називає “нацією” будь-яку велику групу людей, що вважають себе її членами”. Хаванова О.В. Два века европейского национализма. Что дальше? // Национализм и формирование наций. С.45. Але в контексті нашої теми важливо те, що “нація визнається соціальним утворенням лише остільки, оскільки вона зв'язана з визначеним типом сучасної територіальної держави, з “нацією - державою”, і міркувати про нації і національності поза цим контекстом не має…ніякого змісту”. Хобсбаум Э. Нации и национализм после 1780 года. СПб., 1998. С.19.

З'ясування парадигматики етнологічногічного знання має принципове значення у контексті конструювання адекватної нашим вітчизняним реаліям етнічної політики. Для нас важливо не просто констатувати, що “всі етнічні теорії і концепції можуть бути розділені, насамперед, по ознаці віднесення до конструктивізму або примордіалізму” і що “це членування є граничним і найбільш принциповим, оскільки мова фактично йде про те, чи існує “етнічна сутність”, а отже, предметна область в етнічній теорії”. Важливо це не тільки тому, що названі парадигми дозволяють точно позиціонувати і вчених, і концепції в теоретико-методологічних полях етнологічного знання, які вони пропонують. Важливо це насамперед тому, що всі етнологічні теорії і конструкції практичної політики, покликані, з погляду їхніх авторів, пом'якшити етнокультурну ситуацію тієї чи іншої держави, й оптимізувати її ж державний устрій (такі, що мають, на жаль, яскраво виражену етнічну складову) чи містять у собі солідаризацію з тією чи іншою парадигмою інтерпретації етнічного. При цьому одна парадигма - примордіалістська, яка спонукає до політизації етнічності, і відкриває етнічним антрепренерам безмежні можливості для етнополітичних спекуляцій і мобілізації етнічності в інтересах етнополітичних еліт. Друга парадигма - конструктивістська. Вона дає можливість обґрунтувати доцільність і необхідність деполітизації етнічності і деетнізації політики. Одна служить теоретичним виправданням збереження в поліетнічних державах моделі, за якої частина суб'єктів конструюються за етнічним принципом, проголошуються від імені “титульних” етнічних груп і фактично є інституціональною формою дискримінації представників “нетитульних” етнокультурних співтовариств. Друга інтерпретує модель, як форму територіальної демократії і дозволяє обґрунтувати проект уніфікації статусів, прав і повноважень усіх суб'єктів держави, забезпечення прав і свобод громадян країни поза залежністю від їх етнокультурної і мовної ідентичності і регіону проживання.
Дві розглянуті парадигми наукових досліджень в області етнополітології з всією очевидністю виходять за рамки академічних студій і служать концептуалізації тих чи інших політичних інтересів. Саме тому полеміка така гостра. На жаль, політична мобілізація етнічності останнього десятиліття привела до реанімації багатьох віджилих теоретичних догм з арсеналу “радянської теорії етносу”. Більш того, в етнополітологічній конфронтації догми ці трансформувалися в ідеологеми, а примордіалізм, як специфічна наукова традиція, припинив бути надбанням тільки вчених і все частіше освоюється вульгаризаторами науки. У ситуації ж гострих міжетнічних протистоянь, коли політична об'єктивація конструктивістських ідей могла б стати теоретичною підставою позитивних стратегій, конструктивізм, на жаль, залишається надбанням лише академічної науки.

Теоретико-методологічні основи дослідження.

Для більш повного та чіткого розуміння у методологічній основі даного дослідження, нижче ми наведемо визначення ключових для нашої роботи понять. Необхідність уточнення понятійного апарату викликана тим, що сучасні гуманітарні науки, у тому числі й політологія, часто, не ставлять твердих рамок для наукового визначення об'єкту, явища чи поняття. У контексті окремого дослідження такі рамки, безумовно, важливі і, передусім, у методологічному аспекті.

1. Нація - це полісемантичне поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Існує два основних підходи до розуміння нації: як політичної спільноти (політичні нації) громадян певної держави і як етнічної спільноти (етноісторичні нації) з єдиною мовою і самосвідомістю. Багатозначність поняття “нація” відбиває наявність безлічі концепцій феномена нації. Новейший философский словарь/ Сост. А.А. Грицанов. - Мн.: Издательство В.М. Скакун, 1998. - С. 178.

2. Під політичною націю розуміється не просто населення країни і не просте співгромадянство, а спільнота, об'єднана мовою, спільними символами, спільною лояльністю до держави та її законів, спільними інтересами, спільними надіями на майбутнє тощо. Картунов О. Вступ до етнополітології. - К.: ІЕУГП, 1999. - С. 134.

3. Ключовим поняттям у даній роботі також буде поняття “поліетнічне суспільство”. Поліетнічне суспільство - це держава, на території якої проживає багато етносів, це держава, яка в однаковій мірі надає та захищає інтереси усіх народів, що проживають на території цієї держави. Яценко Н.Е. Толковый словарь обществоведческих терминов. СПб., 1999 / http://jur.vslovar.org.ru/3253.html / 13.03.2006.

Ключовим дане поняття є саме тому, що найкращим та найефективнішим ґрунтом для створення та існування політичної нації є саме поліетнічна держава з громадянським суспільством. Тому дане поняття проходитиме “червоною ниткою” по всьому нашому дослідженню.

Отже, ключовими поняттями дослідження, за допомогою яких розглядатиметься структура та доля політичної нації є: саме поняття “нація”, “політична нація”, “поліетнічне суспільство” тощо.

У політології існує постійна проблема взаємодії двох рівнів знання: теоретичного та емпіричного. Предметом вивчення методології аналізу якраз і виступає ця взаємодія. Народження політологічного дослідження починається з відповіді на питання “що вивчати?” або “для чого і для досягнення якої мети вивчати?”

Існує багато підходів чи способів народження політологічного дослідження. Однак у ньому неприйнятні як надмірна жорстокість, так і довільність. Наведемо один із способів, який був зазначений у роботі українського дослідника Бурдяк В.І.. Даний спосіб допоможе у нашому дослідженні. Для цього використовується ланцюг питань: що вивчати? для чого і для досягнення якої мети вивчати? де і при яких обставинах вивчати? за допомогою яких засобів вивчати? мова тут іде про три складових елементи політологічного дослідження, які ми повинні виділити при аналізі нашої проблеми:

1. концептуальна схема дослідження (предмет і об'єкт, ціль, завдання, понятійний апарат дослідження);

2. методика збору емпіричних даних

3. методика обробки даних (форми представлення інформації, методи первинного аналізу, застосування загально логічних методів). Бурдяк В. Теоретичні і методологічні проблеми пролітологічних досліджень: Навчальний посібник. Частина І. - Чернівці: Рута, 2005. - С.67-68.

В етнополітології як наукової теорії, що досліджує етнічні явища в їхньому діалектичному взаємозв'язку з політикою, склалися теоретичні підходи, що опираються на різні методологічні принципи.

Усі наявні теорії і концепції етнічності на Заході можуть бути зведені до трьох основних методологічних підходів: примордіалізм, інструменталізм (він ще відомий за назвою ситуаціонізм) і конструктивізм.

Потрібно звернути увагу насамперед на те, що в теоріях примордіалістського підходу виділяються два напрямки: соціобіологічний та еволюційно-історичний. Прихильники першого розглядають етнічність як об'єктивну визначальну (примордіальну, тобто споконвічну) характеристику людства. Цей феномен вони пояснюють за допомогою еволюційних ідей як явище, детерміноване генетичними і географічними факторами, трактуючи етнічність як “розширену родинну групу” чи як “розширену форму родинного добору і зв'язку”. Курас І.Ф. Етнополітологія: перші кроки становлення. - К.: Генеза, 2004. - С.117.

Теоретики другого - еволюційно-історичного напрямку бачать етноси як соціальні, а не біологічні спільноти, які пов'язані із соціально-історичним контекстом. Це реальні групи з властивими їм визначальними рисами - мовою, культурою, ідентичністю.

До 60-70-х років XX сторіччя у світовій науці примордіалістській підхід, головним чином його другий напрямок, домінував, а в радянському суспільствознавстві був фактично єдиним до початку 90-х років.

Найбільш наукове обґрунтування у радянський час одержала теорія етносу. Основним досягненням радянської методології у вивченні людського суспільства, у тому числі етногенезу, був її історизм, тобто осмислення соціальних явищ у їхньому тривалому розвитку.

Вагоме місце в цих дослідженнях займають роботи П. Кушнера, зокрема, у його монографії “Етнічні території й етнічні кордони”, Кушнер П. И. Этнические территории и этнические границы. М., 1951. - С.212.

акцентується увага на значенні територіальної взаємодії етнічних співтовариств для процесів їхнього формування і розвитку, а також визначалася роль національнї (етнічної) самосвідомості як етнічного визначника. Для розрізнення народів він пропонував звертати увагу на мову, а також форми життя, одягу, кулінарію й інші елементи матеріальної культури. На думку науковця, значно складніше використовувати для цієї мети відмінності в області соціального порядку і явища духовної культури.

У розробці теорії етносу ведуча роль належить Ю. Бромлею, що визначав етноси як сталі сукупності людей, що характеризуються визначеними власними етнічними властивостями (мовою, культурою, етнічною самосвідомістю, закріпленим у самоназві). Ці властивості формуються лише при відповідних умовах - територіальних, природних, соціально-економічних, державно-правових. Бром лей Ю.В. Этнос и этнография. М., 1973, - С. 125

Соціобіологічний напрямок примордіалістського підходу в російській суспільствознавчій літературі представлено концепцією, сформульованою Л. Гумільовим. Автор розглядав етнос як природний, біологічний феномен, джерелом розвитку якого є пасіонарний поштовх. Якщо у своїх ранніх роботах він трактував етнос як біологічну одиницю, то в 80-х роках XX сторіччя запропонував вважати визначальним у його формуванні і розвитку такі фактори, як ландшафт, клімат тощо. При зміні ландшафту, відзначав дослідник, етнос утрачає свою природу і зникає. Гумилев Л.Н. Этносфера. История людей и история природы. Экоспрос, М.: 1993. - С.117.

Слід зазначити, що до примордіоналістського напрямку належать і такі відомі українські вчені, як: В. Наулко, А. Пономарьов і ін., що створили ґрунтовні роботи з актуальних проблем етнонаціонального розвитку українського суспільства.

У середині 70-х років XX сторіччя як реакція на неможливість примордіалізму обґрунтувати причини зростання національних рухів сучасного світу в західній науці виникає інша інтерпретація етносу, відповідно за яким він розглядається як інструмент, що використовується політиками в досягненні своїх інтересів. Такий підхід одержав назву інструменталізму чи ситуаціонізму.

Подібне розуміння етносу характерно, переважно, для політологічних досліджень міжетнічних відносин і сформувалося воно в основному в рамках політології і соціології. На відміну від примордіалістів творці інструменталістського підходу (Олзак, Нейгел, Дж. Бентлі й ін.) орієнтуються не на пошук об'єктивних основ етнічності (вони приймають існування етносу як факт), а на виявлення тих функцій, що виконують етнічні співтовариства. Ґрунтуючись на функціоналізмі і прагматизмі, прихильники інструменталізму вважають етнічність продуктом етнічних міфів, що створюються для досягнення визначеної вигоди й одержання влади. У цьому контексті етнічність розуміють як ідеологію, що формує еліта з метою мобілізації мас на боротьбу за владу.

Неабиякого поширення в сучасній науці набув третій - конструктивістський підхід - до розуміння етнічної спільності, що визначає нації, етноси як визначені інтелектуальні конструкції вчених, політиків, завдяки яким системі освіти, розгалуженій мережі засобів масової інформації, вдається передавати власні ідеї масам, активно впливати на них.

Етнічнічсть, згідно із конструктивістами, - процесс конструювання вигаданих співтовариств, що спирається на фундамент віри в те, що вони звяз'ані природними зв'язками, єдиним типом культури, ідеєю про загальне походження і загальне історичне минуле. Баграмов Э.А. Национальная идея: опыт историко-политологического исследования //www.ispr.ru/BIBLIO/JURNAL/Evra/eurasia050102bagram.htm / 04.03.2006