Закономірності формування української політичної нації

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

Закономірності формування української політичної нації

Анотація

У статті досліджуються проблеми формування соціальної структури українського суспільства в радянський період і в умовах незалежності. Головна увага надається аналізу чотирьох громад українського суспільства -- україномовних українців, російськомовних українців, росіян та всіх інших національностей. Автор приходить до висновку, що громадянське суспільство і політична нація в Україні одержали можливість до розвитку тільки після здобуття незалежності.

Ключові слова: політична нація, радянські титульні нації, лінгвоетнічні громади, громадянське суспільство.

Виклик путінської Росії

Ми старалися не тримати у пам'яті дві українсько-російські війни, які мали місце в зимові місяці 1917-1918 і 1918-1919 рр. Однак третя війна 2014-2015 рр. поставила перед сучасним поколінням громадян України цілу низку викликів. Щоб гідно відповісти на них, потрібно усунути деформації, спричинені багатьма десятками років життя в умовах комунізму.

Оцінити загрожуючу нам небезпеку з боку Росії можна лише тоді, коли ми зрозуміємо характер соціально-економічних і суспільно-політичних процесів, що відбулися в цій країні за останні півтора десятиліття. В країні виник політичний режим, який поневолив суспільство, зберігаючи в ньому з маскувальною метою залишки контрольованої державою опозиції. Фундаментом такого режиму не може бути вільне підприємництво і конкурентоспроможна економіка, здатні забезпечувати високий рівень технічного прогресу і матеріального добробуту населення. Путінський режим зробив ставку на експорт сировини, щоб на виручену валюту забезпечувати фінансування державних інститутів, військового сектора і соціальних потреб.

Сформований в Росії лад нагадує радянський комунізм, який поневолював людину, але забезпечував їй певний рівень матеріального добробуту. Обидві риси регенеровані, але на інших засадах. Поневолення громадян здійснюється не стільки терором, як в сталінські часи, а завдяки успадкованій від радянського минулого звичці коритися державі. Ця звичка мусить підтримуватися державним патерналізмом. Ресурси для забезпечення достатнього рівня матеріального добробуту населення дає, як уже підкреслювалося, економічний обмін з розвинутими країнами, перш за все -- з Євросоюзом. Позбавлений комуністичної ідеологічної оболонки, антидемократичний режим сучасної Росії може існувати лише завдяки міжнародному поділу праці.

Замість комуністичної ідеології в Росії запанувала дореволюційна ідеологія великодержавного шовінізму в новітній оболонці «Русского мира». Спроби поглинення України здійснюються одночасно у двох розрізах -- соціально- економічному і національному. Для позначення залишків радянського минулого в головах і повсякденному побуті населення пострадянських країн публіцисти винайшли специфічний термін «совковість». Політика Кремля в Україні орієнтувалася на підтримку тих політичних сил, які гальмували здійснення кардинальних економічних реформ, здатних покінчити з цією совковістю. Тим самим економіка України надійно прив'язувалася до російської. Економічно залежна Україна не могла б довго залишатися політично незалежною.

Атаки в національному розрізі мали на меті внести розкол в лінгвоетнічні громади українського суспільства. Внаслідок тривалого перебування в дореволюційній і радянській імперіях в Україні сформувалися чотири різні за мовою і ментальністю громади -- україномовні українці, російськомовні українці, українські росіяни і «всі інші». Розрахунок російських апологетів «Русского мира» спрямовувався на те, щоб завоювати прихильність українських росіян і російськомовних українців, які разом становлять майже половину населення (за критерієм поширеності російської мови).

Євромайдан з наступною Революцією гідності сплутав карти російських імперіалістів, які розраховували на повільне поглинення України. Вони перейшли до тактики «гібридної війни», яка була реалізована у вигляді прихованого вторгнення в Україну збройними силами за спиною роками вирощуваної у східних областях армади сепаратистів. Прихованим це вторгнення залишалося з огляду на економічну залежність Росії від країн Заходу. Кремль не міг собі дозволити відкритого збройного вторгнення, щоб не перерізати пуповину, яка з'єднувала експортнозалежну економіку країни із зовнішніми ринками.

Слід сподіватися, що українсько-російська війна 2014-2015 рр. сприятиме кардинальним реформам, які знищать те, що об'єднує нас з путінською Росією -- совковість. Стихійний «ленінопад» є свідченням того, що українське суспільство вже дозріло до того, щоб зробити свій вибір між Північною Кореєю і Європою.

Зосередимося на тому боці російського виклику, який не є аж надто очевидним для українського суспільства. Мова йде про сподівання Кремля на підтримку своїх планів російськомовними українцями і українськими росіянами. Потрібно довести, що громадяни України повинні подолати в собі засвоєний з молоком матері погляд на російський народ і відійти від нього на певну відстань, щоб згуртуватися в єдину політичну націю.

Мова не йде про виплекування в собі ненависті до російського народу. Впродовж віків долі обох народів були тісно пов'язані, і різноманітні зв'язки, включаючи сімейні, зберігатимуться й надалі. Проте треба зрозуміти, що відповідь на виклик з боку путінської Росії буде переконливою лише тоді, коли їй протистоятиме згуртована політична нація, а не чотири ізольовані одна від одної громади в українському населенні.

Цей виклик триває, триватиме він й надалі, навіть у віддаленому майбутньому. Нам протистоїть могутня ракетно-ядерна держава. Користуючись спільним кордоном, вона здійснюватиме в тій або іншій формі заходи, спрямовані на поглинення нашої національної пам'яті, нашої території і нас самих. Все це -- в її національних інтересах.

Чим небезпечна орієнтація путінської Росії на ту частину населення України, яка іменується «соотечественниками» навіть в офіційних документах Кремля? Тим, мабуть, що відчуття причетності до власного етносу закладене в глибинах свідомості майже кожної людини. Це відчуття настільки могутнє, що може спровокувати навіть сімейні трагедії. За певних обставин воно може вийти на поверхню і підірвати єдність українського суспільства. Адже серед нас немало людей, готових пропагувати гасло «Україна -- для українців!» або сповідувати цінності «Русского мира». Подібно до того, як два уранових бруска з' єднуються в критичну масу, викликаючи ядерний вибух, зіткнення прибічників протилежних поглядів здатне ослабити державу у момент гострого протистояння зовнішньому ворогу. Досить згадати «мовні війни» в українському парламенті попереднього складу. Політики, які відстоювали у Верховній Раді українську або російську мови, турбувалися не про державу, а про співзвучність своїх вимог настроям виборців, які дали їм путівку до парламенту. Звертатися із закликами поважати права співгромадян іншої національності потрібно не до політиків, які в масі своїй є доволі цинічними людьми, а до їхніх виборців.

Між патріотизмом і націоналізмом

Кожний громадянин, що відчуває в собі відповідальність перед суспільством, в якому живе, мусить бути патріотом і націоналістом. На перший погляд здається, що патріотизм і націоналізм -- це протилежні за змістом поняття. Насправді, однак, любов до вітчизни і причетність до власного етносу повинні співіснувати в душі людини. Будь-яка демократична держава мусить визнати право своїх громадян залишатися патріотами та націоналістами, якщо вона прагне зберігати внутрішній спокій і згуртованість всього суспільства. Будь- який громадянин, який разом зі своїми співвітчизниками формує інститути демократичної держави, мусить бути патріотом і має право бути націоналістом, тобто відчувати свою причетність не тільки до вітчизни в цілому, але й до своїх етнічних предків.

Звідки з' явився антагонізм між патріотизмом і націоналізмом, який у нас досить сильно відчувається? Спробую це пояснити, використовуючи не тільки фахові знання, але й власний життєвий досвід, який додає переконливості суто теоретичним постулатам.

Кожний з нас, за винятком останнього покоління, прожив частину життя в радянській імперії. Кожний з нас володіє родинною пам'яттю, яка сягає часів дореволюційної імперії. Різницю між цими імперіями постараюсь розкрити в рамках поставленої теми у наступних підрозділах, а тут зосереджусь на тому, що їх об'єднує.

Багатонаціональна країна вимагала від своїх підданих (Російська імперія) або громадян (Радянський Союз) відданості собі і навіть любові до себе. Тому піддані або громадяни від народження і до завершення життєвого шляху виховувалися в дусі патріотизму. Натомість націоналізм, який вимагав від людини перенесення відданості на своїх предків, розглядався як деструктивний чинник, здатний підірвати патріотичні почуття багатонаціонального населення. Імперія розуміла, що націоналісти небезпечні для неї, і тому нещадно боролася з тими, хто бажав вирватися з її лабет, щоб утворити власну національну державу.

Координуючи дії державного апарату і пануючої нації, спрямовані на подолання небезпеки націоналізму пригноблених націй, ідеологи імперії персоналізували це абстрактне поняття, використовуючи прізвища ватажків національно-визвольного руху. Так з'явилися мазепівці, петлюрівці, бандерівці. Полеміка з приводу присвоєння Степану Бандері звання Героя України, а під час правління В. Януковича -- позбавлення цього звання засвідчила розколотість українського соціуму. Протиборствуючі сторони навіть не здогадалися, що таврування імперськими силами учасників українського визвольного руху цим прізвищем само по собі служить достатньою підставою, щоб визнати С. Бандеру героєм України. Інша річ, наскільки доцільним було посмертне нагородження історичного героя офіційним званням Героя України, скалькованим з відзнаки «Герой Радянського Союзу».

Незалежна Україна є демократичною країною, у якій колізія між патріотизмом і націоналізмом не повинна існувати. Тим не менш, вона існує завдяки руйнівному впливу совкового минулого. Більше того, в умовах українсько- російської війни ця колізія навіть загострилася як на побутовому рівні, так і у середовищі політиків. Протистояння «хохлів» і «кацапів» всередині соціуму вселяє тривогу за долю українського народу, який сотні років боровся за втрачену державність і, здається, після розвалу Радянського Союзу досяг цієї мети.

Думки кожного історика про недавнє і давнє минуле суб'єктивні, але вони здатні об'єктивізуватися. Важливу роль у цьому відіграє науковий підхід до історичного дослідження, тобто розроблена великими істориками методологія. Дослідження міжнаціональних відносин об'єктивізується й тоді, коли дослідник має ускладнений родовід, як ось у моєму випадку. Батьки мої різної національності, а предки з обох ліній зазнали вагомих асиміляційних впливів. По батьківській лінії вони походили з Галичини, але ще до Хмельниччини переселилися до корінної Польщі, внаслідок чого полонізувалися. Один з них брав участь у повстанні 1830 р., після чого був засланий на Кавказ. Його нащадки були русифіковані і в кінцевому підсумку опинилися в Одесі. Предки по материнській лінії були вислані з Вірменії на європейські околиці Османської імперії, в Акерман. Після завоювання Бессарабії Росією Акерман перетворився в Білгород-Дністровський, а вірменська діаспора у ньому поступово розчинилася серед населення інших регіонів нової імперії. Зокрема, мої предки русифікувалися і потрапили до Одеси. Там і зустрілися батьки.

Здавалося, що така родинна біографія не могла сформувати чітку етнічну свідомість. Певною мірою так і сталося, бо я спромігся зберегти об' єктивізо- ваний погляд на міжнаціональні проблеми. Але не можу визначити, який чинник був вирішальний -- чи властивості науковця, чи різнобарвність національного походження. Разом з тим на власному життєвому досвіді мушу засвідчити могутній вплив етнічної свідомості на душу людини.

Коли надійшов час одержувати паспорт, а це сталося ще за життя Сталіна, я назвав себе поляком, хоча ніколи не був у Польщі і не знав польської мови. Мати жахнулася, знаючи про трагічну долю поляків в Україні, і знайшла серед родинних документів довідку про те, що батько був зареєстрований як росіянин. Ця національність цілком відповідала моєму вихованню, і я залишився росіянином на все життя, хоч не маю серед своїх предків жодного, хто походив з Росії. Багато років довелось пропрацювати в українсько-польській дослідній групі, яка вивчала «важкі питання» спільної історії. В українсько-польській комісії експертів з аналізу змісту шкільних підручників працюю з 1993 р. до цього часу. Завжди відчував роздвоєність, симпатизуючи обом народам, які мали у спільній історії «важкі питання», але однаково страждали від імперського гноблення. Ця роздвоєність допомагала об'єктивно оцінювати історичні факти. А коли потрапив на батьківщину моїх материнських предків, які не бачили її впродовж півтисячі років, то відчув, наскільки вона дорога мені.

Все це я розповідаю, щоб підкреслити, наскільки глибоко закорінена в душі кожної людини майже інстинктивна відданість власному етносу. З цим треба рахуватися людям іншої національності, якщо вони є патріотами своєї держави і бажають згуртуватися у політичну націю.

Звертаючись до громадян України у зв'язку з надходженням 2015-го року, Петро Порошенко підкреслив, що в ході протистояння з Росією ми «ще міцніше згуртувалися в українську політичну націю».

Відрадно, що поняття «політична нація» почали використовувати державні мужі. Можна погодитися з тим, що останні події дали могутній поштовх до згуртування українського народу в політичну націю. Проте вираз «ще міцніше» у президентському посланні дозволяє припускати наявність політичної нації в Україні і в попередні часи. Звідси виникає запитання: коли у нас почала формуватися політична нація? Чим це поняття відрізняється від спорідненого з ним поняття нації-держави?

Члени Організації Об'єднаних Націй однаково іменуються націями-дер- жавами, але перебувають на різних стадіях етносоціальної трансформації. Під етнічним кутом зору у деяких існує давно сформована етнічна нація, а в деяких її ще нема. Під суспільно-політичним кутом зору одні нації-держави складаються з підданих суверенного монарха, а інші -- з громадян, які володіють колективним суверенітетом.

Об'єднані Нації являють собою політично незалежні держави. Єдиним винятком в історії ООН від заснування і до 1991 р. було членство двох радянських республік -- України та Білорусії. Радянський Союз виглядав як «союз нерушимый республик свободных», але насправді був не федеративною, а унітарною державою з найвищим ступенем централізації влади.

Ставлення людей з трьох слов' янських громад до свого північного сусіда було різним, хоч україномовні українці поза межами західних областей, й тим більше російськомовні українці в масі своїй майже не відрізняли себе від російського народу. Українські росіяни взагалі ставилися до своїх російських побратимів як до співвітчизників, тобто плутали свою новонабуту вітчизну з імперською. Дебати навколо терміну «Велика Вітчизняна війна» в українському соціумі підтверджують це з усією переконливістю. Що поробиш, життя багатьох поколінь в одній державі давалося взнаки.

Аж раптом виявилося, що політична сила, яка непомітно, але ефективно поневолила громадян Росії, прагне оволодіти нами уже не стільки пропагандою, як це було завжди, а відвертим насиллям.

У контексті сказаного вище треба відповісти на ряд споріднених запитань. Найважливішими серед них є такі:

Чи існувала політична нація в Радянському Союзі?

Чи існує вона в країнах, які одержали незалежність після розпаду Радянського Союзу?

Наскільки згуртовані між собою чотири українські лінгвоетнічні громади?

Які цінності вони вважають найбільш важливими: етнічні чи суспільно- політичні?

Здійснений під цим ракурсом аналіз досягнень і провалів на шляху перетворення українських лінгвоетнічних громад у єдину політичну націю становить зміст цього дослідження.

Деякі питання теорії

Розгляд серйозного питання починається з усталення термінології. Тут теж неможливо обійтися без аналізу змісту і динаміки розвитку основоположних понять. В даному разі мова йде про відносини держави та суспільства на різних стадіях розвитку у двох можливих вимірах -- етнічному та суспільно-політичному.

Під кутом зору цієї теми у людини є дві об'єктивні характеристики: національність та соціальний стан. Кожна людська спільнота теж має два виміри -- етнічний і суспільно-політичний. Відносини держави та суспільства визначаються тим, хто з них володіє суверенітетом. Традиційне суспільство є сукупністю підданих суверенного монарха. В ньому піддані різного етнічного походження об'єднуються в певну сукупність по вертикалі і залежать від держави, уособлюваної монархом. Натомість громадянське суспільство являє собою сукупність громадян, які формують державу. У такому суспільстві громадяни різного етнічного походження об'єднуються між собою передусім по горизонталі, внаслідок чого між ними виникають стійки зв'язки. Поєднання етнічного і суспільно-політичного вимірів у такій нації-державі породжує феномен політичної нації.

Становлення громадянського суспільства і політичної нації відбувається одночасно. Власне, відділити громадянське суспільство від політичної нації неможливо, адже це різні виміри одного суб'єкта -- такої держави-нації, в якій громадяни володіють колективним суверенітетом. Однак поняття політичної нації і громадянського суспільства є синонімічними тільки у цілісному вигляді.

Вони різні за сукупністю складових частин. Громадянське суспільство складається з різноманітних організацій, які зберігають економічну й політичну незалежність від державних інститутів і можуть впливати на них постійно, а не тільки під час виборів. Політична нація складається з:

а) етнічної нації, яка є більшістю населення в країні;

б) націй або етнічних груп, які є аборигенними на території, що входить до цієї країни;

в) меншин, що відносяться до нації, яка утворює більшість населення в іншій країні.

Окремі складові частини соціального або національного характеру розвиваються за власними законами, впливаючи на самоорганізацію населення у рамках громадянського суспільства/політичної нації.

Розглядаючи політичну націю під кутом зору взаємовідносин держави та суспільства, ми розуміємо, що вона може існувати лише в демократичних державах. У державах, де сувереном є монарх (держави традиційного типу), а також у державах, де владні інститути формуються незалежно від виборців лише однією політичною силою, навіть коли вона здатна імітувати виборчий процес (держави тоталітарного типу), політична нація/громадянське суспільство існувати не може.

Якщо політична нація формується з етнічних націй і національних меншин, то вона може виникнути тільки тоді, коли: а) вже існує етнічна нація, навколо якої згуртовуються в єдиній державі всі інші нації, народності і етнічні групи; б) населення держави перетворюється на громадян, які володіють суверенітетом. Отже, переходимо до поняття етнічної нації.

Існує класичне визначення етнічної нації, подане в одній з дореволюційних праць Й. Сталіна: «Нація є стійка спільність людей, що історично склалася, виникла на базі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу, який проявляється у спільності культури»1. Нема сенсу заперечувати це визначення тільки тому, що його запропонував Сталін. Тим більше, що, як слушно зауважив Ф. Горовський, перші три ознаки майбутній вождь більшовиків запозичив у К. Каутського, а четверту -- у О. Бауера.

Появу етнічної нації слід співвіднести з попередніми формами організації людського етносу: родом-племенем і народністю. Ці форми виникали й розвивалися у традиційному суспільстві, якщо користуватися суспільно-політичною системою координат. Традиційне суспільство відповідало аграрному суспільству в іншій, техніко-економічній системі координат.

Аграрне суспільство виникло під впливом першої виробничої революції, яку англійський археолог Гордон Чайлд охарактеризував як неолітичну. Головним її змістом був перехід від привласнюючого господарства (мисливство, збиральництво, риболовля) до відтворюючого (землеробство, тваринництво, риборозведення). Відтворююче господарство знаменувало собою появу суспільства. Людина виокремлювалася з тваринного світу, первісна орда поступалася місцем родоплемінним колективам.

Найважливішу роль у розвитку людської цивілізації, яка з'явилася під впливом неолітичної революції, відіграла поява приватної власності на природні ресурси і засоби виробництва. У спільнотах з більш розвинутою соціальною структурою почалися державотворчі процеси, внаслідок чого вони діставали перевагу перед іншими у боротьбі за територію з її природними ресурсами. В кінцевому підсумку неолітична революція ознаменувалася появою писемності й переходом до технологій обробки металів.

Традиційне суспільство було консервативним. Політичні катаклізми не могли перерости у соціально-політичну революцію, тобто перетворити підданих верховного правителя на громадян. Катаклізм міг змінити тільки верховного правителя, але не його підданих. Щоб перетворитися на громадян, вихідці з усіх соціальних верств повинні були стати економічно і політично вільними від людини або людей, які перебували на вершині влади. Іншими словами, вони повинні були самі обирати собі верховного правителя або обмежувати його владу за допомогою законів, обов'язкових для всіх. Отже, вони мусили бути здатними на революцію -- політичну і соціальну.

Влада верховного правителя у традиційному суспільстві випливала з факту володіння найголовнішим матеріальним ресурсом -- землею. Володар віддавав землю у користування людям, які уособлювали державу й військо (часто разом з селянами, які працювали на цій землі). Соціальна структура такого суспільства була простою: два привілейовані стани, тобто світські й церковні землевласники користувалися плодами праці третього стану, до якого входили «всі інші». Відповідно сформована на руїнах родоплемінного ладу народність була нескладною за своєю структурою. Тим не менш, вона вже мала три основні ознаки, властиві наступній етнічній спільноті -- нації: спільність мови, території і духовного життя.

Влада монарха не поширювалася на товарний обмін через те, що будь-яка ринкова угода завжди є вільною дією, в якій беруть участь покупець і продавець. Товарно-грошовими відносинами не можна було володіти, як землею. В міру денатуралізації матеріального виробництва соціальна структура суспільства ускладнювалася. Разом з ринком з'явився торгівельно-промисловий клас, який формувався з різних станів традиційного суспільства. Як правило, монарх сприяв його розвитку, забезпечуючи законність і порядок, яких вимагав безликий ринок, щоб мати змогу користуватися грошима -- тим ресурсом, без якого його суверенна влада ставала примарною.

На переламі Середньовіччя і Нового часу з третього стану («всіх інших») стала виокремлюватися соціальна верства, народжена товарно-грошовими відносинами. Структура народності як форми етносу почала ускладнюватися, аж поки в ній з' явилася буржуазія, яка була вже не станом традиційного, а класом нового -- індустріального суспільства. Разом з буржуазією почав розвиватися робітничий клас.

Друга виробнича революція народжувалася в Англії з 60-х рр. XVIII ст. Вона характеризувалася переходом від мануфактури, тобто заснованого на ручній праці виробництва, до великої машинної індустрії. Аграрне суспільство, яке тривало тисячоліттями, у провідних країнах світу в лічені десятиліття переросло під впливом промислової революції в індустріальне суспільство. В ситуації, коли соціально-економічні чинники революціонізували суспільні відносини, народність почала переростати у націю. Стали можливими соціально- політичні революції, які розмивали традиційне суспільство і перетворювали підданих суверенних монархів на громадян.

Визначаючи хронологічну послідовність націєтворення, іспанський філософ Х.Ортега-і-Гассет у праці «Повстання мас» (1930 р.) висловлювався цілком категорично: «Відносна спільність мови і крові, якою сьогодні пишаються, -- це пізніший результат політичного об'єднання. Отже, не кров і мова створюють національну державу -- навпаки, це вона вирівнює склад еритроцитів і артикуляцію звуків. І так було завжди. Вкрай рідко держава співпадала, якщо взагалі співпадала, з первинною спільнотою крові і мови»3.

Отже, іспанський філософ справедливо вважав, що етнічна нація виникає у плавильному тиглі людей різного етносу, які об'єднані однією державною структурою. Висуваючи тезу про багатоетнічну спільноту, в якій вона формується, він допускав винятки, коли держава утворювалася на основі однієї етнічної спільноти і лише потім поширювалася, вбираючи в свої кордони інші спільноти.

Історичні джерела дозволяють нам лише у двох випадках прослідкувати розвиток об'єднуваних державою багатоетнічних спільнот від самого початку, тобто від родоплемінного ладу. Мова йде про племена хань і латинів. Плем'я хань створило племінний союз, який переріс у державу, а ця держава поглинула сотні невідомих сучасній етнології народів. За 35 віків у плавильному тиглі цієї імперії сформувалася згуртована етнічна нація -- китайці (ханьці), чисельність якої разом з діаспорою у різних країнах (хуацяо) перевищила півтора мільярда осіб. Можна згадати і про державу, створену племінним союзом латинів, яка поширила свої кордони на все Середземномор'я, а після розпаду Римської імперії дала життя багатьом народам романської мовної групи.

Однак, іспанський філософ розглядав багатоетнічне населення певної держави поза часом і простором. Зрозуміло, що державу можна розглядати як плавильний тигель, в якому величезна кількість етнічних спільнот нижчого типу перетворюється на народність, яка характеризується спільністю мови і духовного життя, тобто культури і в переважній більшості випадків -- релігії (спільність території забезпечується самим існуванням держави). Однак лише перехід традиційного суспільства в індустріальне забезпечує докорінну зміну характеру держави, яка веде до появи громадянського суспільства, а вже звідси народжується новий різновид етносу -- політична нація.

З народженням громадянського суспільства і політичної нації етнічна нація не зникає. Навпаки, вона стає основною інтегральною частиною нації політичної. Почуття приналежності до етносу предків, як уже підкреслювалося, є одним з найбільш глибоких у людини. Разом з тим громадяни наділені почуттям патріотизму, тобто відданості своїй країні та її багатонаціональному населенню. Перевага одного з цих двох почуттів визначає силу або слабкість держави, яка територіально об'єднує населення. Цілковита відсутність або жалюгідне існування громадянського суспільства в країнах, де перемагає диктаторський режим, заважає їх багатонаціональному населенню згуртовуватися у політичну націю. Поява нових держав, які сформувалися в імперіях, що розпалися, і розвиваються за демократичним сценарієм, обумовлює початок розвитку в них громадянського суспільства і політичної нації. Однак ці процеси не одномоментні. Формування політичної нації вимагає тривалого часу.

Надійним критерієм у визначенні ступеня переростання етнічної нації в політичну є судження кожної окремо взятої людини про те, ким вона себе передусім вважає: громадянином своєї держави, представником власної етнічної нації, мешканцем регіону, в якому живе і т.п. Такі опитування впродовж двох останніх десятиліть проводилися Інститутом соціології НАН України, на чому ми далі зупинимося. Зі сказаного тут можна зробити висновок, що політична нація формується на основі етнічної, але не заважає їй ні існувати, ні далі розвиватися.

Вивчаючи специфіку формування української політичної нації, треба передусім вказати, що цей процес міг розпочатися тільки після зникнення радянської влади. Разом з цим слід розуміти, що населення України впродовж трьох поколінь (у Галичині, на Закарпатті і на Буковині -- двох) знаходилося в умовах радянської влади і не може одразу позбутися рис вдачі та норм поведінки, які політологи іменують «совковістю». Тема дослідження закономірностей формування української політичної нації вимагає аналізу впливів радянської дійсності на українську етнічну націю.

Не менше значення в дослідженні мусить зайняти вплив зовнішнього чинника на формування української політичної нації. Адже українська етнічна спільнота перебувала в Російській імперії/Радянському Союзі впродовж 337 років (сім поколінь!).

Самоорганізація українського населення, яка дала поштовх утворенню громадянського суспільства, почалася тільки з кінця 1980-х рр. Тоді стали виникати так звані «неформальні», тобто позбавлені «благословення» КДБ і парткомів КПРС громадські осередки. Одним з найголовніших був Народних рух України. Викликана низкою обставин трагічна доля Руху вкрай негативно позначилася на темпах формування громадянського суспільства, отже, і політичної нації. Так само труднощі інтегрування російських і навіть ширше -- російськомовних громадян в український державотворчий процес негативно позначилися на темпах формування політичної нації, отже, й громадянського суспільства.

Національна політика царського уряду

Перш за все, слід розглянути сюжет про становище українського народу в Російській імперії, яка була одночасно і традиційною, і колоніальною.

Традиційні імперії формувалися до епохи Великих географічних відкриттів, а колоніальні -- вже тоді, коли у передових країнах Європи почали складатися нації, панівні кола яких прагнули експлуатувати інші, відсталіші народи.

У таких імперіях країна-завойовник посідала становище метрополії, яке забезпечувало їй прискорений розвиток за рахунок ресурсів поневолених народів.

Деякі колонії або напівколонії експлуатувалися за допомогою військово- бюрократичного апарату. Інші, наприклад, Північна Америка або Австралія, починали активно заселятися вихідцями з метрополії. Як правило, колонії являли собою заморські території. Винятком була Російська імперія, яка нестримно просувалася суходолом на нові території за периметром первинних кордонів.

Оскільки Російська імперія одночасно була і традиційною, і колоніальною, дослідники по-різному визначали в ній межі метрополії і колоній. Власне, різниця у підходах виявилася, коли постало питання про статус України: чи була вона частиною метрополії, чи її слід вважати колонією?

Таке запитання могло виникнути тільки у пореволюційні часи, коли Російська імперія зникла, а Україна в кордонах, визначених Центральною Радою, вперше стала геополітичним поняттям. Відповідаючи, необхідно проаналізувати взаємовідносини трьох слов'янських народів, які розвивалися на теренах Східної Європи понад тисячу років. Відносини білорусів з росіянами і українцями залишимо поза аналізом. Аналіз українсько-російських відносин допоможе виявити специфіку ставлення сучасних росіян до українців, а українців -- до росіян, а також визначений цим ставленням курс політичних еліт Росії та України після того, як обидві держави стали самостійними. Сучасні взаємовідносини України і Росії набагато більшою мірою, ніж в інших країнах Європи, формуються під впливом подій і процесів попередніх століть.

Передусім треба відштовхнутися від самоназви українців і росіян. У Львові існує Руська вулиця, але її назва не має відношення до Росії і російського (русского -- російською мовою) народу. У давнину Чорне море іменували Руським, але ця назва так само не пов'язана з Росією. Подібні реліктові назви сигналізують, що народ, який називають тепер українським, до XIX ст. мав іншу назву.

Чому в дореволюційній Росії первинна самоназва того народу, який формувався на берегах Дніпра в ІХ-Х століттях, перейшла до іншого народу? Чому терміном «русские» стала позначатися сукупність трьох народів, яким дали нові імена -- великоросів, малоросів і білорусів?

Відповідь на ці запитання очевидна. Територія на Сході Європи спочатку адмініструвалася з Києва, а потім, через багато століть, з Москви. Великі князі московські, які походили з київської династії Рюриковичів, підкорили уламки Золотої Орди і оголосили себе царями. Потім вони поширили свою владу на майже всю територію Східної Європи і почали титулувати себе царями «Вели- кия и Мальїя и Бельїя Руси». Після цього у них виникло бажання привласнити не тільки територію, але й народ, що населяв її, разом з його багатовіковою історією. Щоб відстояти власну ідентичність, українська інтелігенція змушена була назвати свій народ за існуючим з XII ст. етнотопонімом «Україна».

Беручи за дороговказ династію Рюриковичів, історики Васілій Татищев і Ніколай Карамзін підмінили нею історію народів, що заселяли Східну Європу.

Тим самим вони створили образ «тисячолітньої Росії», яку населяв нібито єдиний російський народ, поділений на великоросів, малоросів і білорусів. Російська імперія була досить ліберальною у ставленні до колоніальних народів під скіпетром царя і дозволяла їм жити власним життям. Однак становище українців і білорусів різко відрізнялося від становища інших підкорених народів. Українці вважалися частиною панівної нації, якщо погоджувалися розглядати себе другосортними росіянами -- малоросами. Але українська інтелігенція, яка відстоювала право співвітчизників на окрему від росіян національну ідентичність й відповідно -- на власну історичну традицію, нещадно переслідувалася.

Треба зрозуміти позицію тих, хто в дореволюційній імперії не погоджувався бути малоросом, а також тих, хто намагався втиснути український народ в прокрустове ложе «малоросів». Варто навести два приклади, які скажуть більше, ніж розгорнутий аналіз обох позицій.

У 1858 р. Т. Шевченко не прийняв пропозиції М. Максимовича співробітничати із слов'янофільським журналом «Парус». Поет так аргументував свою позицію: «“Парус” у своєму універсалі перелічив всю слов'янську братію, а про нас і не згадав, спасибі йому. Ми вже, бач, дуже близькі родичі. Як наш батько горів, то їх батько руки грів»4.

У 1918 р. група російських політичних діячів звернулася до керівників Антанти з проханням надіслати війська в Україну і застерегла їх від перемовин з лідерами УНР. У пам'ятній записці, авторство якої приписується голові партії конституційних демократів П. Мілюкову, підкреслювалося: «Офіціяльне визнання слів “Україна” і “українці” неминуче потягне за собою зменшення руського народа більш як на третину і одріже руські землі од Чорного моря. Коли б навіть “Україна” на мировім конгресі й була включена в склад російської держави, але зберегла цю назву, то ми б залишили й на будуче багате поле діяльності для сепаратистів, бо поки існує окремий народ, доти домагання своєї окремої держави завжди буде мати ґрунт і рацію»

Українська державність в добу визвольних змагань

Розпад Російської і Австро-Угорської імперій в 1917-1918 рр. обумовив появу на теренах Центрально-Східної і Східної Європи десяти національних держав -- Чехословаччини, Австрії, Угорщини, Польщі, Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки. На відміну від Австрії, яка увійшла в свої національні кордони, білогвардійська або радянська Росія залишалася імперією. Війна з білогвардійцями не завадила Кремлю розгорнути боротьбу за повернення національних держав в лоно імперії. В ході трьох вторгнень більшовицькому керівництву вдалося за допомогою мільйонної армії закріпитися в УНР.

Російська інтелігенція в усі часи розглядала Україну як частину метрополії. Типову щодо цього аргументацію наводив сучасний російський демограф А. Вишневський: « Обидва народи мали спільну віру, жили в єдиній економічній системі, брали активну участь у створенні та зміцненні імперської державності, впродовж століть разом розв'язували головні історичні завдання Росії -- колонізацію і модернізацію»/

Багатьом така аргументація здавалася переконливою, тому що спиралася на сукупність очевидних фактів. Та аргументи розсипаються, коли замислитися, чи є у цьому випадку коректним вираз «обидва народи»? Справді, без політичної, економічної і культурної еліти народ залишається лише етнографічною масою. Така маса в усьому схожа на народ, але приречена бути об'єктом, а не суб'єктом історичного процесу. Оскільки царизм все робив для того, щоб освічені й підприємливі українці не перетворювалися на національну інтелігенцію, вираз «обидва народи» в аргументації Вишневського позбавлений змісту.

Українці все-таки не залишилися сірою етнографічною масою. Серед них формувалася культурна й економічна еліта. Завжди знаходилися люди, які досягали успіху в різних сферах діяльності, але не вважали за потрібне втрачати національну ідентичність. Ті, хто йшов шляхом Тараса Шевченка, поступалися чисельністю тим, хто обирав долю Миколи Гоголя. Але кількісні параметри не були вирішальними.

Критика аргументації А. Вишневського не повинна змусити нас обирати протилежну точку зору у питанні про статус України в Російській імперії. У своїй основі Росія була все-таки традиційною імперією. Що це означає? Панівні кола країн Заходу тримали населення загарбаних колоній якнайдалі від метрополії, щоб не порушити «чистоту нації». Політика правлячих кіл Росії була протилежною, особливо щодо слов'янського православного населення.

Поширену в українському суспільстві думку про колоніальне становище України в Російській імперії вперше піддав сумніву видатний український мислитель І. Лисяк-Рудницький. У статті «Роль України в новітній історії», опублікованій журналом «Сучасність» в 1966 р., він писав: «Деякі історики- економісти, які працювали під час раннього радянського періоду (М. Слабченко, М. Яворський, О. Оглоблін, М. Волобуєв), для визначення становища України в колишній царській імперії вживали термін «колоніалізм». Вибір цього поняття, запозиченого з марксистського арсеналу, не був доконче щасливий. Царська Росія мала справжні колонії, як Закавказзя та Туркестан, але Україну годі зараховувати до них. Адміністрація розглядала Україну радше як приналежну до ядра корінних провінцій європейської Росії. Економічний прогрес України («Півдня Росії») у багатьох відношеннях поступав швидше, ніж московського центру»5 *

І справді, українські землі не випадає вважати колонією, хоч Московська держава стала перетворюватися на колоніальну імперію з часів передостаннього з Рюриковичів -- Івана IV. Українці і росіяни брали однаково діяльну участь в освоєнні земель, які поглинула імперія. Українські селяни й козаки виявили гідний подиву динамізм у заселенні «Дикого поля» -- колосальної території від гирла Дунаю до узбережжя Каспійського моря, яка раніше належала кочовикам. Ця колонізація була унікальним явищем в європейській історії. Варто, однак, вжити властиве слово: українці були колоністами, а не колонізаторами.

У 1919 р. УНР і ЗУНР возз'єдналися, здійснюючи віковічну мрію українського народу про соборність своїх етнічних земель. В ході визвольних змагань Україні не вдалося відстояти свою незалежність, і її територія була поділена між Росією, Польщею, Чехословаччиною і Румунією. Однак чотирирічна боротьба за незалежність змінила обличчя українського соціуму.

Окремі елементи громадянського суспільства почали народжуватися в Західній Україні ще з часів революції 1848-1849 рр., а у Великій Україні -- з часів революції 1905 р. Однак паралельний процес формування політичної нації практично не зрушив з місця.

Визвольні змагання знаходили підтримку в українізованих військових підрозділах, які складалися майже виключно з селян. Робітничий клас, який мав би стати опорою національної революції, в Україні був малорозвинутий. Населення Києва, Харкова, Катеринослава, Львова та інших великих міст залишалося переважно неукраїнським, створюючи тим самим для національних урядів серйозні проблеми.

Центральна Рада в ході державотворчого процесу прагнула розв'язати проблему національних меншин. У квітні 1917 р. Всеукраїнський національний конгрес виступив з декларацією, в якій гарантувалося повне забезпечення прав неукраїнського населення. У серпні Центральна Рада стала краєвим органом влади, але це не змінило ситуації в сфері міжнаціональних відносин. Тоді ж вона взялася за розробку закону про національно-персональну автономію. Цей закон викликав багато дискусій і був прийнятий тільки в лютому 1918 р. Як підкреслював Д. Дорошенко, він «не викликав ніякого признання з боку тих, кого мав ощасливити -- з боку національних меншостей»8.

Уже в першій прокламації, з якою виступила 19 жовтня 1918 р. Українська Національна Рада, пролунав заклик до національних меншин вислати своїх делегатів до верховного органу держави і взяти активну участь в її розробці9. Уряд ЗУНР сприяв утворенню Німецької і Єврейської національних рад, розглядаючи їх як зародок загальнонаціональних громадських організацій національних меншин, які мусили реалізувати право кожної з них на національно- культурну автономію10. Однак в умовах українсько-польської війни 19181919 рр. національна політика ЗУНР зайшла в глухий кут.

Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського закон про національно-персональну автономію був скасований, а міністерства у великоруських, польських і єврейських справах ліквідовані. У підсумковій монографії Р. Пирога про Українську Державу 1918 р. не знайшлося жодного слова про національну політику гетьмана, оскільки її фактично не було11. У колективній праці, присвяченій безпосередньо національній політиці в Україні, Р. Пиріг підтверджує цей висновок, цитуючи політичну платформу української влади в сфері національних відносин: «без різниці національностей»12.

Отже, короткочасна доба українських визвольних змагань аніскільки не сприяла міжнаціональному єднанню. Відсутність уваги суверенних українських урядів до цієї проблеми пояснювалася необхідністю зосередити всі сили і ресурси на виживанні національної держави. Міждержавні, громадянські і міжнаціональні війни ажніяк не сприяли міжнаціональному єднанню.

Національна політика радянської влади

Кінцевою датою визвольних змагань українського народу слід вважати 1920-й рік. Саме тоді російські війська на території України більше не мали перед собою регулярних збройних сил, з якими треба було воювати.

Останнім акордом боротьби різних політичних сил за контроль над Україною було укладення 28 грудня 1920 р. Союзного робітничо-селянського договору між РСФСР і УСРР. Договір з Росією укладала радянська Україна -- країна з власними кордонами, столицею, законодавчими і виконавчими органами влади, державною символікою і незалежним державним статусом. У преамбулі Союзного договору урочисто підтверджувалися «незалежність і суверенність кожної з договірних сторін». Ст. 1 проголошувала вступ обох сторін у воєнний і господарський союз. У ст. II декларувалося, що «з самого факту колишньої приналежності території УСРР до колишньої Російської імперії для УСРР не випливає ніяких зобов'язань відносно кого б то не було»13.

Історики кажуть, що насправді українці опинилися у надцентралізованій хижій державі, яка долала опір встановлюваним порядкам жорсткими методами, аж до геноциду. Факти засвідчують їхню правоту. Разом з тим залишається вірним й те, що було сказано у попередньому абзаці. Як це можна поєднати?

Специфіка встановленого В. Леніним політичного режиму полягала в дуалізмі влади. Радянська влада являла собою симбіоз диктатури партійних органів і цілком реальної, у тому числі в національних республіках, управлінської влади радянських органів. Партія, ради, профспілки, інші організації будувалися на засадах «демократичного централізму», із сліпою підпорядкованістю нижчих ланок вищим. Аби ще більше зміцнити політичну диктатуру більшовицьких вождів, в радянському вертикалізованому суспільстві були заборонені самостійні, тобто без відома вищої ланки, горизонтальні зв'язки між усіма організаціями, в тому числі компартійними.

У ході комуністичних перетворень уособлювана купкою вождів держава експропріювала суспільство, тобто поставила всі його верстви, не виключаючи номенклатури, в економічну залежність від себе. Отже, політична диктатура вождів була доповнена диктатурою економічною. Як цей режим абсолютної диктатури позначився на національному житті? Який слід залишила у сьогоденні здійснювана впродовж життя трьох поколінь ленінсько-сталінська національна політика?

За Конституцією радянські органи влади формувалися на виборах, тобто формально залежали від суспільства. Насправді, однак, не представлені в Конституції компартійні структури тримали під контролем виборчий процес і стежили за діяльністю радянських органів, не втручаючись, як правило, в конкретні справи. По радянській лінії національним республікам міг надаватися навіть статус незалежних держав, по компартійній вони сліпо підпорядковувалися вождям більшовицької партії. А вона будувалася як єдина й неподільна організаційна структура, якщо використати вираз білогвардійських генералів про єдину і неподільну Росію.

Громадянське суспільство є сукупністю політично і економічно незалежних від держави організаційних структур, пов'язаних між собою горизонтальними зв'язками. Це означає, що навіть ті слабенькі осередки такого суспільства, які виникли в самодержавній Росії і зміцнилися в УНР, були в Радянському Союзі ліквідовані. Але громадянське суспільство в багатонаціональній країні виступає як політична нація. Це означає, що в СРСР не існувало політичної нації. Що ж існувало?

Відповідь на це запитання прояснить дискусія, яка спалахнула навколо сформульованих Й. Сталіним чотирьох ознак нації, тобто спільноти людей, що виникла на базі спільності мови, території, економічного життя і психічного складу. У січні 1929 р. слухач Інституту червоної професури В. Касаткін звернувся до Сталіна з пропозицією додати до визначення нації п'яту ознаку: державність. Слухач погоджувався з вождем відносно того, що чотири ознаки визначають націю тільки у своїй сукупності, і тому досить відсутності тільки однієї з них, щоб нація перестала бути нацією. Разом з тим він зазначав, що ознаки спільності території, мови і психіки -- більш раннього походження, а спільність економічного життя -- більш пізнього. Звідси випливав цілком зрозумілий висновок: у націю люди об' єднуються тільки з розпадом натурального господарства, розвитком поділу праці і появою класів. Далі, однак, він вказував, що при капіталізмі, тобто тоді, коли з' являється поділ праці і класи, нації мусять мати право на політичну незалежність. Цю ознаку він вважав відносною, оскільки нації існують при капіталізмі навіть тоді, коли не мають державної відособленості. Однак вони, твердив слухач, мають природну тенденцію до державної відособленості, яка придушується насильницьким способом14.

Касаткін не сумнівався в тому, що в умовах соціалізму нації вже мають цю п'яту ознаку. Справді, у Конституції УСРР 1919 р. (в редакції 1925 р.) стверджувалося: «Українська Соціалістична Радянська Республіка входить до складу СРСР як незалежна договірна Республіка... Входячи до складу Союзу РСР, УСРР разом з тим залишає собі право вільного виходу з Союзу РСР». Так само Конституція УСРР 1929 р. наголошувала: «Українська Соціалістична Радянська Республіка входить до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік як суверенна договірна держава і зберігає за собою право вільного виходу з Союзу»15.

Відповідаючи Касаткіну (відповідь була опублікована), Сталін категорично не погодився включати до ознак нації наявність державності. Торкаючись теоретичного боку справи, він писав: «За Вашої схеми довелося б доводити, що .українці являли собою націю при старому гетьмані (мова йшла про Богдана Хмельницького -- авт), потім, в епоху царизму, вони перестали бути нацією, потім, після Жовтневої революції, вони, відокремившись тимчасово від РСФРР, знову стали нацією, і, нарешті, після об'єднання Української Радянської Республіки з іншими Радянськими Республіками в єдину союзну державу українці знову перестали бути нацією»16. Практично-політичну небезпеку п'ятої ознаки Сталін вбачав у тому, що схема Касаткіна неминуче потягла б за собою «виправдання буржуазних сепаратистів всередині національних радянських республік, які доводять, що радянські республіки знову потрапили в кабалу до росіян, відмовившись від державної відособленості і погодившись на об'єднання в одну союзну республіку»17.

Виходить, що Сталін вважав небезпечним підтверджувати конституційні декларації про державний статус союзних республік суто теоретичним аргументом. Такий аргумент робив явним дуалізм радянської влади, оскільки вожді більшовиків під прикриттям конституційних запевнень про державність союзних республік створили централізовану унітарну державу. У формулі з ненаписаного ще тоді гімну СРСР як «союза нерушимого республик свободных» Сталіну явно подобався вираз «непорушний союз» і не подобалося визнання союзних республік вільними, тобто відособленими і суверенними.

Цікаво, що заперечення п'ятої ознаки у визначенні нації стривожило секретаря ЦК КП Узбекістану А. Ікрамова. У листі до Сталіна від 9 квітня 1929 р. він зауважив: «Цим самим може скластися враження, що Ви немовби заперечуєте факт існування України як держави і немовби ставите знак рівності між державним становищем українців при царизмі, «коли вони перестали бути нацією», і тепер, коли в результаті об'єднання з іншими союзними республіками «знову перестали бути нацією». Така постановка питання може бути витлумачена як заперечення Вами факту державної оформленості України»18.

Після цього епізоду з п' ятою ознакою нації легше відповісти на запитання, що саме існувало в Радянському Союзі, якщо політичної нації в цій країні не могло бути за означенням.

Існували титульні нації. Цей термін з'явився в Європі, щоб позначити кількісно переважаючу в кожній країні етнічну націю -- французів у Франції, німців у Німеччині, англійців у Великій Британії. Радянські титульні нації не були схожі на західноєвропейські хоча б тим, що їх було багато, тоді як в інших країнах мусила бути одна, через те вона й називалася титульною. Однак корінна різниця між європейськими і радянськими титульними націями полягала все- таки не в кількісній, а в якісній сфері. Титульні нації союзних республік не мали п'ятої ознаки, яку їм намагався дати В.Касаткін в полеміці із Сталіним -- державності.

Власне, в СРСР було створено багато титульних націй. Титульною вважалася національна спільнота, яка становила більшість у будь-якій адміністративно-територіальній одиниці. Утворилася ієрархія етносів, визначена полі- тико-адміністративним поділом. На чолі ієрархії, але неофіційно, знаходилися росіяни -- титульна нація загальносоюзного масштабу. Титульні нації другого порядку утворили союзні республіки, третього -- автономні республіки, четвертого -- національні округи, п' ятого -- національні райони. На початку 30-х рр. українці мали три різні статуси: представників титульної нації в УСРР, претендентів на титульну націю у випадку об'єднання з УСРР половини вже українізованих районів Північного Кавказу, а також українізованих районів Центральної Чорноземної області, і національної меншини -- в усіх інших регіонах. Росіяни, слід з притиском підкреслити, не вважалися національною меншиною в будь-якому регіоні.