Розвиток української політичної думки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Розвиток української політичної думки

Українці за специфікою своєї політичної культури і поглядів (не говорячи вже про місце їх розташування - географічний центр Європи) належать до спільноти європейських народів. Тому М. Грушевський неодноразово підкреслював цю обставину ще у минулому столітті, називаючи український народ "європейським" і "західним", щоправда з найбільшими орієнтальними (східними) впливами.

1. Часи Середньовіччя.

Перші політичні погляди на українських землях були сформульовані ще в період раннього середньовіччя Х-ХІ ст., в умовах існування Київської Русі. Ми їх знаходимо в таких пам'ятках культури, як зведення законів "Руська правда" (від слова Русь, а не Росія), "Повчання" Володимира Мономаха, "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Повість минулих літ" літописця Нестора, договори Русі з Візантією тощо. Автори підкреслювали схильність русинів-праукраїнців до індивідуальної свободи (відсутність рабства, вільний перехід від одного до іншого соціального стану, гідність особи), наявність елементів демократії, народовладдя (народне віче, вибори князя, місцеве самоврядування), зародження федерального устрою, більш демократичне і вільне становище церкви - візантійський цезаропапізм (концентрація світської і церковної влади в одній особі) не був сприйнятий в Києві.

Патріотичним прагненням об?єднання руських земель навколо Києва, закликом до сильної, централізованої політичної влади князів проникнутий Галицько-Волинський літопис 1201-1292 рр. У ньому значну увагу приділено постаті князя Данила Галицького, настроям боярства, міжнародним політичним відносинам Галицько-Волинської землі з сусідніми державами, в тому числі зближенню з європейськими країнами, боротьбі з татаро-монгольською навалою.

У наступний період історії - ХІV-ХVІІ ст., коли українські землі були у складі Литви і Польщі, спостерігається значне посилення західних впливів. Не дивлячись на відсутність української державності, відбувався подальший розвиток (особливо у складі Літовсько-Руського князівства) української політичної культури, деяких форм демократії, місцевого самоврядування (Магдебурзьке право), системи освіти та ін. Тим більше, що в цьому державному утворенні спочатку домінували саме українці (вони складали 9/10 всього населення) зі своєю культурою, традиціями, правилами суспільного життя, законами, релігією і навіть мовою. У цей період на українських землях в руслі полемічної літератури розвивалися гуманістичні традиції, розроблялася концепція природного права, питання політичного прогнозування, відбувалася демократизація церкви і суспільства.

У1620 р. зусиллями гетьмана Петра Сагайдачного було відновлено київську православну митрополію. Один з перших київських митрополитів Петро Могила у політичних творах „Анфологіон" (збірка вибраних служб), „Літос, або камінь" та інших закликав світських можновладців до турботи про підданих, дотримання законів, ствердження рівноправ'я православ'я і католицизму тощо. Найважливішою його заслугою стало заснування Лаврської школи, що згодом перетворилася на Києво-Могилянську академію - центр підготовки мислителів, державних діячів і церковних ієрархів не тільки для України, але й для всього східного слов'янства.

Значний внесок у вітчизняну політико-правову думку зробили наукові і громадські діячі, що були об'єднані навколо Острозької академії (виникла у 1576 р.). Її засновник князь Костянтин Острозький неодноразово подавав до польського короля і польського сейму супліки (прохання) про надання українцям прав і свобод. Перший її ректор, письменник-гуманіст Герасим Смотрицький відомий як один із засновників світської полемічної літератури (трактат „Ключ царства небесного" - передмова до „Острозької біблії"). Його син Мелетій Смотрицький у політичному творі „Тренос, або плач" визнавав зверхність світської влади над церковною і закликав аристократію припинити зловживання владою. Вихованець академії - автор віршової „Хронології" Андрій Римша активно працював у галузі національної історії, описуючи найважливіші події, що були пов?язані з проявом патріотизму, національної самосвідомості, гуманізму і навіть вільнодумства.

Втім потрібно визнати, що українська політична думка середньовіччя ще не набула цілісного і розвинутого концептуального характеру. Українські мислителі, які добре знали давньогрецьку літературу, особливо вчення Платона і Аристотеля, західноєвропейську гуманістичну думку, не змогли ще піднятися до логіко-понятійного аналізу власних політичних інститутів і процесів. Передусім це зумовлено було об'єктивними причинами, найголовніша з яких - національне пригнічення і втрата власної державності.

2. Нові часи

Значним поштовхом для осмислення політичного досвіду народу, проблем національно-визвольної боротьби, відновлення і розвитку української державності були нові часи, зокрема козацько-гетьманський період. Про це свідчать рішення Переяславської ради, зміст Березневих статей, Зборівського і Білоцерківського договорів, Коломацьких статей тощо. У всіх цих документах так чи інакше проводилася ідея української державності, унормовувалася українська автономія й визначався порядок утворення та компетенція органів політичного управління Україною, права і обов'язки гетьмана і старшини. Тобто на території українських земель була утворена Козацько-гетьманська християнська республіка, яка широко використовувала демократичні процедури і цінності: рівність пересічних козаків і всіх громадян країни, обрання гетьмана, генеральної старшини і отаманів, діяльність козацької ради, судів, високий рівень освіченості населення тощо.

Особливе значення для розвитку української політичної думки мала політико-філософська та правова пам'ятка під умовною назвою Конституція Пилипа Орлика - Пакти і конституції прав і вольностей Війська Запорозького, які з'явилася 1710 р. За оцінкою сучасних українських істориків, це перша європейська конституція в сучасному розумінні слова. У ній були висловлені ідеї державного суверенітету, республікансько-демократичного устрою, функціонування трьох гілок влади, соціальної рівності громадян, тобто багато ліберально-демократичних цінностей, які згодом стали певним практичним керівництвом для розробки основних законів багатьох європейських країн.

В цьому плані, як наголошується на сайті української Вікіпедії, відповідно до Конституції законодавча влада надавалася Генеральній Раді, що виконувала роль парламенту і до складу якої входили генеральна старшина, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі (стаття 6). Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік -- в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах вона мала розглядати питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховувати звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирався склад генеральної старшини. Найвищу виконавчу владу мали гетьман разом із Радою генеральної старшини. При цьому його владні повноваження було значно обмежені деякими статтями: гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, звільняти на свій розсуд посадових осіб, вести самостійну зовнішню політику, йому заборонялось створювати власну адміністрацію, призначати покарання тощо (http://uk.wikipedia.org/wiki/Конституція_Пилипа_Орлика).

Зміст політичних концепцій того часу достатньо повно розкривається у творі української національно-політичної думки кінця XVIII -- початку XIX століття "Історія Русів", яку не без підстав називали Декларацією прав української нації, що обстоювала моральне право кожного народу на державну незалежність та боротьбу з гнобителями. В ньому у яскравій формі подається картина історичного розвитку України від найдавніших часів, аналізуються найважливіші політичні проблеми. Наголошується, що насильницьке іноземне правління в Україні ніколи не було стійким і довгочасним, бо народ уміє боронити свою свободу. Він виходить з принципу рівності націй, гостро виступає проти імперської зверхності. В „Історії русів" засуджується багатство, набуте за рахунок власного народу, зрадництво української шляхти. Твір сповнений поваги до простолюддя, кріпаків, рядового козацтва.

Українська політична думка також одержала свій творчий розвиток в стінах Києво-Могилянської академії, яка одержала свій високий статус ще у 1659 р., стала авторитетним навчальним закладом і важливим освітньо-культурним центром європейського масштабу. Згадані обставини сприяли тому, що в той час Київ по праву стає загальновизнаним політичним і культурним осередком для всіх східних слов'ян.

3. Доба українського відродження

В добу українського національно-культурного відродження, яке охопило період з ХІХ до початку ХХ ст., було багато зроблено для розвитку політичної думки представниками нової генерації української культурно-політичної і наукової еліти. Вона гуртувалася навколо нових освітніх центрів - Харківського університету (1805), Київського (1834), Одеського (1865) тощо. В Україні у 1846 р. виникла перша політична нелегальної організації - Кирило-Мефодіївське товариство. Її лідером був історик М. Костомаров, якого вважають одним з фундаторів української політології. Він залишив велику наукову спадщину з політичної історії України: „Богдан Хмельницький", „Руїна", „Мазепа", „Мазепинці", „Гетьманство Виговського", „Гетьманство Юрія Хмельницького", „Павло Полуботок", „Думки про федеративні начала у давній Русі", „Дві руські народності" тощо. Перебуваючи на позиціях самостійності та безкласовості української нації, окремішності української політичної історії, демократичного руху українського народу, М. Костомаров під впливом європейської філософії створив політичну теорію, згідно з якою ідеалом українців мала стати федеративна демократична слов'янська республіка без царів і панів, без кріпаків і холопів.

На сторінках програмного документу "Закон Божий. Книга буття українського народу" науковець висловив ідеї про необхідність скасування самодержавства і кріпацтва, відновлення національної державності України у складі федерального союзу вільних слов'янських народів - українців, росіян, болгар, поляків, словаків, сербів, чехів та деяких інших народів за провідної ролі України. Передбачалося „братерське співжиття рівних слов'янських народів", спільною державою повинні були управляти обрані на чотири роки президент і конгрес.

Під впливом члена товариства Т. Шевченка та одного із засновників братства М. Гулака було зроблено кілька варіантів проектів конституції Слов'янських Сполучених Штатів. Втім представники більш поміркованого крила товариства сповідували реформізм, християнську смиренність, доцільність мирної пропаганди. А дехто навіть висловлював думку про нездатність українства до власного державотворення, обмежуючись мрією про перетворення української „етнографічної" нації у політичну.

У другій половині ХІХ ст. на арені вітчизняної політичної думки з'явилося кілька видатних постатей, серед яких виділявся Володимир Антонович (1837-1908) - ідейний натхненник українофілів-поляків, об'єднаних у гурток „хлопоманів", переконаний прихильник прав і свобод людини, народного суверенітету, селянської демократії, соборності, федералізму. У 1859 р. він став засновником і керівником Київської громади, майже водночас такі утворення з'явилися в інших містах України - Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі тощо.

Провідним ідеологом київської Старої громади був відомий вчений і політик М. Драгоманов (1841-1895), якого слушно називають батьком української політології. У своїх численних працях з урахуванням передових європейських поглядів осмислив найважливіші проблеми українського політичного життя, висунув і обґрунтував ідею громадівського соціалізму, згідно з яким основою майбутнього суспільства повинна бути виробнича громада на кооперативних засадах. Через постійні утиски на теренах Російської імперії М. Драгоманов змушений був у 1875 р. виїхати за кордон до Женеви. Тут він видав п'ять томів громадсько-політичний збірника "Громада", в яких було вміщено матеріали з історії українського народу, його духовних починань і політичних устремлінь до свободи і рівності. З другої половини 80-х рр. М. Драгоманова запрошують до співпраці ряд провідних видань Галичини, незабаром він розпочинає свою викладацьку діяльність на кафедрі загальної історії Софійського університету Болгарії. Ім'я М. Драгоманова асоціювалося в свідомості прогресивної громадськості того часу з боротьбою слов'янських народів за свободу, автономію і братерство.

Почесне місце в політичному житті України і розробці української політичної думки посідає видатний український історик і політичний діяч Михайло Грушевський. Він був автором кількох конституційних проектів та понад 2000 наукових праць, в тому числі десятитомної „Історії України-Руси", в якій він концептуально обґрунтував політичну історію українства, відкинувши традиційні схеми і московську династичну генеалогію, довівши, що українці, росіяни і білоруси походять не з одної колиски, а кожний з них має свої власні етнічні коріння. На думку вченого, саме українські племена започаткували Київську імперію. Історію України він веде від Київської Русі, що виникла на Середньому Подніпров?ї, через Галицько-Волинське князівство, литовсько-польську добу і Козацько-гетьманську державу у складі Російської імперії. Великоруська історія починається на декілька століть пізніше зі свого етнічно-культурного кореня - володимиро-суздальські землі, яка з Х ст. була одним з багатьох уділів Великого князя Київського. У 1169 році Андрій Боголюбський виступив проти Києва, зруйнував і пограбував його і проголосив себе Великим князем Володимиро-Суздальським. Московське князівств було засновано ще пізніше - у 1328 р. Загальноросійської історії, як і загальноросійської народності не існує, це штучна конструкція. М. Грушевський завжди наголошував, що саме народ є рушійною силою історії і всебічно обґрунтовував право українців на свою державу. У роки Української революції 1917-1920 рр. М. Грушевський бере активну практичну участь у буремних політичних подіях, очолює Центральну Раду, навіть обирається президентом республіки.

Ідея державної незалежності України вперше була всебічно науково аргументована в праці видатного українського політичного та громадського діяча М. Міхновського (1873-1924) "Самостійність України", в якій він, виходячи з реальної обстановки, вперше підкреслює пріоритет національних питань над суспільними. „Державна самостійність, - наголошував він, - це головна умова існування нації, а державна незалежність - це національний ідеал у ділянці міжнародних відносин". Ця брошура стала програмою заснованої на початку 1904 р. Української Народної Партії (УНП), що проголосила своєю основною метою боротьбу за незалежність України. М.Міхновський став її провідником і головним ідеологом, автором програми та інших партійних видань, що на тривалий час стали популярними серед представників українських націоналістів.

Широко відома його праця - своєрідний маніфест самостійників-націоналістів "Десять заповідей УНП", в якому він наголошував: "Ми боремося проти чужоземців не тому, що вони чужоземці, а тому, що вони експлуататори". Таким чином, націоналізм М. Міхновського мав визвольний характер, що виникає у відповідь на пригнічення. Характерно, що такої думки дотримувались навіть більшовики, лідер яких, В. Ленін, стверджував, що треба розрізняти націоналізм нації пригнобленої і нації пануючої. Націоналізм першої несе в собі позитивний заряд боротьби за національне визволення, за права людини, має демократичний характер і стає важливим засобом самозбереження національної культури і єдиним дієвим чинником самоорганізації народу.

Втім далеко не всі українські лідери поділяли позиції М. Міхновського і спочатку дотримувались в основному половинчастих, поміркованих автономно-федералістських концепцій, які згодом довели свою повну безперспективність.

4. Українська політична думка ХХ і ХХІ ст.

Талановитим українським мислителем проявив себе В. Липинський (1882-1931). У своїх творах „Листи до братів-хліборобів", „З минулого України" та інших він обстоював ідею української незалежності, створення української монархічної держави у формі гетьманату. Його кредо полягало в тому, щоб просуватися до української нації через українську державу. "Недержавність, - с прикрістю наголошував він, - так зветься наша хвороба". "Ніхто нам не збудує держави, - писав він, - коли ми самі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути". Саме міцна централізована влада, на його думку, допоможе подолати „анархію та зрадництво - первородні гріхи українства".

Пізніше одним з активних прихильників ідеї незалежності України стає Д. Донцов (1883-1973), який значно збагатив і поглибив українську політичну думку, створивши теорію інтегрального націоналізму. Його погляди висловлені в численних працях, серед яких - „Націоналізм", „Історія розвитку української державної ідеї", „Українська державна думка і Європа" та ін. У 20-30-ті рр. ХХ ст. його ідеї були настільки популярними, що він слушно вважався володарем душ молоді.

Названим переліком ідей не вичерпується вміст науково-політичної творчості в Україні. На початку ХХ ст. тут виявлялися й інші політичні концепції, зокрема лібералізм, націонал-комунізм, доктрина нового націоналізму, федералізм тощо. Проте після включення України до складу Радянського Союзу всі вони під тиском офіційної ідеології і масових репресій припинили своє існування. На довгі роки тут затвердилася догматична ідеологія тоталітарного соціалізму і держава суворо присікала будь-які спроби інакомислення.

Тоталітарна радянська влада ставилася до політології суто негативно, вважаючи її буржуазною лженаукою. У Філософському енциклопедичному словнику (М., 1989) наголошувалося, що основою радянської політичної науки є „діалектичний і історичний матеріалізм", „теорія наукового комунізму". Натомість політологію називали "західною наукою, яка обслуговує потреби державно-монополістичного капіталізму".

Все це призвело до того, що зараз, в умовах незалежної держави, українці змушені надолужувати прогаяне і особливу увагу приділяти розвитку і вивченню справжньої політичної науки - політології. Наукові політичні знання потрібні сьогодні не тільки вченим, але й широкому загалу. Вони мають замінити численні старі міфи, що залишилися ще з тоталітарних часів у свідомості багатьох людей, і забезпечити адекватне розуміння і сприйняття іноді дуже складних і динамічних політичних процесів, пов'язаних з проведенням докорінних демократичних перетворень у державі і суспільстві.

Тільки з проголошенням незалежності і поширенням демократії відкрилася перспектива для розвитку політології в Україні і вивчення її в навчальних закладах. Сформувалася група українських вчених-політологів, серед яких Бабкіна О. В., Бебик В. М., Головатий М. Ф., Рудич Ф.М. та інші. Вони творчо освоюють досягнення сучасної західної політології, розробляють свої власні концепції і теорії, видають численні монографії і підручники, які спрямовані на забезпечення успішної розбудови суверенної держави, демократизацію політичного життя, формування нової української політичної нації і основ громадянського суспільства. Найбільш актуальними політичними ідеями залишаються ідеї розбудови незалежної української держави, поглиблення і поширення демократії, удосконалення ринкових відносин і модернізація економіки, об?єднання і консолідації суспільства та багато інших. Повчальний досвід політичної діяльності, нагромаджений на протязі української історії і особливо за останнє двадцятиліття, має бути творчо розвинутий нашими науковцями і таким чином стати важливою запорукою подальшого успішного розвитку сучасної Української держави.

політичний державність відродження визвольний

Література

1. Исторія Русовъ, или Малой Россіи. Москва, 1846 [перша публікація] http://uk.wikipedia.org/wiki/Історія_Русів

2. Драгоманів М. Пропащий час. Українці під Московським царством (1654-1876) / Передм. М. Павлика // Пам'ять століть. -- 2002. -- № 5. -- С. 3-19 http://www.ditext.com/drahomanov/lost/lost.html

3. Грушевський М. На порозі нової України. К.: Наукова думка, 1991. - 128 с.

4. Іван Дмитрів. В'ячеслав Липинський -- "Кант української політичної думки" // Демократична Україна, 2006 http://www.dua.com.ua/2006/140/arch/7.shtml

5. Полтавець Сергій Васильович. Українська політична думка середини ХVІІ століття / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса. -- К. : Світогляд, 2009. -- 170с. ? http://www.dua.com.ua/2006/140/arch/7.shtml

6. Сила мякого знака, або Повернення Руської правди / За аг. ред.. Л. Івшиної. К.:ПрАТ "Українська прес-група", 2011. ? 800 с.

Размещено на Allbest.ru