Демократія

5

Демократія - це дуже відносне поняття суто західної культури, неможливе без визнання автономії особи і прав людини. Кожний час, і кожна людина в нього вкладає своє власне значення, і сьогодні його все більше потрактують, як процес.

Існують слова, які нормальна людина зрозуміти не в змозі. Наприклад, демократія. Є тверде слово "влада", зрозуміле всім. Є м'яке і поетичне слово "народ", є люди. А ще є дядьки на телебаченні, що бубонять про те, що влада виходить від народу. Питання: чи є у народу влада? Відповідь: подивіться на людей в метро - хай око підкаже.

І все-таки ми говоримо про демократію, хочемо її, прагнемо. Принаймні, на словах. Говорять про неї тирани і генерали. Хай реальну владу наші громадяни ще не мають, але саме поняття demokratia вже живе своїм життям, хоча використовування його іноді нагадує ходіння з розмінною монетою.

Інтерес до поняття "демократія" в Україні не дозвільний. У нас в країні - демократія або щось інше? А в Америці після 11 вересня вона є? А може, демократії навіть у принципі не буває?

Виникло воно в Афінах ще в п'ятому столітті до різдва Христова. Як пише знавець питання американець Р. Даль, можливо, спочатку воно навіть не було чимось добрим, і вживалося критиками афінської демократії. До нього існував інший термін, isonomia - "рівність перед законом". Припущення небезпідставне: майнове розшарування населення, як і скромне прагнення багатих приховати за словесами свою владу було вже тоді.

З чого починалася демократія? А починалася вона з того, що ми сьогодні називаємо місцеве самоврядування. Клісфен, з ім'ям якого пов'язані демократичні реформи в Афінах в 509-507 роках до н.е., замінив колишній родовий розподіл громадян чисто територіальним, розбивши місто на сотню дем. Деми делегували громадян для відправлення посад. Тим самим лояльність роду була замінена лояльністю полісу.

"Випадковість - це найстародавніша аристократія миру", писав Ф. Ніцше. В Афінах існувало більше тисячі посад, які заповнювалися іноді шляхом виборів, але більшість (зверніть увагу!) по долі. Трапитися це могло раз в житті і лише на один рік. Існував і т. з. Порада П'ятисот, який визначав порядок денний для народного збору.

Афінянам повезло - їх форма правління склалася в сприятливих умовах. Клімат, прямо скажемо, не рівня нашому. Ніякої радіації і проблем з екологією. Були, правда, деякі складнощі, наприклад, проблема відстаней. Напевно не всім було зручне добиратися до заповітного горба, де проходили збори. Проблемою було і число громадян, різні мови, вірування, інтереси, що росте. В невеликих і однорідних по складу Афінах з їх неспішним життям ще вдавалося погоджувати інтереси громадян "по-хорошому". В гігантській і різнорідній Персії - ні. Чи могла вона бути у той час чимось іншим, окрім як деспотією?

Яким було населення міста, точно невідомо, в середньому історики називають цифру в сорок-п'ятдесят тисяч чоловік. Природно, збиратися всі разом сорок разів на рік на горбі Пникс вони не могли, приходила якась частина. Не мали прав голосу жінки, раби і переселенці. Та все ж система працювала, витримавши декілька олігархічних переворотів. Як неважко підрахувати, в суспільних справах брало участь хоча і не більшість, то порядку однієї п'ятої частини населення. Це не весь "демос", звичайно, але важливо не тільки кількість, але і міра впливу громадян, відчуття причетності до загальної справи, відповідальність.

Афінська демократія стала як би зразком політичної гармонії. Та все ж Афінами правила меншина громадян. Політика в Афінах була "жорсткою, складною грою, результат якої часто залежав від приватних домагань і амбіцій. Пряма державна зрада політичних вождів не була чимось нечуваним, приклад чому - історія Алкивіада". Олігархічні перевороти оберталися масовою різаниною, коли винищувалися тисячі політичних супротивників. Ця демократія була майже ідеальною, якби це "майже" не було рабовласництвом. Греки не були знайомі з універсальними поняттями свободи, рівності, прав людини. Втім, ці універсальні поняття і по сьогодні не дуже признаються, наприклад, в Азії.

З тих пір багато що змінилося, і не все до кращого: люди розплодилися, суспільства стали яркі, виникли нові вірування, мови, навіть хвороби. Погоджувати інтереси людей стало складніше, а загрози зіткнень помітно почастішали. Республіканська традиція, що бере почало з Арістотеля, демократію не заперечувала, але прагнула зрівноважити протиборчі інтереси через систему інститутів влади, жоден з яких не мав би всієї її повнота. Таким був республіканський Рим з його системою консулів, Сенатом і народними трибунами.

Батьки американської демократії (чиї портрети на доларах промальовували) порядком поламали собі голови над тим, як гарантувати обрання в Конгрес самих гідних, але вирішити не змогли. Допоміг їм француз Монтескьє з його ідеєю розділення влади на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову.

Пригадаємо, які оди демократії складав Уолт Уїтмен, хоча в кишенях у поета не було густе. Правда, нова система була складна, а уряд так віддалився від народу, що не достукатися. Критики її говорили, що це зовсім і не демократія, - просто поняття "суспільного блага" розвалилося на мільйони приватних і групових інтересів. Зате система годилася для крупних держав. "Республіканець", "демократ", "революціонер" для монархів звучало однаково погано. Але гірше всього стали звучати слова "права людини" - через їх універсальне значення, глобальний характер і привабливу силу.

У принципі, республіканізм і інститут представництва простому громадянину можливостей впливати на владу особливо не додав. Якщо поглянути на дані досліджень, проведених "Фрідом Хаус", то виявиться, що захоплюватися Уолту Уїтмену було особливе нічим - навіть в середині 19-го століття в США право голосу мало всього близько 10% населення. Наприклад, у Венеціанській республіці право голосу мало всього одну десяту відсотка населення. Зате він помітно обмежив можливості виникнення тиранії.

Все це було ново, незвикло, свіжо. Проте найбільшою гордістю "батьків-засновників був винахід представницького правління (обрання депутатів). В 1820 році Джеймс Мілль проголосив винахід представницького правління "головним відкриттям сучасної епохи". Мабуть, ідея і так витала в повітрі, якщо стала чимось саме собою розуміючим всього за декілька років.

Слова Ги Ерме про "усвідомлення меж" звучать заклинанням тіні Гітлера. Афінська демократія була прямою, а не представницькою. Виявися Сократ в нашому часі, він швидше за все не назвав би нашу систему демократичної. І справді: поставити раз в чотири роки хрестик в бюлетені проти прізвища чергового демагога - і це вся влада, дана громадянину?

Маркс виразився міцно: "пригноблюваним раз в декілька літ дозволяють вирішувати, який саме з представників пригноблюючого класу в парламенті представлятиме і пригнічуватиме їх". Набагато спокійніше дивився на справу пан Шумпетер, пояснюючи демократичну державу як величезний магазин, в якому бродять виборці-покупці. А політики це "продавці ідей і мети". Дискусія про те, що є демократією і що нею не є, вилилася у величезний збір наукових і філософських праць. Це - свідоцтво того, що в західних суспільствах виникли нові могутні сили, які прагнуть влади. І якщо вони не домовляться між собою, справа кінчиться ще однією світовою м'ясорубкою.

Коли є могутній стимул, трапляється і результат. З часом в дискурс про демократію прийшло розуміння її меж і слабкостей. Стало ясно, що часто цим словом прикриваються режими автократичні і тоталітарні. Проведення виборів - мало що значить, коли заперечуються права людини. В якомусь значенні навіть в самих ліберальних країнах демократія стала міфом, що прикриває панування меншини. Нам цінніше інше - виправдати теоретично законність панування меншини нікому не вдалося. Не випадково, що більшість навіть авторитарних режимів прагне назвати себе республіками, прикриваючись інжирним листком "фасадної демократії". Його називають деколи інакше: "керована демократія", "сімейна", "корпоративна". Але якщо замість договірних відносин застосовується сила - інжирний листок тут же злітає.

Пора давати відповідь - так що ж є демократія? Афіняни вірили, що знають відповідь. Вірив Уолт Уїтмен, вірив Монтескьє і Міллз. Ми вже не віримо, ми сумніваємося і сміємося.

"Геббельс запитав мене, звідки я узяв попередню назву, і я зробив для нього повний переклад Геттісбергської мови. (В ній міститься лінкольнівське визначення демократії: "уряд народу, з народу, для народу"). Він читав, ворушивши губами. - "Знаєте, це блискучий приклад пропаганди". За два тижні Геттісбергська мова повернулася від Гітлера. Вгорі рукою самого der Fuehrer було накреслене: "Деякі місця трохи не примусили мене плакати. Всі північні народи єдині в своїх відчуттях до своїх солдатів. Це, очевидно, зв'язує нас міцно всего"".

Демократія, як виявилося, це дуже відносне поняття. Кожний час, і кожна людина в нього вкладає своє власне значення. Сьогодні його все більше потрактують як процес. Більше того, це поняття суто західної культури, неможливе без визнання автономії особи, прав людини. "Демократія - це культура більшою мірою, ніж система інститутів... Суть ідеї в тому, що демократія ґрунтується на повільному придбанні терпимості і усвідомлення своїх меж: адже демократичний уряд не може вирішити всіх питань і цінно швидше своєю природою, ніж результатами діяльності" (Ги Ерме).

На жаль, але сучасне уявлення про демократію має не європейську, але американську прописку. Чим була б ідея демократії без 10 трильйонів доларів ВВП США, без голлівудських фільмів, героїчних астронавтів і квітучих красунь? Саме з американською моделлю специ з "Фрідом Хаус" порівнюють те, що бачать. А бачать вони ось що: приблизно 80 країн в світі відносяться до демократичних, ще приблизно чотири десятки - до електоральних демократій (тобто вибори проводяться, а цивільного суспільства немає), а інші вже недемократичні.

За океаном виник цілий букет нових понять, що описують демократію: полиархия, плюралізм, цивільне суспільство, свобода слова, зростання добробуту, середній клас. Помічено, що бідні країни не бувають демократичними. Але важливіше навіть не мертві поняття, а тенденція - сучасне демократичне суспільство, це суспільство, в якому влада все більш розповсюджується, а не концентрується у однієї людини. З другого боку, в такому суспільстві є тенденція зростання відповідальності громадян і готовності узяти цю владу. Як би ні шанували деякі Усаму Бен Ладена, Макіавеллі або Каддафі, але всього за сторіччя демократизація, розосередження влади сталі глобальною тенденцією.

А ми? Так, у нас є Конституція. Розділення властей. Вибори. Партії. З свободою слова - гірше. Проблеми з ПАРІ. А ще є середня зарплата в 60 у. о. і пенсія, на яку можна прогодувати собаку. Так, ми любимо демократію - бачили у сусідів. На жаль, як співав Калягін в "Я - ваша тітка", "любов і бідність назавжди залишаться ворогами."

В умовах, що склалися, або, якщо хочете, в обставинах, куди завели країну наші діючі політики, від результатів голосування 30 вересня майже нічого не залежатиме.

Яка різниця, яка політична сила переможе на виборах? Набагато цікавіше і важливіше, що буде потім, після дня голосування.

Адже хто б не набрав найбільшу кількість голосів, якою б не була фракційно-коаліційна арифметика, все одно знайдеться якась "баба Яга", яка буде проти… І їй (або йому) вистачить голосів та натхнення знову заблокувати процес.

І не тому, що такі політики, а тому, що діють вони у такій матриці. Якщо до парламенту замість соціалістів вдасться прорватися блоку Литвина, "біло-помаранчеві" зможуть сформувати з ним більшість ціною поступки спікерського крісла на користь Володимира Михайловича.

Причому, не факт, що вони справляться з роботою над помилкою "Олександр Мороз" і знову не напорються на черговий "кидок".

Партія регіонів вже готується до такого варіанту - сцену на Майдані встановлено про всяк випадок. Риторика біло-голубого Майдану буде антипомаранчева, але справжнім адресатом публічного тиску буде власник "золотої акції".

Протистояння затягнеться надовго - суди, оскарження, масові акції. Порядку в країні не буде. І прогресу теж…

Якщо коаліцію сформують Партія регіонів з комуністами, це буде кінець помаранчевої ідеї та постпомаранчевих політичних сил. Тому вони будуть боротися проти цього не на життя, а на смерть.

Маючи владу, президент зосередиться на юридично-процедурних аспектах. Порядку в країні не буде. І прогресу теж…

У якому випадку коаліцію можуть сформувати Партія регіонів і президентський блок? Тільки під занавіс вистави, коли інші варіанти вичерпаються.

Умовою ПР буде прем'єрство "регіонала", умовою президента… ні не 50% урядових посад, як в угоді з БЮТ, а посилення повноважень чинного президента!

Програма мінімум для Ющенка у такому разі - скасування закону про Кабінет міністрів від 15 січня 2007 року - результат спільної гри Партії регіонів з БЮТ - це допоможе пояснити виборцям мотиви президента, ухвалення закону про місцеві держадміністрації зі збереженням виконавчої вертикалі влади під контролем президента та його секретаріату.

Програма максимум - згода Партії регіонів на конституційну реформу у редакції, яка посилить повноваження президента, що виглядатиме як чергова поразка Януковича при виграній кампанії. Знову порядку в країні не буде. І прогресу теж…

Варіант коаліції БЮТ з ПР практично неможливий: Юлія Володимирівна радиться з народом, ким їй бути, президентом чи прем'єром, але вона точно знає, що не хоче бути у Януковича спікером. Тут як раз повний порядок - ці сторони магнітів взаємно відштовхуються.

Ініціатори проведення дострокових виборів парламенту говорили нам, що це необхідно для приведення у відповідність парламентського представництва з результатами всенародного голосування, які були спотворені підкупом і зрадою.

Дострокові вибори, вочевидь, були потрібні державі та політикам, але й вони не розв'яжуть головного протиріччя - конфлікту між суспільними інтересами й інтересами кланово-олігархічних угрупувань, замаскованих під політичні партії.

А надія на вихід з кризи через оновлення легітимності Верховної Ради шляхом нового голосування сьогодні виглядає наївною та перебільшеною, позаяк політична ситуація в державі ще більше погіршилася.

Отже, за усіх можливих варіантів немає жодного конструктивного. У жодній коаліції не йтиметься про виконання передвиборчих програм, реалізацію стратегії національного розвитку, усвідомлення громадянської нації, модернізацію економіки тощо. Вирішуватимуться виключно питання влади.

Про те, що головною причиною конституційної кризи є неучасть громадян у процесі обговорення та прийняття як Конституції Мороза-Кучми 1996 року, так і Конституції Мороза-Медведчука 2004 року доводилося писати й раніше.

Згадайте й ви, чи вповноважували кого-небудь приймати Конституцію від вашого імені?

Основний закон двічі приймали парламентарі, яких обирали не для цього. Першого разу найважливішим для них було уникнути власного розпуску президентом Кучмою, а у другому - акціонувати владу, унеможливити перегляд результатів приватизації основних матеріальних ресурсів.

Закінчилося тим, що політики власною діяльністю дискредитували обидва ці тексти - фактично розтоптали установчий договір і хочуть поділити Акціонерне товариство "Українська держава" на два-три ТОВ.

Хтось скаже, держава вже є, і конституція вже є, які можуть бути установчі збори? У тому то й справа, що назовні держава є, а от внутрішнього суверенітету вже немає.

Усі державні інститути й органи влади дискредитовано самими політиками у процесі боротьби за владу. Масові акції після Майдану-2004 також спаплюжені своїм відверто замовним і проплаченим характером.

У країні не діє ні пряма, ні представницька демократія, не справляються зі своїми функціями ні законодавча, ні виконавча, ні судова гілки влади. Це не просто системна криза - це логічний наслідок сну розуму через нехтування установчою владою. Можна прокидатись - нас вже обікрали…

Чи варто у такій ситуації громадянам голосувати, адже більшість із нас - не балотується, а наших інтересів, крім нас, не захистить ніхто?

Голосувати варто, але не за Верховну Раду і не за президента, а за установчу владу - Конституційну асамблею. Для чого? Щоб мати можливість тримати політиків під контролем громадської думки, а не дозволяти їх морочити нам голови, як зараз.

Крім того, державність сама по собі не мета, а лише інструмент для забезпечення інтересів громадян. Інтереси є? Є. Вони забезпечені державою? Ні.

Якщо політикам не до цього, то для громадян необхідність виправлення помилок, зроблених у процесі конституційного становлення української держави є нагальною необхідністю.

Суспільний (установчий) договір як комплекс принципів та правил співжиття в суспільстві - це справа самого громадянського суспільства, а влада - система забезпечення погодження, захисту та реалізації інтересів суспільства.

Конституцію має ухвалювати громадянське суспільство, щоб потім на правах автора контролювати дії тих громадян, що візьмуть на себе виконання політичних функцій у державі.

Сама ідея установчих зборів не нова, але якщо на початках незалежності її поділяли та пропагували (в міру можливостей) лише експерти й правозахисники та майже повністю ігнорували політики, то сьогодні ідея може оволодіти принаймні частиною мас.

Як про обнадійливу тенденцію можна говорити про звернення Громадянської асамблеї України до політиків з вимогою ухвалення нової Конституції спеціально створеним для цього органом.

Після виборів настане черга й політиків, які через усвідомлення власної безпорадності будуть змушені відкласти конфлікт та шукати зовнішнього арбітра. Найгірше - коли вони будуть це робити за межами держави…

Від початку передвиборчої кампанії різні політичні сили пропонують різноманітні варіанти проведення конституційної реформи в Україні. Вони включають в себе як різні співвідношення прав і повноважень органів влади, так і різні способи внесення змін до Основного Закону включно з ухваленням цілковито нового документу.

Будь-які спроби нав'язати суспільству штучну партійно-коаліційну конституцію рішенням парламенту, провести дорадчо-опитувальний, зі спірними питаннями, референдум або винести на всенародне голосування текст, розроблений виключно юристами-конституціалістами - будуть спробами маніпулювати громадською думкою та приречені на збурення нових суспільних конфліктів.

Це означатиме неефективність Конституції через невизнання її частиною суспільства та її тимчасовість, оскільки для руху країни вперед усе одно доведеться повертатися до відправної точки.

Подолати хронічну кризу можна вже лише вийшовши за межі партійно-парламентського формату - через ефективне сполучення переваг прямого народовладдя та представницької демократії. На це, за визначенням, здатні лише ті кваліфіковані громадяни, які фактично перебувають поза парламентом і поза партіями.

З одного боку, загальнонаціональний, колегіальний представницький орган державної влади спеціальної компетенції для наділення його легітимними повноваженнями має обиратися всенародно.

Про способи обрання Конституційної Асамблеї можна дискутувати на круглих столах та конференціях, і, звісно, у парламентській залі. Але враховуючи установчий характер, у ньому мають бути, насамперед, представлені не партії (з роз'єднуючими їх політичними інтересами), а територіальні громади (з об'єднуючими їх суспільними інтересами).

З іншого боку, очевидна необхідність професійної, фахової підготовки тексту Конституції, забезпечення його виваженого характеру. Конституційна асамблея має складатися з уповноважених (обраних спеціально для цього) народом делегатів, вимоги до яких, повинні бути суворішими ніж до народних депутатів України.

Це - кваліфікаційні вимоги, подібні до тих, які проходять судді - відповідна освіта, фах, вікова зрілість, володіння державною мовою, відсутність судимості тощо.

Також необхідно заборонити балотуватися до Конституційної асамблеї чинним членам парламенту, уряду, Конституційного Суду України, судів загальної юрисдикції, а також (!) президенту України… Через конфлікт інтересів, адже їхня влада - є встановленою, вторинною, похідною від установчої.

Тому Конституційна асамблея потрібна тут і тепер. Чим швидше настане усвідомлення цього - тим краще для країни.

Турботу "про безпеку громадян, збереження миру та дотримання Конституції" ми вже проходили. Янукович і його прибічники у сфері застосування подвійних стандартів нічим не відрізняються від Ющенка. Хоча ні, відрізняються. Віктор Андрійович порушував закони безсистемно і безглуздо. Його противники кожним порушенням зміцнювали свою владу. Вони робили це значно акуратніше і значно масштабніше. Політичний режим дедалі більше скидається на царювання Леоніда Даниловича. Використання силовиків для придушення інакодумства і взагалі неприйняття інакодумства як такого знову стає елементом державної політики. Досі чинниками відносного стримування були чисельна опозиція і такий-сякий президент, який володів правом вето. Що буде, коли впадуть і ці бастіони?

Ще не виданий президентський указ коаліціянти погрожують ігнорувати і називають його антиконституційним. Тим часом таку ухвалу може винести лише Конституційний суд. Президент на власний розсуд трактує Основний Закон, - обурюється регіонал Михайло Чечетов, - необхідно було почекати роз'яснення КС і вже тоді говорити про порушення Конституції й можливість розпуску. Дозволимо собі посперечатися.

Ющенко, у разі видання указу, не трактує, а застосовує норму Основного Закону. Противники мають право оскаржити нормативний акт, який вийде з-під його пера, у Конституційному суді, і тоді вже КС винесе рішення щодо його відповідності Конституції. А пану Чечетову ми пропонуємо згадати недавнє ухвалення Закону про Кабінет міністрів. Відповідність цілої низки його положень Основному Закону викликала сумнів, ціла низка норм оскаржувалася в КС. Але більшість не стала чекати рішення суддів - вона узаконила документ, який серйозно змінив механізм розподілу владних повноважень. А міністр юстиції Лавринович на запитання, чи не краще було дочекатися роз'яснень суду, відповів приблизно так: це наше право. Суд ухвалить рішення про неконституційність окремих норм або всього закону - ми його виконаємо. Президентові ж у такому праві Чечетов та його боси відмовляють.

Регіонали не менш гучно, ніж президент, сьогодні кричать про законність і мораль. Але який закон і яка мораль дозволяють їм фактично купувати обранців народу?

Помаранчеві нічого не зробили для захисту тендітних завоювань демократії. І немає жодної впевненості в тому, що два з гаком років помилок і поразок чогось їх навчили. Активність борців із "донцями" скидається на бажання одних зберегти рештки влади і прагнення інших у неї повернутися.

Нова влада не приховувала свого заперечення будь-яких завоювань помаранчевої революції. І немає жодної впевненості в тому, що вона відмовиться від свого бажання випалити все чуже їм розпеченим залізом.

Ті, кому доля демократії небайдужа, єдиним порятунком називають новий Майдан. Але чи можливий він? Кого, а головне - ради чого він має підтримати?

Те, що відбулося на межі 2004-го і 2005-го, було явищем. Те, що заплановано на сьогодні, - поки що лише технологія. Та підтримка була забезпечена вірою у світле завтра. Сьогодні нам пропонують підтримати одних "вчорашніх" у боротьбі з іншими "вчорашніми". У цьому різниця, якої не помічають або не хочуть помічати організатори нової революції. Це та різниця, якою зловживають представники нинішньої влади. Але проблема в тому, що кожен, хто вирішуватиме - йти чи не йти на акцію, мусить розуміти: незалежно від кольору уподобань чи безбарвності, пожинатимемо плоди битви у верхах ми всі. Скаже своє вагоме слово суспільство в цій ситуації чи ні - питання. А ось президент його сказати зобов'язаний. Яким воно буде і як відгукнеться?

Використана література

1. Брецко Ф.Ф. Основи держави і права. У 2-х кн. - Кн. .1. - Ужгород: Закарпаття, 1998.

2. Волинка К.Г. Теорія держави і права - Київ: Міжрегіональна Академія управління персоналом (МАУП), 2003.

3. Загальна теорія держави і права: Навчальний посібник За редакцією В.В. Копєйчикова. - К.: Юрінком. 1997.

4. Колодій А.М., Копєйчиков В.В., Лисенко С.Л. Теорія держави і права - Київ: Юрінком Інтер 2003.

5. Копєйчиков В.В. Загальна теорія держави і права - Київ: Юрінком Інтер, 1999.

6. Котюк В.О. Основи держави та права, К. 1995 р.;

7. Лівшиць Р.З. Теорія права. - М.: Инфра-М, 1999.

8. Медведчук В.В. Україна: актуальні проблеми розвитку суспільства, держави і права. - Київ, 1999.

9. Общая теория права и государства: Под ред. В. В. Лазарева. -М.: Юрист 1994.

10. Олійник А.Ю., Гусарєв С.Д., Слюсаренко О.Л. Теорія держави і права Навч. посібник. - К., 2001.

11. Рабіновіч П.М. Основи загальної теорії права та держави - Київ: Атіка, 2001.

12. Теорія держави й права. Академічний курс в 2-х томах. Том2. / Під ред. проф. Марченко. - М. Зерцало, 1998.

13. Теорія держави й права. Курс лекцій. / Під ред. проф. М.Н. Марченко. - М.: Зерцало, 1996.

14. Хропанюк В.М. Теорія держави та права, М. “ДТД", 1996 р.

15. Цвік М.В., Ткаченко В.Д., Петришина О.В. Загальна теорія держави і права - Харків: Право, 2002.