Демократія, як форма організації політичного життя

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДЕМОКРАТІЯ ЯК ФОРМА ОРГАНІЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ

ПОНЯТТЯ ДЕМОКРАТІЇ

Поняття демократії в сучасній політології використовується в декількох значеннях. По-перше, його використовують для позначення форми державного правління, що визнає народ як джерело державної влади. В основі демократичної форми правління лежать такі принципи конституційного устрою, як народовладдя, невідчужуваність прав людини, політичний плюралізм, свобода і рівність громадян. По-друге, воно використовується для позначення такої форми організації влади в будь-яких організаціях, яка припускає рівноправність усіх її членів і прийняття рішень за більшістю голосів. У цьому сенсі демократія може існувати в будь-яких організаціях, здатних забезпечити таку рівноправність. У результаті з'являються такі феномени, як партійна, профспілкова, виробнича, інші різновиди так званої суспільно-політичної демократії. По-третє, поняття демократії використовується для позначення заснованого на визначеній системі цінностей соціального ідеалу і відповідного йому політичного світогляду.

Демократія як політичний світогляд являє собою напрям думок, не сумісний з догматизмом, схематизмом, нетерпимістю. Як політичний світогляд вона заперечує авторитаризм, тоталітаризм, усякого роду репресивний суспільний порядок. В основі демократії як політичного світогляду лежить демократія як політичний ідеал. По-четверте, поняття демократії може використовуватися для позначення соціально-політичного руху за народовладдя, спрямованого на здійснення демократичних цілей та ідеалів.

Демократія як рух виникла під прапором боротьби проти абсолютизму за ліберальні цінності і була представлена соціальними силами, що виступали за права людини як природні й природжені права, а також за демократичну організацію політичної системи суспільства. Найбільш широкі сучасні демократичні рухи представлені соціал-демократами, лібералами, християнськими демократами тощо. Становлення сьогодні в Україні демократії як політичного руху можливе за допомогою об'єднання всіх політичних сил, що мають часом незбіжні чи навіть протилежні інтереси, на основі визнання демократичних цінностей, об'єктивно необхідних для забезпечення соціального порядку і соціального прогресу. Таке визнання демократичних цінностей повинне набрати форми переходу від авторитарного правління до правової держави. Демократія як політична цінність, політичний світогляд не може бути реалізована поза правовою державою, без чітко розроблених правових норм, що регулюють відносини власності, виробництва й розподілу, взаємини індивідів між собою і з державою.

На сьогоднішній день найбільш важливим і актуальним є розгляд демократії як форми державного правління, заснованої на визнанні народу джерелом державної влади й, отже, існуючої у формі республіки.

Оскільки республіки бувають перш за все президентськими і парламентськими, з перевагою або у бік демократизму, або у бік авторитаризму, то існує велика розмаїтість прихильників і супротивників усіляких поєднань того чи іншого. Це істотно позначилося на уявленнях вчених і політиків про демократію як форму державного правління. Найчастіше вчені дають дуже просте і загальне визначення демократії, розуміючи під нею таку форму державного правління, яка заснована на визнанні народу джерелом державної влади та на принципах рівності й свободи.

Таке визначення, як неважко помітити, дозволяє вважати будь-яку республіку демократичною. Адже під рівністю розуміється насамперед політичне право обирати і бути обраним, а під свободою - свобода політичної участі, що практично в усіх сучасних республіках забезпечується громадянам у більш-менш достатній мірі. Мало що додають й інші варіанти визначень демократії, фактично спрямовані на уточнення наведеного вище визначення. Так, Лінкольн під демократією розумів "правління народу, обране народом і для народу", Ленін - державу, яка визнає підпорядкування меншості більшості, Шумпетер - форму правління, засновану на конкуренції потенційних керівників за довіру виборців, що виявляється на виборах. Жодне з наведених визначень не залишає сумніву у тому, що республіканська форма правління і демократія як форма правління - синоніми. Не ставлять дані визначення і проблем, пов'язаних з подальшим розвитком демократії, оскільки лише констатують досягнутий у республіках рівень демократизму, демонструючи при цьому загальний підхід до демократії.

Серед різних визначень демократії виділяється визначення, сформульоване в навчальному посібнику "Основи демократії", що став фактично першим посібником з демократії в сучасній Україні: "Демократія - це суспільне самоврядування, яке здійснюють рівноправні громадяни через безпосередню участь в обговоренні й вирішенні громадських справ шляхом вільного вибору (голосування)". Демократія, пишуть автори посібника, заснована на прагненнях людей, що роблять вільний вибір, а не на спущеній згори меті. Якщо ж хтось (партія, вождь) накреслює мету, до якої маси "прямують колонами", то це не демократична, а авторитарна система.

За демократії громадянин має можливість і необхідність чинити вільний вибір. У книзі "Демократія під запитанням" С. Соловейчик пише: "Сутність і сіль демократичної влади в тому, що вона і не є владою у звичному розумінні слова. В умовах демократії найбільша влада належить не державі, не органам і організаціям, а людині. Але це влада не над людиною, а над самим собою. Управління собою". Демократія - це насамперед суспільне самокерування, самостійність людини і суспільства.

Серед підходів до визначення демократії виділяються переш за все два основних: нормативний і емпіричний. Поняття демократії як народовладдя є нормативним, оскільки передбачає побудову категорії демократії, виходячи з людських ідеалів, цінностей та побажань. Демократія при такому підході характеризується як ідеал, що будується на таких основоположних цінностях, як свобода, рівність, повага до людської гідності, солідарність тощо. Саме власному ціннісному змісту демократія завдячує своєю популярністю в сучасному світі. Сила такого уявлення про демократію полягає в привабливості тих цінностей, які містяться в ньому, здатності захопити багатьох людей практичними діями, спрямованими на здійснення демократичного ідеалу.

Але такий підхід до визначення демократії недостатній. Абсолютизуючи його, люди відриваються від дійсності. Адже реальна демократія ніде і ніколи ще не була справжньою владою народу. Будучи перш за все формою організації державної влади, демократія в цій якості постає практично в усіх країнах частковою і фрагментарною. Далеко не всі види основоположної державної влади, які, будучи зосередженими в руках окремих посадових осіб, перетворюють цих осіб на панів, а класи таких панів - на пануючі в суспільстві класи, знаходяться в руках демократичних органів, і тому демократичні органи виявляються недостатньо сильними, щоб визначати характер державної влади на сучасному етапі розвитку людства.

Такий стан суспільства говорить про те, що перехід до демократії повинен бути поступовим, а визначення демократії повинні відображати реальний стан співвідношення демократизму і авторитаризму в реальній системі державної влади. Ось чому, наприклад, деякі автори, відображаючи реальний стан сучасної демократії, визначають демократію як таку форму правління, яка заснована на конкуренції потенційних керівників за довіру виборців. Це визначення реальної демократії фактично підтверджує той факт, що сучасна демократія багато в чому зводиться поки що до особистої влади всенародно обраних керівників, тобто, по суті, справжньою демократією не є. Але ж і теорії демократії, яка б ставила під сумнів необхідність такої моделі демократії в сучасному суспільстві, пропонуючи більш-менш прийнятну альтернативу, теж практично немає.

Враховуючи великі розходження нормативного та емпіричного підходів до демократії, видатний американський учений Роберт Даль та його однодумці запропонували ввести для позначення систем влади в сучасних державах замість поняття "демократія" поняття "поліархія". Поліархія, за Р. Далем, є правління меншості, що обирається народом на конкурентних виборах. Вона поширюється також на античні поліси, середньовічні республіки, сучасні конституційні держави із загальним виборчим правом та суперництвом політичних партій за державну владу. Що ж стосується демократії, то вона, стверджують ці вчені, є ідеалом, який передбачає рівну участь усіх громадян в управлінні державою і суспільством, і поки що не існує.

Однак з такою точкою зору важко погодитись, оскільки наявність демократії в сучасному суспільстві не викликає ніяких сумнівів. Треба лише тверезо оцінювати рівень її теоретичного розвитку і реальний рівень демократизації основоположних видів влади, а також не робити кроків, спрямованих на демократизацію тих або інших видів державної влади, без всебічного наукового їх обґрунтування, бо як показала суспільно-політична практика, форм, систем та всіляких моделей демократії в історії людства було безліч, і всі вони зникли, не витримавши конкуренції з іншими формами організації влади. Щоб створити справді розумну демократичну систему державної влади, потрібна велика наукова робота багатьох учених. Стихійний розвиток демократії незмінно призводить до помилок і лише компрометує чергову модель демократії в очах суспільства, віддаляючи той час, коли елементи демократизму стануть нарешті переважати елементи авторитаризму і система демократії почне відігравати в суспільстві належну їй провідну роль.

БЕЗПОСЕРЕДНЯ ТА ПРЕДСТАВНИЦЬКА ФОРМИ ДЕМОКРАТІЇ

В залежності від поділу державної влади та способу участі народу в її здійсненні вчені вирізняють безпосередню (пряму) і представницьку (репрезентативну) форми демократії.

Безпосередня демократія -- це така форма демократії, що передбачає прийняття владних рішень безпосередньо самим народом в особі населення виборчих округів, колективів, територіальних та галузевих соціальних спільнот тощо. Організаційні форми такої демократії - це перш за все прямі вибори органів влади різного рівня (парламентів, місцевих представницьких органів), вибори посадових осіб (президентів, губернаторів, мерів тощо) та референдуми.

Найбільш поширеною формою прямого народовладдя, яка застосовується у більшості країн світу, є вибори. Вибори як спосіб формування структур парламентського типу були закріплені вже в перших конституціях Європи, зокрема в акті під назвою "Правовий Уклад та Конституції відносно прав і вольностей війська Запорізького", відомому в світі як Конституція України 1710 р. гетьмана Пилипа Орлика. У цьому історичному документі поряд з принципами діяльності органів державної влади фіксувалися також і положення щодо порядку та строків скликання вищого представницького органу тих часів - Генеральної Ради.

У сучасних умовах вибори як форма прямого народовладдя застосовуються у більшості країн світу. Шляхом виборів формуються різні органи публічної влади як державні інституції - парламенти, посади голів держав, іноді - керівників урядів, судові органи та органи місцевого самоврядування. Через вибори народ обирає своїх представників, наділяє їх мандатом на здійснення відповідних повноважень. Через вибори як демократичну форму обрання представників народу забезпечуються легітимність, стабільність, поступовість і наступність державної влади. Тому саме зі становленням національних виборчих систем пов'язуються майбутні довгострокові альтернативи розвитку перехідних суспільств: або через виборче право демократичним і законним шляхом перейти від закритого суспільства, від неполітичних форм організації влади до функціонування громадянського суспільства і правової держави, інститути влади якої залежні від народу і відповідальні перед ним, або віддати долю держави у руки корпоративних груп, кланів, чиновників і побудувати якусь корпоративну, чи адміністративно-бюрократичну, чи тоталітарну державу, де народ буде фактично усунений від суспільної влади.

До прямої демократії звичайно відносять так званий імперативний мандат, що передбачає обов'язок обраних представників голосувати строго у відповідності з наказом виборців. Так, характер імперативного мандату має колегія вибірників президента США, зобов'язаних віддати свій голос за кандидата, який переміг у відповідному штаті. Імперативний мандат начебто консервує волю виборців, не дозволяючи його носіям брати участь в обговоренні та прийнятті компромісних варіантів рішень.

Треба відзначити, що цілий ряд учених формами безпосередньої демократії вважає тільки такі форми демократії, котрі дозволяють громадянам брати участь у підготовці, обговоренні та прийнятті владних рішень. Саме такі форми демократії домінували в античних демократіях (полісах), середньовічних республіках та самоврядних сільських громадах різних часів і народів. Вони й зараз можливі в порівняно невеликих колективах (невеликих містах, мікрорайонах, селах, громадах). Але можливі вони лише в тих випадках, коли прийняті рішення достатньо прості, а участь в їх підготовці та обговоренні не потребує спеціальної кваліфікації. З точки зору цих науковців, в сучасному світі пряма демократія зустрічається головним чином на рівні місцевого самоврядування, наприклад, в американських і швейцарських громадах, в ізраїльських кібуцах (поселеннях комуністичного типу). Поширеність безпосередніх форм демократії, таким чином, прямо залежить від того, наскільки вдається децентралізувати процес прийняття рішень і передати право їх прийняття порівняно невеликим, локальним колективам.

Керуючись такою логікою, згадані вчені ті форми прямої демократії, які не дозволяють громадянам брати участь у підготовці і обговоренні владних рішень, відносять до так званої плебісцитарної демократії. В умовах такої демократії можливості політичного впливу громадян, вважають вони, порівняно обмежені. Їм надається право шляхом голосування схвалити або відкинути той або інший проект закону або рішення, який звичайно готується президентом, урядом, партією або ініціативною групою. Плебісцитарні інститути нерідко використовуються для маніпулювання волею громадян, яке досягається зокрема за допомогою двозначних формулювань питань, що виносяться на голосування, а також за допомогою політичних іміджів і стереотипів політичної свідомості, що нав'язуються засобами масової інформації.

Представницька демократія - це така форма демократії, яка передбачає прийняття владних рішень представницькими органами, що обираються та оновлюються безпосередньо народом, соціальними спільностями та колективами. Суб'єктами (носіями) представницької демократії є перш за все парламенти, місцеві представницькі органи, установчі збори тощо. Представницьку демократію іноді називають також репрезентативною та елітарною.

Представники народу, депутати - це вже еліта (хоча й першого демократичного добору), якій притаманна певна компетентність, оперативність і відповідальність перед виборцями, на відміну від самих виборців (які несуть відповідальність хіба що перед власною совістю). Ця відповідальність забезпечується перш за все правом відклику депутатів представницьких органів їхніми виборцями.

До речі, право відклику виборцями депутатів законодавчого органу, тобто парламенту, багатьма політиками та вченими заперечується під приводом того, що виборці нібито схильні до того, щоб оцінювати свого обранця у залежності від того, як він виконує ті накази, які вони для нього виробили і які носять корисливий характер. Вважається, що депутат повинен думати не про те, щоб виконати накази своїх виборців, а про те, щоб зробити максимальний внесок у законодавчу роботу парламенту. Однак є й інша точка зору, відповідно до якої законодавцем повинен бути народ. Цю місію він може виконати повною мірою лише тоді, коли буде контролювати й оцінювати законодавчу роботу свого депутата. Депутат повинен звітувати перед своїми виборцями про свою законодавчу роботу, а виборці повинні оцінювати цю роботу, і в разі невдоволення характером цієї роботи мати можливість без зайвих зволікань відкликати такого депутата.

Необхідність представницької демократії обумовлена тим, що великі соціальні спільності, які переросли рамки роду та племені, не можуть приймати переважну кількість своїх владних рішень шляхом безпосередньої участі всієї громади. І для того щоб зберегти демократичний характер прийняття багатьох важливих для всього суспільства владних рішень, суспільство виробило демократичний механізм представницького характеру. Цей механізм зберігає такі риси демократії, як виборність, підпорядкування меншості більшості, дискусійність у ході прийняття рішень, гласність. Крім того, представницьким органам влади, як уже відзначалося, притаманні також такі риси, як відповідальність перед виборцями за прийняті рішення, оперативність їх прийняття та компетентність.

Найбільш ярко представницька демократія проявляється у парламентаризмі, верховенстві парламенту при традиційному поділі державної влади на законодавчу, виконавчу та судову. При цьому необхідність верховенства цього державного органу обумовлюється перш за все тим, що інакше неможливо забезпечити верховенство закону, а отже, і права. Треба відзначити, що верховенство парламенту, у свою чергу, неможливо забезпечити без надання йому права формувати відповідні органи державної влади. Тільки формування парламентом відповідних органів влади, у тому числі судових, дозволить йому забезпечити правопорядок згідно з існуючим законодавством та дотримання прав та свобод людини. Якщо ж органи державної влади будуть незалежними від парламенту, забезпечувати права людини і підтримувати правопорядок на високому рівні буде практично неможливо, бо у народу не буде ефективного каналу впливу на ці соціальні процеси. Народ, як звісно, найефективніше впливає на суспільство саме через парламент, а парламент - через сформовані ним органи державної влади.

У науковій літературі ще нерідко можна зустріти міркування про те, яка із згаданих форм демократії більш демократична та більш ефективна. Висловлюється думка про те, що представницька демократія - це не справжня демократія, а її сурогат, і тому треба якомога більше практикувати загальнонародні та місцеві референдуми, у ході яких кожен громадянин зможе безпосередньо проголосувати за той чи інший закон, те чи інше рішення, що саме такі голосування дозволять народу самому вирішувати свою долю, а не довіряти її випадковим людям, які правдами і неправдами опинилися в представницьких органах влади. Є й такі висловлювання, в яких безпосередня демократія характеризується як щось архаїчне, некомпетентне, неоперативне, неефективне, таке, що не витримує ніякого порівняння з представницькою демократією, яка, навпаки, характеризується і компетентністю, і оперативністю, і ефективністю.

Насправді ж і безпосередня, і представницька форми демократії однаково необхідні сучасному суспільству. Безпосередня демократія дозволяє народу проявити себе в якості єдино можливого джерела державної влади. Саме безпосередня демократія за допомогою відповідних виборчих технологій дозволяє зібрати окремі частинки народного суверенітету, носієм якого є кожний громадянин держави, і у сконцентрованому вигляді делегувати його законно обраним представникам для здійснення їхніх повноважень. Таким чином, безпосередня демократія є єдиним способом формування представницьких демократичних органів. Без неї представницька демократія неможлива. В той же час без представницької демократії безпосередня демократія не змогла б охопити своїм впливом навіть незначну частину владних функцій. А це означає, що зазначені функції були б не демократизованими, тобто виконувалися б адміністративними, а не демократичними органами. Ось чому протиставляти ці дві форми демократії одна одній означає не усвідомлювати суті демократії як системи організації та поділу такої (основоположної за характером) влади, яка притаманна саме демократичним, а не адміністративним органам.

ОСНОВНІ ЦІННОСТІ СУЧАСНОЇ ДЕМОКРАТІЇ

Цінності - це загальні ідеї, які допомагають людям відрізняти добро від зла, бажане від небажаного і формувати на цій основі суспільні орієнтири та принципи поведінки. Сама демократія в сучасному світі є важливою і загальновизнаною цінністю. Але вона утверджується і набирає справжньої сили лише за умови, що люди усвідомлюють, за що вони її цінують, чого хочуть досягти з її допомогою і що захистити. Ці основоположні риси демократії перетворили її на соціальну цінність в уяві людей і можуть бути охарактеризовані як демократичні цінності. Демократичні цінності - це уособлення значущості демократії, привабливості її для більшості людей, те, заради чого демократію варто захищати, завдяки чому вона здобуває нових прихильників в усьому світі. Отже, мова йде про специфічні непересічні цінності демократії, які характеризують людське існування в усій його повноті й багатоманітності.

Громадянство і громадянськість. Ядро демократії становлять громадянство і громадянськість. Вони означають належність людини до держави, політико-юридичний зв'язок із її структурами, але передусім розвиненість соціальної свідомості й індивідуальної гідності, спроможність людини усвідомлювати власні інтереси і захищати їх зі знанням справи та з урахуванням інтересів усього суспільства.

Громадянин, його життя і здоров'я, гідність і чесноти - найголовніше для демократії. Сила суспільства і його міць складаються саме з освічених і організованих громадян, які шанують силу спільного існування, спільного рішення і відповідної дії. Громадянство як суспільна роль і громадянськість як сукупність рис, суспільних якостей виконувача цієї ролі уособлює саме дійовий, активний характер соціального буття людини, намагання її бути в центрі важливих подій, що впливають на її життя, визначають її майбутнє.

По-справжньому демократичне громадянство виявляє себе в самоорганізації і самоврядуванні на всіх рівнях організації суспільства - в учнівському і студентському самоврядуванні, у профспілковому і правозахисному рухах, у діяльності різноманітних неурядових організацій, що становлять громадянське суспільство, тощо. У демократичному суспільстві людина є істотою вільною і сама визначає мету, сенс і ритм свого існування. Ніхто не може змусити вільного громадянина присвятити себе чомусь такому, що він вважає не вартим уваги, що не має для нього значення. Але така свобода самовизначення не означає, що громадянин може взагалі залишити напризволяще сферу суспільного життя. Ніхто не може замінити окремого громадянина у його громадянській активності. "Без мене народ неповний", - зауважив свого часу російський письменник А. Платонов.

Демократія потребує свідомого й активного залучення громадян до суспільного життя, і без цього вона не може відбутися. Громадянство, розвинений громадянський стан є цінностями, бо вони підносять людину, цивілізують її, формують порядок, заснований на свободі й відповідальності.

Компетентність і відповідальність. Компетентність громадянина - це перш за все його політична культура, його знання про те, які існують способи відстоювання прав, свобод, захисту власних інтересів, це та цінність, яка забезпечує життєздатність і стійкість демократичного ладу. Готовність і бажання діяти передбачають відповідальність, усвідомлення обов'язку повною мірою відповідати за прийняті рішення і вчинені дії.

Компетентний громадянин мусить бути обізнаний в усіх тих справах, які можуть вимагати його безпосереднього втручання. Він повинен знати, за допомогою яких законів, механізмів і процедур можна вплинути на ті чи інші структури влади заради відстоювання власних інтересів, яким чином можна висловити свою прихильність до якогось факту суспільного життя або, навпаки, виявити своє обурення і протест. Підтримання компетентності - це постійне піклування про те, щоб бути поінформованим й освіченим, щоб нічого суттєвого і значущого не відбулося поза твоєю увагою. Компетентність громадянина - це також розуміння того, що споживацьке ставлення до надбань і цінностей демократії може призвести до їх втрати.

Свобода. Свобода - це найвища соціальна цінність. Без неї демократія неможлива. Політична свобода - це перша й найважливіша умова демократії. Простір свободи - це своєрідний Всесвіт, у якому людина належить сама собі і може приймати будь-які рішення, які стосуються її. Це та сфера діяльності, в якій люди можуть вибирати те, що хочуть, не наражаючись на репресії. Питання, однак, полягає в тому, наскільки великою є ця сфера, та чим і у який спосіб вона може бути обмежена.

Мінімально необхідне обмеження свободи громадянина, згідно з ідеологією лібералізму, визначається потребою захисту свободи іншого громадянина. У випадку порушення цих меж вступає в дію закон, який накладає обмеження і відновлює порушену свободу. Тому в основу правових відносин у процесі їх поступового розвитку був покладений імператив свободи. "...Система права, - зазначав Г. Гегель, - це царство здійсненої свободи, світ духу, породжений ним самим... Право стосується свободи, це найповажніше й найсвятіше в людині...". Для суспільства дуже важливо знайти такі соціальні форми, які робили б свободу рівною для всіх, що є, за Дж. Роулзом, основним ідеалом сучасного ліберального суспільства і головною вимогою справедливості.

Упродовж багатьох століть первісна демократія була ефективним засобом соціальної адаптації, підтримання цілісності й життєздатності людських спільнот. І найчастіше вона досягала своєї мети шляхом обмеження свободи, підкорення окремих індивідів інтересам соціального цілого. Але згодом поступово виокремилася особистість, людина усвідомила значущість свого (і будь-якого іншого) "я". Свобода почала усвідомлюватися як ключова цінність, без якої всі інші втрачають сенс. Демократія справедливо може вважатися таким устроєм, за якого свобода людини найменш утиснена і може бути досягнута найлегшим шляхом. Але на варті свободи повинні стояти самі громадяни.

Конституція і конституціоналізм. Для того щоб визначити межі свободи й відповідальності, уникнути надмірних моральних претензій, повинна існувати якась "надлюдська" інстанція, яка не залежала б від чиїхось особистих уявлень і уподобань, від чиєїсь окремої волі. Саме таку інстанцію уособлює закон і особливо конституція. Її призначення - чітко визначати принципи соціального співіснування людей у демократичному суспільстві. Непорушність конституційних засад дає змогу зробити соціальний порядок і соціальну свободу незалежними від того, хто стоїть на чолі держави або яка партія здобула більшість у парламенті.

Конституція не є констатацією існуючого становища, а є своєрідним проектом, дороговказом, на який орієнтуються законодавці та громадяни загалом. Разом з тим конституція є забезпеченням вільного життя індивідів. Вона покликана обмежувати владу уряду й охороняти право власності як основу вільного суспільства. Права і свободи людини є такою цінністю демократії, яка репрезентована в усіх її формах і процедурах. Саме для захисту і реалізації цієї цінності існує демократія. Демократія має сенс тільки з огляду на те, що людина виступає носієм певних невідчужуваних прав і свобод, навіть за умови, коли багато хто з громадян нехтує цими правами, зневажає їх. Конституційний правовий порядок є такою системою відносин, за якої всім надається найбільша з можливих свобод - свобода самодіяльності та самовизначення.

Свобода слова, вільні засоби масової інформації і громадська думка. Щоб громадянин міг реалізувати себе як головний агент демократичного суспільства, необхідні певні чинники і умови, які також становлять основні цінності демократії. Це - свобода слова, контекст якої створюють вільні в своїх діях і захищені законом ЗМІ, котрі дають змогу громадянам бути по-справжньому обізнаними зі станом справ у країні. Через ЗМІ людина може висловити своє судження стосовно тієї чи іншої суспільної проблеми, того чи іншого політичного явища, процесу, інституту чи діяча.

Громадська думка - це перш за все наслідок свободи слова. Адже спільне судження стає можливим тільки тоді, коли люди можуть вільно, не боячись покарання, виявляти своє істинне ставлення до тих чи інших подій, інституцій, процесів тощо. В умовах свободи висловлювання, наявності опозиції виникає так звана публічна сфера, або сфера відкритості, яку відомий німецький філософ і соціолог Ю. Габермас визначив як сферу "згуртованих у публіку приватних осіб". На певному етапі розвитку ліберальної демократії вони починають усвідомлювати себе супротивником, контрагентом державної влади й змушують її легітимізувати громадську думку, з часом - навіть піднести її до рангу інституції.

Зародження простору відкритого публічного спілкування спочатку (ще до XVIII ст.) відбулося в Англії, де вже на той час набув сили парламентаризм як елемент представницької демократії, виникла й була узаконена політична опозиція, якій потрібна була непідконтрольна державі преса, здатна підтримувати й формувати опозиційні настрої. З часом в усіх ліберально-демократичних державах раціонально-критичні дебати громадян з приводу суспільних проблем, а також аргументи, що народжувались у цих дебатах, почали формувати авторитетну основу для прийняття політичних рішень, а громадськість та її думка перетворилися на важливий чинник політики.

У наш час, за визначенням Дж. Кіна, публічна сфера - це "особливий тип просторових відносин між багатьма людьми, зазвичай поєднаними певними засобами комунікації (телебачення, радіо, телефон, факс, супутниковий зв'язок, електронна пошта та ін.)."Між ними виникають певні суперечки та конфлікти, пов'язані з владними відносинами та політичною діяльністю. В ці суперечки втягуються всі учасники спілкування. Як наслідок, відбувається десакралізація владних відносин і виникає можливість вести дискусію, викривати шахрайство, стимулювати те, про що У. Еко сказав: "Трясти світ, аби він не заснув".

Отже, свобода слова, вільні ЗМІ - одна з найбільших цінностей демократії. Проте, як і будь-яка інша свобода, вона не може існувати без обмежень. ЗМІ повинні мати можливість казати усе, але не все безкарно. І тому суди повинні бути не тільки незалежними, а й демократичними та відповідальними.

Людська гідність. Гідність - це усвідомлення громадянином особистої значущості, власної людської місії, унікальності, самобутності й невичерпності як частки його демократичного світогляду, що породжує певний громадянський обов'язок. Гідність - складова авторитету громадянина, його самоповаги й поваги до інших, породження й умова його свободи. По-справжньому гідною може бути тільки вільна людина. Гідність змушує людину діяти, ставати на заваді порушенням принципів і основ демократичного ладу, протидіяти будь-яким утискам свободи.

Тоталітарні режими більш за все не терплять саме цієї людської риси, відчуваючи, що вона їх руйнує. Саме такі, стійкі та мужні, люди, які дозволяють розтоптати свою людську гідність, стають не тільки жертвами, але й ворогами таких режимів.

Гідність може існувати лише в контексті гідності інших людей. При цьому повага до іншого і його визнання ґрунтуються не на якихось утилітарних міркуваннях, а виключно на повазі до людини як такої, шануванні в ній людського, яке дозволяє смертним здійснювати безсмертні справи.

Моральна автономія. Гідність людини передбачає визнання й забезпечення її моральної автономії. Це означає, що людина здійснює своє самовизначення вільно і неупереджено, користуючись власним розумінням щастя і добра. Ніхто не має права пред'являти людині примусових моральних претензій, що суперечать її власному переконанню і совісті, її ідеологічним, релігійним або іншим вподобанням. Це сфера її вільного вибору.

Визнати за громадянами їхню моральну та практичну автономність означає забезпечити їм статус непідвладності. Саме цій меті слугує більшість зафіксованих в Конституції України прав і свобод. Отже, всі законодавчі акти, що ґрунтуються на економічній і політичній доцільності, повинні визнаватися правомірними лише тією мірою, якою вони не суперечать конституційному статусові непідвладності.

Приватність, невтручання в особисте життя. Сфера життєдіяльності, в якій людина має змогу визначати власне життя й існувати незалежно від інших, називається приватним (особистим) життям. Право на невтручання в приватне життя, усамітнення, збереження "таємниці" приватної сфери позначають англійським словом "privacy". Приватність передбачає гарантії невтручання інших (у тому числі держави) у справи, що не стосуються публічної діяльності людини, в приватну сферу, єдиним господарем якої є сама людина.

Приватність особистого життя, недоторканість особи - цінності, що органічно випливають із сутності демократії. Було б дивним, якби громадянин мав можливість брати участь у демократичному процесі, не маючи можливості самостійно керувати власним життям. У демократичній правовій державі закон боронить людину і коло її спілкування від стороннього інтересу (таємниця телефонних розмов, листування, заборона фотографувати без дозволу людини тощо).

Простір, який охоплюється приватним життям, визначається не тільки світоглядними і правовими чинниками. Важливе значення мають матеріальні умови, передусім такі, як житло та робота. Наприклад, спільне перебування декількох людей в одній кімнаті зменшує приватність. На приватне життя впливає характер виконуваної людиною роботи, наявність вільного часу, його наповнення і т. ін.

Громадянська асоціація. Ціннісні виміри демократії органічно включають в себе цінності громадянської асоціації. Демократизм ґрунтується на повазі до громадської думки, спільного рішення, громадського порядку і соціальної злагоди. Асоціативні (комунітарні) цінності становлять міцну етичну основу демократичного існування. Йдеться про солідарність, довіру, взаємну підтримку, готовність спільно й узгоджено діяти для захисту соціальних інтересів тощо.

Солідарність і довіра покладені в основу ідеї "відкритого суспільства", в якому не існує штучних і невиправданих перешкод для вільного існування й самоствердження людини в будь-яких сферах соціальної діяльності. Відверта людина - одна з умов такого суспільства і демократії взагалі. Відвертість означає необхідну громадянську чесноту, умову демократичного порядку. Якщо громадяни не вміють відверто і публічно обговорювати спільні соціальні проблеми, вади й недоліки суспільних відносин, демократія стає примарною.

Соціальний порядок. Це універсальна цінність будь-якого суспільства. Більшість людей бажає жити в умовах упорядкованості, стабільності, безпеки. Специфіка соціального порядку в умовах демократії полягає в тому, що він досягається не за рахунок ліквідації розбіжностей і багатоманітності, властивих будь-якому соціальному організмові. Демократія - це постійно діючий, але впорядкований (законами, процедурами, громадянською зваженістю, обізнаністю і досвідом) конфлікт. В ній постійно жевріє конфлікт, іноді (зокрема під час виборів) набуваючи значних масштабів. Але від цього суспільство тільки виграє, оскільки проблеми принаймні не заганяються всередину і не набувають злоякісного характеру. Культура конфлікту є важливим здобутком демократії.

демократія політологія правління влада

ОСНОВНІ ОЗНАКИ ДЕМОКРАТИЧНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА ТА КРИТЕРІЇ ДЕМОКРАТИЧНОСТІ

Будь-які визначення демократії не дозволяють повною мірою виявити сутність та зміст цього різноманітного й складного явища політичного життя суспільства. Щоб збагнути це, треба звернутися до найбільш суттєвих ознак цього політичного феномену, які були притаманні різним системам і моделям демократії на протязі всієї історії людства в різних країнах і частинах світу.

Найважливішою й загальновизнаною ознакою демократії є юридичне визнання й інституціональне вираження суверенітету народу. Демократія означає юридичне визнання того факту, що тільки народ, а не монарх, духівництво, партійні або державні діячі є офіційним джерелом державної влади. Суверенітет народу виявляється перш за все в тому, що саме народ періодично обирає і в будь-який час оновлює представницькі державні органи, яким належить вища, нормативно-правова, зокрема законодавча, влада.

Поділ державної влади - інша дуже важлива і теж загальновизнана ознака демократії. Без нього не було й не може бути демократії. Поділ влади не є відкриттям ні нового, ні новітнього часів. Він існував в тій або іншій формі завжди. Згадаємо давньогрецьку державу, яка функціонувала у V-IV століттях до н. е. В цій державі існував законодавчий орган - Народні Збори, які приймали закони, обов'язкові для всіх, а також оголошували війну, укладали міждержавні союзи, затверджували на посадах послів, стратегів, здійснювали контроль фінансового стану держави. Іншим органом влади афінської держави була Рада п'ятисот - постійно діючий державний орган, що керував поточними ділами держави, включаючи зовнішні відносини, фінанси, розподіл соціальної допомоги тощо. Фактично Рада п'ятисот була урядом країни. Був в афінській державі також державний суд, який обирався жеребкуванням і був незалежним від інших органів державної влади. У наш час результатом того чи іншого поділу державної влади є та чи інша форма державного правління, та чи інша система державної демократії.

Зосередження основоположних видів влади в руках демократичних органів (тобто таких органів, що обираються, оновлюються і приймають свої рішення за більшістю голосів), а не в руках окремих посадових осіб - важлива й актуальна ознака демократії. На жаль, рівень демократизації сучасних держав за цією ознакою залишається незначним. В той же час по-справжньому демократичною може бути тільки така держава, в якій демократизована не тільки законодавча, а й уся основоположна влада. Не демократизованою має залишатися тільки управлінська (тобто організаційно-технічна) влада, якій притаманно бути особистою за будь-яких умов, оскільки управління не може бути ефективним без єдиноначальності керівників.

Періодична виборність державних органів та посадових осіб - ця ознака демократії є теж універсальною, незважаючи на те, що не всяка виборність веде до справжньої демократії, а лише та, яка передбачає відповідальність обранців перед виборцями й можливість виборців обновити орган влади або переобрати посадову особу. Так, практика безпосереднього обрання монархів в історії людства виявилася демократичною лише за процедурою. За наслідками ж така виборність завжди призводила до диктатури всенародно обраних монархів, бо такі монархи завжди опиняються поза ефективним контролем будь-яких демократичних органів. Для забезпечення справжньої демократії посадові особи повинні обиратися лише демократичними органами, які в змозі, по-перше, взяти на себе основоположну владу, не притаманну окремим особам, а по-друге, у будь-який момент переобрати їх і тим самим забезпечити їхню відповідальність, без якої демократія носить формальний характер.

Прийняття рішень за більшістю голосів і підкорення меншості більшості. Цей механізм функціонування демократії означає визнання того факту, що в рівних умовах більшість, як правило, частіше має рацію, ніж меншість. І тому меншість повинна підкорятися більшості. Це зовсім не означає, що більшість ніколи не помиляється, а означає лише те, що в умовах демократії реалізується воля більшості. І це справедливо, бо між більшістю та меншістю в умовах демократії не існує непрохідної прірви, а існує лише плідне змагання, в ході якого меншість завжди має можливість переконати у своїй правоті ту частину людей, яка у ході прийняття рішення може перетворити меншість у більшість. Завдяки саме такій можливості в демократичній державі державна влада мирним шляхом переходить від одних політичних сил до інших, і забезпечується соціально-політичне оновлення та суспільний прогрес.

Рівність прав громадян на участь в управлінні державою - ще одна ознака демократії. Вона передбачає: рівне право громадян обирати в державні органи та на державні посади і бути обраними; свободу створення громадянами політичних партій та об'єднань, що відстоюють їх права та інтереси; право на отримання та розповсюдження політичної інформації.

Але політична рівність може бути формальною, чисто юридичною, а може стати й фактичною, яка передбачає створення рівних можливостей реалізації прав громадян у всіх сферах суспільного життя. В залежності від сфери, в якій створюються більш-менш рівні можливості для громадян в прийнятті тих або інших владних рішень, учені поряд з демократією політичною виділяють також демократію соціальну, економічну та виробничу (індустріальну).

Поняття соціальної демократії включає зрівняння умов життя в соціальному плані, відсутність наслідуваних відмінностей громадян в соціальному стані, доступність кожному всіх видів соціальної діяльності, почестей та звань. Соціальна демократія - це відповідний стан суспільства, спосіб життя.

Ідея соціальної демократії найбільш дохідливо була виражена Алексісом де Токвілем, який під демократичним суспільством розумів таке егалітарне суспільство, де повалено старий феодальний лад, скасовано феодальні привілеї, панує рівноправність. В ньому існують лише індивідуальні відмінності між людьми, зумовлені їх неоднаковими здібностями, освітою, достатком. В процесі історичного розвитку всі конкретні суспільства, незалежно від історичних особливостей і етапів розвитку, неодмінно йдуть до демократії. Для розвитку соціальної демократії історичні та географічні умови є менш значущими, ніж юридичні закони, а юридичні закони - менш значущі, аніж звичаї, мораль та релігія. А. де Токвіль вбачав три загрози розвиткові соціальної демократії: 1) з боку централізації політичної влади в руках держави, яка може встановлювати контроль над всіма сферами суспільного життя й суттєво обмежувати свободи; 2) з боку індивідуалізму, що ізолює людей один від одного, обмежує їх життєдіяльність сферою приватного життя, робить їх політично індиферентними, що, в свою чергу, може створити умови зародження й розвитку деспотизму; 3) з боку надмірної схильності до повної рівності, яка може звести людей до рівня "однорідної маси" і призвести до "рабства у рабстві".

Економічна демократія - це фактично розподільча демократія, спрямована на забезпечення справедливого розподілу благ та засобів їх отримання, що належать людям та колективам за ту чи іншу працю, виконання тих чи інших трудових обов'язків, на зрівняння економічних можливостей та умов різних верств населення, людей різного віку, дітей, що належать до сімей різного достатку. Іноді під економічною демократію розуміють перерозподіл багатства, який завжди веде до соціальної напруги й загрожує соціальними конфліктами. Насправді ж економічна демократія спрямована перш за все на забезпечення справедливого розподілу благ та засобів їх отримання і, таким чином, запобігання перерозподілу багатства, який завжди є наслідком фактичної відсутності економічної та виробничої демократії.

Виробнича демократія - демократія, спрямована перш за все на справедливий розподіл трудових обов'язків та праці. Для того щоб виробництво було ефективним, трудові обов'язки зокрема і праця взагалі повинні розподілятися за здібностями. Спосіб розподілу трудових обов'язків та праці, який, як правило, нерозривно пов'язаний з розподілом благ та засобів їх отримання, у випадку його одноосібності часто породжує помилки і зловживання, оскільки будь-яка людина являє собою згусток особистих зв'язків, яких вона ні за яких обставин не зможе (а часто і не хоче) позбавитися. Ось чому виробнича демократія є об'єктивною необхідністю. І ось чому всякого роду ради трудових колективів, спрямовані на надання допомоги керівникам у доборі кадрів, практикуються на підприємствах усіх форм власності щонайменше з XІX століття.

Що стосується критеріїв демократичності державної влади, то вчені в якості основного критерію визначають, як правило, можливість участі громадян в управлінні державою, вирішенні державних та суспільних проблем. Але далеко не всяка участь громадян у політичному житті веде до справжньої демократії. Історія тоталітарних політичних режимів свідчить про те, що такі режими здатні були утягувати в політику дуже велику масу людей. Та їхня політична участь зводилась до елементарної підтримки політичних лідерів, що були при владі, і завжди була результатом відвертого й надмірного використання державними діячами адміністративного ресурсу та засобів масової інформації. Крім того, можливість участі громадян в управлінні державою може носити формальний і поверховий характер, коли притаманна демократичним органам основоположна влада концентрується в руках не демократичних, а адміністративних органів.

Більш переконливим критерієм демократичності, на наш погляд, є ступінь зосередження основоположної, перш за все кадрової, економічної та судової влади в руках колегіальних демократичних органів, які здатні приймати більш зважені й більш справедливі рішення, ніж окремі посадові особи. Важливим критерієм демократичності держави є також виборність усіх державних органів та посадових осіб. Держава - сфера спільних інтересів, в якій всі громадяни не тільки можуть, а й повинні бути рівними по відношенню до основоположної влади. У цій сфері нема ніяких об'єктивних перешкод для заснування будь-яких, у тому числі згаданих колегіальних демократичних органів, які, будучи оперативними, відповідальними і компетентними, зможуть забезпечити виборність усіх без винятку державних посадових осіб. У разі, якщо суспільство буде керуватися саме такими критеріями демократичності, є велика ймовірність того, що невдовзі в Україні буде забезпечений перехід до правової демократичної держави.

Размещено на Allbest.ru