У засіданнях Погоджувальної ради мають право брати участь:

- суб'єкти права законодавчої ініціативи чи їх представники;

- голова тимчасової спеціальної комісії, тимчасової слідчої комісії з правом дорадчого голосу, якщо на засіданні Погоджувальної ради розглядаються питання, віднесені до повноважень такої комісії;

- відповідальні працівники Апарату Верховної Ради, які здійснюють організаційно-технічне забезпечення проведення Погоджувальної ради та пленарних засідань Верховної Ради.

Зазначимо, що Погоджувальна рада:

- узгоджує проект плану законопроектної роботи та рекомендує його Верховній Раді для затвердження;

- розглядає та ухвалює пропозиції щодо проектів календарного плану роботи сесії, порядку денного сесії, розкладу пленарних засідань та тижневого порядку денного пленарних засідань;

- погоджує кандидатів на посади голови комітету, першого заступника, заступника голови та секретаря комітету;

- вносить Голові Верховної Ради України пропозицію щодо скликання позачергового пленарного засідання Верховної Ради та дати його проведення на вимогу трьох депутатських фракцій чи п'яти комітетів;

- розглядає питання про вжиття заходів щодо забезпечення присутності народних депутатів на пленарних засіданнях;

- вносить пропозиції щодо проведення парламентських слухань;

- розглядає інші пропозиції з організації роботи Верховної Ради відповідно до цього Регламенту.

Погоджувальна рада проводить свою роботу у формі засідань, як правило, в понеділок тижня пленарних засідань. Засідання Погоджувальної ради є правомочним за умови присутності на ньому не менше половини її складу з правом ухвального голосу.

Засідання Погоджувальної ради скликаються Головою Верховної Ради України, а в разі його відсутності - Першим заступником чи заступником Голови Верховної Ради України або за ініціативою представників двох чи більше депутатських фракцій (депутатських груп) у разі необхідності. Робота Погоджувальної ради здійснюється гласно, її засідання є відкритими, за винятком випадків прийняття рішення про проведення закритого засідання.

Зауважимо, що на кожному засіданні Погоджувальної ради ведеться протокол та стенограма засідання. Протокол засідання Погоджувальної ради підписує головуючий на засіданні.

Пропозиції Погоджувальної ради ухвалюються такою кількістю голосів членів Погоджувальної ради з правом ухвального голосу, яка у сумарному підрахунку голосів членів відповідних депутатських фракцій (депутатських груп) є достатньою для прийняття позитивного рішення при голосуванні питання у залі засідань.

Ухвалені пропозиції щодо порядку денного пленарних засідань направляються депутатським фракціям (депутатським групам), органам та особам, яких вони стосуються, не пізніше 18-ї години дня засідання Погоджувальної ради. Пропозиції для розгляду на черговому засіданні Погоджувальної ради подаються комітетами, тимчасовими спеціальними комісіями, тимчасовими слідчими комісіями до Апарату Верховної Ради не пізніш як за чотири дні до проведення чергового засідання.

Члени Погоджувальної ради, а також інші особи, які запрошуються на її чергові засідання, не пізніш як за три дні інформуються про питання, які плануються до розгляду на черговому засіданні, та отримують необхідні матеріали.

2.2 Теоретичні аспекти функціонування опозиційних фракцій

Складність з'ясування сутності опозиції пов'язана з відсутністю практики тлумачення змісту цього поняття у нормативно-правових актах. У наукових джерелах з відповідної проблематики опозицію часто описують як організовану групу індивідів, об'єднання на основі спільності, протистояння суб'єктів політики, протиставлення різних політик тощо. Такі визначення дають підстави говорити про неї як про певну сукупність відносин або як про інституційно оформлений суб'єкт політичного життя. Вибір підходу вивчення залежить від специфіки розуміння політичної системи в цілому. Соціологічний (широкий) підхід базується на врахуванні ролі недержавних політичних акторів (наприклад, соціальних груп, груп тиску, суспільних страт тощо) у функціонуванні політичної системи та визначає опозицію як протестну поведінку будь-якого з цих суб'єктів. Інституціональний (вузький) підхід зводить розуміння опозиції до конкретних політико-правових форм її існування - політичних партій та парламентських фракцій. Основним призначенням партій є здобуття політичної влади з метою вироблення державної політики або впливу на неї. Оскільки суверенним носієм влади є держава, яка реалізує свої повноваження через систему органів, прагнення долучитися до діяльності цих органів, серед яких особливе місце посідає парламент, є визначальним для політичних партій. Парламентська фракція - один з основних гравців у межах парламенту. Її формування відбувається на основі або з урахуванням партійного підґрунтя. Однак позиція та лінія політичної поведінки партії та фракції не завжди повністю збігаються. Інституціоналізована опозиція може існувати як у законодавчому органі та бути представленою фракціями партій (парламентська опозиція), так і перебувати поза парламентом (політична опозиція).

Зі сказаного вище випливає, що поняття політичної опозиції охоплює більш широке предметне поле, ніж поняття опозиції парламентської. При цьому, позначувані з їх допомогою сегменти політичної системи частково збігаються. Якщо парламентська опозиція існує на рівні фракцій, то політична, крім фракцій, включає партійні структури поза парламентом, інші рухи та об'єднання, що виступають проти офіційного курсу держави або конкретних політичних діячів. Політична та парламентська опозиції є різними формами існування опозиції [9].

Зіставляючи політичну та парламентську опозиції як наукові поняття та явища політичної дійсності, у якості спільного знаменника можна виділити характеристики, що дозволяють розкрити сутність опозиції взагалі. По-перше, її основним конституюючим чинником є спільний груповий інтерес як усвідомлене непогодження з офіційним політичним курсом та прагненням його змінити шляхом координованих дій, або боротьба за право та можливість володіти та розпоряджатися політичним ресурсом. По-друге, поняття опозиції нерозривно поєднує носія спільного інтересу (групу індивідів, політичну партію, парламентську фракцію тощо) та його діяльність, спрямовану на протидію владі. По-третє, визначення опозиції методологічно можливе лише крізь призму категорії влади. Влада для опозиції є: об'єктом, на який спрямований її спільний інтерес; активним, наділеним широкими повноваженнями по визначенню правил політичної гри суб'єктом політики, що постає в результаті інституціонального втілення у формі органів державної влади. Тобто відносини влади та опозиції носять суб'єкт-суб'єктний характер. Відмінності між політичною та парламентською опозиціями пов'язані з їхнім місцем у політичній системі.

Таким чином, узагальнено поняття опозиції можна визначити так: опозиція - це організована група суб'єктів, що на основі спільного інтересу веде боротьбу різними доступними засобами за можливість володіння домінуючим політичним ресурсом та, залежно від форми функціонування, може набувати таких ознак як системність та інституціоналізованість.

Завуажимо, що у зарубіжних країнах поняття інституційно оформленої опозиції сприймають на рівні інтуїції, а сама опозиційна за своєю природою діяльність у переважній більшості країн окремими законами не регулюється. Це твердження в однаковій мірі поширюється як на діяльність інституційно оформленої опозиції, яка існує в парламенті, органах місцевого самоврядування (фракції політичних партій), так і поза межами відповідних органів (опозиція в суспільстві в цілому, представлена окремими громадянами, організаціями, партіями, рухами, які не поділяють офіційного курсу; така опозиція є інституційно неоформленою) [3].

Таким чином, парламентські фракції поставлені у відносно рівні умови, і потреби у закріпленні за фракціями меншості керівних посад у парламентських комітетах, права на виступ, права на відповідь (репліку), не виникає. Необхідно зазначити, що опозиція не є інструментом політичної боротьби, а парламентська демократія передбачає розумну взаємодію політичних сил. Опозиція повинна концентруватися на критиці недоліків та негараздів, що в силу своєї природи не потребує законодавчої регламентації.

Обсяг прав, якими наділяється парламентська меншість, у різних країнах не є однаковим і визначається специфікою кожної з моделей, в межах якої функціонує меншість. Найбільш поширена типологія моделей розроблена на основі таких критеріїв як рівень формальної інституціоналізації, який описує ступінь включення опозиційних партій у діяльність парламенту та його органів; рівень законодавчого впливу, який визначає роль меншості у законодавчому процесі, встановлену за формальними та неформальними правилами та звичаями. На підставі названих критеріїв можна виділити чотири основні моделі парламентської опозиції: вестмінстерську, французьку напівпрезидентську, німецьку та скандинавську

Важливою гарантією діяльності опозиції як легітимного інституту є вільний та рівний з представниками більшості доступ до засобів масової інформації. Це пов'язано з необхідністю надання їй можливості вільно викривати та демонструвати громадськості недоліки або порушення у роботі більшості. Вказівки IPU закріпили право опозиції на вільний доступ на рівних із більшістю до державних засобів масової інформації для поширення поглядів, критики урядових дій та пропозиції альтернатив урядовим рішенням. Це знайшло своє відображення у законодавстві європейських країн [5].

Вибір форми та способу функціонування опозиції у певній державі не може являти собою просте перенесення досвіду інших країн на вітчизняне тло. Першою умовою, яку необхідно враховувати, є наявний у певний історичний період стан політичної системи з точки зору співвідношення сил між інституціями різної природи та різного рівня. По-перше, опозиція покликана виконувати функції представницької демократії, репрезентуючи певну частину населення; по-друге, вона має потужне символічне значення для суспільства, оскільки уособлює внутрішній діалог, узгодження та синтез позицій, чим викликає суспільний резонанс. Тобто йдеться про те, що ізольований розгляд оформленої в межах парламенту опозиції не є адекватним, оскільки саме взаємодія з іншими елементами політичної системи обумовлює загальну логіку та характер діяльності опозиції парламентської. Отже, парламентські фракції не можуть зосереджувати увагу виключно на урядові; вони аналізують діяльність інших політичних акторів на арені національної політики та утворюють мережу взаємних сигналів.

Можна виділити три моделі політичної опозиції:

1)Модель політичної опозиції в системах з двома політичними акторами, що домінують (країни з двопартійною системою).

- характерна для країн із гомогенним суспільством, політична структуризація якого є достатньо чіткою, стабільною та не радикально поляризованою;

- стабільність базується на взаємній лояльності двох основних політичних гравців, принципі змагальності та утриманні від радикалізму.

2)Модель політичної опозиції в системах з кількома політичними акторами, що домінують. Ця модель визначає таку специфіку політичного життя в державі:

- формується у сегментованому суспільстві, в якому лінії розколу суспільства відповідають політичним протиріччям, а кількість владних центрів - кількості сегментів. Наявне право взаємного вето щодо питань, які стосуються інтересів сегментів суспільства, які представляє певна політична сила;

- протиставлення гравців є досить жорстким, що істотно звужує поле пошуку консенсусу;

- практично нівельована можливість опозиції здобуття влади засобами, характерними для змагальної системи. Для досягнення цієї мети необхідно вийти за межі системи, тобто стати позасистемною опозицією [12].

3)Модель політичної опозиції в системах з одним політичним актором, що домінує.

- збереження єдиного володільця політичного ресурсу (конкретної особи або політичної сили) протягом кількох політичних циклів;

- способи підтримання одно полярного режиму: суб'єктивні (здійснює одна особа не залежно від її місця у владній вертикалі) та інституціональні псевдо електоральне формування влади);

- відносини влади та опозиції визначаються довільно однією зі сторін.

В однополярних режимах опозиція може мати системний або несистемний характер та проявлятись у, по-перше, міжелітарній боротьбі, прагненні до повного контролю в рамках суб'єкта, що домінує, а по-друге - насильницькій зміні носія домінуючого ресурсу. Однополярний режим виключає можливість функціонування опозиції в межах демократичного процесу.

Питання опозиції в Україні є питання про необхідність врегулювання статусу опозиції. На наш погляд це зумовлено домінування конфліктної логіки політичного процесу, яка проявляється в тому, що, на відміну від багатьох демократичних країн, в Україні суб'єкти формування державної політики як на загальнодержавному, так і на місцевому рівнях далеко не завжди враховували інтереси тих, хто не поділяв впроваджуваний ними курс, більше того - використовували владні повноваження з тим, щоб альтернативна точка зору не була донесена до адресата, а для їх виразників наставали негативні політичні (усунення з керівних посад), фінансові (обмеження фінансової основи діяльності), правові наслідки (кримінальна відповідальність). Все це створило грунт для поширення хибного, на наш погляд, уявлення про те, що прийняття закону про опозиційну діяльність (парламентську опозицію), маже стати своєрідною панацеєю від посягань більшості на права меншості [25].

Чинне законодавство України вже сьогодні надає парламентській меншості ряд прав. Зокрема, з принципу пропорційного розподілу посад в органах парламенту, парламентських делегаціях прямо випливає право фракцій меншості на участь у розподілі керівних посад в комітетах Верховної Ради України, тимчасових спеціальних і слідчих комісіях, посад в органах, які формуються за участю парламенту, у кількості, пропорційній до чисельності кожної з таких фракцій. Парламентська меншість вже сьогодні має можливість ініціювати створення тимчасових слідчих комісій парламенту, процедуру притягнення Кабінету Міністрів України до політичної відповідальності, можливість впливати на законодавчий процес на етапі розгляду законів, ухвалених парламентською більшістю і повернених для повторного розгляду парламентом із зауваженнями Президента України. Депутати - представники парламентської меншості мають ті ж права на участь в обговоренні Програми діяльності Кабінету Міністрів України, проектів законів та інших питань, віднесених до компетенції Верховної Ради України, внесення запитів і звернень, що і представники парламентської коаліції. Діяльність парламентської меншості, як і парламентської більшості фінансується за рахунок коштів Державного бюджету України, розпорядником яких є Апарат Верховної Ради.

Саме тому доцільно вести мову не про кардинальне розширення прав парламентської меншості, зокрема - опозиції, скільки про створення дієвих механізмів реалізації вже існуючих її прав. Зокрема, забезпечення представництва у керівництві Верховної Ради, у складі комітетів, інших органах, які формуються за участю парламенту, фракцій меншості потребує дотримання закріпленого в Регламенті принципу пропорційного розподілу відповідних посад. У свою чергу, реалізація цього принципу є можливою за умови, коли кількість парламентських комітетів наближається до кількості членів найменшої фракції, граничний склад кожного комітету - визначається з урахуванням відповідної пропорції (є кратним пропорції), коли відповідні кадрові питання розглядаються окремо для більшості та меншості (наприклад, однією постановою призначається керівництво комітетів від коаліції, другою - від опозиції у відповідності до кількості представників (квотою) більшості та меншості). Відсутність цих передумов створюватиме проблему неадекватного представництва як більшості, так і меншості у складі органів, які формуються за участю парламенту.

3. ІСНУВАННЯ ПОЛІТИЧНИХ ФРАКЦІЙ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

На сьогоднішній день в Верховній Раді України зареєстровано 5 фракцій та одна парламентська група (табл. 3.1).

Таблиця 3.1 Парламентські фракції в Верховній Раді Укаїни

Назва депутатської фракції чи групи	Кількісний склад	Дата створення
Фракція Партії регіонів у Верховній Раді України	193	23.11.2007
Фракція "Блок Юлії Тимошенко - "Батьківщина"	103	16.11.2010
Фракція Блоку "НАША УКРАЇНА - НАРОДНА САМООБОРОНА": Народний Союз "Наша Україна", Політична партія "Вперед, Україно!", Народний Рух України, Українська Народна Партія, Українська республіканська партія "Собор", Партія Християнсько-Демократичний Союз, Європейська партія України, Громадянська партія "ПОРА", Партія захисників Вітчизни	66	23.11.2007
Фракція Комуністичної партії України	25	23.11.2007
Фракція Народної Партії у Верховній Раді України	20	19.11.2010
Група "Реформи заради майбутнього" у Верховній Раді України	20	16.02.2011
Народні депутати, які не входять до складу жодної фракції чи групи	23

Зауважимо, що хоча мі фракціями досить часто відбуваються так звані «міграції» депутатів, все ж політичний баланс в парламенті більш менш стабільний і досягається він перш за все за рахунок діяльності трьох фракцій, що є фракціями влади: Фракція Партії регіонів у Верховній Раді України, Фракція Комуністичної партії України, Фракція Народної Партії у Верховній Раді України.

Якщо ж говорити про класичний розподіл фракцій за місцями в політичному спектрі (ліві, праві тощо) то зауважимо, що ситуація яка на сьогоднішній день притаманна для Верховної Ради України не відображає постулатів політичної теорії (рис. 3.1.).



Рис. 3.1. Розміщення депутатів парламентських фракцій в Верховній Раді України

фракція парламентський демократичний правовой

Проаналізуємо основні аспекти діяльності найбільших фракцій вітчизняного парламенту.

Фракція Партії регіонів у Верховній Раді України є найчисельнішою і має великий досвід політичної роботи в умовах влади та опозиції, стабільності і перманентних криз. Ця фракція,як власне й усі інші продукують ті цілі, які проголошені в партійних програмах, а отже діяльність всіх без виключення фракцій спрямована лише на їх досягнення.

Фракція Партії регіонів у Верховній Раді України займає таку позицію, що побудова міцної демократичної держави, здатної ефективно відповідати на сучасні глобальні виклики, можлива лише за умов повноцінного представництва регіонів у вищих органах влади та ефективного розподілу повноважень між центральною владою і органами місцевого самоврядування. Розуміючи проблеми та інтереси кожного регіону України та його мешканців, Партія регіонів водночас прагне дати адекватну відповідь на провідні тенденції сучасного історико-політичного процесу та виклики глобалізації.

Виступаючи активним і послідовним суб'єктом демократичних перетворень, Фракція Партії регіонів у Верховній Раді України є прихильником:

- внутріпартійної демократії;

- свободи думки, узгодженості рішень і дисципліни виконання;

- чіткого розподілу повноважень і відповідальності між центральними керівними органами, регіональними і місцевими партійними організаціями;

- дотримання партійної вертикалі у сфері стратегічних питань та самостійності регіональних і місцевих організацій партії у розв'язанні регіональних і місцевих проблем.

Саме тому це одна із найстабільніших фракцій в Верховій Раді України.

Фракція Партії регіонів у Верховній Раді України виступає за:

- зміцнення демократії та верховенства права;

- реальний захист прав і свобод громадян;

- завершення переходу до парламентсько-президентської республіки;

- дієву систему загальнонаціонального політичного представництва інтересів усіх регіонів України;

- посилення парламентського контролю за діяльністю виконавчої влади;

- децентралізацію функцій влади і управління в державі, прозорість діяльності влади та її підзвітність народу;

- зміцнення місцевого самоврядування;

- створення належної правової бази для розвитку громадянського суспільства.

Свій статус європейської демократичної держави Україна може підтвердити, створивши умови для захисту громадянами своїх прав. Необхідно, щоб судочинство та інші форми правового захисту стали доступні кожній людині незалежно від рівня її доходів чи місця проживання. Ми готові провести у країні необхідні зміни, спрямовані на створення механізмів, які дадуть можливість людині ефективно, справедливо і в прийнятні строки захистити свої права. Водночас державна політика повинна спрямовуватися на захист особистості і власності. Всупереч існуючій в сьогоднішній Україні практиці, ми вимагаємо посилення кримінальної відповідальності за злочини проти особистості. Моральне, соціальне та матеріальне благополуччя громадян повинно бути пріоритетом для держави.

Цікаву позицію займає Фракція "Блок Юлії Тимошенко - "Батьківщина". Справа в тому, що «Батьківщина» оголошує себе «всенародною центристською партією нової суспільної ідеології, що органічно поєднує соціальну солідарність із захистом індивідуальних прав і свобод людини». При цьому жодної партійної програми чи декларації ця фракція в своїй діяльності не дотримується. На нашу думку, це є суто опозиційна фракція, при чому опозиційна не за ідейним спрямуванням, а скоріше за реальним протистоянням інтересів та формалізованим стилем антагонізму. Тобто Фракція "Блок Юлії Тимошенко - "Батьківщина" негативно реагує на будь-які дії влади та провладних фракцій у Верховній Раді України. Хоча, при цьому вона також відрізняється певною стабільністю своїх лав.

Партія по своєму характеру та ідейно-політичній спрямованості є демократичною.

- сприяння утвердженню суверенної української державності, народовладдя і соціальної справедливості;

- сприяння подоланню загальної кризи та забезпеченню розвитку держави, створенню в ній демократичного суспільства соціальної справедливості і добробуту народу на основі високорозвинутої, соціально-орієнтованої економіки та максимальної зайнятості населення;

- сприяння забезпеченню активної ролі населення у формуванні та реалізації державної політики, формуванні органів державної влади, місцевого самоврядування і представництво в їх складі;

Фракція Комуністичної партії України є однією із старіших фракцій у нинішньому складі парламенту. Головними її цілями як і Компартії України, як послідовно опозиційної буржуазному режиму політичної сили, були і залишаються завоювання влади трудящими, побудова в Україні соціалізму, відновлення союзу братніх народів, об'єднання їх у єдиній соціалістичній союзній державі. Компартія виходить з того, що в соціально-економічних умовах, які склалися в Україні в результаті капіталістичної реставрації, перехід до соціалізму не може бути одномоментним актом. На цьому шляху належить пройти кілька етапів, здолати великі труднощі. Здійснення завдань першого етапу має розчистити шлях для якісного, революційного стрибка в розвитку суспільства до соціалізму і завершитися завоюванням влади в країні трудящими. Зміст завдань на цьому етапі неминуче має загальнодемократичний характер. Виведення країни з глибокої кризи, розв'язання гострих соціально-економічних та інших проблем повинно здійснюватися в інтересах трудящих. Лише шляхом організованого протестного руху вони зможуть добитися поліпшення свого становища. Розгортаючи боротьбу проти політики “шокової терапії”, так званих “ліберальних реформ”, нав'язуваних міжнародним фінансовим капіталом, Компартія пропонує розгорнуту програму-мінімум реформування всієї системи суспільних відносин в інтересах трудящих з урахуванням реалій, що склалися в Україні. У політичній сфері Компартія рішуче виступає проти сповзання правлячого режиму до авторитаризму, підпорядкування державної політики диктату кримінально-олігархічних кланів і зарубіжних фінансових кіл.

Конкретними завданнями у цій сфері є:

- скасування інституту президентства, утвердження демократичних засад державного і громадського життя;

- перехід до виборності суддів низової ланки безпосередньо громадянами відповідних територій;

- запровадження практики відкликання виборцями депутатів усіх рівнів і суддів, які не виправдали довіри трудящих;

- перегляд виборчого законодавства з метою забезпечення такого, що відповідало б питомій вазі у складі населення, представництва у Верховній Раді України, органах місцевого самоврядування робітників, селян, інтелігенції, жінок, молоді;

- наповнення реальним змістом і належне фінансове забезпечення регіонального і місцевого самоврядування тощо.

Рішуче виступаючи проти будь-яких проявів сепаратизму, Компартія надає великого значення врахуванню специфіки різних регіонів країни, зумовленої їх історичним минулим, етнічним складом населення, традиціями та іншими обставинами, не виключаючи можливості переходу до федеративного устрою України при міцних конституційних гарантіях єдності країни.

У сфері економічної політики Компартія вважає основними такі напрями:

- відновлення у повному обсязі життєво необхідних функцій держави - планування, регулювання, координації і контролю, модернізацію народного господарства з опорою на внутрішні інвестиції, інноваційні технології;

- створення потужного, конкурентоспроможного на світових ринках державного сектору економіки, передусім повернення у найкоротші строки в загальнонародну власність підприємств базових галузей промисловості, що мають стратегічне значення: паливно-енергетичного комплексу, металургії, машинобудування, військово-промислового комплексу, високоприбуткових виробництв в інших галузях, а також транспорту, систем зв'язку й інфраструктури;

- встановлення громадського контролю над економікою, з тим щоб вивести всі її сфери з тіні, відвернути спекуляції, монопольні змови, зупинити інфляцію, стихійне зростання цін і тарифів;

- істотне збільшення державних вкладень у розвиток науки, освіти, культури, охорони здоров'я;

- розробку і здійснення конкретних програм модернізації галузей вітчизняної економіки, переведення їх на сучасну технологічну базу, прогресивну зміну галузевої структури, підвищення ефективності, тощо.

У соціальній сфері Компартія спрямовує протестну боротьбу на ліквідацію бідності, реалізацію права на працю й гідне життя, встановлення соціальної справедливості.

Комуністи і надалі рішуче протидіятимуть будь-яким спробам внести в чинне законодавство зміни, що погіршують становище трудового народу України, - підвищити пенсійний вік, збільшити тривалість робочого тижня, зробити можливим примусове виселення з жилих приміщень, у тому числі за несвоєчасну оплату житлово-комунальних послуг.

Фракція Народної Партії у Верховній Раді України в основу своєї політики покладає народну ідеологію - лівоцентристську доктрину розвитку соціально-економічних, політичних та суспільних процесів, - ключовими позиціями для якої є захист людей найманої праці, подолання бідності, в тому числі за рахунок соціальної відповідальності багатих верств суспільства. Реалізація народної ідеології - це практична, щоденна праця, спрямована на забезпечення умов гідного життя кожного громадянина.

Головною метою лівоцентристської політики є досягнення високого рівня якості і комфортності життя та безпеки людини. Всі інші питання внутрішньої та зовнішньої політики - другорядні. Реформи потрібні, але вони мають бути орієнтовані на поступові, якісні зміни, соціальні наслідки яких ретельно прораховані.

Не потрібно протиставляти принципи справедливості і ефективності в економіці. З одного боку, Фракція Народної Партії проти жертвування благополуччям людей заради економічної доцільності, з іншого боку, ми проти зрівнялівки. Розвиток ринку неможливий без забезпечення високої платоспроможності більшості громадян, водночас для задоволення зростаючого попиту необхідна ефективна економіка. Усі рішення в економічній сфері повинні проходити експертизу на їх соціальну прийнятність.

Найважливішою передумовою утвердження України як сучасної економічно розвиненої держави Народна Партія вважає постійну системно організовану і результативну роботу з подолання бідності. Бідність - найболючіша проблема для країни, для мільйонів наших громадян, підступна й руйнівна хвороба, що підточує державний і суспільний організм, позбавляє людину повноцінного життя, а народ - історичної перспективи.

Фракція Народної Партії проголошує, що держава повинна забезпечити високі соціальні стандарти, в першу чергу, звертаючи увагу на якість життя кожної людини. Народові, розчахнутому прірвою між багатими і бідними, важко консолідувати зусилля навколо завдань державотворення, вироблення та здійснення реальної і плідної національної ідеї. Фракція Народної Партії пропонує як ключову складову української національної ідеї комплексну програму подолання бідності та забезпечення заможного життя кожного громадянина.

ВИСНОВКИ

Парламентарна форма правління, залежно від існуючого варіанту поєднання виборчої і партійної систем має свої позитивні та негативні сторони. Парламентарна система, якщо вона ґрунтується на партійно-пропорційних засадах, стимулює рух до політичного діалогу й партійно-ідеологічного компромісу між політичними силами, уможливлює більш чутливе й гнучке відображення в структурах і діях вищої державної влади багатоманітних потреб і настроїв громадян та громад. За цих умов народ отримує такий уряд, за який він голосував. Але зворотнім боком гнучкості парламентарного врядування буває урядова нестабільність. У разі вотуму недовіри урядові з боку законодавців або розпаду урядової коаліції чи втрати правлячою партією більшості місць у парламенті, глава уряду мусить піти у відставку або ж погодитися на дострокові загальні вибори, після яких відбувається нове формування уряду.

Парламентарна (депутатська) фракція -- група членів тієї чи іншої політичної партії в складі парламенту або іншої державної організації (установи) чи громадсько-політичної організації, яка організовано проводить установки своєї партії. Фракцією може також іменуватися особлива група всередині самої партії, яка має власну ідейну й організаційну платформу, котра відрізняється від основної політичної лінії та поточних установок партії. У процесі нормального внутрішнього партійного життя, як правило, виникають різні думки, суперечності політичних угруповань. Наявність останніх не обов'язково, але нерідко приводить до організації і функціонування політичних фракцій.

Головною ознакою політичної фракції є наявність особливої ідейно-політичної платформи і групової дисципліни, яка підноситься її членами нерідко понад загальнопартійну дисципліну. Фракційна діяльність нерідко стає основною причиною підриву авторитету певної партії, а також створення нових політичних партій.

Фракційна діяльність у парламенті з багатопартійною системою є нормальним і корисним явищем, що забезпечує відображення та захист інтересів різних соціальних груп, класів і верств населення. У парламентську фракцію, таким чином, можуть входити як депутати однієї політичної партії, так і декількох партій (тобто політичної сили -- об'єднання близьких за платформами партій). У такому разі депутати парламентської фракції об'єднуються для провадження спільної політичної лінії.

Зазвичай правила створення парламентських фракцій регулюються внутрішнім законодавством, найчастіше конституцією (визначає загальні засади фракційної діяльності), регламентом парламенту і профільними законами. Такі правила можуть мати суттєві відмінності в різних країнах.

Фракційна діяльність у парламенті з багатопартійною системою є нормальним і корисним явищем, що забезпечує відображення та захист інтересів різних соціальних груп, класів і верств населення. У парламентську фракцію, таким чином, можуть входити як депутати однієї політичної партії, так і декількох партій (тобто політичної сили -- об'єднання близьких за платформами партій). У такому разі депутати парламентської фракції об'єднуються для провадження спільної політичної лінії.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Закон України «Про Регламент Верховної Ради України» вiд 10.02.2010 № 1861-VI // Відомості Верховної Ради України. - 2010. - № 14/15. - ст. 133.

2. Абетка українського політика. - К., 2005. - 344 с.

3. Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. - К., 2005. - 370 с.

4. Грушанська Н.І. Парламентська демократія як форма держави / Надія Грушанська // Парламентаризм в Україні: теорія та практика : Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 10-й річниці проголошення незалежності України та 5-й річниці прийняття Конституції України. - К., 2001. - С. 166-169.

5. Визначення і вимірювання демократії. Ред. Д. Бітем. - Львів: Літопис, 2005. - 317 с.

6. Жакке Ж.-П. Конституционное право и политические институты / Пер. с франц. - М., 2002. - С. 87-88.

7. Жук Н. Роль політичних партій у здійсненні принципу поділу влади // Вісник Академії правових наук України. -- 2004. -- № 2(37). - С. 27.

8. Конституційна держава та права людини й основоположні свободи: проблеми формування та розвитку в Україні: Монографія / Автор. кол.: Ващук О.М., Мазурок І.О., Навроцький В.В., Савчин М.В. (керівник автор. кол.), рачук П.А. - Ужгород: Мистецька лінія, 2008. - 348 с.

9. Мазуренко Г.М. Взаємодія виборчої і партійної систем. Теоретичний аспект // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. - 2002. - № 43. - С. 161-162.

10. Мазуренко Г.М. Особливості взаємодії виборчої та партійної систем при різних формах державного правління // Політика і час. - 2002. - № 9. - С. 61-65.

11. Мазуренко Г.М. Теоретичні засади взаємодії виборчої та партійної систем // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. - 2002. - № 39. - С. 134-139.

12. Піча В.М. Політологія навчальний посібник, Київ „Каравела”. - 2003. - 576 с.

13. Політичні партії в Україні. Інформаційно-довідкове видання. Київ: Центральна ви борча комісія, видавництво «Атіка», 2005. - 440 с.

14. Політологія: Академічний курс. - К., Освіта, 2007. - 640 с.

15. Політико-правові інститути сучасності: Структура, функції, ефективність / За заг. ред. М.І. Панова, Л.М. Герасіної. - К.: Ін Юре, 2005. - С. 262-277.

16. Райковський Б.С. Сучасні політичні партії та блоки у виборчих процесах // Вісник державної академії керівних кадрів культури і мистецтв. - 2006. - № 3. - С. 130 - 136.

17. Романюк А., Шведа Ю. Партії та електоральна політика. Львів: ЦПД-Астролябія, 2005. - 366 с.

18. Савчин М. Політичні партії та виборчі системи: сроби конституційної інженерії у контектсі сучасного конституціоналізму // Вісник Центральної виборчої комісії №3(13) 2008 р. - с.63-75.

19. Тихонова Є.А. Теоретичні засади і характерні риси демократичних форм державного правління / Євгенія Тихонова // Парламентаризм в Україні: теорія та практика : Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 10-й річниці проголошення незалежності України та 5-й річниці прийняття Конституції України. - К., 2001. - С. 26-29.

20. Управління суспільним розвитком: словник-довідник / За заг. ред. А.М.Михненка, В.Д.Бакуменка // Укладачі: В.Д.Бакуменко, С.О.Борисевич, О.А.Бутрін, В.М.Князєв, С.О.Кравченко, Т.М.Курінна, В.І.Луговий, А.П.Медвідь, А.А.Михненко, А.М.Михненко, І.М.Попова, Ю.П.Сурмін. - К.: Вид-во НАДУ. - 2006.

21. Хімченко О. Г. Політичні партії і виборчий процес в умовах розбудови демократичного суспільства: Навчальний посібник. -- К.: ВД «Професіонал», 2006. - 280 с.

22. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник / Володимир Шаповал. - К.: АртЕк, Вища шк., 2003. - 543с.

23. Шаповал В.М. Парламентаризм. Юридична енциклопедія / Володимир Шаповал. - К.: Видавництво "Українська енциклопедія" ім. М.П. Бажана. - 2002. - Т.4. - С.435.

24. Шайо А. Самоограничение власти (краткий курс конституционализма) / Пер. с венг. -- М., 2005. - 298 с.

25. Шаповал В.М. Сучасний конституціоналізм. - Київ: Юрінком Інтер, 2008. - 560 с.

26. Якушик В.М. Проблеми теорії типологізації суспільного розвитку й держави // Політологічні читання.-1992. - №3.- С. 10-11

27. Renney A. Government of Men. Manchester Univ. Press, 2009. - 456 р.

28. Finer H. Theory and Practice of Modern Government. -- Chicago, 2010. - 720 р.

Размещено на Allbest.ru