Свідомість людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Пізнання - процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності в свідомості людини, зумовлений суспільно-історичною практикою людства. Він є предметом дослідження такого розділу філософії, як теорія пізнання. Теорія пізнання (гносеологія) - це розділ філософії, що вивчає природу пізнання, закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізнання, а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності. Головним у теорії пізнання є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності. Вчення, що заперечує можливість достовірного пізнання сутності дійсності, дістало назву агностицизму / Помилковим є уявлення про агностицизм як про вчення, що заперечує пізнання взагалі. Агностики вважають, що пізнання можливе лише як знання про явища (Кант) або про власні відчуття (Юм). Головною ознакою агностицизму є заперечення можливості пізнання саме сутності дійсності, яка прихована видимістю. Проте слід зазначити, що агностицизм виявив важливу проблему гносеології - що я можу знати? Це питання стало провідним у праці Канта «Критика чистого розуму» і досі залишається актуальним. Справа в тому, що справді людське пізнання як будь-який процес, що історично розвивається, на кожному конкретному етапі свого розвитку має обмежений, відносний характер. Агностицизм абсолютизує цю відносність, стверджуючи, що людське пізнання в принципі не спроможне проникнути в сутність явищ. Все знання зводиться ним або до звички, пристосування, специфічної організації психічної діяльності (Юм), або до конструктивної діяльності розсуду (Кант), утилітарної користі (прагматизм), до прояву специфічної енергії органів чуття (Мюллер), до «символів», «ієрогліфів» (Гельмгольц. Плеханов), до результатів угоди між вченими (конвенціоналізм), до відображення відношень між явищами, а не їхньої природи (Пуанкаре, Бергсон), до правдоподібності, а не об'єктивної істинності його змісту (Поппер). Спільна ідея - знання - не дає відображення сутності дійсності, а в кращому випадку обслуговує утилітарні потреби та запити людини. Принципову можливість пізнання визнають не лише матеріалісти, а й більшість ідеалістів. Проте у вирішенні конкретних гносеологічних проблем матеріалізм і ідеалізм докорінно відрізняються. Ця різниця проявляється як у розумінні природи пізнання, так і в самому обґрунтуванні можливості досягнення об'єктивно істинного знання, а найкраще - у питанні про джерела пізнання. Для ідеалізму, який заперечує існування світу незалежно від свідомості, пізнання уявляється як самодіяльність цієї свідомості. Свій зміст знання отримує не з об'єктивної дійсності, а з діяльності самої свідомості; саме вона і є джерелом пізнання. Згідно з матеріалістичною гноселогією джерелом пізнання, сферою, звідки воно отримує свій зміст, є існуюча незалежно від свідомості (як індивідуальної, так і суспільної) об'єктивна реальність. Пізнання цієї реальності - це процес творчого відображення її в свідомості людини. Принцип відображення виражає сутність матеріалістичного розуміння процесу пізнання. Знання за своєю природою - це результат відображення, суб'єктивний образ об'єктивного світу. Проте є принципова різниця в розумінні процесу пізнання як відображення дійсності домарксистським матеріалізмом та сучасною матеріалістичною теорією пізнання. Тривалий час матеріалістична філософія процес пізнання розглядала ізольовано від суспільно-історичної практики людства, виключно як пасивний споглядальний процес, у якому суб'єктом був окремий абстрактний індивід з вічними і незмінними пізнавальними здібностями, заданими йому природою, а об'єктом - така ж вічна і незмінна в своїх закономірностях природа. Подальший розвиток матеріалістичної теорії пізнання полягає, по-перше, в поширенні діалектики на пояснення пізнавальних процесів, створенні діалектики як науки про загальні закони розвитку природи, суспільства, мислення і пізнання; по-друге, у введенні принципу практики як основного і вирішального для з'ясування сутності гносеологічних проблем та їхнього вирішення. Для сучасної матеріалістичної філософії процес пізнання носить суспільно-історичний характер, що виявляється, по-перше, у тому, що всі людські пізнавальні здібності й можливості формуються на основі практики і зумовлені нею; по-друге, окрема людина навчається мислити і пізнавати разом із засвоєнням форм і способів людської діяльності, набутих людством знань, мови, тобто завдяки засвоєнню суспільно-історичного досвіду, нагромадженого попередніми поколіннями; по-третє, сам процес оволодіння цим досвідом передбачає життя в суспільстві, в людському колективі; по-четверте, те, що людина може пізнати і що вона пізнає, теж визначається рівнем суспільно-історичного розвитку людства, всесвітньо-історичним розвитком загальної системи знань, закріплених у предметах матеріальної та духовної культури, в категоріальній будові мислення, в його структурі, в мові. Введення в теорію пізнання принципів діалектики і практики дало змогу застосувати до пізнання принцип історизму, зрозуміти пізнання як суспільно-історичний процес відображення дійсності в логічних формах, що виникають на основі практики; науково обґрунтувати здатність людини в своїх знаннях давати істинну картину дійсності, розкрити основні закономірності процесу пізнання, сформулювати основні принципи теорії пізнання. Сучасна наукова гносеологія ґрунтується на таких основоположеннях.

Пізнання - вид духовної діяльності людини, спрямованої на суб'єктивне відтворення світу речей, предметів, станів, процесів явищ тощо; на їх систематизацію і зберігання. Пізнання, а згодом і адаптація людини до навколишнього середовища починається за допомогою органів чуття. Предмети і явища, впливаючи на органи чуття, викликають відчуття. Відчуття - це чуттєвий образ якихось властивостей предметів і явищ, що виникає у людини в результаті дії їх на один з органів чуття. У взаємодії органів чуття і навколишнього світу виявляється загально біологічна властивість, характерна для всієї живої матерії, - чутливість. Саме за допомогою органів чуття (рецепторів) організм установлює взаємозв'язок з навколишньою дійсністю. Відчуття людини є різноманітними і визначаються тим, які органи чуття беруть участь у їх утворенні. Властивості і характеристики речового світу - шорсткість або гладкість предмета відбиваються за допомогою дотику. Колірну палітру явищ людина сприймає зором, гамму запахів природи - за допомогою нюху, симфонію звуків - за допомогою слуху, солодкість, гіркоту тощо - завдяки смаку. Відчуття дають людині не тільки первинну інформацію про навколишнє середовище, виступають для неї невід'ємним джерелом для утворення і повноцінного функціонування інших чуттєвих образів: сприйнять та уявлень. Сприйняттям (перцепцією) називається чуттєвий образ предмета або явища у цілісній визначеності. Будь-яке сприйняття охоплює безліч різноманітних відчуттів, проте не є якоюсь арифметичною сумою, отриманою від інших органів чуття. І справді, узявши в руки мобільний телефон, людині здається, на перший погляд, що «мобілка» і є якийсь набір характеристик. Це плоский, гладкий предмет, що світиться, має своєрідну форму, колір, розмір і видає певні звуки. Проте такі ж властивості й характеристики можуть бути притаманні й іншим предметам речового світу, тоді їх чомусь не називають телефоном. Отже, сприйняття не складається тільки з елементарних відчуттів, а саме є відчуттям, якому притаманна набагато складніша структура. Людина ж не сприймає, наприклад, спочатку цифри, а потім телефон, спочатку чуємо ноти, а потім мелодію. Адже люди сприймають саме цілісність телефону або мелодії. Більш того, органи чуття, маючи колосальний банк відображення даних, не використовуються повністю сприйняттям. Якщо уважно розглянути умови сприйняття, то маємо неодмінно визнати, що завжди сприймаємо лише те, що потрапляє в поле інтересу людини. Можна легко переконатися на прикладах елементарного сприйняття предметів реальної дійсності. Саме сенс сприйняття тісно взаємодіє з певною дією людини. Сприйняти телефон - це означає використовувати можливість за його допомогою поговорити з певним абонентом; сприйняти включений персональний комп'ютер - це означає приготуватися до початку або до завершення якої-небудь невідкладної програми; сприйняти телескоп - це означає приготуватися подивитися у нескінченний зоряний світ Галактики. Сприйняття у людини включає усвідомлення предмета з урахуванням її попереднього досвіду. А якщо людина визнала, що сприйняття виступає якимось початком для її пізнання навколишньої дійсності, то маємо визнати й те, що пізнання одночасно є інструментарієм впливу людини на певні дії. Найхарактернішими і важливішими особливостями сприйняття є: наочність, цілісність, структурність, константність (мається на увазі відносна постійність), свідомість та інші риси. На основі сприйняття формуються уявлення. Уявлення - узагальнений чуттєво-наочний образ предметів і явищ, що впливали на органи чуття людини десь у минулому, але не сприймаються безпосередньо в даний момент. Уявлення - своєрідна згадка про колишнє сприйняття, в основі якого лежить попередній індивідуальний чуттєвий досвід людини. Виходячи з такого положення, можна констатувати той очевидний факт, що людина, яка ніколи не бачила конкретного предмета, природно, ніколи не зможе уявити у своєрідній сукупності властивостей та унікальній, тільки йому властивій структурі. Уявлення є вищою формою психічної діяльності людини, ніж відчуття і сприйняття. У них виявляються елементи узагальнення предметів і явищ, які сприймалися не тільки одночасно, але й у різних просторово-часових координатах. І хоча в уявленні відстежуються елементи узагальнення, проте все-таки вони є образи, які не розкривають внутрішні (іманентні) характеристики, взаємозв'язки і взаємодії предметів і явищ. Як би не намагалися, наприклад, уявити нескінченність, вона завжди буде образно конкретною скінченністю. Як би не намагалися, наприклад, уявити «точку» в космічному просторі і навіть всі «крапки над і», вона завжди буде образно конкретною. Отже, уявлення завжди даються у вигляді своєрідної образної картинки, чуттєво-наочного образу, в якому узагальнення і абстрагування не зачіпає, а вірніше, не відображає суть сторін і зв'язків світу предметів і явищ. Це звичайно розпливчатий, усереднений, нечіткий образ предметів, але, проте в нім здійснюється елементарне узагальнення з виділенням деяких загальних ознак і з одночасним відкиданням неістотних, другорядних, нехарактерних для даного явища властивостей. Огляд форм чуттєвого пізнання (відчуття, сприйняття, уявлення) дає можливість визначити характерні риси, властиві цим формам пізнання і перетворення дійсності: безпосередність, тобто невіддільність суб'єкта, який пізнає, від предмета пізнання; наочність або образність; конкретність, тобто одиничність; суб'єктивність, тобто суть надбання одного суб'єкта, що має індивідуальні антропологічні особливості сприйняття і психіки, і зокрема його минулого особистого досвіду; пасивність віддзеркалення дійсності, тобто індивідуум отримує почуттєву інформацію незалежно від своїх бажань, бо є генетичною спадщиною; необов'язковість зв'язку форм чуттєвого пізнання з мовою і мовленням. Якою б значною не була роль форм чуттєвого пізнання (адже вони є первинною, вихідною позицією в пізнанні), проте завдання пізнання полягає в тому, щоб виявити загальне, необхідне, істотне у світі предметів і явищ. Ця мета досягається на другому, вищому рівні пізнання - на рівні мислення. Цей рівень називається також раціональним пізнанням (від лат. ratio - розум). Мислення виникає на підставі даних чуттєвого пізнання, без яких міркування людини лишається позбавленим будь-якого змістовного сенсу. Якщо уважно проаналізувати перехід від чуттєвого пізнання до раціонального пізнання, то відмітимо, що чуттєві дані фіксуються в словах і словосполученнях. Саме в такий момент триває трансформація чуттєвих даних, тобто їх перетворення, яке можна назвати усвідомленням даних людиною. Отримавши певний чуттєвий образ, людина повідомляє у словесній формі подібним до себе: «магніт», або «трансформатор», або «красивий захід», тим самим людина усвідомлює своє сприйняття, а це означає, що людина підводить конкретний предмет або явище, що сприймаються нею, під загальне знання про всі подібні предмети і явища певного класу. Отже, чуттєві форми пізнання немовби делегують матеріал для мислення, яке активно переробляє одержаний матеріал і трансформує його в досвід людської діяльності.

Раціональне пізнання якнайповніше і найадекватніше відображає дійсність у мисленні. Мислення є здійснюваний у процесі практики цілеспрямований, усвідомлений процес узагальненого і опосередкованого віддзеркалення дійсності. У такому процесі людина на основі чуттєвих даних розкриває закономірні зв'язки, які фіксує у формах: поняття, думка, висновок, теорія. Слід зазначити, що поняття, думка, висновок, теорія є особливими, необхідними мовними формами відображення людських знань. Це пояснюється тим, що саме за допомогою мовних виразів, які є матеріальною оболонкою думки, людина об'єктивує свою думку. Проте головне в такому процесі полягає в тому, що людина може за допомогою мовних форм зафіксувати, зберегти і передати свої думки іншим людям для можливості взаємного розуміння один одного в суспільстві. Тому з необхідністю визнається, що мова є основним засобом формування думок, засобом їх вираження і передачі. Мова може бути природною (звичайна, розмовна мова) або штучною (специфічна мова символів математики, фізики чи хімії, мова нот, мова символічної логіки тощо). Тут слід особливо виділити, що мислення і мова є не чисто природними властивостями людини, а сформованою впродовж тривалого історичного розвитку функцією наочно-практичної діяльності соціального суб'єкта, суспільства в процесі духовної діяльності та спілкування, ідеальною їх формою, тоді як чуттєві образи постійно несуть на собі відбиток суб'єктивності за своїм змістом та існуванням, думки, будучи матеріалізованими у словах, втрачають цю суб'єктивність за змістом. Так, думки якогось Петренка, великою мірою, більш належать соціуму, аніж йому самому, бо він увібрав культуру середовища, в якому тривало все його життя і діяльність до сучасності. Якщо ж Петренко вжив слово, наприклад, мінерал, то зрозуміло, що йдеться про певного представника класу природних неорганічних хімічних речовин, що входять до складу земної кори. Це знання не обтяжене ніякими подробицями і частковостями суб'єктивного чуттєвого образу мінералу. Характерною особливістю мислення є і те, що мислення є пізнанням світу в абстракціях. Абстрагування - це процес позбавлення від випадкового, неістотного, другорядного і одночасне виділення необхідного, атрибутивного, загального, істотного. Загальна ідея аудиторії - ідея абстрактна, адже справді завжди бачимо ту або іншу конкретну аудиторію: певного розміру, з характерною матеріально-просторовою організацією та унікальним інтер'єром. Абстрактна ж ідея при пускає лише загальні найхарактерніші особливості подібних соціально-просторових структур і організацій, призначених для реалізації певних функцій. Отримуючи з чуттєвого досвіду знання про предмети і явища навколишнього середовища, виявляємо, що в одних властивостях предмети і явища є подібними і навіть тотожними, тоді як в інших розрізняються, а деколи і взагалі виступають абсолютно протилежними. Часто не помічаємо, як мимоволі порівнюємо предмети і об'єднуємо їх у класи на підставі якихось певних властивостей, що уявляються істотними для практичної діяльності або для розвитку якоїсь теорії. Розрізняють абстракцію - просто як звичайну (тривіальну) ідею і суть - ідею, якій притаманна реальність. Поняття наднаціональна суть, або справедливість, є ідеал, що реально існує в душі кожної без винятку людини. Абстрактне - це щось ізольоване і таке, що розглядається окремо як певна цілісність. Абстракції - скорочення, своєрідні інформаційні ущільнення, в яких охоплюємо, згідно з їх загальними ознаками, безліч найрізноманітніших чуттєво сприйманих речей, що оточують і які потрапляють у формат потреб та інтересів людей. У результаті абстрагування окремих властивостей предметів і явищ утворюються поняття, тобто загальні знання про деякі класи однорідних предметів і явищ. Досвід абстрагування дає можливість зробити висновок, що мислення має узагальнений характер відображення дійсності. Це означає, що на раціональному рівні пізнання всяке окреме пізнання може здійснюватись тільки винятково на основі загального, тобто вже виділених суттєвих сторін конкретного класу предметів і явищ. Можна сказати що-небудь про конкретну гідроелектростанцію тільки на підставі знання про загальні характерні ознаки всіх видів електростанцій взагалі та всіх гідроелектростанцій зокрема. Характерною особливістю мислення є також і те, що мислення - опосередковане пізнання. Це означає, що людина за допомогою мислення отримує можливість пізнавати те, що неможливо безпосередньо сприймати. Більш того, людина може пізнавати і те, що ніколи не потрапляло в безпосереднє поле її індивідуального сприйняття. Левову частку інформації про світ речей і явищ людина отримує з банку даних і знань за допомогою висновків.

Розрізняють емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання. Емпіричний (грец. empeiria - досвід) - це такий рівень знання, зміст якого в основному одержано з досвіду (із спостережень та експериментів), підданого деякій раціональній обробці, тобто сформульованого певною мовою. Характерною особливістю емпіричного пізнавального рівня є те, що він включає в себе безпосередній контакт дослідника з предметом за допомогою органів відчуттів або приладів, що їх доповнюють; дає знання зовнішніх, видимих зв'язків між явищами. Вершиною емпіричного пізнання є фіксація повторення явищ без пояснення причин. Емпіричні знання спираються на емпіричні факти й співвідношення, дані спостереження, показання приладів, записані в протокол, зведені в таблицю чи подані графічно тощо. Теоретичне пізнання (грец. - розгляд, дослідження) - це пояснення підстав відтворення. Теоретичне знання має загальний і необхідний характер і містить відомості про внутрішні закономірності спостережуваних явищ. На цьому рівні ми одержуємо знання не тільки за допомогою досвіду, а й абстрактного мислення.

Теоретичне знання включає систему понять, суджень, абстракцій, часткові й загальні теорії. Перевага теоретичного знання полягає в тому, що воно дає розуміння суті загального закону і може передбачити майбутнє. Метафізичний підхід до розуміння емпіричного і теоретичного рівнів пізнання виявляється в запереченні єдності між ними або абсолютизації одного з них. Емпіричне пізнання може випереджати теоретичне, а теоретичне - емпіричне. Суперечності між емпіричним і теоретичним знанням вирішуються практикою, яка є основою пізнання і критерієм істини.

До форм пізнання належать проблема, ідея, концепція, гіпотеза, теорія. Кожна форма пізнання має свою специфіку. Особливо складний характер мають форми соціального пізнання. Головні його особливості полягають у тому, що в соціальному пізнанні суб'єкт і об'єкт збігаються, відображення дійсності відбувається через інтереси людей, які можуть сприяти об'єктивному пізнанню, а можуть бути і серйозною перешкодою на шляху до нього. Соціальне знання має в основному імовірний статистичний характер. Усі наукові методи пов'язані між собою. З їхньою допомогою наука осмислюється в єдиному контексті суспільно-практичної діяльності і дає можливість оцінювати перспективи пізнавального процесу. Типова логічна структура наукового дослідження може бути представлена у вигляді ланцюга такої послідовності: «проблема - гіпотеза - теорія». Тобто наукове пізнання як оперативна діяльність включає в себе порушення проблеми, висунення гіпотез, збирання фактів, розробку творчої ідеї, перевірку її практикою, розробку теорії, яка дає можливість розв'язати порушену проблему. Проблема, на думку П.В. Копніна, - це знання про незнання. Для визначення послідовності розв'язання проблем необхідно їх класифікувати. Сучасні знання з логіки наукового пізнання дають можливість виділити п'ять гносеологічних принципів класифікації проблем: об'єктний, функціональний, структурний, екзистенціальний і часовий. Відповідно до об'єктного принципу проблеми умовно поділяються на конструктивні, що відображають пошук за заздалегідь заданими параметрами, і аналітичні, що відображають суперечності суб'єкта з актуально існуючим невідомим об'єктом. Функціональний принцип дає можливість поділити проблеми на стратегічні (спрямовані на вирішення довготермінових глибинних завдань) і тактичні (спрямовані на розв'язання сьогоденних, дрібних ситуацій). Структурний принцип дає ключ до розуміння внутрішньо наукових (виникають у межах однієї науки) і комплексних (пограничних або міждисциплінарних) проблем. Екзистенціальний принцип дає можливість поділити проблеми на реальні і нереальні (псевдопроблеми). Нарешті часовий принцип класифікації підкреслює різницю між першочерговими і другорядними проблемами. Аби остаточно сформулювати проблему, щодо неї слід виконати такі процедури: відокремлення реальних проблем від псевдопроблем; селекція реальних проблем за критерієм необхідності їх розв'язання; відбір проблем за критерієм цінності результату, що очікується; відбір проблем відповідно до критерію можливості її розв'язання.

Перша з цих процедур спрямована на цільову мобілізацію зусиль дослідників на розв'язання реальних проблем. Для цього їх слід відокремити від псевдопроблем. Серед них, по-перше, потрібно виявити так звані «вже не проблеми» (тобто ті, що вже розв'язані, але з різних причин потрапили до переліку реальних проблем). До них у наш час належать проблеми винаходу велосипеда. По-друге, слід розпізнати так звані «ще не проблеми» (тобто ті, для розв'язання котрих іще не створені необхідні умови). До них у наш час можна зарахувати проблеми «купівлі-продажу ділянок Місяця». По-третє, це так звані «ніколи не проблеми» (тобто такі, для котрих принципово не може існувати рішень). До них можна віднести проблеми створення «вічного двигуна». «Псевдопроблеми», на думку Л.Д. Ландау, приводять дослідника до стану мисливського собаки, що гавкає під пустим деревом. Друга процедура спрямована на мобілізацію зусиль дослідників на розв'язання реальних проблем, вкрай важливих для сучасної науки й суспільства. Без розв'язання таких проблем подальший розвиток науки й суспільства стає неможливим. До них у наш час належать екологічні проблеми, проблеми сталого розвитку, проблеми діалогу цивілізацій тощо. Третя процедура спрямована на мобілізацію зусиль дослідників, на розв'язання першочергових для суспільства проблем. До них належать проблеми подолання голоду, боротьби з міжнародним тероризмом, охорони здоров'я людини тощо. Четверта процедура спрямована на мобілізацію зусиль дослідників навколо проблем, для розв'язання котрих є всі необхідні можливості: ресурси, кадри, теоретичне й інформаційне забезпечення. До них передусім належать прикладні проблеми науки. Ідея (від грец. ЯдЭб - початок, основа, прообраз) - це форма наукового пізнання, яка не тільки відображає об'єкт, його зв'язки, закономірності, а й спрямована на перетворення дійсності. Вона також поєднує істинне знання про дійсність і суб'єктивну мету її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує такі функції:

підсумовування досвіду попереднього знання;

синтезування знання у цілісну систему;

евристичного принципу для здобуття нових знань;

наукового пошуку нових шляхів і підходів до розв'язання проблем;

прогнозування належного майбутнього;

спрямування пізнавальної діяльності людини на практичне перетворення дійсності згідно зі змістом наявного знання про майбутнє. Гіпотеза - це форма наукового пізнання, за допомогою якої формується один з можливих варіантів розв'язання проблеми. Кожна гіпотеза повинна відповідати таким вимогам: по-перше, діалектичному принципу розвитку, тобто розвиватися від моменту її усунення до перетворення у наукову теорію, бути результатом розвитку попереднього знання і підставою для виникнення нового знання; по-друге, діалектичному принципу взаємозв'язку і взаємообумовленості явищ, процесів дійсності, тобто враховувати вплив на будь-які елементи гіпотетичного знання теорій, концепцій, фактів суміжних галузей науки і практики; по-третє, загальнонауковому принципу відповідності, тобто спиратися на досягнення попереднього знання, включати його як базовий або випадковий елемент у нове знання. Крім того, вона повинна бути логічно несуперечливою, принципово перевірятися, пояснювати всі факти, для вивчення яких висунута. На стадії висунення гіпотез їхня кількість не може обмежуватися жодними підставами, крім наукових. Інакше кажучи, чим більше гіпотез, тим більша ймовірність того, що серед них є плідні. Кінцева наукова цінність гіпотези не повинна ставитись у пряму залежність від ступеня її обґрунтованості під час оцінювання. Як правило, одна з конкуруючих гіпотез перетворюється у теорію. Наукова концепція (від лат. сonceptio - сприйняття) - це форма тлумачення основної ідеї теорії, система поглядів на певне явище, спосіб його розуміння й тлумачення. Теорія (від грец. иещсЯб - розгляд, дослідження) - це структурована система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об'єкта пізнання. Існують три основні типи наукових теорій: 1) емпіричні, або описові теорії (їхні положення є узагальненням емпіричних даних, фактів); 2) математизовані теорії (їхня сутність відтворюється математичними моделями); 3) дедуктивні теорії (в основу їх створення покладені спеціальні формально-логічні мови).

У свою чергу дедуктивні теорії поділяються також на три види: 1) аксіоматичні (будуються на основі очевидних положень - аксіом); 2) конструктивні (будуються на основі створених абстрактних об'єктів); 3) гіпотетичні (включають багато інтуїтивних моментів, неопераціональних визначень).

Регулятивні принципи побудови наукової теорії. Існує об'єктивна логіка розвитку наукового знання, котра дозволяє раціонально реконструювати процес розв'язання проблемної ситуації у науці. У найзагальнішій формі результати теоретичної діяльності фіксуються у філософських категоріях. Вони поряд з прийнятим стилем мислення та панівною системою цінностей є факторами, що становлять найважливішу складову контексту наукового відкриття. Тобто категоріальний склад мислення детермінує програму досліджень, прийняту на певному етапі тієї чи іншої сфери пізнання. Велику роль у цьому грають регулятивні принципи пізнання (причинності, відповідності, інваріантності і простості). Ці методологічні регулятиви посідають проміжне місце між загальнофілософськими принципами та принципами спеціально-наукових теорій. Вони виконують роль системи координат, яка суттєво обмежує сваволю у виборі базових положень у процесі побудови концептуальної системи. Причому принципи відповідності й інваріантності є необхідною, але недостатньою умовою побудови теорії; принципи причинності і простості не так аподиктичні, бо виконують лише роль евристичних засобів. Крім того, теоретичні системи є відкритими, вони розвиваються. Вдосконалення їхньої структури відбувається завдяки координації з емпіричним рівнем пізнання, розширенням експериментальної бази науки. Принцип відповідності сформульований Н. Бором у 1913 р. Згідно з ним теорії, істинність яких була встановлена в певних фактичних межах, з появою нових, більш загальних теорій, не усуваються як хибні, а зберігають своє значення для попередніх явищ як гранична форма або окремий випадок. Висновки нової теорії для галузі, де була справедливою стара («класична») теорія, переходять у «класичну» теорію. Це правило поширюється і на математичний апарат обох теорій. Принцип відповідності відображає кумулятивний характер наукового знання. У світлі цього принципу процес пізнання виступає не як зміна несумірних концепцій, а як перехід до більш загальних і адекватних теорій. Деякі недоліки принципу відповідності пов'язані з його ретроспективною спрямованістю, тобто поглядом на старі теорії з позицій нових теорій. Саме це суттєво знижує евристичні можливості цього принципу. Інколи принцип відповідності доповнюють принципом обмежень (заборон) або принципом неможливості. Згідно із першим з них закони природи і суспільства уявляються як заборони, як вказівка на те, чого не може бути. Принцип інваріантності (від лат. invarians - незмінний) проголошує об'єктивним усе те, що залишається незмінним щодо трансформацій, які лежать в основі теорій (М. Борн). Згідно з цим принципом теорія повинна будуватися на величинах і співвідношеннях, які є інваріантними щодо деяких груп перетворень. Система інваріантностей, введена у теорію, виконує функцію ядра, навколо якого будується теорія. Принцип відповідності, проголошуючи збереження певних елементів знання, виступає окремим випадком принципу інваріантності. Принцип споглядальності формулюється як вимога щодо наукової теорії, згідно з якою у ній повинні фігурувати лише такі теоретичні положення і поняття, яким можна дати операціональні визначення. Сучасне його трактування формулюється у вигляді вимоги принципової емпіричної перевірки хоча б наслідків, що випливають з теоретичної системи. Принцип споглядальності тісно пов'язаний з принципом доповнюваності Н. Бора (при теоретичному вивченні деякого об'єкта необхідно користуватись парами понять, що взаємно доповнюють одне одного). Принцип фальсифікованості стверджує, що будь-яку теорію можна спростувати. У зв'язку з цим реакція на критичну аргументацію повинна бути адекватною. На думку К. Поппера, реакція на критику є адекватною, якщо від теорії відмовляються при знаходженні контраргументів хоча б до одного з її наслідків. Нова версія фальсифікаціонізму І. Лакатоса пропонує критично оцінювати не окрему модифікацію, а всю серію припущень, що введені у теорію під впливом нової експериментальної інформації, разом з вихідною теорією.

Принцип простоти зосереджує увагу на таких якостях теорії, як доступність її для розуміння і засвоєння, легкість оперування її математичним апаратом, привабливість. Прагнення до простоти є прагненням до оптимальності в організації теоретичних систем і пошуком більш інформативних форм відображення їхнього змісту. Структура наукової теорії складається з похідного і базисного рівнів. Онтологічна схема і правила оперування належать до похідного рівня теорії, а фактологічна, конструктивна (конструкційна) і нормативна компоненти - до базисного рівня. Онтологічна схема складається з системи висловлювань, які фіксують сутнісні елементи відображеної в теорії сфери реальності. Її положення спочатку формулюються у вигляді гіпотези, потім як принципи і закони певної теорії. Вони утворюють своєрідну модель сутнісних відносин об'єктів предметної галузі теорії. Онтологічні схеми наукових теорій, по-перше, детерміновані базисним рівнем теорії, по-друге, вводяться разом з правилами оперування. Правила оперування - це той компонент похідного рівня теорії, який не входив до складу стандартної її моделі. Маються на увазі операції вимірювання, спостереження, експерименту, декодування тощо, які здійснюються за певними правилами і тісно пов'язані з результатами наукової діяльності, зокрема з формуванням теорії. При цьому правила оперування регламентують не тільки предметно-експериментальну діяльність, а й способи узагальнення та фіксації інформації, одержаної в ході цієї діяльності, тобто включають певну методику обробки кількісних або якісних показників. Вони також відіграють істотну роль не тільки під час перевірки існуючих, а й у генезисі нових теорій. Фактологічний базис включає інформацію про предметну область наукової теорії, тобто факти, які вона пояснює. В процесі функціонування науки фактологічний базис розширюється, поки не буде точно встановлено предметну область, яку розглядає дана теорія. Наприклад, фактологічним базисом еволюційної теорії Ч. Дарвіна були численні дані, нагромаджені в зоології, ботаніці, палеонтології того часу, але найважливішу роль відіграли його власні спостереження під час кругосвітньої подорожі, особливо під час перебування на Галапагосі, де місцева фауна на ізольованих островах характеризувалася великою кількістю різновидів. Теорія природного добору, сформульована спочатку для пояснення походження цих рослин і тварин, була потім поширена на всі організми, в тому числі й на людей, і була покладена в основу наукового пояснення походження життя на Землі. Без теорії не можна зрозуміти факти, але і без фактів немає теорій (за винятком випадків редукції теорій). Здебільшого частина фактів, що становлять базис теорії, передує її створенню і встановлюється до і незалежно від даної теорії. Крім того, в основі одержання фактів звичайно лежать процедури досить універсального характеру, спільні для ряду теорій: виміри, логічні та статистичні методи, методичні нормативи тощо. Конструктивний базис наукової теорії становлять числення, з допомогою яких елементи теорії поєднуються між собою. В усіх випадках умовою побудови теорії є логічна погодженість її елементів, коли висловлення, що фіксують принципи, теоретичні закони, методологічні приписи і факти, пов'язані відношеннями логічного слідування. Якщо внутрішньотеоретичні відношення можуть бути подані як система рівнянь, то для побудови теорії використовуються математичні числення. Це надає теорії особливої строгості, дозволяючи застосувати під час її розгортання і перевірки засоби математичного аналізу. Роль конструктивного базису досить велика у генезисі будь-яких теорій, але особливого значення він набуває в математиці й математизованих галузях науки. Розробка відповідного певній теорії математичного апарата дає можливість за позірним хаосом знайти регулярність, встановити кореляцію між незалежними, на перший погляд, параметрами, помітити аналогію в процесах, які вважалися різноякісними. Наприклад, конструктивним базисом загальної теорії статистики є математична теорія ймовірності, ряд напрямів соціології ґрунтується на теорії графів. Нормативний базис - це консервативна частина наукового знання, яка включає запозичені з інших наукових теорій і філософії положення, згідно з якими будується дана теорія. Він забезпечує наступність і погодженість теоретичного знання, акумулює найстійкіші його елементи (аксіоми, принципи, логічні й моральні правила і заборони). Основними функціями наукових теорій є: пояснювальна (включає похідні висловлювання); прогностична (теорія дозволяє робити екстраполяційні, аналітичні та синтетичні прогнози про нові факти, ефекти, явища; системна (теорія завжди є впорядкованою системою знань); інтегративна (теорія є інтегратором здобутих емпіричних знань, вона їх синтезує).

Наукове пізнання відзначається своєю упорядкованістю завдяки тому, що вчені використовують методи наукового пізнання, своєрідні дороговкази у складному лабіринті осягнення дійсності. Кожен метод включає в себе сукупність засобів, що поєднуються певними регулятивними принципами.

Класифікуючи методи за ступенем їх загальності, як правило, виділяють такі групи методів:

всезагальні методи (діалектика і метафізика);

загальні методи;

спеціальні методи, які застосовуються в окремих науках (скажімо, лише в біології).

Розрізняють також ті наукові методи, до яких вдаються на емпіричному рівні пізнання, і методи теоретичного осмислення дійсності.

Методи емпіричного рівня пізнання (вимірювання, порівняння, спостереження, експеримент) дають можливість накопичити емпіричні дані, факти, аналіз яких дає можливість продукувати понятійне знання.

Спостереження - це упорядкована, систематизована, цілеспрямована система сприйнять досліджуваних явищ, його властивостей, зв'язків, відношень, яка дає вихідний емпіричний матеріал для пізнання, його властивостей, зв'язків, відношень, відповідні факти. Будь-що стає науковим фактом за умови, що воно зафіксоване тим чи іншим прийнятим уданій науці способом - у вигляді протокольного чи магнітофонного запису, фотографії тощо. Спостереження широко застосовуються в багатьох природничих та суспільних науках. У сучасній науці в процесі спостереження дедалі частіше використовують різноманітні прилади, які ніби доповнюють органи чуття людини, розширюють можливості сприймання, - мікроскоп, телескоп та ін. На відміну від спостережень, які мають місце у повсякденному житті, наукове спостереження завжди пов'язане з вирішенням відповідного теоретичного завдання, перевіркою певної гіпотези тощо.

Експеримент, перебуваючи в тісному зв'язку із спостереженням, відрізняється від останнього тим, що експериментатор активно втручається в перебіг досліджуваних явищ та подій. Він вдається до експерименту тоді, коли для розв'язання проблеми доводиться вдаватися до певної форми взаємодії з досліджуваним предметом, до створення штучного середовища з метою одержання відповідних емпіричних даних. Свідомо і планомірно підбираючи умови, в яких відбувається досліджуване явище чи протікає процес, регулюючи, багатократно повторюючи його, вчений виявляє в ньому істотне і абстрагується від неістотного.

Експеримент використовують не лише для одержання емпіричних даних. Іноді до нього вдаються і тоді, коли виникає потреба підтвердити або спростувати певні наслідки, що випливають з існуючої теорії.

Експеримент дає загалом багатшу і глибшу інформацію про досліджувані явища порівняно із спостереженням. Правда, при цьому виникає можливість привнесення суб'єктивного начала в пізнавальний процес, перекрученого відображення дійсності. Крім названих, до методів емпіричного рівня відносять ще порівняння, вимірювання, метод спроб і помилок та ін.

Порівняння - метод емпіричного рівня наукового пізнання, з допомогою якого робиться висновок про подібність чи відмінність об'єктів пізнання. Цей метод дає можливість виявити кількісні й якісні характеристики предметів, класифікувати, упорядкувати і оцінити їх.

Вимірювання - метод емпіричного рівня пізнання, з допомогою якого визначається відношення однієї, вимірюваної величини, до іншої, що приймається за постійну стосовно вимірюваної. Метод вимірювання включає в себе такі основні моменти: вибір одиниці вимірювання і одержання набору відповідних мір, установлення правил порівняння вимірюваної величини з мірою і правил складання мір, опис процедури вимірювання. Здобутий з допомогою емпіричних методів пізнання матеріал, факти обробляються, результатом чого є справжнє теоретичне знання. При цьому вдаються до теоретичних методів пізнання - абстрагування й узагальнення, аналізу і синтезу, індукції і дедукції та інших методів продукування понятійного знання. Абстрагування - це метод, за допомогою якого мислено відволікаються від неістотних властивостей явищ, що вивчаються. Результатом абстрагування є поняття, в яких відображаються загальні та суттєві ознаки предметів і явищ об'єктивної дійсності.

Узагальнення - це мислений перехід від окремих фактів, подій до їх ототожнення або від однієї думки до іншої, що є більш загальною. Ці переходи відбуваються на підставі особливих правил. Узагальнення перебуває в органічному взаємозв'язку з абстрагуванням, аналізом, синтезом, порівнянням тощо. Аналіз - це мислене розчленування предмета (явища, процесу), властивості предмета або відношення між предметами на частини. Процедура аналізу є органічною складовою будь-якого наукового дослідження. Вона, як правило, становить початкову стадію вивчення об'єкта, на якій дослідник переходить від нерозчленованого опису цього об'єкта до виявлення його структури, складових, а також властивостей.

Синтез - мислене поєднання різноманітних елементів, сторін предмета в єдине ціле (систему). Синтез є наступним етапом пізнання після аналізу.

Синтез має багато різних форм. Так, будь-який процес утворення понять ґрунтується на діалектичному взаємозв'язку аналізу і синтезу. Аналізуються, а потім синтезуються та узагальнюються і емпіричні дані в процесі наукового дослідження. В теоретичному науковому знанні синтез виступає у формі взаємозв'язку теорій, що відносяться до однієї предметної сфери. Для сучасної науки характерні процеси синтезу не лише в середині окремих наукових дисциплін, але й між різними дисциплінами - міждисциплінарні. Так, процеси синтезу відіграли суттєву роль у процесі формування біофізики, біохімії тощо. Індукція - метод пізнання, з допомогою якого на підставі знання властивостей, зв'язків чи відношень окремих предметів роблять висновок про наявність цих властивостей (зв'язків чи відношень) усіх предметів чи явищ відповідної предметної сфери.

Об'єктивною основою індукції виступають закономірності об'єктивного світу, а суб'єктивною - пізнаваність цих закономірностей з допомогою логічних чи статистичних схем цього виду умовиводів. Логічні схеми, що застосовуються в припущенні, вказують на те, що осмислювані явища не є випадковими, а статистичні - ґрунтуються на припущенні про те, що ці явища є випадковими. Історично першим видом міркувань за індуктивною схемою була індукція, що ґрунтувалася на факті простого повторювання зв'язків між явищами. Це так звана популярна (народна) індукція. Вона виникає в ситуації, коли в окремих випадках вбачається певна регулярність, зокрема у формі повторюваності явищ, процесів, подій, що дає можливість сформулювати цілу низку одиничних суджень, у яких узагальнюється ця регулярність. За умови відсутності суперечливих випадків ця сукупність одиничних суджень розглядається як підстава для загального висновку.

Індукція поділяється на повну і неповну. Індукція, в якій висновок про всю множину предметів роблять на підставі знання кожного елементу цієї множини, називається повною. Повна індукція дає достовірні висновки. Так, знаючи, що Земля обертається навколо Сонця, Марс обертається навколо Сонця, Венера обертається навколо Сонця і т.д., на основі знання дев'яти одиничних суджень, суб'єктами яких виступають поняття, що позначаються відповідними іменами (назвами планет сонячної системи), робиться висновок за повною індукцією: «Отже, всі планети сонячної системи обертаються навколо Сонця». Індукція, завдяки якій на основі знання лише деяких елементів множини предметів роблять висновок про всю множину, називається неповною. Неповну індукцію називають науковою лише за умови, що, крім формального, дається і реальне обґрунтування її висновків шляхом доведення їх не-випадковості, насамперед з допомогою виявлення причинно-наслідкових зв'язків між явищами, що досліджуються. Загалом же неповна індукція дає ймовірні висновки, які свідчать про необхідність діалектичного зв'язку між індукцією і дедукцією. Значний вклад у розвиток індуктивного методу належить перш за все Ф. Бекону і Дж.С. Міллю.

Дедукція - метод наукового пізнання, з допомогою якого, виходячи з більш загальних положень, одержують менш загальні, часткові, а то й одиничні. Завдяки дедукції одержують достовірне знання, тому дедуктивними часто називають необхідні умовиводи. Творцем дедуктивного методу вважають Аристотеля. Бекон та Мілль негативно ставилися як до дедуктивного умовиводу, вважаючи його другорядним методом, так і загалом до дедукції.

Сучасна наука враховує діалектичний взаємозв'язок індукції та дедукції.

Аналогія - метод, відповідно до якого на підставі подібності предметів за одними ознаками робиться висновок про їх подібність за іншими ознаками. Аналогія, як і неповна індукція, сама по собі ще не може гарантувати достовірні висновки.

Моделювання - метод дослідження об'єктів на їх моделях. Побудова моделей предметів і явиш здійснюється з метою їх досконалішого вивчення, раціоналізації способів їх побудови, впливу на них тощо. Форми моделей різноманітні і залежать від багатьох обставин, зокрема від сфери їх застосування. Так, за характером моделей розрізняють предметне і знакове (інформаційне) моделювання. Моделювання завжди застосовується разом з іншими методами, особливо в тісному зв'язку воно перебуває з експериментом. Моделювання завжди передбачає використання методів абстрагування та ідеалізації. Воно дедалі глибше проникає в практичну діяльність людей, оскільки становить собою не лише метод пізнання, але й критерій перевірки наукових знань. Формалізація - метод, з допомогою якого змістове знання відображається у формалізованій мові. Необхідною умовою для побудови такої мови є використання аксіоматичного методу, завдяки якому вдається одержати всі твердження теорії з невеликої кількості положень (аксіом), які приймаються без доведення. Формалізація доведень дає можливість звільнитися від звертання до інтуїтивних засобів, що має вирішальне значення для строгості обґрунтувань. Формалізація є необхідною умовою побудови штучних (формалізованих) мов. Одержані з допомогою формалізації результати мають важливе філософське значення, зокрема для розв'язання проблеми співвідношення формальних і змістових компонентів у науковому знанні. Формалізація є засобом виявлення і уточнення змісту наукового знання. Разом з тим необхідно зазначити, шо будь-яка формалізація не може вичерпати все багатство змісту знань.

Сутність і природу пізнання не можна осмислити ізольовано від предметно-практичної діяльності, тому істотне місце в теорії пізнання займають поняття «суб'єкт» і «об'єкт». Суб'єктом може виступати як окрема особистість, так і соціальна група чи й людство в цілому. Індивід може виступати в статусі суб'єкта практичної діяльності і пізнання лише постільки, оскільки він оволодів створеним людством світом культури - знаряддям предметно-практичної діяльності, засобами мови, логічними критеріями, нормами моралі й естетичних оцінок тощо, тобто коли став особистістю. Гносеологія як наука визначає особливий тип відношень між суб'єктом і об'єктом - пізнавальний, який у певному розумінні є похідним від предметно-практичного. Пізнання - це специфічна взаємодія суб'єкта і об'єкта, кінцевою метою якої є адекватне осягнення дійсності. Пізнавальне відношення включає в себе три складових: суб'єкт, об'єкт і зміст пізнання, тобто знання. Об'єкт - це те, що протистоїть об'єкту в його предметно-практичній і пізнавальній діяльності. Його не слід ототожнювати зі світом у цілому. Об'єкт пізнання - це лише та частина об'єктивної реальності, яка перебуває у взаємодії з суб'єктом. При цьому саме виділення об'єкта пізнання здійснюється з допомогою форм практичної і пізнавальної діяльності, вироблених суспільством із врахуванням властивостей об'єктивної реальності. Аналіз характеру взаємодії суб'єкта й об'єкта пізнання передбачає з'ясування ряду питань, насамперед того, як зовнішні стосовно свідомості речі стають надбанням людського розуму та як співвідносяться речі об'єктивного світу і відповідні мислені образи. Наукова філософія при розв'язанні цих та подібних питань спирається на такі гносеологічні принципи:

принцип об'єктивності;

принцип пізнаваності світу;

принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання;

принцип відображення;

принцип творчої активності суб'єкта пізнання.

Названі принципи коротко можна сформулювати так:

Принцип пізнаваності: світ загалом, у принципі пізнаваний.

Не існує ніяких явищ, які, будучи відгородженими від усіх інших явищ, причинних зв'язків, залишаються поза пізнавальними можливостями людини. Принцип об'єктивності: об'єкт пізнання, яким би він не був, існує поза і незалежно від суб'єкта, процесу пізнання. Звідси випливає така вимога названого принципу: предмети і явища необхідно пізнавати такими, якими вони є самі по собі. У зміст знань про ці предмети і явища людина не повинна привносити щось від себе, тобто своєї суб'єктивності. Вимога наукової об'єктивності є водночас і нормою людської моралі. Принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання ґрунтується на визнанні суспільної практики основою, кінцевою метою пізнання і критерієм істини. Практика дає матеріал для пізнання, визначає характер його засобів, замовлення на осягнення тих чи інших проблем. Принцип творчої активності суб'єкта пізнання полягає в тому, що пізнання не вичерпується новою інформацією про світ, суттєвим його завданням є створення «другої реальності» (другої природи) - світу культури. Практика - це матеріальна, чуттєво-предметна, цілеспрямована діяльність людини, яка має своїм змістом освоєння і перетворення природних і соціальних об'єктів. Вона становить собою всезагальну основу і рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання. Суспільна практика перебуває в органічному взаємозв'язку з пізнавальною діяльністю людини, з теорією. Вона є джерелом наукового пізнання, його рушійною силою, дає необхідний фактичний матеріал, який піддається теоретичній обробці і узагальненню. В процесі практики відбувається формування суб'єкта пізнавальної діяльності. Практика зумовлює напрям і зміст мислення суб'єкта. Саме практика обґрунтовує об'єктивність змісту знання, служить критерієм, засобом перевірки істинності пізнання (знання). Вона перебуває в діалектичному взаємозв'язку з теорію. Поняття практики виникло лише в епоху капіталізму. До того увага філософів акцентувалася на специфіці окремих форм людської діяльності.

У Новий час необхідність практичної спрямованості філософії підкреслювалася Ф. Беконом, на думку якого, знання і діяльність єдині. Проте він, як і його сучасники, не розумів історичного характеру людської діяльності. Німецький класичний ідеалізм визнавав людську активність, та за словами К. Маркса, ідеалізм «…не знає дійсної чуттєвої діяльності як такої».

Не розумів сутності та ролі практики і Л. Фейербах, який істинно-людською вважав лише теоретичну діяльність, а практику тлумачив як утилітарну діяльність. Сучасна західна філософія, як правило, різко протиставляє теорію практиці, зокрема сфери теоретичного і практичного розуму.

Основною ознакою практичної діяльності людини є безпосередня чуттєва зміна предмета у процесі взаємодії людини і предмета природи. Практика є основою всіх останніх форм життєдіяльності людини. Практичне відношення до природи втілюється у виробництві, а теоретичне - в природознавстві.

Аналізуючи основні моменти практичної діяльності, треба зазначити, що практика є цільовим відношенням людини. Моментами цього відношення є мета, засоби діяльності, предмет і продукт діяльності, сам процес діяльності. Людське відношення до предметів природи опосередковане знаряддям, засобом праці. Засіб праці перебуває в єдності з метою людської діяльності і її предметом. У результаті діяльності мета реалізується, і виникає новий предмет, який раніше не існував і в якому опредметнені здібності людини.