16

Реферат на тему:

«Теорії особи в психології»

План

Поняття особи

Теорія особи

Фіктивний фіналізм

Відчуття неповноцінності і компенсація

Соціальний інтерес

Життєвий стиль

Список використаної літератури

Поняття особи

Особа -- це сукупність індивідуальних соціальних і психологічних якостей, що характеризують людину і що дозволяють йому активно і свідомо діяти. Тісний взаємозв'язок і взаємообумовленість цих якостей складає її першу властивість. Іншою властивістю є активна діяльність, направлена на пізнання і перетворення навколишнього світу. І, нарешті, третя властивість полягає в стійкості, що дозволяє прогнозувати поведінку особи, тобто дії, що виражають її суб'єктивну реакцію на ситуацію і оточують. Поведінка людей визначається емоційними і раціональними чинниками, смаками, поглядами, мотивацією.

Риси особи формуються під впливом природних властивостей: фізіологічного стану організму, особливостей вищої нервової діяльності, пам'яті, емоцій, відчуттів, сприйняття, а також соціальних чинників: ролі, статусу, освіти, досвіду, звичок, круга спілкування і тому подібне Хороше знання і розуміння керівником цих моментів сприяє успішному управлінню підлеглими, передбачення їх поведінки і цілеспрямованій дії на нього, і навпаки, незнання і нерозуміння зазвичай приводять в безвихідь.

Будь-яка особа характеризується:

1) спільними якостями (інтелект, розум, спостереження, увага, працездатність, організованість, товариськість та інш.);

2) специфічними властивостями, під якими розуміються здібності до того або іншого виду діяльності;

3) підготовленістю до нього у вигляді сукупності умінь, знань, кваліфікації, навиків, звичок;

4) спрямованістю, тобто орієнтованістю своєї активності, що виникає багато в чому під впливом соціальних моментів: інтересів, прагнень, ідеалів, переконань;

5) певним складом характеру;

6) біологічно обумовленими особливостями (наприклад, темпераментом);

7) психологічними особливостями: діапазоном діяльності (широта, глибина), який може бути спільним, видовим і спеціальним; стилем роботи (форма дії) і динамікою психіки. Форма дії може ґрунтуватися на знаннях, досвіді, емоціях, а динаміка психіки характеризується силоміць, рухливістю і збудливістю;

8) психічним станом, тобто стійкими психічними явищами, властивими людині протягом порівняльного тривалого періоду часу (збудження, апатія, депресія і інш.).

При вирішенні кадрових питань поважно з достовірністю визначати типові для людини в даних умовах психічні стани, які краще виявляються в екстремальних ситуаціях.

Слід зауважити, що риси особи та її поведінка певною мірою зумовлюються підлогою її носія (таблиця. 1).

Таблиця 1. Психологічні відмінності між чоловіками і жінками¹

¹ .-Демченко А.А., Зідоркин в.І., Склярів П.Ф. Управління персоналом. Теоретичний курс. М., 1994.

Теорія особи

На сьогодні в психології немає якої-небудь єдиної загальноприйнятої теорії особи, але існує велика кількість різних теорій, концепцій і моделей особи, що мають значний вплив і велике число прихильників. Тут ми коротко зупинимося лише на деяких відомих моделях особи.

Існують теорії особи, які відомі не лише психологам, але і популярні в широких верствах населення. Однією з таких концепцій є психодинамічна теорія особи 3. Фрейда. По Фрейду, особа утворюється трьома структурними компонентами: ід (воно), его (я) і суперего (вище -Я). Сфера ід -- це інстинктивне ядро особи. Потужні інстинкти, що знаходяться у сфері ід, вимагають своєї реалізації і визначають (прямо або побічно) поведінку особи. В цілому функціонування сфери ід підкоряється принципу задоволення. У психодинамічній теорії Фрейда виділяються два основні інстинкти -- сексуальний інстинкт, що трактував ще як інстинкт життя (лібідо, ерос), і деструктивний, руйнівний інстинкт, що трактував як інстинкт смерті (мортидо, танатос). Така форма людської поведінки, як агресія, розглядається в даній концепції як інстинктивна форма поведінки, як прояв деструктивного інстинкту особи.

Сфера его -- це раціональна частка особи, тобто сфера свідомості. Его знаходиться в постійній взаємодії з сферою ід, намагаючись запобігти небезпечні, дезадаптивні прояви двох базових інстинктів. Раціональна сфера его повинна розробляти для особи такі програми дій, які, з одного боку, задовольняли б вимогам ід, а з іншого боку, враховували б вимоги і обмеження соціального миру і власної свідомості людини. Функціонування сфери его визначається принципом реальності.

Сфера суперего -- це сфера морального «Я» особи, що включає систему норм, цінностей, етичних уявлень, що узгоджуються з вимогами соціуму. Ця сфера формується в процесі соціалізації і є, по Фрейду, останнім (у тимчасовому сенсі) компонентом особи, що розвивається. Сфера суперего, хоча і не є інстинктивною, так само як і ид, знаходиться в суперечності з раціональним эго. Можна сказати, що суперего намагається переконати его в пріоритеті ідеалістичних цілей над реалістичними.

Психодинамічна концепція 3. Фрейда має так само багато противників, як і прихильників. Мабуть, це та теорія, щодо якої висловлюється найбільша кількість крайніх, радикальних думок, -- від захопленого ухвалення до безумовного відкидання. У найбільш крайній формі неприйняття психоаналізу науковою психологією було, мабуть, сформульовано всесвітньо відомим психологом П. Фресом, який якось заявив, що психоаналіз -- це віра, а для того, щоб вірити, треба спочатку «встати на коліна».

Теоріяособи А. Адлера відома як індивідуальнатеорія особи або індивідуальна психологія. Цю теорію також традиційно відносять до психоаналітичного напряму (Адлер -- один з перших і улюблених учнів Фрейда), хоча насправді більшість положень індивідуальної психології розвивалися як антитезиси теорії Фрейда. Теорія А. Адлера, як це не парадоксально звучить, по своєму духу і основним концептуальним положенням можна розглядати як передвісник сучасної гуманістичної психології.

Сутнісні основи теорії Адлера пов'язані з такими поняттями, як 1) фіктивний фіналізм; 2) прагнення до переваги; 3) відчуття неповноцінності і компенсація; 4) соціальний інтерес; 5) стиль життя; 6) креативне «Я».

Фіктивний фіналізм

По Адлеру, основні цілі людини, тобто ті цілі, які і визначають напрям життя особи, є фіктивними цілями -- їх співвіднесена з реальністю неможливо перевірити. Але, не дивлячись на фіктивність, саме наявність таких фінальних цілей є реальним стимулом активності людини і пояснює його поведінку. Деякі люди, наприклад, можуть вибудовувати своє життя, виходячи з уявлення про те, що напружена робота і лише трохи успіху дозволяють досягти майже всього. Це твердження (по Адлеру) -- лише фікція, оскільки багато хто з тих, хто напружено працює, не отримує того, на що вони заслуговують. Іншими прикладами фіктивних переконань, які здатні робити вплив на життя людини, є наступні: «чесність -- краща політика», «всі люди створені рівними». Віра в те, що праведники потраплять в рай, а грішників чекає пекло, поза сумнівом, також робить вплив на поведінку людини. І ця віра теж є прикладом фіктивного фіналізму. Фінальна мета, будучи фікцією, якимсь ідеальним уявленням, не дивлячись на це, грає роль реального стимулу, мотиву цілком конкретної стійкої поведінки людини.

«Індивідуальна психологія рішуче наполягає на тому, що психологічні феномени неможливо зрозуміти, не ґрунтуючись на принципі фіналізму. Причини, сили, інстинкти, спонуки не можуть бути основою для пояснення. Тільки фінальні цілі можуть пояснити людську поведінку» (Adler A., 1930).

Прагнення до переваги. Спочатку як кінцева мета, до якої прагнуть всі люди, Адлер називав прагнення до влади. Пізніше він відмовився від терміну «воля до влади» на користь терміну «прагнення до переваги». Прагнення до переваги при цьому не зводиться лише до досягнення високого соціального статусу або лідерства. Прагнення до переваги -- це спільне прагнення до зростання, рух в напрямі «від низу до верху». Таким чином, прагнення до переваги може виражатися величезним числом різних способів, і кожна людина по-своєму реалізує це прагнення.

Відчуття неповноцінності і компенсація

Відчуття неповноцінності -- це відчуття, що виникає у зв'язку з переживанням власної соціальної або психологічної неспроможності. Воно виникає з відчуття недосконалості в будь-якій життєвій сфері. Відчуття неповноцінності властиво практично всім людям. По суті, в основі всього, що роблять люди, лежить прагнення до подолання відчуття власної неповноцінності і до зміцнення відчуття переваги. Отже, відчуття неповноцінності не є ознакою патології. Навпаки, воно є причиною вдосконалення людини. Разом з тим відчуття неповноцінності при певних обставинах (наприклад, пов'язаних з неправильним вихованням) може посилюватися і досягати аномального рівня. В цьому випадку говорять про формування комплексу неповноцінності. Адлер виділяв три види страждань, що випробовуються в дитинстві, які можуть привести до розвитку комплексу неповноцінності: неповноцінність органу, надмірна опіка, відкидання з боку батьків. Прагнення до компенсації неповноцінності веде людину до розвитку -- або в тій сфері, в якій відчувається неповноцінність, або в іншій. Як класичний приклад компенсації неповноцінності органу можна пригадати Демосфена, який в дитинстві страждав заїканням, а згодом став одним з найбільших ораторів. Проте в певних випадках компенсація може поступитися місцем гіперкомпенсації, внаслідок чого розвиток може піти по аномальному шляху і привести до формування компенсаторного комплексу переваги.

Соціальний інтерес

Соціальний інтерес (або відчуття спільності), по Адлеру, включає прагнення до кооперації, до ідентифікації з групою, до прояву емпатії і тому подібне. Концепція соціального інтересу в сутнісному плані полягає в тому, що у людей виражена тенденція підпорядковувати свої особисті потреби, приватні вигоди справі соціальної користі, спільної користі. У основі своїм соціальний інтерес є природженим, оскільки люди -- за своєю природою соціальні істоти. Проте спонтанно, автоматично ця природна схильність навряд чи буде реалізована, для того, щоб вона виявилася в належній мірі, необхідні певні зусилля. У розвитку соціального інтересу велике значення, таким чином, має соціальне оточення і виховання, причому вже на ранніх етапах розвитку дитини.

Життєвий стиль

Точно визначити, що таке життєвий стиль, достатньо важко, оскільки сам Адлер по-різному представляв це поняття в своїх роботах. Разом з тим саме це поняття вважається за найбільш характерну особливість теорії особи Адлера. Та, всі люди мають спільну базову мету -- досягнення переваги, але шляхи її досягнення -- різні. Життєвий стиль включає унікальне з'єднання рис, способів поведінки і звичок, які, узяті в сукупності, і визначають неповторну картину існування індивіда. Вся поведінка людини визначається його життєвим стилем. Одна людина прагне знайти перевагу, розвиваючи свій інтелект, інший бачить цей шлях у фізичному вдосконаленні. Життєвий стиль, по Адлеру, формується в дитинстві, приблизно до п'ятирічного віку, і надалі не зазнає істотних змін. Передбачається, що життєвий стиль визначається специфічною неповноцінністю дитяти, уявною або реальною. Тобто життєвий стиль -- це компенсація конкретній неповноцінності. В його основі лежать наші зусилля, направлені на подолання відчуття неповноцінності і за рахунок цього що зміцнюють відчуття переваги.

Креатівне «Я». Концепція креативного «Я» є найголовнішим і найостаннішим (у тому числі і в хронологічному плані) елементом теорії особи Адлера. Згідно ідеї креативного «Я», людина сама творить свою особу. Спадковість і навіть суб'єктивний життєвий досвід є лише матеріалом, з якого людина сама будує свою особу. І навіть таке основоположне для Адлера поняття, як стиль життя, виявляється підпорядкованим креативному «Я»: стиль життя формується під впливом творчих здібностей особи. Тобто кожна людина може вільно створювати свій власний стиль життя. Таким чином, саме креативне «Я» є в теорії Адлера першопричиною особи -- тією першопричиною, яка визначає і життєвий стиль, і розвиток соціального інтересу, і самі цілі життя, а також способи їх досягнення.

Широкого поширення набула в психології концепція особи Р. Айзенка. В ній виділяються два виміри особи: інтроверсія - екстраверсія і нейротизм -- стабільність. Вказані два виміри (або чинники) є незалежними один від одного. Кожен з полюсів цих вимірів особи є якоюсь супермежею, оскільки, по Айзенку, в основі кожною з них лежить сукупність декількох складених рис. Крім того, кожна супермежа (наприклад, інтроверсія) -- це не дискретний кількісний показник, а континуум певної протяжності. Тому в теорії Айзенка щодо суперрис застосовується термін «тип».

Екстравертований тип характеризується звертанням особи до навколишнього світу. Таким людям властиві: імпульсивність, ініціативність, гнучкість поведінки, товариськість, постійне прагнення до контактів, тяга до нових вражень, розкуті форми поведінки, висока рухова і мовна активність. Вони легко відгукуються на різні пропозиції, «запалюються», беруться за їх виконання, але також легко можуть і кидати почате, беручись за нову справу.

Інтровертований тип характеризує спрямованість особи на себе, на явища власного світу. Для таких людей характерна низька товариськість, замкнутість, схильність до самоаналізу, рефлексії. Перш ніж взятися за що-небудь, вони аналізують умови, ситуацію, завдання; схильні до планування своїх дій. Зовнішній прояв емоцій знаходиться під контролем, але це не свідчить про низьку емоційну чутливість, швидше зворотне.

Залежно від поєднання параметрів інтроверсія--екстраверсія і нейротизм -- стабільність, всіх людей можна розділити на чотири групи (табл.2).

Таблиця 2

Категорії людей, що виділяються на основі комбінації суперрис (Eysenk,1975)

Потрібно відзначити, що представлені в таблиці риси, відносяться до крайніх варіантів типу. Зрозуміло, що при менш виражених особливостях (екстраверсії, інтроверсії або нейротизму) і описи будуть «м'якшими», не настільки категоричними.

За роки існування даної концепції по всьому світу проведена величезна кількість досліджень, метою яких було виявлення відмінностей між типами. Як невелика витримка з них представимо наступні факти (Wilson, 1978; Хьел Л., Зіглер Д., 1997). Емпірично встановлено, що:

* екстраверти значно терплячіше відносяться до болю, чим інтроверти;

* екстраверти роблять більше пауз під час роботи, щоб поспілкуватися та попити каву, чим інтроверти;

* інтроверти віддають перевагу теоретичним і науковим видам діяльності, тоді як екстраверти схильні віддавати перевагу роботі, пов'язаній з людьми;

* інтроверти відчувають себе бадьорішими вранці, тоді як екстраверти -- вечорами; відповідно, інтроверти краще працюють вранці, а екстраверти -- в другій половині дня;

* інтроверти частіше признаються в практиці мастурбації, чим екстраверти; але при цьому екстраверти вступають в статеві зв'язки в ранньому віці, частіше і з великим числом партнерів, чим екстраверти.

Значно пізніше за те, як Айзенк описав екстраверсію, і інтроверсію, він ввів в свою теорію ще один вимір -- психотизм.

Таким чином, в даний час в теорії Айзенка виділяються не два, а три ортогональні (незалежних) виміри особи. Люди з високим ступенем вираженості такої супермежі, як психотизм, є егоцентричними, імпульсними, байдужими до інших, схильні до асоціальної поведінки, важко контактують з людьми і не знаходять у них розуміння, відрізняються конфліктністю і неадекватністю емоційних реакцій.

В моделі особи К.К. Платонова, яка відома під назвою динамічної функціональної структури особи, виділяються чотири процесуально-ієрархічні підструктури особи. При цьому задається субординація нижчих і вищих підструктур. Основними підструктурами особи є 1) спрямованість особи, 2) досвід, 3) особливості психічних процесів, 4) біопсихічні властивості. В свою чергу кожна з цих підструктур складається з лави компонентів, які К.К. Платонов називає «підструктурами підструктур». Спрямованість особі включає переконання, світогляд, ідеали, прагнення, інтереси, бажання. Досвід включає звички, уміння, навики і знання. Підструктура «особливості психічних процесів» -- це відчуття, сприйняття, пам'ять, мислення, емоції, воля, увага. Біопсихічні властивості включають темперамент, статеві і деякі вікові особливості.

На всі підструктури особи, крім того, накладаються здібності і характер. Всі підструктури розрізняються між собою по ступеню представленности в них соціального і біологічного, специфікою їх розвитку і формування в процесі життєдіяльності, а також співвідношенням їх з конкретним рівнем психологічного аналізу. Ієрархія основних підструктур особи, а також їх зміст представлені в табл.3.

Таблиця 3

Основні підструктури особи і їх ієрархія (по До. До. Платонову, 1984)

Особа -- це соціальний індивід, суб'єкт суспільних стосунків, діяльності і спілкування. У декілька спрощеному вигляді можна сказати, що терміном «індивід» позначають біологічну суть людини, а терміном «особу» -- його соціальну суть. Індивідом народжуються, а особою стають. Соціальне в людині не відірвано від біологічного. Індивід включений в особу і виявляється в особовому.

В процесі соціальної взаємодії чоловік набуває певний соціальний досвід, який, будучи суб'єктивно засвоєним, стає невід'ємною часткою особи. Соціалізація -- це процес і результат засвоєння і подальшого активного відтворення індивідом соціального досвіду. Процес соціалізації нерозривно пов'язаний із спілкуванням і спільною діяльністю людей. Різні особи можуть виносити з об'єктивно однакових соціальних ситуацій різний соціальний досвід. Це положення є одним з підстав, лежачих в основі міцного зв'язку два одночасно і протилежних і єдиних процесів, -- соціалізації і індивідуалізації.

Соціалізація немає антипод індивідуалізації, процес соціалізації не веде до нівеляції особи, індивідуальності людини. Швидше навпаки, в процесі соціалізації і соціальної адаптації чоловік знаходить свою індивідуальність, але найчастіше складним і суперечливим чином. Особа -- це не лише соціальний індивід, але це і активний суб'єкт соціального розвитку, і що не менш важливий, активний суб'єкт саморозвитку. Таким чином, надзвичайно поважно не просто говорити про засвоєння соціального досвіду індивідом, але необхідно обов'язково розглядувати особу як активного суб'єкта соціалізації.

Я-концепція -- це узагальнене уявлення про самого себе, система установок щодо власної особи або, як ще говорять психологи, Я-концепція -- це «теорія самого себе». У найзагальнішому вигляді в психології прийнято виділяти дві форми Я-концепції -- реальну і ідеальну. Проте можливі і більш приватні її види, наприклад професійна Я-концепція особи, або Я-професійне. У свою чергу професійне Я-концепція особи також може бути реальною і ідеальною.

Реальна і ідеальна Я-концепції не лише можуть не збігатися, але і в більшості випадків обов'язково розрізняються. Розбіжність між реальною і ідеальною Я-концепцією може приводити до різних, як негативних, так і позитивних наслідків. З одного боку, розузгодження між реальним і ідеальним «Я» може стати джерелом серйозних внутрішньо особових конфліктів. З іншого боку, неспівпадання реальною і ідеальною Я-концепції є джерелом самоудосконалення особи і прагнення до розвитку. Самооцінку можна розглядувати як афектно-оцінний компонент Я-концепції. Відношення людини до самого себе є найбільш пізньою освітою в системі стосунків людини до світу. Але, не дивлячись на це, в структурі стосунків особи самооцінці належить особливо важливе місце.

Проблематикою соціальної зрілості особи займаються різні науки. До них відносяться такі науки, як педагогіка, психологія, соціологія, криміналістика та ін. Проблема соціальної зрілості особи є центральною для такої щодо нової області людинознавства, як акмеологія. Предметом акмеології є феномен зрілості людини, або процес і результат досягнення людиною вершин як індивідом, особою, суб'єктом діяльності (у тому числі і професійною) і індивідуальністю.

На сьогодні в психології немає якої-небудь єдиної загальноприйнятої теорії особи. Проте, існують такі теорії, які мають значний вплив і велику кількість прихильників. Однією з таких концепцій є психодинамічна теорія особи 3. Фрейда. Теорія особи А. Адлера відома як індивідуальна теорія особи, або індивідуальна психологія. Ця теорія також відноситься традиційно до психоаналітичного напряму, хоча насправді більшість положень індивідуальної психології розвивалися як антитезиси теорії Фрейда. Широкого поширення набула в психології концепція особи Р. Айзенка, в якій виділяються два виміри особи: інтроверсія -- екстраверсія і нейротизм.

Список використаної літератури

1. В.Р. Веснін, Практичний Менеджмент персоналу, посібник з кадрової работе// М.:ЮРИСТЪ, 1998

2. А.А. Реан, Н. Ст Бордовськая, С.І. Розум, Психологія і педагогика// Спб.: Пітер, 2002.