главнаяреклама на сайтезаработоксотрудничество База знаний Allbest
 
 
Сколько стоит заказать работу?   Искать с помощью Google и Яндекса
 



Девіантна поведінка

Психологія девіантної поведінки як міждисциплінарна галузь наукового знання. Поняття поведінкової норми, патології та девіації. Специфіка формування асоціальної поведінки особистості. Патохарактерологічний варіант розвитку девіантної поведінки.

Рубрика: Психология
Вид: курс лекций
Язык: украинский
Дата добавления: 11.03.2011
Размер файла: 136,8 K

Полная информация о работе Полная информация о работе
Скачать работу можно здесь Скачать работу можно здесь

рекомендуем


Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже.

Название работы:
E-mail (не обязательно):
Ваше имя или ник:
Файл:


Cтуденты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны

Подобные документы


1. Причини девіантної поведінки
Методологічні підходи дослідження проблем девіантної поведінки. Основні причини, що приводять підлітків до девіантної поведінки. Девіація як процес. Основні вияви девіантної поведінки. Передумови формування девіантної поведінки у родині та у школі.
курсовая работа [42,7 K], добавлен 13.10.2012

2. Девіантна поведінка
Оцінка поведінкової норми. Види та суб'єкти девіантної поведінки. Клінічні прояви відхилень від норми. Соціальна дезадаптація як причина протиправної поведінки неповнолітніх. Способи надання психологічної допомоги підліткам з девіантною поведінкою.
реферат [22,3 K], добавлен 15.06.2009

3. Психологічний аналіз причин та шляхів корекції девіантної поведінки особи
Девіантна поведінка особистості як психологічна проблема та соціально-психологічний феномен. Фактори, які впливають на девіантну поведінку підлітків. Види психологічної корекції. Психологічна діагностика схильності особистості до девіантної поведінки.
курсовая работа [161,5 K], добавлен 16.06.2010

4. Гендерні особливості схильності до девіантної поведінки працівників органів внутрішніх справ
Поняття "норми" і його зв'язок з девіантною поведінкою. Аддіктивні форми поведінки. Особливості прояву схильності до девіантної поведінки у чоловіків та жінок, працівників органів внутрішніх справ. Проблема девіантної поведінки в сучасних умовах.
дипломная работа [94,6 K], добавлен 26.12.2012

5. Девіантна поведінка молоді
Прогресивні соціологи та психологи про причини відхилень у моральному розвитку особистості. Вікові й індивідуальні особливості дисгармонійного розвитку особистості учнів. Профілактика проявів девіантної поведінки, вплив виховання на запобігання порушення.
курсовая работа [73,6 K], добавлен 11.03.2011

6. Сімейне неблагополуччя як чинник девіантної поведінки підлітків
Огляд проблеми розмежування понять норми та девіантної поведінки. Визначення впливу сімейного неблагополуччя на відхилену поведінку підлітка. Методи діагностики девіантної поведінки серед учнів школи, інтерпретація та аналіз отриманих результатів.
курсовая работа [46,7 K], добавлен 26.08.2014

7. Лідерство і девіантна поведінка
Лідерство і його вплив на порушення поведінки молоді. Дослідження взаємозв'язку між схильністю до девіантної поведінки і лідерськими якостями поведінки. Сучасні концепції: загальні типології і типи лідерства. Емпіричне дослідження лідерських якостей.
курсовая работа [114,1 K], добавлен 06.03.2012

8. Психологічна характеристика девіантної поведінки
Соціальна норма як правило та вимога суспільства до особистості. Особливості та ознаки правових норм, їх вплив на поведінку людини. Сучасні види нормативних систем: право, мораль, звичаї і традиції. Психологічні аспекти правової та девіантної поведінки.
реферат [29,3 K], добавлен 03.11.2014

9. Психологія неповнолітніх
Загальна характеристика підліткового віку. Поняття і види девіантної поведінки, причини її появи у молоді. Поняття про адитивну поведінку, її групи та шляхи формування. Стадії формування залежності від наркотичних та психотропних речовин у підлітків.
реферат [58,2 K], добавлен 15.02.2010

10. Особливості впливу сучасної сім’ї на девіантну поведінку молоді
Історичні типи родини та шлюбу. Девіантна поведінка як прояв дисфункцій родини. Конфлікти в сім’ї як фактор стимуляції девіантної поведінки, їх характеристики та причини. Профілактика і вирішення конфліктів як засіб оптимізації сімейних відносин.
курсовая работа [175,4 K], добавлен 02.06.2011


Другие документы, подобные Девіантна поведінка

Страница:  1   2   3   4 


Размещено на http://www.allbest.ru/

ТЕМА 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ

1. Психологія девіантної поведінки як міждисциплінарна галузь наукового знання.

2. Поняття поведінкової норми, патології і девіації.

3. Основні підходи до вивчення девіантної поведінки.

4. Трактування девіантної поведінки у різних психологічних напрямах.

1. Психологія девіантної поведінки як міждисциплінарна галузь наукового знання

Суспільство завжди надає особливої уваги проблемі поведінки людей, яка не відповідає встановленим соціальним нормам. Релігія, література, мистецтво, наука, філософія з різних боків розглядають і оцінюють це явище.

За останні роки у зв'язку із кризою нашого суспільства інтерес до проблеми відхиленої поведінки значно зріс, що обумовило необхідність більш ретельно дослідити причини, форми, динаміку асоціальної поведінки, пошук більш ефективних засобів соціального контролю - превентивних, профілактичних, колекційних, реабілітаційних тощо

Психологія девіантної поведінки - це міждисциплінарна галузь наукового знання, що вивчає механізми виникнення, формування, динаміки розвитку и наслідки різноманітних форм поведінки, що виділяються вид норми, а також способи и методи їх корекції и терапії.

Психологія девіантної поведінки являє собою типовий приклад наукової галузі, в який знання, отримані науковцями з різних галузей, до цього моменту не призвели до становлення окремої наукової дисципліни. І причиною тому є зіткнення ортодоксально психологічних і ортодоксально психіатричних поглядів. А тому до сих пір вимагає подальшого розв'язання низка запитань: ДП слід розглядати як патологію, а різні девіації як ознаки психічних розладив и захворювань, або ж її слід визнати як крайні варіанти норми; в чому полягають причини (психогенез) девіантних форм поведінки: порушення мозкової діяльності, навиків адаптивної поведінки або соціальних очікувань; за допомогою яких засобів можна відновити адекватну поведінку (чи можливе її відновлення взагалі): психофармакологічної терапії або ж психологічної корекції.

І тому є поширеним підхід, що ґрунтується на ортодоксальних принципах не дозволяє з одного боку всебічно проаналізувати всі механізми психогенези, тобто психічні процеси, що обумовлюють формування девіацій, з іншої, він не дозволяє надавати адекватну и всебічну допомогу.

Психологія девіантної поведінки входить до спектру дисциплін, на одному з полюсів якої розташована психіатрія (психопатологія и патопсихологія), а на іншому загальна психологія. Проміжне положення у наведений схеми (рис. 1) посідають кринична психологія и психологія девіантної поведінки. Вони вирізняються вид дисциплін, розташованих на крайніх полюсах спектру, в першу чергу феноменологічним підходом до оцінки норми и патології. У клінічній психології функціонує принцип згідно якого кожен поведінковий прояв може обумовлюватися як певним феноменом, так и психопатологічним симптомом. Такий принцип є протилежним до принципів, якими керуються ортодоксальні психологи або ж ортодоксальні психіатри, коли намагаються пов'язати кожний поведінковий феномен із нормою у поведінці або з психічною патологією.

Для здійснення аналізу поведінкових девіацій важливими є знання, накопичені в таких галузях як клінічна психологія, патопсихологія, нейропсихологія, вікова и сімейна психологія, загальна психологія и психологія особистості, психіатрія, психосоматика, педагогіка і деяких інших.

Предметом вивчення психології девіантної поведінки э відхилення вид різноманітних норм ситуаційні реакції, психічні стани та особливості розвитку індивіда, що призводять до дезадаптації людини у суспільстві, до порушення самоактуализації и прийняття самого себе у зв'язку із сформованими неадекватними паттернами поведінки.

2. Поняття поведінкової норми, патології і девіації

Обґрунтування проблеми асоціальності і відхилень у поведінці почало формуватися у соціологічних та кримінологічних працях, серед яких особливої уваги заслуговують праці таких авторів, як Ч.Беккаріа, Л. Божович, М. Вебера, Л. Виготського, Е. Дюркгейма, О. Конта, Р. Міллза, Н. Смелзера, П.Сорокіна, Е.Феррі, Е.Фромма та інших. Із сучасних вчених слід назвати А.А. Александрова, Н.В. Абдюкову, Б.С. Братуся, С.А. Бєлічеву, М.І. Дідору, Я.І. Зелінського, А.А. Габіані, І.М. Гоян, В.П. Кащенко, А.Б. Коваленко, І.С.Кона, В.В. Клименка, В.Н. Кудрявцева, Ю.А. Клейберга, Н.Ю.Максимову, М.Ю. Максимовича, С.Д. Максименка, Л.Е. Орбан-Лембрик, А.А. Реана, А.А. Сукало, М.В. Савчина, Г.М. Федоришин, Ю.М.Швалба, С.Т. Шацького, М.Г. Ярошевського та інших учених.

Теоретичний аналіз зарубіжних джерел показує, що біля витоків дослідження асоціальної поведінки знаходився Е. Дюркгейм, який визначав поняття аномії, а більш повне визначення аномії зробив у праці “Самогубство” (1912). Під аномією він розумів стан розрушеності або послабленості нормативної системи суспільства, яка викликана різкими змінами, стрибками, тобто аномія у даному трактуванні - соціальна дезорганізація.

Водночас ані в зарубіжних, ані у вітчизняних психологів немає єдиної точки зору на визначення девіантної поведінки або поведінки, що відхиляється (асоціальна поведінка). Так, наприклад, на думку А. Коена, поведінка, що відхиляється (асоціальна) - це така поведінка, яка іде у розріз із інституціоналізованими очікуваннями, тобто з очікуваннями, які поділяються законами у середині соціальної системи [145, с.520 - 521]. Розуміння девіантної поведінки як такої, що не відповідає визначеним нормам і ролям э найбільш поширеним и можна сказати э традиційним. Протиставляючи девіантну поведінку соціальній поведінці, науковці говорять найчастіше про нормативну і ненормативну поведінку, тобто про поведінку, яка відповідає поведінковим нормам чи відхиляється від них. Отже, щоб оцінити її типи, форми и структуру необхідно визначитися вид яких саме норм суспільства вона може вихилятися. Одні вчені вважають що у якості точки відліку (“норми”) слід використовувати експектації (очікування) відповідної поведінки, а інші - аттитюди (еталони, зразки) поведінки.

Норми і правила поведінки, вироблені суспільством, прищеплюються людині з перших днів її життя в процесі виховання в умовах сім'ї, дошкільної установи, школи. Форми реагування дитини на навколишню дійсність, закріплюючись першочергово на рівні умовно-рефлекторної діяльності, набувають соціально чи особистісно значущого характеру вже тоді, коли на етапі інтенсивного розвитку вищих психічних функцій і проявів перших особистісно направлених реакцій вона починає виділяти себе з навколишнього середовища, співвідносити своє “Я” з реальними відношеннями, бажаннями. Егоцентрично спрямовані особистісні реакції (вперше починають спостерігатись у віці 3-х років) відображають досвід дитини і пережиті нею труднощі у спілкуванні з навколишніми. В залежності від умов виховання досвід спілкування чи взаємодії закріплюється, культивуються також нові форми і способи реагування, які на наступних етапах розвитку стають стійкими звичками поведінки.

Поведінка - це деяка відносно узгоджена і послідовна сукупність вчинків особистості, яка може мати місце у ситуаціях, які визначаються соціальною групою і регулюються певними правилами (нормами).

Норма - це явище суспільної свідомості у вигляді вимог, які поділяє більшість членів суспільства, що створюють оптимальні умови існування окремого індивіда з урахуванням його соціальної ролі [151].

У К.К.Платонова ми знаходимо близьке за сутністю визначення норми. Норма - це явище групової свідомості як у вигляди уявлень, що поділяються всією групою, так и найбільш часткових суджень членів, в яких знаходять своє відображення вимоги до поведінки з урахуванням соціальних ролей, и яки створюють оптимальні умови існування.

Норми, які визначають поведінку, залежать від соціальних цінностей тієї групи, яка їх сформулювала. Тому, їх можна виявити там, де є соціальні групи, тобто усюди.

Л.Е. Орбан-Лембрик, зазначає, що норми становлять сукупність вироблених і санкціонованих групою правил і вимог, які регулюють поведінку індивіда, зумовлюють специфічну для кожної групи систему взаємодії, взаємовпливу і спілкування.

На її думку норму характеризують такі параметри:

- норма є продуктом соціальної взаємодії, що виникає в процесі життєдіяльності групи;

- норма може бути задана більш широким соціальним оточенням;

- для кожної ситуації норми не встановлюються, вони формуються для більшості ситуацій;

- система норм забезпечує індивіда орієнтирами в навколишньому світі;

- соціальні норми не лише уніфікують поведінку в групі, а й регулюють внутрішньо групові відмінності;

- норма може приписувати стандарти поведінки в загальній ситуації, а може визначати реалізацію конкретної ролі у конкретній дії, в якій опиняється людина, як носій ролі;

- норми різняться за ступенем прийняття їх групою: одні - схвалюють майже всі, інші - підтримує меншість;

- норми різняться за мірою, широтою девіантності, які вони допускають, а також діапазоном санкцій, які при цьому застосовуються;

- групові норми призначені забезпечувати існування групи як цілісної системи;

- норми можуть бути чинником ригідності особистості, обмежувати діяльність у нових чи незвичайних ситуаціях, гальмуючи процеси індивідуального розвитку [214, с. 311].

Види норми:

· правові норми;

· моральні норми;

· естетичні норми.

Правові норми оформлені у вигляди законив и передбачають покарання у випадку їх порушення, моральні и естетичні норми не регламентовані настільки суворо и у випадку їх невиконання можливий лише громадський осуд. У першому випадку можна говорити про те, що людина чинить «не за законом», в іншому - «не по-людськи».

Окремо в межах з кожної перерахованих суспільних норм існують норми сексуальної поведінки, що пов'язане із підвищеною значущістю сексуальної и статевої поведінки людини, а також частотою девіацій і перверсій саме у цій сфери інтимного життя людини. При цьому норми сексуальної поведінки функціонують як на рівні права, так и на рівні моралі та естетики.

Крим того можна виокремити норми психологічно комфортного самопочуття (переживання), рефлексії, задоволеності собою, порушення яких здатне призвести людину до емоційного дискомфорту и появи психологічних комплексів.

Стаючи вільною и відповідальною людина усвідомлено приймає відповідальність за виконання визначених «законив», що передбачають збереження прав и свободи оточуючих людей, а норм, традицій и стереотипів поведінки прийнятих в тому чи іншому мікросоціальному середовищі. При девіантною починає вважатися будь-яка поведінка, що вихиляється вид норми.

Поведінкова патологія (за П.Б.Ганнушкиним) передбачає наявність у людини таких ознак:

· схильність до дезадаптації;

· тотальність;

· стабільність.

Під схильністю до дезадаптації слід розуміти існування паттернів поведінки, що не сприяють повноцінний адаптації людини у суспільстві и проявляються у вигляди конфліктності, незадоволеністю взаємодією з іншими людьми, протистояння реальності, соціально-психологічної ізоляції.

Поряд із дезадаптацією, спрямованою на зовнішнє середовище існує внутрішньоособистісна дезадаптація, в який проявляється незадоволеність людини собою, неприйняття себе як цілісної і значущої особистості. Ознака тотальності вказує на те, що патологічні поведінкові стереотипи спричиняють дезаадаптацію у більшості ситуацій, в яких опиняється людина, тобто вони проявляються завжди.

Стабільність відображає тривалість проявів дезадаптивних якостей поведінки, і зовсім не свідчить про їх швидкоплинність и ситуативну обумовленість.

Поведінкова (психічна) патологія може бути обумовленою психопатологічними проявами (симптомами и синдромами), а також ґрунтуватися на патології характеру, що сформувалася у процеси соціалізації.

Існує точка зору, що девіантні форми поведінки - це перехідні нерозгорнуті варіанти поведінкової патології. И основаним принципом їх визначення слід визнати, з одного боку, відсутність якостей поведінкової норми, з іншої - відсутність психопатологічних симптомів (рис. 2).

Рис. 2

норма > девіантна поведінка > патологія

Однак, більш обґрунтованим вважається підхід згідно якого девіантна поведінка розглядається як така що вихиляється вид норми поведінкового стереотипу за умов відсутності ознак психічної патології и поведінкових проявив психічних розладив и захворювань (рис. 3).

Нормативна гармонійна поведінка характеризується збалансованістю психічних процесів (на рівні властивостей темпераменту), адаптивністю и само актуалізацією (на рівні характерологічних особливостей), духовністю и совістю (на особистісному рівні).

Отже, девіантну поведінку можна визначити як систему вчинків, що суперечать прийнятим у суспільстві нормам и проявляються у вигляди незбалансованих психічних процесів, неадаптивності, порушення процесу самоактуалізації або ж у вигляди відхилень вид морального и естетичного контролю над власною поведінкою.

3. Основні підходи до вивчення девіантної поведінки

Ю.А. Клейберг трактування причин асоціальної поведінки тісно пов'язує з розумінням самої природи цього соціально-психологічного явища. Відомо, що у людській поведінці поєднуються компоненти різного рівня - біологічні, психологічні та соціальні. В залежності від того, якому з них у рамках тої чи іншої теорії надається головне значення, визначаються і основні причини цієї поведінки. Тому і класифікація концепцій асоціальної поведінки може будуватися у відповідності із схемою: існують концепції, які надають головної і виключної уваги біологічним детермінантам (причинам); концепції, які роблять акцент на психологічних чинниках; соціологічні концепції, які пояснюють асоціальну поведінку виключно соціальними причинами [126, с. 18].

Розглянемо ці підходи.

Біологічний підхід. Наприкінці ХХІ - початку ХХ ст. були спроби пояснити асоціальну поведінку біологічними чинниками. Так, Ч. Ломброзо обґрунтував зв'язок між анатомічною будовою людини і протиправною поведінкою. Е. Кречмер, Х.Шелдон пов'язують асоціальну поведінку із особливістю будови тіла. Прайс, Уткін вважають що поведінка залежить від аномалій статевих хромосом. У.Шелдон обґрунтував зв'язок між типами фізичної будови людини та формами поведінки [126, с.20].

У. Пірс в результаті генетичних досліджень у середині 60-х р.р. прийшов до висновку, що наявність додаткової ігрик-хромосоми у чоловіків обумовлює схильність до злочинних діянь. Х. Айзенк (1970), вивчаючи в'язнів прийшов до висновку, що екстраверти більш схильні до скоєння злочинів, ніж інтроверти, а це, у свою чергу, детерміновано на генетичному рівні.

Проте, у сучасному науковому світі зазначені концепції асоціальної поведінки мало популярні. Більшість спеціалістів поділяють біологічний підхід до пояснення природи детермінації асоціальної поведінки.

Психологічний підхід. Оцінка норми та відхилення у контексті розвитку вимагає знайомства із загальними принципами розвитку при особливому ставленні до особистості. (М. Герберт, 1974). У якості ядра особистості є “Я-концепція”, певна якість, яка розглядається, як ключ до нормальної адаптації. До цієї концепції входять як хороша інтеграція особистості (Г. Олпорт) - гармонійна “Я-концепція” (при мінімумі внутрішніх протиріч у єдиному погляді на життя), так і відносна автономія (тобто здатність до самостійної незалежної поведінки). Автономія пов'язана з формуванням комунікативних здібностей і впевненістю у собі (позитивної самооцінки) на їх ґрунті. У свою чергу, невпевненість у собі та низька самооцінка розглядається, як джерело порушення адаптації та аномалій розвитку (М. Герберт, 1974).

Соціологічний підхід. У рамках соціологічного підходу можна виділити інтеракціоністський напрямок та структурний аналіз. Першого дотримувалися Ф. Тенненбаум, І. Гофман, Е. Лемерт, Г. Беккер. Основним положенням тут є теза, відповідно до якої асоціальність не властивість, яка внутрішньо притаманна будь-якій соціальній поведінці, а наслідок соціальної оцінки (стигмації) певної поведінки як асоціальної. Аналіз причин асоціальної поведінки спрямований на вивчення процесів, явищ та чинників, які визначають або впливають на притаманний статус асоціальності поведінки та статус асоціальності індивідів, тобто дослідженням того, яким чином формується ставлення до людей як асоціальних [126, с.20].

Деякі дослідники вважають, що головною причиною всіх соціальних відхилень є соціальна нерівність, яка породжує протиріччя між відносно рівномірними потребами та нерівномірними можливостями їх задоволення в залежності від того, до якої соціальної групи належить індивід, який соціальний статус займає.

4. Трактування девіантної поведінки у різних психологічних напрямах

У табл. 2 представлений узагальнений аналіз феномену асоціальної (такої, що видхиляється) поведінки у різних зарубіжних психологічних напрямах.

Таблиця 2

Специфіка формування асоціальної поведінки особистості

Психологічний напрям

Автори

Характеристика сутнісно-авторської позиції

1

2

3

Гуманістична психологія

Г. Олпорт,

В. Меде,

А. Маслоу,

К. Роджерс,

П. Роблок

Поведінка людини змінюється внаслідок впливу на особистість інших людей, вона є реакцією на ситуацію і на поведінку інших осіб. Відхилення у поведінці виникають як наслідок втрати дитиною узгодженості із своїми власними почуттями і неможливістю знайти зміст і самореалізацію у відповідних умовах виховання. Ключ до розуміння методів корегування асоціальною поведінкою дають дослідження механізмів становлення особистості: ідентифікації та відчуження.

Біхевіоризм

Дж. Уотсон,

Е. Томлен,

Б. Скіннер

Е. Маш,

Вся поведінка зумовлена поєднанням позитивних та негативних стимулів. Акцент у виникненні асоціальної поведінки робиться на неадекватному соціальному научінні. Зосереджено

Е. Тендал,

П. Каролі

увагу на можливості корекції неадекватної поведінки шляхом організації позитивного підкріплення та корекції наслідків поведінкових відхилень.

Нейролінгвістичне програмування (НЛП)

Джон

Грюндер, Ричард Бендлер,

А.Ф. Ремеєва

На поведінку впливає слово яке дозволяє програмувати і змінювати особистість. За допомогою слова можна подолати труднощі у навчанні і підвищити успішності підлітків.

Психоаналіз

З. Фройд,

У. Мак-Дугалл

Поведінка визначається вродженими інстинктами і потягами. Агресивна енергія періодично накопичується в індивіда, потребуючи вивільнення або трансформації.

Неофрейдизм

К. Хорні,

Е. Еріксон,

Д. Боулбі,

Г. Саллівен,

К. Юнг,

Е. Фромм,

Причини відхилень у поведінці виникають внаслідок дефіциту емоційного контакту, приємного спілкування з матір'ю у перші роки життя. До відчуження та фатальної основи міжособистісних стосунків призводить двоїста природа людини, яка з одного боку, хоче бути незалежною, а з другого - прагне позбутися цієї незалежності.

"Індивідуальна психологія”

А.Адлер

Поведінку і життя людини визначають не сліпі інстинкти, а почуття єдності з іншими людьми. Нездатність індивіда встановити адекватний контакт з оточуючим середовищем призводить до формування асоціальних проявів.

Екзистенціальна психологія

В. Франкл

Поведінка індивіда залежить від знайденого сенсу життя, який дає душевні сили для подолання життєвих негараздів. Нереалізованість людиною смислу свого існування породжує фрустрацію, екзистенціальний вакуум, як наслідок асоціальну поведінку.

Акмеологічний підхід

Б. Ананьєв

Поведінку індивіда детермінують уміння долати суперечності мікросередовища та особистості. Індивід який не здобув визнання ні на груповому, ні на особистісному рівні

переживає психологічну кризу особистості.

Психодидактичний підхід

Д. Халаган,

Дж. Кауфман

Відхилення у поведінці є результатом несприятливого взаємозв'язку між дитиною та соціальним середовищем. Надається значення індивідуальному підходу у навчанні і можливості самовираження особистості у навчальній діяльності.

Таким чином, в різний період розвитку та становлення науки психології зарубіжні вчені у своїх дослідженнях намагалися пояснити джерела та причини виникнення відхилення у поведінці. Таких пояснень існує достатньо велика кількість, а їх узагальнення представлено у таблиці 3.

Таблиця 3

Джерела та причини відхилень у поведінці

Характеристика джерел та причин відхилень у поведінці

Автори

1

2

Пов'язували успішність психічного розвитку людини з набутими знаннями, освітою. Отже, асоціальна поведінка виникла, говорячи сучасною мовою, через відсутність або недостатність загальної і професійної освіти.

Сократ,

Платон, Аристотель

Результатом деградації на більш ранніх стадіях еволюції є схильність людей до певних типів поведінки за своїм біологічним складом, “кримінальний тип”.

Ч. Ломброзо

Пов'язували асоціальну поведінку із особливістю будови тіла.

Е. Кречмер,

Х. Шелдон

Пов'язували асоціальну поведінку із аномаліями статевих хромосом.

Прайс,

Уткін

Психологічне пояснення асоціальності (десоціалізації), обґрунтовуючи її “розумовими дефектами”, “дегенеративністю”, “слабоумством” та “психопатією”, ніби запрограмованістю відхилень.

З.Фройд

Культурологічне пояснення асоціальності, побудоване на позиції визнання “конфлікту між нормами культури”.

Селлін,

Міллер

Ентогенічне, при якому поведінка людини розглядається як детермінована системою функціонуючих у даній культурі та окремих субкультурах правил, як “соціальна граматика поведінки”.

Р. Харре

Теорія “фокального” (“фокусного”) дорослішання, відповідно до якої дорослішання має квантову природу - труднощі виникають у певних точках розвитку підлітка. Свої “піки” (або “фокуси”) мають взаємовідносини підлітка з батьками, ровесниками, ставлення до самого себе, процес статевого дозрівання, які призводять до асоціальності у поведінці і свідомості.

Дж. Коулмена

ТЕМА 2. Структура і типологія девіантної поведінки

1. Характеристика девіацій девіантної поведінки.

2. Деліквентний тип девіантної поведінки.

3. Психологічні особливості і мотивація поведінки адиктивної особистості.

4. Патохарактерологічний варіант розвитку девіантної поведінки.

5. Спільні і відмінні риси між ідеальною нормою, креативністю и девіациями у поведінці.

поведінка девіантний патологія

1. Характеристика девіацій девіантної поведінки

Девіантна поведінка людини вирізняється від гармонійного суттєвими ознаками і є різноманітним за структурою, типами і формами.

Під структурою ДП розуміють специфіку поєднання і динаміку складових частин поведінки, що відхиляється від норми або гармонійної норми.

Отже, ДП може мати різноманітну структуру і динамічні характеристики, формуватися як ізольоване явище або як явище групового характеру, поєднувати в собі декілька клінічних форм або виявлятися у вигляді однієї клінічної форми, бути стійким і нестійким, мати різну спрямованість і соціальну значущість.

Індивідуальні (ізольовані) девіації включають в себе всі клінічні форми і типи ДП, що не мають залежності від поведінки навколишніх.

Індивід свідомо прагне до вибору ізольованої девіації, бажаючи кардинально відрізнятися від оточення і вступає у конфронтацію з усіма. Іноді він може не звертати увагу на наявність девіантних форм поведінки у близького оточення, тобто ігнорувати реальність.

До ізольованих форм девіація відносять:

Ш комунікативні форми ДП, а саме аутистичну і нарцисичну поведінку, гіперкомунікабельність;

Ш аутоагресивну поведінку у вигляді суїцидальних спроб (слід зауважити, що зустрічаються і групові форми так званих ритуальних суїцидів), розлади харчової поведінки (анорексія і булімія),

Ш надціннісні психопатологічні захоплення („філософська інтоксикація”, сутяжництво і кверулянство, різновиди маній - клептоманія, дгомоманія та ін.);

Ш зловживання речовинами, що викликають зміни психічної діяльності (наркотична і алкогольна залежність).

Найбільш частими є групові девіації, відмінною ознакою яких є облігатність схожих форм ДП у близького оточення, ідолів, авторитетних особистостей в референтній групі.

До групових девіація відносять:

Ш вікові, особливо підліткові девіації (так, більшість характерологічних і патохарактерологічних девіацій підлітків мають груповий характер, а саме реакції групування з однолітками, емансипації, імітації, опозиції).

Реакція відмови проявляється у вигляди відсутності або зниження потягу до контактів з навколишніми. Таки люди некомунікабельні, прагнуть до усамітнення, все нове викликає в них занепокоєння. Реакція відмови часто виникає у дітей під час розриву з батьками, зміні звичної ситуації тощо.

Реакція опозиції поділяється на пасивну и активну.

Активна характеризується неслухняністю и непокорою, показною грубістю і агресивними діями у вигляді погроз, фізичного впливу. Все це викликає подив в оточуючих, що начебто є «винуватцями» такої реакції.

Пасивна реакція проявляється у вигляди негативізму, відмови виконувати прохання і доручення, замкненістю за відсутності агресивних дій.

Реакція імітації вирізняється прагненням копіювати і в усьому повторювати конкретну людину чи образ. Найчастіше ідеалом для наслідування стає авторитетна або відома особистість, літературний герой.

Реакція компенсації відображається у прагненні приховати або компенсувати власну неспроможність в якійсь певній галузі діяльності успіхом в іншій. Відомим фактом є більш високий рівень інтелектуального розвитку дітей, що страждають незначними недугами або мають фізичні дефекти.

Реакція гіперкомпенсації проявляється прагненням добитися високих результатів саме в тій галузі в якій людина виявилася неспроможною.

В основі реакції емансипації знаходиться потреба у незалежності і несамостійності, відмова від опікування, протест проти встановлених правил і порядків.

Реакція групування носить інстинктивний характер, але водночас може виникати і на основі психологічних чинників, так у групі людина шукає захисту і порятунку, зняття відповідальності тощо.

В основі групових різновидів ДП лежить принцип групового тиску і толерантності до цього тиску. Так, підліток через власні індивідуальні вікові особливості спочатку віддаляється від дорослих і свідомо обирає референтну групу. В подальшому внутрішні закономірності розвитку групи обумовлюють переслідування тих членів групи, що ухиляються від спільної лінії поведінки. У такий спосіб відбувається становлення групової ДП, повне прийняття поглядів групи поєднується з придушенням сумнівів у правильності і нормативності власної поведінки.

Груповий тиск на індивіда може справляти не лише група, але й сім'я, професійні і об'єднані на підставі певної ідеології колективи, а також групи об'єднані за інтересами.

Сімейні різновиди групових девіацій демонструють відхилення від поведінки всієї сім'ї в цілому або ж її окремих членів. Це може бути безпосередній вплив батьків на дитину (наприклад, втягнення її у тоталітарну секту або оздоровчу групу) або ж опосередкована передача девіантних традицій (наприклад, зловживання алкоголем або надціннісні захоплення, стереотипи харчової поведінки).

Можливі і зворотні впливи дитини з девіантної поведінкою на батьків на батьків (формування патохарактерологічного типу поведінки у вигляді надмірної суспільної активності у матерів, діти яких страждають на наркоманію).

Ш сімейні девіації являють собою стійкий поведінковий стереотип, що активно підтримується і заохочується групою - сім'єю.

Для тимчасових девіацій є характерною невелика тривалість існування відхилень у поведінці, що часто обумовлюється існуванням девіації під тиском групи.

До тривалих девіацій відносять такі форми відхилень у поведінці, які існують тривалий час і не залежать від зовнішніх впливів.

Стійкі девіації характеризуються монофеноменологічністю, тобто в поведінці людини домінує лише одна форма відхилень у поведінці.

Нестійкі девіації характеризуються схильністю до частої зміни клінічних проявів девіацій.

Стихійні девіації виникають під впливом зовнішніх обставин, є хаотичними і не спланованими. У такому випадку ДП є незапланована, що не виключає наявності поведінкової програми. Вирішальними у появі неадекватної поведінки є збіг обставин і емоційний настрій індивіда. Так, стихійними є агресивні і аутоагресивні вчинки індивіда за умови наявності в нього деліквентного або патохарактерологічного типу ДП.

Заплановані девіації є регламентованими і чітко визначеними, а індивід готується до їх реалізації, відчуває передчасне хвилювання, радісні і водночас неспокійні відчуття. До спланованих девіацій можна віднести гемблінг або зловживання алкоголем, в яких можна помітити підготовчий період, під час якого девіант із хвилюванням очікує можливості приєднатися до групи або ж появи групи „однодумців”.

Експансивні девіації характеризуються вторгненням у сфери життя і діяльність навколишніх людей, схильністю ігнорувати їх інтереси і свободу (агресивна поведінка, гіперкомунікабельність тощо).

Неекспансивні девіації вирізняються саморуйнівним для особистості впливом, коли неадекватна і неефективна поведінка призводить до особистісної деградації і блокування особистісного зростання. При цьому формально людина не порушує свободи інших людей (порушення харчової поведінки, аутизм).

Егоїстичні девіації є націленими на задоволення особистої користі (зловживання алкоголем, наркотичними речовинами тощо).

Альтруїстичні девіації спрямовані на інтереси інших людей і поєднуються зі схильністю до самопожертви і самознищення (суїцидальна поведінка, коли людина жертвує власним життям заради близьких чи віри).

До типів ДП відносять різновиди відхилень у поведінці в залежності від особливостей взаємодії індивіда з реальністю і механізмів виникнення поведінкових аномалій.

2. Деліквентний тип девіантної поведінки

Різновидом злочинної (кримінальної) поведінки є деліквентна поведінка - крайні прояви відхилень у поведінці, що переслідуються и караються законом.

Основна відмінність деліквентної поведінки від кримінальної полягає у ступені важкості правопорушень і вираженості асоціальної спрямованості. Правопорушення поділяються на злочини і проступки. Проступок не становить для суспільства суттєвої загрози і відрізняється від злочину мотивами здійснення протиправної дії.

К.К.Платонов описав таки типи злочинців:

1) визначається стійкістю поглядів і звичок, внутрішнім потягом до повторного скоєння злочину;

2) характеризується нестійкістю внутрішнього світу, індивід скоює злочин переважно під впливом зовнішніх обставин або оточуючих його людей;

3) визначається високим рівнем правової свідомості, але пасивним ставленням до інших порушників правових норм;

4) характеризується не лише високим рівнем правової свідомості, але й активною протидією за умов порушення правових норм;

5) характеризується можливістю лише випадкового злочину.

До групи особистостей з деліквентною поведінкою відносять представників лише другої, третьої і п'ятої груп. Під час виконання свідомої вольової дії в них порушується або блокується процес передбачення майбутнього результату делікту (проступку) через певні індивідуально-психологічні особливості. Такі індивіди легковажно і часто під дією зовнішньої провокації скоюють протиправні дії, не уявляючи їх наслідків. Сила мотиву, що спонукає до противоправної дії, гальмує аналіз наслідків, що бувають негативними насамперед для самої людини.

Часто деліквентні дії спричиняються ситуаційно-імпульсивними (афектогенними) мотивами, в основі яких лежить тенденція до внутрішнього конфлікту, що виникає через незадоволеність певної потреби (С.А.Арсентьєв). Ситуаційно-імпульсивні мотиви втілюються в життя без, попереднього планування і вибору адекватних об'єктів, цілей, способів і програми дій, спрямованих на задоволення потреби.

Так, деліквентна поведінка може проявлятися у вигляди бажання розважитися. Підліток через цікавість і «за компанію» може кидати з балкону важкі речі або їжу на людей, що знаходяться на вулиці, отримуючи задоволення вид того, що потрапив у ціль. Або ж людина може подзвонити до аеропорту і повідомити про закладену бомбу. Під час суперечки, щоб привернути увагу, юнак може намагатися здертися на високу будівлю, поцупити у вчителя записничок або журнал з учительської тощо.

Відмінність між деліквентною і кримінальною поведінкою полягає не у віці, в якому індивід може нести правову відповідальність (делікти можуть скоювати і підлітки, і дорослі, і люди похилого віку), а у ступені усвідомлення індивідом власних протиправних вчинків і дій, їх соціальної значущості і негативних наслідків для оточуючих. Цитуючи Е.Анчела до деліквентної поведінки можна віднести «злочинні дії, наміри яких були невинними».

Основою деліквентної поведінки дорослої і похилої людини э психічний інфантилізм, що поєднується із комплексом характерних ознак:

Ш невмінням розрізняти ідеальні і реальніцілі, не відповідною віку наявністю і простотою, дитячою захопленістю;

Ш егоцентризмом;

Ш формальним виконанням обов'язків;

Ш невмінням прогнозувати і передбачати можливі небажані події і ситуації (антиципаційна неспроможність);

Ш підвищеною образливістю, потребою в опікуванні і турботі;

Ш схильністю до різких змін і коливань у настрої, вираженими афективними реакціями.

3. Психологічні особливості і мотивація поведінки адиктивної особистості

Адиктивна поведінка - це один з різновидів девіантної поведінки, що проявляється у вигляді спрямованості до втечі від реальності шляхом штучної зміни власного психічного стану за допомогою вживання певних речовин або постійної фіксації на окремих видах діяльності з метою розвитку і підтримки інтенсивних емоцій (Ц.П.Короленко, Т.А.Донскіх).

Основним мотивом особистості, схильної до аддиктивних форм поведінки, є активна зміна власного психічного стану, що її не задовольняє і нею оцінюється як «сирий», «невиразний», «монотонний», і «апатичний».

Така людина не спроможна віднайти в реальному житті сферу діяльності, що здатна привернути увагу і захопити, викликати будь-яку виражену реакцію. Життя здається нецікавим через її буденність і одноманітність. Вона не сприймає прийняті у суспільстві норми такі як необхідність мати справу, слідувати певним сімейним традиціям тощо. У особистості з аддиктивною поведінкою значною мірою знижена активність у буденному житті, яке ставить перед нею певні вимоги и очікування. При цьому активність аддиктивної особистості носить вибірковий характер, проявляючись в тих галузях діяльності, що навіть тимчасово можуть принести задоволення і позбавити емоційної стагнації.

У психологічній літературі описують наступні психологічні особливості людини з аддиктивними формами поведінки (B.Segal):

1. Зниження здатності витримувати труднощі повсякденного життя, що поєднується із витривалістю у кризових ситуаціях.

2. Прихований комплекс неповноцінності, що поєднується із зовнішніми ознаками зверхності.

3. Зовнішня соціабельність, що поєднується зі страхом перед стійкими емоційними контактами.

4. Схильність говорити неправду.

5. Схильність звинувачувати інших, знаючи, що вони невинні.

6. Уникнення відповідальності під час прийняття рішень.

7. Залежність.

8. Тривожність.

Яскравою протилежністю аддиктивної особистості є звичайна пересічна людина, що живе заради інтересів сім'ї, близьких до неї людей і є адаптованою до такого життя. Саме вона створює традиції, що схвалюються соціумом і за своєю сутністю є консерватором. Вона не прагне до змін у власному житті і задоволена тим, що в неї є. Прагнучи знизити рівень ризику до мінімуму вона пишається «правильним способом життя». Як правило психічно здорова особистість «автоматично» пристосовується до вимог буденного життя і дещо важче переживає кризові ситуації. На відміну від людей з різноманітними адикціями вона прагне уникати кризових і надміру хвилюючих ситуацій.

Натомість аддиктивну особистість не задовольняє традиційне життя з його передбачуваністю. Кризові ситуації, що супроводжуються ризиком і афективними сплесками є сприятливими для прояву їх самовпевненості, самоповаги и почуття зверхності над іншими.

Отже, відмінною ознакою особистості з аддиктивними формами поведінки є порушення психологічної стабільності у буденних ситуаціях.

Крім аддиктивну особистість вирізняє «прагнення гострих почуттів» (А.В.Петровський), що виявляється у потязі до ризику і подолання небезпеки. Така людина не знаходить задоволення в реальному житті і намагається уникнути дискомфорту і буденності через підвищений рівень сенсорної стимуляції, віддаючи перевагу інтенсивним впливам, голосному звуку, різкому запаху, яскравим зображенням, неординарним вчинкам і подіям, що не залишають вільного часу.

Разом із тим важка пристосованість до повсякденного життя, постійні докори щодо невлаштованості, відсутність приязних стосунків із близькими формують у аддиктивної особистості прихований «комплекс неповноцінності». Вони страждають через те, що відрізняються від інших і не спроможні жити як інші люди. Як наслідок тимчасовий «комплекс неповноцінності» змінюється реакцією гіперкомпенсації, тобто відбувається різкий стрибок від заниженої самооцінки, що навіюється навколишніми, до завищеної.

Почуття зверхності над іншими виконує захисну функцію, підтримуючи необхідний рівень самоповаги у несприятливих мікросоціальних умовах - умовах конфронтації із сім'єю і колективом. Почуття зверхності ґрунтується на порівнянні «сірої і невиразної буденщини», в якій знаходяться усі навколишні, і справжнього, вільного від обов'язків життя аддиктивної особистості.

Враховуючи той факт, що тиск з боку соціуму є досить інтенсивним аддиктивні особистості змушені підлаштовуватися під норми суспільства и грати роль «свого серед чужих». Як наслідок вони вчаться формально виконувати ті соціальні ролі, що нав'язуються ззовні (слухняного сина, ввічливого співрозмовника, відповідального працівника). Зовнішня соціабельність і легкість встановлення контактів супроводжується маніпулятивною поведінкою і поверховістю емоційних зв'язків. Така людина уникає стійких і тривалих контактів через швидку втрату інтересу до однієї і тієї ж людини чи діяльності, через страх перед відповідальністю. Так, мотивом чоловіка (за умов наявності в нього аддиктивних форм поведінки), що відмовляється пов'язати себе шлюбом, може бути страх відповідальності за майбутню дружину і дітей, страх залежності від них.

Схильність говорити неправду, постійне звинувачення оточуючих у власних помилках і промахах обумовлені особливостями самої аддиктивної особистості, що намагається приховати власний комплекс неповноцінності, спричинений невмінням жити у відповідності до прийнятих норм і традицій.

Провідною характеристикою адиктивної особистості є залежність, для діагностики якої достатньо виявити п'ять ознак з нижче наведеного переліку:

1. Неспроможність приймати рішення без поради і підтримки з боку оточення.

2. Готовність дозволяти іншим приймати важливі для себе рішення.

3. Готовність погоджуватися з іншими через острах бути відторгнутим, навіть за умов розуміння того, що інші неправі.

4. Труднощі у самостійному започаткованні якоїсь справи.

5. Готовність добровільно виконувати принизливу і неприємну роботу з тим, щоб отримати любов і прихильність навколишніх.

6. Важко переносить самотність і докладає значних зусиль, щоб його уникнути.

7. Відчуття спустошеності або безпорадності, якщо уривається зв'язок із близькою людиною.

8. Постійним страх бути відкинутим.

9. Вразливість і чутливість до найменшою критики з боку.

Поруч із залежністю стрижневим моментом у поведінці аддиктивної особистості є прагнення втекти від реальності, страх перед буденним життям, що сповнене різними обов'язками, пошук позамежних емоційних переживань навіть ціною серйозного ризику і нездатність бути відповідальним за будь-що. На противагу гармонійній взаємодії з навколишньою дійсністю аддиктивна особистість вдається до своєрідної втечи від неї, активізуючи свої зусилля лише в одному з можливих напрямків і зосереджуючись на вузько спрямованій діяльності, ігноруючи усі інші.

У відповідності до концепції Н.Пезешкіана існує декілька видів втечі від реальності: «втеча у тіло», «втеча у роботу», «втеча у контакти або самотність» і «втеча у фантазії».

Під час втечі від реальності у власну тілесність відбуваються зміни в ієрархії буденних цінностей, заміщення традиційної діяльності, спрямованої на сім'ю і професійне зростання діяльністю, націленою лише на власне психічне і фізичне вдосконалення. Набувають характеру гіперкомпенсації надмірне захоплення оздоровчими заходами (так звана «паранойя здоров'я»), власною зовнішністю, якістю відпочинку, способами розслаблення.

«Втеча у роботу» характеризується дисгармонійною фіксацією на службових справах, яким людина починає приділяти надмірну увагу порівняно з іншими сферами своєї діяльності, стаючи поступово трудоголиком.

Зміна цінностей у комунікативній сфері формується у випадку вибору поведінки у вигляді «втечі в контакти або самотність». В такому випадку спілкування стає єдино бажаним способом задоволення потреб і витісняє всі інші або, навпаки, кількість контактів зводиться до мінімуму.

Схильність до розмірковувань, проектів за умов відсутності бажання їх здійснити їх і втілити в життя називається «втечею у фантазії». Може прокинутися інтерес до псевдофилософських пошуків, релігійного фанатизму, до життя у світи ілюзій і фантазій.

4. Патохарактерологічний варіант розвитку девіантної поведінки

Під патохарактерологічним типом девіантної поведінки розмиють поведінку, що обумовлюється патологічними змінами характеру, що сформувалися у процесі виховання.

В межах патохарактерологічного типу знаходяться поведінкові паттерни, що базуються на конституційних факторах і сформовані у процесі індивідуального розвитку. Вони називаютсья особистісними розладами або за раніше прийнятою термінологію психопатійною поведінкою.

У відповідності до до діагностичних критеріїв, запропонованих Міжнародною класифікацією захворювань (10-й перегляд - МКЗ-10) до особистісних розладів відносять глибокі і постійні моделі поведінки, що проявляються ригідними зворотніми реакціями на широкий діапазон особистісних і соціальних ситуацій у вигляді надмірних або таких, що суттєво відхиляються від звичного способу життя особливостей сприйняття, мислення, почуттів і особливо інтерперсональних стосунків.

Особистісні розлади являють собою онотогенетичний стан, що проявляється в ранньому дитинстві і зберігається в періоди зрілості. Виділяють такі особистісні розлади:

Ш параноїдне

Ш шизоїдне

Ш дисоціальне

Ш емоційно нестійке

Ш істеричне

Ш ананкастне (обсесивно-компульсивне)

Ш тривожне, що ухиляється

Ш залежне.

Назви даних розладів наведені у відповідності до МКЗ-10, в той час як поширеною є і традиційна вітчизняна класифікація писхічних хвороб. Нижче наведено порівняльну таблицю назв у відповідності до МКЗ-10 і традиційної класифікації.

Табл. 1

Розлади особистості

МКЗ-10

Традиційна класифікація

(психопатії)

1.

Параноїдальне

Паранояльна психопатія

2.

Шизоїдне

Шизоїдна психопатія

3.

Диссоціальне

4.

Емоційно-нестійке

- імпульсивний підтип

- граничний підтип

- збудлива психопатія

- нестійка психопатія

5.

Істеричне

Істерична психопатія

6.

Ананкастне

(обсесійно-компульсивне)

Психоастенічна психопатія

Астенічна психопатія

7.

Тривожне (що ухиляється)

Сенситивна психопатія

8.

Залежне

------

Патохарактерологічні і характерологічні девіації значною мірою ґрунтуються на стереотипізації реакцій людини на ті чи інші значущі події у її житті.

На думку А.Э.Лічко патологічна реакція відрізняється від нормальної поведінки наступними параметрами:

1) стає генералізованою і виникає в різних ситуаціях і через різні причини, навіть не завжди адекватні;

2) набуває властивостей паталогічного стереотипу, коли один и той вчинок як кліше повторюється з різних причин;

3) порушує межу у поведінці, яку ніколи не порушує група, до якої індивід належить;

4) призводить до соціальної дезадаптації.

Розлади особистості виникають в основному в дитячому і підлітковому віці, деякі ж розлади, наприклад, параноїдальне після 20 - 25 років. Проте, виникнувши, розлади особистості існують весь період дорослого життя людини, виявляючись в емоційно-вольовій сфері, мисленні і стилі міжособистісного спілкування. Людина, обтяжена розладами особистості, неспроможна реально сприймати себе, оточуючих, встановлювати з ними емпатійні стосунки. Негативні реакції оточуючих постійно провокують соціальну дезадаптацію особистості схильної до розладів. Свої патологічні особливості вона вважає нормальними, їй не властиве повне усвідомлення своїх проблем. Виходячи з цього, вона вибудовує власну поведінку і прийоми психологічного захисту, що дозволяють якоюсь мірою контролювати тривожно-депресивні реакції на конфлікти і життєві ситуації.

Загальними симптомами для діагностики особистих розладів є:

стійкі стереотипи сприйняття і поведінки, які відрізняються від соціально очікуваних і загальноприйнятих норм;

афектні прояви, інтенсивність яких найчастіше не адекватні характеру життєвих колізій;

наявність власного страждання, що справляє негативний вплив на соціальне оточення;

відхилення в поведінці тривалі, стабільні і спостерігаються з дитячого або підліткового віку;

виключено наявність органічних пошкоджень і порушень функцій мозку.

Важливою ознакою розладів особистості (психопатії) є виникнення декомпенсації під час несприятливих впливах (після психічної травми, психотравмуючої ситуації). Під декомпенсацією розуміють порушення психіки і прояви психічного розладу особистості, що виявляються в у неспроможності особистості протистояти психогенним чинникам.

Наприклад, при істеричній психопатії виникає зрив - декомпенсація, якщо необгрунтовані претензії особистості і її прагнення привернути увагу не зустрічають бажаного ставлення. При паранояльному розладі декомпенсація може проявитися, якщо ставиться під сумнів «авторитет» особистості або виникає протидія її владності і деспотизму.

Особистісний розлад визначає загальний психічний портрет людини, що протягом життя не піддається істотним змінам і заважає пристосовуватися до навколишнього світу. На відміну від психічних захворювань розладам не властивий прогресуючий розвиток хвороби і виникнення дефекту особи.

За умови несильно вираженого відхилення характеру, що не сягає рівня патології і не призводить до порушення соціальної адаптації, говорять про акцентуацію характеру як про один з варіантів норми. Втім за умови психотравмуючої ситуації декомпенсація може проявитися в акцентуйованої особистості.

Причини виникнення особистісних розладів різноманітні. Важливе значення мають конституційні (спадкові) чинники: у батьків, що страждають на розлади найчастіше народжуються діти з аналогічною патологією. Це найбільш несприятливий варіант розвитку дитини, який неможливо коректувати навіть за допомогою правильного виховання. Причинами розладів у дітей можуть бути алкоголізм і наркоманія батьків, шкідливий впливи під час пренатального розвитку, родові травми і ін. Мають значення для прову розладів і недоліки виховання дітей. Так, під час виховання дитини в сім'ї, де вона фактично покинута, а батьки зловживають алкоголем, де мати стурбована пияцтвом чоловіка, коли дитина зростає в атмосфері скандалів, неповній сім'ї або виховується бабусею і дідусем, що кривдять її або потурають їй в усьому - в цих випадках аномалії характеру ще більш посилюються.

Можливою є інша ситуація, як пише Д. Еникєєва: «Якщо ж дитина виховується у сприятливій обстановці, де її навчають нормам поведінки в суспільстві, формують позитивну морально-етичну позицію з дитячих років, пояснюючи, що дозволено робити в колективі, а що недозволено, і якщо провиниться - їй спокійно і дружньо пояснюють неправильність ї вчинків, без деспотизму, фізичних покарань або ж інших травмуючих психіку дитини дій, то в цілому є можливість корекції її поведінки ще з раннього дитинства, і надалі вона зростатиме не егоцентричною…, а навчатиметься рахуватися і з думкою інших людей, а не лише з власними примхами».

Безконтрольність з боку батьків і недоліки виховання впливають у подальшому на динаміку розладів у дорослому віці. І одними виховними заходами соціальну дезадаптацію виправити неможливо.

опатію у дорослих вже треба лікувати.

5. Спільні і відмінні риси між ідеальною нормою, креативністю и девіаціями у поведінці

Вважається, що доросла особистість вирізняється адаптивною спрямованістю будь-яких психічних процесів поведінкових актив. Таку особливість людською поведінки А.В.Петровський визначив як «постулат відповідності».

«Постулат відповідності» виявляються в тому, що дорослий індивід наділений прагненням до «внутрішньої мети», у відповідністю з якою відбуваються всі без винятку прояви його активності.

Виокремлюють декілька різновидів «постулату відповідності»: гомеостатичний, гедоністичний, прагматичний. Гомеостатичний варіант виявляється у подоланні конфліктів и напружених стосунків із навколишнім оточенням, у встановленні «рівноваги» і гармонії. За умов гедоністичного варіанту поведінка індивіда визначається двома первинними афектами: задоволенням и стражданням, и при цьому вся поведінка пояснюється максимізація задоволення и страждання. Під час прагматичного варіанту поведінка визначається лише прагматичною спрямованістю, тобто людина керується лише своєю користю и власним успіхом.

Протилежною до девіантної и патологічної поведінки є не лише гармонійна нормативна поведінка, але ідеальна поведінкова норма. И вона характеризується не лише «постулатом відповідності» (за А.В.Петровським, але й творчою спрямованістю и креативністю. Гармонія не виявляється лише у здатності бути адаптивним, адже за такої умови буденного пересічного громадянина. Ідеальною поведінковою нормою слід вважати поєднання гармонійної норми з девіантною особистістю.

На думку А.В.Петровського, людину має спокушати небезпека, невизначеність успіху, невідоме, и лише тоді можна говорити про неї як про творчу й ідеальну особистість. Надмірна активність у психології називається над ситуативною активністю и справедливо вважається нормативною, оскільки прогрес людства значною мірою пов'язаний із готовністю и схильністю людей до нестандартної, нешаблонної и гнучкої поведінки. Одним із проявив такої поведінки э пошукова активність, спрямована на задоволення потреби в новий інформації, в нових переживаннях, розширенні горизонтів власного досвіду (В.С.Ротенберг, В.В.Аршавський). Буденна людина як типовий носій нормативної и навіть гармонійної поведінки не здатна до пошукової активності. Вона прагне уникнути ризику, а отже невідомих ситуацій, нової інформації, нових переживань, нового досвіду. Вона спрямована переважно на пристосування до оточення и збереження власного «статус кво», вона прагне гарантій и стабільності, а не знань, почуттів и переживань. Натомість девіант надміру допитливий, нестабільний и найбільшою мірою схильний до ризику та існування в ситуації «невідомості».

Парадокс існує в тому, що девіантна й ідеальна поведінка можуть мати спільні риси. И справедливим э твердження, що людина з девіантною поведінкою часто буває творчою особистістю, а їх відхилення у поведінці можна виправдати активним творчим пошуком, але з неадаптивною и саморуйнівною спрямованістю. Відмінність виявляється в тому, що для справжньої творчості (ідеальної норми) задоволення полягає в у безпосередньому процеси пошуку, а негативний результат здатний лише поглибити знання про предмет и сигналізує про те, що напрямок пошуку має бути змінено. В той час як для девіантної особистості основною метою пошукової активності э результат - задоволення.


Страница:  1   2   3   4 

курс лекцийДевіантна поведінка скачать курс лекций "Девіантна поведінка" скачать
Сколько стоит?

Рекомендуем!

база знанийглобальная сеть рефератов