З якнайдавніших часів відбувалася взаємодія культур: ідеї і духовні цінності, що склалися в надрах однієї культури, надавали дію на інших. Тому особливості старогрецької цивілізації не повинні розглядатися ізольовано від досягнень Сходу.

Це відноситься і до античної філософії, охопивши ший всю сукупність наукових поглядів. Зародження її було обумовлене корінними змінами в матеріальному житті людей, своєрідною "промисловою революцією", пов'язаною з переходом від бронзи до заліза у сфері виробництва.

Широке застосування у виробництві отримує рабську працю. Відбувається інтенсивне зростання торгово-ремісничих елементів, виникають поліси (міста-держави), ремесло відділяється від сільського господарства. Класова боротьба, що широко розвернулася, між старою аристократією і новими соціальними групами привела до встановлення нового типу рабовласницького суспільства - рабовласницької демократії.

Радикальні суспільні зміни, розвиток товарно-грошових відносин, швидке розширення економічних зв'язків, встановлення морської гегемонії - все це проводило глибокі перетворення в житті і свідомості стародавніх греків, від яких нові обставини вимагали заповзятливості, енергії, ініціативи. Розхитуються колишні вірування і легенди, швидкими темпами йде акумуляція позитивного знання - математичного, астрономічного, географічного, медичного. Зміцнюються критичний склад розуму, прагнення до самостійного логічного обґрунтування думок. Думка індивіда спрямовується до високих узагальнень, що охоплюють всесвіт в єдиному образі. З'являються перші філософські системи, автори яких беруть за першооснову миру, що народжує все невичерпне багатство явищ, той або інший вид матерії: воду (Фалес), невизначена нескінченна речовина "алейрон" (Анаксимандр.), повітря (Анаксимен), вогонь (Геракліт).

Виникає не тільки нова картина миру, але і нова картина людини. Індивід виводився з-під влади міфологічних істот, що мешкають на Олімпі. Перед ним відкривалася перспектива збагнення законів буття за допомогою спостереження і логічної роботи розуму. Ухвалюючи рішення, індивід вже не міг покладатися на надприродні сили. Йому залишалося керуватися власним планом, цінність якого визначалася ступенем близькості до світопорядку.

Гераклітови ідеї про нерозривний зв'язок індивідуальної душі з космосом, про процесуальний характер (течії, зміні) психічних полягань в єдності з допсихічними, про різних, перехідних один в іншій рівнях душевного життя (зачатки генетичного підходу), про підлеглість всіх психічних явищ непорушним законам матеріального світу назавжди вплесли в тканину науково-психологічного знання.

Нові учення виникають не в континентальній Греції з її землеробським устроєм, а в грецьких колоніях на побережжі Малої Азії: у Мілете і Ефесі - найбільших торговельно-промислових і культурних центрах того часу. З втратою цими центрами політичної самостійності схід старогрецького миру перестає бути осереддям філософської творчості. Їм стає захід. Виникають учення Парменіда (кінець VI століття до н. е.) в Елєє і Емпедокла (490-430 рр. до н. е.) в Агрігенте на острові Сіцілія, розповсюджується філософія напівміфічного Піфагора з острова Самос.

Після греко-персидских воєн (V століття до н. е.) економічний підйом і розвиток демократичних інститутів сприяли новим успіхам філософії і науки. Найбільш великі з них пов'язані з діяльністю Демокріта з Абдер, що створив атомістичну теорію, Гіппократа з острова Кіс, віз зору якого на організм мали значення не толь до для медицини, але і для філософії, Анаксагора - уродженця Клазомен, який, прийшовши до Афін, учив, що природа побудована з найдрібніших матеріальних частинок, - "гомеомерий", що упорядковуються внутрішньо властивим нею розумом.

Афіни в V столітті до н. е. - центр інтенсивної роботи філософської думки. У цей же період разів повернулася діяльність "вчителів мудрості" - софістів. Їх поява була обумовлена розквітом рабовласницької демократії. Виникли установи, участь в яких вимагала красномовства, утвореної, мистецтва доводити, спростовувати, переконувати, тобто ефективно впливати на співгромадян не зовнішнім примушенням, а шляхом впливу на їх інтелект і відчуття. Софісти за плату навчали цим умінням.

Проти софістів, відносність, що довели, і умовність людських понять і встановлень, виступив Сократ, який учив, що в поняттях і цінностях повинен бути загальний, непорушний зміст.

Два великі мислителі IV століття до н. е. - Платон і Арістотель - створили системи, які впродовж багатьох століть робили глибокий вплив на філософсько-психологічну думку людства.

З піднесенням Македонії (IV століття до н.э.) створюється грандіозна імперія, після розпаду якої починається новий період - еллінізм. Для нього характерні зміцнення тісних зв'язків між грецькою культурою і культурою народів Сходу, а також розквіт в деяких центрах (особливо в Александрії) еллінізму досвідченого і точного знання. Основні філософські школи цього періоду були представлені перипатетиками - послідовниками Арістотеля, епікурейцями - послідовниками Епікура (341-270 рр. до н. е.) і стоїками.

Філософським ученням періоду еллінізму властива зосередженість на етичних проблемах. Положення особи в суспільстві корінним чином змінилося. Вільний грек втрачав зв'язок зі своїм містом-полісом і опинявся у водоверті бурхливих подій. Його положення на мінливому світі ставало неміцним, що породжувало індивідуалізм, ідеалізацію способу життя мудреця, непідвладного нібито грі зовнішніх стихій.

Росла недовіра до пізнавальних здібностей людини. Виник скептицизм, родоначальник якого, Піррон, проповідував повну байдужість до того, що всьому існує ("атараксію"), відмова від діяльності, утримується від думок про що б то не було. У ідеологічному плані учення стоїків, епікурейців, скептиків затверджували покірність індивіда по відношенню до військових рабовласницьких монархій, що виникли після розпаду імперії Олександра Македонського. Мудрість убачалася не в тому, щоб пізнавати природу речей, а в тому, щоб виробляти правила поведінки, що дозволяють зберегти незворушність в круговороті соціально-політичних і військових потрясінь.

Разом з тим з'являються нові центри культури, де взаємодіє різний перебіг західної і східної думки. Серед цих центрів виділялася Александрія (у Єгипті), де були створені в III столітті до н. е. при Птолемеях бібліотека і Мусей.

Мусей представляв по суті дослідницький інститут з лабораторіями, кімнатами для занять із студентами, ботанічним і зоологічним саду мі, обсерваторією. Тут були проведені ряд важливих досліджень в області математики (Евклід), географії (Ератосфен), механіки (сюди приїжджав з Сиракуз Архімед), анатомії і фізіології (Герофіл і Еразістрат), граматики, історії і інших дисциплін. Наростає спеціалізація наукової праці, складаються об'єднання осіб, зайнятих науковою діяльністю (наукові школи). Вдосконалення техніки анатомічних досліджень веде до ряду відкриттів, важливих не тільки для медицини, але і для психології.

Стародавній Рим, розвиток культури якого безпосередньо пов'язаний з досягненнями періоду еллінізму, висунув таких найбільших мислителів, як Лукреций (I століття до н. е.) і Гален (II століття н. е.).

Пізніше, коли повстання рабів і громадянські війни почали стрясати Римську імперію, широкого поширення набули погляди, ворожі матеріалізму і досвідченому вивченню природи (Дамб, неоплатонизм).

2.1 Підсумки розвитку античної психологічної думки