Діяльність психолога у лікувальній установі психічно хворих людей

2

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІЖРЕГІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ УПРАВЛІННЯ ПЕРСОНАЛОМ

ДИПЛОМНА РОБОТА

НА ТЕМУ

Діяльність психолога у лікувальній установі психічно хворих людей

м. Дніпропетровськ

2008 р.

АNNOTATION

якість життя психологічний психотерапія

The graduation research of the student A. Gjrobey

(IAMP, Department of Psychology ) deals with the actual problems of the psychology.

Work is devoted to the criteria of efficiency of activity of practical psychologist in area of the psychological advising. The theoretical aspects of quality of life are analysed. Work is devoted to organization of activity of practical psychologist in the conditions of city hospital. The pictures of quality of life are fixed in basis of work.

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ 1. ЯКІСТЬ ЖИТТЯ ЯК КРИТЕРІЙ РОБОТИ ПСИХОЛОГА У ЛІКУВАЛЬНІЙ УСТАНОВІ ПСИХІЧНО ХВОРИХ ЛЮДЕЙ

1.1 Ціннісні орієнтації у психологічній науці як складові якості життя

1.2 Самоактуалізація як складова якості життя

1.3 Висновки

Розділ 2. Методологія та процедура проведення емпіричного дослідження

2.1 Методи та методики дослідження

2.2 Аналіз результатів

ВИСНОВКИ

РЕКОМЕНДАЦІЇ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ЛІТЕРАТУРНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Дослідження в галузі медичної психології часто спрямовані лише на негативні форми поведінки, такі як депресія, тривога, стрес і агресія, але висловлюється й думка про те, що увагу варто приділяти і позитивним сторонам людської поведінки. Теоретичні позиції К.Роджерса й А.Маслоу звернені в більшому ступені до позитивних факторів розвитку і функціонування людини. Однак саме Р.Бауэр заклав основи для наступних досліджень якості життя.

На початку 1970-х рр. урядові заклади почали розробляти методи складання звітів по соціальних показниках. Використані в цих звітах міри були досить брутальними і включали такі дані, як кількість шкільних місць на людину, кількість лікарняних ліжок на людину і кількість медичних фахівців на людину. Хоча ці регіональні показники відбивали рівень благополуччя окремих груп населення, вони не давали уявлення про рівень благополуччя конкретних людей, що входять до складу цих груп.

Наступний цикл досліджень складався з обстежень великих вибірок, націлених на вимір якості життя конкретних вибірок. Н.М. Бредберн першим представив дані такого типу. Як показник задоволеності життям він використовував показник емоційного балансу (affect balance score), що розраховувався як сума позитивних емоцій, мінус сума негативних емоцій. Виявилося, що цей показник має нормальний розподіл і, на думку дослідників, приблизно свідчить про якість життя. Результати іншого великого дослідника з використанням вибірок, опублікували Кемпбелл і ін. Дані опитування були отримані на вибірці, репрезентативній населенню країни. Респондентів просили оцінити ступінь задоволеності окремими областями свого життя: родиною, роботою, друзями, житловими умовами і здоров'ям. Їх також просили дати оцінку того, наскільки вони задоволені своїм життям у цілому. Останні оцінки мали приблизно нормальний розподіл, з деяким відхиленням вбік "дуже вдоволений" кінця цієї шкали.

Роботи Бредберна, Кемпбелла, Конверса, Роджерса і Фланагана поклали важливий початок вивченню якості життя. Однак ці роботи підняли цілу низку проблем, пов'язаних з його виміром. По-перше, був визнаний суб'єктивний характер викорисаних показників задоволеності і необхідність розроблення більш об'єктивних, критеріально орієнтованих мір. По-друге, у цих ранніх дослідженнях досить швидко з'ясувалося, що глобальний показник якості життя має малу цінність. Мільйони авторів розробили класифікації областей життя, які у своїй сукупності відбивають загальну якість життя індивіда. Інтерес промислових груп і профспілок до якості трудового життя стимулював значний інтерес і розробки в цій специфічній галузі. Настільки ж активно розвивається вивчення й інших сфер життєдіяльності, таких як родина, дозвілля і навколишнє середовище. Третьою й останньою проблемою є конкретний внесок когнітивних, афективних і поведінкових факторів у результуючу оцінку якості життя у кожній сфері.

Зростаючий інтерес до якості життя збігся з тенденцією, що намітилася в психології, до первинного попередження проблем. Іншим результатом підвищеного інтересу до якості життя з'явилися роботи промислових психологів по реорганізації робітничого середовища, що дозволяє людям не тільки підвищувати свою продуктивність, але і мати гарну якість трудового життя. Однією з останніх областей, у якій були підняті проблеми якості життя, виявилася оцінка соціальних програм. Т. Блау, який відстоює точку зору, що їх кінцевою метою повинно бути не пом'якшення симптому, а поліпшення якості життя.

Проаналізувавши різні підходи до вивчення якості життя, ми обрали наступну тему нашої дипломної роботи: “Якість життя, як критерій ефективності психологічного консультування”, маючи на увазі перш за все роботу практичного психолога у цьому напрямку.

Мета нашого дослідження полягала в теоретичному обґрунтуванні та емпіричному дослідженні впливу діяльності психолога у лікувальній установі (психодіагностика, консультування, психотерапія) на якість життя психічно хворих пацієнтів.

Для досягнення мети дослідження ми поставили наступні завдання:

1. З'ясувати на основі аналізу теоретичних джерел психологічні особливості відчуття задоволеності та щастя як складових якості життя людини. Вирішувалось методом теоретичного аналізу літератури.

2. Підібрати та впровадити адекватні методи психодіагностичного дослідження. Вирішувалось методом інформаційного пшуку та теоретичного обгрунтування.

3. Підібрати відповідні психокорекційні методики відчуття незадоволеності якістю життя та нещастя. Здійснити дослідницьку перевірку впливу роботи психолога на якість життя пацієнтів.

Об'єкт дослідження - психологічні особливості якості життя пацієнтів психоневрологічного диспенсеру м. Дніпропетровська; предмет - показники якості їх життя у динаміці психотерапії.

Методи дослідження:

1. Самооцінка психічних станів людини за Г. Айзенком.

2. Ціннісні орієнтації людини за М. Рокічем.

3. Рівень суб'єктивного контролю лидини по Дж. Роттеру.

4. Шкада оптимізму - активності Д. Крауна.

5. Визначення якості життя по Л. Міцичу, М. Коену та В. Руйперзу.

6. Авторська психокорекційна програма в межах тренінгу особистісного зростання.

Гіпотеза дослідження полягала у припущенні того, що авторська програма психотерапії може стати ефективним засобом підвищення рівня показників якості пацієнтів.

Новизна та теоретична значущість роботи полягає у впровадженні авторської програми психотерапії, а практична - в отриманні якісних та кількісних даних щодо динаміки показників якості життя пацієнтів.

Структурно робота складається зі вступу, двох розділів, висновків, рекомендацій, списку використаних літературних джерел, додатків.

РОЗДІЛ 1. ЯКІСТЬ ЖИТТЯ ЯК КРИТЕРІЙ РОБОТИ ПСИХОЛОГА У ЛІКУВАЛЬНІЙ УСТАНОВІ ПСИХІЧНО ХВОРИХ ЛЮДЕЙ

1.1 Ціннісні орієнтації у психологічній науці як складові якості життя

У 60-і роки ХХ ст.. у вітчизняній науці були визначені місце і роль теорії цінностей у марксизмі., її значення для розвитку комплексу наук про людину і суспільство, позначилися перспективи її розвитку в єдності гносеологічного, соціологічного і педагогічного аспектів (В.П. Тугаршов, 1987). У дослідженнях філософів С.Ф. Анісімова, А.Г. Здравомислова, Л.П. Буєвої, Ю.А. Замошкіна, М.С. Кагана, Л.П. Фоміна, В. Момова, В.Н. Сагатовського, І.Т. Фролова й інших сформувався категоріальний апарат, що включає поняття “цінність”, “ціннісне відношення”, “оцінка”, “ціннісні орієнтації”.

Першими дослідниками, нового соціально-психологічного феномена, прийнято вважати американських дослідників У.Томаса і Ф. Знанецького. У своїй знаменитій праці “Польський селянин у Європі й Америці” (1918-1920) визначали поняття цінності в зв'язку з психологічним поняттям установки й у протиставленні з ним. Для авторів цінністю є “будь-який предмет, що володіє змістом, що піддається визначенню, і значенням для членів якої-небудь соціальної групи. Установки є суб'єктивною орієнтацією членів групи стосовно соціальних цінностей” [15, 263 ].

Класичний психоаналіз 3. Фрейда зосереджує увагу на внутрішніх біологічних факторах розвитку особистості. Д. Фейдимен і Р. Фрейгер відмічають, що все мислення З. Фрейда знаходиться на передумові, що тіло - єдине джерело щиросердечного досвіду. Він припускав, що прийде час, коли всі щиросердечні феномени зможуть бути пояснені прямими посиланнями на фізіологію мозку [45, 208 ]. У основу поведінки людини психоаналіз ставить неусвідомлювані інстинктивні потяги “Ід”, що служать імпульсом до задоволення біологічних потреб відповідно до принципу задоволення. З. Фрейд вказує, що, природно, “Ід” не знає цінностей, добра й зла, моралі [ 50, 336].

Однак, усупереч поширеній думці, теорія 3. Фрейда все-таки має на увазі визначену цінністно-нормативну регуляцію поведынки людини. “Супер-его” - Фрейда являє собою, власне кажучи, сховище як несвідомих, так і соціально обумовлених моральних установок, етичних цінностей і норм поведынки, що служать свого роду суддею або цензором діяльності й думок “Его”, встановлюючи для нього визначені границі.

Ряд сучасних дослідників вважають, що будь-який елемент тричленної структури особистості 3. Фрейда може служити джерелом і місцем перебування цінностей. Так, Г.Г. Ділігенський пише, що “Супер-его” містить соціальні норми та цінності, а “Его” - індивідуальні цінності, що є результатом “окультурення” несвідомих стимулів “Ід”. Цінності “Его”, за його словами, сильніші й істинніші загальноприйнятої системи цінностей [2, 197]. В.Е. Чудновський вважає, що багато стимулів сфери несвідомого, у свою чергу, засновані на “свідомо прийнятих” моральних цінностях - вони як би “опускаються” зверху й настільки глибоко й органічно засвоюються, що можуть протистояти не тільки свідомим намірам, але й інстинктивним потягам, і навіть у гіпнотичному стані не вдається вселити людині те, що суперечить міцно засвоєним цінностям. Соціальні аспекти розвитку особистості, які лише поверхнево розглядались 3. Фрейдом, одержали подальший розвиток у роботах його послідовників - А. Адлера, К. Хорні, Е. Фромма, Г. Саллівена. В індивідуальній психології А. Адлера важливе місце займає концепція “соціального інтересу”, що розуміється як почуття спільності, прагнення вступати в соціальні відносини співробітництва, як джерело активності особистості, протиставлюваній лібідо З. Фрейда. Соціальний інтерес формується в процесі ідентифікації і є “барометром нормальності”. Л. Хелл і Д. Зіглер відмічають, що, акцент, зроблений у його теорії на соціальному інтересі як істотному критерії психічного здоров'я, сприяв появі концепції ціннісних орієнтації у психотерапії [41, 608 ].

Таким чином, у розвитку уявлень про особистість в приведених “біологізаторських” теоріях виявляється визначена загальна закономірність, що полягає в поступовому прийнятті ідеї про соціальну обумовленість поведінки людини і, відповідно, звертанні до проблеми ціннісних орієнтацій. Однак найбільше значення ціннісні орієнтації особистості мають у гуманістичній і екзистенціальній психології.

Центральним поняттям теорії особистості К. Роджерса є “самість”, що їм визначається як “організована, рухлива, але послідовна концептуальна модель сприйняття характеристик і взаємин “Я”, або самого себе, і разом з тим система цінностей, застосовуваних до цього поняття” [28, 320]. На його думку, у структуру самості входять як “безпосередньо пережиті організмом”, так і запозичені, “інтроекційовані” цінності, що людиною помилково інтерпретуються як власні. Вчений зазначає, що саме організм поставляє дані, на основі яких формуються ціннісні судження [28, 322]. Він думає, що і внутрішні і зовнішні цінності формуються або приймаються, якщо сприймаються “фізіологічним апаратом” як сприятливому збереженню й зміцненню організму - саме на цій підставі засвоюються узяті з культури соціальні цінності [28,324]. Однак К. Роджерс згадує все-таки і про необхідність усвідомлення виникаючих переживань як основу ціннісних уявлень.

А. Маслоу справедливо відзначає, що здорові люди напевно, роблять “правильний вибір” у біологічному змісті, але також, ймовірно, і в інших змістах [25, 209]. По його вираженню, “обрані цінності і є цінності“, при цьому дійсно правильний вибір - це той, котрий веде до самоактуалізації. Вибір людиною вищих цінностей визначений самою його природою, а не божественним початком або чим-небудь іншим, що знаходиться за межею людської сутності. При наявності вільного вибору людина сама “інстинктивно вибирає істину” [25, 212]. Говорячи про природність, природності внутрішніх “психобіологічних” цінностей, А. Маслоу підкреслює, про те, що будь-які інстинктивні схильності людини набагато слабкіше сил цивілізації [25, 320]. При цьому він так само, як і К. Роджерс, бачить “життєво необхідну” роль психолога в актуалізації, “пробудженні” внутрішніх цінностей людини.

Г.Олпорт, думаючи, що джерелом більшості цінностей особистості є мораль суспільства, виділяє також ряд ціннісних орієнтації, не продиктованих моральними нормами, наприклад, допитливість, ерудиція, спілкування і т.д. Моральні норми й цінності формуються та підтримуються за допомогою зовнішнього підкріплення. Вони виступають скоріше в якості засобів, умов досягнення внутрішніх цінностей, що є цілями особистості. Перетворення засобів у цілі, перетворення зовнішніх цінностей у цінності внутрішні Г. Олпорт називає «функціональною автономією», що розуміється їм як процес трансформації “категорії знання” і “категорії значимості”. “Категорії значимості” виникають при самостійному усвідомленні змісту отриманих ззовні “категорій знання”. Г. Олпорт відмічає, що цінність - це якийсь особистісний зміст. Дитина усвідомлює цінність всякий раз, коли зміст має для неї принципову важливість [26, 133].

Самого факту усвідомлення цінностей, однак, не цілком достатньо для їхнього внутрішнього прийняття особистістю. Свідомість цінностей, за словами В. Франкла, додає їм об'єктивний, універсальний характер: “як тільки я осягаю яку-небудь цінність, я автоматично усвідомлюю, що ця цінність існує сама по собі, незалежно від того, приймаю я її чи ні” [46, 170]. В. Франкл розумів під цінностями особистості так звані “універсалі смисли”, тобто смисли, властиві більшості членів суспільства, всьому людству протягом його історичного розвитку [46, 288]. Суб'єктивна значимість цінності, на думку В. Франкла, повинна супроводжуватися прийняттям відповідальності за її реалізацію

Початок власне аксеологічного етапу наукового знання звичайно, зв'язується з роботами одного з основоположників медичної психології Р.Г. Лотце, що ввів поняття “значимість” як критерій істини в пізнанні і, за аналогією, поняття “цінність” як критерій етичної поведінки [16,126]. Аксіологічний етап характеризується остаточним поділом понять реальності й цінності як об'єкта бажань і прагнень людини. Так, Р. Лотце окремо описує місце людини в трьох сферах; дійсності, істинності й цінності.

У неокантіанстві У. Віндельбанда, Г. Ріккерта, Г. Коена увесь світ розділяється на реальне буття (дійсність) і ідеальне буття (цінності), а свідомість, відповідно, - на емпіричне і “нормативне”. За словами Г. Ріккерта, сутність цінностей складається в їхній значимості, а не в їх фактичності [18, 92], вони виступають як ідеальна загальна норма, що додає реальності смисл.

М. Шелер розділяє речі, що є носіями якостей, які можна осягти за допомогою інтелектуальних функцій, і блага, що є носіями “ціннісних якостей”. Він зазначає, що благо є подібне єдності ціннісних якостей [34, 254]. Відповідно, цінності, як і речі, носять об'єктивний характер, представляючи собою “особливе царство предметів”. Відмінність цінностей полягає в особливому характері їхнього пізнання, що здійснюється за допомогою емоційних функцій, відчуття. Сам М. Шелер називає цей процес “емоційним інтуїтивізмом”, Н. Гартман також пише про особливе “царство цінностей”, що носять незмінний, вічний, абсолютний характер. “Царство цінностей” перебуває за межами як дійсності, так і свідомості людини. У його представленні свідомість визначається двома сферами: реальною дійсністю й ідеальною повинністю. Детермінаціями свідомості людини в цих сферах є, відповідно, воля й цінності, при цьому цінності виступають як орієнтир для вольового зусилля, а воля - як засіб реалізації цінностей. Зміст цінностей полягає в узгодженні дійсності з належним і твердженні того, що є значимим. Цінності, за його словами, є “принципами реальності, що творять” [34,194].

Е. Дюркгейм у своїх роботах аналізував взаємовплив ціннісно-нормативних систем особистості й суспільства. На його думку, система цінностей суспільства являє собою сукупність ціннісних представлень окремих індивідів, і, відповідно, “об'єктивна вже завдяки тому, що вона колективна”. Е. Дюркгейм вважає, що “шкала цінностей виявляється в такий спосіб вільний від суб'єктивних і мінливих оцінок індивідів. Останні знаходять поза собою вже устояну класифікацію, до якої вони змушені пристосовуватися”. Механізмом, що регулює поведінку людини в суспільстві, є внутрішнє прийняття нею соціальних цінностей за допомогою зовнішнього примуса: “ми виразно відчуваємо, що не є хазяїнами наших оцінок, що ми пов'язані і нас примушують. Нас зв'язує суспільна свідомість” [12, 290].

Щодо вітчизняних психологів, то за словами Б.Ф. Ломова, незважаючи на розбіжності трактувань поняття “особистість”, у всіх вітчизняних підходах у якості її ведучої характеристики виділяється спрямованість. Спрямованість, розкривається по-різному в роботах С.Л. Рубінштейна, О.М. Леонтьєва, Б. Г. Ананьєва, Д.М. Узнадзе, Л.І. Божович і інших класиків вітчизняної психології, виступає як системоутворююча властивість особистості, що визначає весь її психічний склад. Б.Ф. Ломов визначає спрямованість як “відношення того, що особистість одержує і бере від суспільства (матеріальні, і духовні цінності), до того, що вона йому дає, вносить у його розвиток” [24,311]. Таким чином, у спрямованості виражаються суб'єктивні ціннісні відносини особистості до різних сторін дійсності. Підкреслюючи психологічний характер цінностей, як об'єкта спрямованості особистості, В.П. Тугаринов використовує поняття “ціннісні орієнтації”, обумовлені ним як спрямованість особистості на ті або інші цінності.

Розвиток особистості, за Л.С. Виготським, обумовлений освоєнням індивідом цінностей культури, що опосередковано процесом спілкування. За його словами, значення й смисли, зароджуючись у відносинах між людьми, зокрема, у прямих соціальних контактах дитини з дорослими, потім за допомогою інтериорізації “проникають” у свідомість людини [11, 96].

С.Л. Рубінштейн також пише, що цінності “є похідними від співвідношення світу й людини, виражаючи те, що у світі, включаючи і те, що створює людину в процесі історії, значимо для людини” [31, 310].

На думку Б.Г. Ананьєва, вихідним моментом індивідуальних характеристик людини, як особистості є його статус у суспільстві, так само, як і статус спільності, у якій складалася й формувалася дана особистість. На основі соціального статусу особистості формується система її соціальних ролей і ціннісних орієнтацій. Статус, ролі і ціннісні орієнтації, за словами Б.Г. Ананьєва, утворили первинний клас особистісних властивостей, що визначають особливості структури і мотивації поведінки і, у взаємодії з ними характер і схильності людини [3, 210].

Вивчення ролі суспільно-соціальних відносин у формуванні особистості стосовно її ціннісних орієнтацій було продовжено в роботах Б.Д. Паригіна, Г.М. Андреєвої, А.І. Донцова, Л.І. Анциферової, В.С. Мухіної, А.А. Бодальова, Г.Г. Дилигенського, В.Г. Алексєєвої і багатьох інших дослідників. З точки зору Л.І. Анциферової, спрямованість особистості на визначені цінності - ціннісні орієнтації - формує суспільство. Саме суспільство пред'являє визначену систему цінностей, що людина “чуйно вловлює” у процесі постійного “обстеження границь і складу норм” і формування їхніх власних, індивідуально-особистісних еквівалентів.

Необхідно підкреслити, що соціально-психологічний підхід до визначення цінностей полягає не в розгляді ціннісної системи суспільства, як зовнішньої, стосовно людини сукупності норм і правил, а в аналізі соціально обумовленого характеру прийняття цінностей особистістю. Так, С.Л. Рубінштейн бачив задачу психології у тому, щоб “перебороти відчуження цінностей від людини” [31, 211]. У даному контексті як основний засіб прийняття особистістю цінностей суспільства може розглядатися поняття “діяльність”, що займає ключове місце в теорії О.М. Леонтьєва. За його словами, реальним базисом особистості людини виступає сукупність суспільних по своїй природі відносин до світу, що реалізуються його діяльністю [23,225]. Становлення особистості полягає в закономірній перебудові системи відносин і ієрархії змістоутворюючих мотивів у процесі спілкування й діяльності. Ґрунтуючись на концепції О.М. Леонтьєва У.Ф. Сержантов робить висновок, що люба цінність характеризується двома властивостями - особистісним значенням і змістом. Значення цінності являє собою сукупність суспільно значимих властивостей, функцій предмета або ідей, що роблять їх цінностями в суспільстві, а особистісний зміст цінностей визначається самою людиною [35, с. 189].

Як пише Д.Н. Узнадзе, людина реагує на впливи зовнішньої дійсності в більшості випадків лише після того, як вона переломила їх у своїй свідомості, лише після того, як вона осмислила їх. Осмислення, “об'єктивація” явищ зовнішнього світу в процесі індивідуального досвіду, приводить, за словами Д.Н. Узнадзе, до постійного розширення області установок людини. Аналогічна роль значеннєвих утворень у формуванні власне цінностей особистості розкривається в роботах Ф.Е .Василюка, Б.С. Братуся, Б.В. Зейгарник, А.Г. Асмолова, В.Е. Чудновського, В.І. Слободчикова, Д.О. Леонтєва, інших вітчизняних авторів.

Є.І. Головаха зазначає, що предмети потреб, будучи усвідомленими особистістю, стають її ведучими життєвими цінностями.

Ф.І. Василюк, вважає, що цінність не є предметом потреби, ні мотивом, оскільки останні завжди “корисливі” і борються тільки за “свій” інтерес, на відміну від цінності, що може бути “нашою” і навіть в інтрапсихічному просторі виконує інтегруючі, об'єднуючі функції [ 9, 292]. Леонтьев також вказує на те, що цінності “не егоїстичні”. Він справедливо відзначає при цьому, що, на відміну від потреб, цінності не обмежені даним моментом і не ведуть до чого-небудь зсередини, а “притягають ззовні” [ 22 ,184 ].

При наявності ситуації, у якій можливе задоволення визначеної потреби, включається особливе регулятивне утворення, що Д.Н. Узнадзе називає установкою. Функція установки полягає в тому, що вона “вказує” предмет потреби, здатний задовольнити її у даній ситуації [40, 55]. Установки з ціннісними орієнтаціями особистості поєднує стан готовності. Як пише О.М. Краснорядцева, “готовність надійти тим або іншим способом уже містить у собі оцінку, а оцінювання припускає установку як готовність певним чином реалізувати цінності”. У той же час число цінностей, які може мати індивід, значно менше, ніж число установок, зв'язаних з конкретними ситуаціями. Більшість вітчизняних авторів дотримуються точки зору, що саме цінності визначають основні якісні характеристики установки, маючи велику суб'єктивну значимість, а не навпаки [40,129]. На нашу думку, ціннісні орієнтації як регулятивний механізм охоплюють більш широке коло проявів активності людини, ніж установки, що у грузинській психологічній школі зв'язуються в основному з біологічними потребами.

Установки, атитюди і ціннісні орієнтації особистості регулюють реалізацію потреб людини в різних соціальних ситуаціях. В.Я. Ядов поєднує всі описані вище регулятивні утворення як диспозиції, тобто “схильності”. У своій “диспозиційній концепції регуляції соціальнї поведінки особистості” В.Я. Ядов аргументує ієрархічну організацію системи диспозиційних утворень. У розробленій ним схемі на нижчому рівні системи диспозицій розташовуються елементарні фіксовані установки, що носять неусвідомлюваний характер і пов'язані із задоволенням вітальних потреб. Другий рівень складають соціально-фіксовані установки, або атитюди, що формуються на основі потреби людини у включенні в конкретне соціальне середовище. Третій рівень системи диспозицій - базові соціальні установки - відповідає за регуляцію загальної спрямованості інтересів особистості в тих або інших конкретних сферах соціальної активності людини. Вищий рівень диспозицій особистості являє собою систему її ціннісних орієнтацій, що відповідає вищим соціальним потребам і відповідає за відношення людини до життєвих цілей і засобів їхнього задоволення. Кожен рівень диспозиційної системи виявляється задіяним у різних сферах і відповідних їм ситуаціях спілкування: у найближчому сімейному оточенні, малій контактній групі, конкретній області діяльності і, нарешті, у визначеному типі суспільства в цілому.

Таким чином, можна зробити висновок, що рівні регуляції поведінки розрізняються часткою біологічних і соціальних компонентів у їхньому змісті й походженні. Ціннісні орієнтації як вищий рівень диспозиційної системи цілком залежать від цінностей соціальної спільності, з яким себе ідентифікує особистість. Очевидно, що рівні диспозиційної системи особистості відрізняються також ступенем усвідомленості описаних регулятивних утворень. Ціннісні орієнтації визначають життєві цілі людини, виражають відповідно те, що є для неї найбільш важливим і має для неї особистісний зміст.

1.2 Самоактуалізація як складова якості життя

А. Маслоу, розглядає психологію як один із засобів, що сприяє соціальному і психологічному добробуту і пов'язує з проблематикою особистісного росту і розвитку Він наполягає на те, що адекватна і життєздатна теорія особистості повинна стосуватися не тільки глибин, але і висот, яких кожен індивідуум здатний досягти.

Маслоу вільно визначає самоактуалізацію як “повне використання талантів, здібностей, можливостей і т.п.” [74, 150]. “Я уявляю собі самоактуалізовану людину не як звичайну людину, якій щось дано, а як звичайну людину, у якого ніщо не відняте. Середня людина - це повна людська істота, з заглушеними і подавленими здібностями” [74, 91].

Спочатку дослідження А. Маслоу щодо самоактуалізації були викликані його бажанням більш повно зрозуміти двох його найбільш надихаючих вчителів. Рут Бенедикт і Макса Вертхаймера. Хоча це були дуже не схожі один на одного люди і займалися вони дослідженнями в різних областях, А. Маслоу відчував, що їм властивий деякий рівень особистого здійснення як у професійному, так і в особистому житті, що він рідко спостерігав в інших. А. Маслоу бачив у них не тільки блискучих і видатних вчених, але і глибоко здійснених, творчих людей. Він почав своє особисте дослідження, щоб постаратися знайти, що ж робить їх настільки особливими; він завів зошит для запису всіх даних, що він міг зібрати щодо їхнього особистого життя, цінностей і ін. Його порівняння Бенедикта і Вертхаймера було першим кроком у дослідженні само актуалізації, яке продовжилося все його життя.

А. Маслоу почав досліджувати самоактуалізацію більш формалізовано, вивчаючи життя, цінності і відносини людей, що здавалися йому найбільш душевно здоровими і творчими, тих, хто здавався найвищою мірою самоактуалізованим, тобто досяг більш оптимального, ефективного і здорового рівня функціонування, чим середні люди.

А. Маслоу стверджує, що більш резонно будувати узагальнення щодо людської природи, вивчаючи кращих її представників, яких тільки вдається знайти, а не каталогізуючи труднощі і помилки середніх невротиків. “Ясно, що істота з Марса, потрапивши в колонію вроджених калік, карликів, горбанів і ін., не зможе зрозуміти, якими вони повинні бути. Так що давайте вивчати не калік, а найбільш, наближених до цілісної, здорової людини особистостей. Ми знайдемо в них якісні відмінності, іншу систему мотивації, емоції, цінності, мислення і сприйняття. В деякому випадку тільки святі є людство” [68, 90].

Вивчаючи кращих з людей, можна досліджувати границі людських можливостей. Так, щоб довідатися, як швидко люди можуть бігати, потрібно досліджувати кращих атлетів і бігунів, і було б безглуздим робити “середню вибірку” з населення якого-небудь міста. Так міркує А.Маслоу, щоб вивчати психологічне здоров'я і зрілість, потрібно досліджувати найбільш зрілих, творчих, інтегрованих людей.

А. Маслоу вибирав зразки для свого першого дослідження з двох критеріїв. По-перше, це були люди, відносно вільні від неврозу й інших значних особистісних проблем. По-друге, це були люди, що найкращим чином використовували свої таланти, здібності й інші дані.

“Самоактуалізовані люди, без єдиного винятку, втягнуті в справу, що виходить за межі їхніх шкурних інтересів, у щось зовні себе" [75, 43].

Група складалася з вісімнадцяти індивідуумів: дев'яти сучасників і дев'яти історичних особистостей - Авраама Лількольна, Томаса Джефферсона, Альберта Ейнштейна, Елеонор Рузвельт, Джейн Адамі, Вільяма Джеймса, Альберта Швейцера, Олдоса Хакслі і Баруха Спінози.

А. Маслоу називає [74,153-172] наступні характеристики самоактуалізованих людей:

- більш ефективне сприймання реальності і більш комфортабельні відносини з нею;

- прийняття (себе, інших, природи);

- спонтанність, простота, природність;

- центрованість на задачі (на відміну від центрованості на собі);

- потреба в самотності;

- автономія, незалежність від культури і середовища;

- постійна свіжість оцінки;

- містичність і досвід вищих станів;

- почуття причетності, єднання з іншими (gemeіnschaflugetuhl);

- більш глибокі міжособистісні відносини;

- демократична структура характеру;

- розрізнення засобів і цілей, добра і зла;

- філософське, не вороже почуття гумору;

- самоактуалізована креативність;

- опір акультурації, трансцендирування будь-якої частки культури.

Самоактуалізація - це не відсутність проблем, а рух від минучих і нереальних проблем до проблем реальних [73, 115].

А. Маслоу відзначав, що самоактуалізовані люди, яких він вивчав, не були досконалі і навіть не були вільні від великих помилок. Сильна прихильність обраній роботі і своїм цінностям робить їх часом безжалісними в прагненні до своєї мети; робота може витісняти інші почуття або потреби. Свою незалежність вони можуть доводити до ступеня, що шокує їхніх більш конформних знайомих. Крім того, їм можуть бути властиві багато проблем середніх людей: почуття провини, тривожність, сум, внутрішні конфлікти і т.д.

“Не має досконалих людей! Можна знайти людей гарних, воістину гарних, можна знайти великих людей. Дійсно існують творці, провидці, мудреці, святі, подвижники й ініціатори. Це дасть нам можливість з надією дивитися на майбутнє нашого роду, хоча такі люди і зустрічалися рідко, і були незвичайними. І разом з тим ці ж люди можуть випробувати досаду, роздратування, бути нісенітними, егоцентричними, злими або переживати депресію. Щоб уникнути розчарування в людській природі, ми повинні спочатку відмовитися від ілюзій щодо неї” [74, 176].

В останній книзі Маслоу "Далекі досягнення людської природи" [19,222] описуються вісім шляхів, якими індивідуум може самоактуалізуватися, вісім типів поведінки, що ведуть до самоактуалізації. Це не можна назвати зразком логічно ясного мислення, але це - кульмінація міркування А. Маслоу про само актуалізацію:

1. “Насамперед , самоактуалізація означає переживання повне, живе, беззавітне, з повною концентрацією і повним всмоктуванням" [75, 45]. Звичайно ми порівняно мало усвідомлюємо, що відбувається в нас і навколо нас (наприклад, при необхідності одержати показання свідків, про якусь подію, більшість версій розходиться). Однак у нас бувають моменти підвищеного сознавання й інтенсивного інтересу, і ці моменти А. Маслоу називає самоактуалізованими.

2. Якщо мислити життя як процес виборів, то самоактуалізація означає: у кожному виборі вирішувати на користь росту. Нам часто приходиться вибирати між ростом і безпекою, між прогресом і регресом. Кожен вибір має свої позитивні і негативні аспекти. Вибирати безпечне - значить залишатися при старому і знайомому, але ризикувати стати застарілим і смішним. Вибирати ріст - значить відкрити себе новому, несподіваному досвідові, але ризикувати виявитися в невідомому.

3. Актуалізуватися - значить ставати реальним, існувати фактично, а не тільки в потенційності. Під самістю ж А. Маслоу розуміє серцевину, або есенціальну природу індивіда, включаючи темперамент, унікальні смаки і цінності. Таким чином, самоактуалізація - це научіння співнастроюватися з своєю власною внутрішньою природою. Це значить, наприклад, вирішити для себе, чи подобається тобі самому така їжа або фільм, незалежно від думок і точок зору інших.

“Не можна мудро вибирати життя, якщо ти не смієш прислухатися до себе, до власної caмості, у кожен момент життя” [75, 47].

4. Чесність і прийняття відповідальності за свої дії - істотні моменти самоактуалізації. А. Маслоу рекомендує шукати відповіді всередині, а не позувати, не намагатися добре виглядати або задовольняти своїми відповідями інших. Щораз, коли ми шукаємо відповіді всередині, ми стикаємося з своєю внутрішньою самістю.

5. Перші п'ять кроків допомагають розвити здатність “кращого життєвого вибору”. Ми вчимося вірити своїм судженням і інстинктам і діяти відповідно до них. А. Маслоу думає, що це веде до кращих виборів того, що конституційно правильно для кожного індивіда - вибору у мистецтві, музиці, їжі, як і в серйозних проблемах життя, таких як шлюб або професія.

6. Самоактуалізація - це також постійний процес розвитку своїх потенціальностей. Це означає використання своїх здібностей і розуму і “робота заради того, щоб робити добре те, що ти хочеш робити” [75, с. 48]. Великий талант або розумність - не те ж саме, що самоактуалізація. Багато обдарованих людей не змогли цілком використовувати свої здібності, інші ж, можуть бути, з середнім талантом, зробили неймовірно багато.

Самоактуалізація - це не “річ”, яку можна мати або не мати. Це процес, що не має кінця, подібний буддійському Шляху просвітління. Це спосіб проживання, роботи і відносини зі світом, а не одиничне досягнення.

7. "Пік-переживання" - перехідні моменти самоактуалізації" [75, 47]. Ми більш цілісні, більш інтегровані, більше усвідомимо себе і світ у моменти “піку”. У такі моменти ми думаємо, діємо і почуваємося найбільш ясно і точно. Ми більше любимо й у більшому ступені приймаємо інших, більш вільні від внутрішнього конфлікту і тривожності, більш здатні конструктивно використовувати чашу енергії.

8. Подальший крок самоактуалізації - це виявлення своїх “захистів” і робота відмови від них. Нам потрібно краще усвідомлювати, як ми спотворюємо образи себе й образи зовнішнього світу за допомогою репресій, проекцій і інших механізмів захисту.

Отже, самоактуалізація - це не відсутність проблем, а рух від минучих і нереальних проблем до проблем реальних. Люди, які діють згідно їхніх уподобань, які розвивають себе, здійснюють, більш щасливі, більш досягають у житті, більш ефективні на роботі.

В своїх книгах Еріх Фромм порушує питання про те, чи є свобода психологічною проблемою. Розглядаючи фашистські режими і відзначаючи той факт, що "у Німеччині мільйони людей відмовилися від своєї свободи з таким же запалом, з яким боролись за нього", Фромм робить висновок: "якщо на свободу нападають в ім'я антифашизму, погроза не стає меншою, ніж при нападі самого фашизму" [52,15], припускаючи під фашизмом диктатуру типу італійської або німецької. Крім того, для результативної боротьби з фашизмом необхідно розуміти його сутність, боротьба ж без розуміння неадекватна і марна.

Далі Е. Фромм вводить поняття адаптації. Статична адаптація являє собою появу нових звичок, характер же людини залишається при цьому незмінним. Динамічну адаптацію Е. Фромм пояснює на прикладі дитини, що підкоряється строгому батькові. Подавлена ворожість, що може розвитися стосовно батька, стає динамічним фактором характеру. Вона може підсилити страх дитини перед батьком і привести тим самим до ще більшого підпорядкування; може викликати безпредметний бунт проти життя взагалі.

Далі Е. Фромм порушує питання про те, що змушує людей пристосовуватися майже до будь-яких умов життя і про границі цієї пристосованості. Відповідаючи на ц запитання, він виділяє придбані потреби (споконвічно не властиві людині) і потреби фізіологічні (обумовлені людською природою). Для задоволення потреб, людина повинна трудитися, умови ж її роботи визначаються тим суспільством, у якому вона народилася. Два фактори - потреба жити і соціальна система - не можуть бути змінені окремим індивідом і саме вони визначають розвиток тих його рис, що мають велику пластичність [52, 25]. Крім фізіологічних потреб існує потреба зв'язку з навколишнім світом, не зв'язана з фізичним контактом, незадоволення якої (моральна ізоляція) приводить до виникнення психічних розладів.

По Фромму, існує ще одна причина, що обумовлює необхідність приналежності до суспільства: суб'єктивне самопізнання [52, 27]. Здатність мислити дозволяє людині усвідомити себе як індивідуальну істоту; усвідомлюючи свою окремість, неминучість хвороб і старості, людина не може не почувати свою незначимість у порівнянні з навколишнім світом. Якщо людина не має можливості віднести себе до якоїсь системи, яка б направляла її життя і додавала їй зміст, її переповняє сумнів, що у підсумку паралізує її здатність діяти, тобто жити. Основні положення соціальної психології Е.Фромма полягають у тому, що:

а) людина є продукт історичної еволюції в синтезі з вродженими законами, але не те або інше окремо ;

б) у людини існують фізіологічні потреби і їй властиво уникати моральної самотності;

в) у процесі динамічної адаптації в індивіда розвивається ряд стимулів, що мотивують його почуття і дії;

г) прагнення до задоволення цих нових потреб стає силою, що впливає на процес суспільного розвитку [52, 28].

Головна ідея, по Фромму, що він закладає в основу свого дослідження, полягає в наступному: "Людина переростає свою первісну єдність із природою і з іншими людьми, людина стає "індивідом" - і чим далі заходить цей процес, тим категоричнніше альтернатива, що встає перед людиною. Вона повинна зуміти возз'єднатися зі світом у спонтанності любові і творчої праці або знайти собі якусь опору за допомогою таких зв'язків з цим світом, що знищують її природу й індивідуальність" [52, 29].

Також Е. Фромм обговорює концепцію, необхідну для аналізу питання про те, що є свобода для сучасної людини. Цією концепцією є твердження про те, що сврбода визначає людське існування як таке, причому поняття свободи прогресує разом з ступенем усвідомлення людиною себе самої, як незалежної й окремої істоти. Зв'язок, що існує між індивідом і зовнішнім світом, що існує до того моменту, як процес індивідуалізації приводить до повного відокремлення індивіда, Е. Фромм називає "первинними вузами", протиставляючи їх тим новим зв'язкам, що з'являються після звільнення від первинних вуз. Як приклад він приводить дитину, пов'язану з матір'ю перші роки життя, зв'язок первісної людини з плем'ям і з церквою і станом, до якого вони належать [52, 31].

Звільненню від первинних зв'язків супроводжує процес усвідомлення дитиною своєї індивідуальності і виникнення ряду фрустраций, що ще більше прискорює перехід. Крім заміни одних зв'язків іншими, на думку Е. Фромма, у дитини в міру росту, розвивається прагнення до свободи і незалежності. Для з'ясування характеру цього прагнення автор розглядає два аспекти процесу зростаючої індивідуалізації: розвиток і інтеграція фізичної, емоційної й інтелектуальної сфери - розвиток особистості, обумовлений в основному соціальними умовами. Другий аспект- зростаюча самітність, що супроводжує звільненню від первинних вуз, що забезпечували раніш фундаментальну єдність з навколишнім світом і відчуття повної безпеки. Виникаюче прагнення побороти почуття самітності приводить у нормі до утворення нових зв'язків, відмінних від первинних: спонтанних зв'язків з людьми і природою [52, 32]. Однак існує небезпечне відхилення, що полягає в тому, що індивід, активно не бажає будувати нові зв'язки, прагне повернутися до колишніх, а оскільки це фізично неможливо, подібне підпорядкування приводить до розвитку в дитини ворожості і бунтівливості, спрямованих проти людей, від яких вона продовжує залежати.

Розрив між процесом індивідуалізації, що відбувається автоматично і процесом розвитку особистості, що стримується з психосоціальних причин, призводить, по Е. Фромму, до сильного почуття ізоляції, що запускає в роботу психічні механізми, названі автором механізмами втечі. Далі, зіставляючи ступінь розвитку інстинктів у тварин і в людини, Е. Фромм приходить до висновку про те, що людське існування і свобода нероздільні з самого початку [52,37], розуміючи під свободою негативну свободу від інстинктивної зумовленості дій. По Е. Фромму, саме біологічна недосконалість людини привела до появи цивілізації. Зв'язок між людиною і свободою добре відбито в біблійному міфі про вигнання з раю. Порушення встановленого порядку є, по суті, актом свободи - першим людським актом взагалі. Таким чином, акт свободи (непокори) прямо пов'язується з початком людського мислення. Процес розвитку свободи носить, по Е. Фромму, діалектичний характер: з одної сторони - це розвиток людини, з іншої -посилення ізоляції, що призводить до росту почуття безсилля.

У сучасного суспільства, на думку Е. Фромма, склався погляд на проблему свободи, що полягає в тому, що захист завойованої свободи від сил, що на неї посягають необхідна річ [52,96]; в той час як необхідно домагатися свободи, що дозволяє реалізувати особистість, повірити в себе й у життя взагалі. Капіталізм не тільки звільнив людину від традиційних вуз, але і вніс великий вклад у розвиток позитивної свободи; з іншого боку, капіталізм зробив людину ще більш самотньою, ізольовану, піддану почуттю незначимості і безсилля. Навчання Реформації визначили процес знищення зв'язків між окремими індивідами через принцип приватної ініціативи: у католицизмі відношення до бога засновано на приналежності до церкви, протестантство залишило індивіда один на один з богом, віра Лютера носила суб'єктивний характер, Кальвін же пропагував переконаність у порятунку, що носив настільки ж суб'єктивний характер. "Індивідуалістичне відношення до бога було психологічною підготовкою до індивідуалізму людини в мирному житті" [52, 98].

Разом з самоствердженням індивіда капіталізм приніс з собою самозаперечення й аскетизм: метою життя стала економічна діяльність, фінансовий успіх і матеріальна вигода. Принцип роботи заради нагромадження капіталу об'єктивно зіграв велику позитивну роль у розвитку людства - саме ріст продуктивних сил дозволяє представити таке майбутнє, пише Е. Фромм, у якому припиниться боротьба за задоволення самих насущних матеріальних нестатків, - але суб'єктивно він змусив людину працювати на чужі цілі і підсилив у неї почуття особистої незначимості і безсилля.

Мислення Лютера і Кальвіна засновано на припущенні, що егоїзм і любов до ссебе - поняття ідентичні і виключають любов до іншого. Однак, по Е. Фромму, тут допускається помилка. "Любов не створюється якимсь специфічним об'єктом, а є постійно присутнім фактором всередині самої особистості, що лише "приводиться в дію" визначеним об'єктом. Як ненависть - це жагуче бажання знищити, так і любов - жагуче ствердження "об'єкта"; це не афект, а внутрішнє споріднення й активне прагнення на щастя, розвиток і свободи об'єкта любові" [52,102-103]. Егоїзм, по Е.Фромму, - не любов до себе, а протилежність: вид жадібності. Люди такого типу не в захваті від самих себе, у глибині душі вони себе ненавидять.

Панування ринку у всіх суспільних і особистісних відносинах привело до того, що усі вони перейняті байдужістю. Люди стають об'єктами маніпуляцій, інструментами. Таким же стало і відношення до праці: виробник не зацікавлений у своїй продукції, він робить те, що забезпечує максимальний прибуток від вкладеного капіталу. Однак найбільш сильний ефект "обьєктизації" проявився у відношенні індивіда до самого себе: особистість стала товаром, що продається і купується за законами ринку. Ринок вирішує, скільки в даний момент коштують ті або інші якості, і якщо людина не має якостей, що користуються попитом, то вона нічого не коштує, як і товар, що не користується попитом. Таким чином, впевненість у собі перетворюється у відображення того, що думає про даного індивіда ринок. Попит є - індивід вважає себе "кимось", попиту нема - і він у власних очах ніхто. З числа інших факторів, на які спиралося "я", Е. Фромм називає престиж і владу, а вже для того, у кого не було ні того, ні іншого, джерелом особистого престижу ставала родина.

"Усвідомити почуття власного безсилля складно, тому людина ховає його під рутиною своїх повсякденних справ. Але самітність, страх і розгубленість залишаються. Терпіти їхній вічно неможливо, тому якщо люди не в змозі перейти від свободи негативної до свободи позитивної, вони намагаються позбутися від неї взагалі. Головні шляхи, по яких відбувається втеча від свободи - це підпорядкування вождеві, як у фашистських країнах, і змушена конформізація, що переважає в нашій демократії" [52, 118].

Фроммовский психоаналіз заснований на спостереженні індивідів і наступному переносі отриманих результатів на соціальні групи. Більш того, для цього необхідним є вивчення явищ, що спостерігаються в невротиків, тому що, по Е.Фромму, ці явища не відрізняються в принципі від явищ, що спостерігаються в нормальних людей, тільки протікають вони більш гостро. Нормальна людина у Фромма - людина, здатна відігравати соціальну роль, відведену їй в суспільстві і здатна брати участь у відтворенні суспільства, тобто здатна створити родину. У класичній же психології нормальною вважається людина, яка добре пристосована до життя в суспільстві. Але оскільки гарна пристосованість досягається найчастіше шляхом відмовлення від власної особистості, і, навпаки, безуспішні спроби врятувати індивідуальність приводять, як правило, до появи невротичних симптомів, виходить, що людина, нормальна у змісті пристосованості, часто менш здорова у змісті людських цінностей. Суспільство не може бути невротичним у змісті невиконання індивідами своїх соціальних функцій, воно б просто не змогло існувати, інша справа - невротичність суспільства з погляду людських цінностей. Психологічні механізми, розглянуті Е.Фроммом, є механізми втечі від свободи, що виникають з непевності ізольованого індивіда. Така ситуація складається, як правило, у суспільствах, несприятливих для людського щастя і самореалізації [52, 121-122].

При порушенні зв'язків, що забезпечують впевненість, у індивіда є два шляхи. Спонтанно зв'язати себе з навколишнім світом через любов і працю, через прояв усіх своїх здібностей, знаходячи в такий спосіб єдність з людьми, світом і самим собою, не відмовляючись від незалежності свого "я" - у термінах Е. Фромма це шлях, що веде до позитивної свободи. Другий -відмовлення від волі в спробі подолання самітності. Цей шлях, шлях до негативної свободи, не в силах забезпечити індивідові колишнє єднання і спокій, тому що відокремленість від минулого неминуча; шлях цей пов'язаний з відмовленням від своєї індивідуальності, він пом'якшує тривогу і робить життя терпимим, але проблеми не вирішує. При обранні останнього шляху життя перетворюється в автоматичну діяльність, що не має мети і нездатне дати результат [52, 123-124].

Отже, за Е. Фроммом задоволеність життя забезпечується необхідністю домагатися позитивної свободи, що дозволяє реалізувати себе, повірити в себе й у життя взагалі.

Загально планетарні інтеграційні проценси, які відбуваються в наш час, дозволяють вести мову не про єдині принципи світогляду якогось окремого суспільства, а про формування єдиних світоглядних основ розвитку всього людства в загальпланетарних масштабах. Безумовно, в основі сучасної системи світоглядних цінностей лежать, як і завжди, екзистенціальні проблеми людського буття, а тому основним принципом формування може бути пріоритетність рішення глобальних проблем людства, що означає підпорядкування усіх видів нашої діяльності цій меті. Суть таких проблем - у взаємовідносинах людини і природного оточення, тому мова може йти про радикальні зміни в способах взаємодії суспільства і природи і про пов'язані з цим перестроювані процеси в социальному організмі, необхідних для гармонійності даних відносин. Отже, в основі світоглядних - лежить потреба зміни соціальних структур і соціальної діяльності і напрямку їхньої погодженості з природним оточенням, що дозволить людству вирішити основні свої проблеми і розкриє перед ними нові, глобальні перспективи розвитку.

На відміну від стихійних природних процесів, формування нових світоглядних основ розвитку людського суспільства пов'язано з свідомою діяльністю людей, і є плодом свідомого осмислення й узагальненням історичного досвіду. Тому варто підкреслити, що нинішня ноосферно-екологічна світоглядна парадигма виникла на основі розвинутих філософських і наукових традицій.

У сучасних умовах розробка екзистенціальних і світоглядних проблем взаємодії людини і природи була тісно пов'язана з розвитком природничих наук і філософською рефлексією над їх даними. Починаючи з Шарля Луі Монтеск'є ця проблема стала традиційною й у природознавстві, і у філософії. Значний внесок у її розробку внесли Ч. Лайель. К. Риттер. А. Гумбольдт. Останнього можна вважати предтечею сучасного екологічного світогляду, оскільки саме А. Гумбольдту належить ведуча роль у розробці системного і еволюційного підходу до розуміння розвитку людства. Він ввів у науковий оборот поняття "сфера життя" і "сфера розуму", від яких залишався всього лише один крок до сучасних навчань про біосферу і ноосферу.

Потрібний був синтез всіх емпіричних даних, досягнень науки і філософських узагальнень для додання цілісності, системності, логічно обґрунтованої послідовності новій світоглядній парадигмі розвитку суспільства. Загалом це було здійснено в навчанні про ноосферу, яка розроблена В.І. Вернадським.

В.І. Вернадський здійснив синтез природних, соціальних і філософських знань, що дозволило йому вирішувати проблему людського буття і соціального розвитку в контексті розробки проблеми глобальної діяльності людини як природного фактора розвитку, що призводить до змін природного середовища загальнопланетарного масштабу. Появу життя В. І. Вернадский пов'язував з закономірним розвитком світу: "Життя є не випадковим явищем в світової еволюції, а тісно з ним зв'язаним наслідком" [29, 141]. Те ж стосується і розуму: "Очевидно, що існують визначені напрямки в палеонтологічній еволюції організованих істот, і що поява в біосфері розуму, свідомості, що спрямовує волю - цих основних проявів людини - не може бути випадковим" [29, 144].