Російська православна церква в XVII столітті
Російська церква: від хрещення Русі до середини XVII ст. Розкол російської православної церкви. Помилкові реформи патріарха Никона. Протопоп Авакум, позбавлення старообрядної церкви єпископів. Введення троєперстія на вічні часи як великого догмату.
| Рубрика | Религия и мифология |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 20.06.2009 |
| Размер файла | 29,2 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
19
Зміст
- Вступ
- 1. Російська церква: від хрещення русі до середини xvii століття
- 2. Розкол російської православної церкви в xvii в.
- 2.1 Реформи патріарха Никона
- 2.2 Старообрядність
- 2.3 Протопоп Авакум
- Висновок
Вступ
Історія російської православної церкви налічує вже більше тисячі літ. Земля Російська переживала важкі роки, але духовні пастирі підтримували народ російський словом і справою. Знала Росія і татар і шведів і німців. да кого тільки вона не знала! Але завжди поряд з селянином, боярином, князем або імператором був духовний наставник, який направляв його на шлях істинний, недаремно протягом багатьох століть слова `російський ” і “православний" були синонімами.
Російська православна церква, без сумніву, є найкрупнішою православною організацією в нашій країні. Актуальність даної теми полягає в тому, що саме в XVII столітті відбулися найзначніші потрясіння Російської православної церкви, коли відбувся розкол, який наклав свій відбиток на всю історію, що залишилася, в релігієведенні. В літературі під розколом мають на увазі релігійно-суспільний рух, що привів до відділення від Російської православної церкви старообрядності.
До середини XVII століття нагромадилися і стали очевидними розбіжності з сучасною грецькою церковною практикою і виникли питання з приводу обрядів Російської православної церкви. Особливо гарячі суперечки виникли ще в XV столітті про "аллилуйе" і "посолонном ходіння" (від слова "посолонь" - по сонцю). А в XVI столітті була з очевидністю помічена безліч розбіжностей і недогляду в церковних книгах, особливо в перекладах богослужебних текстів: одні перекладачі погано знали грецьку мову, інші - російський. На Стоголовому Соборі 1551 року, проведеному з метою введення одноманітності в церквах, вирішено було виправляти книги, звіряючи їх з "добрими перекладами", але відсутність єдиного підходу привела до ще більших спотворень тексту. Однією із спроб введення одноманітності в богослужебних книгах було також відкриття в Москві друкарні, але разом з кількістю видаваних книги росло і число помилок.
Серед церковних діячів, стурбованих плутаниною в книгах, а також падінням авторитету духівництва, особливою активністю відрізнявся протопоп Благовещенського Собору в Московському Кремле, духівник і наставник юного царя Олексія - Стефан Воніфатьев. Навкруги нього в кінці сорокових років сімнадцятого століття склався "кружок ревнителів стародавнього благочестя". До його складу увійшли видні церковні діячі: майбутні вороги Никон і Авакум, настоятель Московського Казанського собору Іоанн, царський постельничий Федір Ртіщев і інші.
1. Російська церква: від хрещення русі до середини xvii століття
Хрещення Русі в 988 році при святому рівноапостольному великому князі Володимирі було найбільшою подією нашої історії. З часу св. князя Володимира російська Церква протягом більше 600 років розширялася і процвітала, перебуваючи в єдності і мирі.
Управління російською Церквою спочатку знаходилося в Києві. На чолі церкви стояв митрополит. Першими митрополитами на Русі були греки, які присилалися з Константинополя грецькими патріархами. Пізніше російські митрополити сталі обиратися собором російського духівництва і їздили до Константинополя для ухвалення поставки від грецького патріарха. Київський митрополит ставив єпископів на найважливіші російські міста.
При св. митрополиті Петрові кафедра митрополита була встановлена в Москві.
З 1448 р. російські митрополити сталі обиратися собором російського духівництва, без твердження і поставки візантійським патріархом. Таким чином, російська Церква придбала незалежність від грецької.
При митрополиті Іоні відбулося відділення південно-західної російської Церкви від північно-східної. Литовські князі з незадоволенням дивилися на залежність духівництва і населення їх земель від московського митрополита. Так утворилися дві російські митрополії: одна управляла північно-східною частиною Росії, інша - південно-західним краєм. Південно-західна церква незабаром підпала під вплив католицтва. Російська ж православна Церква з центром в Москві, Церква незалежної, сильної, міцніючої держави, зберегла чистоту православ'я.
В 1551 р. при царі Іоанні Грізному в Москві відбувся знаменитий церковний собор, що отримав назву “Стоголовий", оскільки збірка його ухвал складалася із ста глав. Цей собор захистив стародавньо візантійські православні традиції, що збереглися на Русі, від проникаючих з-за кордону нових релігійних віянь. Собор погрозив строгими церковними покараннями тим, хто осмілився б порушити правила святих апостолів, спотворювати або відмітати старі обряди і перекази св. Церкви.
В 1589 р. до Москви приїхав східний патріарх Ієремія; російська Церква використовувала для установи в Росії патріархії. В той же рік митрополит московський Іов був зведений в сан всеросійського патріарха.
Десять століть Російська Православна Церква соборно славить Творця, скоює з роду в рід рятівну проповідь Божественного навчання. Увінчаний Хрестом, символом перемоги життя над смертю, храм православний представляє перед нами як будинок молитви... В ньому собор віруючих оточений собором святих, образи яких ми бачимо в розписах і на іконах. В цій єдності видимого і невидимого повнота Церкви, її фортеця і сила. Храм - хранитель тисячолітньої історії Російської Православної Церкви і історії Російської святості. Молитвами і працями святих і праведників, подвижників і догідників Божих, в землі Російської що просяяли, затверджувалася, зміцнювалася і зростала Російська Церква. Кожний з них відзначений особливою Божою благодаттю, кожний ніс в собі чесноти і кращі національні риси нашого народу
Абсолютно по-новому, більш широким потоком вливаються і глибше проникають в життя християнської Русі блага візантійської християнської культури. Вічні основи європейської культури, ті античні, римські і еллінські початки, хранителькою яких була Візантія, відкривається Русь разом із сприйнятим з Візантії християнством. З ним Русь сприймає з Візантії першооснови богословської і філософської думки, перші елементи утвореної, літератури і мистецтва, основні правові норми і політичні ідеали. Тут початок того процесу, який прославивши Русь, підготував її до ухвалення великої християнської спадщини, а пізніше, після падіння старої імперії, поставив Московське царство на чолі православного світу. Трінадцатіглавий Софійській собор в Києві був споруджений в першій половині XI століття в період розквіту Київської Русі при великому князі Ярославі Мудрому.
В Київській Русі, де піднялися до неба храми і затвердилася православна віра, з'явилися і перші її подвижники. Вселившись до печери на горбі Київському і засвітивши Господові свічку в підземному храмі, вони поклали початок чернечому подвигу, а заснована ними і прославлена в подальші століття Києво-Печерська Лавра стала головною святинею Православ'я в Київській Русі.
Богослужіння і книги Священного Писання, на відміну від Заходу, Русь, завдяки подвигу слов'янських першовчителів святих Кирила і Мефодія, спочатку отримала на рідній, зрозумілій мові, перекладеним з грецького.
А, як відомо з історії, перші святі як би указують, перетворять шлях свого народу. Так, в X столітті був передбачено століття XX, коли Російська Православна Церква, мільйони вірних її чад добровільно і з лагідністю вчинили свій хресний шлях на голгофу. І перші рятували останніх, бо не буває марною перед Богом кров християнських мучеників. Подвиги святих і подвижників завжди протистояли навколишньому злу. З перших століть християнства на Русі вони указували собою той шлях християнського упокорювання, терпіння і любові, який був необхідний в що почалися в XII столітті розбратах і князівських усобицях.
Татаро-монгольська нашестя вогненним смерчем промайнула над християнською Руссю. Російські князівства, молоді російські міста, розкидані на величезних просторах, стали жертвою і здобиччю жорстоких завойовників. Героїчний опір всього російського народу не врятував його від поневолення, але саме Русь в Батиєвому нашесті 1237 року прийняла на себе всю нищівну потужність татаро-монгольської нашесті і стала заслоном на шляху подальшого шляху Орди до Європи. Русь була разгромлена, але не загинула. Що ж допомогло народу вижити? Терпіння, віра і гаряча молитва Рятівнику, Богоматері і Святим. І усвідомлення своєї вини перед Богом. І всенародне покаяння принесло свої плоди. На початку XIV століття глава Російської Церкви зробив малу тоді Москву церковною столицею, провидя її велике майбутнє. Москва стає спільноруським центром при князі Дмитрові Донському.
Святість як би розлилася вшир по всій російській землі. Князівська влада продовжувала підбирати під одну державну руку нові долі, а добровільна духовна місіонерка сполучала їх внутрішньою єдністю. Народ століттями йшов під заступництво монастирів і святих стариків, здатних захистити від неправедності.
Іконопісаніє було особливо широке поширено серед ченців. Іконописець ставав як би проповідником волі Божої, яка залучає нас Горнему миру через красу Святого Образу. Написання ікони є Богослужіння, яке супроводиться строгим постом і безперестанною молитвою.
Російська Православна Церква, будучи найбільшою і значною серед Православних Церков, стала природним оплотом Уселенського Православ'я. Пам'ятником самосвідомості стала вся російська культура того часу, з його соборами, монастирями, палатами, соборним живописом. Символом Російської Церкви стає в цей час Успенський Собор.
На честь підкорення Казанського ханства на Червоній площі був споруджений храм Покриву пресвятої Богородиці, увінчаний Мавританії, індійській, китайськими куполами. А над ними - купол російський.
Духовне зростання Російської Церкви і зміцнення Московської держави привели до ідеї зародження патріаршества.
В тривогах починався XVII вік. Як страшні знамення пройшли по всій Русі голод і мор. В цей смутний час Патріархи сталі єдиною опорою в державі, що гинула без твердої влади.
В 1619 році Патріархом Московським і вся Русі був вибраний, що повернувся з десятилітнього полонення митрополит Філарет - батько першого царя з династії Романових Михайла, всенародно вибраного на Земському Соборі в Москві. Багато святих і подвижників потрудилися на християнській ниві, перш ніж виникли чудові і величні пам'ятники Пскова і Новгорода, Костроми і Ярославля, Суздаля і Ростова Великого...
2. Розкол російської православної церкви в xvii в.
2.1 Реформи патріарха Никона
Патріарх Никон вступив на московський патріарший престол в 1652 році. Ще до зведення в патріархи він зближувався з царем Олексієм Михайловичем. Разом вони і задумали переробити російську Церкву на новий лад: ввести в ній нові чини, обряди, книги, щоб вона у всьому була схожа на сучасну їм грецьку церкву, яка давно вже перестала бути цілком благочестивою.
Почав він із зміцнення власної влади. Никон мав характер жорстокий і упертий, тримав себе гордо і неприступно, називаючи себе, за прикладом римського тата, “крайнім святителем", титулувався “великим государем" і був однією з найбагатших людей Росії. До архієреїв він відносився гордовито, не хотів їх називати своїми братами, жахливо принижував і переслідував решту духівництва. Всі страшилися і тріпотіли перед Никоном.
Реформа почалася порчей книг. За старих часів не було друкарень, книги переписувалися в монастирях і при єпископських дворах особливими майстрами. Ця майстерність, як і іконопісаніє, почитало священним і виконувалося старанно і з благоговінням. Російський народ любив книгу і умів її берегти як святиню. Щонайменший опис в книзі, недогляд або помилка вважалися великим гріхом. От чому що збереглися до нас численні рукописи старого часу відрізняються чистотою і красою листа, правильністю і точністю тексту. В стародавніх рукописах важко зустріти помарки або закреслення. В них було менше описок, ніж в сучасних книгах друкарських помилок. Помічені в колишніх книгах істотні погрішності були усунені ще до Никона, коли в Москві почав діяти Друкарський Двір. Виправлення книг велося з великою обережністю і обачністю.
Інакше стало при патріарху Никоні. На соборі в 1654 р. було вирішене виправляти богослужебні книги по стародавніх грецьких і стародавніх слов'янських, на самій же справі виправлення проводилося по нових грецьких книгах, надрукованих в єзуїтських друкарнях Венеції і Парижа. Про ці книги навіть самі греки озивалися як про спотворені і хибили.
За зміною книг послідували і інші церковні нововведення. Найпомітнішими нововведеннями були наступні:
замість двуперстного хресного знамення, яке було прийняте на Русі від грецької православної церкви разом з християнством і яке є частиною святоапостольского переказу, було введене триперстіє.
в старих книгах, у згоді з духом слов'янської мови, завжди писалося і вимовлялося ім'я Рятівника “Ісус", в нових книгах це ім'я було перероблено на грецизіроване 'Ісус ".
в старих книгах встановлено під час хрещення, вінчання і освячення храму робити поводження по сонцю на знак того, що ми йдемо за Солнцем-Хрістом. В нових книгах введено поводження проти сонця.
в старих книгах, в Символі Віри (8 член), читається: “І в Духу Святаго Господа Істіннаго і Жівотворящаго”, після ж виправлень слово “Істіннаго” було виключено.
замість сугубої, тобто подвійної алілуйя, яку творила російська церква із стародавніх часів, була введена трегубая (тобто потрійна) алілуйя.
божественну літургію у Візантії, а потім і в Стародавній Русі скоювали на семи просфорах; нові “редактори” ввели п'ятbпросфоріє, тобто дві просфорыи виключили.
Никон і його помічники зухвало зробили замах на зміну церковних встановлень, звичаїв і навіть апостольських переказів російської православної Церкви, прийнятих при Хрещенні Русі. Ці зміни церковних узаконень, переказів і обрядів не могли не викликати різку відсіч з боку російських людей, свято що берегли стародавні святі книги і перекази. Окрім самого псування книг і звичаїв церковних, різкий опір в народі викликали ті насильні заходи, за допомогою яких Никон і підтримуючий його цар насаджували ці нововведення. Жорстоким гонінням і стратам піддавалися російські люди, совість яких не могла погодитися з церковними нововведеннями і спотвореннями. Багато хто вважав за краще померти, ніж зрадити віру своїх батьків і дідів.
Троєперстіє було явною новиною. Воно незадовго до Никона з'явилося у греків, вони ж привезли його і до Росії. Жоден святий батько і жоден стародавній собор не свідчать про троєперстії. Тому російські люди не хотіли його приймати.
Але Никон ні з якими доводами не думав вважатися. Він почав свої реформи не з благословення Божого, а з проклять і анафеми.
В книзі “Скрижаль" він додав нові засудження. В “Скрижалі" зраджені прокляттю і анафемі православні християни і за те, що сповідають в символі віри Духу Святого Істинним. В єстві, Никон і його помічники прокляли російську Церкву за абсолютно православне сповідання віри і за стародавні церковні перекази.
Діяльність Никона зустріла сильну протидію з боку ряду духовних діячів того часу: єпископа Павла Коломенського, протопопів Авакума Петрова, Іоанна Неронова, Данила з Костроми, Логгина з Мурома і інших. Вожді релігійної опозиції користувалися в народі величезною пошаною за високі особисті якості. Вони сміли говорити правду в очі сильним миру цього, аніскільки не піклувалися про свої особисті вигоди, служили Церкві і Богу зі всією відданістю, щирою і полум'яною любов'ю.
Вірні і стійкі поборники церковної старизни незабаром піддалися жорстоким мукам і стратам. Першими мучениками за праву віру були протопопи Іоанн Неронов, Логгин, Данило, Авакум і єпископ Павло Коломенській. Вони були вислані з Москви в перший же рік реформаторської діяльності Никона (1653-1654 рр.).
Прямо на соборі патріарх Никон власноручно побив єпископа Павла, зірвав з нього мантію і велів негайно відправити його до посилання. В далекому північному монастирі єпископ Павло був підданий важким мукам і, нарешті, таємно убитий.
Народ говорив, що на первосвятительском престолі засів кат і вбивця. Всі тріпотіли перед ним, і ніхто з єпископів вже не посмів виступити з мужнім словом викриття. Боязко і мовчазно вони погоджувалися з його вимогами і розпорядженнями. Ті ж, хто не міг переступити через свою совість, але не були в силах чинити опір, постаралися відійти від справ.
На жаль, серед російського духівництва середини XVII в. виявилося значне число людей малодушних, що не посміли суперечити жорстокому начальству. Тому головним супротивником Никона був народ церковний: прості ченці і миряни, кращі, духовно сильні і зраджені сини Православ'я. Таких було немало, навіть, ймовірно, більшість. Старообрядність із самого початку була народною вірою.
Никон пробув на патріаршому престолі сім років. Своїм владолюбством і гордістю він зумів відштовхнути від себе всіх. Відбувся у нього розрив і з царем. Патріарх вторгався в справи держави, возмечтал навіть стати вищим за царя і повністю підпорядкувати його своїй волі. Олексій Михайлович став обтяжуватися своїм “ собінним другом", охололий до нього.
Тоді Никон задумав впливати на царя загрозою, що йому раніше вдавалося. Він вирішив публічно відректися від патріаршества, розраховувавши на те, що цар буде зворушений його зреченням і стане упрохувати не покидати первосвятительський престол. Це стало б добрим мотивом відновити і усилити свій вплив на царя.
Проте Никон жорстоко помилився в своїх розрахунках. Цар, дізнавшись про відхід патріарха, не став утримувати його. Никон же, сховавшись у Воскресенському монастирі, став чекати реакції царя. Він як і раніше тримав себе владно і самовільно: скоював висвячування, засуджував і проклинав архієреїв. Але марне очікування його зробило жорстоким настільки, що він навіть зрадив прокляттю царя зі всім його сімейством.
Примиритися з своїм новим положенням як тільки монастирський мешканець він, зрозуміло, не міг. Никон спробував знову повернутися до патріаршої влади. Одного разу вночі він раптово приїхав до Москви в Успенський собор під час богослужіння і послав повідомити царя про свій приїзд. Але цар до нього не вийшов. Роздратований Никон повернувся в монастир.
Втеча Никона з патріаршого престолу внесла новий розлад в церковне життя.
В цей час до Москви з підробленими грамотами прибув таємний єзуїт грецький “митрополит" Паїсий Лігарід. Цій спритній і виверткій людині була доручена справа Никона. Паїсий відразу став на чолі російських церковних справ. Він заявив, що Никон “повинен бути проклятий як єретик”, і що для цього потрібно скликати в Москві великий собор за участю східних патріархів.
Почався суд над Никоном. Собор визнав Никона винен в самовільній втечі з кафедри і в інших злочинах. Патріархи називали його “брехуном", “обманщиком”, “мучителем", “вбивцею”, порівнювали з сатаною, говорили, що він “навіть гірше за сатану", визнали його єретиком за те, що він наказав не сповідати злодіїв і розбійників перед смертю. Никон не залишився у боргу і обзивав патріархів “самозванцями", “турецькими невільниками”, “бродягами", “продажними людьми” і т.п. Врешті-решт, собор позбавив Никона священного сану і зробив простим ченцем.
Після зміни своєї долі Никон сам змінив по відношенню до своїх реформ. Ще, будучи на патріаршому престолі, він іноді говорив, що “старі служебники добрі" і по них “можна служити службу Божію". Пішовши ж з престолу, він став видавати в монастирі книги згідні із старопечатными. Цим поверненням до старого тексту Никон як би виніс суд над власною книжковою реформою, визнавши її непотрібною і даремною.
Никон помер в 1681 р., не примиреним ні з царем, ні з архієреями, ні з Церквою.
2.2 Старообрядність
Позбавивши владу Никона, собор вибрав на його місце нового патріарха, Іоасафа, архімандрита Троїце-Сергієвої лаври. Потім приступили до рішення питань, викликаних церковною реформою.
Реформа була вигідна багато чим. Східним патріархам вона була вельми корисна, оскільки проводилася у згоді з грецькими новими книгами і закріплювала їх верховенство в питаннях віри і затверджувала духовний авторитет, на той час на Русі що зблякнув. Державна влада теж бачила свою геополітичну вигоду в реформі.
І Ватикан в реформі православної Церкви теж мав свій інтерес. До Москви наїхала безліч українських і грецьких ченців, вчителів, політиків і різних ділків. Всі вони були в сильному ступені заражені католицизмом, що не перешкодило їм, а може бути, навіть, і допомогло, придбати великий вплив при царському дворі.
Собор схвалив книги нового друку, затвердив нові обряди і чини і наклав страшні прокляття і анафему на старі книги і обряди. Двоєперстіє собор оголосив єретичним, а троєперстіє затвердив на вічні часи як великий догмат. Прокляв і тих, хто скоюватиме службу по старих книгах.
Щоб примусити російський благочестивий народ прийняти нову віру, собор поблагословив піддавати неслухів соборних визначень найтяжчим стратам: ув'язнювати їх у в'язниці, засилати, бити яловичими жилами, відрізувати вуха, носи, вирезивать мови, відсікати руки. Всі ці діяння і визначення собору внесли ще більшу смуту в розум російських людей і усугубляли церковний розкол.
Сучасна новообрядчеська церква визнала помилку, зроблену колишнім патріархом Никоном і собором 1666-67 рр., що привела до трагічного розділення російської Церкви.
Протягом 15 років після собору йшли сперечання між прихильниками старої віри і нової, між представниками стародавньої народної Церкви і представниками нової, царської. Протопоп Авакум слав царю Олексію Михайловичу одне послання за іншим і закликав його до покаяння. Цей протопоп-багатир гаряче і натхненно переконував царя, що в стародавньому православ'ї, яке так неприхильно проклятий собором, немає нічого єретичного.
Царя просили призначити всенародне змагання з духовними властями: хай бачать і чують все, яка віра істинна - стара або нова, але Олексій Михайлович не слухав. Після його смерті царський престол зайняв його син Феодор Олексійович. Захисники і сповідувачі стародавніх церковних переказів звернулися до нового царя з гарячим благанням “повернутися до віри благочестивих і святих предків". Але і це благання не мало успіху.
На все чолобитні церковних пастирів, що жадали миру і єдності церковного, уряд відповідав посиланнями і стратами. Страти послідували негайно ж після собору.
За наполяганням нового патріарха Іоакима пустозерські страждальники були зраджені спалюванню. Коли вогонь загаснув, народ кинувся збирати святі кістки, щоб рознести їх потім по всій російській землі. Муки і страти скоювалися і в інших місцях московської держави.
Соловецькі ченці вирішили продовжувати службу Божію по старих книгах. Вони написали государю протягом декілька років п'ять чолобитних (прохань), в яких благали царя тільки про одне: дозволити їм залишатися в колишній вірі. Соловецькі ченці були твердо переконані, що зрада старій вірі означала зраду Церкви і Самому Богу.
У відповідь на всі прохання і благання покірливих ченців цар послав в Соловецький монастир військову команду, щоб силою примусити убогих стариків прийняти нові книги. Розгромлена і розграбована обитель була заселена присланими з Москви ченцями, що прийняли нову урядову віру і нові книги.
Положення християн-старообрядців в Росії в 17 сторіччі багато в чому було схоже на положення християн у ворожо-язичницькій Римській імперії. Як тоді божі люди були вимушені ховатися в катакомбах, так і російським православним християнам довелося ховатися від державних і церковних властей.
За всю історію західної інквізиції смертні вироки були винесені восьми тисячам людей, але тільки за перші десятиріччя боротьби новообрядців із старою вірою було убито більше сотні тисяч дрівноправославних християн.
Переслідувані християни бігли в пустелі, ліси, в гори. Але і там їх відшукували, житла розоряли, а самих приводили до духовних властей для умовлянь, і, якщо вони не зраджували стару віру, зраджували мукам і смерті.
Більше двохсот років перебувала старообрядність в гоніннях. Вони часом то слабшали, то знову посилювалися, але ніколи не припинялися. За два століття старообрядність набула унікального досвіду виживання в неймовірних умовах.
Гонителям стародавнього православ'я вдалося позбавити старообрядну Церкву єпископів. Коли єпископ Павло Коломенській мужньо виступив проти затій Никона, то був зраджений мученицькій смерті. Решта російських архієреїв, боячись, зроби частішим Павла, вимушені мовчазно зносити нові церковні порядки. Таким чином, свята Церква тимчасово залишилася без благовірних єпископів, з одними священиками і дияконами.
За правилами Церкви, священики повинні бути в підкоренні у своїх єпископів. Але ті ж правила дозволяють священикам не підкорятися єпископам, якщо останні відхилилися в яку-небудь помилку, відкрито проповідують єресь або скоюють церковне розділення. Священики поступили тому абсолютно законно, вирішивши не йти за Никоном і іншими архієреями, що змінили святій Церкві.
Бували випадки, що помісні церкви позбавлялися всіх своїх єпископів унаслідок ухилення їх в єресь. Перебуваючи в єретичному суспільстві, вони продовжували священнодіяти, висвячувати єпископів, священиків. Уселенські і помісні собори православної Церкви ухвалили приймати цих поставлених в єресі духовних осіб, якщо вони відречуться від своїх помилок, зберігаючи за ними духовний сан.
Згідно цим стародавнім соборним правилам, старообрядна Церква також вирішила приймати духовних осіб, рукопокладених в новообрядна церкві, в сущому сані. Таких священиків, що повернулися до стародавнього православ'я, уряд називав “збіглими”, оскільки їм доводилося буквально бігти з своїх будинків і постійно ховатися від переслідувань.
Таємно від властей вони скоювали всі властиві їх сану таїнства і треби: хрестили, міропомазували, сповідали, причащали, вінчали, хоронили померлих і т.д. Для виконання треб в запасі у старообрядців було багато св. миру, освяченого ще благочестивим патріархом Йосипом, збереглося навіть миро, освячене патріархом Філаретом, були і стародавні антиминси, освячені благочестивими єпископами. На цих антиминсах старообрядні священики і скоювали божественну літургію.
Питання загального значення, що виникали в старообрядності, дозволялися соборно загальним голосом святій Церкві. На собор з'їжджалися ігумени монастирів, священноіноки і ченці, приходські священики, уповноважені від приходів мирські люди, що знали Священне Писання і церковні правила. Собори об'єднували в собі все церковне управління, встановлювали порядок в церквах, визначали старшинство між духовними особами, перевіряли їх діяльність, дозволяли всякі сумніви і непорозуміння. Собори збиралися в особливих духовних центрах старообрядності, що історично створилися.
2.3 Протопоп Авакум
Інший, не менше яскравою, значною фігурою цього історичного періоду, без якої картина розколу була б неповною, був протопоп Авакум. Глава поборників стародавнього благочестя, він був самим відомим непримиренним ворогом Никона. Як і Никон, Авакум народився в Ніжегородськіх землях, рано вивчився грамоті і вподобав до читання. Проте із самого початку їх життя, не дивлячись на зовнішню схожість, пішло по різних коліях. Никон з ранніх літ потрапив під владу мачухи, а Авакум провів дитинство звичайного сільського хлопчиську. Мабуть, в ці роки виникли відмінності в характерах і позиціях двох людей, яким судилося зіграти важливу роль в політичному і церковному житті Росії. Никон виявився крутий і непоступливий в церковних справах, проте в особистому спілкуванні він добр і навіть м'який. А Авакум не ділив своє життя на офіційне і неофіційне, однаково ревно відносячись до приватних і суспільних обов'язків. Він ніколи не прагнув зайняти високий пост, але, разом з тим, був готовий до останнього відстоювати слов'янську старизну в обрядах і священних книгах. Завдяки своїй енергії, дару переконання і богословській начитаності, Авакум зразу ж зайняв видній місце у впливовому кружку "ревнителів стародавнього благочестя". Це майже співпало за часом з початком реформ патріарха Никона, і Авакум відразу стає самим непримиренним супротивником нововведень патріарха, хоча раніше них об'єднували багато переконань на порядок богослужіння і на необхідність благочестивої поведінки священнослужителів і прихожан. Послідовно виступаючи проти церковних "новин", Авакум, проте, користувався розташуванням царської сім'ї, де цінували його щирість і переконаність.
Коли Авакум і його однодумці були заслані в Пустозерськ, де не маючи нагоди відкрито проповідувати, Авакум проявив себе як яскравий письменник і видатний полеміст. Не без впливу пристрасного вогненного слова Авакума піднялися і соловецькі старики. Протест, яких вилився у відкрите протистояння властям. Соловецкоє повстання тривало вісім років (1668 - 1676); і лише коли в живих залишилося всього шістдесят з п'ятисот чоловік, зрадник-перебіжчик відкрив хід в неприступний монастир. Після розгрому повстання старики прокляли царя Олексія Михайловича.
Висновок
В XVII столітті російська православна Церква робила великий вплив на стан Російської держави, оскільки була невід'ємна пов'язана з ним.
Зі всієї роботи можна зробити висновок, що розкол російської церкви скоївся не відразу. Визначення собору були настільки приголомшуючими, в них було так багато безумства, що російський народ визнав їх за диявольську ману. Багато хто думав, що цар лише тимчасово обдурений приїжджими греками і західниками, і вірили, що він рано чи пізно розпізнає цей обман і повернеться до старизни. Що ж до архієреїв, що брали участь на соборі, то про них склалося переконання, що вони не тверді в своїй вірі і, боячись царську владу, готові вірувати так, як накаже цар.
Патріарх Никон вводити в російську Церкву нові обряди, нові богослужебні книги і інші “поліпшення" без схвалення собору, самовільно. По його наказу були відібрані у населення ікони, що відрізнялися деяким реалізмом. Він наказав виколоти очі зображеним на таких іконах святим, або ж зіскоблити і наново переписати лики. Трапилося так, що в цей час в Москві спалахнула сильна епідемія чуми. В народі поповзли чутки про божу кару за скоєне блюзнірство. А сонячне затьмарення 2 серпня дало ще більшу їжу для толку.
Патріарх Никон уславився церковним диктатором. В Росії настав лютий час: сотнями і тисячами спалювали людей, різали мови, рубали голови, ламали кліщами ребра, четвертували; в'язниці, монастирі і підземелля були переповнені страждальниками за святу віру. Духівництво і цивільний уряд нещадно винищували своїх же рідних братів - російських людей. Нікому не було пощади: вбивали не тільки чоловіків, але жінок, і навіть дітей.
Більше двохсот років перебувала старообрядність в гоніннях. Вони часом то слабшали, то знову посилювалися, але ніколи не припинялися. За два століття старообрядність набула унікального досвіду виживання в неймовірних умовах.
Старообрядці так і не отримали повної релігійної свободи, не було визнане їх священне, не були відмінені статті кримінального закону, караючі за приєднання новообрядців до старообрядності, їм не було дозволено відкрито проповідувати свою віру, посідати відповідальні адміністративні посади, не було дано право старообрядницьким вчителям викладати в загальних народних школах.
Подобные документы
Вивчення розвитку української православної церкви. Аналіз деструктивних процесів в українському православ’ї XVI ст., його розвитку після Берестейського розколу. Православна церква в умовах панування імперської влади. Осередки культури та освіти в України.
дипломная работа [180,6 K], добавлен 09.06.2010Історичний аналіз подій, які призвели до розколу православної церкви в Україні. Проблема взаємовідносин між церковними органами і органами державної влади, роль держави у врегулюванні церковних питань. Основні принципи і напрямки вирішення проблеми.
статья [16,2 K], добавлен 03.04.2011Визначення поняття слова "церква" в Старому та Новому Заповітах, в англійській та інших мовах. Групи людей, до яких застосовувалась слово "церква". Призначення Церкви Христової. Метафоричні уподібнення Церкви Христової в науці Ісуса Христа і апостолів.
реферат [30,0 K], добавлен 29.12.2015Дитячі роки майбутнього патріарха Мстислава (Скрипника) та його подальша політична діяльність. Діяльність в окупованій Україні та церковне служіння в діаспорі. Утворення Української Православної Церкви Київського Патріархату 25-26 червня 1992 р.
курсовая работа [64,7 K], добавлен 11.03.2017Петро Могила - святий. Петро Могила: людина та суспільний діяч. Вплив Петра Могили на православ’я. Видатний просвітитель і реформатор церкви. Письменник, автор "требника", політичний діяч, борець з уніатством. Митрополит Київський і Галицький.
контрольная работа [23,2 K], добавлен 12.04.2004Характерні ознаки "релігійного ренесансу" 1990-х рр., виникнення значної кількості нових релігійних громад. Найсильніші позиції Української православної церкви Київського патріархату. Відродження та активізація діяльності церков національних меншин.
контрольная работа [26,1 K], добавлен 24.09.2010Аналіз православ’я в Україні: Української Православної Церкви (Московського Патріархату), Української Православної Церкви (Київського Патріархату) та Української Автокефальної Православної Церкви. Втручання влади у регулювання "православного питання".
курсовая работа [86,6 K], добавлен 18.03.2013Релігійно-суспільний рух за утворення Української Православної Церкви. Розбрат між греко-католиками і православними як найболючіший момент сьогоднішньої релігійної кризи на Прикарпатті. Розкольницькі ідеї у становленні Христової церкви на Україні.
статья [28,4 K], добавлен 29.08.2013Начало раскола. Монархия и церковь. Ход реформы. Противники Никона. Решения собора. Попытки восстановления древлеправославной веры. Гонения на древлеправославных христиан. Бегство церкви в леса и пустыни. Старообрядчество за рубежом. Жизнь церкви.
курсовая работа [696,0 K], добавлен 14.01.2006Повернення до витоків духовної культури - один з найбільш продуктивних шляхів ідейно-морального розвитку українського народу. І. Вишенський - послідовний противник відновлення єдності католицької і православної церкви під головуванням Папи Римського.
статья [18,9 K], добавлен 19.09.2017
