Міжконфесійна ситуація в контексті суспільно-політичних процесів на Прикарпатті у першій половині 90-х років ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міжконфесійна ситуація в контексті суспільно-політичних процесів на Прикарпатті у першій половині 90-х років ХХ ст.

Зварун О.В.

Суспільство і релігія ця тема завжди турбувала і турбуватиме український народ. З прийняттям незалежності України питання міжконфесійної ситуації на Прикарпатті у ХХ ст. постало дуже гостро. В умовах докорінних змін у нашій країні увага до проблем релігії, віруючих річ цілком природна.

Релігійно-суспільний рух за утворення Української Православної Церкви став реальним фактором, що здійснив помітний вплив не лише на релігійно-церковну сферу життя країни, але й в цілому на перебіг суспільно-політичних подій на Україні. Міжконфесійна ситуація завжди викликала інтерес як в церковних, так і в громадських діячів України в зв'язку з її культурним і суспільним розвитком.

До проблеми релігійної ситуації зверталося багато дослідників, серед них найбільш ґрунтовними є праці В. Д. Бондаренка, В. Є. Єленський, А. М. Колодного, П. Л. Яроцького, та багато інших. Оскільки непорозуміння між релігійними громадами в суспільстві зростає, то все гострішим постає міжконфесійний конфлікт, в основі якого лежать чвари і постійні суперечки між ієрархами, тому у статті з'ясовуються причини міжконфесійних стосунків та їхній впив як на населення Прикарпаття, так і на націю загалом.

Міжконфесійний конфлікт бере свій початок ще з 1054 року, коли був скликаний церковний Собор, на якому Візантійський патріарх Михайло Керуларій піддав анафемі Папу римського і його легатів, а також заборонив східним церквам спілкуватися з Римом. Наслідки Собору були негативними, оскільки він створив умови для виникнення міжконфесійних конфліктів, та зруйнував єдність і цілісність христової церкви.

Як зазначає В.Іванишин, найболючішим моментом сьогоднішньої релігійної кризи на Прикарпатті став розбрат між греко-католиками і православними, небезпечний ще й тим, що Галичина для України щось значно більше, ніж просто частина її населення і території. Здолати його зараз можна лише на основі християнської моралі, знання минулого, розуміння сучасного та усвідомлення відповідальності кожного за наше майбутнє [7,8-9].

Варте уваги те, що розмаїття релігійних конфесій Україна успадкувала від Радянського Союзу, який доклав всіх зусиль для забезпечення «мирного співіснування» людей різних віросповідань.

Таким чином Закон «Про свободу совісті та релігійні організації» юридично зафіксував позитивні зрушення нормалізації становища церкви в нашому суспільстві, що розпочалися з кінця 80-х років. Цей закон надав право вільної пропаганди релігійних переконань і вільного здійснення соціальної активності громадян. Зробити аналіз міжконфесійних стосунків на Прикарпатті в першій половині 90-х років досить складно, тому що посткомуністичне суспільство не було готове до міжцерковного діалогу.

Таким чином реальний стан і вплив цього суспільства призвів до впливів різних ідеологічних партій і громадських організацій, що прагнули скористатися релігійною невизначеністю для пропаганди власних орієнтацій. Як зазначає о.Йосип Богдан, підтримка окремими партіями відроджуваних українських церков так само несла в собі небезпеку хибної інтерпретації їхнього устрою [1,77].

Зважаючи на те, що в цей період Церква почала виходити з підпілля, міжконфесійні конфлікти стали національною проблемою зумовленою різким переходом від багаторічної залежності до свободи вільного вибору. Особливо гострою проблемою в той час була реабілітація українських церков та їхніх переслідуваних ієрархів, які тривалий час вважалися «зрадниками» українського народу.

Важливим кроком для відродження української церкви був вихід з підпілля основних християнських церков: Української Греко-Католицької Церкви, Української Православної Церкви та Римо-Католицької Церкви. Ця подія стала переломним етапом в житті галичан, оскільки вільне віросповідання завжди відігравало важливу роль в розвитку Галичини.

Вихід з підпілля Української Греко-Католицької Церкви розпочався з боротьби за скасування рішень Львівського собору 1946 року. За підписом п. М. Яковини обласна Рада народних депутатів м. ІваноФранківська опублікувала постанову «Про основні принципи ставлення органів державної влади на території Івано-Франківської області до існуючих конфесій&».

Оскільки легалізація церкви була відновлена в 1989 році, тому розпочався не менш відповідальний процес канонічного відновлення Церкви та її структур. Серед священства постало багато невідкладних завдань: повернення храмів, ставлення до православних священиків, які перейшли до лав УГКЦ, підготовка нових священиків для служіння Церкві і народові. Завдяки реєстрації греко-католицькі громади отримали право від органів місцевої влади про передачу їм культових споруд, які до 1946 року належали громадам УГКЦ.

Велику роль в розбудові церкви відіграв єпископ-ординарій Софрон Дмитерко, який багато уваги приділяв поверненню конфіскованих храмів та будівництву нових. Не останнім виявилося питання просвітницької діяльності церкви, так з 21 березня 1991 року виходить часопис Івано-Франківської греко-католицької єпархії «Нова Зоря», редактором якої став о.Ігор Пелехатий [11,184].

До 1995 року Івано-Франківська єпархія була поділена на 8 деканатів, а саме: Богородчанський (26 парохій), Галицький (70), Долинський (27), Івано-Франківський (11), Калуський (42), Рогатинський (55), Рожнятівський (35), Тисменицький (45). Кількість греко-католицьких парохій становила 311, зареєстрованих греко-католицьких громад 383, 295 храмів перебували в користуванні греко-католицької церкви [21,23].

Етап становлення Української православної церкви на Прикарпатті пов'язаний з безперервною боротьбою за незалежність Української держави. Тому в лютому 1989 року у м. Києві був створений ініціативний комітет, який мав на меті відновлення Української Автоке фальної Православної Церкви. Уже в липні 1989 року до органів влади надійшла заява про реєстрацію релігійної громади УАПЦ у Києві [17,65] .

На початку 1990 року до лав УАПЦ перейшло понад 200 православних парафій на Прикарпатті . Порівнюючи з заходом , на сході в цей час нараховувалася значно менша кількість парафій. Це можна пояснити географією поширення українського націоналізму , який , зазвичай , не мав особливої підтримки на Лівобережжі, порівнюючи з заходом на сході у автокефалістів не спостерігалось жодного приходу [6,392] .

Важливу роль в утворенні автокефальних парафій зіграла націоналістично налаштована українська інтелігенція та багато політичних течій . На першому соборі УАПЦ в Києві, який відбувся 46 червня 1990 року , було опрацьовано і затверджено новий устав [14, 425] . На ньому було обго ворено становище УАПЦ у сучасних умовах, прийнято Статут церкви, програму відновлення діяльності монастирів, духовних навчальних закладів, розширення видавничої справи, визначено ставлення УАПЦ до Руської православної церкви. Цей собор проголосив автокефалію і вирішив обрати предстоятеля Автокефальної Церкви з титулом патріарха Київського і всієї України. На цю посаду було обрано предстоятеля УАПЦ митрополита Мстислава ( Скрипника ) . Патріар шим місцеблюстителем було призначено архієпископа Іоанна, якому присвоєно сан митрополита Львівського і Галицького [19,115] .

Владислав Петрушко дослідник сучасних автокефальних рухів на Україні зазначає, що обрання Мстислава Скрипника патріархом Київським було символічним актом, тому що він ніколи не зможе затвердити свою патріаршу владу в УАПЦ. Його ім'ям будуть заправляти інтригани та кар'єристи , ведучи боротьбу за патріарший куколь і заміщення архієрейських кафедр [13,48-49] .

Собор 1990 року вирішив створити Львівсько-Галицьку митро полію при соборі апостолів Петра і Павла у Львові, а також дві архиєпископії Тернопільську та Івано-Франківську. Він став результатом релігійного життя на Україні, де було констатовано наявність міжконфесійної боротьби між основними церквами РПЦ і УГКЦ. На думку собору, ця ситуація скороминуща і не переважає того факту, що в «Україні відбувається процес духовного церковного відродження».

Як зазначає М.Закович, процес становлення уАпЦ є суперечливим і супроводжується розколами, він полягає у пошуках взаєморозуміння з іншими конфесіями та органами влади [17,75]. Першим єпископом УАПЦ на Івано-Франківщині стає настоятель кафедрального собору о.Стефан Абрамчук з 1993 по 1996 роки. Єпархія нараховувала до 395 парафій та більше 400 священників.

В 1993 році Івано-Франківська єпархія частково ввійшла до складу УПЦ Київського Патріархату, а в жовтні 1997 року в Івано-Франківську єпархію було призначено єпископа Іосафа (Василика). Цього ж року в Івано-Франківській області була утворена ще одна адміністративно-церковна одиниця Коломийсько-Косівська єпархія. Цю нову кафедру очолив єпископ Іоан (Бойчук) [15,5].

Після розподілу парафій до складу Івано-Франківської єпархії увійшли благочиння: Богородчанське, Городенківське, Долинське, Рожнятівське, Тисменецьке, Калуське та Галицьке. Треба відзначити, що в документах РПЦ за 1988-1991 роки постійно нав_язувалися ідеї про збереження єдності трьох братніх народів: Росії, Білорусії і України, які бачили Російську Православну Церкву оборонцем їхньої спільної державності, а праслов_янську мову _ як запоруку церковно-культурної спільности доль цих народів та їхньої Церкви. [6,396].

Є докази того, що саме Москва використала ідею автокефалізму з метою затримати повернення громад в західних областях України до Греко-Католицької та Української Православної Церков, її мета не допустити утворення Української Помісної Церкви, оскільки її утворення, і найголовніше визнання, означало б поразку правлячої верхівки Москви.

Однак, попри існуючі труднощі в перші місяці своєї легалізації УАПЦ продовжувала нарощення свого впливу, в основному у Галичині. Січень 1990 року поклав початок активним діям Російської православної церкви з урахування чинника національного відродження в Україні загалом, та в середовищі православної частини її населення зокрема. Архієрейський собор РПЦ, що відбувався в Мос кві 30 31 січня 1990 року, поставив питання саме в такому ракурсі, не звужуючи його до проблеми протиборства з УАПЦ [8,278].

Вище духовенство московського РПЦ розуміло, що із ростом греко-католицьких та православних, не підпорядкованих Москві, громад зросте національна свідомість українців і тоді колоніальній російській православній церкві на Прикарпатті не втриматися.

Як зазначив о. Ярослав Лесів у своїй книзі «На лінії болю», що це передбачення справдилося, оскільки, фактично РПЦ на західних землях розвалилася. Звичайна річ, що біля руїни неможливо було втримати віруючих, і московські церковні і світські політики пристосували свої ідеї до національних ідей УАПЦ. Тут йшлося не про відновлення УАПЦ, а про політичний хід держав них і церковних стратегів Москви, які вміло маніпулювали духовенством РПЦ багато років. Саме тому церковні і державні політики Москви створили нову Українську православну церкву [1 0,4 ].

Порівнюючи релігійну ситуацію з 1990 по 1995 роки на Прикарпатті, треба відмітити, що станом на 1992 рік в Івано-Франківській області було зареєстровано статути 1050 релігійних громад одинадцяти конфесій, тоді, як в 1995 році їхня кількість зростає до 1133 (таблиця 1). В 1995 році були діючими Богословський інститут при УГКЦ та духовна семінарія УаПц, зросло число недільних шкіл різних конфесій, почали видаватися періодичні видання. У 1991 році був створений Комітет по захисту прав віруючих і примирення всіх християнських конфесій, що діють на Прикарпатті. До складу Комітету ввійшли: представник від УГКЦ, УПЦ, РКЦ і протестантська община, проте дії і наміри цього комітету не дали бажаних результатів, оскільки примирення і порозуміння між конфесіями так і не відбулося [4 ,2]. Таблиця 1.

Таблиця 1

У зв'язку з недостатньою кількістю богослужбових приміщень релігійні громади різних конфесій почали довгу боротьбу за право користування ними. Відповідно до рішень облвиконкому та розпоряджень представника президента України, 155 культових споруд було передано в почергове користування релігійним громадам УГКЦ і УПЦ КП.

Однак, 149 з них використовували лише громади УПЦ КП [18,23]. Рішення облвиконкому про почергове богослужіння не мало позитивного результату, оскільки не всі громади змогли впоратися із цим нелегким завданням. Грубі порушення та недотримання встановленого законодавством порядку нерідко призводили до зняття з реєстрації релігійної громади.

Так, наприклад, в громади УПЦ КП с. Солукова було вилучено статут з реєстрації з подальшим притягненням до судової відповідальності [16,3]. Не останню роль у цих непорозуміннях відіграли священнослужителі, які 21 лютого 1995 року на засіданні третьої сесії обласної Ради Івано-Франківська заявили, що почергові богослужіння ще більше погіршують і без того напружену ситуацію в області [20,2].

Єдиним компромісним рішенням стало будівництво нових храмів за рахунок приходу і добровільних пожертв. Протягом 1990-1994 років на Прикарпатті введено в дію 69 культових споруд і ще 120 пізніше. Відродження храмів, збільшення кількості релігійних громад, створення церковних і церковно-громадських організацій просвітницького і благодійного спрямування, за період незалежності України, відіграли велику роль в світогляді українського народу. Це посприяло нормалізації стосунків між віруючими різних конфесій .

За час багатолітнього панування комуністичної системи і її впливу як на політичне життя, так і на релігійне, нелегко буде її викорінити . Сьогодні нам потрібно визнати , що стара система не зламана , в она добре пристосувалася до нових умов і функціонує й досі. Не зміни лися також її імперські інтереси церковних і державних політиків Москви , яким релігійний , національний роз кол в Україні не просто вигідний , а необхідний . Свідомо сплановане насильне відбирання та підпорядкування храмів було спрямоване на залякування українського народу та підпорядкування його комуністичному режиму.

Серед причин, які спричинили ворожнечу і розкольницькі ідеї у становленні Христової церкви на Україні можна виділити такі:

1. Втрата християнсько-церковних традицій в суспільстві.

2. Незнання простого люду та держслужбовців історії української церкви.

3. Відмова Києва і Москви в реабілітації українських священиків, в поверненні насильно забраних храмів, монастирів і семінарій, а також численного церковного майна.

4. Зволікання з реєстрацією греко католицькнх , православних та римо-католицьких громад з часу прийняття постанови ради Міністрів УРСР «Про реєстрацію релігійних громад».

Отже, відверта брехня, фальсифікація, яку намагалися поширити серед населення Західної України служителі «рідної системи», не дала бажаного результату. Та, незважаючи на все це, частина люду все-таки повірили у цю брехню, чому? Тому, що в складній тодішній релігійній ситуації люди були необізнаними у цих питаннях.

Чому ж на наших землях постійно точиться боротьба за першість у служінні Богу? Особливо ця тенденція спостерігається серед священства. Напевно, це є наслідком тривалого співіснування церкви зі світською владою. Боротьба за владу продовжується й досі, хоча в теперішніх умовах є більш толерантною. Яскравим прикладом толерантності й порозуміння є спільні богослужіння, які сприяють примиренню основних християнських церков (УГКЦ, УПЦ КП, УАПЦ, РКЦ), крім представників Московського патріархату, оскільки їхня участь автоматично означала б їхню поразку, тому що визнання ними української церкви суперечить планам московської провладної верхівки. Тому наші ідеї і плани щодо розбудови України мають значні розходження.

Важливим кроком у розвитку конфесійних стосунків є організація і проведення благодійних акцій, в яких беруть участь різні релігійні громади. Так, наприклад, організація «Мальтійська служба» організовує щорічну благодійну акцію для збору коштів з метою придбання подарунків дітям сиротам до дня Святого Миколая під назвою «Миколай іде до сиріт». Сумніву про взаємну залежність між процесами національного відродження і релігійного життя не повинно бути, оскільки вони повсякчас підтримують і взаємодоповнюють одна одну. Тривожним є те, що ідея незалежної української церкви немає належної підтримки у всіх послідовників Христової віри як на Прикарпатті, так і на Україні.

Основні кроки до визнання і утворення національної української церкви робила і робить УГКЦ, УПЦ КП, УАПЦ. Вони відкриті до екуменічного діалогу, який започаткував митрополит Андрей Шептицький. На сьогоднішній день вони роблять все можливе для того, щоб цей діалог підтримувати і розвивати. Результатом цього є значне поліпшення міжконфесійної ситуації в Західній Україні, зокрема, в ІваноФранківській області. Маємо надію, що цей діалог буде плідно розвиватися і в подальшому, але якщо в нього не будуть вмішуватися посторонні церковні і політичні структури, як стверджує ЄпископОрдинарій Софрон Мудрий ЧСВВ Івано-Франківської Єпархії [12,1].

Міжконфесійний конфлікт в Україні триває вже багато років. Саме тверезий і виважений погляд широкої громадськості на сутність цього конфлікту, відмова від конфесійної упередженості на користь визнання реалій, що історично склалися в релігії стосовно церковного життя України, _ можуть стати однією з гарантій його подолання. Серцевина конфлікту влада, наслідки взаємні претензії послідовників православ'я та греко-католицизму. Вони загострились у широкому спектрі питань: від специфіч ного трактування ролі своїх церков в істо ричному минулому України та звинувачень у спробах монополізувати вплив на духов но-моральну сферу життя суспільства до майнових суперечок і претензій за понесені збитки у роки сталінщини та застою.

Вузол міжконфесійних протиріч ускладнюється ще й тим, що прибічники православ'я не виступають з спільною пози цією. Послідовники Української православ ної та Української автокефальної православної церков мають свої усталені по гляди на ці проблеми. Тому цей конфлікт і протистояння є виявом боротьби за владу і панування над духовним простором України, він є багатостороннім.

Якщо порівняти 1940-50-ті з 1990-ми роками не можна не відзначити ріст церковного життя на Прикарпатті, незважаючи на тривалі переслідування з боку держави. Коли за діяльністю священика стежили апарат уповноваженого, місцеві органи влади, атеїсти, активісти _ все це чинило обмеження в діяльності духовенства.

Але якими б важкими ці роки випробовувань не були, потрібно сказати, що всі діючі і зачинені храми утримувались віруючими в належному порядку. Священики вели активну пастирську роботу. Незважаючи на постійні переслідування з боку влади, всі діти були хрещенні, більшість пар _ вінчані, домівки _ освячені. Найбільше релігійна обрядовість по Україні збереглася саме в ІваноФранківській області.

Слід відзначити, що церква, незважаючи на всі види своєї діяльності, «є великою силою, мабуть, єдиною, що може об_єднати народ. Як зазначає Євген Сверстюк, церкві потрібна глибока віра і мудрістьсаме вона має повернути народу моральні аксіоми і ті християнські цінності, що будують святиню в серці. Мусимо виграти битву з собою, піднятись морально і повернутись лицем до Бога, щоб стати на рівні своєї молитви» [3,7]. Напевно, основою розбрату між церквами є брак віри і любові як основи основ, на яких будується все.

міжконфесійний прикарпаття релігійний церква

Література

1. Богдан Й. Релігія і конфлікти в сучасній Україні. Релігія і суспільство в Україні: фактори змін. / Матеріали міжнародної конференції 15-16 травня 1998 р. м. Київ. К., 1998. С. 76-79 .

2. Бондаренко В. Д. Перебудова і церква. К.: Знання, 1990. 47с.

3. Вівчар Б. Де мир і злагода // Галичина, 1990. №101(135).

4. Гладиш. Р. Комітет християнської єдності// Галичина, 1991. №46(205).

5. Єленський В. Є., Перебенесюк В. П. Релігія. Церква. Молодь. К.: АЛД, 1996. -160с.

6. Исиченко Ю. Судьба Украинской Автокефальной Церкви // Религия и демократия: сборник статей под общей редакцией С.Филатова и Д.Фурман. М., 1993 . С.379-397.

7. Іванишин В. Українська Церква і процес національного Відродження. Дрогобич, 1990. С. 8-9; Ісіченко І. Церква в часи «Перестройки». Загальна церковна історія. Харків: Акта, 2001. С. 390-431.

8. Історія православної церкви на Україні: Збірка наукових праць. К.: Четверта хвиля, 1997. С.245-294.

9. Колодний А.М. Закономірності релігійного процесу в Україні //Академічне релігієзнавство. К.: Світ знань, 2000. С. 321-325.

10. Лесів Я. Про новітню релігійну ситуацію в Галичині. На лінії болю.Івано-Франківськ, 1992. С. 4-7.

11. Луцький І. Створення Станіславської /Івано-Франківської/ єпархії. Івано-Франківськ: «Таля», 2001. С. 182-185

12. Мудрий Софрон. Заява Єпископа ЧСВВ, Ординарія Івано-Франківської Єпархії УГКЦ, з приводу втручання Московської патріархії в міжконфесійні стосунки на Прикарпатті// Нова Зоря, 1998. №7(277).

13. Петрушко В. Автокефалистские расколы на Украине в постсоветский период 1989-1997 .М., 1998. С. 48-49.

14. ПоспеловскийД.В. Русская Православная Церковь в ХХ веке. М., 1995.

- С. 413-428.

15. Православний вісник. 1997. №11-12.

16. Про зняття з реєстрації і припинення діяльності релігійної громади УПЦ КП с. Солукова Долинського району// Галичина, 1995. №66(1025).

17. Релігієзнавство: Підруч. для студ. вищ. навч. закладів/ Є. К. Дулуман, М. М. Закович, М. Ф. Рибачук та ін.; За ред. М. М. Заковича. К.: Вищ. шк., 2000.

18. Скрипничук В. Щоби всіма заволоділа ідея єдності // Поліття, 1995. №9(179).

19. Сотник О.М. Це наша історія. Рівне, 1997. 125с.

20. Церква одна христова// Галичина, 1995. №29(988).

21. Шематизм. Івано-Франківськ: Нова зоря, 1995.

22. Яроцький П. Багатоконфесійність України. Міжконфесійні колізії трагедія українського народу // Академічне релігієзнавство. К., 2000. С.470474.

Размещено на Allbest.ru