Участь митрополита Київського і Галицького, патріаршого Екзарха всієї України Іоана (Соколова) в організації та проведенні Львівського церковного Собору 1946 р.

У даній статті акцентується особлива увага на ролі митрополита Іоана (Соколова) в процесі організації та проведенні Львівського Церковного Собору 1946 року та його доленосних рішеннях в історії Української Православної Церкви та Української Греко-Католицької Церкви на теренах Західної України.

Ключові слова: Український Екзархат РПЦ, митрополит Київський Іоан (Соколов), Львівський Собор, Греко-Католицька Церква.

Львівський церковний Собор 1946 року поклав початок нової сторінки історії церковного життя на теренах Західної України. З одного боку рішення Собору були на користь Православної Церкви, а з другої сторони відбувся жахливий удар у спину мільйонам греко-католиків. Тому історіографія даного питання поділяється на декілька гілок: радянська, закордонна та українська. А також існують два погляди на сам Собор - це православна точка зору і католицька. Сьогодні УПЦ КП і УПЦ (МП) оцінюють цей Собор об'єктивно, зважають на усі тогочасні реалії життя. Наприклад Святійший Патріарх Філарет у своєму листі до предстоятеля УГКЦ Блаженнійшого кардинала Любомира Гузара у 2006 році висвітлив таку позицію: «Протягом часу свого існування наші Церкви пережили багато трагічних подій, особливо у ХХ столітті. Частина з них була викликана втручанням зовнішніх, ворожих християнству і Церкві сил. Носії богоборчого атеїстичного вчення гнали і нищили Церкву - і Православну і Католицьку. Тому вчинене ними насильство, навіть якщо воно прикривалося іменем або інтересам Православної Церкви не може бути виправданим. З нагоди наближення річниці подій 1946 року, коли Греко-Католицька Церква зазнала ліквідації збоку Радянської держави, ми висловлюємо осуд втручанню радянської влади в церковні справ. Тут, як і в попередні історичні часи, модель насильницького інституційного поєднання без досягнення справжньої єдності у вірі виявила свою помилковість і нетривалість»1. Трішки іншої позиції дотримується Священний Синод УПЦ (МП), зокрема він зазначає «Не варто торкатися тих політичних обставин, за яких відбувалися згадувані нами процеси 60-літньої давнини. Про них сказано і написано дуже багато. Залишимо їх на суд Божий. Проте і вбачаймо в них дію всеблагого Промислу Божого... Зрозуміло, що радянська влада намагалася реалізувати свою політику в Галичині. Для цього вона використала давнє і щире бажання більшості уніатів возз'єднатися з Православ'ям. В цілому, радянський режим вважав греко-католицизм своїм ідеологічним ворогом, оскільки його провідники підтримали фашизм. Тому уніатський єпископат був заарештований, а духовенству рекомендували приєднуватися до Православної Церкви. Не будемо навіть сперечатися про законність таких методів. Це тільки єзуїти свого часу говорили: «Finis sanctificat media» («Мета виправдовує засоби»). Після возз'єднання з Православ'ям майно УГКЦ було передано державою в користування Руській Православній Церкві. Слід мати на увазі, що Православній Церкві були передані в користування матеріальні цінності, які раніше були насильно відібрані в неї уніатами за військової підтримки Польської корони. Серед переданого були храми, побудовані православними ще до впровадження унії, і землі, що знаходилися у власності Православної Церкви до події 1596 р. Сьогодні активізуються спроби очорнити діяння Львівського собору 1946 р., який виставляють за акцію атеїстичного режиму по знищенню Греко-Католицької Церкви в Галичині за сприянням православних. Уніати змальовуються як невинні жертви, а православні -- як посібники та знаряддя безбожної влади»2. Отже, УПЦ (МП) на відмінну від Патріарха Філа- рета просто намагається закрити очі на цей Собор.

У 1944 році армія Радянського Союзу звільнила Львів. На цей час місто Львів було центром релігійного життя Галичини, саме там розміщувалася резиденція греко-католицького митрополита3. У воєнний період з 1941 по 1944 рр. Українська Греко-Католицька Церква не стояла осторонь. Більшість вірних УГКЦ були українцями і мріяли про утворення своєї Української незалежної держави. Тому духовенство і чернецтво часто ставало на бік визвольної боротьби. Зразу ж по завершенні воєнних дій нова влада звинуватила УГКЦ у зв'язках із націоналістичними організаціями. Дійсно такий факт був у житті цієї Церкви. Зокрема, органи нового ладу свідчили так: «У своїй антирадянській роботі ОУН широко використовує допомогу і вплив уніатського духовенства. А керівництво ОУН прямо пов'язане із митрополитом Шептицьким»4. Однак УГКЦ була наскільки сильною, що її неможливо було зламати за один день. Тому постало нове завдання перед спецслужбами: яким чином ліквідувати УГКЦ, щоб не відбулося нового повстання на Галичині? Масові арешти не є виходом, і тисячі храмів та десятки монастирів за один рік неможливо закрити, навіть, якщо б поставило таке завдання вище керівництво Радянського Союзу.

Саме керівництво УГКЦ розуміло, що необхідно встановлювати нові юридичні відносини із Радянською владою. Звичайно, УГКЦ не бажала опинитися у скрутному становищі, як це сталося в довоєнні роки у Радянській Україні із Православною Церквою, незалежно від конфесійного поділу. Тому 21 грудня 1944 року до Москви відбула делегація уніатського духовенства на чолі із митрополитом Йосипом. Делегацію прийняли Мамулов і Судоплатовий, особи, що займалися розвідкою та терором у тилу противника. Вони доповідали Й. Сталіну про перебіг переговорів5. Делегація просила владу дозволити діяти Греко-Католицькій Церкві на теренах Західної України. Зі свого боку влада прийняла пропозиції гостей. Це дало надію уніатам, що влада дослухається до них. Після повернення делегації додому питання майбутнього Уніатської Церкви залишилося невизначеним у правовому полі. Відносини між Москвою та Ватиканом були напружені, тому до думки Папи Радянський Союз навряд чи б дослухався. Такий стан речей спонукав політбюро до боротьби з католицизмом як ворожою ідеологією. А керівник НКВД-НКГБ, К. Карпов як керівник церковного відділу дав вказівку розробити РПЦ план, щодо боротьби із католицизмом6. Він залучив до цього Патріарха Олексія і митрополита Іоана (Соколова), останній мав пряме відношення, оскільки Львівська і та інші західні області тепер знаходилися у складі УРСР. Через два місяці Патріарх Олексій в березні 1945 року звернувся з посланням до пастви західних регіонів України, де закликав до об'єднання у лоні Православної Церкви.7. В журналі Московської Патріархії за квітень 1945 року появилися критичні статті католицизму, авторами яких були Веніамін, митрополит Алеутський та Північноамериканський та Миколай, єпископ Рівненський та Волинський.

За цими статтям посипалися арешти греко-католицьких ієрархів. Патріарх Олексій пропонував утворити православну єпархію у Львові і просив митрополита Київського Іоана (Соколова) перевести єпископа Донецького і Ворошиловрадського Никона (Петина) і надати йому титул Львівський і Тернопільський8. Ця кандидатура на цю кафедру була відкинена, бо необхідно було обрати архіре- єм місцевого священнослужителя, котрий добре розумівся б у традиціях цього краю і був сприйнятий переважною частиною пастви.

У травні 1945 року остаточно формується ініціативна група уніатського духовенства, котра мала на меті підготувати документи для подальшого об'єднання Уніатської Церкви із Православною Церквами. Влада дозволила друкувати ініціативній групі звернення у засобах масової інформації, або на окремих аркушах масштабним тиражем.

7 серпня 1945 р. ініціативна група зустрілася із М. Хрущовим. Згодом сам Микита Сергійович провів зустріч із митрополитом Іоаном (Соколовим). Розмова тривала 1 годину 10 хвилин. Основою темою зустрічі були уніати.

Крім ініціативної групи велику роль у підготовці Львівського Собору зіграв єпископ Макарій (Оксіюк), він був найбільше ознайомлений із ситуацією в регіоні і часто доповідав Патріарху Олексію та митрополиту Іоану про хід справи об'єднання. Місцеве населення Галичини сприймало православне духовенство як агентів КГБ, а католицьку Церкву як власне свою національну Церкву. Це відчував і єпископ Макарій. На 1945 рік відчувалася діяльність УПА, котра стала на захист греко-католиків. Голова ініціативної групи протопресвітер Гавриїл Костельник подавав рекомендації до Москви як він саме бачить процес об'єднання. До думки Костельника прислухався Патріарх Олексій та митрополит Іоан.

У січні 1946 року деякі уніатські священики перейшли у Православ'я. це були перші плоди праці ініціативної групи. Щоб показати такі здобутки вони приїхали до Києва. 20 лютого у Києво-Печерській Лаврі, зокрема в Хре- сто- Воздвиженській Церкві відбувся чин возз'єднання із Православною Церквою. По завершенні богослужіння священиків Антонія Пельвецького та Михаїла Мельника було пострижено у ченці із збереженням імен.

16 лютого ініціативна група зустрілася із львівськими органами місцевого самоврядування для того, щоб влада посприяла у організації проведення засідань майбутнього Собору, та допомогла з приміщеннями для прожиття гостей і делегатів у м. Львові на час роботи запланованого Собору. Зі своєї сторони влада доклала усіх необхідних зусиль для задоволення потреб делегатів, тому виділено було номери для проживання у львівських готелях «Європа» і «Народна», а також дано 2 легкових автомобіля і три автобуси для приїзду делегатів10.

23 лютого 1946 року після Всенічного бдіння митрополит Київський Іоан звершив у Володимирському Соборі чин наречення ієромонаха Антонія (Пельвецького) обраного на єпископа Станіславського та Коломийського11. Перед нареченням по завершенні богослужіння до парафіян собору звернувся зі словом проповіді протоієрей Констянтин Ружницький, керуючий справами Українського Екзархату, де повідомив про події, що відбувалися вранці в Києво-Печерській Лаврі та про нові архирейські хіротонії для новоутворених на Західній Україні православних єпархій12.

Вранці 24 лютого 1946 року митрополит Іоан (Соколов) прибув до свого кафедрального Собору для відправи недільної Божественної Літургії. Після співу третього антифону екзарх України зачитав указ, згідно з яким нагородив правом носіння митри доктора протоієрея Гавриїла Костельника13. Таким чином Патріарх Московський Олексій оцінив роботу Костельника цією високою священичою нагородою, а 7 квітня у день свята Благовіщеня Пресвятої Богородиці було возведено у сан протопресвітера14.

А 25 лютого 1946 року у Володимирському кафедральному Соборі митрополит рукоположив ієромонаха Миха- їла (Мельника) на єпископа Самбірського і Дрогобицького. Митрополиту Іоану співслужили єпископ Львівський і Тернопільський Макарій, єпископ Мукачівський та Ужгородський Нестор та єпископ Станіславськиій і Коломийський Антоній.15

Львівський церковний Собор відбувся 8-10 березня 1946 року у головному храмі греко-католиків в Соборі св. Юра. Як повідомив протоієрей Гавриїл Костельник, на засідання Собору прибуло 997 осіб, що складало 78 % усього духовенства греко-католиків в Західній Україні. Митрополит Київський Іоан, був добре поінформований про хід справи, хоча сам не прибув на початок засідання Собору, однак від себе прислав прот. Констянтина Ружицького16. Перед початком засідання Собору делегати на чолі із новови- свяченими єпископами звершили молебень. Підносити особливі молитви у важливі моменти для життя Церкви є необхідністю й древньою традицією.

Першим звернувся до представників засідання єпископ Антоній (Пельвецький), згодом естафету слова перейняв протоієрей Гавриїл Костельник. Він виявився хорошим оратором, і в своїй доповіді розповів про головні розбіжності між Православ'ям та католицькою богословською доктриною, навів історичні факти як аргументи для подальшого повернення католиків у лоно своєї Церкви - Церкви Православної17. Сам же Костельник під час доповіді сильно почав хвилюватися, все ж таки у душі розумів, що це відповідальна мить у житті мільйонів віруючих, про це зауважив прот. К. Ружницький18.

8 березня 1946 року відбулася архирейська Літургія у цьому ж Соборі. Богослужіння очолив єпископ Макарій у співслужінні делегатів і гостей Собору. Це було перше чисельне приєднання колишніх уніатів до Православної Церкви. По завершенні богослужіння засідання Собору продовжилося, було прийнято ряд постанов і звернень до Московського Патріарха Олексія та митрополита Київського Іоана, а також до Предстоятелів Помісних Православних Церков. Делегати не оминули своєю увагою і радянське керівництво, вони надіслали телеграми Й. Сталіну, М. Хрущову та іншим19.

Після обіду прибув на засідання Собору митрополит Київський Іоан. Його зустрів прот. Гавриїл Костельник. Саме київському екзарху належало оповістити присутнім Собору позицію Святійшого Патріарха та Священного Синоду РПЦ щодо питання приєднання нової пастви. Митрополит зайняв почесне місце у президії та прочитав телеграму Патріарха Олексія І. Цим самим митрополит Іоан благословив результати роботи, надав легітимності усім його рішенням. Того ж дня увечері митрополит Іоан відслужив всенічне бдіння у Юрієвському Соборі м. Львова. Це був перший візит православного київського екзарха Московської Патріархії у Галичину.

10 березня 1946 року у неділю Торжества Православ'я Собор завершився Божественною Літургію. Символічно влада або й, можливо, ініціативна група вибрала цю дату, щоб підкреслити особливість події. Усі богослужіння цього дня очолив екзарх України митрополит Іоан. А на знак повернення уніатів у Православ'я владика Іоан подарував у кафедральний Юрієвський Собор чудотворну Києво-Печерську ікону Божої Матері, одну із найбільших святинь України.

На проповіді по завершенні служб митрополит Іоан побажав миру та єдності християн у єдиній державі, а також щоб Церква знаходилася під омофором Московського престолу20. Дійсно, митрополит Іоан так вважав, і його слова були щиро сказані, на відмінну багатьох інших осіб, що були причетними до роботи чи організації Львівського зібрання.

Із моменту проведення Львівського Собору Греко-Ка- толицька Церква опинилася поза законом, однак частина католицького духовенства і вірних цієї Церкви почала продовжувати своє служіння у підпіллі. Велика кількість уніатів, що не погодилися із рішенням Об'єднавчого Собору була арештована і відбувала ув'язнення в таборах. Слід зауважити, що і православне духовенство та миряни по смерті Й. Сталіна знову зазнали гонінь збоку влади. Тому закиди прокатолицьких істориків, про те, що православні це -- кадебісти є недоречними і безпідставними. Ось, наприклад, віруючі м. Почаєва зазнали переслідувань збоку місцевого самоврядування, вони писали численні скарги вищому керівництву СРСР та УРСР, хоча відповіді жоден державний орган не дав.

Окремої нашої уваги заслуговує кінофільм під назвою «Львівський Собор», знятий у кіностудії «Укркінохроні- ка». Режисером цього фільму був Р. Фощенко із своїми колегами. Сам фільм поділяється на 5 частин і займає близько 35 хвилин екранного перегляду21. В кадрах цього фільму можна побачити постать митрополита Іоана (Соколова). Зокрема у фільмі знято моменти приїзду до Києва першої групи духовенства, щоб приєднатися до

Православної Церкви, а також показано момент нагородження митрою о. Гавриїла Костельника за богослужінням у Володимирському Соборі Києва22. Далі у фільмі висвітлено момент засідання делегатів на Соборі та прибуття на завершення роботи об'єднавчого Собору Патріаршого Екзарха, митрополита Іоана. Сьогодні цей фільм для нас є цінним джерелом, що дає, окрім інформаційного повідомлення цього історичного моменту, ще й можливість побачити власними очима постать митрополита, його манеру, почути виступи на Соборі, а також переглянути фрагменти першого богослужіння у Соборі св. Юрія у Львові православним духовенством, що не мало змоги молитися у цьому храмі упродовж декількох століть.

Отже, митрополит Іоан не був одним із безпосередніх ініціаторів скликання Львівського Собору 1946 року. Але, перебуваючи на посаді Екзарха України і відповідно до цього будучи постійним членом Священного Синоду РПЦ, митрополит Іоан був добре поінформований стосовно організації та проведення Церковного Собору. Саме владика приєднав до Православної Церкви перше духовенство, і рукоположив нових єпископів для колишніх парафій Гре- ко-Католицької Церви. В останній день засідання делегатів митрополит Іоан особисто прибув до Львова, де, фактично, висловив позицію стосовного цих подій усієї тодішньої РПЦ і надав рішенням офіційного канонічного статусу, що відтоді набирали чинності. Починаючи із 1946 року, відбувається поступове збільшення межі Українського Екзархату, а його територіальні межі (канонічна територія) визначалися разом із кордонами тодішньої УРСР. Саме такого устрою вимагають канони Православної Церкви.

Слід визнати той факт, що у проведенні Львівського церковного Собору велику роль зіграла державна влада. Радянська система змусила уніатське духовенство «добровільно» приєднатися до Російського Православ'я. Така ж доля і спіткала Українську Автокефальну Православну Церкву. З цією Церквою виникло ще більше проблем у канонічному полі, аніж із самою Греко-Католицькою Церквою. Після Другої Світової війни ієрархія та вірні УАПЦ вирушили до Західної Європи, а 1944 року у Варшаві відбувся Собор УАПЦ , що ухвалив «Тимчасове положення УАПЦ»23. В еміграції і продовжила своє існування УАПЦ.

Митрополит Іоан добре розумів ситуацію і погляди влади на церковні питання. Знаючи попередні методи влади щодо Церкви, він не хотів, щоб вони повернулися знов у повсякденне життя Церкви, тому не суперечив системі. Краще прийняти волю влади, аніж віддати на закриття тисячі незруйнованих храмів Греко-Католиць- кої Церкви. Якщо саме так дивитися на цю проблему, то можна цілком виправдати митрополита Іоана в його «потуранні» тоталітарній системі. Головне необхідно зважено оцінювати тодішню ситуацію і сьогодні не впадати у крайнощі звинувачень один одного.

митрополит іоан католицький православний

Література

1. Лист Патріарха Філарета до Глави УГКЦ Блаженійшого кардинала Любомира Гузара //. Голос Православ'я. - К.: Вид. Української Православної Церкви Київського Патріархату. 2006. - № 6 (174). - С. 4

2. Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне. Сборник документов. Том 1. Книга 2., М., 1995. № 222. С. 180.

3. Ярема Ростислав, свящ. Власть и Церковь на кануне Львовского 19441946). М., 2005. - с. 10.

4. Ярема Ростислав, свящ. Власть и Церковь на кануне Львовского 19441946). М., 2005. - с. 21.

5. Ярема Ростислав, прот. Львоский Собор 1946 года в свете торжества Православия в Западной Украине. - К., 2005 . - С. 118.

6. Шляхтич Р. П. Проведення Львівського Церковного Собору 1946 року в контексті боротьби радянської влади з українським визвольним рухом // Молодий вчений. - Львів. 2014. - липень № 7 (10). - С. 35.

7. Ємельянова. Т. Львівський Церковний Собор 1946 року у світлі документального кіно // Архіви України. - 2009. - № 5. - С. 170.

8. Преловська І. Пам'яті протопресвітера Гаврила Костельника (18661948).// Православний вісник Київського Патріархату. - 2013. - № 9 вересень. - С. 42.

9. І. Бриндак. Трагічна доля єпископа Михаїла Мельника // Слово №2 (27) (2006). С. 11-12.

10. Ярема Ростислав, прот. Львоский Собор 1946 года в свете торжества Православия в Западной Украине. - К., 2005 . - С. 120.

11. Львовский Церковний Собор. Документы и материалы. 1946-1981. - М., 1982. С. 84.

12. Ружицкий К., прот. Киево-Львовские торжества Православия. //Журнал Московской Патриархии. - 1946. - № 4. С. 7.

13. Ярема Ростислав, прот. Львоский Собор 1946 года в свете торжества Православия в Западной Украине. - К., 2005 . - С. 126.

14. Ружицкий К., прот. Киево-Львовские торжества Православия. //Журнал Московской Патриархии. - 1946. - № 4. С. 12.

15. Ємельянова. Т. Львівський Церковний Собор 1946 року у світлі документального кіно // Архіви України. - 2009. - № 5. - С. 168.

16. Жуковський А. П'ятдесятиріччя УАПЦ на еміграції: спроба перегляду й оцінки. // Український церковно-визвольний рух і утворення Української Автокефальної Православної Церкви: матеріали наукової конференції. - К.: Логос, 1996 - С.183.

Размещено на Allbest.ur