179

Національний університет

“Львівська політехніка”

На правах рукопису

ВОЛИНЕЦЬ ОКСАНА ОЛЕКСІЇВНА

МІСЦЕ ТА РОЛЬ УКРАЇНСЬКОЇ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В ПРОЦЕСІ НАЦІОНАЛЬНО-ДУХОВНОГО ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНИ

Дисертація на здобуття

наукового ступеня

кандидата філософських наук

Науковий керівник -

к. і. н., доц. Гетьманчук М. П.

Львів - 2000

ЗМІСТ

Вступ ……………………………………..………………………………… 3

Розділ 1. Феномен Берестейської унії 1596 р. та її місце у

національно-культурній та релігійній історії українського

народу …………………………………………………………… 16

Розділ 2. Проблема стосунків між церквою та державою в Україні :

теоретичний метедологічний аналіз …………………………… 47

2.1. Теорії “симфонії влади” та “двох мечів” як філософське

підгрунтя державно-церковних стосунків. ……………………. 47

2.2. Розподіл сфер комретерції світської та духовної влади в

контексті розвитку державно-церковних взаємин в Україні … 56

2.3. Конституційно-правові засади діяльності УГКЦ як

інституції громадянського суспільства в умовах становлення

незалежної української держави. ……………………………… 86

Розділ 3. Українська Греко-Католицька Церква в процесі формування

системи морально-етичних вартостей українського

суспільства. …………………………………………………….. 95

3.1. Християнська духовність в контексті трансформації

світоглядних пріорітетів української нації в умовах розбудови

громадянського суспільства. ………………………………….. 95

3.2. Соціальна доктрина Католицької Церкви та її реалізація

УГКЦ на сучасному етапі ………………………………………. 117

3.3. Екуменічні моделі та проблема реалізації ідеї Помісної

Церкви в Україні ………………………………………………… 134

Висновки ………………………………………………………………...….. 148

Список використаних джерел і літератури …………………….....……….. 155

ВСТУП

Тисячолітня історія Української держави та Української Церкви преконливо свідчать, що християнство перетворилось у структурний елемент світобачення та світосприйняття українського народу, у його внутрішню диспозицію, яка є однією з найістотніших рис українського світогляду. Релігійність, як домінантна риса національного характеру, як особливий внутрішній духовний стан, як спосіб самооцінки і самодостатня система критеріїв для сприйняття усіх проявів зовнішнього світу - стала наслідком, своєрідним вінцем і, водночас, заслугою десятивіковоїдіяльності Української Церкви, її здатності стати всеосяжним і неформальним духовним регулятором життя українського суспільства, уміння генетично поєднати і зробити загальним надбанням внутрішні та зовнішні сторони релігійно-церковної ідеології та практики. Прийняття християнства Володимиром Великим у 988 р., без жодних сумнівів, можемо потрактувати, як початок відліку тієї духовної традиції, яка сформувала історичний образ та сучасне обличчя України не лише у релігійному аспекті, але, практично, й усіх інших загальносуспільних ділянках.

Сучасна якість і характер національного буття та світогляду, принципи влаштування суспільних та політичних справ, сума певних рис, які визначають українську національно-культурну своєрідність, беруть свій початок та черпають свій розвиток в українському християнстві. Воно вдихнуло новий зміст і окреслило нове призначення для тих суспільно-політичних інституцій, які існували в Україні у часі прийняття християнства, та дало безпосередній поштовх і ідеологічно обгрунтувало необхідність створення нових форм суспільно-політичної організації та громадянської самоорганізації сучасного державного суспільства.

Українська Греко-Католицька Церква, що черпала своє духовно-релігійне натхненя з джерел Київського Християнства, організаційно оформившись в результаті підписання Берестейської унії 1596 р. набуває характеру сутнісного національного завдання, сповнення якого тотожне самому збереженю українців як нації і потенціально самодостатньої у політичному аспекті культурно-етнічно-релігійної спільноти. У цьому контексті можемо твердити про вироблення системи морально-етнічних та культурних пріоритетів, які були запропоновані Українською Греко-Католицькою Церквою на основі християнської традиції та переросли у стійку систему цінностей, що стала домінуючою у світобаченні української нації.

Християнська релігійна ідеологія стала могутнім фактором формування ідеї громадянського суспільства вже в перші десятиліття свого утвердження і залишається ним і сьогодні - на етапі утвердження суверенної правової української держави. Вагомість цього фактора випливає з християнського вчення, важливим чинником суті якого є моральна доктрина. Християнська мораль, виходячи з постулатів загальної рівності людей перед Богом, милосердя, терпимості, взаємодопомогои таким чином трансформується у принципи громадянського суспільства. Однак, кожна диференціація, класифікація і категоризація, або творення спільноти за критеріями, які виключають інакомислячих, - у своїй суті недемократичні та нелюдські. Саме тому, Українська Греко-Католицька Церква у різні періоди, і нерідко у насильний спосіб з боку політичного суспільного ладу, зазнавала жорстких переслідувань, останнім з яких, особливо драматичним, було переслідування з боку атеїстичного тоталітарного режиму СРСР.

На сьогодішній день комунізм, ще не повністю зник з лиця землі, олнак, він вже не є всесвітньою загрозою. Ця агресивно-антитеїстична ідеологія уже позбавлена не тільки військової могутності, а й моральної енергії. З падінням комуністичної ідеології головна альтернатива вільному суспільству була повністю дискредитована. У всій Європі і, зокрема, в Україні народи пробуджуються від жахливих реалій соціалізму і повертаються до демократичних моделей свободи, в тому числі - свободи релігійної.

Український народ зростав у річищі християнської культури, навіть тоді, коли цього не усвідомлював або й рішуче заперечував. Саме тому, так необхідно українцям дослідити своє християнське коріння, історію Української Церкви, щоб зупинити згубні нігілістичні тенденції в суспільстві, руйнування національної свідомості, крах як у соціально-політичній, так і в індивідуально-психологічній сфері.

Колишнє московське тоталітарно-комуністичне керівництво тонко використовувало щодо України надійну тактику давньовізантійської дипломатії: усіляко сприяти поглибленню труднощів у середені ворожго табору, зокрема й шляхом підтримки в ньому процесів саморуйнування, спровокованих атеїстичною пропагандою.

У сучасну пору, коли Україна з різного роду труднощами будує свою державність, дуже важливо пригадати ті життєві принципи, які протягом віків сповідував український народ і які дали йому можливість утриматися між живими на нашій планеті.

Досліджуючи націонльно-духовну та релігійну історію українського народу, особливо її сучасний етап, неможливо відкинути вічно живий і повчальний взірець біблійної історії Божого Люду. Непорушною парадигмою для нас є драма старозавітнього Ізраїлю, яка полягає в тому, щоб народ, який отримав політичну свободу як дар від Бога, жив як народ, гідний свого Творця, вільний від ідолопоклонства - відвертого чи прихованого.

Виходячи з теми дисертаційного дослідження, зауважимо, що основна увага у роботі приділяється Українській Греко-Католицькій Церкві, як обєктові наукового опрацювання. Ми свідомо уникатимемо проблеми православних церков в Україні та розглядатимемо їх лише у звязку з діяльністю УГКЦ у тих ділянках суспільного життя, котрі передбачають конструктивну співпрацю всіх українських церков. Маємо на увазі проблеми міжконфесійних стосунків, екуменічного руху та творення єдиної Помісної Української Церкви. Вважаючи Українську Православну Церкву, поряд з УГКЦ, історично традиційною для україни, переконані, що проблема розвитку українського провослявя може виступити темою окремого дисертаційного дослідження. Власне, акцент на ролі Української Греко-Католицької Церкви у подоланні посткомуністичної соціальної та духовної кризи, пошук місця УГКЦ у структурі громадянського суспільства України буде домінуючим у запропонованій роботі.

Актуальність дисертаційного дослідження.

Національно-духовне відродження Української держави можливе лише за умови консолідації нації навколо державотворчої ідеї. Одним з чинників такого обєднання українського народу може виступити теогуманістична ідея, основана на принципах християнства та репрезентована Церквою. Саме Церква як інституція духовна та, водночас, суспільна має особливі засоби впливу на особистість в напрямку виховання нової системи морально-етнічних цінностей та переконань, які небхідно засвоїти " новому громадянину " молодої держави. З точки зору переосмислення місця та ролі Церкви, зокрема Української Греко-Католицької Церкви в суспільстві, обєктивного аналізу її впливу на державотворчі процеси та формування національної свідомості у дисертаційному дослідженні дається обєктикна оцінка значення УГКЦ у церковно-релігійній, культурній танаціональній історії України, пропонуються подальші шляхи розвитку УГКЦ у період становлення незалежної української держави. Розмежування сфер впливу держави і Церкви, здійснених на правових засадах та гарантованих Конституцією і законодавчими актами, має стати основою нормалізації релігійного та суспільно-політичного життя на сучасному етапі, засадою подальшого розвитку української демократії. Особливо важливим завданням сьогодення є пошук шляхів для утвердження місця Української Греко-Католицької Церкви у невідворотньому та історично обєктивному русі до обєднання українських християн у лоні єдиної Помісної Української Церкви, що сприяло б не тільки подоланню міжконфесійної напруги, а й виступило б могутнім чинником у прцесі національної сомоіндетифікації.

Актуальність теми посилюється тим фактом, що наукові розробки у галузі історії Церкви та релігії в Україні визначаються всеукраїнською Атестаційною Комісією як один з пріоритетних напрямків досліджень.

Звязок роботи з планами наукових досліджень.

Робота виконана в рамках проблематики наукових пошуків кафедри політології та соціології Національного Університету "Львівська Політехніка". Особливо чітко цей звязок простежується при розгляді : державно-церковних стосунків в Україні, конституційно-правових гарантій діяльності УГКЦ в умовах незалежної української держави ( розділ II ) ; кризи духовності, як складової суспільно-політичної кризи, соціальної діяльності УГКЦ , проблем міжконфесійних суперечностей та екуменічного руху ( розділ III ).

Обєктом дисертаційного дослідження виступає Українська Греко-Католицька Церква, її місце та роль у національно-духовному відродженні України ; вплив УГКЦ , як інституції громадянського супільства на зміну духовно-психологічного клімату українського громадянства.

Предметом дисертаційного дослідження є релігійно-духовна ділянка життя українського суспільства, як в умовах поневолення та відсутності національної держави, так і в період розбудови демократії в Україні.

Мета роботи.

Реалізація поставленої мети логічно витікає з актуальності теми дослідження та передбачає розвязання наступних завдань :

а) розкрити суть феномену Берестейської Унії 1596 р. В результаті якої утворилась Українська Греко-Католицька Церква ;

б) довести, що поряд з політичними аспектами процесу державотворення в Україні, значний вплив на становлення незалежної демократичної української держави має Українська Греко-Католицька Церква ;

в) розкрити роль духівничої еліти УГКЦ у процесі вирішення соціальних проблем та подоланні міжцерковного протистояння ;

г) довести, що лише за умови розмежування сфер впливу світської та духовної влад на основі конституційно-правового врегулювання можливий подальший поступ України до демократії, що приведе до створення правової держави ;

д) проаналізувати роль УГКЦ у процесі становлення нової, теогуманіс-тичної за змістом, системи морально-етнічних цінностей українського народу на основі якої якісно трансформуються світоглядні пріорітети громадянства України.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що :

робота являє собою першу в Україні спробу комплексного аналізу місця та ролі Української Греко-Католицької Церкви в процесі сучасного національно-духовного відродження України ;

автор пропонує можливі для України моделі державно-церковних стосунків, які водночас враховують кращі традиції сучасних демократій та реалій сьогодення українського поступу і забезпечують оптимальний варіант взаємовідносин держави та церкви як інституції громадянського суспільства ;

акцентується увага на харизматично-місійній ролі Української Греко-Католицької Церкви у процесі подолання суспільнополітичної та духовної кризи, спричиненої пануванням тоталітарної, антитеїстичної радянської держави ;

у дисертації наголошується на ролі християнської релігії, як морального імперативу суспільства та визначальної засади системи вартостей "нового громадянина" України ;

пропонується авторське бачення моделей екуменічного руху, застосування яких забезпечить мету екуменісної співпраці, що передбачає утворення єдиної Помісної Української Церкви, яка однозначно виступить у ролі регулюючо-стабілізуючого та консолідуючого чинника в українському суспільстві ;

розкривається вплив духівничої еліти УГКЦ на моральне самопочуття особистості, начіональне самоусвідомлення та релігійно-духовну індетифікацію українців як в умовах відсутності державності, переслідування Церкви, періоду нелегальної діяльності УГКЦ, так і на сучасному етапі будівництва незалежної держави в Україні ;

у дисертації здійснено комплексний аналіз сучасних нормативних актів УГКЦ (Декрети та документи Соборів УГКЦ, Синодів Єпскопів УГКЦ та Послань Єрархів УГКЦ), що відображають позицію Української Греко-Католицької Церкви щодо суспільно-політичних та релігійно-культурних процесів, які мають місце у період розбудови незалежної демократичної правової держави в Україні.

Практичне значення дослідження.

Представлені у дисертаційному дослідженні матеріали можуть бути практично використанні у викладанні ряду гуманітарних дисциплін, зокрема : історії України, політології, соціології,релігіознавстві, теорії та історії культури. Певні положення роботи можуть мати практичне застосування у діяльності республіканських, обласних та місцевих органів влади при розробці законодавчих актів у сфері державно-церковних відносин та нормативному регулюванні у ділянці релігії. Окремі положення дисертації можуть бути використані Єрархами Української Греко-Католицької Церкви, Української Православної Церкви Київського Патріархату, Української Автокефальної Православної Церкви та Української Православної Церкви Московського Патріархату з метою подолання міжцерковного протистояння та пошуку шляхів конструктивної екуменічної співпраці.

Методологічною підставою дисертаційного дослідження стали принципи науковості та обєктивності. У роботі використанізагальнонаукові та спеціальнонауковіметоди, зокрема: аналіз, синтез, порівняня, історичний, системний, структурно-функціональний, моделювання. З метою уникнення упередженних оцінок та висновків, дослідження здійснювалось на засадах політичного та ідеологічного плюралізму та конфесійної толерантності.

В основу структури дисертації покладено проблемний принцип. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури.

Основні положення дисертації апробовані на засіданях кафедри політології та соціології Національного Університету "Львівська Політехніка" та наукових конференціях різного рівня, зокрема:

Обєднання Церкви й ідея Патріархату в Україні як запорука єдності нації / Міжнародна наукова конференція "Національна еліта та інтелектуальниц потенціял України". - Львів , 1996.

Обєднання Церкви в Україні і проблема національного виховання / Матеріали всеукраїнської наукової конференції "Іван Огієнко (Митрополит Ілларіон) і виховання національної свідомості осбистості". - Київ , 1997.

Проблема взаємовідносин держави і Церкви в сучасному світі / Науково-практична конференція "Національна ідея як фундаментальна засада ідеології державного будівництва в Україні". - Львів, 1997.

Щодо питання і вивчення спецсемінару "Політика ірелігія в сучасному світі" у курсі політології / Науково-методична конференція "Нові вимоги викладання курсу "Політологія". - Львів , 1997.

Релігія і Церква - основні чинники формування національної свідомості / Матеріали всеукраїнської науково-практичної конференції "Політична культура демократичного суспільства : стан і перспективи в Україні - Київ , 1998.

Соціальна доктрина Католицької Церкви та її відображення в діяльності УГКЦ на суччасному етапі / III всеукраїнська наукокво-методична конференція "Проблеми та перспективи викладання політології і соціології у вищій школі". - Львів , 1999.

Тралиції Київського християнства та чучасні екуменічні моделі / Науково-практична конференція "Проблема єдності православя в Україні". - Львів , 2000.

Феномен Берестейської унії 1596 р. та її місце в національно-культурній та релігійній історії українського народу / Науково-практична конференція "Теорія і практика державотворення в Україні : історія та сутність". - Львів , 2000.

Християнська духовність в контексті трансформації світоглядних пріорітетів української нації / Всеукаїнська наукова конференція "Християнство і культура". - Полтава , 2000.

Джерельна база дисертації.

Комплексний характер дослідження запропонованої теми вимагав залучення до аналізу значного масиву світських та релігійних джерел, наукових доробів вітчизняних та зарубіжних дослідників, науковців діаспори. Однак джерельна база, що залишиласяь у спадок з часів панування тоталітарного політичного режиму, наскрізь пронизана псевдонауковими та упередженими матодологічними підходами, що, по-суті, відображали політику радянської державистосовно не тільки Української Греко-Католицької Церкви, а й релігій в цілому. Процес увердження "науково-матеріалістичного світогляду" передбачав гостру критику релігії та Церкви, дискредитацію останньої в очах українського тнароду. Перехід до демократії істотно змінив суть співвідношеня нації та релігії. Долаючи ідеологічні барєри і стереотипи, та отримавши широкий доступ до заборонених раніше джерел, дослідники сьогодні мають реальну можливість давати обєктивну оцінку діяльності УГКЦ та робити справді наукові висновки. Саме тому, у дослідженні з критичної точки зору використовуються джерела радянського періоду, які носять вкрай тенденційний характер, зорема збірник документів і матеріалів "Правда про унію" , що вийшов у видавництві "Каменяр" 1981 року. Однак, попри політичну заангажованість та агітаційно-пропагандистський характер, зазначені документи представляють певну цінність для дослідника, оскільки допомагають історично відтворити процес переслідування та ліквідації інституції УГКЦ комуністичним політичним режимом. Псля псевдособору 1946р., що проголосив ліквідацію УГКЦ , в Україні стали неможливими наукові дослідження з проблем розвитку, впливу, а, навіть, історії УГКЦ. Однак, і після десятиріччя розвитку демократії в українській державі на сьогоднішній день не написано жодної монографії, присвяченої УГКЦ. Саме тому, складність роботи полягала в пошуку та синтезі наявних матеріалів щодо УГКЦ, які носять фрагметарний характер і, в осноаному стосуються лише одного з аспектів широкого спектру проблем, повязаних з Українською Греко-Католицькою Церквою. Таким чином, джерельну базу дисертаційного дослідженняможна умовно поділити на декілька блоків.

I. Важливе значення для роботи мали документи Магістеріуму Церкви, зокрема : Декрети та Конституції Другого Ватиканського Собору, Булли Флорентійського Собору, Апостольсякі листи Римських Архиєреїв, документи з історії Берестейської Унії 1596 р.,Декрети Соборів Єпископів УГКЦ, Пастирські листи та Звернення митрополита Андрея Шептицького та патріарха Йосифа Сліпого, сучасні Декларації та Постанови єрархії УГКЦ у яких чітко простежується ставлення церкви до політичних, соціальних, культурних та духовних запитів суспільства і акцентується на ролі церкви у вирішенні глобальних проблем сьогодення. Не менш важливими у процесі дослідження виступили сучасні законодавчі акти української держави прийняті в останнє десятиріччя.

II. Осмислення сучасного національно-духовного відродження і релігійного розвитку, які відбуваються на фоні державотворчих та суспільнополітичних процесів в Україні, неможливе без опрацювання соціально-філософських, соціологічних та політологічних джерел, які містять теоретичні розробки проблем етнонацінального розвитку, культурно-релігійної самоіндетифікації українців, трансформації свідомості, консолідації українського суспільства. Неабияке методологічне значення у цьому котексті мали дослідження вітчизняних науковців О. Бабкіної, О. Гриніва, В. Журавського, А. Пойченка, С. Рябова, О. Шуби.

Окреме місце у цьому блоку складають праці зарубіжних авторів А. де Любака, Р.-Д. Нейхауза, Т. Шпідліка, П. Пуппара, М.-І. Рупніка та українців діаспори, зокрема, В. Яніва.

III. Наступний блок складають релігійно-історичні та історичні джерела. У цю групу входять праці як вітчизняних так і зарубіжних авторів, присвячені історії України та іторії релігії та церкви. При розгляді питання ролі релігії та церкви в суспільно-політичній історії України вагоме значення мали роботи М. Грушевського, Д. Дорошенка, І. Крепякевича, В. Липинського, та сучасних вітчизняних істориків В. Сергійчука, А. Слюсаренка, В. Смолія. Непересічне значення мали роботи зісторії релігії та церкви в Україні, які вийшли з-під пера представників української діаспори : Б. Боцюрківа, А. Великого, Я. Грицака, Б. Гудзяка, І. Нагаєвського, Н. Полонської-Василенко, М. Стахіва, Ю. Федоріва, І. Химки, М. Чубатого.

Протягом останнього десятиріччя у процес наукового опрацювання релігійно-церковних проблем в їх історичній ретроспективі активно включилися такі українські дослідники, як С. Плохій, Д. Степовик, В. Ульяновський. Роль УГКЦ у галицькому суспільстві в період панування тоталітарного режиму досліджується у працях М. Гайковського, О Гриніва, О Гайової, Б. Завадки, А Кравчука.

IV. Окремий блок творять праці релігієзнавчого та етнографічного характеру, в яких успішно опрацьовуються теоретичні проблеми сучасного релігієзнавства. Якісно нові підходи на чуть феномену релігії, її ролі у процесі державотворення, впливу на духовно-культурний аспект відродження української нації у процесі переходу суспільства від атеїзму до визнання релігіїі Церкви, що репрезентує останню, як конструктивних, інтегруючих чинників демонструють В. Бондаренко, В. Єленський, А. колодний, Н. Кочан, І. Паславський, М. Рибачук, О. Уткін.

V. Останній блок становлять джерела у яких міститься матеріал стосовно одного з аспектів досліджуваної проблеми. Так, питання державно-церковних стосунків, моделей та теорій розподілу світської та духовної влади (що є умовоюрозвитку демократії) розглядаються у роботах Б. Боцюрківа, М. Гаваня, Т. Шпідліка. Проблеми екуменічного руху та ролі УГКЦ у цьому процесі піднімаються у кращих таких дослідників, як : З. Антоняк, М. Білецький, В. Гриневич, Н. Коган, Ж.-К. Перріе, О. Петрів, Й. Ратцінгер, Ф. Еве. Надзвичайно важлива проблема трансформації світоглядних праоратетав української нації у період розбудови демократичної держави, що передбачає зміну системи морально-етнічних вартостей народу розглядається у роботах В.Васютинського, В. Мокрого, Р. Кирчіва, В. Соловйова, Р. Мизя, В. Романова. Відродження Української Греко-Католицької Церкви, її місце в структурі громадянського суспільства україни викликали значний інтерес дослідників до єрархів УГКЦ, зокрема митрополита Андрея Шептицького та патріарха Йосифа Сліпого. Плідна праця О. Гриніва, Я. Пелікана, А. Сапеляка, І. Коми, Р. Тотецького, принесла надзвичайно корисні результати. У їх творах дано обєктивну оцінку двом найвичнішим постатям в історії не тільки Греко-Католицької Церкви, а й в історії України - Андрею Шептицькому та Йосифу Сліпому.

У процесі опрацювання обраної теми широко використовувались матеріали міжнародних та всеукраїнських наукових конференцій, семінарів, симпозіумів, "круглих столів" на яких піднімалисьпитання українського державотворення, релігійно-церковного життя, трансформації суспільно-політичних та культурно-релігійних процесів. Значну частку досліджуваних матеріалів становлять публікації періодичних видань та преси.

Однак, незважаючи на значний теоретичний доробок як вітчизняних, так і зарубіжних авторів в дослідженні місця і ролі Української Греко-Католицької Церкви в процесі національно-духовного відродження України, впливу УГКЦ на етнонаціональний розвиток українців і досі бракує комплексних фундаментальних наукових праць з даної проблематики. Проте, відсутність таких розробок не знижує інтересу до історії УГКЦ, а спонукає до адекватного висвітлення та наукового обгрунтування суті Української Греко-Католицької Церкви, її місця і ролі, як інституції громадянського суспільства, у етнонаціональному та релігійному бутті України.

Розділ 1

ФЕНОМЕН БЕРЕСТЕЙСЬКОЇ УНІЇ 1596 Р. ТА ЇЇ МІСЦЕ У НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНІЙ ТА РЕЛІГІЙНІЙ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ.

Українське національно культурне відродження є немислеме без глибокого духовного осмислення нації, неможливе без опертя на тисячолітню християнську традицію. Протягом багатовікової історії української держави чітко виділяється структура, яка виступала в ролі каталізатора культурно-творчих процесів, розвитку суспільства і його побуту. Ця структура залишалась “організаційним підметом українського суспільства” [98, C.123] у періоди бездержавності України, відсутності сталих державних і суспільних інституцій. Сьогодні, в періоди національно-духовного відродження вона знову стає в авангарді сил, що творять цей процес. В українському суспільстві вказаною структурою виступає Христова Церква, яка: “стала рушійною силою в процесі оборони етнічної субстанції”. [68, C.31]

Історія України, значною мірою, є історією її Церкви, містичної основи українського національного буття. Саме тому, висвітлення феномену Берестейської Церковної Унії та її дітища - Греко-Католицької Церкви, у час етнічного ренесансу виступає на перший план. УГКЦ потребує не лише юридично-правового виправдання, але й моральної і наукової реабілітації.

Одним із основних питань історії духовної культури Київської Русі залишаться питання прийняття християнства державою і суспільством. 988 рік - як найвагоміший і переломний момент, започаткував епоху християнства для всієї Русі. Творці староруської держави відчували гостру потребу запровадження суцільної системи вірувань і поглядів, яка могла б стати основою для консолідації знаті і одночасно впливала б на суспільство у напрямку поглиблення та зміцнення його зв'язків із політичною організацією молодої Київської держави.

Київська Русь, як і інші європейські країни, що прийняли християнство у Х ст., стала на порозі побудови ранньофеодальної монархії. Дана обставина призвела до нагромадження як зовнішніх так і внутрішніх політичних проблем у державі, зокрема і у культовій сфері. Тому панівний клас староруського суспільства визнав факт прийняття християнства, як найпристойніший, найефективніший засіб розв'язання наболілих проблем. [202, C.26-27]

Проте найважливішим, незаперечно, є те, що близько 1000^го року на карті Європи появилась нова християнська держава - Київська Русь. Необхідно зауважити, що християнство довго залишалося явищем у першу чергу державним і міським. Від середини XI ст. у містах Києві та Новгороді засновуються монастирі, які стають центрами згуртування політичної і релігійної еліт. Визначним осередком серед них виступає Печерська лавра, з якої протягом XI-XII ст. вийшло близько 50 руських єпископів. [125, C.43] Вона стала тим чинником який використовував і поширював ідею зв'язків християнства і руської держави. Тісне співробітництво церковної та державної еліти лягло в основному формування нової християнської культури у Київській Русі.

Історична наука, на сьогоднішній день, знає чотири теорії походження українського християнства. Перша з них - римська теорія, яку обстоюють Н. Баумгартен, М. Жюжї та інші. Вона твердить, що за порадою свого скандінавського приятеля, князя Олафа, який під час хрещення перебував у Києві, Володимир охристився у латинському обряді і мав запровадити в Україні ієрархію з Риму. [170, C.24]

Друга - Візантійська теорія, вказує, що Володимир Великий хоч і охристився в Корсуні, проте прийняв єпископів і духовенство із Візантії. Цю теорію обстоювали М. Грушевський, митрополит Макарій, М. Карамазін, Е. Голубінський та інші. Необхідно зауважити, що у світлі нових досягнень історичної науки, розширення джерельної бази Візантійська теорія сьогодні втрачає своїх прихильників і не витримує історичної критики. “Корсунська легенда”, яка стала фундаментом даної теорії виявилась лише “тинденційною філовізантійською вставкою”. [170, C.25]

Третя існуюча теорія - так звана “болгарська”, яка твердить про походження християнства ієрархії духовенства в Україні з Болгарії. Ця теорія грунтується на позитивному твердженні про існування окрім двох великих світових церков - Римської і Візантійської, ще й окремої самостійної слов'янської Болгарсько-Македонської Церкви з центром в Охриді. Такі вчені як Т. Коструба, М. Чубатий та інші вважають її єдиною вірною. Широке опрацювання болгарської теорії про походження християнства та духівничої ієрархії в Україні знайшло відображення у працях С. Томашівського, А. Холмського та інших. [125, C.25] Вони вказують, що звернення Володимира Великого до Болгарії могло бути продиктоване як міжнародною ситуацією (Болгарія не становила для Києва жодної небезпеки; у ній Київський князь вбачав майбутнього союзника проти печенігів зі сходу, Візантії з повітря і Польщі з заходу), так і особистими мотивами. Окрім цього, Володимир Великий прагнув бачити Українську Церкву такою ж незалежною як і Болгарська. На користь цієї теорії свідчать факти спорідженості мови, опозиції до Візантії і можливості використати культурно-релігійні здобутки Римської та Візантійської Церков.

Четверта - тьмутараканська теорія, обгрунтована М. Чубатим. Вихідним її пунктом є історіософічні міркування ще про правління Володимира церковної ієрархії на території Кубані у місті Тьмутаракані. [269, C.223]

Аналізуючи походження християнства і Церковної ієрархії в Україні ми дійшли висновку, що, незважаючи на прийняття Володимиром східного візантійського обряду, українське церковне життя, від самих початків, було синтезом східного і західного християнства, а хрещення укаїнського народу та христинізація України відбувались через посередництво Болгарії.

Про безпосередні зв'язки Володимира з Заходом і Римом маємо цілий ряд свідчень. На постійність взаємин з Апостольською Столицею вказує російський історик Татіщев. Свої твердження він підкріплює даними так званого “Ніконівського або Патріаршого літопису”, в якому збереглися згадки про три посольства від тодішніх пап (Івана XV та Сильвестра II) до Володимира Великого. [249, C.52] У 992 році, відповідаючи на відвідини папських легатів, Володимир посилає своїх послів до Риму із проханням до папи Сильвестра II надіслати римських св'ященників для христистиянізації України. [185, C.55-56]

Контакти з латинським Римом посилюються і в часи правління Ярослава Мудрого, коли українське християнство виходить на вищий щабель свого внутрішнього і організаційного розвитку. Ярослав Мудрий прагнув поглибити зв'язки української Церкви із Західною Церквою на грунті безпосередніх церковно-політичних контактів Києва з Римом. Вони проявлялися у літургічно-релігійній площині, встановленні династичних шлюбів, прагненні унезалежнити Церкву Київської Русі від Візантійської імперії і Константинопольського патріархату. Вже у 1039 році Київ був піднесений до гідності (рівня) митрополії в рамках Візантійського патріархату. Зібрані у 1051 році в Києві єпископи вперше обрали митрополитом русина Іларіона. [141, C.49-50]

Зв'язки Русі і Риму ще більше посилюються в період понтифікату папи Урбана II. Свідченням цього є перебування у 1091 році в Римі київського митрополита Теодора, введення до літургічного календаря, запровадженого папою Урбаном II, і відкинутого Візантією, свята перенесення мощів св.Миколая, листування і обмін посольствами між антипапою Климентієм III та митрополитом Київським. [141, C.51]

Візантія, незважаючи на контакти Київської Русі з Апостольською Столицею прагне посилити свій вплив на християнську Русь. До Києва у 1037 р. прибув із царгороду висв'ячений Патріархом Митрополит Київський грек Теопемт. Християнство діяло в Русі вже близько двох поколінь, що сприяло вихованню місцевих духівників, які могли б очолити Церкву. Проте, Ярослав Мудрий в угоді не залишив за своєю церквою навіть права обирати кандидатів на Митрополичий престіл, яких би можна було висвячувати в Україні-Русі із дозволу Константинопольського Патріарха. Більше того, Митрополит-грек, що в першу чергу підлягав Царгородському імператорові, а в другу - Патріархові, вважав себе фактично царгородським посланням.

Згідно угоди Ярослав Мудрий змушений був визнати як об'єктивну вищість Царгородського імператора над собою, про що свідчив порядок поминання в Святій Літургії на першому місці імператора Царгороду. [235, C.100-101] Однак спроби поширити позичити політичні і церковні візантійські впливи на Русь зустрічали опір київських князів та українського патріотичного духовенства. Ці суперечності почались ще в часи князювання Володимира Великого. У 1034 р. наступає розрив усіх зв'язків між Києвом і Константинополем, що призводить і до військової конфронтації. [187, C.21] Духовним провідником культурної і політичної опозиції до Візантії стає двірський духівник Іларіон, автор твору “Слово о Законі і Благодати - Похвала Когану Нашему Володимиру”. Не дивно, що власне Іларіона Ярослав Мудрий вважав за найбільш відповідного кандидата на київськиї митрополичий престол. За дорученням Ярослава українські єпископи у 1051 р. вибирають Іларіона митрополитом Київським і всієї Русі. Ця подія знайшла свій відгомін у “Повісті врем'яних літ”: “В літо 1051 Ярослав настановив Іларіона митрополитом Русі, зібравши Єпископів у св'ятій Софії”.[199, C.246-247] На думку М. Чубатого ця подія стала революційним кроком української церкви, оскільки факт обрання київського митрополита без згоди на це Константинопольського патріарха був не властивий тогочасній практиці візантійської Церкви. [269, C.361] Акт Ярослава Мудрого запровадив виразне обмежування між християнською вірою і церковним правосуддям та візантійською державною і церковною політикою. Таким чином, за три роки до розколу Вселенської Церкви на західну - Римську і сідну Константинопольську, Українська Церква опиняється у складній ситуації непорозуміння з Візантією.

Церковний розкол 1054р., що отримав в літературі назву “схизма Керулярія”, підготувався протягом століть і щоразу більше окреслював тенденцію ізоляціонізму греків від Риму, посилюючи їхні переконання у необхідності власного релігійного центру у Константинополі. Почуття єдності Соборної Церкви послаблювалось під тиском певних чинників об'єктивного характеру:

V століття наступає мовне відчуження;

поділ колись єдиної Римської імперії на Східну і Західну і як наслідок унезалежнення Римського Престолу від влади імператора, що перебував у Константинополі;

реольна постановка Римом питання про незалежність Церкви від держави, і в той же час, завершення формування доктрини про єдність Церкви і імперії на Сході;

постійні вимоги Царського Патріархата про підвищення у почестях і юрисдикції, аргументованих тим, що Константенополь став столицею Імперії. З часом ці претензії зростали. Патріарх вимагав рівності з Римським Престолом і титулу екуменічного, тобто вселенського Патріарха;

зміна складу грецького етнічного елементу у Східній імперії. Провідна верства грецького суспільства була фактично азіатською, а це до деякої міри впливало на культуру і духовність, на ідеал християнського життя, яке на сході ототожнювалось із аскетичним чернецтвом та містицизмом, а на заході з практчним християнським життям;

відсутність постійного і тісного контакту у практиці між Сходом і Заходом, обмеження взаємин лише до участі західних прелатів і папських делегатів у Вселенських Соборах. [235, C.113-116]

Взаємні амбіції досліджування привели до розколу колись єдиної Вселенської Церкви. Жодна з Церков - ні Константинопольська, ні Римська не вбачали одна в одній тієї суверенності й суб'єктивності що є основою помісності, відчували одна одну як конкурента, якого слід підкорити. Такий стан речей призвів до взаємних звинувачень у помилках і єресях. Після розколу повернення до єдності заполітизованим, нееклезіальним мисленням бачилось лише в юридичному підпорядкуванні конкурента та акціях прозелітизму. [57, C.5]

Внаслідок розколу 1054 р. українська Церква потрапила у досить делікатну ситуацію, прагнучи підтримувати дружні партнерські відносини одночасно з Константинополем і Римом. Якою ж була позиція української Церкви що до подій, які мали місце у 1054 р.? Необхідно зауважити, що у Візантійському Синоді, який осудив польських легатів, брали участь всі митрополити візантійської Патріархії окрім митрополита Київського Іларіона, до речі, не визнаного патріархом Константинопольським. Прийнятий собором документ не мав підпису Київського митрополита. Тому логічно напрошується висновок про те, що Київська Церква не мала нічого спільного з акцією візантійського Патріарха Михайла Керулярія. Ні фактично, ні формально Українська Церква у 1054 р. не стала на шлях розколу Христової Церкви, продовжуючи підтримувати стосунки із Заходом. На думку М. Чубатого: “… церковний розкол з1054 р. … ця подія залишалася зовсім чужою для Руської Церкви під духовним проводом митрополита Іларіона”. [269, C.353]

Внаслідок розколу 1054 р. за кожною із двох Церков закріпилась окрема назва: Православна або Церква на Сході, і Католицька або Римська на Заході. Потрібно зауважити, що у первісному значенні слів “православ'я” і “католицтво” Христова Церква, Західна та Східна до 1054р. була одночасно як католицькою, так і православною, вона визнавала першість і провід у цілій Церкві Римського архиєрея та одну правдиву християнську віру.

На думку Б. Кумора, тільки у XII столітті візантійські монахи і митрополити принесли на Русь антилатинську пропоганду. [141, C.53] Цю думку повністю підтримує о. Іван Шевців (Австралія), який пише: “Новоохрещена Україна довгий час стояла на роздоріжжі вибору між Римом і Візантією, поки врешті, під впливом спритних і хитрих греків та з політичних міркувань, не підчинилась Візантії”. [272, C.54]

Розкол Христової Церкви у 1054р. позначився на свідомості та існуванні нашої Церкви, яка залишилась у канонічних та літургійно-духовних зв'язках з Константинопольським престолом, відчуваючи на собі трагічний тягар цього поділу. Представники української Церкви брали активну участь у спробах відновити єдність між Сходом і Заходом. Цілий перелік фактів і подій вказують на прагнення України зробити свій внесок у вирішення проблеми церковної єдності і проводу. Сюди необхідно віднести: Ліонський Собор 1274 р., участь у ньому первоїєрарха Петра з послідовним коронуванням Данила Романовича Галицького; [170, C.34] участь митрополита Ісидора у Флорентійському Соборі 1439 р. [101, C.59]; Берестейське Церковне порозуміння у 1596 р.

Церковний розкол 1054 р. стався з вини керівництва візантійської Церкви. Кілька спроб повного поєднання східної і західної Церков, тобто церковних уній, сталися теж з ініціативи керівництва тієї ж візантійської Церкви. Перша така спроба була здійснена у 1274 р. на Ліонському Соборі, коли тодішній Константинопольський імператор Михайло VIII Палеолог та його син Андронік у своєму листі до Собору іменем грецького духовенства визнали зверхність римського Папи та прийняли всі запропоновані їм умови з'єдинення, за вийнятком лише “філіокве”. [254, C.117]

Ідея церковної унії знайшла логічне продовження, і активно обговорювалась на Констанцькому Соборі 1414 - 1418 рр. У роботі цього собору брав участь Митрополит Київський Григорій Цамблак, який у своїй промові підтримав ідею унії. Однак, через загострення уваги західного духовенства щодо вирішення своїх внутрішніх справ, унія підписана не була. [188, C.46]

Наступна спроба поєднати східну і західну християнські Церкви мала місце у 1439 р. на Флорентійському Соборі. Головними темами дискусій були богословські розбіжності Західної і Східної Церков. Однак, у ході дискусій два вчені греки гуманісти Ісидор і Виссаріон прагнули грецько-патріотичними та богословськими аргументами переконати своїх земляків на користь справи поєднання Церков. Першим речником унії на Флоринтійському Соборї виступив Київський митрополит Ісидор, який проголосив п'ять промов. Четверта з них була присв'ячена ідеї єдності, а головний аргуметн в питанні про з'єдинення Церков, на думку Ісидора, це угода, яка панувала між грецькими і латинськими св'ятими. [269, C.170-171] Митрополит закликав соборових отців до взаємної співпраці, щоб “вложений труд не пішов на даремно і не став посміхом для нащадків та ворогів”. [269, C.171]

5 липня 1439 року було підписано буллу про об'єднання “Laktentur coeli et exultet terra” (Хай тішаться небеса і радіє земля). “Веселітся небеса і радуйся земле, бо знято середню стіну яка віддаляла Західну Церкву від Східної, і прийшов мир і злагода; а сталося це завдяки тому наріжному каменю - Христові, який кріпко зв'язавши обоє любовним миром, з двох зробив одне та утвердив і злучив вічним союзом. Після довгої темряви смутку й довголітньої мряки та пригноблюючої імли роз'єднання, нині засяяв тихий і світлий промінь бажаної єдності”. [7, C.85]

Цікавим, на нашу думку, є факт, що відрізняє цю буллу від інших, а саме, видана вона була не лише одним Папою, а за згодою та участю візантійського імператора та східних патріархів. Необхідно зазначити, що Ісидор підписав документ і як митрополит Київський і всієї Русі, і як прокуратор патріарха Антіохії. [97, C.48] Акт з'єдинення підписали, окрім папи Євгенія IV і всіх Отців Собору від латинської Церкви, імператор Іван VIII Палеолог і 32 Отці Собору Сходу. Підпис Ісидора стояв третім після підпису імператора, [224, C.30-31] що свідчить про авторитет та впливовість Київського митрополита. Лише двоє учасників Собору грецькі прелати Марко Євгенік, ефеський митрополит та Ісайя, ставропільський митрополит не підписали буллу про об'єднання.

Здавалось, що на короткий час унія розв'язала основні догматичні та обрядові відмінності між Заходом і Сходом. Проте, вже найближчі дні показали, що осягнути правдивого замикання не так вже і легко, оскільки у практичному житті не помічалось жодних змін. Аналізуючи ситуацію що склалася після підписання Флорентійської унії, М. Чубатий писав: “ Глибокого рову, ритого століттями, та упередження, створеного впродовж століть не доводилося так легко засипати одним актом на папері. На це треба було більше часу та доказів довір'я одних до одних”. [269, C.176] На думку Б. Гудзяка, Флорентійська унія 1439 р. ніколи не була популярною серед православного загалу і у грецьких чернечих колах, а після падіння Царгороду (1453 р.) стала неактуальною. [99, C.4] Однак, не можна не зауважити, що унію підтримували провідні кола грецького духовенства, чого не можна сказати про московську державу і церковну владу. У відповідь на постанови Флорентійської унії Москва обрала, без згоди на те Царгородського патріарха, нового митрополита Йону, порушивши таким чином існуючу субординацію. Хіротонія Йони фактично означала перехід Московької Церкви до автокефалії (1448 р.). [101, C.62] Єдина колись Руська митрополія поділилась на окремі Київську, що включала шість єпархій у Великому Князівстві (Чернігівську, Смоленську, Полоцьку, урівську, Луцьку, Володимирську) та три єпархії у Польському Королівстві (Премиську, Холмську, Галицьку) та Московську юрисдикції. [99, C.4-5]

Ворожість Москви до єдності у Соборній Церкві пояснюється низкою причин. Акція неприйняття реунії була на руку московському князеві, оскільки дух унії вимагав мирних взаємин між усіма християнськими володарями, загального християнського миру. Цей постулат унії не збігався з інтересами московського князя, що прагнув “збирання римських земель” під своєю автократичною владою. Християнський мир означав для свого правителя відмову від плану поширити свою владу на українські і білоруські землі, що входили до складу Великого Литовського Князівства, включно з Києвом, Львовом та Галичем. У такій війні для Москви були вигідними і зручними власне релігійні мотиви, а саме, роль оборонця “чистого православія” прти “єретичних” латинників і унійної “єресі”.

Латинське духовенство, урядові чинники у Польщі та Литві формально не могли відкрито вороже поставитись до ухваленої Флорентійським Вселенським Собором унії всіх християнських Церков. Постанова, прийнята Собором, надавала рівні права усім Церквам, гарантуючи їм дотримання на даний час уставів їхнього устрою і обрядів. Однак, необхідно зазначити, що перебуваючи на території своєї Митрополії, що знаходилась в межах кордонів польської держави та Великого Князівства Литовського, Митрополит Київський Ісидор не доклав жодних зусиль у справі забезпечення фактичної рівності української Церкви з латинською. Свідченням цього є відсутність будь-якого документу, що відбивав би прагнення Ісидора добитися певних прав для своєї Церкви. Лише у 1443 р. королем Володиславом III було видано універсал про важливість ухваленої у Флоренції унійної єдності. [235, C.241] Важно вказати, що документ неконкретний і становить лише загальний принцип рівності, вказуючи на необхідність усунути нерівність та утиски, які терпіла до цьго часу Церква грецького обряду, а також дозволяє Владикам та духовенству Східної церкви посідати ті ж управні посади що й духовенство і єрархія латинського обряду.

П'ятнадцятирічне урядування наступника Ісидора Києво-Галицького митрополита Григорія, боярина за походженням, теж не дало обгрунтування організаційному та духовно-виховному росту Церкви. Не відчуваючи себе українцем та, очевидно, побоюючись наразитись на прихильне ставлення польсько-литовського володаря, Григорій фактично зайняв пасивну позицію, виконуючи лише властиві Митрополитові обов'язки. На нашу думку, рекомендуючи на Митрополита болгарина Григорія, який не знав місцевих звичаїв і не боровся за право своєї Церкви, що були рівнозначні національним правам його вірних, Митрополит Ісидор допустився важної помилки проти Христової Церкви в Україні.

Таким чином було підірвано основу унійного єднання, яке можна було використати у повній мірі для забезпечення національних прав вірних та й української церкви в цілому.

Необхідно зазначити, що ще близько 8 десятиліть після Флорентійського Собору українська Церква все ж здійснювала вселенську ідею щодо єдності віри, збереження обряду, звичаїв, традицій, моральності. Від другої половини XV ст. з'являються об'єктивні обставини, що спричиняють до різкого погіршення становища української Церкви, та зміни напряму взаємовідносин Києва та Царгороду протягом XVI століття.

Після завоювання Константинополя турками у 1453 р. Царгородський патріархат втрачає статус захисника православних правителів, нездійсненною стає і надія на духовне воз'єднання двох головних християнських центрів єдиної колись Римської імперії.

Усвідомлюючи значення християнської віри для грецьких підданих, які були найчисельнішою національною групою Турецької імперії та прагнули використати грецьке суспільство як фактор стабільності та безпеки імперії, султан Магомет II встановив певні основи толерантності щодо грецької віри:

Суворо заборонялося застосовувати будь-які насильні методи з метою прозелітизму;

Вірним Царгородського та інших східних патріархатів дозволялось прилюдно практикувати свою релігію у різних формах (урочисті богослуження, публічні процесії і ін.). [235, C. 267-268] За ці привілеї християни, на відміну від мусульман, виконували певні обов'язки:

Сплачували у султанову казну подушний податок (гарач) від якого звільнялось лише духовенство.

Визнавали ієрархами священними лише тих патріотів, єпископів, ігеменів і духівників, яких номінував султан. [235, C.268]

Щоб полегшити перехід Грецької Церкви у залежність від турецького султана, Магомет II запросив до Царгороду на Патріарший Престіл противника унії з Соборною Церквою, головного провідника фотіанців Геннадія Схолярія, який активно підтримував турнофілів. Султан іменував його Патріархом, а слухняний синод підтвердив цю номінацію.

Інвеститура Патріарха Геннадія магометанським султаном означала фактичну залежність Церкви Царгородської Патріархії від турецького нехристиянського автократичного володаря. Ця переломна подія, що сталась 6 січня 1454 р. стала висловом публічного визнання новим Патріархом нового статусу своєї Церкви, який від імені всіх вірних цієї Церкви виявив бажання до постійної колаборації з нехристиянськими володарями. Оскільки, в очах вірних Патріарх був представником національної еліти, то це фактично означало що греки відмовляються від боротьби за національно-державну незалежність і приймають запропоновану турецькою владою концепцію грецької культурної автономії у межах магометанського світу.

В українських та білоруських землях, як і у грецькому суспільстві, політична влада перебувала в руках неправославних правителів. Царгородський Патріархат не мав змоги належно виконувати свої обов'язки щодо Києво-Галицької Митрополії, яка все ще знаходилась під юрисдикцією Царгороду. Подібний стан речей шкідливо позначився на організаційному житті та ієрархічній структурі Східної Церкви. Протягом всього XVI ст. Київську Митрополію очолювали ставленики польсько-литовських королів, що не могло не вплинути негативно на склад вищого духовенства в українській Церкві. Право надавання “духовних хлібів” (державний закон “Патронату”), яким користувалися король та шляхта зводилось до призначення на церковні посади людей, які не мали жодних заслуг перед Церквою. Іноді до цієї найвищої гідності зараховували і чисто військові здобутки. [170, C.85] Оскільки єпископські посади надавались найчастіше впливовим претиндентам, переважно світським особам, то не випадково руським митрополитом і єпископам часто бракувало не тільки інтелектуальних даних, а перш за все моральних чеснот, так необхідних для виконання релігйних обов'язків. На одну посаду інколи призначали кількох кандидатів, навіть збройної боротьби володіти за право єпархіями і відповідно їхніми земельними маєтками.