Послання апостола Павла в їх діалектичному взаємозв’язку філософської та богословської складових

Коли ми гранично аналізуємо інтуїцію світового безглуздя, нас вражає в ній одна дивна і парадоксальна риса. Вона свідчить про те, що перебуває поза нею. Ми можемо розуміти що таке безглуздя, тільки тоді, коли десь в найглибших закутках своєї душі ми маємо поняття глузду. Щоби зрозуміти безглуздість життя, людина повинна мати опору своєї думки поза цією безглуздістю. Цю інтуїтивну точку опори ми знаходимо в усвідомленні і причетності до вічного сенсу буття людства - до Бога. Цю причетність до Бога, приєднання до нього з давніх часів називали святістю. Шлях до святості є єдиним релігійним шляхом, який заповнює вакуум людського відчуття даремності і беззмістовності існування. [50; 178-182].

Сутність релігії, звичайно, і справедливо вбачається в особливому єднанні людини з Богом, духу людського з Духом Божим. При цьому кожна релігія указує свій шлях і свої засоби до досягнення цієї мети. Однак, завжди залишається непорушним постулат загально-релігійної свідомості про необхідність духовної єдності людини з Богом для досягнення вічного життя. Ця ідея червоною ниткою проходить через усі релігії світу. Бог, лише частково відкривши Себе в Старому Завіті, з'явився в гранично доступній людині повноті в Своєму Сині, і можливість єднання з Ним стала особливо виразною і відчутною завдяки створеній Ним Церкві. Церква - це єдність у Дусі Святому всіх розумних створінь, що підпорядковуються волі Божій і в такий спосіб входять у Боголюдський Організм Христа - Тіло Його (Еф.1; 23).[10, 134-137]. Тому Церква є сім'я святих. Однак членство в ній обумовлено не простим фактом прийняття віруючим Хрещення, Євхаристії й інших таїнств, але й особливою причетністю Духу Святому. Якщо стара (Еф.4,22) природа успадковувалася нащадками Адама в природному порядку, то народження від Другого Адама (1Кор. 15,47) і прилучення Духу Святому відбувається через свідомий, вольовий процес особистої активності, що має дві принципово різні ступіні. Перша, коли віруючий духовно народжується в таїнстві Хрещення, одержуючи сім'я (Мф.13, 3-23) Нового Адама і тим самим стаючи членом Його Тіла -Церкви. Преподобний Симеон Новий Богослов говорить: “...увірувавши у Сина Божого... кається... у колишніх гріхах своїх і очищається від них у таїнстві Хрещення. Тоді Бог Слово входить у хрещеного, як в утробу Приснодіви, і перебуває в ньому як сім'я. Але Хрещенням людина не перетворюється “автоматично” з “старої людини” (Еф.4,22) у “нову” (Еф.4,24). Чоловік, очищаючись від усіх гріхів своїх і уподібнюючись тим первозданному Адаму, зберігає, за висловом преподобного Максима Ісповідника, пристрасність, тлінність і смертність, успадковані ним від згрішивших прабатьків, у ньому залишається схильність до гріха. Тому та святість, до якої людина покликана таїнством Хрещення, ще не досягається. Цим таїнством покладається лише її початок, а не здійснення, людині дається лише насіння, але не саме древо, що приносить плоди Духа Святого. Другою ступінню є те правильне (праведне) духовне життя, завдяки якому віруючий зростає в чоловіка здійсненого, у міру повного віку Христового (Еф.4,13) і стає здатним до прийняття особливого освячення Духом Святим. Тому що насіння Хрещення в християн лукавих і ледачих (Мф.25,26) так і залишається не пророслим і тому марним (Ін.12,24), але потрапляючи на добру землю, дає сходи і приносить відповідний плід. Цей плід (а не насіння) і означає шукане прилучення Духу Святому - святість. Притча про закваску, що жінка, узявши, поклала в три міри борошна, поки не скисло все (Мф.13,33), наочно виражає характер цієї таємничої зміни людини і його прилучень Духу Святому в Церкві і дійсне значення в цьому процесі таїнств. Як закваска, покладена в тісто, робить свою дію поступово і при цілком визначених умовах, так і “закваска” Хрещення “переквашує” плотську людину в духовну (1Кор. 3,1-3), у “нове тісто” (1Кор. 5,7) не моментально, не магічно, але в часі, при відповідній духовно-моральній зміні, зазначеній у Євангелії. Таким чином, від християнина, що одержав талант виправдання даром (Рим.3,24), залежить погубити його в землі свого серця (Мф.25,18), або помножити. Останнє й означає особливе прилучення Духу Святому хрещеного. І це один з найважливіших принципів православного розуміння духовного життя, християнської досконалості, святості. Просто і коротко він був виражений преподобним Симеоном Новим Богословом: “Усі старання і весь подвиг християнина повинний бути звернений на те, щоб стяжати Духа Святого, тому що в цьому і складається духовний закон і благобуття”.[8; 257]. Про це ж говорив в одній з бесід і преподобний Серафім Саровский: “Ціль життя християнського складається в стяжанні Духа Божого, і це ціль життя всякого християнина, що живе духовно”.[7; 124-126]. Існує, на перший погляд, як би якась розбіжність між поняттям святості у Священному Писанні, особливо Нового Завіту, і традицією Церкви. Апостол Павло, наприклад, називає святими всіх християн, хоча за своїм моральним рівнем серед них були і люди далекі від святості (1Кор. 6, 1-2). Навпроти, із самого початку існування Церкви і в усі наступні часи святими нею переважно іменуються християни, що відрізняються особливою духовною чистотою і ревнощами християнського життя, подвигом молитви і любові, мучеництвом за Христа і т.д. Однак обидва цих підходи означають не розходження в розумінні святості, але лише оцінку того самого явища на різних рівнях. Новозавітне вживання терміна виходить з того, якими покликані бути віруючі, що дали обіцянку Богові доброї совісті (1Пет.3,21) і отримали дар благодаті Хрещення, хоча в даний момент і є ще плотськими, тобто грішними і недосконалими. Таким чином, за думкою отця Павла, святість - це: по-перше, сторонність стосовно світу гріха та його заперечення; по-друге, вона конкретний позитивний зміст, тому що природа святості Божественна, вона онтологічно затверджена в Богові. У той же час, святість, підкреслює він, - не моральна досконалість, хоча вона і з'єднана з нею нерозривно, але - “спорідненість понад світним енергіям”. Нарешті, святість є не тільки заперечення, відсутність усякого зла і не тільки явище іншого світу, Божественного, але і непорушне твердження “світової реальності через освячення цієї останньої”. Ця, третя, сторона святості є силою, що перетворює не тільки людину, але і світ у цілому так, що буде Бог усе в усьому (1Кор. 15,28). У кінцевому рахунку все створіння повинно стати іншим і виявляти собою Бога. Але в цьому процесі з боку створіння активну роль може грати тільки людина, тому на неї покладається вся повнота відповідальності за творіння (Рим. 8, 19-21). І тут з особливою силою відкривається значення святих, що стали в умовах земного буття початком (Рим. 11,16) майбутнього загального і повного освячення. [16, 60-63].

2.2 Філософія апостола Павла: духовний шлях от людини до Бога

Безперечно, незмінним орієнтиром Православ'я залишається його постійна вірність наслідку апостолів і святих отців, але тому наслідку, який в серцях, по духу, а не по букві (Рим. 2,29), тому канонові, який пишеться не чорнилами, але Духом Бога живого (2Кор. 3,3). Апостольська заповідь зберігати себе від світу неоскверненим (Як. 1,27) завжди включала в себе можливість поєднувати чисте життя з проповіддю, діалогом, місійною діяльністю. Апостоли свідомо йшли в чужий, ворожий світ, від якого належало берегти себе, і цей світ входив в їх життя, і дякуючи їм перетворювався сам, під дією Євангельської закваски. Для апостолів не існувало меж у благовіствуванні, не тільки географічних, але і душевних, інтелектуальних, духовних. Згадаємо хоч би апостола Павла в ареопазі: ”Афіняни! З усього я бачу, що ви дуже побожні“ (Діян. 17, 22), - говорить він, зовсім не бажаючи похвалити багатобожжя. Афіняни намагались відгородити себе від Бога Живого статуями багатьох богів, але для того, щоби зав'язати діалог, знайти спільну стежку, яка може привести до благовістя і проповіді: ”Ось Того, Кого ви навмання шануєте, Того я проповідую вам“ (Діян. 17, 23). Апостол Павло демонструє дійсно душпастирський підхід, намагаючись використати знайому і звичну річ з культури Афінян.[10, 167].

Сьогоднішні ”афіняни“, як і ті прадавні, повсюди наставили своїх святинь і жертовників. Але вони вже не називаються Зевсами, чи Аполонами і носять імена ”цінностей сучасного світу“, почасти граючи ту саму роль. Ця роль подвійна. Але як і всяке виродження воно є доказом від противного тої безмежної релігійної потенції, яка чекає свого пробудження і навернення.

Філософія як мудрість. Філософія одна з найдавніших наук, котра бере свій початок ще з VI століття до нашої ери, тобто існує вже понад 2500 років.

Філософія небезпідставно ототожнюється зі знанням першоначал, першопричин буття. Філософія як мудрість, що спрямована на пізнання найбільш загального, “сутнісного і вічного”, дає змогу розкривати закономірні зв'язки. Бо що таке закон? Закон - це відношення між сутностями, установлений зв'язок між речами, який повторюється при умовах і є об'єктивним, внутрішнім, необхідним, загальним і суттєвим. (Додаток). Існує багато филосолфских напрямів і шкіл. Але те усе промах, а значить гріх! Це те, що пов'язано з антропоцентризмом. Вектор замикаєтся тільки на самій людині і не віходит з нього. Шлях до Бога не визначений. Тільки та філософія, яка має своїм предметом Бога, людини і світ, альфа, що стоїть на шляху, і омега є філософія істинни, вказующа людині шлях до Бога, до істини, любові і святості. Принцип Теоцентризма і Христоцентризму.

2.2.1 Стан філософії за часів апостола Павла : стоїки та інші течії філософії

Античні філософи, як правило, були стихійними матеріалістами. Вони бачили світ таким, яким він є, а саме: що світ передує людині, а не навпаки, що він є об'єктивним, незалежним від її свідомості, волі, бажань. Справа в тому, що процес пізнання є складним і суперечливим.Про це свідчать, принаймні, хоча б такі моменти: 1. Конкретне (будь-яка річ) відображається у свідомості людини безпосередньо. Загальні ознаки речей відображаються опосередковано. Конкретне дається людини на рівні відчуттів. Загальне ж - на рівні мислення. Тоді виникають запитання, а чи маємо ми на рівні мислення (як посередника між річчю і образом її) адекватне відображення самої речі? В чому сутність зв'язку між загальним і конкретним?

Це непрості запитання, тому і з'ясовують їх різні філософи по різному. Практична діяльність людини переконувала її в тому, що не нею створений світ, природа, а вона є породженням цього світу, природи. Це і стало пізнавальною основою об'єктивного, матеріалістичного відображення дійсності.Існує багато филосолфских напрямів і шкіл. Наприклад, представниками скептицизма были давньогрецькі філософи: Піррон, Енесідем, Агріппа, Секст Емпірик; стоїків-Зенон з Кітіону, Клеанф, Хрісіпп; епікурейців- Епікур.

2.3 Давньогрецький скептицизм

У розвитку філософії після Арістотеля відбулися досить глибокі зміни, пов'язані з кризою демократичного суспільства, розповсюдженням диктаторських режимів у всьому еллінському світі. Замість універсальних завдань світогляду, що охоплювали всі галузі знання, питання науки та філософії, виникає прагнення звести наукові проблеми до практичних правил особистої поведінки людини, які повинні забезпечити щастя

З III ст. до н.е. до І ст. н.е. скептицизм як філософське вчення, що піддає сумніву саму можливість достовірного пізнання об'єктивного світу, був саме таким вченням. Найдовершенішої форми скептицизм досяг у вченнях давньогрецьких філософів Піррона, Енесідема, Агріппи, Секста Емпірика. Вони дійшли висновку, що марні спроби знайти остаточно встановлену істину свідчать про неможливість вирішити це завдання взагалі. Так, мислення здійснюється за відповідними формами, але вибір найкращої, досконалої форми мислення потребує використання тієї чи іншої форми. Отже, для відбору форми потрібно використовувати форму.

Використовуючи логічні засоби здійснення доказів, скептики дійшли висновку, що будь-яка істина доводиться лише іншою істиною. А це призводить до кола доведень, або до довільного вибору аксіом, або до нескінченної низки запитань. Тому висновок, що встановлення причини неможливо довести, цілком слушний. На підставі цих міркувань, аргументів (”тропами“) обґрунтовувалася рівнозначність протилежних тверджень: головний принцип скептицизму -- утримуватися від суджень.

Проте в житті постійно необхідно діяти, приймати певні рішення. Це змушувало визнавати, що за відсутності критеріїв істини слід керуватися критеріями практичної поведінки. Ці критерії мають спиратися на “розумну імовірність”. В цілому скептицизм був спрямований проти догматичного трактування формальних законів мислення, розвивав уявлення про відносність людського пізнання.[49; 146-149].

2.4 Філософія стоїцизму

Багато в чому протилежна епікуреїзму. У фізиці стоїки (Зенон з Кітіону, Клеанф, Хрісіпп -- прибл.ІІІ ст. до н.е.) повертаються до поняття першоречовини, використовуючи вчення Геракліта про вогонь як первинну стихію, з якої все походить. У світі панує невблаганна необхідність, вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, тому людина цілком залежить від процесів, що відбуваються у зовнішньому світі, природі взагалі. “Пневма”, ”дух“, дихання, правогонь розливаються у світі, створюючи усе: тварин, людей, застигають у неорганічних тілах. Але правогонь -- вже не сліпа стихійна сила (як це було у вченні Геракліта), а художньо-творча, тотожна ідеї Платона, яка розумно створює Космос, керує ним. Тому правогонь -- це і провидіння, фатум, доля. Космос, знов як у перших філософів, розуміється єдиним організмом, єдиним тілом. Відповідно для кожної частинки Космосу є своє місце. У випадку, коли частинка не виконує своєї функції, Космос її руйнує, використовуючи елементи, з яких складалась ця частинка, для побудови нової.

Узгоджено зі вченням про Всесвіт розроблено відповідну етику. В етиці стоїки також протилежні епікуреїзмові, насамперед у питаннях про розуміння мети життя, свободи волі. Для стоїків доля, фатум -- незаперечна істина, а свобода розглядається як ухиляння від законів Космосу, тому -- неможлива. Доля веде і того, хто добровільно підкоряється, і силоміць притягує того, хто без розсуду опирається. Саме стоїки запропонували термін ”логіка“, який сьогодні загальновживаний. Стоїцизм, поряд із скептицизмом та епікуреїзмом, був одним з найвпливовіших напрямів філософської думки античності .

2.5 Епікурейство

Епікур (341-270 pp. до н.е.) заснував філософську школу в Афінах, використовуючи головні положення філософії Демокріта. Водночас Епікур створює зовсім нову атомістичну теорію. Ідея Епікура про самочинне відхилення атомів є специфічнім відображенням факту з'явлення у людей нових якостей -- індивідуальної свободи, певного мінімуму соціальної автономії особи. Людина -- цей “соціальний атом”--набуває в собі автономного, самодостатнього грунту свого волевиявлення. В цілому, головна увага Демокріта звернена на закони існування об'єктів, у Епікура -- до суб'єкта. Епікура хвилює проблема можливості відхилень, випадків, суб'єктивного водіння Космоса.

Сенс своєї ідеї про самочинне відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачає в основному правилі мудрості -- вміти відхилятися від незадоволення, страждань. Послідовно дотримуючись атомістичної теорії, Епікур робить висновок, що душа людини -- тілесна. Смерть тіла є смерть душі, бо сутність душі--рух атомів у тілі. Відповідно до такого розуміння людини, й суб'єктивних властивостей він розробляє послідовно сенсуалістське вчення про пізнання. Світ пізнається за допомогою мислення та чуттів, між якими немає великої різниці, бо і чуття, і мислення спричинені рухом атомів. Критеріями істини визнаються чуттєві сприйняття, поняття .

Епікур створює життєстверджуючу етику, яка за своїм спрямуванням оптимістична і утилітарна. Моральне життя потребує дотримання міри в усьому. Ідеал -- у задоволенні природних, а не на-Думаних бажань. Справедливість у тому, щоб не шкодити іншому і не зазнавати шкоди від іншого. В основі взаємозв'язків людей лежить особиста вигода, що розповсюджується і на безкорисливу дружбу. Мудрість (філософія) не тільки дає знання, а й духовну насолоду. [49, 186-189].

2.6 Історичний погляд на зв'язок між Божим Словом і філософією

Святе Письмо і філософія

Життєва філософія і мудрість ізраїльтян полягала в тому, що те, що чинить Господь для вибраного народу можливо зрозуміти і згідно з цим Господеві служити.

У очах людини, віруючої в богодухновенный характер Священного Писання, у біблейської філософії два автори, Бог і людина, і тому вона носить абсолютно особливий характер. Її найістотніша відмінна риса полягає в тому, що вона має не монологічний вигляд, а діалогічний.

Але це не той диалогизм, який зустрічається у Платона або Цицерона. Все ті біблейські роздуми, які так чи інакше нагадують щось філософське, - це діалоги людського розуму з Богом. Люди, що беруть участь в них, знають за собою тільки одне право - це право покірливе запитувати. Вони не сумніваються, не критикують, не намагаються спростувати свого Верховного Співрозмовника, як це роблять світські філософи, а послухають Його, прагнучи зрозуміти все те, що намагається їм повідати Той, Чия мудрість нескінченно перевершує людську мудрість. Біблейське філософствування свідчить про те, що найкраще і найрозумніше, на що людина здатна, - це проявляти покірливу увагу до усього, що виходить від Творця.[52; 167].

Світогляду біблейських авторів, староєврейських священнописателей властиво глибинне відчуття того, що над усім сущим панує вища, прихована від очей людей першопричина. Ця сила зв'язує усе суще воєдино, повідомляє усі речі здатність бути. Їй слід поклонятися, бо вона є зв'язок усіх речей, що забезпечує єдність усього сущого. Вона Єдина, істинний Бог - Яхве, або Сущий.

Якщо світські філософи інший раз беруть на себе сміливість або, точніше, виявляють гріховну зухвалість, ставлячи питання про те, чи існує Бог, то біблейський мислитель виходить у своїх роздумах з фундаментальної передумови-аксіоми про первинне буття Бога, Який існував раніше неба, землі і усього живого, у тому числі людини з його розумом і прагненням філософствувати.[17; 123-125].

Новий Завіт

Хоча в новозавітніх часах проявлялися впливи різних культур, Ісус не приділяв їм жодної уваги. Глибоке таїнство відносин людей до Бога пояснював на життєвих прикладах і на притчах. В ніякому разі Христос не використовував жодної філософської системи. Його вчення та приклад життя і сьогодні неможливо підчинити жодній філософській системі.Усі ці особливості стилю філософствування старозавітних авторів не можна не враховувати, роздумуючи про духовну спадщину найбільшого з християнських мислителів - апостола Павла.[13; 20].

Доба апостолів

Апостоли хоч і використовували десь-якийсь термін чи метафору з тодішньої еллінської культури, яка, однак, не мала жодного впливу на євангельське вчення, яке проповідували (напр. апостол Іван). Що стосується апостола Павла, то він був закорінений в єврейській традиції, добре знав еллінську культуру і проповідував Євангелію у цілому еллінському світі. Засновував перші спільноти-Церкви, - поза жидівською діаспорою. Життя перших християн формував своїм особистим прикладом наслідування Христа. Цим заклав фундамент для християнського вчення і теології. “(Павло)… писав про це у всіх своїх листах. В них є дещо трудне до зрозуміння, як і інші Писання” (2Пет. 3,15-16). І апостол Петро признав, що ап.Павло перевершував інших апостолів мудрістю і теологічною глибиною. На чому будував ап.Павло свою теологію? Добре знав Старий Завіт, а також і Євангелію, проповідувану апостолами.[54; 38].

Зовсім не турбувався чи ця або інша філософія є правдива чи ні, але головним для нього було: як проповідувати Христа людям, які були під впливом цієї філософії. Філософії для нього самі по собі нічого не означають (див. Фил. 3,8). Святий Павло цими філософіями займався лише на стільки, на скільки вони впливали на людину, щоб їй міг принести Христа. Це означає, що самі філософії не мають жодної ваги при проповідуванні Христа і для Його пізнання. Внутрішній образ людини у ап.Павла стоїть на пізнанні Христа з одного боку, а з другого - на пізнанні людської слабості і гріху в людині.

Питання юдаїзму у св.Павла. Апостол Павло після свого навернення, хоч і залишився євреєм, але був готовий цілковито залишити єврейську традицію (мудрість) і навіть проти неї боровся, коли вона не вела до основи, якою є Христос.

Також був готовий радикально виступити стосовно грецької культури і філософії (1Кор. 1,19-25). Євангелізуючи ап.Павло говорив про філософію і Євангелію, як про дві різні, а з перспективи спасіння - дві протилежні речі. Людську філософію і людську мудрість називає глупотою порівняно з Христом і Божою мудрістю. “Він (Христос) став нам мудрістю від Бога…” (1Кор. 1,30). “Вважайте, щоб ніхто вас не збаламутив філософією та пустим обманством, за переданням людським та за первнями світу, а не за Христом. У Ньому бо … живе вся повнота Божества” (Кол. 2,8-9). Апостол Павло перестерігає перед такою мудрістю, яка не веде до Христа. Цей погляд св.Павла можемо аплікувати до сучасних філософій, як західних, так і орієнтальних. Св.Павло каже: “… усе це закони і навчання людські… вони ж мають вигляд мудрості в добровільній службі, покорі та вмертвленні, однак, не мають іншої вартості крім насичення тіла.” (Кол. 2, 22-23). Глибина теології у св.Павла полягає в пізнанні Христа, а не різних філософій і т.зв. мудрості.

Відстоюючи рівне право євреїв і неєвреїв на Заповіт Божий, Павло використовує таке міркування: грішили всі, і євреї, і неєвреї. Через закон виправдатися неможливо, отже потрібна благодать, яка дається через віру в Ісуса Христа. Це положення Павло формулює досить чітко: ”Хіба Бог - тільки юдеїв, а не й поган? Авжеж, і поган,“ (I Кор. 1, 29). Здавалося б, Павло в своїх поглядах виходить за межі юдаїзму на широкий загальнолюдський простір, говорить про всесвітню історію, усі народи, але це не так.Ісус Христос іде на допомогу все ж євреям, потомству Авраама, а відтак і до тих, хто до євреїв приєднався, хто став потомком авраамовим. Тому, очевидно, прихід Христа Ісуса можна поширити й на них: “А коли ви Христові, то ви потомство Авраама, спадкоємці за обітницею.” (Галат. 3, 29).Так завдяки євреям усі народи, які раніше не мали громадянства ізраїльського, а тому й не мали доступу до Бога, приєднуються до Нього.[43].

Так зникає споконвічна ворожнеча між народами, національні перегородки. Інші народи стають нібито рівними євреям, вони тепер уже ”більше не чужинці і не приходні, а співгромадяни святих і домашні Божі, побудовані на підвалині апостолів і пророків, де наріжним каменем - сам Ісус Христос.“ (Ефес. 2, 13-20).

2.7 Дія апостола Павла на філософію

Павло - маргінал-пасіонарій, що належав до трьох духовних світів, - іудейському, греко-римскому (елліністичному) і християнському. У його особі і його мисленні сфокусувалися декілька соціокультурних векторів, що повідомляли його духовному “я” особливу структурно-содержательную складність. Слід пам'ятати про те, що Павло - єдиний з апостолів, хто виріс в язичницькому місті. Заслуговує на увагу також та обставина, що він від народження був володарем римського громадянства, що вже само по собі було для іудея великим соціальним привілеєм.

Усе це привертало до виходу за межі іудейської духовно-соціальною партикулярности. В той же час, греко-римские, елліністичні дії складали сукупність хоча і необхідних, але зовсім не достатніх умов для звернення Апостол Павла. Сотні тисяч євреїв продовжували існувати усередині суто іудейського соціокультурного контексту, не маючи не щонайменшого бажання переходити в християнство. Було потрібно втручання Самого Христа, щоб потрясти до підстав уся духовна істота Павла і обернути його в християнство.[58, 35].

2.8 Стоїки, гностики, язичницька філософія в розумінні А.П.

Апостол Павло у своєму виступі до афінян не зачіпає змісту грецької філософії, не торкається слабких сторін відомих йому навчань епікурейців і стоїків. Він починає свій виступ з того, що вказує на точку зіткнення між християнами і язичниками. . Його парадоксальне твердження про “невідомого Бога” стає чимось на зразок моста, що перекидається мудрим апостолом з одного культурного світу в іншій і що відкриває можливість здолати пропасти нерозуміння, що відділяє язичників від християн.

Апостол Павло, знайомий з ідеями афінських філософів, був далекий від того, щоб захоплюватися їх мудрістю. У його очах язичницька мудрість - це ”безумство перед Богом“, тому що в ній немає ні любові до Бога, ні страху Божого. Для Апостол Павла послідовники Эпикура - це не духовні люди, а “душевні”, т. е. що керуються не стільки рухами духу, скільки чуттєвістю. Їх кредо: ”Станемо їсти і пити, бо завтра помремо“ (1 Кор. 15, 32). Вони обмежені і вважають безумством те, що виходить від Духу Божия. Істинна ж мудрість грунтується, за глибоким переконанням Павла, на силі Божій, а не людською.

Апостол Павло не звеличує мудрість століття цього або мудрість влади. Він проповідує премудрість Божию. Якби усі люди були причетні до неї, тоді Ісуса Христа не розіпнули б. [54, 203-217].

Освічена публіка, що слухала Апостола Павла в Афінах, складалася не лише з епікурейців. Серед слухачів були ще і ті, хто дотримувався ідей філософів-стоїків. (Деян. 17, 18 - 21). Їх переконання були дещо ближчі Павлу, в порівнянні з поглядами епікурейців. Космологія, онтологія і теологія стоїків несли в собі ідею явно вираженого монізму. Стоїки стверджували, що у світі панує Бог, який повністю іманентний, тождествен цьому світу. І хоча для Павла Бог зовсім не іманентний світу, Творець не тождествен усієї сукупності своїх творінь, а коштує незмірно вище за тварного світ, він у своїй промові в ареопагу охоче процитував поета-стоїка Арата, друга Зенона, коли говорив про єдиного Бога: “Ми Їм живемо і рухаємося і існуємо, як і деякі з ваших поетів говорили: “ми Його і рід” (Деян. 17, 28).[2, 123].

Для Апостола Павла важливо було виявити характерне для грецького духу стані активного пошуку. Релігійна інтуїція підказувала їм, що “невідомий Бог”, що ще не відкрився їм, існує. Але вони не змогли наблизитися до самої постановки проблеми богопознания. Саме тому глибина язичницької філософської мудрості померкнула перед глибиною мудрості апостола Павла, насиченої духом християнського одкровення.

Апостол Павло бачив своє призначення в тому, щоб простягати руку кожному, хто був готовий прийняти у своє серце живого Бога і тим самим залучитися до мудрості вищого порядку.

Він виразно усвідомлював, що вірянин в Христа не потребує філософської мудрості, якщо та не наближає його до Бога, не служить справі богопознания.

2.9 Звідки бере початок містицизм

Корінь слова “містицизм” походить від грецького слова Myein, що означає “тримати вуста зімкнутими”. У більш строгому змісті слова містицизм є вчення про можливість і здійснення єдності або єднання людини з вищим Божественним початком. Для староЗаповітного вчення і релігійного досвіду містицизм як злиття з Богом був немислимий. Відповідно до Старого Заповіту, людина лише подібна Сущому, але не єдиносутній Йому. У Новому Заповіті сподівання староЗаповітних містицизм початок здійснюватися: “Слово стало плоттю” (Ин 1:14). В Христі з волі Божої переборена абсолютна трансцендентність Творця. Отож, апостол Павло, єврей, проповідує коринтянам науку, в якій одному чоловікові, якого представлено як історичну особу, приписано такі ознаки, які є властивими тільки Богові: ”Вмер за наші гріхи“.Апостол Павло, перш ніж посилатися на цей фрагмент, взятий із кериґми, заздалегідь вказав на його вагоме значення щодо Відкуплення. Отже, відкупити може тільки Бог: а тут апостол Павло сповіщає цілком впевнено, що також і віра в Ісуса може врятувати людину.[3, 98].

Якого ж роду містика апостола Павла?

Його містика відповідно повинна була б спрямовуватися до єднання людини з Богом як з першоосновою буття. Проте цього не відбувається. Апостол Павло жодного разу не говорить про єднання з Богом або про буття в Богу. Таким чином, вища і нижча містика накладаються один на одного. У Павла немає містики єднання з Богом, є лише містика єднання з Христом, завдяки якій людина і вступає в спілкування з Богом. [47, 266-268].

Основна думка містики ап. Павла звучить так: я есмь в Христу; у нім я переживаю себе як істота, що вільна від цього чуттєвого, грішного і скороминущого світу і вже належить світу перетвореному; у Нім я набуваю упевненості у воскресінні; у Нім я есмь дитя Божого.

Виняткова своєрідність цієї містики полягає ще і в тому, що буття в Христу представляється в ній як вмирання і воскресання з Христом, завдяки якому людина звільняється від гріха і Закону, здобуває Дух Христов і отримує упевненість у воскресінні. [52, 292].

Відсутність у вченні ап. Павла безпосереднього містичного відношення вірянина до Бога тим більше вражаюче, що, кажучи про те, що вірянин має Дух, він не проводить ясної відмінності між Духом Божим і Духом Христовим. Місця, де ті, хто в Христу, називаються носіями Духу Христова, змінюються такими місцями, де ап. Павло нагадує їм, що вони мають Дух Божий. [47. 291].

Висновки до розділу 2

Хоча ап. Павло так легко ототожнює між володінням Духом Христовим і володінням Духом Божим, проте буття в Христу зовсім не стає у нього буттям в Богу, що, здавалося б, напрошується само собою. І це настільки своєрідно, що усі виклади вчення ап. Павла або не помічають цієї відсутності містики буття в Богу, або не усвідомлюють її значення. Хоча в Посланнях Павла жодного разу не говориться про буття вірянина в Богу, хочеться вірити, що його містика буття в Христу кінець кінцем все-таки дорівнює містиці буття в Богу.

Спираючись на ці слова Діянь апостолів, Адольф Дейсман, наприклад, вважає за можливе визнати у ап. Павла висхідну до дохристиянсько-іудейської думки містику буття в Богу, навколо якої що виросла з переживання на шляху в Дамаск містика буття в Христу розташовується як зовнішнє коло навколо внутрішнього. У діалектиці взаємозв'язку богослов'я і філософії ми зробили акцент на філософію. Проаналізувавши різні філософські школи ми можемо, в проблематиці цієї роботи, говорити тільки про такий філософський напрям, який пов'язаний з Тео і христоцентризмом, направляючим людини до Бога. Усе інші філософські школи уводять людину від Нього і ведут людину до загибелі. Ап. Павло проповідував саме таку філософію, побудовану на Євангельських істинах, філософію, ставшу на Вірному шляху, визначеними точками Альфа і Омега, - Вірному шляху до Христа! А від Нього до Трійці. ”До Бога прийти можна тільки через Мене!“

Розділ 3. Філософія Апостола Павла в його посланнях

Особистість ап. Павла є однією з найвидатніших в історії ранньохристиянської Церкви. Багато хто вважає його навіть справжнім засновником християнства, настільки високо оцінюється його значення. Звичайно, така оцінка перебільшена, але все ж не можна заперечувати, що ап. Павло був тим апостолом Христа, котрий більше всіх, як теоретично, так і практично, втілив повеління Христа: ”Йдіть по всьому світові і проповідуйте Євангеліє всьому живому“. ”В чому міститься історично-загальносвітове значення, котре набув апостол Ісуса?“ -- запитує В.Вреде і відповідає: “Перша відповідь, котра напрошується, це та, що він розповсюдив нову віру у багатьох найважливіших культурних центрах тодішнього світу, оскільки вся його діяльність відбувалась у великих містах. Павло відокремив християнство від юдейства, він спричинив цей великий розріз не тільки своєю практикою як місіонер язичників, але також і своєю теорією, котра звільняла християн із язичників, від обов'язку виконувати обрядовий закон юдеїв. Таким шляхом він поклав початок перетворення християнства в нову самостійну міжнародну релігію. ”.[29,234-237].

3.1 Вчення про церкву

“Праведний житиме вірою” (Гал. 3,11) - пророчі слова апостола Павла подарували нове життя церкві, лягли в основу Протестантської Реформації. З перших днів свого існування християнська церква намагалася вирішити питання про співвідношення закону та благодаті. Для чого, з якою метою люди отримали старозавітний закон? Чи були врятовані праведники старозавітних часів за допомогою лише закону? Чи можливе спасіння самою лише вірою?

Якщо для спасіння людини основоположною є віра, наскільки важливим буде той спосіб життя, який вестиме людина? Ці та інші принципові для християнського віровчення питання були вперше сформульовані та розвинуті

апостолом Павлом в його Посланні до Галатів.[1, 136].

Однією з характерних особливостей Corpus Рaolinum є їхній тісний зв'язок із практикою. Кожне послання апостола Павла умовно можна розділити на доктринальну та практичну частини. Здається, не випадково вони складені саме таким чином. Праведність, що її кожний віруючий отримує від Бога, через віру пов'язана з людською поведінкою: “Бо як тіло без духа мертве, так і віра без діл - мертва” (Іак. 2,20). Апостол Павло виступає не лише як богослов, але і як практик, бо навчає тому, що сповідує сам. Його повчання мають безпосереднє відношення до життя, власним прикладом він демонструє нерозривність доктринально-практичної єдності.

Ретельна оцінка характеру та служіння апостола Павла необхідна для розуміння й оцінки послань загалом та Послання до Галатів зокрема.

Свідчення про навернення апостола Павла - один з найзначніших моментів, що допомагає зрозуміти кардинальну зміну не лише його внутрішніх переконань, а й всього життя. Події, що передували зверненню Павла до християнської релігії, описані в Діяннях апостолів (Діян. 5, 12-39; 6, 7-15; 7, 51-60; Матф. 5, 44) - йдеться про Божі знамення та чудеса, які передували прийняттю іудейськими священиками Христової віри; благодать апостолів, яка сходить на св. Стефана, змусила Савла вперше замислитися над правдивістю Благої звістки; лице Стефана, що стало подібним до обличчя янголів, справило глибоке враження на всіх присутніх під час його суду. [6, 61-67].

Про момент навернення Савла в Діяннях знаходимо три свідоцтва (Діян. 9,1-19; 9,5; 9). Насамперед йдеться про ураження Савла світлом з небес під час подорожі в Дамаск, внаслідок чого він осліп. Але то сліпота алегорична, вона символізує Савлову впертість стосовно знаків, що були дані йому згори. Остаточне перетворення Павла відбувається не в результаті поразки в богословських дебатах, а в момент особистого одкровення Ісуса Христа: “Савле, Савле, - чому ти Мене переслідуєш?...Я Ісус, щоб Його переслідуєш ти” (Діян. 9,4-5). У наступних віршах книги Діянь спостерігаємо, що характеризують зміни не лише в світогляді Савла, а й в його поведінці, про що свідчить також і зміна ім'я із Савла на Павла. [7, 154].

Павлове навернення та проповідь здивували всіх (Діян. 9,21). А початковий місіонерський досвід, що розпочався одразу після навернення, наштовхнувся на сувору опозицію та переслідування (Діян. 9,23-24), [36, 67].

Переконуючи євреїв у тому, що Ісус є Месія, апостол Павло вдається до доказів логіки та розуму, до богословських дискусій, а не до силових методів. Так були закладені підвалини його майбутнього служіння (Діян. 9,22). Після проповідей Благої Звістки в Дамаску та Єрусалимі, що на той час був центральною ареною гоніння християн, апостол Павло повернувся до Тарсу. Наступна подорож Павла відбулася в той час, коли він супроводжував апостола Варнаву з місією до Антиохійських церков. Моменти гонінь, опозиції, непорозуміння, що їх відчув на собі апостол Павло під час переслідувань, на нашу думку, допомогли йому поглянути на проблеми церков зсередини та розпочати написання послань. Усвідомлення необхідності захисту віри спонукало апостола Павла постійно підтримувати контакти з новонаверненими церквами. Незадоволений тим, що люди сприймали Ісуса як Спасителя, апостол щиро намагався утвердити їх в істині, він навчав їх Писанню. Він започатковував церкви, надавав їм практичні поради щодо життя справжнього християнина. Якщо в церкві виникали проблеми, за допомогою звертались до апостола Павла.

Значення “Послання до Галатів” неможливо зрозуміти, розглядаючи його поза кризою, з якою зіткнулося християнство з боку іудейських священиків. Так, однойменне послання було написане з метою захисту християнської віри від загроз з боку тих, хто наполягав на слідуванні закону з метою спасіння або підтримки правильних взаємовідносин з Богом. [18; 257, 23; 140].

Відповіді на запитання про те, хто такі галати, чому виникла криза та в чому полягала Павлова відповідальність, зроблять доступними для розуміння цілі, з якими писалося це послання, а також його структуру.

Якщо Південногалатійська теорія є вірною, то Послання до Галатів було написане до Єрусалимського собору .У посланні висвітлюються питання, які обговорювалися під час роботи собору (Діян. 15).

Повертаючись до кризи в церквах Галатії, що її спричинили іудаїсти, важливо зрозуміти, в чому саме полягала ця кризова для церкви ситуація. В галатських церквах, заснованих Павлом, виникло питання про сотеріологію (вчення про спасіння). В своїх проповідях апостол Павло наголошував на тому, що тема спасіння вірою є провідною доктриною християнства. Апостол звертається в посланні до Галатів з наміром вберегти їх від помилок, адже “праведний житиме вірою ” (Гал. 3,11).[20, 57]. Це головний вірш послання. Галатські церкви складалися з іудеїв та язичників. Іудеї вважали, що для спасіння язичникам необхідно дотримуватись закону. В той же час апостол Павло навчає про діяння Ісуса, який несе спасіння, однакове як для євреїв, так і для язичників, за допомогою самої лише віри. Павловий доказ звучить таким чином: “Бо коли набувається правда Законом, то надармо Христос був умер ”(Гал. 2,21). Так постали питання, принципові для самовизначення християнства: чи відповідає євангельська звістка єврейській вірі та вірі в Ісуса Христа? Іудеї вважали, що стати гарним християнином можливо, якщо ти став гарним євреєм. Для них християнство уособлювалося з продовженням Мойсеєвого закону.[39; 123].

Читаючи послання до Галатів, не можна не звернути увагу на великий ступінь відповідальності, з якою апостол Павло ставиться до навернених галатів. Недарма навіть його звернення до них як батька до своїх дітей свідчить про його любов до них та щирі хвилювання за їхню долю (Гал. 4,19). Відчуваючи, що галати знаходяться на межі зречення своєї віри в Ісуса Христа, апостол Павло, як справжній духовний батько, намагається захистити їх від помилки. Вкрай необхідний перехід від іудаїзму до християнства відбувався повільно (Діян. 2,42-46; гл. 8-11). Керівники ранньої християнської церкви на чолі з апостолом Павлом зайняли тверду позицію в питанні захисту християнської свободи від іудейських нашарувань. Ситуація загострилася й досягла свого апогею на соборі, який з цього приводу відбувся у Єрусалимі. В роботі собору взяли участь апостол Павло разом із апостолом Варнавою (Діян. 15,2). Результатом роботи собору стало відокремлення християнства від іудаїзму (Діян. 15,4-31).

З огляду на події, які відбувалися всередині церкви та за її межами, а також на спрямування, що обрала для себе християнська церква, маємо можливість краще зрозуміти Послання до Галатів і роль апостола Павла в цьому процесі. План Послання до Галатів складається з п'ятьох розділів, що логічно випливають один з одного: Про істинність Євангелія (Гал. 1), Про визнання апостолами Павла (Гал. 2), Про віру, що несе благодать (Гал. 3), Про Павлову любов до християн-галатів (Гал. 4), Про збереження власної свободи (Гал. 5). Головні теми послання: Закон - його призначення, природа, співіснування з християнською етикою; Благодать - її значення для віруючих і грішників; Віра та її характеристики; Виправдання, шляхи його отримання; Праведність - як наслідок віри, а не Закону; Свобода - її якості та людські обмеження; Святий Дух у житті віруючих.

Апостол Павло стверджує, що віра - це не лише суб'єктивне відчуття. Це життя. Нове життя, яке здійснюється за участю самої людини. Так, у своєму Посланні до Галатів, свідомо чи ні, апостол Павло проголошує благовіст християнської свободи, пророкує нову еру. В ній головними сходинками до Царства небесного для християн стають: Ісусова благодать, що спасає, та віра разом із служінням, що уособлюється в любові. Благовістя народові Божому, а також і не віруючим у Христа є вищим обов'язком Церкви. Цей обов'язок не слід виконувати агресивно або за допомогою різних видів прозелітизму, але в любові, смиренні й пошані до ідентичності кожної людини і культурних особливостей кожного народу. Філософія безпосередньо дуже рідко призводить до Бога. Вона підводить до брам Церкви, в якій перебуває Господь. Філософія не має засобів для обоження!!! Ці механізми і засоби є достояннями Церкви - молитва, Сповідь, таїнства, Євхаристія і так далі. Церква - основа правильного життя - соборність!

3.2 Вчення про закон

У посланні до Галатів підіймається надзвичайно хвилююча тематика співвідносності свободи - дорогоцінного Божественного дару і Закону, в лещатах якого, мабуть, звичніше знаходитися людині, яка весь час намагається здобути праведність. Часто вживані поняття Закону та віри в багатьох випадках зустрічаються парою, як протиставлення один одному заради підсилення змісту: “А коли ми дізнались, що людина не може бути виправдана ділами Закону, але тільки вірою в Христа Ісуса, щоб нам виправдатися вірою в Христа, а не ділами Закону. Бо жодна людина ділами Закону не буде виправдана” (Гал. 2,16).

Справи Закону - система, що обіймає всі боки життя, регламентує кожний людський крок. Апостол Павло виступав проти формального виконання Закону, яке, за його словами, є рабством. Закон, на думку Павла, то є лише виховний засіб. Лише життя в Ісусі Христі принесе людині найвищу свободу. Пояснюючи нову фазу духовного розвитку, апостол використовує термін «виправдання». Виправдання, праведність досяжні лише Богу-Творцю. Людська праведність умовна, людина не в змозі претендувати на абсолютну праведність. До приходу Христа - Спасителя умовно праведною вважалася людина, що жила за Законом. Але справжнього виправдання не існувало. Воно прийшло з хресною смертю Ісуса, через якого людям було дароване прощення. Саме тому, виправдані Богом, вони тепер прагнуть не Закону, а небесної любові: “Бо сили не має в Христі Ісусі ані обрізання, ані необрізання, - але віра, що чинна любов'ю” (Гал. 5,6) Закон керував людьми із-зовні, спасіння змінює їх зсередини.

Слова про віру та любов заперечують будь-яку можливість для людини бути вірною Богові без виконання моральних заповідей. Так, ідеалом християнства проголошується християнська свобода як свобода від гріховної неволі. Саме ця свобода у поєднанні з благодаттю наближує людину до добра. Апостол Павло суть закону полягає у словах: “Люби свого ближнього, як самого себе!” (Гал. 5,14). Цінність Закону була проголошена ще Ісусом Христом, який хоча і перебував вище від закону, із повагою ставився до ветхозавітних настанов. Згідно з вченням апостола Павла, свобода християнина не означає рішучої відмови від зовнішніх проявів віри. Він глибоко шанував церковні таїнства та устрій. [38; 235].

Звертаючись до опонентів, апостол знову наголошує на тому, що Ісус Христос не зневажав Закон, а проголосив нову месіанську еру. З її приходом людям буде даровано Новий Завіт і Новий Закон.

Підбиваючи підсумки, мусимо наголосити, що апостол Павло - ключова постать в становленні інституту церкви. По суті, він перший отець церкви. Саме з його легкої руки у власних канонізованих пізніше Посланнях було сформульовано юридичні норми церковного життя від імені Христа. Іудейське за місцем походження християнство в своєму історичному поступі переросло межі іудейської секти і природно прагнуло теоретичного та віровчального закріплення своїх фундаментальних положень. За допомогою плідної, надзвичайно важливої, з точки зору становлення церкви, роботи як богослова так і місіонера, апостолу Павлу вдалося розмежувати поняття Закону та Благодаті. Цей важливий крок дозволив апостола Павлу вивести християнство за межі іудейського середовища. Послання до Галатів авторства апостола Павла має полемічний характер і було спрямоване на подолання обмеженостей еврейського Закону, який вичерпав себе. У ньому вперше в історії христянства нового значення набули поняття Закону і Благодаті, виправдання, свободи та віри. Закон не дав іудеям шанс на спасіння. Тому був потрібен Іісус. Тільки через Його дві заповеді любові і через сорасп'яття з Христом можливо обожження.

3.3 Вчення про віру

У посланнях апостола Павла знайшла відображення ціла епоха, пов'язана з поширенням християнства в Римській імперії. Апостолові Павлу доводилося відстоювати право неєвреїв на богообраність. Свою проблему він вирішує за допомогою понять “закон” і “благодать”. Павло мусив знайти вихід із складної ситуації. По-перше, сам закон вимагав обрізання, а, по-друге, обрізання - це лише свідчення Божого заповіту. Чи повинні християни, які підлягають під Новий заповіт, виконувати цей обряд? До цього питання апостол Павло підходить досить обережно. Він то визнає обрізання корисним у разі, якщо виконується закон, то вважає, що воно не має ніякого значення, якщо закон виконується.

Апостол шукає оптимальний варіант вирішення питання. Для нього символічним є те, що Авраам прилучився до Бога не через закон, а через віру, саме віра послужила йому виправданням перед Богом. Із цього Павло робить важливий для своєї концепції висновок: обітницю Божу Авраам отримав саме через віру, а не через обрізання, а закон був уже набагато пізніше. Віра є тим головним, істотним, що наближає людину до Бога, а обрізання, закон - чимось зовнішнім. Без віри, як думає апостол Павло, людина неповноцінна. Якщо вона, не маючи твердої віри, вагається, то будь-яка її справа не щасливить її, вона вже засуджена: “все бо, що не з віри, - гріх.” (Рим. 14, 23).[22].

Віру Павло ставить вище, ніж діла, виконання закону. Більше того, якщо є віра, то зовсім не потрібні вже діла, тепер уже людина може виправдатися однією лише вірою і через Господа свого Ісуса Христа, визнаного цією вірою, верховного апостола й архиєрея, Мельхиседека, мати мир з самим Богом, стати Його сином. Цим, нібито, відкидається необхідність закону, а, отже, й обрізання. Однак в інших місцях апостол Павло думає не так категорично.

Якщо взяти до уваги павлове положення про первинність віри відносно діла в законі, то можна було б припустити, що обрізання стосується лише одиничного випадку, лише Авраама та його потомства. Але тоді виникла б ситуація можливої наявності більшої кількості, ніж одна, релігій, кожна з яких походила б від того ж самого Бога. У такому разі неможливо було б об'єднати всіх однією релігією, і, що ще серйозніше, постулат вищості, богообраності євреїв був би скасований, адже Бог тоді укладає угоди з різними народами, усі вони рівні і кожен іде своїм, накресленим йому Богом шляхом.

З такою ідеєю не погодилися б як християни-євреї, так і християни-неєвреї. Тому апостол Павло, прагнучи звільнитися від уз закону, мусить зберегти його, надавши йому суто духовного статусу. Доводячи відсутність необхідності обрізання, мусить зберегти його, надавши йому так само суто духовного статусу (духовне обрізання).

Віра, як щойно було показано, відіграє важливу роль у павловому вченні, але для того, щоб бути людьми Божими, треба ще бути обраними. Таким обраним народом і виступають євреї. Для того, щоб Божим людом міг стати кожен інший народ, потрібно ще щось, а саме, щоби Бог покликав не якийсь окремий народ, а всіх, хто має віру. Це дасть можливість усім, хто сам, добровільно відгукнеться на Божий поклик, приєднатися до Божого, обраного, але вже оновленого цим покликом народу. Такий Божий поклик і є благодать.Через віру людина прилучилася свого часу до закону. Через віру ж тепер вона може прилучитися й до благодаті. Благодать - це дуже важлива категорія в павлових посланнях. Благодать - це дар від Бога. Якщо це не винагорода, а дар, то втрачає силу закон. До виправдання й спасіння відкривається дорога всім, і праведникам, і грішникам, і євреям, і неєвреям. У деяких місцях послань зафіксована думка про те, що благодать запланована Богом ще до створення світу, а в деяких сказано, що вона була дана людям, коли Бог возлюбив грішників, “коли з`явилася доброта й любов до людей Спаса нашого Бога.” (Тит. 3, 4).[11].

Якби там не було, Павлові ясно те, що Бог любить не лише праведників, а й грішників, не лише свій обраний народ, а й інші народи, вони, адже, теж створені Ним.

Благодать, таким чином, походить від Божої любови. Якщо євреї прилучилися до Бога раніше, то інші народи прилучаються до Нього тільки тепер, через Євангелія, і стають нащадками Авраама, стають членами “того самого тіла й мають участь у тій самій обітниці в Христі Ісусі” (Ефес. 3, 6) що й його потомки.

Сказане дозволяє розібратися в тому, як розуміє апостол співвідношення етнічних євреїв з неєвреями, які прилучилися до Бога внаслідок Божої благодаті, а також у тому, як і в чому він розуміє місію євреїв в історичному процесі. Місія євреїв полягає спочатку в тому, що тільки євреям Бог довірив справу пророцтва. Крім дару пророцтва, Бог дав євреям закон. І, хоч, як вважає апостол Павло, виправдатися через закон неможливо, усе ж роль закону велика. Через закон пізнається гріх, закон дає можливість визнати себе винними перед Богом. Закон мав відігравати також свою виховальну роль.

Виправдатися ж і спастися, як було зазначено, можна лише через благодать, надану Богом через Христа Ісуса, сина свого, “якого видав Бог як жертву примирення, в його крові, через віру, щоби виявити свою справедливість відпущенням гріхів колишніх, ...”(Рим. 3, 25). Прихід Христа Ісуса, згідно з поглядами апостола Павла, - це зовсім нова ера для євреїв. Якби всі євреї стали християнами, не довелося б Павлові викликати їхню заздрість, прилучаючи до християнства неєвреїв. І саме ця заздрість і повинна, зрештою, згідно з його концепцією, порятувати євреїв, але це станеться не раніше, ніж здійсниться план Божий по спасінню неєвреїв, тобто тоді, коли всі неєвреї стануть християнами: ”Не хочу бо, брати, щоб ви не відали цієї тайни - щоб не були самі в собі велемудрі, що засліплення спало частинно на Ізраїля, поки не ввійдуть погани повнотою; і так увесь Ізраїль спасеться, ... . Бо Бог замкнув усіх у непослух, щоб усіх помилувати.“ (Рим. 11, 25-32).

Відстоюючи рівне право євреїв і неєвреїв на Заповіт Божий, Павло використовує таке міркування: грішили всі, і євреї, і неєвреї. Через закон виправдатися неможливо,через віру виправдаються всі. Тут Бог Ізраелів уже мислиться як Бог усіх. Це положення Павло формулює досить чітко: ”Хіба Бог - тільки юдеїв, а не й поган? Авжеж, і поган,“ ( I Корін. 1, 29).