Олександрійська патристика та її вклад у раннє богослов’я

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ПРИКАРПАТСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

Кафедра релігієзнавства

КУРСОВА РОБОТА

Олександрійська патристика та її вклад у раннє богослов'я

Виконавець:

Камінський Сергій Ярославович

Науковий керівник:

д.філос. наук, д. теології, професор,

завідувач каф. рел-ва і те-ї

Кияк Святослав Романович

м. Івано-Франківськ 2011

Зміст

Вступ

Розділ 1. Олександрійська богословська школа: становлення та розвиток

Розділ 2. Олександрійські богослови ІІІ ст.: життєвий шлях, основні ідеї творчий доробок

2.1 Оріген

2.2 Климент

2.3 Григорій

2.4 Діонісій

2.5 Петро

Розділ 3. Олександрійські богослови ІV ст.: життєвий шлях, основні ідеї творчий доробок

3.1. Атанасій

3.2. Дидим

3.3. Кирило

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Олександрійська школа богослов'я є не достатньо дослідженою однак різні її аспекти та вчення не могли залишитися поза увагою дослідників. Питання стосовно олександрійської патристики, її походження розглядали різні богослови та релігієзнавці.

Аналіз літературних джерел показав, що Олександрійська школа богослов'я була об'єктом зацікавленості багатьох мислителів минулого. Найбільш суперечливою у науці є проблема стосовно походження Олександрійської школи. Питання про джерела та причини виникнення школи ніколи не втрачали своєї актуальності за весь період існування богословської думки. Але якщо протягом століть з'ясування цих питань велося лише у філософсько - богословській площині, то з не давнього періоду з'явилася невелика кількість історичних досліджень цієї проблеми.

Об'єкт дослідження:

Олександрійська школа богослов'я

Предмет дослідження:

Богословські твори представників Олександрійської школи богослов'я.

Мета і завдання дослідження:

виходячи з актуальності теми, спираючись на праці попередніх дослідників, мета роботи полягає у, ознайомленні і аналізі олександрійської патристики та визначенні її ролі у становленні богословської думки.

Відповідно до поставленої мети сформульовано конкретні дослідницькі завдання:

1. Простежити етапи розвитку Олександрійської школи богослов'я;

2. Проаналізувати та дати систематичний виклад основних праць;

3.Визначити головні богословські проблеми у творах олександрійських авторів.

Теоретико-методологічна основа досліджень:

Для розв'язання поставлених завдань були використані такі методи: теоретичний аналіз філософської, релігійної, богословської та історичної літератури, а також метод систематизації та узагальнення праць авторів.

Розділ 1. Олександрійська богословська школа: становлення та розвиток

Про виникнення християнства в Єгипеті і перші кроки Церкви Христової на єгипетської землі ми маємо дуже убогі відомості. Ймовірно найпершою вказівкою на проникнення християнства сюди може служити оповідання "Діянь Святих Апостолів" про звернення трьох тисяч на день П'ятидесятниці. Серед них згадуються жителі "Єгипту й околиць Лівії" (Дії.2, 10), тобто юдеї діаспори, яка в Єгипті була однією з найбільш численних в стародавньому світі, складаючи, за підрахунками вчених, приблизно восьму частину населення цієї країни. Тому з дуже великою часткою ймовірності можна припускати, що ці наверені єгипетські юдеї і стали першими з тих, хто кинув насіння Євангелії в єгипетський грунт.

Знахідки папірусів з фрагментами текстів Нового Завіту підтверджують наявність ортодоксальної церкви в Єгипті в найбільш ранній час: один папірус датується початком II ст. і ще чотири - кордоном II-III ст.. Це показує хиткість гіпотез тих західних вчених (в основному протестантського напрямку - В. Бауера та ін), які стверджують, ніби єгипетське християнство спочатку було майже суцільно "єретичним" і що в ньому до кінця II ст. було відсутнє всяке розуміння між "ортодоксією" та "єрессю". Старовинні олександрійські манускрипти Священного Писання, що дійшли до нас, відрізняються високим професіоналізмом і витонченою технікою письма. Дана обставина ясно свідчить про факт високої культури багатьох членів Олександрійської церкви. Іншими словами, освітній рівень олександрійських християн вже в Донікейські період історії Церкви був досить високим. Факт цей не викликає великого подиву, якщо враховувати ту відому обставину, що Олександрія з епохи еллінізму була "столицею освіченості" греко-римського світу.

Відомостей про витоки Олександрійської школи, як і всього єгипетського християнства є дуже мало.

Є гіпотеза ніби то Олександрійську школу заснував євангеліст Матвій, вона живе через те, що Євсевій Кесарійський свідчить [23, ст.56], що Євангелист Марко був першим кого послали у Єгипет, проповідувати там Євангеліє, ним написане, і заснував церкву в самій Олександрії. Його проповідь відразу ж навернула величезну кількість чоловіків і жінок.

Наприклад, Ф. Періколі Рідольфіні вважає, що до кінця I ст. в Олександрії діяла катехитична школа, по типу своєму близька до сучасних їй юдейських шкіл (бо більшість олександрійських християн, як вважає вчений, належало до навернених юдеїв), яка в другій половині II ст. була лише реформована Пантеном. [23, ст.57]

Спочатку в школі викладались тільки головні настанови віри для бажаючих охреститись, а разом з ними готувались і самі проповідники. Одними з перших наставників школи були Афінагор та Пантен, які своєю бесідою поєднували богословське знання з філософським. Згодом Климент називатиме філософію інструкцією до віри. [23, ст.57]

Наслідник Климента Оріген поширив вчення по всій школі. Кількість бажаючих слухати про істинну Християнську віру чи настанови Слова Божого росла невпинно і тоді Оріген розділив слухачів на дві групи: ті які мали найперше слухати про віру, про філософське знання, арифметику. Їх він поручив Ієроклу. Для себе залишив викладання вищих настанов віри та вищого філософського знання й пізнання.

Після Орігена було ще багато талановитих богословів які приносили щось нове до системи викладання у Олександрійській школі та саму школу також поповнювали новими важливими знаннями.

Олександрійська школа відразу завоювала прихильність серед народу і кількість слухачів завжди невпинно росла, і зайняла одне з лідируючих місць серед собі подібних шкіл у становленні богословської думки сходу тай загалом християнського світу. [Филарет, ст.58]

Розділ 2. Олександрійські богослови ІІІ ст.: життєвий шлях, основні ідеї, творчий доробок

2.1 Оріген

Біографія Орігена відома нам із Церковної історії Євсевія, а також частково із творів св. Григорія Чудотворця і бл. Єроніма. Оріген народився в 185 р. в Олександрії, в багатій християнській сім'ї. Батько його був вчителем риторики і граматики, який закінчив життя мученицькою смертю в 202 р. в часи гоніння Септимія Севера. Мати його була наверненою християнкою. Оріген поступив вчитись в катихитичне училище, де наставником був відомий Климент Олександрійський.

Після від'їзду Климента із Олександрії він у віці 21 року, стає начальником училища. Навчаючи інших, Оріген, продовжував вчитись сам: він вивчав у равиннів єврейську мову, у філософа Амонія Сакаса - філософію, багато подорожував з метою слухати лекції відомих філософів і вчителів. [ Амман, ст.78 ]

Особливо багато часу приділяв Оріген вивченню Св. Писання завдяки чому дуже скоро став відомий як християнський вчитель. Оріген інколи залишав Олександрію: подорожував в Аравію і в Рим, де познайомився з Іполитом Римським. В 215 році під час гоніння Оріген подався в Кесарію Палестинську, де на прохання єп. Олександра Єрусалимського і єп. Феоктиста Кесарійського багато проповідував. Після повернення в Олександрію Оріген проявив себе як плодовитий письменник.

В 232 році, Оріген повернувся в Олександрію.В часи гоніння Декія Оріген знаходився в м. Тирі, тут він був арестований і посаджений до в'язниці. Після жорстоких катувань він помер у в'язниці в 70-ти літньому віці в 254 році. [Филарет, ст. 216]

Основні ідеї

1. Вчення про Бога й Трійцю. За Орігеном, Бог - незбагненний і непояснюваний, невидимий і безтілесний. Він є єдністю й одиничністю. За своїм буттям Він є сущим, Він ні від кого не виникнув, є вічним і незмінним. Він є Начало всього, світло й благо, джерело самого блага. Бог-Отець може бути пізнаний лише Богом-Сином, а також Святим Духом. Син Божий - довічний логос, що виникає від Отця подібно до променя світла, що виходить з першоджерела.

2. Про Священне Писання. Cвятий Дух надихає Писання. Кожна його літера - богонатхненна, є ключем до розуміння таємниць життя. В тлумаченні Писання Ориген припускає наявність різних смислових рівнів для різних категорій віруючих і втаємничених: тілесна - буквальний, душевна - моральний і духовна - філософсько-містичний.

3. Незліченні світи й їх призначення. Типове уявлення греків, сприйняте Орігеном, полягає в тому, щоб розуміти світ як серію світів, створених не одночасно, але послідовно один за іншим. Такий погляд означає, що все духовне, кінець-кінцем, очиститься від гріха, однак, для повного очищення необхідно в процесі поступового й неухильного спокутування збути будь-яку мову, пережити численні інкарнації в наступних світах.

Отже, за Орігеном, фінал має бути таким самим, як початок, все має повернутися до першопочаткового стану, як це замислено Богом.

4. Про пізнання. За Орігеном, пізнанння закладено в самій душі людини як одне з її прагнень. Істинне - це небесне, і воно - мета пізнання. Людина, дотикаючись до видимого матеріального світу, набуває здатність опановувати світ невидимий. Кожній конкретній речі відповідає річ небесна.

Потяг до пізнання - основа для опанування християнського вчення, при цьому перевага надається учням, що поділяють істини віри після їх “розумного й мудрого” дослідження, а не тим, хто засвоює їх простою вірою. Оріген заперечує думку, що християнство негативно ставиться до освічених людей.

Загалом перечеслити усі праці Орігена не мислимо. Частина їх втрачена, інша частина існує лише вигляді фрагментів і різних перекладів. Час від часу в пісках Єгипту знаходять нові уривки його творів (наприклад Гекзапли). Всі його твори можна поділити на 5 груп: біблійно-критичні, догматичні, апологетичні, морально-повчальні та листи.

1. Гекзапли Орігена.Даний твір представляє собою ряд порівняльних таблиць з текстами Старого Завіту в оригінальному тексті і різних грецьких перекладів.

Працю цю взяв на себе з метою показати всю безпідставність нападів Юдеїв на переклад 70, а також щоб ознайомити християн з оригінальним текстом Біблії. При цьому він використовував: переклад 70, Симаху, переклад Акіли, єврейські тексти. Він пояснював Святе Писання в 3-х формах: гоміліях, схоліях і коментаріях. Схолії - це короткі зауваження на важкі місця Святого Писання. Гомілії пердставляли собою богослужбові проповіді з тлумаченням Св. Письма. В гоміліях Оріген пояснює всі канонічні книги Старого Завіту, крім кн. пророка Даниїла, а також більшу частину Нового Завіту. Гомілій збереглось більше, чим схолій, але переважно на латинській мові в перекладах Руфина і бл. Єронима. Це все вів у дусі античної філософії. Пояснення в них носить переважно алегоричний характер, хоча торкається і філологічного аналізу, історичних і археологічних довідок. Від коментарів залишились окремі фрагменти на книгу Буття і Пісня Пісень, а також на Євангеліє від Матфея і Іоана, на Послання до Римлян.

Метою написання коментарів служило наукове пояснення Св. Писання. Тлумачення він вів так ретельно, що в деяких із них не встиг піти дальше перших глав. Його пояснення носить алегоричний характер.

1. Про початки. Найбільш догматичний його твір. Тут він дав першу систему християнської догматики, яка мала вплив на наступних догматів - систематиків (св. Григорія, бд. Феодорита). Є припущення, що цей твір піддавався страшній критиці з боку єретиків. Час написання відноситься до кінця перебування Орігена в Олександрії - 228-230 рр. Виданий був без відому і проти бажання Орігена його другом Амвросієм. Назва твору вказує на головний предмет його - викладення основних істин християнського віровчення.

Весь твір поділяється на чотири частини:

1) Про світ духовний (Бог, Логос, Св. Дух, ангели).

2) Про матеріальний світ і людину.

3) Про свободу волі, гріх, викуплення, завершеня світу (есхатологія).

4) Про Св. Писання і принципи його розуміння (духовно-алегоричне тлумачення).

В кожному питанні він слідує звичайному порядку: спочатку коротко викладає відому істину віровчення, потім доказує її філософськи-розумовим і очевидним шляхом, і, накінець, свідченнями із Св. Писання.

Оріген ясно визначив мету свого твору. “Він хотів під догматичні основи Церкви підвести наукові оснування, доповнити їх розумними висновками, на основі свідчень Св. Писання і розуму і побудувати із елементів віровчення повну систему” (проф. Болотов). Оріген “бажав залишитися в повному погодженні з твердо встановленим вченням Церкви” (проф. Попов).

Однак план Орігена неможна назвати вдалим. Склад системи не повний, немає вчення про Церкву (Таїнства і ієрархію), про антихриста, Друге Пришестя і Страшний Суд. Це формальний недостаток системи. Але для свого часу система Орігена була вершиною досконалості. Вона давала цільне християнське вчення і могла змагатись з любою філософською або гностичною системою; тим більше, що в багатьох пунктах вона вміло протипоставлялась заблудженням гностиків.

1. Проти Цельса. Цельс замовчує в Євангелії всі ті події, які вказують на божественність Ісуса Христа, а вказує тільки де насміхались і знущались над Христом. Він не міг зрозуміти, що саме ці місця Євангелія - про страждання Спасителя - справляють особливе враження на читачів і слухачів.

Цей твір був написаний Орігеном в останні роки свого життя на прохання Амвросія і представляє собою повне і послідовне заперечення “Істинного слова” язицького філософа-діалекта Цельса. Істинного в творі Цельса було небагато, але тут були зібрані всі заперечення проти християнства, якими володіли язичники в другій половині ІІ-го ст.

Оріген знає більше Цельса і це служить доказом його справедливості. Він говорить, що “християнське вчення не боїться ні філософії, ні філософів, так як основане на історії”. Між іншим і сам Цельс визнавав історичність подій, описаних в Євангеліях. Це слід зауважити, так як язичнику ІІ ст. легко було би показати не історичність християнства, якщо би для цього були які-небудь оснування. Сила християнства всередині - вона сама собою показує безпідставність заперечень Цельса.

Твір Цельса - спотворення християнства.

Отже,Твір «Проти Цельса» є досконалим твором апологетичної літератури І-ІІІ ст. [Амман, ст.82]

Значення його творів:

Без сумніву Оріген є одним з найвизначніших Отців Східної Церкви. Його твори мали величезний вплив на становлення богословської думки перших трьох століть. Він показав і доказав, що християнство є не беззмістовним, це - не сліпа віра простих людей, але повне знання, задовольняюче всі запити філософського розуму.

Завдяки Орігену ми маємо перший системний виклад ідей християнства у філософському контексті, яке зробило значущий вплив на творчість наступних мислителів:Євсевія Памфіла, Григорія Богослова, Григорія Нісського, Василія Великого та інших. [Амман, ст.86]

2.2 Климент

Народився він близько 150 року в Афінах. Ще в юнацькі роки отримав належну освіту. Але на цьому він не зупинився і для більш широкого ознайомлення з вченим світом він багато подорожував і слухав різних вчителів філософії.. Але не все його задовольняло і тому подібно св. Юстину Філософу, він продовжував шукати істину. В зв'язку з цим він почав ґрунтовно ознайомлюватися з християнством. З цією метою, як він пише сам, він побував в Італії, Греції, Сирії, Палестині і мав щастя слухати учнів св. апостолів. Після цієї подорожі він подався до Єгипту в Олександрію, де познайомився з Пантеном. Климент залишився в Олександрії і був спочатку слухачем Пантена. В 189 р. Пантен вирушив з проповіддю Євангелії в Індію і Клименту була доручена посада наставника Олександрійської школи богослов'я. Приблизно в ті ж роки він був посвячений в сан пресвітера. На посаді начальника школи він пробув до початку гоніння, які розпочалися в часи правління імператора Септимія Севера в 202 році. Під час гоніння Климент покинув Олександрію і подався до своїх учнів в Кападокію. Закінчив своє земне життя в 215 році. [ А.Амман, ст.69]

Основні ідеї

1. Богословські погляди Климента. Погляди Климента представляють собою суміш різнорідних елементів як церковних так і філософських. Джерелами християнського віровчення він визнає Св. Писання і Передання. Але строгого нормативного значення для нього вони не мають. Він розуміє їх в дусі своїх філософських поглядів, а головне - дуже розширює їх обсяг. Розширюючи об'єм канону, Климент ще більше розширював зміст Св. Писання, допускаючи, вслід за Філоном, алегоричне його тлумачення.

2. Відношення до філософії. Важливість філософського світогляду Климента полягає в його спробі філософськи обґрунтувати християнство і виробити християнський гносис, доказати, що філософія є один із істинних шляхів до Христа. В цьому питанні він дуже близький до св. Юстина. Для Климента всяке вчення, в якому проповідується благочестя і мораль є філософією. Бути філософом - значить вести аскетичний образ життя. Климент, таким чином, має незвичайно широкий погляд на філософію і готовий поставити її на одну ступінь з Св. Писанням. Але в часи Климента багато хто дивився на філософію, як на справу диявола, внаслідок чого цурались її. Тому Клименту, в інтересах захисту своєї системи необхідно було доказати божественне походження філософії, що він і робить.

Філософія, на думку Климента, приготовляла греків до Христа, як закон - юдеїв. Вона була справою Божественного Промислу, даром Божим для греків.

3. Співвідношення віри і знання. Питання про відношення віри і знання було найбільш спірним в ті часи. Климент намагається примирити віру і знання. Цьому питанню присвячений, головним чином, твір “Стромати” і вирішує його настільки задовільно, що його теорія відношення віри і знання зберегла значення і в наступні часи, а повністю була пояснена св. отцями ІV ст. Климент захищає необхідність віри. Всяка наука походить із основних положень, які нічим не доказуються, а приймаються вірою. За ним віра розвивається вона не може зупинитись у своєму розвитку. Вона повинна рости і вдосконалюватись, возходити від віри у віру. Досконалість подає вірі знання. Віра і знання відносяться, як фундамент будівлі і будівля, як слово внутрішнє і слово висловлене.

Таким чином, Климент визнає дві ступені духовного життя християнина - ступінь віри і знання. Різниця між вірою і знанням торкається як інтелектуальної, так і моральної сторони.

4. Вчення про Бога. Вчення про Св. Трійцю у Климента виражене ясно і чітко: “Один Отець всього, Один Бог всього і Дух Святий”

Климент переважно розвиває абстрактно-філософське платонівське поняття про Бога як першопочатку всього. Це і є те поняття, котре має істинний гностик. Вчення Климента про Бога по суті співпадає з філонівським. Бог вище всіх визначень і є недоступним по Своїй Суті обмеженому пізнанню людини. Ми знаємо, що Бог існує, а не те, що Він є за Своєю природою. Бог - поза простором, поза часом, не має вигляду, не підлягає пристрастям. Цей метод заперечення в Бозі всього обмеженого звільняє людину від всіх почуттєвих уявлень про Бога.

Як письменник Климент володів громадною ерудицією: в його творах є посилання на всі книги Старого Завіту, крім книг Пісня Пісень і Руфи, а із Нового Завіту - крім Послання Якова, 2-го Петра і до Филимона. Є посилання і цитати із “Дідахи”, “Пастир Єрми”, пос. Варнави і св. Климента Римського, а також із окремих апокрифів. Він широко використовував філософію і язицьку класичну літературу.

До наших часів збереглися не всі твори Климента. Автором була задумана ціла серія творів, в яких послідовно повинно було викластись християнське вчення. Однак система Климента не стільки догматична, скільки моральна. Це - саме життя, як шлях досконалості, процес зростання “від сили в силу”. Саме так була задумана його трилогія - “Застороги до елінів”, “Педагог” і “Дідаскалос”. Зберігся до наших днів твір у восьми книгах під назвою “Стромати”, а також гомілія “Хто із багатих спасеться”. [А.Амман, ст.71]

1. Педагог. В творі “Педагог” Логос вже виступає з наступним завданням - перевиховати до нового життя навернутого язичника і тим приготовити його до наступного ступеня духовного розвитку. “Педагог” складається з 3-х книг. В першій книзі говориться про Самого Вихователя - Логоса, про виховуваних Ним людей і про засоби виховання. В другій і третій книгах даються настанови Логоса про християнське життя, причому паралельно змальовується картина гріховного життя. Особливо Климент виступає проти нестримання і показує зразок ідеального життя відповідного до вимоги Логоса. Автор говорить про велику допомогу Христа: “Весь людський рід має потребу в Христі і хворі у лікарі, подорожуючі в провідику, сліпі в єдиному приводячому до світла, спраглі в джерелі води живої, мертві в житті, вівці в пастирі, діти у вчителі”. “Спасіння людини є найбільш великою і царською справою Божою”. [А.Амман, ст.72]

Для людини, яка покинула заблудження, шляхом строгої дисципліни, можлива ще вища ступінь досконалості. Вищі істини релігії доступні лише чистому серцем. Після того, як Логос був Вихователем віруючого, Він становиться Вчителем. Відповідно до такого логічного і послідовного розвитку Климент мав намір написати третій твір під назвою “Дідаскалос”, в якому від імені Логоса він хотів викласти догматичне вчення у його вищому і духовному розумінні для найбільш зрілих членів Церкви. Але він не встиг здійснити цього плану.

2. «Стромати». До нас дійшов третій великий твір Климента - “Стромати”. Вважають, що “Стромати” повинні були служити вступом до “Дідаскалосу”. Твір складається із 8-ми книг і за обсягом являється найбільшим із творів Климента. “Стромати” - в перекладі означає “коври”, “тканина” - так називались зібрання окремих думок, які не приведені автором в цілісну систему. В творі немає порядку у викладенні думок і планомірності. Немає в ньому і повного викладення системи християнського гносису: більша частина “Стромат” присвячена вирішенню різних підготовчих питань.

В перших двох книгах Климент говорить про відношення класичної філософії і науки до християнства і доказує їх користь і необхідність для християнина. Але основою великого релігійного значення, на думку Климента, є віра в Одкровення. В цьому творі він знову повертається до питання віри і знання. Для досягнення Бога необхідно зректися світу і мирських речей, але і при цій умові Бог обмеженим людським розумом не може бути досягнутий, тому що пізнання Його являється даром, який зходить від Нього. В кінці книги він зображує істинного гностика в його житті, як втілення християнського морального ідеалу. Климент приходить до висновку, що філософам була відома істина і що істинний гностик може користуватися філософією, хоча і недосконалою в порівнянні з Євангелієм, але все ж сходячою від Бога. Істинний гностик - один із всіх людей досягає досконалості і в майбутньому житті буде удостоєний вищих почестей. В цьому житті істинному гностику доступне розуміння таємничого значення Св. Писання, доступна і філософія. Климент доказує, що тільки християнський гностик являється істинним шанувальником Бога. Він знає Бога і в своєму житті всіма силами намагається уподобитися Йому і Його Сину. Він мужньо переносить нещастя і навіть смерть, раз на те воля Божа, робить добро всім, у всьому стриманий, прощає всі обіди і зневажає мирську марноту. [Архиєпископ Філарет Историческое учений об отцах церкви том 1, ст.201-204]

3. Хто з багатих сміється. Це єдина гомілія Климента, яка дійшла до наших часів. Вона присвячена питанню багатства і бідності. Гомілія представляє собою тлумачення євангельської розповіді про багатого юнака зокрема слів: “Легше верблюдові пройти через вушко голки, а ніж багатому увійти в Царство Небесне”. В гомілії висвітлюються умови, завдяки яким багатий може спастись. Багатство само по собі - ні добро, ні зло, а становиться таким від того чи іншого його використання.

Слова Господа про зречення від багатства необхідно розуміти в такому же значенні, як і слова Його про відречення від батька, матері і тому подібне. Тут Господь не ненависть проповідує по відношенню до рідних, тому що Він каже любити навіть ворогів своїх, а зречення від них в тому випадку, якщо вони в ім'я родинних зв'язків будуть відходити від Христа і привчатися до нечестя.

Впадаючі в пристрасті не повинні падати у відчай - дорога покаяння завжди для них відкрита. [Архиєпископ Філарет Историческое учений об отцах церкви том 1, ст. 204-205]

Значення його творів:

Розвиваючи християнське віровчення Климент показує християнську істину своєму часу, який «кохався» у філософії, філософії істинній. Він зміг співвіднести свій культурний ідеал з ідеалом християнським. Климент більше християнин, чим філософ, тому що виходив не із теорії, а із досвіту життя. В історії християнської думки це є перший богослов, який заложив основи культури, які були просякнуті християнською вірою та християнським гуманізмом.

Він і зараз залишається предтечею, образом, джерелом істинного християнського знання. Не малий вплив, він мав на твори християнських богословів. Його високо цінували Ньюмен, Фенелон коментував його.

Його вчення в багатьох аспектах зв'язане з монашою духовністю.

Він започаткував неперервну молитву. Климент не легкий автор, але ті які часто до нього звертаються мають нагороду: він будить думки і важко не піддатися під його вплив. [Амман, ст.75]

олександрійська патристика богослов'я

2.3 Григорій

Св. Григорій народився близько 210 року в язичницькій сім'ї в Неокесарії Понтійській. З метою отримати належну освіту він прибув в Кесарію і тут став учнем Орігена.

Св. Григорій охрестився близько 238 року і в Неокесарії через деякий час був посвячений на єпископа. Під час гоніння Декія св. Григорій ховався в таємному місці звідки керував своєю паствою.

Св. Григорій Ниський говорить, що в час вступу на кафедру Неокесарійську в місті було всього 17-ть християн, а до часу смерті св. Григорія Чудотворця в місті залишилось 17-ть язичників. Про його життя і вибрання передається багато чудесного, від чого він отримав назву“Чудотворця”. Закінчив своє життя св. Григорій близько 269 року і був похований у церкві, яку збудував сам в Неокесарії. [Бибилиотки отцов и учителей церкви. Св. Григорий Чудотворец, ст.3]

Основні ідеї

Вчення про Бога. Згідно Григорію Богослову Бог по своїй природі є одним, і не є подібним ні на що на Землі. Св. Григорій йменує Бога першим розумом. За ним є один Господь Бог наш, Ісус Христос і цю думку не можна піддавати сумніву чи критиці. [Библиотека отців и учитилей церкви, ст.171]

Найбільш відомим твором св. Григорія являється короткий Символ віри, який зберігся в багатьох грецьких, латинських і сірійських рукописах. За свідченням св. Григорія Ниського, Символ цей був сповіщений Григорію Чудотворцю св. ап. Іваном Богословом з повеління Богоматері, коли перед прийняттям посвячення в єпископа в пустинному місці розмірковував про тайну Св. Трійці. В цьому Символі викладено вчення про Св. Трійцю.

Другим, безсумнівно автентичним, твором св. Григорія являється “Панегирик Орігену”. Проголошений він був при великій кількості людей в присутності Орігена. За змістом промова представляє собою не стільки панегирик, скільки правдиву, детальну оцінку вчення і поглядів Орігена зі сторони щирого учня. Панегирик наповнений живим, гарячим почуттям глибокої подяки Орігену. З історичної точки зору він дуже цінний, так як в ньому подається опис вчених занять в школі Орігена. [Бибилотеке, ст. 19]

Для знайомства з покаянною дисципліною Древньої Церкви важливим є “Канонічне послання” св. Григорія Чудотворця до єпископа Понта. Послання торкається застосування церковної дисципліни до християн, які впали в різного роду гріхи і злочини. [Библиотека отців, ст.59]

До автентичних творів св. Григорія відноситься ще діалог під назвою “До Феополіта” про можливість і неможливість страждань для Бога, а також переказ Еклезіаста.

Крім того, з іменем св. Григорія відомі декілька прекрасних, глибоких за змістом, слів (на Благовіщення, Різдво Христове, Богоявлення та ін.).

Значення його творів:

Твори Григорія Чудотворця несуть у собі величезний пласт богословської думки ІІІ ст. Вони просякнуті істинним знанням і базуються на вірі. Св. Григорій став на багато років яскравим прикладом істинного богослова.

Він мав великий вплив на богослов'я наступних поколінь, а точніше на отців - каппадокійців. Св. Василій Великий з молодих років вивчав твори Григорія.

2.4 Діонісій

Св. Діонісій народився в багатій язицькій сім'ї близько 190 року. В молоді роки отримав належну філософську освіту і навернувся в християнство, дякуючи критичному вивченню різних філософських і релігійних систем. Після прийняття християнства Діонісій слухав лекції Орігена і назавжди залишився його прихильником. В похвалу своєму учителю, який знаходився у в'язниці в часи гоніння Декія, він написав твір “Про мучеництво”, який не дійшов до наших днів. Своєю повагою до філософії, знанням Св. Писання і деякими пунктами догматичного вчення він був зобов'язаний Орігену. Св. Діонисій у 16 літ був начальником Олександрійської богословської школи, а в 247 році після смерті Олександрійського єпископа Іракла, був посвячений на єпископа Олександрійського.

Це були часи гоніння і інших важких випробовувань для Олександрійської школи і церкви загалом. Керуючи такою великою Церквою, яка мала велике значення, св. Діонісій брав участь в багатьох церковних подіях того часу.Св. Діонісій закінчив своє земне життя в кінці 264 року [Филарет, ст.138]

Основні ідеї

1. Вчення про Сина Божого. Говорив, що природа Сина Божого не тотожнf з природою Отця. Через це йому часто закидали, що він вірить у не правдивого Бога. На що Діонісій написав свою працю: « Звинувачення і оправдання ». В ній він писав, що визнає три особи Божі. Доводив, що Христос був завжди, що Він є вічним. Згодом ці аргументи були прийняті і його навіть почали називати « Великим».

2. Космологія св. Діонісія. Космологічні погляди св. Діонісія викладені в творі “Про природу”. Твір цей поділяється на декілька книг і містить в собі, по-перше, критику вчення Єпікура про походження світу, по-друге, викладення християнського вчення про творіння. Від нього залишився тільки уривок, який зберігся у Євсевія і містить в собі критику епікурейської атомістики. В цьому уривку св. Діонісій ставить питання: яка теорія - епікурейська чи християнська - правдиво пояснює походження світу? У відповідь на це питання він доказує, що принципи епікурейства не пояснюють походження і властивості світу. Ось його обґрунтування: щоденний досвіт переконує, що предмети, які мають розумну мету, наприклад, дім, корабель, - не можуть виникати шляхом випадкового з'єднання атомів. Вони завжди являються результатом розумних зусиль майстра. Крім того, ці предмети, вже існуючі, будучи віддані самі собі звичайно знищуються. По аналогії і для пояснення походження і збереження світу необхідно допустити існування Художника, Котрий відповідно до своїх розумних планів з'єднує атоми і зберігає їх з'єднання. [Филарет Том 1, ст. 143]

В світі ми бачимо велику кількість різних речей. Вся ця безмежна різноманітність не могла виникнути від атомів, які однакові за своєю субстанцією і розрізняються лише величиною і формою.

В світі володарює величний порядок і краса, в силу яких світ названий космосом. Особливо вражають своєю законністю і порядком рух небесних тіл. Так як, за вченням Епікура, початковий рух атомів не визначався ні розумними цілями, ні іманентними їм законами, то їм неможна пояснити виникнення законів природи і світового порядку.

В людському організмі немає нічого лишнього або безкорисного. Все в ній у вищій ступені цілеспрямоване і направлене для життя і її краси, такий цілеспрямований устрій людини не міг виникнути із випадкового з'єднання атомів. Накінець, дія ніколи не може помістити в собі більше, чим дано в причині. Тому абсолютно незрозуміло, яким чином душа, розум, мислення - одним словом, духовне життя людини - могли виникнути із матеріального, сліпого і безгрунтовного. [Филарет том 1, ст.144]

3. Відношення до хіліазму. Св. Діонісій написав особливий твір проти хіліазму. Відносно цього питання він поділяв погляди з св. Юстином Філософом, св. Іринеєм Ліонським і Тертуліаном. Хіліазм - як вчення, було сильно розповсюджене в одному із округів Олександрійської церкви. Св. Діонісій відправив туди і викликав на диспут главу цього вчення пресвітера Коракіона; протягом трьох днів св. Діонісій детально розібрав книгу “Викриття алегористів”, де викладались тези на захист хіліазму, які ґрунтуються на буквальному розумінні відомого місця книги Одкровення св. ап. Івана Богослова (гл. 20), і переконав противників відмовитися від цих поглядів і з'єднатися з Церквою. З цього часу, дякуючи св. Діонісію, хіліазтичні погляди проявлялись тільки в окремих сектах.

Від твору, в якому полемізує св. Діонісій, зберігся тільки уривок, в якому він заперечує приналежність Апокаліпсису св. ап. Івану Богослову. Але наступні св. отці з цим його ствердженням про неавтентичність Апокаліпсису не погодились.

Св. Діонісію належить і Канонічне послання єпископу Пантапольському Василиду, яке увійшло в книгу Правил свв. Апостолів. В цьому посланні вирішується питання, в який час повинно закінчувати піст напередодні Пасхи.

Значення його творів:

Без сумніву Діонісій був одним з найвизначніших учнів Орігена [Филарет том 1,ст. 138]

Досліджуючи його творчість я можу зробити наступний висновок, що він все своє життя слідував одному правилу: Діонісій читав і переглядав твори єретиків і заперечував їх різного роду висновки, системи чи тези. Він зробив величезний внесок у розвиток ранньохристиянського богослов'я - переміг хіліанство у своєму первинному вигляді і не допустив його поширення.

На його твори не один раз посилались богослови наступних поколінь.

2.5 Петро Олександрійський

Петро Олександрійський - архієпископ олександрійський, християнський богослов.

Петро народився і виріс в Олександрії, його вихователем був олександрійський архієпископ Феона. Одержавши гарну освіту, Петро протягом 5-ти років (з 295року) управляв Олександрійською богословською школою. В 300 році очолив після Феони Олександрійську церкву. У період гонінь імператорів Діоклетіана та Максиміана покинув місто та мандрував по імперії. Повернувшись в Олександрію написав « Слово про покаяння », адресоване християнам, які йшли на різні хитрування (аж до зречення від Христа), щоб уникнути мук від рук безбожників.

Критикував Арія за його вчення і відлучив його від церкви. В 311році Петра було арештовано та кинуто до в'язниці. Арешт Петра та рішення про його страту спровокували великі хвилювання у народі, та щоб уникнути страт своїх прихильників Петро попросив уночі розібрати задню стіну в'язниці й у такий спосіб вивести його на страту.

Після страти тіло його забрали християни і перенесли до церкви де його було поховано.

Основною працею Петра безсумнівно була праця «Слово про покаяння». В цій праці він виложив основні свої ідеї, думки, це були свого роду правила св. Петра. Причиною написання цих правил були вище згадані періоди гонінь християн імператорами Діоклетіаном та Максиміаном.

В цій праці він вказував спосіб яким чином особам які відвернулись від Христа назад повернутись до істинної віри. «Слово про покаяння» було розбито на 14 правил, що ввійшли в канонічні правила християнської церкви. 15-е правило Петра про піст у середу й п'ятницю взято з його слова на Великдень. В цих правилах він відступників розподілив по групам і описав що кожен повинен робити, щоб долучитись до церковної спільноти назад. У муках за віру багато християн зберігали неперевершену мужність духу, так що, попри жорстокість гонителів вони не переставали прославляти Христа, але їх зрештою здавала, неміч тіла і в повному безсиллі вони чинили те, чого хотіли гонителі.. Християни, таким чином, вже відпавши, в цій немочі тіла бачили гріх і зі скрухою серця розкаювались в ньому. Святий Петро, почувши, що вони вже біля трьох років перебували у відлученні, вважає цей час достатнім для очищення їх совісті, і велить додати ще тільки сорок днів для їх повернення в християнську спільноту. Він призначає це число днів для того, щоб вони особливим постом і молитвою готувались для свого повернення. Таку кількість днів, він ввів через те, що Господь і Спаситель наш Ісус Христос постив після хрещення і був спокушуваний дияволом протягом сорока днів.

Тим котрі відпали від віри одразу ж після ув'язнення, не перетерпівши ніяких особливих мук, він давав суворіше покарання. Святий Петро велівав до часу повного покаяння додати ще один рік відлучення від церкви, взявши до уваги й те, що саме їх ув'язнення вже було стражданням за Христа. [Филарет том 1, ст.179]

Декотрі християни відпадали з легкодухості і страху, без всяких страждань і навіть не були ув'язнені. Святий Петро визначає продовжити покаяння до чотирьох років. Він нагадує їм притчу про безплідну смоковницю. Ця притча нагадувала упалим про те, що чотирьохрічний термін був наданий їм з особливого милосердя Церкви. Вони могли бути відсічені від Церкви, якби б не виявили очікуваних плодів покаяння - свого утвердження у вірі, досягнення успіхів у благочесті, довершеності в християнських чеснотах - смирення, терпіння, любові. Тому їх покаяння набувало повністю іншого вигляду, аніж чотирирічне покаяння інших упалих.

Були й такі, які вдавались до особливих хитрощів, вони прикидались ніби піддавались вимогам гонителів, або проходили тільки біля ідолів, але не поклонялися їм і не приносили жертв, або, замість себе посилали язичників, ніби доручаючи їм від себе поклонятися їхнім богам. На мою думку, в таких християнських діях проглядались дві сторони: з однієї - твердість віри, яка була незмінна в розумі і совісті і яка оберегла їх від повного падіння, дійсного поклоніння ідолам. З іншої сторони - слабкість духу в падінні перед язичниками чи їхніми богами. Св. Петро Олександрійський вважав, що вони повинні принести принаймні шестимісячне покаяння, для очищення своєї совісті, тому що хитрощі або нерозуміння самі по собі ще не виправдовують поступків, хай навіть вдаваних, в такій справі як віра.

Господарі ж під час гонінь замість себе видавали гонителям своїх рабів, віддаючи їх на муки, а себе викуповували грішми, втечею та іншими подібними засобами, і тим самим впадали в подвійний гріх. Тому св. Петро визначає таким господарям покаяння втричі більше від того, якому піддає упалих рабів, але і їх не залишає без духовного покарання, тому що, вони повинні були в такій справі, як віра, коритися найперше Богові, а не людям. «Стан рабства не служить виправданням свавільних гріхів». Тому за правилами св. Петра раби повинні були каятися в продовж одного року, а господарі, які їх видали - три роки.

Святий Петро Олександрійський також визначив у своїх правилах не позбавляти церковного спілкування тих, які самі добровільно віддавали себе на муки за віру, але, не витерпівши їх, відпали. Вони пізніше щиро розкаювались в своєму самовільному падінні і суворими подвигами покаяння оплакували власну самовпевненність.

Священнослужителям, які зреклися віри під час гонінь, відновлення в служінні не дозволено навіть за Апостольськими правилами, а ті, що розкаювались, повинні бути прийняті в Церкву поряд з мирянами. Тому що не може вважатись вірним служителем Христовим той, хто раз зрадив Йому, не може достойно звершувати святі таїнства той, хто на досвіді показав, що тільки зі страху ладен відступити від них.

Правила св. Петра Олександрійського з древніх часів прийняті до збірника правил Вселенської Церкви. Вони. Він докладав найбільше зусиль для того, щоб усіх повернути в лоно Церкви, тому розділяв відпалих на групи, звертаючи увагу на причини падіння, призиває всіх до покаяння, і тільки в четвертому правилі один злочин вважає непростимим - нерозкаяння. Тягар падіння він визначає типом і тривалістю страждань, що їх перенесли відступники до падіння, і часом їх навернення до церкви, і відповідно до цього накладає різні покарання.

Крім церковних правил Петром була написана книга «Про Божество», що цитувалася на III і IV Вселенських соборах.

Значення його творів:

Св. Петро є яскравим прикладом того, яким має бути справжній християнин. Своїми правилами і своїм життям він показав всю сутність милосердя до відступників. Важливо є те, що його правила натхненні християнською любов'ю і утверджуються на вченні Святого Письма. Ці правила ввійшли до канонічних правил християнської церкви і саме через це, на мою думку, Церква почала дивитись на покаяння з іншої сторони, цінуючи в ньому не саме усвідомлення і скруху серця, але дієве виправлення життя і довершеність в чеснотах. Після св. Петра Олександрійського Церква дозволяє пастирям, пом'якшувати, скорочувати, а той зовсім відкладати встановлені правила церковного покаяння, наприклад відлучення від причастя, посилення посту і молитви тощо.

Розділ 3. Олександрійські богослови IV ст.: життєвий шлях, основні ідеї, творчий доробок

3.1 Атанасій

Атанасій народився в Олександрії близько 303року. Основне християнське виховання й освіту одержав він наперед у тебаїдській пустині під проводом св. Антонія, батька єгипетського чернецтва, а опісля в Олександрії. Олександрійський єпископ Олександр посвятив його в диякони і прийняв за свого секретаря. Атанасій брав участь разом із своїм єпископом у Нікейському соборі, не зважаючи на свій молодий вік та скромний церковний чин, визначався там як дуже гарячий і справний поборник аріянізму. В 328 р., по смерті Олександра, став Атанасій його наслідником на олександрійському єпископському престолі.

Час, у якому Атанасій управляв олександрійською церквою, належить до най неспокійніших, які вона переживала. Атанасієві прийшлося проводити в безперервній боротьбі з аріязмом, що найшов був собі навіть прихильників між церковними ієрархами.

Через те, що Атанасій в обороні нікейських рішень стояв непохитно і не пішов на ніякі уступки, він став предметом ненависті аріані мусів іти у вигнання. Із 45 літ своєї єпископської служби він провів у вигнанні 17 з половиною років.

1-ше вигнання (335-337) Це останнє вигнання тривало дуже короткобуло через те,що йому закидували вбивство мелетіянського єпископа Арсена, через непримиренність з аріазмом.

2-ге вигнання (339-346). 339р. Атанасія було зігнано з престолу і на його місце незаконно було поставлено Григорія з Каппадокії. Проте папа Юлій оправдав його і після повернення він знову обійняв свій єпископський престол. [Лаба, ст. 205]

3-тє вигняння (356-361). Цісар Констанцій домігся того, щоб на соборах у Арль та Медіолані осудили Атанасія. Цим разом Атанасій утік до єгипетських монахів і аж по смерті Констанція вернувся до Олександрії.

4-те вигнання (362-366). За Юліана Відступника Атанасій знову мусів тікати з Олександрії і перебував в тебаїдській пустині аж до смерті цісаря.

5-те вигнання (365-366). Це останнє вигнання тривало дуже коротко. Атанасій заховався в гробниці свого батька і там перебував чотири місяці.

Останніх сім років прожив Атанасій в Олександрії мирно й серед праці над зміцненням Церкви. Помер 373р. на 77 році життя. [Лаба, ст. 206]

Основні ідеї

1. Про Бога і Сина. За ним Бог був один, доказував божественність Ісуса Христа. Доказував це через те, що якби Син не був Богом сам собою, тоді він не то що не міг б нас обожувати, але й сам потребував б для себе обожнення. А що Бог є тільки один, то Син мусить мати цілу природу Отця і бути єдиносущним Отцеві.

[Лаба, ст.211]

2. Про св. Дух. Подібним способом Атанасій доказує єдиносущне божество св. Духа із завдань св. Духа: нас освячувати, мешкати в нас, робити нас учасниками божої природи.

Таким чином Атанасій навчає виразно і про єдність природи у Пресв. Тройці і про віддільність осіб Сина й Св. Духа від Отця, яка базується на їхніх походженнях. Христологічна наука Атанасія є ясна і поправна не тільки щодо божества Ісуса Христа, яке безпосередньо зачіпали аріани, але також і інших точках.

З інших навчань та ідей замітними є: хрещення, уділене аріанами, він вважає неважним, бо воно не є уділене в ім'я правдивої Тройці; девтероканонічні книги Ст. Завіту можуть служити тільки до релігійного будування вірних [Лаба, ст. 212]

Більшість своїх творів Атанасій написав у часі повернення з другого вигнання, за десятиліття свобідного пребування в своєму єпископському місті Олександрії в рр. 346-356. Вони поділяються на апологетичні, догматично - полемічні, історичні й екзегетичні письма й листи.

1. Апологетичні твори. Першим твором, ще перед його єпископства є його апологія в двох книгах Проти поган і Про воплочення Слова. Це старанно складений твір, з численними наведеннями взятими із світських авторів. У першій книзі Атанасій виказує початки й порожнечу ідолопоклонства та говорить про те, як людина через пізнання своєї душі й зовнішнього світу доходить до пізнання правдивого Бога. [Лавра, ст.125] В другій книзі він говорить до поган і до язичників, говорить про конечність і ціль воплочення, а опісля доказує правдивість християнства старозавітними пророками і тою обновою, яку принесло з собою християнство.

2. Догматичні й полемічні твори. Головним догматичним твором є 3 Книги проти аріан, написані близько 357р. Перша з них містить виклад вчення аріан на основі вчення самого Арія. Друга й третя книги збивають докази аріан із текстів св. Письма; четверта книга, - яка є осібним твором Анастасія, говорить про особову різницю між Отцем і Сином.

Також він писав трактати Про воплочення проти аріан і Виклад віри. Також є великий ряд праць та трактатів які нібито належать Анастасію, проте це не так.

3. Історичні твори. До історичних творів належать:

а) Апологія проти аріан в 90 главах, написана бл. 348р., у якій Атанасій багатим матеріалом документів представляє події від 330р. і збиває обвинувачення, які підносили проти нього аріани.

б) Апологія до Константія, написана під час третього вигнання, в тебаїдській пустині, по356 р. У ній Атанасій боронить себе перед закидом нелояльності у відношенні до цісаря.

в) Апологія втечі,Атанасій демаскує в ньому безоглядно і поіменно своїх очорнителів, зображує негідну етику аріан та заявляє, що утік не з боязні, але з обов'язку, щоб могти сказати слово правди.

Скоріш будуючим ніж історичним твором є твір Про життя св. Антонія єгипетського, у якому поданий образ аскетичних подвигів святого. Атанасій написав його будучи серед монахів тебаїдської пустині. Цей твір мав великий вплив на розбудження й поширення монашого життя на Заході. [Лаба, ст.209]

4. Екзегетичні твори. З коментарів Атанасія збереглися тільки значна частина його пояснень на псалми і фрагменти з його пояснень на книгу Йов у візантійських катенах. Інші пояснення на старозавітні книги пропали безслідно.

5. Листи. Листів Атанасія збереглось небагато, але вони дуже різні за змістом та дуже важливі як і з історичної так і з догматичної сторін. Поміж них є три роди урядових листів: синодальні, окружні й празничні, та інші листи догматичного, історичного й практичного змісту.

а) Синодальні листи проголошують рішення олександрійських синодів. Вони походять з того часу коли боротьба з аріазмом вже проходила.Це три листи до антіохійців, лист до цісаря Йовіана і лист до африканців.

б) Окружні листи пише урядово від власного імені до єгипетських єпископів. Їх є два: окружний лист до єпископів, написаний проти Григорія Каппадокійця в 340р. і окружний лист до єпископів Єгипту, написаний проти аріан. (Лаба, ст.210)

в) Празничні листи.

г) Листи догматичного змісту: чотири листи до Серапіона, єп. з Тмуїс, про божество Св. Духа; лист до Епіктета, єп.Коринту, проти фальшивого розуміння воплочення.

д) Листи історичного змісту: лист про рішення Нікейського Собору, написаний бл. 350. Лист про погляд Діонісія, олександрійського єпископа, в якому Атанасій виказує, що аріани неслушно відкликаються на Діонісія. [Лаба, ст. 210]

Значення його творів:

Найбільша заслуга Атанасія в тому, що він через ціле своє життя боронив єдиносущність Сина з Отцем і куди краще як його попередники пояснив природу й походження Сина.

Атанасій із своєї сторони докладав усіх людських зусиль щодо оборони божества Ісуса Христа і не зневірювався ніколи, бо успіху він очікував від Бога. Завдяки йому на соборі ісповідників єпископів було визнано божество Ісуса Христа.

Його праці описують тогочасні події, несуть у собі величезний пласт істинної християнської віри. Твори Атанасія стали на багато поколінь взірцем глибокої богословської думки яка перевершила свій час.

3.2 Дидим Сліпий

Дидим сліпий народився близько 313р. і провів ціле життя у Олександрії. Дитиною, десь уже на четвертому році життя, він утратив зір, через що назвали його «сліпим». Дидим визначався такою жадобою до знання й витривалістю, що через саме слухання набув основну освіту та вважався найвченішим чоловіком свого часу. [Лаба, ст.213] На ціле життя він залишився світським чоловіком і найправдоподібніше неодруженим. Упродовж 50-ти літ Дидим був вчитилем і чи не останнім провідником Олександрійської богословської школи. Його слухачами були: св. Антоній, Паладій, Євагрій понтійський, Ієронім і Руфін. Дидим помер на 85 році життя близько 398р.

Нарівні з освітою Дидим був людиною дуже глибокої набожності, аскетом. Його твори проникнені молитвами до Пресвятої Тройці, до Ісуса, до ангелів. Цією набожністю подиктована була та ніжність і лагідність, з якою він відносився до противників, стараючись всюди їх радше переконувати як осуджувати. Тому він дістав собі пошану навіть і серед аріан. Як письменник він не блистить ані оригінальністю змісту ані гарною формою. Св. Єронім, що жив близько одного місяця при Дидимові, каже, що гловним талантом Дидима була пам'ять. Форма творів письменника-сліпця мусила, зовсім зрозуміло, виходити слабшою, бо він був приневолений диктувати свої твори і не мав змоги їх опісля виправляти. [Лаба, ст.213]