Послання апостола Павла в їх діалектичному взаємозв’язку філософської та богословської складових

Размещено на http://www.allbest.ru

Зміст

Вступ

Розділ 1. Життєвий шлях апостола Павла

1.1 Духовне становлення Святого Апостола Павла (Савла)

1.2. Боротьба Савла с народженням християнства

1.3 Духовне переродження та Апостолське служіння

Висновки до розділу 1

Розділ 2. Діалектика богослів'я і філософія апостола Павла

2.1 богослов'я Апостола Павла: шлях від Бога до людини

2.1.1 Значення і ціль людського життя в світі божої істини. Людина зовнішня і внутрішня

2.2 Філософія апостола Павла: духовний шлях від людини до Бога

2.2.1 Стан філософії за часів апостола Павла : стоїки та інші течії філософії

2.3 Давньогрецький скептицизм

2.4 Філософія стоїцизму

2.5 Епікурейство

2.6 Історичний погляд на зв'язок між Божим Словом і філософією

2.7 Дія апостола Павла на філософію

2.8 Стоїки, гностики, язичницька філософія в розумінні А.П

2.9 Звідки бере початок містицизм

Висновки до розділу 2

Розділ 3. Філософія апостола Павла в його посланнях

3.1 Вчення про церкву

3.2 Вчення про закон

3.3 Вчення про віру.

3.4 Вчення про спасіння

3.5 Вчення про сім'ю

3.6 Вчення про любов

3.7 Таїнство священства

Висновки до розділу 3

Висновки

Список літератури

Додатки

Вступ

Актуальність теми дослідження. В умовах жорстокої конкуренції духовного і секуляризованого у світі богослови і віруючі все більше і більше говорять про відступлення, апостасію як зовнішню так і внутрішню. У світі сьогодні відбуваються процеси, які все далі і далі нас відводять від Бога, від вічного Джерела життя. І кому, як не нам, сьогодні, на початку ІІІ тисячоліття, дана можливість вкотре заявити і забити тривогу в українському суспільстві і по всьому світові - що людство повинно схаменутися, зупинитися і переосмислити всі явища, які відбуваються у світі без Божого на те благословення. А це моє наслідки у всх напрямках життя людства. В світі вирують різноманітні кризи різних рінів і в різних сферах буття. Але системна криза, як ракова пухлина, роз'їдає не тільки все тіло суспільства (економіку, політику, культуру, фінансову систему, освіту, сім'ю та інш.). Витоки кризи починаються з самої людини, саме з її серця, як наголошено в Євангелії, виходять виходять злі помисли, вбивства, перелюбства, любодеяния, крадіжки, лжесвідчення, хуліния. І це - поганить людину (Матф.15:19,20). Розуміючи, що світ лежить в злі, Свята Церква вже вкотре подає свій голос про загрозу неминучої загибелі людства, якщо воно піде шляхом розбещеності, розпусти, неправди, антихристиянськості.

Існує багато на сьогодні літератури, в тому числі і філософської, за допомогою якої можемо поглиблювати своє духовне життя, робити його багатшим, наближаючись тим самим до найвисших істин. Але основним джерелом духовності завжди залишається Святе Письмо. А в ньому є така перлина, як послання Апостола Павлa.

На сьогодні Апостола Павла шанують усі християни світу. Це шанування і відзнака його духовних послань не зникає і в ІІІ-му тисячоліттю по Різдву Христову.

З 28 червня 2008 року до 29 червня 2009 року, через відсутність точної дати народження апостола, у всьому християнському світі проходять урочистості з нагоди його 2000-річчя . На цю дату проводяться літургійні богослужіння його спомину в Православних церквах. Дні Павла, за розпорядженням Папи Римського Бенедикта XVI, триватимуть Протягом року не лише в Римі та Італії, але й у багатьох інших країнах світу, пройдуть сотні різних релігійних церемоній і світських заходів, пов'язаних із цією датою. Багато які з них носитимуть екуменічний характер -- залучать до себе християн інших конфесій. В світських установах, наукових колах, в освітніх закладах заплановані та відтворяться науково-філософські конференції з нагоди 2000-річча Апостола Павла. В Східноукраїнському національному університеті ім. В. Даля на філософському факультеті, кафедра «Практичної філософії та теології» провела Міжнародну науково-практичну конференцію «Релігія, Релігійність, філософія та наука у сучасному світі» (9 - 10 грудня 2008 р.), яка була присвячена цьму ювілею. З вітальним словом виступив Високопреосвяшеннійший Іоаннікій, Митрополит Луганський і Алчевський.

Слово “апостол” з грецької перекладається як “посланець”. Тому і ПервоверховнийАпостол Павел був Богом посланий у цей світ, щоб нести людям вічну правду і вічну Божу істину і свідчити про неї своїм буттям і життям, тобто жити згідно з Божими заповідями та божественним законом. Це служіння повинну було відбуватися на мові, зрозумілій тим народам, яким він проповідував. Ця мова повинна була відкривати людям разного рівня духовності, освіти, віри потаєнні смисли Істини. А, взираючи на те, що Апостол Павло проповідував язичникам, то донесення їм підвалин Євангельскої істини Апостол проводив у формі філософії, основи якої були їм притаманні.

У сучасній літературі є два, взаємно виключаючих одне одного напрямків оцінки діяльності ап. Павла. 1). Апостол Павло усі свої здібності, досвід, інтенції поставив на службу Ісусові Христу. Апостол чрез філософській підхід доносив до язичників слово Боже. Це описано в монографії К. Барта “філософські послання до Римлян”[28, 3-5]. 2). Католицькі, але особливо протестанскі мислителі доводять, що Апостол Павло спотворив вчення Христа. У нього возграла гординя. Він не є транслятором ідей Христа, а спотворює його проповіді. Апостол створює своє особисте богослов'я.Про це полемічно писав філософ А. Бадью [27,64-78.] Проаналізувавши ці, та інщі джерела філософської та богословської літератури, ми обираємо перший напрям.

Наш методологічний підхід по дифференціації філософсої та богословської форм пред'явлення Божої истини Апостолом Павлом базується на смисловому аналізі картини Мікельанджело Буанарроті “Сотворення Адама” [Додаток № 1]. Центральній и кульмінаційний простір картини сфокусований у місці бажаного дотику пальців рук Бога та Адама. Цей невеликий і поки ще вільний простір великої духовної напруги, яка концентрується від великої Божої любові до людини і вільної інтенції людини в свободому виборі свого шляху до Бога. В цьому сенсі, все те, що написав Апостол Павло в свїх посланнях, ми змістовно росподілимо в двух напрямках: все те, що дозволяє осмислити шлях від Бога до людини, підпадатиме під назву “богослов'я”; а те, що змістовно супроводжує і освічує шлях людини до Бога визначемо як філософію.

У данній роботі ми розглянемо послання збереженні у новому заповіті не тільки як богословські, але і як філософські праці Апостола як мислителя. Бо і філософія на вищому сакральному рівні виступає як премудрість Божія. І, звичайно, філософія Апостола Павла виступає як частина його Богослов'я. Розглядаючи філософські погляди та ідеї Апостола Павла, ми повинні бачити в них світло божественної істини. І в них прописані присутність містичної, сакральної складової. Можна говорити і про те, що Апостол . Павло стояв не тільки у витоках створення церкви, як особливого інституту. Вона творилася на камені. А камінь сей - Іісус Христос. І стоячи на цих підвалинах, він створював спеціфічну філософію, яка базується на Євангельских істинах, вказуючи людині точний смисловий шлях до Бога, проявлений в раціоналній формі філософського занння.

Апостол Павло багато місця в своїх посланнях приділив саме людині. Він продовжив та вдосконавливо розробив на новому, більш глубокому рівні, старозавітну ідею про диалектику взаемозв'язку в рамках цілісної людини її складових: людини зовнішньої, та людини внутрішньої [Додаток № 2 ]. Його філософія була направлена на те, щоб людина зовнішня, через прийняття Євнгельських істин, які представлені в раціональній формі, оптимально, через самовиховання, трансформувалась в людину внутрішню і побачила очами серця щлях до Бога [Додаток № 3 ]. В своему посланні Корінфянам Апостол вказує: “Тому ми не сумуємо; але якщо зовнішня наша людина і тліє, то внутрішній з дня на день оновлюється”. І тільки вона розуміє, що “видиме тимчасово, а невидиме вічно” (2Кор.4:16-18) [Додаток № 4 от подонка до монаха].

Мета дослідження складається в обгрунтуванні методологічного підходу про виявлення суттєвих підвалин, відрізняючих філософію Апостола Павла від його богослов'я. Дослідити, як філософія Апостола Павла допомагає цілісній людині обрати шлях дл Бога.

Об'єкт дослідження: зміст послань Апостола Павла в їх диалектичному взаємозв'язку філософської та богословської складових.

Предметом дослідження є філософія Апостола Павла як інтелектуального інструмента дії на людей, їх самовиховання та пошук оптимального шляху до Бога особливо в середовищі язічників.

Методи дослідження обумовлюються фундаментальними засадами філософського аналізу і включають історичний, феноменальний підхід, принципи об'єктивності й системності, цілістності та розвитку, а також концепціі класичних теорій.

Поєднання описового, історичного, психологічного структурного підходу дає можливість розгляду філософіі Павла та його вплив на віру, культуру, сімью, цивілізацію.

При вивченні багатьох питань по темі “Філософія Апостола Павла” ми спиралися на работи Святе Письмо, Отців Вселенської Церкви, Послання самого апостола Павлa, твору Іларіона Київського, книги Блаженнішого Владимира, Митрополита Київського та всієї України, А. Бадью, О. Меня, Л. Морриса, У. Баркли, Д. Лэдда, Д. Боша, Ф. М. Достоевского, А. Швейцер, П. О. Флоренский., С.С. Гогоцького, В. П. Жижченко, К. Барта та ін.

Теоретичне і практичнее значення дослідження. Аналізується вплив філософії Павла на сучастну сїтуацїю у свїтї та людину в цїлому та взаємодія філософії з сучастною філософією та вплив ії на людей та на суспільство. Робота розширює релігієзнавче знання, створює передумови для глибшого й всебічного вивчення апостольскої філософіі, причин зростання інтересу до релігії в сучасному суспільстві.

Результати роботи можуть використовуватися при регулюванні міжнаціональних конфліктах на релігійному тлі, зняття протиріч і світської культури та інше.

Отримані результати можуть виступати методологічними підвалинами подальшого вивчення взаємодії релігії з різними розділами філософії та теологічними сферами.

Розділ 1. Життєвий шлях апостола Павла

Насамперед, я хотіла би розповісти про чинники, які сприяли Савлу стати Апостолом Павлом.

Ми маємо пам'ятати про взаємовідносини між середовищем, у якому Павло народився та зростав, і глобальним контекстом, до якого він пізніше належав. Він походив з дуже конкретної і територіально обмеженої культури безперечно, з меншини, якою і є народ Ізраїлю та його традиція. Віра й спосіб життя як і нині чітко вирізняли їх серед оточення. І результат цього міг бути двоякий: або висміювання, яке могло спричинити нетерпимість, або захоплення, яке проявлялося у певній симпатії. Конкретними прикладами цієї двоякості можуть слугувати, наприклад, з одного боку гостра думка Цицерона, який зневажав їхню релігію і навіть місто Єрусалим, а з іншого - Юлій Цезар, який офіційно визнав особливі права юдеїв, про що згадує історик Йосиф Флавій.

Тому не дивно, що й Павла оцінювали двояко та суперечливо. Так чи інак, два чинники підтримували його ревність. Перший - це грецька, а радше елліністична культура, яка після Александра Великого стала спільним надбанням щонайменше східного Середземномор'я та Близького Сходу, увібравши багато елементів культур тих народів, що традиційно вважалися варварськими. Плутарх писав, що Александр ”наказав, аби всі розглядали весь світ як свою батьківщину і, що не треба більше розрізняти ані грека, ані варвара“.[11; 234]. Другим чинником були політична й адміністративна структура Римської Імперії, яка гарантувала мир і стабільність, об'єднуючи території нечуваного розміру.

І все ж таки, навіть історична і культурна ситуація тих часів не могла не вплинути на його вибір і на його діяльність. Дехто називав Апостола Павла “людиною трьох культур”, зважаючи на його юдейське походження, його грецьку мову і його статус civis romanus римського громадянина, про що свідчить латинське походження його імені. Згадаймо також філософію стоїків, яка була панівною за часів Павла і яка вплинула, хай навіть у непрямий спосіб, на християнство. Через це маємо пригадати філософів-стоїків, як от Зенон і Клеант, Сенека і Епіктет: найкоштовніші скарби їхнього гуманізму й мудрості були природно сприйняті християнством. За часів Павла мала місце криза традиційної релігії, принаймні, в його міфологічних ба навіть цивільних аспектах. Після Лукреція, який у полеміці за півстоліття до цього виніс вирок тодішній традиційній релігії, філософ Сенека, виходячи далеко за будь-яку зовнішню обрядовість, навчав, що “Бог поруч із вами, він з тобою, він у тобі” (Листи до Луцилія, 41, 1). Так само, коли Павло звертається до аудиторії епікурейських філософів і стоїків афінського Ареопагу, він буквально каже: “Бог не живе у рукотворних храмах... у Ньому бо живемо, рухаємося й існуєм” (Діян. 17, 24-28). Зауважимо також, що багато язичницьких культів обходилися без офіційних храмів і розвивалися у приватних місцях, що підтримувалися їхніми послідовниками. Тому не дивно, що християнські зібрання, як знаємо з послань Павла, також відбувались у приватних будинках.

Отже, підсумуємо: неможливо належним чином зрозуміти святого Павла, не умістивши його як на тогочасному юдейському, так і язичницькому тлі. В такий спосіб його особа постає в історичному і духовному зростанні. Для всього християнства апостол Павло є одним з найбільших зразків, від якого всі ми багато чого маємо навчитися. І це мета Року Святого Павла: вчитися у святого Павла, вивчати віру, вивчати Христа.[11; 456].

1.1 Духовне становлення Святого Апостола Павла (Савла)

Як вважають дослідники, Апостол народився в містечку Тарсі Кілікійському (Мала Азія), в іудейській родині, яка мала римське громадянство. Носив іудейське ім'я Савл і римське -- Павло. Вчився в Єрусалимі, чудово знав Старий Заповіт, володів грецькою мовою. Був ревним прихильником іудаїзму.

Відповідальність за виховання синів покладалося насамперед на їхніх батьків. Ізраїльські батьки дуже дбали про виховання своїх синів.

Якщо дитина походила з багатої родини, тоді раб(педагог) водив дитину до кантора і потім забирав її додому, а також носив прилади до занять. Коли дитині виповнювалося десять років, наука ставала серйознішою і вимогливішою, розпочиналося знайомство з усним Законом. Роки навчання у школі дали свої плоди, тому, набагато пізніше, майбутній Апостол народів часто звертається до науки про Закон Старого Завіту, в певних моментах він критикує його: “… так то заповідь, що мала б бути для мене життям, стала для мене смертю” (Рим. 7, 10). Майбутній Апостол говорить, що християни, як діти Божої благодаті, “умерли для Закону тілом Христовим, щоб належати іншому, воскреслому з мертвих, щоб приносити плід Богові” (Рим. 7, 4). [3, 67-71].

Багато ізраїльтян проживало поза межами своєї батьківщини, але в своїх осередках, спільнотах вони старалися зберегти зв'язок зі своїми предками і в такий спосіб навчати своїх дітей. Тісний зв'язок, який підтримували ізраїльські родини з батьківщиною, давав їм можливість зберегти і втримати майбутні покоління у вірності Ізраїлеві. Цей характер, риса народу, допоміг йому вижити в різних ситуаціях, між різними народами, племенами, ідеологіями, націями і народностями.

Чи навчався Савло в університеті в Тарсі - цього не знаємо. З деяких послань можемо ствердити, що він знав, на відміну від греків, які не цікавилися ізраїльським світом, античний світ і навіть використовував окремі цитати. В 17 розділі Діянь Апостольських він говорить у своїй проповіді в Ареопагу: “У ньому бо живемо, рухаємося й існуєм, як деякі з наших поетів сказали: Бо й ми з його роду” (Діян. 17, 28). А це означає, що Павло знав поета Епіменіда, який жив п'ятсот років перед ним, і Арата з Кілікії (315-245 р. до Р. Хр.). Також Апостол згадує про афінського письменника Менандра (349-291 р. Р. Хр.), який прославився своїми комедіями. Пізніше Апостол Павло використує у першому посланні до Корінтян його вислів: “Не дайте себе обманути: лихі розмови псують добрі звичаї” (Кр. 15, 33). З цього випливає, що майбутній Апостол не тільки вивчав звичаї і культуру ізраїльського народу, але також вільно спілкувався зі своїми ровесниками. [34, 78-81].

1.2 Боротьба Савла с народженням христианства

Батьки висилають свого сина Савла після закінчення студій у Тарсі до Єрусалима. З Діянь Апостольських довідуємося про особливу, всіма поважану людину в Єрусалимі - Гамалиїла. Гамалиїл був начальником Синедріону і духовним вождем свого народу впродовж останніх десятиліть перед руїною Храму (25-50 р. н. е.).

Саме в часі, коли Гамалиїл був провідником Синедріону, відбулося також укладення добре відомого Галахіпроекту “практичного застосування Закону”: “В місті, де живуть юдеї, так і язичники, всякий юдей повинен, мимо того що опікується бідними, також назначати управляючого для нагляду за язичниками і збирання коштів для бідних від язичників, коли вона бажають щось давати. Вони також повинні доглядати як бідних юдеїв, так і бідних язичників. Відвідувати хворих язичників, хоронити їх померлих, говорити похоронні проповіді для них, потішати тих, які їх оплакують, і давати одяг для потребуючих - і все це робити для того, щоб підтримати мир”.[15, 123-125].

На таких засадах і харизмі був вихований Савл, тож тепер ми краще розуміємо його опіку для потребуючих і убогих. Апостол народів дбає не тільки про духовне життя народу, а також опікується вірними, які потребують матеріальної допомоги, і сам її доставляє. Це також був великий труд, жертва і посвята Апостола Павла.

Правдоподібно, Савл прибув до Єрусалима до школи Гамалія в 26 році. Тоді ще нічого не говорили про Ісуса Христа, який вів укритий спосіб життя в Назареті. Перед публічним виступом Христа Спасителя виступив Святий Йоан Хреститель. Проповідь цього святого мужа не могла пройти мимо вух Савла, який навчався в Єрусалимі, вона наробила великого розголосу в цілому краю. Можемо мати сумніви, що проповідь Йоана Хрестителя мала вплив тільки на простолюддя. У справі проповіді Йоана Хрестителя так не було. Святий Йоан Хреститель об'єднав біля себе всі верстви населення, що проживали в Юдеї і околиці, спраглі душі, які шукали правди і поради. Неможливо було, щоб Савло не чув про Йоана Хрестителя і його не цікавило, хто він, але сам Савло Йоанового хрещення на покаяння не прийняв. [37,98]. Коли Савло почув про Ісуса Христа? Після проповіді і хрещення людей Йоаном Хрестителем виступає Ісус Христос. Вчитель із Галілеї, який оздоровляє хворих, виганяє бісів, робить чуда, проповідує про Царство Боже.

Христа вперше Савло почув у 31 році, коли до Гамалія як вчителя і шанованої особи в Єрусалимі прибула група фарисеїв, щоб радитися про Ісуса: ким Він є. Під час Пасхи Його учні говорили про Нього як надзвичайного вчителя правд Божих, Месію, великого чудотворця. Між фарисеями були дебати, але щоб вони мали якийсь вагомий вплив на Савла - мабуть, що ні.

У 32 році фарисейські кола облетіла сенсаційна вістка, що два багаті і впливові фарисеї Нікодим і Йосиф з Ариматеї є прибічниками Ісуса з Назарета і не тільки вони: “Просив Його хтось із фарисеїв, щоб їв з ним. І ввійшов Ісус до фарисея в хату й сів за столом” (Лк. 7, 36). Христос все більше і більше притягає до себе людей. Серед студентів школи Гамалія, який зацікавився особою Ісуса, був Варнава, товариш Савла, в школі ходили чутки, що він навіть є учнем Назарянина. Спілкування Ісуса Христа з фарисеями і книжниками, самі вчинки й діла Спасителя для багатьох були незрозумілими і дивними. Для них Ісус - це бунтівник, відступник від віри. А що на все це Савло? Він був зайнятий наукою. Події, що мали місце в Єрусалимі, надихнули його до серйознішої, обґрунтованої і завзятішої науки, щоб коли прийде його час, нести світло для тих, які заблудили і віддалися “фальшивим наукам” Ісуса з Назарета.

Хоча Савло був ровесником Ісуса Христа, на пару років молодший від Нього, але не маємо жодної інформації про якусь історичну зустріч Савла з Ісусом. Єдиною правдивою зустріччю Савла з Христом, яка змінила все його подальше життя, яка “народила” для нас “нового” Савла, була зустріч з Воскреслим Ісусом.

Коли нашого Спасителя Ісуса Христа засудили на хресну смерть, Савлові було 25 років. Сам він у цей час перебував поза межами Єрусалима. Жив декілька місяців в Антіохії, столиці Сирії. Савло відвідав це місто і перебував там декілька місяців з метою поглиблення своїх знань в одній із вищих єврейських шкіл.

У Єрусалимі Савло був вельми здивований тим, що відбувалося. Життя народу ніби зупинилося: тільки й говорили про смерть і воскресіння Ісуса Христа з Назарета. Це була найактуальніша тема того часу. Що думав про все те Савло? Мабуть, те, що думала більшість фарисеїв. Свідоцтво жінок, які бачили воскреслого Ісуса і з ним спілкувалися, - не що інше, як витвір жіночої уяви, а порожній труна - шарлатанство його учнів.

Все більше і більше людей з дня на день визнавали Ісуса Христа як обіцяного Месію. Апостоли і ученики Спасителя проповідували “нову релігію”, реакція фарисеїв була однозначна: захистити віру своїх батьків і всіма способами давати відсіч відщепенцям, які баламутять ізраїльський народ, нав'язуючи йому наївну думку про Месію з Назарета. Савло, відданий вірі батьків, організував і став на чолі молодіжної групи фарисеїв. Ця молодіжна спільнота мала підтримку і заохочення окремих членів Високої Ради.. Про цей період свого життя сам Савло свідчить такими словами: “Ви чули про мою поведінку колись у юдействі, про те, як я несамовито гонив Божу Церкву та руйнував її. Я перевищував у юдействі багатьох ровесників з мого роду, бувши запеклим прихильником передань моїх предків” (Гал. 1, 13-14), [35, 146].

Настав час будувати свою кар'єру, засвідчити іншим фарисеям і старшим ізраїльського народу про свою вірність і готовність стати в обороні віри і народу. Цією подією була мученицька смерть архідиякона Стефана.

У латинян існує приповідка, що коли б диякон Стефан не молився так ревно, то в нас не було б Павла. Саме особа Стефана вплинула на майбутнього Апостола Павла, і тому він часто згадує про нього у своїх посланнях (Гал 1, 13; І Кор 15, 9; Фил 3, 6). Сім дияконів було обрано для допомоги апостолам, щоб вони служили бідним і вдовам. Серед усіх вирізнявся диякон Стефан, який чинив чуда і знамення серед народу (Діян. 6, 8). Це стало причиною зависті і нагодою для зведення на нього наклепу. Стефана приведено на суд до Синедріону. Там він проголосив проповідь, яка для нас видається дивною і, може, й нудною, але для тодішніх євреїв вона звучала досить промовисто. Почав її диякон із розповіді про Авраама і Мойсея, а тоді перейшов до оповідей про Месію, закінчив свою проповідь жорстокими, але справедливими словами: “Ви завжди противитесь Духові Святому, як ваші батьки, так і ви!” (Діян. 7, 51), і, підвівши погляд вгору, додав: “Ось бачу відчинене небо, і Сина Людського, що по Божій правиці стоїть!” (Діян. 7, 56). По цих словах його було побито камінням. Савло був при цьому, він стеріг одежу вбивць Стефана. Після цієї події почалися гоніння на цілу Церкву, що змусило її розсіятись по Палестині, а звідти й по цілій імперії. Таким чином, Церква відкрилася для язичників, які з радістю її прийняли.

Ревний щодо старозавітнього закону, Савл береться сам переслідувати Церкву. Але це стало початком його навернення. Павлові, для того щоб могло розпочатись його внутрішнє самозцілення, треба було спершу осудити і знищити самого себе. Навернення змінило все його подальше життя. [13, 156]. “Вихований біля ніг Гамаліїла”, Савл серцем і душею належав до секти фарисеїв. Вихований ревними іудеями, він з перших кроків виявив себе затятим супротивником християнства і гонителем перших християн. Він вважав Ісуса самозванцем і бачив в діяльності його послідовників загрозу для іудаїзму.

1.3 Духовне переродження та Апостольске служіння

Глибока впевненість у власній слушності спонукала його переслідувати християн в Єрусалимі та в інших містах. Савл бере в садукеїв дозвіл ув'язнювати всіх учнів та послідовників Христа, що жили в Дамаску, одному з найбільших юдейських центрів. Його тверді і непохитні переконання змінились завдяки чудесному з'явленню самого Бога.

По дорозі до Дамаску з Павлом і з його супутниками стається дивна подія. Усі побачили світло, але лише Павло чітко чув слова, зверненні лише до нього. ”Савле, Савле! Що ти женеш Мене?“. Павло впав на землю й відповів: ”Хто Ти, Господи?“. І отримав відповідь: “Я -- Ісус, якого ти женеш, але важко йти проти рожен -- встань, іди до міста і буде сказано тобі, що тобі потрібно зробити...”.(Діян. 9, 5), [5; 123-125].

Господь з'явився йому, і в одну мить нещадний переслідувач перетворився на вірного учня. Савл встав, але усе навколо нього було темно. Дивне бачення зникло, але разом з ним для погляду Савла померкнуло і саме сонце. Він був сліпий. Перелякані супутники узяли його за руку і повели до Дамаску. Осліплих Савла привели в Дамаск, де до нього з'явився Ананія, якому Ісус Христос повелів повернути тому зір і хрестити його, щоб той смог сповіщати ім'я Господа перед народами і царями і постраждати за Нього. Після прибуття в місто його відвели в будинок Іуди. Там з борошном в душі, в сліпоті, в тілесних стражданнях, в розумовому збудженні, без їжі і пиття, Савл пролежав три дні, а блиск світла, що уразило його, постійно предносился перед його темними очима, і звуки того голосу, що докоряє, все ще лунали в його вухах. Ніхто не може сказати, що переживала його душа в ці три дні. Нарешті, буря його душевного стану знайшла полегшення в молитві, і потім до нього прийшов один з християн, шанований усіма, і навіть іудеями, Ананія, якому Господь з'явився в баченні і відкрив, що цей безжальний гонитель буде обраною посудиною, щоб сповіщати ім'я Христово перед язичниками, царями і синами Ізраїлю. “І Я покажу йому, скільки він повинен постраждати за ім'я Моє”, - говорив Господь. Добрий Ананія, такий, що побоювався спочатку йти до відомого усім кровожерному гонителеві, не зволікав довше. Він увійшов до будинку Іуди, і звернувся до страждальника з дорогим вітанням, як до брата, і, поклавши руки на його затемнені очі, велів йому встати, дивитися і бути наповненим Святим Духом. І негайно як би луска відпала від очей Савла, і раптом він прозрів і, вставши, хрестився, і, прийнявши їжі, зміцнився.

Провівши декілька днів в суспільстві Ананії, який, поза сумнівом, своєю бесідою підбадьорив дух його і виклав йому начатки християнських істин, Савл абсолютно відродився духовно і відчув себе абсолютно іншою людиною. Між його колишнім і справжнім лягла непрохідна безодня. Йому розплющилися очі на суть речей, і тепер до подиву бачив, що все те, в чому він вважав свою славу і свою велич, було віджилим дрантям і пітьмою порівняно з істинним світлом гнаного християнства. Оправившись від душевного і тілесного потрясіння, він відразу ж виступив проповідником євангелія, і в Дамаських синагогах вражалися усі, як цей лютий гонитель християнства тепер вдохновенно проповедовал про Христа. Але душа Савла була розбита і вимагала тривалішої втіхи. І ось Савл, подібно до великих старозавітних праведників, віддалився з Дамаску в Аравію, де і пробув близько трьох років. Тільки після цього тривалого перебування в пустелі, Савл знову повернувся в Дамаск, і там почав проповідь про Христа. Павло прийняв хрещення й декілька років провів на самоті й у молитвах. Після пережитого Павло кардинально змінився. Найперше він почав проповідувати у синагогах (Діян. 9, 20), проповідувати не філософію чи богослов'я, але Особу Ісуса Христа, Котрого зустрів.Основна причина його переміни після зустрічі з Христом -- внутрішній конфлікт, який виник у результаті отримання освіти. Ісус вдарив його в болюче місце, сказавши, що “тяжко йти проти рожна” волом, коли його впрягали у ярмо, керували за допомогою гострого рожна. Павло виявився готовим до прийняття ярма Христового Царства (Мт 11, 29-30). [5, 146-148].

Апостол Павло дає нам правдиве розуміння Божого Закону в світлі Євангелія. Справжня роль Закону в житті християнина: “Ми знаємо, що Закон добрий, коли хто уживає його за законом, відаючи, що закон дано не для праведника, лише для беззаконних, непокірних, безбожних, грішників, нечестивих та нечистих, батьковбивців та матеревбивців, душогубців, розпусників, мужоложців, людокрадів, забріханців, кривоприсяжників і для всіх інших, що противляться здоровому навчанню, згідно з Євангелією слави блаженного Бога, яку мені довірено було” (Тим. 1, 8-11). Святий Апостол Павло приходить до висновку: “Але все ж таки Закон є святий, заповідь свята, і праведна, і добра” (Рим. 7, 12). Це означає, що все, що Господь Бог дав людині певного часу, в певний період її історії, буття, є добре і святе. Саме апостол Павло познайомив греків з Євангелієм, виявивши особливе зацікавлення грецьким краєм і станом церков, заснованих ним на цих землях.

Еллінізм на той час володів підгрунтям до сприйняття вчення із Назарету. Напис “невідомому богу” є незаперечним доказом. Весь Новий Завіт в оригіналі написаний на грецькій мові.Євангелист Лука, котрий був греком, в книзі Діянь святих Апостолів описав життя і діяльність апостола Павла звідки ми і черпаємо усі відомості. “Отже, вирушивши з Троади, ми прибули до Самофракії, а другого дня до Неаполя” (Діян. 16, 11). В північно-східній частині Егейського моря, на південь від Олександруполіса, знаходиться острів Самофракія з багатьма цілющими джерелами. Згідно з переданням, яке збереглось на острові, апостол Павло побував на ньому, висадившись в порту античного міста, - сучасному Пальяполі. На згадку про цю подію тут було побудовано ранньохристиянську трьохпридільну базиліку.

А видіння, дане апостолу Павлу у сні, коли він знаходився в Троаді - високий, поважний македонянин, який стоїть перед ним і просить: ”прийди в Македонію і допоможи нам” (Діян. 16, 9) - це момент особливий та визначний у його проповідництві, тому, що є початком великих, прекрасних і спасенних стосунків з греками.

У зимку 49 року після подорожі при попутному вітрі, який був два дні, Павло вперше висаджується на європейській території, в Неаполі, в місці, де з часом розвинулось сучасне місто Кавала. Апостол Павло висадився згідно з переданням в районі храму святого Миколая і йдучи Ігнатієвою дорогою, одразу ж попрямував до Филип, “це перше місто в тій частині Македонії, колонія” (Діян. 16, 12), яке знаходиться на відстані 12 кілометрів від Неаполя. Його супроводжували Сила, Тимофій і євангелист Лука. У Филипах проживало дуже мало юдеїв, і не було синагоги, а в суботні дні вони збирались в мальовничому місці на березі однієї із заток Стримону - Зигакту.

Апостол Павло надалі підтримував тісні стосунки з филипійцями, котрі часто надавали йому допомогу коштами і навіть тричі відвідував їх.
Проте через несприятливі події апостол Павло і Сила покинули Филипи і йдучи Ігнатієвою дорогою, поквапились до Фессалонік. Як оповідається в книзі Діянь, “пройшовши через Амфіполь і Аполлонію, вони прийшли до Фессалонік” (Діян. 17, 1). І хоч Амфіполь і Аполлонія були великими містами, Павло не зупинявся там поспішаючи до Фессалонік, де, як йому було відомо, існувала синагога.[33, 67-69].

Прибувши до Фессалонік, вони побачили зовсім інше місто. В цьому місті було багато юдеїв, котрі володіли значними коштами, що й забезпечувало їм стійкий стан. Дехто з юдеїв увірував, а також багато греків, та чимало знатних жінок із тих, що посідали поважне місце. У Фессалоніках, подібно до Филип, за діяльності апостола Павла невдовзі почали виникати проблеми і безлад. А тому вночі Павло і Сила покинули місто.Про перебування апостола Павла у Фессалоніках відоме таке. Після звільнення Фессалонік на згадку про нього був збудований храм. Павло швидко вийшов з Фессалонік. Одначе він ніколи не забував тамтешніх християн, котрих він тут залишив. Доказом цього слугують два його Послання до фессалонікійців (або солунян), засвідчуючи те, що апостол цікавився їх духовним і соціальними прогресом. В цих посланнях апостол підбадьорює їх, дає поради. Також цікавий той факт, що згодом він сюди посилає Тимофія, щоб з'ясувати їхній духовний стан. Обидва послання були ним написані в Коринфі.

Після Фессалонік Павло з Силою прибули до Верії - багатолюдного міста, яке знаходилось на підніжжі гори Верміон, міста-столиці третього округу Македонії. Тут була велика синагога де й проповідував апостол, і там були юдеї прихильніші до них і багато хто з них увірували у Христа, як і, зрештою чимало еллінів. Однак досить швидко апостол змушений був покинути і це місто, а Тимофій і Сила залишились тут. В Афіни апостол Павло прибув із Верії в 51 році на кораблі, висадившись у Фалироні, головному порті міста.
Очікуючи прибуття Сили і Тимофія із Македонії, Павло ходив по місту, розмовляв з афінянами в синагозі, на агорі (ринку), обурювався великою кількістю ідолів. Павло в Афінах не був гнаний із-за вчення, а навпаки його привели на Ареопаг, для того, щоб він міг в урочистій атмосфері детально викласти своє вчення. Афіняни вислухали Павла, котрий мав можливість викласти вчення Ісуса Христа і не був підданий гонінням за те, що проповідував. Згадка Павла про воскресіння мертвих стала моментом, який ускладнив йому подальшу проповідь Євангелія в Афінах. Оскільки безсмертя душі було кульмінаційним пунктом вчення Платона, тому вчення про воскресіння мертвих в той час не можливо було зрозуміти. Однак перше зерно було вкинуте, і воно в майбутньому дало хороші плоди.

Святий Діонісій Ареопагіт, почувши проповідь апостола Павла негайно охрестився разом зі всією сім'єю. Він став мучеником і покровителем афінян, та згідно з рішенням Синоду Елладської Церкви згадується як її засновник.

На згадку про перебування апостола Павла в Афінах,збудували храм на його честь. В подальшому апостол Павло проповідує в місті Коринфі. Афіни він покинув стурбований прийомом, яким його вчення знайшло у афінян, а також станом Церков Македонії. Коринф був зовсім відмінним від Афін. В Коринфі Павло заприятелював з Акілою і Прискілою.Юдеї в більшості не вірили в те, а серед багатьох, що увірували, був також начальник синагоги Крисп, який прийняв хрещення разом з усім своїм домом.[31, 79-81].

Одного разу вночі у видінні Господь сказав Павлу: “не бійся, але говори і не замовкай, бо Я з тобою, і ніхто не вчинить тобі зла, тому що в мене є багато людей у цьому місті” (Діян. 18, 9-10). Кількість новонавернених з кожним днем збільшувалась. Ось деякі із найбільш відомих імен: Стефан, Фуртунат, Хлоя і Ахаїк. Апостол Павло пробув у Коринфі півтора року.У 57 році він знову відвідає це місто, зупинившись в будинку Гая, звідки пізніше піде до Македонії. Апостол Павло є покровителем Коринфу, і на його честь є зведений величний храм.[45, 36-40].

Висновки до розділу 1

Свій шлях Павло завершує, засвідчивши про Христа мученичою смертю, яку прийняв з радістю. Це був муж гідний наслідування. Бо хто не горить сам -- не може запалити іншого. В катакомбі Домітілі збереглось одне із найстаріших відомих зображень апостола Павла - на ньому зафіксовані характерні риси його зовнішності, які в незмінному вигляді перейшли як у візантійський, так і в післявізантійський іконопис і дійшли до наших днів. Це ті характерні риси, які описує ієромонах Діонісій із Фурни в Аграфах у “Інтерпретації живописного мистецтва”: “Павло лисий, з густою бородою, худими ногами, котрий тримає в руках 14 послань, завернутих і зв'язаних разом”. Послання апостола Павла є квінтенсенцією його пастирської турботи - таким увіковічив його пензель художників.Можна дійсно говорити про діалектику життєвого шляху Апостола Павла. Його шлях не від любові до ненавесті, як це часто буває з людьми, а, навпаки, від ненавесті до любові, до любові до Бога. Агапе!!! Він став избранним сосудом Божим! І це була любов у відповідь, бо Бог полюбив Павла визначально. Неісповедимі шляхи Господні.

апостол павло богослов'я духовний

Розділ 2. Діалектика богослов'я і філософії Апостола Павла

В умовах жорстокої конкуренції духовного і секуляризованого у світі богослови і віруючі все більше і більше говорять про відступлення, апостасію як зовнішню так і внутрішню. У світі сьогодні відбуваються процеси, які все далі і далі нас відводять від Бога, від вічного Джерела життя. І кому, як не нам, сьогодні, на початку ІІІ тисячоліття, дана можливість вкотре заявити і забити тривогу в українському суспільстві і по всьому світові - що людство повинно схаменутися, зупинитися і переосмислити всі явища, які відбуваються у світі без Божого на те благословення.

2.1 Богослов'я апостола Павла: шлях від Бога до людини

Власне, вже саме існування людини, один цей факт ставить питання про її виникнення і про сенс її існування, а через це - і про сенс існування всіх створінь. Вже цим одним вона ”взиває з глибини“ не лише про розгадку, а й про повноту існування. У пошуку цієї повноти вона розуміє і визнає свою недосконалість і припускає що те, чого не має, вона зможе здобути за допомогою спілкування і взаємовідносин з кимсь або чимось зовні - з кимсь або чимось, що не є нею, але що не чуже їй, а навпаки рідне. А цим шуканим є Бог, в Якому лише і єдине можливе справжнє життя. Християнська віра, проте, не є лише Істиною про Бога, вона є також Істиною про людину: про впалу людину, до якої завжди нисходить Божественна любов, і яку Церква покликана спасати, і про істинну, прославлену Людину, образ якої був раз і назавжди явленим в Особі Господа нашого Ісуса Христа, і яка є нормою і метою християнського життя. (Додаток). Тож в своєму ідеалі християнське життя має немов два виміри: вертикальний - містичний зв'язок людини з Богом і горизонтальний - турбота про людину і світ; причому вони обидва нероздільні, оскільки взаємодоповнюють один одного.

Людина стає своєрідним посередником між Богом і світом, вона живе між цими двома реальностями, з'єднана з ними і не може жити поза тим чи іншим - саме в цьому полягає гранично важливе значення присутності людини у Всесвіті.(Додаток). Проте, таке високе призначення може привести як до спрямованості до Бога, так і до руху у прямо протилежному напрямку. Адже варто забути, звідки ми прийшли, і ми вже нізащо не згадаємо, куди нам призначено потрапити. Щойно ми випускаємо з поля зору абсолютні орієнтири, як тут же опиняємося у владі блукаючих вогнів людських думок. [46, 146-148].

В християнстві найвища цінність - людина, як до речі і в атеїстів, але не в ідеалістичному або абстрактному значенні. Це людина - не ідеал, не видумка, не така, якою б ми хотіли її бачити Ні, ми - християни поставили на престол конкретну реальну людину - Ісуса з Назарету. А це й не дивно, бо в Христі нам показано, явлено конкретно, реально, як історичний факт, чим ми покликані стати в своїй реальності, в нашому історичному бутті, в нашому становленні. Бог любить людину і любить світ, тому, за власною волею, виходить зі Своєї неприступності і з'являється людині. Людина також, за самою своєю природою, володіє здібністю “виходу з себе”, тобто сприйняття Того, Хто вище її самої. В цьому її богоподібність, в цьому ж її покликання. Воскресле і преображене Людство Ісуса Христа є метою і надією людей: спільником Його людина стає в Церкві, в Ньому досягає обоження, тобто спілкування з єдино істинним вічним життям, в Ньому вона перемагає смерть і отримує живоносну силу для спасіння всього світу. [52, 213-217].

Християнська благовість принесла світові декілька головних ідей про людину і її призначення. Особливе місце в православному вченні про людину займає апостол Павло, що у своїх посланнях торкнувся ряду антропологічних тем. ”Бог соділовся людиною, щоб людина змогла стать Богом“. Ці глибокі слова, які ми уперше знаходимо у св. Иринея, зустрічаються потім і в працях св. Опанаса, св. Григорія Богослова, св. Григорія Нисского. Згодом батьки Церкви і православні богослови повторювали їх із століття в століття, бажаючи виразити в цій лапідарній фразі саму суть християнства : непроречена поблажливість Бога до останніх меж нашого людського падіння, до смерті, - поблажливості, що відкриває людям шлях сходження, безмежні горизонти з'єднання тварюки з Божеством. Низхідний шлях (кбфбвбуйт) Божественної Особи Христа робить можливим для людських особистостей висхідний шлях, наш бнбвбуйт в Дусі Святому. Потрібне було добровільне приниження, спокутний кенозис Сина Божия, щоб занепалі люди змогли виконати своє покликання, покликання до проьжению (иепуйт) тварюку дією нетварной благодаті. Таким чином, спокутний подвиг Христа, або, вірніше, в ширшому сенсі, Втілення Слова, мабуть, безпосередньо зв'язується тут з кінцевою метою, поставленою перед тварюкою, а саме - з'єднанням її з Богом. Якщо це з'єднання здійснене в Божественному Обличчі Сина, - Бога, що став людиною, - те потрібне, щоб воно здійснилося і в кожній людській особистості, треба, щоб кожен з нас також став богом по благодаті, або ”причасником божественного єства“, по вираженню св. апостола Петра (2 пет. 1, 4),[34, 101-105].

Вчення про людину цього великого апостола стало предметом ґрунтовного дослідження. Але більшість вчених визнавали одне ґрунтовне ускладнення, що витікає з цих тем. Це виключна незрозумілість термінології в посланнях апостола Павла, неадекватність вітхозавітним висловам і цілком зрозуміла неузгодженість з сучасною нам психологічною термінологією. [52, 213-215].

Епоха мужів апостольських привносить мало чисто антропологічних ідей. В творіннях цього часу переважає пастирсько-моральний відтінок.

Основний принцип теоцентричної антропології полягає в тому, що Дух Божий властивий людині “за природою”, тому що людину було створено подихом Духа Божого і без цього Духа вона перетворюється в тварину. Таке розуміння докорінно відрізняється від розповсюдженого на Заході протиставлення природи і благодаті. Це протиставлення обумовлює, що для спасіння людини необхідно дещо додаткове, зовнішнє, а саме благодать, якої вона за природою своєю не має, і яка може бути дарована тільки Богом.

Таким чином, чи вибирає людина добро або зло, стає Богові подібною або неподібною, вона вільно має свою природу, тому що вона створена за образом Божим. [51, 156].

Свобода. Невід'ємною рисою образу Божого, за яким створено людину - є поняття ”свободи“. Бог ”свободно“ творить ”свободну“ людину. Закликає людину до обоження. Щоби по благодаті ми ставали тим, чим є Бог по Своїй природі. Але цей заклик вимагає “свободної” відповіді.[8, 100-105 ].

Стан свободи включається в поняття любов. З'єднання без свободи є примус, а любов не сумісна з примусом. Ця свобода є печаттю нашої причетності до Божества, найдосконаліше створіння Бога, шедевр Творця. Повна свобода несе в собі елемент ризику. Людина може повстати проти Бога. Цей ризик парадоксальним чином вписується у всемогутність Божу. Людина є найвищим творінням Божим саме тому, що Бог вкладає в неї здатність любити, а відповідно і відмовитись від любові. Бог піддає ризику вічної загибелі досконале своє створіння саме для того, щоби зробити його найдосконалішим. Усунути цей парадокс неможливо. В самій своїй величі - в здатності стати Богом - людина здатна до падіння. Але без цієї здатності пасти нема і величі. Тому, як стверджують отці, людина має пройти через випробування, щоби усвідомити свою свободу і ту свободну любов, яку чекає від неї Бог. [42, 23-26].

Відновлення людини у Христі. В наслідок гріхопадіння людина виявилась нижче свого покликання. ”Бог, що створив людину, є істинне життя; тому, хто втратив подобу Божу, той втратив і спілкування з життям“. Обоження, єднання з Богом по благодаті стало неможливим. Але Божественний план стосовно людини не змінився. Місію першого Адама виконує Небесний Адам - Христос. “Як Адам був початком смерті всіх живих, так Господь наш став початком життя для всіх мертвих”. При цьому Він не заступає місце людини, безмежна любов Божа не може замінити собою згоди людської свободи, але повертає йому можливість здійснити свою справу, знову відкриває йому шлях до обоження. [22, 56-60].

Смерть. З плином часу цілий ряд філософів і поетів, не вміючи визначити сутність смерті, намагалися якось пояснити її. З прадавніх часів релігія і філософія були, перш за все, спробами примирити людину зі смертю, пояснити її так, щоби вона була виправдана. Бог смерті не сотворив. Людину створено для життя, а не для смерті. Смерть - стан, не властивий людині за природою. Вона є наслідком зла, перекручення і спротиву Божій волі.

Але разом з жахом християнство дало світові і спасіння від смерті. Перемогою над смертю стала смерть Христа. Прийнявши нашу природу, Христос став причетним смерті не тільки для того, щоби з'єднатися з нами до кінця. Будучи Главою нового людства, Новим Адамом, Він всіх нас включив в Себе, помираючи на хресті. ”Бо любов до Христа спонукує в нас цю думку: коли один умер за всіх, то всі вмерли“(2 кор. 5,14). Але необхідно, щоби ця смерть стала дійсною реальністю для кожної людини. В цьому значення хрещення. Як Таїнство воно єднає нас з розп'ятим Христом - ”ті, що у Христа Ісуса хрестилися, в смерть Його хрестилися“ (Рим. 6,3).[21, 67-72].

У цій перспективі тілесна смерть має новий зміст для кожного християнина. Вона не просто доля, якій треба підкоритися. ”Християнин помирає для Господа, як він і жив для Нього“ (Рим. 14,7). Надія на безсмертя і воскресіння, що йде з глибини віків, знайшла собі тверду основу в таїні Христа. Ми перебуваємо у впевненості, що “коли Дух того, хто воскресив Ісуса з мертвих, мешкає у нас, то той, хто воскресив Христа з мертвих, оживить і наші смертні тіла Духом своїм, що живе у нас”. (Рим. 8,11).

Відповідальність. Людина для всесвіту є її упованням благодаті і з'єднанням з Богом. Але в людині також і небезпека поразки і втрати. ”Створіння з надією очікує одкровення синів Божих“, - пише апостол Павло. І дійсно: ”Створіння було підпорядковане суєті не добровільно, а через того, хто його підкорив, у надії, що й саме створіння визволиться від рабства тління, на свободу слави дітей Божих.“ (Рим. 8, 19-21). Створіння з вини людини підкорилось безладу і смерті, від неї ж, що стане по благодаті сином Божим, чекає свого визволення.

Отже, ми відповідальні за світ. Ми - те слово, яким він висловлюється і тільки від нас залежить богохульствує він чи молиться. Тільки через нас світ може сприйняти благодать, адже не тільки душа, але і тіло людське створені за образом Божим. Крім гріха у людському житті немає нічого дурного. З приходом Христа навіть смерть перетворилась у блаженний спокій, переставши бути жахливим і марним кінцем.[41, 256-260].

“Богослов'ю, - пише святий Максим, - учить воплотившеєся Слово Божиє, показуючи в Собі Батька і Святого Духу, тому що увесь Батько і увесь Святий Дух істотно і досконалим чином перебували у всецелом утілюваному Синові, не утілюючись Самі, але Один благоволивши, а інший со-действуя у Втіленні самодіючому Синові”.

2.1.1 Значення і ціль людського життя в світі божої істини.Людина зовнішня і внутрішня

Розум людини, яка відноситься порядно до свого життя, і намагається визначити суть і пріоритети свого існування в світі, неодмінно приходить до питання про ціль свого життя. В ідеалі воно перетворюється на пошук цілі і сенсу самого життя. Буття людини в світі не є чимось зарані визначеним і виправданим. Кожна людина надає йому ”свого“ змісту, згідно з поняттям категорії ”свободи“, за принципом якої створено саму людину.

Проте людина не народжується у вакуумі. Світ, у який приходить людина впливає на неї не менше, ніж сама людина на цей світ. Перше, з чим стикається людина у пошуках сенсу свого буття - це жорстоке розчарування у всій оточуючій нас дійсності. Той глибинний внутрішній сенс людського життя, який ми шукаємо, не тільки не даний, але і не виявлений нам у повсякденному досвіді. Більше того, повсякденний досвід свідчить нам про відсутність сенсу життя. Хотів Троичній Бог створити людину за образом і подобою, а створив тільки по образу. Дав свободу і можливість людині самодотворить себе до подібності.

З того часу, коли людина почала роздумувати про своє життя, життя беззмістовне завжди уявлялось їй у вигляді замкнутого порочного кола. Це прагнення, яке не досягає мети, фатально повертається до своєї вихідної точки і без кінця повторюється у вічності. Про таке розуміння беззмістовного життя промовисто говорять численні образи пекла в язичництві і навіть у деяких християнських авторів. В пеклі все уявлялося як вічне повторення, як робота, яка не має кінця і мети, і тому отримує форму ”дурної безкінечності“.[40; 210].

Такий коловорот не є чимось тільки уявним. Пекло таїться вже в тій дійсності, яку ми бачимо і спостерігаємо. Інтуїція цього порочного кола, що полягає в підмурках світового процесу, складає пафос всякого песимізму, як релігійного так і філософського. Суть його надзвичайно ярко висвітлена в книзі Екклезіаста: “Наймарніша марнота, сказав проповідник, наймарніша марнота, - марнота усе! Яка користь людині в усім її труді, який вона робить під сонцем? Покоління відходить й покоління приходить, а земля віковічно стоїть! І сонечко сходить і сонце заходить, і поспішає до місця свого, де сходить воно. ... Що було воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, - і немає нічого нового під сонцем!… Буває таке, що про нього говорять: ”Дивись це нове!“ Та воно вже було від віків, що були перед нами! Нема згадки про перше, а також про наступне, що буде, - про них згадки не буде між тими, що йдуть по тому…” (Еккл. 1, 2-11).

Безкінечне колесо земної круговерті являється самоочевидним для кожного, хто споглядає природу. Ось в оголеному і грубому вигляді зображення “колеса життя”, того самого, в якому в тій чи іншій формі здійснюється перебіг всякого життя на землі. Це закладено у відвічну Біблійну формулу: “ти є земля і в землю відійдеш”.

Людське життя, в своїй повсякденності дає багатий грунт для того, щоби продовжувати ці думки. І в абсолютно безрелігійному втіленні сприймається як абсурд, як беззмістовність, як всезагальне відчуття підкорення біологічному закону. І тоді людське життя стає незносним. Людина - це єдина істота на землі, яка не може і не хоче примиритися з цим законом. Для цього людина прибігає до послуг мистецтва, або навіть псевдомистецтва.Біологічне існування людини є постійною боротьбою. Кожен удар серця, кожен подих, кожна життєво важлива функція є боротьбою зі смертю. І ця боротьба неминуче приводить людину до поразки. Біологічно, в сучасному стані гріхопадіння, людина не може здолати свою природу, не зважаючи навіть на високий стан розвинутої медицини.

Але є і інший закон, закон вічного життя, закон Божий, по якому покликана жити внутрішня людина, обернена у вічність. Цей закон і був явлений ап. Павлу, викликавши до вічного життя його внутрішню людину, бо тільки "по внутрішній людині знаходжу задоволення в законі Божому" (Рим.7:22). Тепер стає зрозумілою, в усій своєю сутнісною і стратегічною облиште для педагогіки, та унікальна формула, яку вводить ап. Павло, : "якщо зовнішня наша людина і тліє (гниє, згниває, висихає, страждає, втрачає пам'ять, гине, - ампліфікація авт.), то внутрішній з дня на день оновлюється" (2Кор.4:16). Ця формула диференціює і подвоює саму педагогіку. Тому, педагогіку, що займається проблемами формування зовнішньої, душевної, тліючої людини називатимемо цивілізаційною (профанной, площинною, реанімаційною, душевною) педагогікою, а іншу, що відповідає за становлення внутрішньої людини згідно із законом Божия, спрямованого в життя вічне, - сакральною педагогікою (педагогікою духовної вертикалі, педагогіки серця і Божественної любові). Але св. ап. Павло не лише бачить розподіл людини на зовнішнього і внутрішнього, душевного і духовного, старого і нового. Але в цій розділеності він убачає не лише асиметрію, але і домінантність однієї частини над іншою: "Душевна людина не приймає того, що від Духу Божия, тому що він шанує це безумством; і не може розуміти, тому що про це потрібно судити духовно. Але духовний судить про усе, а про нього судити ніхто не може. Бо хто пізнав розум Господній, щоб міг судити його? А ми маємо розум Христов” (1Кор.2:14- 16). Саме через цю домінанту і проявляється ієрархія. Вона була відома ще з часів Старого Завіту : ”Злі люди не розуміють справедливості, а шукаючі Пани розуміють усе“ (Прит.28:5) і далі: ”Шлях життя мудрого вгору, щоб відхилитися від пекла внизу“ (Прит.15:24). Тому головним і таким, що веде в цій парі виступає людина внутрішня, духовна, нова. Але треба завжди пам'ятати, що зовнішня людина завжди прагнути царювати над внутрішнім, охопити його своїм жеврінням, зробити рабом своєї плоті і гріха. Про це нагадує і св. ап. Павло: “народжений по плоті гнав народженого по духу, так і нині” (Гал.4:29).