Слов’янська міфологія
Характеристика давніх язичницьких вірувань, тісно пов'язаних з повсякденним життям людей, навколишнім світом, явищами та природою. Аналіз основних особливостей слов'янської міфології, пантеону богів, головних східнослов'янських богів та міфічних істот.
| Рубрика | Религия и мифология |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 15.03.2012 |
| Размер файла | 75,8 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Размещено на http://www.allbest.ru/
Харківський національний університет внутрішніх справ
Кафедра історії державності України та іноземних мов
Реферат
на тему: Слов'янська міфологія
студентки Гудухіної Катерини Сергіївни
Харків 2010
План
Вступ
1. Слов'янська міфологія та Загальна характеристика давніх язичницьких вірувань
2. Особливості слов'янських язичницьких вірувань
3. Пантеон богів та Головні східнослов'янські боги
4. Міфічні істоти
Висновки
Перелік використаної літератури
Вступ
Як і інші давні багатобожні (політеїстичні, язичницькі) вірування, вірування давніх слов'ян були тісно пов'язані з обожненням явищ і сил природи. Кожне з них мало певне надприродне пояснення та пов'язувалось з певним божеством чи таємничою істотою.
Вірування усіх давніх народів були тісно пов'язані з їх повсякденним життям, навколишнім світом, природою. Древні люди намагались пояснити зміни, явища і сили в природі і суспільстві (невидимий світ) використовуючи наявні у них на той час поняття про стосунки між людьми (видимий світ). Таким чином сили природи уподібнювались людям, набували певних людських рис і в такому вигляді потрапляли у казки. Таким чином з'явилися поняття богів, янголів, демонів, чортів, водяників, мавок, русалок тощо. Люди відкрили невидимий світ, пов'язаний зі світом видимим. Поява цих вірувань мала велике значення для людства, зокрема вона підготувала людей до сприйняття поняття Всевишнього, єдиного Бога, Сущого, Сили, яка управляє всесвітом (світом видимим і невидимим). Поява цього поняття означало появу нової віри -- єдинобожжя, монотеїзму, яка прийшла на зміну багатобожжю і поширилась по всьому світу у складі основних світових віросповідань - іудаїзму, християнства, ісламу, буддизму, а також посіла важливе місце у індуїзмі, японських і китайських віруваннях (культ Неба).
1. Слов'янська міфологія та Загальна характеристика давніх язичницьких вірувань
На європейських і слов'янських землях поняття єдиного Бога поширилося в першу чергу завдяки християнству. Тому досить часто політеїстичні вірування у європейській і слов'янській літературі називають дохристиянськими, поганськими або язичницькими. Народні дохристиянські вірування чи язичництво -- це величезний загальнолюдський комплекс світоглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть.
Походження слова «язичник» точно нез'ясоване. Найбільш ймовірно, що це слово пов'язане зі словом «язик» (мова), звідси його значення -- плем'я, народ, люди, що говорять однією мовою. Саме як «народ» трактують це слово словники руської мови 17 ст. За етимологічним словником української мови слово «язичництво» -- це «віра племені людей, пов'язаних спільним звичаєм і походженням». Слово «язик» відповідає біблійному «гой» (євр.) або «gens» (лат.). Тут доцільно згадати, що в стародавньому Римі всі боги підкорених народів (gens) включалися до складу богів Риму і їх статуї ставилися в Римському Храмі Всіх Богів (Пантеоні). Саме проти цього «язичництва» боролися як іудаїзм так і християнство, розділяючи людей на язичників, які поклоняються своїм язичницьким (місцевим, народним) богам і людей, які шанують лише Всевишнього. Саме віра у Всевишнього об'єднала людей з різних народів в єдину общину (церкву) і дала змогу вирішити велику кількість тих протиріч у питаннях вірувань, які існували у язичників. Тому саме ця віра була зроблена державною імператором Константином Великим в усій Римській імперії, після чого слово «язичник» стало синонімом слова «неримлянин», «варвар», «чужинець».
Тепер стає зрозуміло, чому Михайло Драгоманов вважав, що «язичницький» означає національний, крайовий, народний (тобто рідний для народу), а Митрополит Іларіон висловлював думку, що це слово означало саме «чужу віру», тобто те, що у греків та римлян означало «варвар».
В літописах дохристиянські вірування звуться «поганством», а люди, котрі сповідують інші віри (як рідні, так і чужі), звуться поганами. На думку деяких вчених, воно походить від лат. paganus, що первісно означало «селянин» (тобто людина з провінції Римської Імперії). «Поганська» віра розглядалась як погана, примітивна.
2. Особливості слов'янських язичницьких вірувань
Для язичників немає нічого надприродного, немає нічого, що було б поза Природою. Язичники-слов'яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там, де вони перебували, навколо і в середині них.
Суть стародавньої віри -- це не особисте спасіння, як у частини світових релігій, -- а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок.
3. Пантеон богів та Головні східнослов'янські боги
Слов'яни вірили у багатьох богів. Сучасні вчені мають думку, що язичницькі боги, яких вважають виявом початкової міфології, насправді були уявленнями наших предків про Всесвіт. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість язичницьких богів слов'ян відомі з народної творчості: пісень, колядок.
Перун -- божество в давньоруській язичницької міфології, покровитель князя і дружини, бог війни. Також, судячи з лінгвістичним даними, бог-громовержець, бог грози, грому і блискавки.
Культ Перуна дуже давній. Вважають, що за Володимира Перун був головним божеством Київської держави й символом державного єднання. Ідол Перуна стояв на одному із київських пагорбів, був він дерев'яний, мав залізні ноги, срібну голову та золоті вуса. Густинський літопис згадує, що в руках він тримав коштовний камінь: рубін або карбункул. Військо присягалося та божилось Перуном.
Давні слов'яни вірили, що грім -- то його мова, а блискавка -- погляд, також вони сприймали грім і блискавку як небесне орання та сівбу. Вважалось, що перший грім і дощ володіють очисною силою та повертають землі життєдайність. Таким чином бог грому що дає родючість став такою і покровителем шлюбів.
Східні слов'яни вшановували Перуна щотижня у четвер (у Перунів день). Цього дня дівчата приходили до води, а взимку -- до місця, де поклонялися богам, і співали довкола багаття пісні про Перуна.
Хорс --сонячне божество давньоруського язичницького пантеону. Його кумир (ідол) стояв у Києві біля палацу князя Володимира -- у «Повісти временних літ» під 980 у списку богів, яким Володимир велів встановити ідоли, Хорс другим відразу ж за Перуном.
Одночасно згадки про Хорса дослідники зустрічають поряд із Дажбогом -- автентичним слов'янським божеством, що мало б пояснити значення їхніх функцій. У цій же парі богів Хорсу відведено роль «місяця» (персонаж наділений здатністю до перевтілень і метаморфоз, що перегукується з поширеними легендами про магічну силу «перевертнів», вовкулаків), а Дажбогові -- «сонця».
Хорс був деяким доповненням образу Дажбога-Сонця, а ще вважається, що Хорс і Дажбог -- одна і та ж персона. Різниця лише в тому, що Дажбог має слов'янське, тобто місцеве походження, а Хорс -- тюркське. Цю назву Володимир запозичив з політичних міркувань, щоб зав'язати тісніші взаємини з сусідами. Існує думка, що Хорсприйшов до нас зі Сходу, завдяки давньоіранським або сарматським чи тюркським впливам. Хорсові поклонялось плем'я торків, що зазнали впливу іраномовних аланів та скіфів. Давні перси словом «Xurset» називали божество сяючого сонця. А «хорасан» -- це місце, де сходить Сонце (Хорс/Хоршид; «хоршид» у теперішній персидській мові і досі має значення «сонце».). Як приклад можна навести свідчення «Бесіди трьох святителів», в якому мовиться про еллінського старця Перуна та Хорса-жидовина: «Два ангела громная єсть: єлленський старець Перун і Хорс жидовин». Деякі історики пояснюють незрозуміле асоціювання Хорса із юдеями так: купці-юдеї, які прибували в Київ з Хазарського каганату були зазвичай вихідцями із країн з глибоким давньо-іранським культурним корінням, тож перекази про Хорса могли бути почутими саме від них. Зокрема Іван Огієнко з цього приводу писав: «Але не вияснено, чому Хорс зветься жидовином, -- може, пов'язаний з половцями».
Спершу Хорса вважали сонячним богом, але потім деяки вчені стали схилятись до того, що це місячний бог, оскільки він пов'язаний з ніччю; так і Всеслав, що посеред ночі рискав вовком перед Хорсом, в міфології асоціюється з місяцем.
Дажбог -- сонячний бог, покровитель Руської землі. Дажбог, або Даждьбог -- сонячне божество у східних слов'ян. Податель добра і багатства, божество достатку. Опікун громади й народу. Це простежується і в назві - Дажбог - бог, що дає. Називаючи наших пращурів “Дажбожими онуками”, автор “Слова” виокремлює Дажбога як верховне божество, що під його всемогутньою силою було все небо - найвища цитодель Всесвіту.
Дажбог вважався родоначальником руського народу, у Слові о полку Ігоревім русичі звуться його внуками: «Погибашетъ жизнь Даждьбожа внука». В Іпатіївському списку зазначено: «Сонце цар, син Сварога, він же Даждьбог».
Дажбог вважався подателем благ, насамперед достатку та врожаю. Деякі дослідники навіть через це вважали його божеством дощу, проте сонячна символіка Дажбога є незаперечною.
У весняних обрядових піснях Дажбог причетний до відмикання весни:
Ой, соловейку, ти ранній пташку,
Ой чого так рано із вир'їчка вийшов?
Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав --
З правої ручейки -- літо відмикати,
З лівої ручейки -- зиму замикати...
язичницький вірування міфологія слов'янський
Стрибог -- бог вітру. Стрибог, Стрибо, Стриба (Стривер) -- бог вітру (вихору, бурі), точніше, дід і володар вітрів. Його атрибути: лук і стріли. Князь Володимир поставив його ідола у Києві. У "Слові о Полку Ігоревім" мовиться: "Се вітри, Стрибожі внуки, віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігоря..." Не виключено, що Стрибог був також богом війни, руйнівником, що нищив дари Дажбога. Корінь стр- мають слова, які позначають швидкість: стріла, струмінь, стріляти, стрімкий, стрімголов, стрічати.
Головні храми Стрибогу знаходились на морських островах, поблизу витоків рік, де часто зупинялись торгові кораблі (наприклад на острові Березань поблизу витоку Дніпра). До нього перед виходом у відкрите море підходили кораблі русів, та купці приносили Стрибогу багаті дари.
За переказами Стрибог народився на початку часів з подиху бога Рода. Разом зі Сварогом та Сварожичами переміг Чорного Змія. Він допомагав Перуну в його боротьбі зі Скіпером-звірем, а Хорсу -- в боротьбі з Місяцем.
Язичницькі святкування безпосередньо на честь Стрибога припадали, ймовірно, на перший день останнього літнього місяця (21 серпня за новим стилем). Народний календар у ці дні рясніє прислів'ями в частині вітрів - внуків Стрибога: «вітрогони пил погнали по білому світу, заридали по красну літу», «Мирони-вітрогони пил по світу гонять, про красне літо стогнуть».
«Стрибогожі внуці», тобто вітри - єдина згадка родинних зв'язків Стрибога в слов'янській міфології.
Прояви Стрибога
Мав багато синів та онуків. Це були вітри -- Посвіст, Подага, Погода.
Посвіст -- старший вітер, бог бурі, живе в горах.
Подага -- жаркий, посушливий, живе в пустелях на півдні.
Погода -- теплий, легкий вітерець, бог приємної погоди.
Інші вітри: Сиверко, Південний, Західний, Східний.
Сиверко -- несе холод від Льодовитого океана. Він дуже суровий і тільки до літа трохи добрішає.
Південний -- має гарячу південну натуру, несе з собою тепло та запах півдня.
Західний -- справжній європеєць, трохи сухий, буває і сердитий, але, взагалі, хороший.
Східний -- як азіат, має характер несподіваний, таємничий та коварний.
Мокоша -- ймовірно, богиня-мати, богиня землі, родючості і ткацтва. богиня материнства, милосердя, щастя і нещастя, жіночої половини, гадань, рукоділля, покровителька джерел і святих колодязів, врожаю, охоронниця корів.
Деякі автори важають Мокошу дружиною Велеса, та зв'язують її з потойбічним світом. Посередниця між небом і землею, а тому на весняних ритуальних рушниках завжди зображувалась з руками, піднятими до неба, джерела тепла та вологи (на відміну від літніх, де руки опущені до землі, що породила зерно, готове до нового врожаю). Мокоша -- покровителька дощів та весняних обрядодійств, пов'язаних з ними, покровителька пологів і заступниця породіль. Символами Богині є прядка і веретено.
У середньовіччі християнство підмінило Мокошу Параскевою П'ятницею. Їй присвячували 12 празників у році (їх називали дванадесятницями), із яких головними були дві сусідні п'ятниці (у проміжку між 25 жовтня і 7 листопада). Свята народження і смерті Богородиці у християн відповідають православним рідновірським святам на честь Матері Мокоші. У Колі Сварожому Мокоші відповідає сузір'я Водолія.
В пожертву Мокоші приносились: каша, вовна, нитки, вино, хустки, посуд, стрічки, хліб, мед, молоко.
Сімаргл -- ймовірно, божественний вісник Сімамргл, Семаргл (іноді Семаріл, Сімарьгл, Сім-Рьгл, Сімеругл) -- божество давньоруського пантеону з не цілком ясними функціями. Входив до числа семи (або восьми) божеств, ідоли яких були встановлені в Києві за князя Володимира у 980 році -- відразу після Стрибога і перед Мокошшю. Через це робилися спроби пов'язати Сімаргла і Мокош у функціональному відношенні -- з господарськими функціями, функціями родючості. Б. А. Рибаков вважає Сімаргла божеством сходів, молодих паростків, заступником насіння і коріння.
Ім'я походить, вирогідно, від давнього «Семіглава» (характерна для слов'янських богів полікефалія, зокрема семіглавий Руевіпг). Відповідно до суперечливішої гіпотези К. В. Тревера, ім'я та образ Сімаргла -- іранське запозичення, походить від міфічного птаха Сенмурва. Функцією його було сполучення між світами. Доречно в цьому відношенні провести паралель між Сімарглом і божественними птахами індоіранських народів (Сімург, Сенмурв, Ш'єма, Гаруда).
Д. Ворт пов'язує Сімаргла з птахом Дивом. Функції сімургла неясні; ймовірно, вони пов'язані з сакральним числом сім і втіленням семічленного давньоруського пантеону. Характерно, що в деяких текстах «Куликового циклу» ім'я Сімаргла спотворено в Раклій, і це божество розглядається як язичницьке, татарське.
Волос (Велес) -- покровитель скотарства та поезії. Велес, Волос -- в слов'янській міфології -- бог торгівлі, музики, мистецтва, поезії та підземного світу. Він є опікуном худоби, та асоціюється із багатством та магічними силами світу духів. В давньоруських джерелах Велес називався покровителем домашніх тварин (скотським богом) і богом матеріального благополуччя (давньоруською «скотъ» -- 'багатство, гроші', або етимологічно тотожні, або германське запозичення, наближене з позначенням домашніх тварин).
Зображався Велес з сопілкою в руках (сопілка миру). За легендою, коли між полянами і древлянами зчинилася кривава січа «за межу» (побоїще не міг зупинити навіть Перун зі своїми блискавками), з'явився В. і заграв на сопілці. Гра була такою чарівною, що воїни обох сторін опустили мечі й побраталися.
У Слові о полку Ігоревім древній піснетворець Боян називається «Велесовим внуком». Цей епітет говорить про функції Велеса як бога поезії та обрядових пісень (видавці «Слова» прослідкували тут паралель зі «скотськими» функціями Велеса і робили висновок про культ священної поетичної тварини, аналога Пегаса).
Сварог -- за Іпатіївським літописом, бог-коваль, навчив людей шлюбу, хліборобства і подарував їм плуг.
Сварожич -- бог вогню.
Рожаниці -- богині долі. Рожаниці -- давньоукраїнські першобогині родючості, небесні "Господині Світу", покровительки роду, сім'ї, домашнього вогнища. Богині від яких пішов увесь світ, українці-русичі традиційно вважали Матір Богів Ладу і Лелю - її прояв, втілений у космічній воді. Лада є жіночим проявленням Всевишнього Бога. Саме Лада народила, а Сварог викував (організував) увесь Всесвіт. Вона виступає Берегинею і опікункою всього живого. Уявляється як Дерево життя (Світове Дерево). Леля - це Богиня дівочої любові, молодша Рожаниця, покровителька закоханих, багатства, краси, щастя. Згідно з праукраїнською вірою (українців-русичів) вони вдень і вночі оберігають кожну матір і її немовля від злих сил. Жіночі божества Рожаниці опікуються дітонародженням й жіночою долею, а також мають таємничий зв'язок із зірками. Душа людини уявлялася як іскра небесного вогню - зірка, яку Бог запалює при народженні дитини і гасить коли людина помирає.
Від Великодня (Ярила-Дажбога) до Купала всі святкували воскресіння природи, добра злагоди, миру і щастя. 23 квітня відмічали Ладовиці - дівоче свято Лади і Лелі. Під час обряду водилися хороводи, які символізували впорядковування Всесвіту, відновлення рівноваги у природі та людських душах. По закінченні танцю найкраща дівчина, яка виступає Лелею, обдаровувала всіх дівчат віночками й молочними стравами. Ці віночки зберігались до наступної весни.
В пожертву Рожаницям приносили: млинці, кашу, хліб, сир, мед, олію, крупу, пироги, нитки, візерунчате печиво, шкірки куниць, ласок і соболів, зерно, яйця, пиво, хустки, вовну, молоко
Ярило -- бог родючості і плодючості. Ярило, Ярила -- східнослов'янський міфологічний персонаж, пов'язаний з родючістю і плодючістю. Зображувався молодим, у білій полотняній одежі, на білому коні, босим. На голові -- вінок квітів як символ вічності й неба. У лівій руці -- пучечок житніх колосочків -- знак життя і щастя, доброго врожаю і благополучності, у правиці -- мертва чоловіча голова -- нагадування про те, що кожного чекає смерть, а тому треба жити яро.
Культ Ярила був поширений на Русі дохристиянського часу, однак він перейшов і в християнську традицію, а як пережиток язичницьких часів у деяких місцях України, зокрема на Поділлі, зберігся до 20 століття у звичаях «похорону Ярила» та «гоніння шуліки» у перший понеділок «петрівки». Під впливом християнства магічна функція Ярила була перенесена на святого Юрія.
Згідно чеської та польської історіографії та філології -- «яро» від слова «весна», «яро» і в сучасній чеській мові означає весна -- в слов'янській міфології бог пробудження природи і родючості, символ сексуальной потужності і покровитель рослинного світу.
Як і інші слова з коренем яр(jar), ім'я бога пов'язують з уявленнями про весняну родючість (пор. російське «ярий», «затятий», «весняний, посіяний навесні», українське яр, «весна»), хліб (ярину, ярина -- ячмінь, овес; яр, яриця та інші позначення хлібів), тварини (бичок-яровик, ярка і т. ін.); можна порівняти також з російським «затятий» в значенні «сердитий, гарячий, вогненний», «яритися» -- «проявлятися в повній силі, бушувати (про стихії, явища природи)», українське яриш, ярий, «весняний, молодий, повний сил, пристрасний», і ті ж значення слів з коренем яр у південних і західних слов'ян.
Зображений як красива людина на білому коні і (якщо його зображала дівчина) у білій мантії. Якщо Ярилу зображував хлопець, він був голим. Голову Ярила покриває вінок з весняних квітів Сам він молодий, світлоокий і зі світлим кучерявим волоссям. Де Ярило пройде -- буде гарний врожай, на кого подивиться -- у того в серці розгорається кохання. У багатьох піснях, приповідках люди звертаються до цього божества з проханням про тепле літо і гарний врожай.
Дуже характерно, що і Ярило в білоруських святах бере участь у вигляді Яри-Яриліхи.
Лада -- одна з найстародавніших язичницьких богинь, богиня гармонії в природі, любові в шлюбі, мати-годувальниця Миру. Лада -- мати близнят Лелі -- втіленої води, і Полеля -- втіленого світла. Лада (Леда, Рада, Рода) -- богиня кохання й шлюбу, Богиня світової гармонії, покровителька пологів, жінок, дітей, шлюбу, любові, жіночих справ, врожаю, родючості. Жіноче втілення Рода, дружина Сварога. Всі Богині - це її уособлення та прояви.
Лада - Богиня життя, весни, родючості, народження, жита-зерна, яка витворює і воскрешає відмерлу на зиму природу, робить землю плодючою. Лада символізує світову любов, що є основою життя на землі.
Мати Лада після смерті збирає душі праведників, які стали іскрами, і йде у людський світ, вкладаючи їх у лоно жінкам, які прагнуть дитини. Супутницями Богині є почуття Чарівності і Любові. Прилітаючи у цей світ на чарівній колісниці, запряженій парою голубів і парою лебедів, вона розпалює вогонь небесних гроз, проганяє злі сили, виводить з-за холодних хмар світлосяйне сонце. Богиня Лада принесла світові Живу Воду, прийшовши до людей по веселці з немовлям (Божичем) на голові.
У руці вона тримає червоне яблуко з виноградною лозою. Немовля при цьому символізує Явлений (втілений) світ, а яблуко (або яйце)- початок усього сущого, камінь Алатир (Сваргу, Сонячний хрест). Прекрасні дні травня і початку червня з давнини присвячувались Ладі і знаменувались загальними ігрищами. Тим, хто приносить їй пожертви, вона пророкує майбуття. Приносили жертви їй також жінки, які не могли мати дітей, щоби вона сприяла зачаттю. Лада прийшла вперше до людей з яблуком та виноградом, виростила перше зерно жита.
Щорічно, коли зустрічаються перші зорі в сузір'ї Перуна (Стрільця), Богиня Лада, народжує нове Сонце (Божича-Коляду - Сонце зимового сонцестояння), після чого вона разом з Сварогом протягом 12 ночей творить Всесвіт. Свято Великої Лади відзначається з піснями цілий місяць - від 25 травня до 25 червня.
В пожертву Ладі приносили: млинці, кашу, хліб, мед, сир, молоко, олію, крупи, пироги, нитки, візерунчате печиво, шкурки куниць, ласок і соболів, зерно, яйця, пиво, хустки, полотно, вовну, посуд.
Леля -- богиня любові.
Полель -- бог подружнього життя.
Важливою пам'яткою є «Велесової книги» -- літературної пам'ятки нібито дохристиянських часів, вік якої точно не встановлено. Вона стала відома суспільству при досить дивних обставинах, що дають підстави стверджувати що це підробка XVIII--XIX ст. Якщо ж це дійсно історична пам'ятка, то її значення неможливо переоцінити. В ній приводяться назви багатьох богів, а також повідомляється як велика таємниця, що насправді всі ці боги -- це одне, стверджуючи таким чином ідею єдинобожжя в досить незвичному вигляді.
Слов'яни мали свої свята по трьом видам діяльності світла, яка виражається змінами року, який тому ділився на три частини; свят було три, по трьом діям землеробського процесу: посіяти, прибрати і приготувати.
4. Міфічні істоти
У слов'янському фольклорі були розповсюджені міфічні істоти.
Бабай (бабамйка) -- нічний дух, уявна істота, згадування якої використовують батьки, щоб залякати неслухняних дітей. Бабай описується як «маленький дідусь з бородою і з торбинкою або великим мішком». Іноді Бабай не описується взагалі; в цьому випадку діти уявляюь його самі.
Зазвичай Бабай використовується, щоб неслухняні діти не вставали з ліжка після того, як їх уклали спати. В цьому випадку батьки говорять, що Бабай ховається під ліжком, і що він забере дитину, якщо та встане.
Бамба-ягам -- міфологічний образ, широко розповсюджений в слов'янському фольклорі.
В билинному циклі про Добриню є епізод бою з «ягою-бабою», аналогічний з боєм його зі змієм. Але цей старий образ ослаб, і вже в словнику Памви Беринди в формі «язя» (що живе і досі в Галичині) це слово виступає як рівнозначне з «чарівницею». В сучасній казці вона -- лиха стара баба, особливо небезпечна для дітей, котрих хоче поїдати, але ті різними способами рятуються від неї або її обдурюють. Найбільш популярний варіант -- казка про Івасика (Телесика) і Бабу-ягу.
В українських та російських казках Баба-Яга літає у повітрі на мітлі чи у ступі, поїдає людей, перетворює героя на тварину, пташку чи неживий предмет, хитрощами та чарами намагається одружити своїх дочок, вступає у бій з богатирями, після чого спить довгим сном. В деяких казках вона допомагає героєві досягти мети.
Образ Баби-Яги широко використовувався авторами сучасних казок, а з 90х років ХХ століття і російського фентезі. Зокрема, образ Баби-Яги зустрічається у Андрія Бєляніна у циклі творів «Таємний розшук царя Гороха» та інших. А у повістю «Лукомор'я» А. Алівердієва вперше в сучасній літературі освітлені дитинство та юнацтво цього персонажа.
Сарматське походження
Російський археолог і історик Борис Рибаков пов'язує походження її образу з сарматською та скіфською культурами і бачать у образі Яги відображення боротьби придніпровських слов'ян, які були в ті часи союзниками скіфів, із сарматською навалою. В сарматському суспільстві (і особливо у війську) жінки відігравали значну роль. Одружені жінки мали вирішальне право голосу в державних справах, а незаміжні дівчата брали участь у битвах разом із воїнами-чоловіками (давньогрецька легенда про амазонок, яку розповів Геродот, виникла, можливо, після зустрічі північно-причорноморських грецьких колоністів з такими «дівочими» загонами сарматів). Існує припущення, що сарматська дівчина могла вийти заміж, тільки вбивши ворога у бою.
Сармати, як відомо, перемогли, а у слов'янському усному фольклорі з'явився образ баби-зміїхи (язі), яка живе біля берегу морського, там, де: «отрублены русски головушки торчат на тычинушках».
Той факт, що образ Баби-Яги присутній у фольклорі всіх без виключення слов'янських племен, однозначно доводить, що виник він ще до розселення протослов'ян на початку I ст. н.е. Таким чином, маємо часткове підтвердження гіпотези сарматського походження.
Розповсюдженим епітетом для Баби-Яги є «Яга -- кістяна нога». Даний епітет походить від специфічного знаряддя праці -- песта для подрібнення зерна в ступці, який давні слов'яни називали «Яга», і який мав кістяний наконечник для кращого виконання помолу.
Болотник (болотний, болотяник, болотняник, болотний дєдко, шут болотний, болотяний лісовик, кадук) -- дух-хазяїн болота з лихою вдачею у слов'янській міфології. Родич лісовика та водяника.
Вважалось, що болотник -- це нерухома товста істота, яка не має очей і сидить на дні болота, вкрита багном, водоростями, равликами і риб'ячою лускою. За іншими даними, він мав вигляд вкритого сірою шерстю і водоростями голого сивого діда з довгими жаб'ячими руками, виряченими очима на широкому жовтому обличчі, закрученим хвостом та довгою бородою, з якої стікало багно. За деякими повір'ями, болотник жив у великому кам'яному будинку на дні болота. Проте місцем його проживання було усе болото. А найулюбленішими його місцями були трясовини, вири та ковбані.
Головним заняттям болотника було заманювання людей до трясовини. Вважалось, що найлегше це йому було зробити з людиною, що грала вночі на сопілці. Для цього він міг сміятися, ревти, стогнати чи відтворювати тваринні і пташині звуки. Хоча міг і просто лякати різкими звуками, зітханням, бульканням, голосним причмокуванням, плескотом по воді. Також він створював так звані чаруси -- місця на болоті, що виглядають, наче квітучі галявини, а насправді є лише сплетінням болотної трави на поверхні води. В такі місця болотник підкидав гілки, колоди або сам вдавав із себе купину, ставши на які людина опинялась у драговині. Тоді він хапав людину за ноги і топив. З цією ж метою болотник під час своєї прогулянки берегом обертався на мандрівника, монаха без хреста чи на знайому людину (за іншими даними, болотник не мав здатності до перетворень). У такому вигляді він запрошував людину до свого помешкання чи ліхтарем вказував шлях до трясовини або виру, де також розпалював вогні (або випускав на болото потерчат). Якщо йому вдавалося так заманити людину, починав веселитися: стрибав, танцював, реготав.
Щоб здолати злого духа потрібно було перехреститися, схопитися за хрестик та прочитати молитву, тоді він мав з криком провалитись. Був й інший спосіб: доторкнутись до залізного предмета і покликати на допомогу душі пращурів словами: «Цур мене, цур!..» Вважалось, що болотник не боїться громових стріл, оскільки ті втрачають силу, коли досягають поверхні болота. Гинув болотник, коли болото осушували або коли воно взимку замерзає.
Білоруси розрізняли декілька видів цього духа, серед яких болотник був наймолодшим. У болотах, що багаті на залізну руду мешкав оржавиник (аржавінік), що був найстаршим болотяним духом і мав вигляд товстуна на тонких ногах, вкритого брудно-рудою шерстю. У торф'яних болотах, багнах, мешкав багник -- нерухома похмура істота, що жила на дні болота, яку видавали болотні вогники та водяні бульбашки.
Болотник мав також дружину (за іншими даними, завжди жив сам), болотницю, яка у північних регіонах Росії самостійно господарювала на болоті. Виглядає болотниця, як жінка з дуже блідою шкірою, блакитними очима, уквітчаним темним чи світлим хвилястим волоссям, жаб'ячими ногами та широким ротом з гострими зубами. Болотницями ставали жінки, що потонули у болоті. Вона сидить посеред чаруси на великому листі латаття і заманює людей до болота солодким голосом, обіцяючи скарби чи кохання або просить винести її з болота. Коли людина потрапляє до води, вона сміється, стрибає у воду і починає топити її.
Біс або Дідько в слов'янській міфології - злий, ворожий людям дух. Згідно язичницьким віруванням, біси завдавали людям дрібну шкоду, могли викликати негоду і насилати мороки, що збивають людей зі шляху. Слов'яни-язичники вірили, що земля протягом усієї зими залишається під владою бісів, і таким чином в слов'янській дуалістичній міфології біси були уособленням темряви і холоду.
У християнстві слово «Біс» стало синонімом слова «Демон». У християнських літописців цим же словом іноді позначаються язичницькі божества.
Верліока (українізована форма: Верлиоко) -- у фольклорі росіян міфологічна істота, що знищує усе живе.
Верлиоку змальовують, як високу однооку істоту з головою, що вкрита шерстю, плечима у піваршина та костуром, яка мешкає в лісі. У казках виступає в образі вбивці і руйнівника, який нищить усе, що трапляється йому на шляху.
У казках проти нього часто об'єднуються люди, тварини та неживі предмети. Після загибелі чудовиська злі чари зникають і всі його жертви воскресають.
Вій -- персонаж української демонології, який найчастіше постає в образі старезного діда з густими й довгими бровами та віями, через які нічого не бачить. Його погляд може бути смертельним для живих істот. Він має згубну, руйнівну силу, яка здатна провалити будинок під землю, а на його місці утворити водоймище. Однак від цієї магічної сили рятує те, що Вій навколо себе нічого не бачить через свої надзвичайно густі та довгі брови й вії. В етнографії висловлюється припущення про те, що саме з цим образом пов'язані повір'я «про недобрі очі та зурочення, згідно з якими від злого погляду все гине чи псується».
Вовкулака-- міфічна істота, людина, що перекидається на вовка, або перетворена у вовка, тобто перевертень. Вірування у вовкулак були свого часу поширені по всій Європі, включаючи й Україну. У «Слові о Полку Ігоревім» згадується що князь Всеслав Полоцький вмів перекидатися на вовкулаку. У «Лісовій Пісні» Лесі Українки на вовкулаку перекинувся (був звернений чарами) Лукаш.
Вовкулака в українській міфології
В українській міфології, вовкулака -- людина-перевертень, що має надприродну здатність перевтілюватися у вовка. Це напівфантастична істота, людина у вовчому вигляді. Вважалося, що вовкулаки можуть бути вродженими та оберненими. Вроджені -- це ті вовкулаки, які народилися під певною планетою. Якщо вагітна жінка зустрічала вовка, то у неї повинен був народитися вовкулака. Перетворені (обернені) вовкулаки -- істоти, що зазнають більших страждань, ніж вроджені. Вони живуть у барлогах, бігають у лісах, але зберігають людський внутрішній світ. У вовкулаку можна було обернути і старого, і малого. Повернутися до людської подоби обернені вовкулаки могли через кілька років. Вроджені ж вовкулаки все життя проводили в сім'ї як звичайні люди, а вночі, перетворившись на вовків, винищували худобу. Образ вовкулаки символізував безсилля людини перед темними надприродними силами, тугу за справжнім людським життям. Це також один із багатьох образів, через який народ застерігав людину від біди, що може на неї чекати. Цей образ нагадував про необхідність мати в своїй душі Бога, ніколи про нього не забувати, не грішити, щоб не бути тяжко покараним за зроблене зло.
Вроджені вовкулаки бувають, коли вагітна жінка несподівано побачить вовка, або з'їсть м'ясо тварини, яку роздер вовк, тоді дитина, що від неї вродиться, буде вовкулакою, чи вовкуном. Також коли чоловік спить із жінкою проти свята, чи проти посту, а зачнеться в них хлопець, то буде з нього вовкулака. Зачаровані вовкулаки стають такими через чари відьом та ворожбитів: коли чоловік забуде за Бога і зв'яжеться з нечистою силою, відьма виводить його на гору, застромлює в землю ніж і каже йому перекинуте нього тричі: тоді чоловік обростає волоссям і стає вовкулакою. Якщо зачарований вовкулака пробуде з вовками три роки, а потім хтось приверне йому давній людський вигляд, то його вже ніхто не зможе знову зробити вовкулаком..
Зачарованого вовкулаку можна відчарувати, перевівши його через хомут. Можна також сказати йому, щоб він перекинувся тричі через голову, і якщо він послухається, то стане знову людиною …або вдарити його тричі перевеслом по голові.
Вовкулака робиться вовком звичайно вночі, і тоді він пристає до вовків і живе з ними спільним життям. На Волині оповідали про одного чоловіка, якого чарівники перевернули на вовка, а собаки вигнали в ліс. Коли він захотів їсти, нараз побачив св. Юрія, що їхав білим конем. Св. Юрій наблизився й свиснув. Прибіг другий вовк, і св. Юрій сказав йому: «Візьми собі цього товариша і дбай про нього, бо він ще недосвідчений і не може сам собі добути поживи.
Вовкулака в людському образі має понурий вигляд, великі брови, зрослі на переніссі, та червоні очі, по яких його й можна ніби пізнати. Подекуди вовкулаків ототожнювали з упирями і приписували їм однакові властивості.
Водянимк -- це злий дух, втілення водної стихії як негативного й небезпечного явища. Це перетрансформований образ скинутого з Вирію чорта, який за 40 діб потрапив у водне середовище і за наказом Бога там залишився. Етнографи вважають, що вірування давніх українців у водяника бере початок з язичницьких уявлень про обожнення всього, пов'язаного з водною стихією. Водяник найчастіше мав вигляд старого діда, покритого водоростями, з довгою бородою і хвостом. Міг перевтілюватися у різні істоти -- дитину, козла, собаку, качура, рибу тощо. Вважалося, що його володіння обмежувалися водоймищем. Розгніваний водяник міг наносити людям збитки: розливати річки, руйнувати греблі, млини, топити людей. Цей образ докладно описаний у «Лісовій пісні»
Лес Дворовимк -- у слов'янській міфології покровитель двору, помічник Домовика. Добрий дух обійстя; бог, що охороняє від мору, пожежі, грабунку всю живність і все добро у дворі селянина. Сприяв збагаченню, добробуту, щастю хлібороба.
Він завжди в дружбі тільки з козлом та собакою, інших тварин недолюблює, а птиці йому не підкоряються. Особливо не терпить білих котів, білих собак і сівих коней -- знаючий господар намагається не тримати таку живність.
Зовнішнім виглядом схожий на домовика, весь волохатий.
Дари йому підносять на залізних вилах в ясла. Нерідко домовласники терплять від сварок сусідніх дворовиків, не в змозі втрутитися. Водяник символізує собою зло, яке підстерігає людину у воді.
Діди -- в східнослов'янській міфології душі предків, померлих 9 і більше років тому, що відлетіли в Ірій.
Також Діди - регулярно проводимі обряди поминання померлих рідних.
Обряди поминання проводяться кілька разів на рік. Для кожного обряду встановлений проміжок часу в 10-14 днів, протягом якого його слід провести. Але при цьому обряд завжди проводиться в суботу. З християнізацією слов'янських народів ці обряди трансформувалися в батьківські суботи і в такому вигляді існують до цих пір. Через це утруднене визначення походження тих чи інших обрядових дій з християнської або язичницької традиції.
У деяких випадках проводяться також Баби (обряди поминання померлих предків-жінок) і Діти (обряди поминання родичів, померлих до досягнення повноліття). «Баби» завжди проводяться в п'ятницю, а «Діти» - у четвер, що передує відповідній даті «Дідів»
Зазвичай в дні «дідів» люди йдуть до могил рідних, щоб вшанувати їх пам'ять. Подається поминальна їжа, яка повинна бути гарячою (для того, щоб духи могли вдихати пару що піднімається від їжі, приготовленої в їх честь). Крім того, на столі кладуть більше ложок - для Предків. Кожного померлого предка називають по імені.
У цілому протягом року обряди поминання проходять за схожим сценарієм, хоча для кожного такого обряду існують особливості (необхідність особливих страв на столі, необхідність певної кількості страв, вчинення певних обрядових дій і таке
Домовик -- це персонаж міфології українців, демонологічна істота, «хатнє божество», що опікується, допомагаючи й іноді шкодячи, життям усієї родини, яка живе в одній хаті.
Домовик уявлявся у вигляді маленького дідка у вивернутому кожусі, що живе під піччю, або як хлопчик з ногами цапа, у червоних штанях (шароварах), рогатій шапці та з люлькою на довгому цибусі. Раніше вірили, що домовик здатний обертатися на кота або іншу тварину чи навіть річ.
Деякі вірування про домовика і приписувані йому народною уявою властивості вказують на чіткий зв'язок цього образу з потойбічним світом і культом предків. Зокрема, вважалось, що домовиком ставав найавторитетніший, найшанованіший член родини, який помирав. Це був позитивний образ, язичницький символ добра і хатнього затишку. Український письменник С. Плачинда, який багато уваги приділяв вивченню й реконструкції давньоукраїнських вірувань, зазначає: «Після скасування язичництва 988 р. церква зробила домовика образом негативним»[1]. На це звертає увагу також І.Нечуй-Левицький, пишучи, що в давні часи домовик був богом хатнього вогню й печі і був, певно, добрим богом, а не дідьком. Літні сільські люди в Україні й зараз вірять у те, що домовики живуть на припічку і допомагають людям у веденні домашнього господарства. Є легенди, що багаті люди самі добувають собі домовиків: беруть малесеньке куряче яйце, кладуть собі під пахву і носять 9 днів; на десятий з нього вилуплюється домовик, який вірою і правдою служить своєму господареві (звідси походить прислів'я: багатому чорт дітей колише, в старій печі дідько топить).
Під впливом християнства образ домовика переосмислився і почав сприйматися як нечиста сила, що може завдавати шкоди в хаті. Він стає символом домашніх розладів, негараздів. Видатний дослідник української минувшини й громадський діяч Іван Огієнко писав:
«Якоїсь особливої однієї назви для домового бога в нас не склалося, але одною з них була, здається, Чур чи Цур та Пек. Цур і Пек так само оберігали родину, і в разі небезпеки на ворога пускали свого Цура й Пека закляттям: "Цур тобі, Пек!" Звідси й старі наші вирази: "цуратися" -- відділитися, відійти від когось за межу Цура, "спекатися" -- позбутися неприємного при допомозі Пека. Може сюди й слово: безпека, небезпечний /без Пека/. Чур або Цур, ст.сл. Щур, -- це обоготворений предок, порівняйте пращур"»[2].
В Україні вважалося, що домовик міг бути і символом охорони домашнього вогнища, захистом сім'ї, і символом злого духу та насланого на сім'ю нещастя.
Злимдні (мн.), у східнослов'янській міфології -- злі духи, які приносять у дім нещастя. Вони маленькі, заморені, у лахмітті, з вічним гризьким голодом на обличчі. Туляться в кутку за піччю й постійно голодні. Демонічні істоти. У переносному значенні -- бідність (жити у злиднях -- жити у бідноті).
Злидні в народній уяві -- маленькі, завжди голодні старі чоловічки, які сидять на плечах людини й покидають її лише після смерті («Багатство -- дочасне, а злидні довічні», «Просилися злидні на три дні, та й вигнати не можна», -- твердять прислів'я).
Злидні часто асоціюються із такими людиноподібними істотами, як Нещастя, Лихо, Біда, Недоля (в білоруській міфології їм відповідає Злидня -- невидима жінка без язика, очей і вух, яка раніше була змією; у сербській -- Несреча -- сива стара з тьмяним поглядом).
За повір'ями, у хаті злидні оселяються найчастіше в запічку, хоча можуть бути де завгодно.
Фаталізм, приреченість, почасти властиві українській народній свідомості («Гроші йдуть на гроші, хліб на хліб, а злидні -- на злидні»), в казках, легендах та анекдотах співіснують із думкою про те, що злиднів можна позбутися завдяки розуму й життєлюбству: їх можна зав'язати в мішку, заткнути у пляшці чи полонити в будь-чому іншому й кинути у воду чи навернути каменем; зв'язавши, можна лишити на перехресті -- вони перейдуть до того, хто їх розв'яже.
Лісовик -- міфологічний образ, який, згідно з легендами, втілювався в подобу дуже старого кошлатого діда. «Лісовик -- малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям. У брунатному вбранні барви кори, у волохатій шапці з куниці» /Леся Українка, «Лісова пісня»/. Його характерною особливістю була відсутність тіні. Лісовик є символом небезпеки, яка підстерігає людину в лісі. Образ лісовика перегукується з іншими міфологічними образами: мавок, чугайстра і навіть блуду. Лісовик збиває людей з дороги, усіляко шкодить їм. В українській етнографії побутує погляд на лісовика як на «пастуха від звіра», тобто істоту, що охороняла дрібних звірів від хижаків, мисливців. Лісовики створювали в лісах сім'ї і жили як звичайні люди.
Лихо (лихо однооке) - у східнослов'янській міфології злий дух, що уособлює нещастя, біду, горе, недолю, символізує нерозбірливість і несправедливість долі, споріднений до духів Горя-Недолі і Долі та пов'язаний з міфологічним протиставленням "парне--непарне". Слово походить від прикметника лишній і визначає того, кого варто уникати. Лихо змальовували як одноокого велетня або як страшну, високу, худорляву, криву, огидну стару-людожерку з одним оком посеред лоба; іноді було зовсім сліпим і володіло чарами. Лихо було досить незграбним, оскільки руйнувало на своєму шляху гори і валило дерева. Воно мешкало у великому будинку посеред лісової хащі або у закинутому вітряку. Замість ліжка використовувало купу кісток (було м'ясоїдним). Цієї нечистої сили стосується приказка «Не буди Лихо, поки воно тихе».
Лихо означало біду і приносило самі неприємності. Коли воно знаходилось поряд з людиною, її починали переслідувати усілякі нещастя. Воно могло прив'язатись до цієї людини на усе життя, така людина сама була у цьому винна, тому що була заслабка і не протистояла буденним труднощам. Лихо сідало на шию і заважало в усьому. Коли ж людина робила спробу його втопити, то й сама тонула. Його могла перемогти лише сильна і вольова людина. Також лихо можна було надурити або комусь передати разом з подарунком.
Мамвки (Намвка, Нямвка) є різновидом русалок, на відміну від яких мали довге лляне волосся. Ім'я Мавки утворено від «навь» (Навка), що значить «втілення смерті». Вони не мають тіла, не відзеркалюються у воді, не мають тіні та спини, тому видно всі нутрощі.
Традиційно вважають, що мавки живуть у лісах. У Галичині місцем поселення мавок вважають Карпати. Мавки символізують душі дітей, які народилися мертвими чи померли нехрещеними. Вони часто постають у вигляді молодих красивих дівчат, що танцями і співом заманюють хлопців у ліс, де залоскочують їх до смерті або стинають їм голови. Щоб урятувати душу дитини, потрібно було на Троїцькі святки підкинути вгору хустину, назвати ім'я й промовити: «Хрещу тебе», і врятована душа попадала в рай. Якщо ж душа доживала до семи років і не потрапляла в рай, то немовля перетворювалося на русалку або мавку і завдавало людям шкоди.
Самовіли, також самодіви -- міфологічні постаті в народних віруваннях південних слов'ян, подібні до українських русалок і мавок.
Відомі також і під назвою «віли». В українській літературі образ віли вивела Леся Українка в поемі «Віла-посестра».
Перелесник (летавиць) -- різновид злого духу, що, як зірка, падає з неба та відвідує людей, прибираючи вигляд рідних, близьких, коханих. Вірили, що його можна "дістати" з великої туги за покійною людиною. Втілившись в її образ, перелесник міг вступати у подружнє життя з живими людьми. Діти, що народжувалися від перелесника, зовні нагадували одмінків. Вигнати перелесника з хати, де він оселився, дуже важко.
Полудниця -- ім`я однієї з русалок, яка з'являється в полудень і карає тих, хто в цей час працює. Має вигляд дівчини з косами кольору стиглого жита або старої з розпущеним волоссям у білій сорочці.
Полудниця з`являється в полі від 12 до 14 години з серпом у руках; тому вона має ще ім`я Серпушниця. За звичаєм, в полудень слід було відпочивати, лігши в холодку під деревом. Тому, хто порушив цю традицію, затримався в полі, Полудниця починає крутити голову або ставити запитання: як обробляти льон, готувати прядиво, полотно, сорочки тощо. Якщо винуватець не зможе відповісти, вона насилає хвороби. Щоб уникнути покарання, треба якнайдокладніше розповідати з усіма подробицями весь процес роботи, виграючи час. Коли полуденний час скінчиться, Полудниця зникне, так само, як зникають нічні духи зі співом півня. Через такі її дії у Польщі виникла приказка про набридливу людину: «Випитує, як полудниця». Якщо ж людина працювала не за своїм бажанням, то полудениця ставала поряд і пришвидшувала виконання роботи.
Вельми небезпечно бувати в полі у полудень, особливо, коли дозрівають жита. Під цю пору довколами якраз і блукають агресивні жіночі духи. Вони провокують сонячний удар. Нерідко можна побачити високих на зріст полудниць у білому одязі. Горе тій людині, котра зустрінеться з ними віч-на-віч: полудниця силоміць накидається на самотнього мандрівника, вбиває його, а голову відкручує.
Людина, котра зустрілася з полудницею і врятувалася, зазнає великого переляку. На неї нападає безсоння, вона постійно жахається, боїться всього. Водночас полудницям приписують і охоронні функції. Вони можуть оберігати хліб від потолоки. У російській демонології це так звана «ржиця», котра блукає полями з величезною сковорідкою, якою прикриває від палючого сонця колоски, щоб не погоріли. Втім, і навпаки -- може й знищити посів.
На Поліссі, як і в сусідніх білоруських районах, поступово полудниці перевтілились у «залізних баб». Ними найчастіше лякали дітей, щоб ті не гралися в посівах і не нівечили стиглі хліба. Полудениця могла завести дитину далеко у поле і позбавити пам'яті, щоб та не могла спитати дорогу у зустрічних, але ці чари зникали після заходу сонця. Згодом полудниць «переселили» й до криниць: аби дітлахи не заглядали в колодязі, їх лякали «залізними бабами» (деінде -- «залізними дідами»), котрі здатні затягувати у воду неслухнявців. Найбільшу агресивність ці духи виявляли в полудень, що дає всі підстави вважати: походять вони від давніх полудниць.
Польовик -- один із різновидів нечистої сили, створеної чортом. Падаючи з Вирію, він за наказом Бога залишився у полі. Міфічний володар полів, степів і лук. Його уявляли чоловіком, що мав тваринні ознаки: шерсть, хвіст, кігті, крила, маленькі ріжки, телячі вуха і великі зуби. Він міг змінювати свій вигляд і вводити людей в оману. Вважали, що він ховається в колоссі, тому щоб його не розгнівати на ниві залишали пучок незібраного збіжжя і закручували його ("завивали бороду" польовикові).
Польовику приписуються й позитивні риси: зокрема, на Бойківщині його вважають охоронцем польових меж.
Русалки -- це образи української демонології, що становлять собою богинь водоймищ.
Відомі головним чином з народних вірувань України , Білоруси та Росії i майже невідомі серед західних і південних слов'ян. Згідно з цими віруваннями, русалками ставали дівчата, які потонули або померли на Зелені свята. Також і ті, що були заручені і померли перед шлюбом, або й діти, що народилися мертвими або повмирали нехрещеними -- так звані страдчата чи потерчата. Русалки (дівчата і жінки-утоплениці) стають дружинами Водяника.
Русалок уявляли, як гарних дівчат, голих і з довгим русявим або зеленим розпущеним волоссям до колін або у сорочках, чи у дівочому прозорому вбранні у вінках з осоки та зілля.
В українській міфології русалки входять до класу демонів. Це дівчата-утоплениці, які, ставши русалками, навіки вічні відійшли від буденного земного буття й переселилися в таємничу сферу. Вони живуть на дні водойми в кришталевому замку, де одні розчесують свої золоті коси, інші відпочивають на лежанках із дорогоцінних мушлів. Їхні прозорі тільця здригаються від холоду, бо промені сонця не доходять до них. Русалки нетерпляче чекають променів, щоб погрітися. Інколи забирають дівчат до себе, в яких не склалася доля. Боги не мали права увійти до русалчиного замку.
Менш поширеною є думка про те, що русалки живуть під водою у гніздах, звитих із соломи і пір'я, украдених ними в селі під час Зеленого тижня. Батьківщиною русалок вважали річкові ями Дніпра. Звідси русалки розходилися по інших водоймах. Навесні, гуляли полями й лісами -- до дня Петра і Павла. Особливо небезпечними були русалки у «Русальний Тиждень», коли вони приваблювали до себе перехожих, зокрема дівчат і парубків, та залоскотували їх до смерті. Оберегом від русалок були хрест і полин (Євшан-зілля). Щоб русалки не чинили шкоди людям і в полі, селяни влаштовували після «Русального великодня», у четвер Зеленого тижня, «проводи русалок» з окремими піснями й обрядами.
Розрізняють три види русалок: 1) Берегиня (Русалка водяна) - демон, народжений від дівчини, яка втопилася. Схожа на дівчину з пишним волоссям і риб'ячим хвостом замість ніг. Боїться запаху полину або любистку. Живе на дні річок, озер, морів у кришталевих палацах. Часто виходить на берег і сумно співає. Саме тому і назва - Берегиня. Не слід плутати з небесною Берегинею - богинею Матері-Землі. 2) Поляниця (Русалка польова) - демон, що уособлює мрії про волю, незалежність, гордість. Вигляд: дівчина у вінку та одязі із зелені. Походить з дівчини, яку розтерзали дикі звірі або яка повісилася. Гуцули називають її Повітрулею. 3) Мавка (Русалка лісова) - демон, що народжується з духу дівчини, яка загинула в лісі з різних причин. Схожа з Поляницею, але різниться одягом, який сплетений з вербових віток.
Подобные документы
Значення терміну "римська міфологія". Частково перейняття римлянами міфів греків про богів, людей і фантастичних істот. Провідні теми давньоримської міфології. Основні та другорядні боги стародавнього Риму та Греції. Геркулес в античній культурі.
презентация [893,4 K], добавлен 27.11.2014Пантеон слов'янських богів. Культові місця та ідоли давніх слов'ян. Культові скульптури доби язичництва. Амулети-обереги, що повинні були захищати своїх володарів від злих сил навколишнього середовища і як частина культової практики наших предків.
дипломная работа [96,3 K], добавлен 13.11.2013Особливості утворення слов’янського народу. Риси, які притаманні тільки міфології слов’ян. Характеристика найголовніших релігійних свят слов’янських народів. Божества слов’ян, їх функції та основні дії. Модель світу згідно давньослов’янськими віруваннями.
реферат [48,4 K], добавлен 05.09.2010Сутність міфології стародавніх слов'ян. Поняття слов'ян-язичників про земне влаштування, боготворіння сил природи та культа предків. Протиставлення як принцип побудови міфів слов'ян. Міфологія народів світу: антична, кельтська та вірування вікінгів.
реферат [33,2 K], добавлен 04.01.2011Рух дологічного мислення до логічного через символ. К.Г. Юнг про міф як колективну форму свідомості. Особливості олімпійського пантеону богів. Архетип в грецькій міфології. Образ жінки в культовій традиції. Жінка як одна із трьох цінностей в світі.
реферат [38,7 K], добавлен 02.06.2012Писемні, археологічні та етнографічні джерела по міфології давніх германців. Горизонтальні та вертикальні перспективи устрою світу за скандинавською міфологією. Космогонічні та есхатологічні мотиви. Основні боги пантеону в скандинавській космотеогонії.
реферат [25,3 K], добавлен 18.05.2012Особливості релігії Стародавнього Єгипту: космологія, покарання людей за гріхи, культ померлих, посвячення. Характеристика релігії Стародавньої Греції: грецька міфологія походження світу і богів, грецький культ. Відмінні риси релігії стародавніх слов’ян.
контрольная работа [29,3 K], добавлен 02.09.2010Олімпійської міфології як основа розвитку культури і релігії Древньої Греції. Гора Олімп - оселя дванадцяти верховних богів. Древньогрецькі боги та їх характеристика. Сутність поняття "агон". легенда та значення крилатого вислову "Авгієві стайні".
контрольная работа [27,8 K], добавлен 08.06.2010Первісна міфологія як підґрунтя релігійних вірувань. Створення світу в перших релігійно-міфічних системах народів світу. Анімістичні вірування. Віра у відносно самостійне існування душі. Негативний і позитивний аспекти існування надприродного.
реферат [15,2 K], добавлен 09.08.2008Дослідження особливостей виникнення та розвитку народної демонології і міфоритуальної традиції східних слов’ян. Основні складові міфотворчого процесу, етапи формування народного світогляду та уявлень. Аналіз політики християнської церкви щодо язичників.
курсовая работа [107,0 K], добавлен 19.09.2010
