Уявлення стародавніх слов’ян

Курсова робота

Уявлення стародавніх слов'ян

Зміст

Вступ

І. Теоретична характеристика та формування уявлень

ІІ. Міфи і релігійні вірування східних слов'ян

ІІІ. Демонологічні уявлення та повір'я

Висновки

Список літератури та джерел

Вступ

В роботі ми будемо досліджувати народну демонологію і міфоритуальну традицію східних слов'ян.

Предмет дослідження - особливості міфотворчого процесу, формування народного світогляду та уявлень.

Об'єкт дослідження - східні слов'яни.

Актуальність роботи полягає в тому, що в ній розкривається найважливіші складові духовного життя слов'янського народу, їх вірування, повір'я, обрядовість. Про який народ можна говорити, не знаючи його культури? Щоб ці народи не вважались «безкультурними», чи просто «поганськими», треба знайти те, що було насправді в наших Предків і показати це всім. Особливо зараз, коли ми будуємо демократичні, суверенні держави, як ніколи постає питання про власні досягнення кожного народу і чим більше досягнень було, тим краще для репутації цього народу і взагалі - держави. Це наукова і історична цінність, бо вони, на відміну від матеріальних цінностей, зазнають менше перекручень і фальсифікацій. Ці дані дозволяють розглянути історичний процес у всій його повноті, отримати максимально об'єктивну інформацію.

Завдання роботи:

- дати теоретичну характеристику міфам її складовим;

- розглянути процес формування народних уявлень;

- дослідити релігійні вірування, як результат міфотворення;

- проаналізувати політику Християнської церкви щодо язичників;

- розкрити особливості етнічних звичаїв;

- охарактеризувати демонологічні вірування;

- виявити основні проблемні питання і спробувати дати на них відповіді.

В процесі роботи були використані наступні методи дослідження:

- проблемний;

- порівняльний-історичний;

- системний;

- описовий.

При дослідженні, в роботі ми дотримувались таких принципів:

- історизму;

- логізму;

- об'єктивності;

- системності.

Враховуючи актуальність даної роботи, її наукове значення, зважаючи на недостатній рівень її розробленості, спираючись на праці попередніх дослідників, ми поставили мету: дослідити міфо-ритуальну традицію та народну демонологію слов'ян.

Про міфо-ритуальні традиції і народну демонології у художніх творах, історичних працях як зарубіжних, так і вітчизняних написано чимало, але майже всі вони описували, характеризували і вивчали їх по-своєму. Єдиної думки щодо цього питання й досі не має, бо вивчається народна фантазія, яка не є однаковою для всіх. Кожен мав право думати так як він захоче, вірити в щось більше, а в щось менше, чи взагалі не вірити. І коли дослідники починають розглядати ці питання, виникають природні труднощі, яких уникнути практично неможливо. Або, як це роблять деякі дослідники, просто не звертають увагу на деякі протиріччя, викладають матеріал шляхом найменшого опору. І коли сучасні дослідники або просто студенти починають розглядати першоджерела, праці попередніх дослідників з одного і того ж питання, намагаються знайти правильні відповіді на питання, отримати об'єктивну інформацію, то хочемо ми цього чи ні, але виникає проблемне питання. А щоб вирішити його, треба підійти до нього системно, подивитись з усіх точок зору.

До найдавніших джерел, з яких ми можемо дізнатись про культуру й звичаї східних слов'ян ми можемо віднести «Літопис руський», який складається з «Повісті временних літ»[1.5; 21], Київського літопису й Галицько-Волинського літопису. Він писався 300 років. Його авторами були дванадцять поколінь. В цьому літописі подають відомості про культуру і звичаї слов'янських племен, при чому для кожного племені окремо - це свідчення того, що навіть тоді вже розрізняли особливості культур кожного племені, а не робили загального висновку. «Усі племена мали свої обичаї і закони предків своїх і заповіти…» [1.3; 38] Саме з «Повісті временних літ» ми дізнаємося про князівський пантеон богів, що був закладений Володимиром Великим, а потім ним і знищено, але в народній пам'яті він залишився ще надовго. Саме за часів Володимира, в період сформованої держави народ відчув язичницьку релігію як державну, офіційну і тому навіть за цей короткий строк в народній пам'яті як ніколи залишала багатюща уява про Богів, віра в них і в князя, як хоронителя релігії. В літописі говориться також про оплакування Перуна, коли його волокли до річки: «…оплакували його невірні люди, бо іще не прийняли вони були хрещення» [1.3; 48] З цих слів ми бачимо, що у населення були сильні вірування в своїх ідолів. Автор називає язичників невірними, що свідчить про вплив християнської ідеології.

Наступним, одним з найдавніших джерел можна назвати «Велесову книгу». [1.1] Її можна вважати історичним і духовно-культурним документом. Вона, не дивлячись на те що дуже релігійно забарвлена, бо написана, ймовірно, волхвом (жрецем), дає цінні, багатющі відомості про давніх слов'ян, про їх культуру, звичаї, вірування, історію з XX тис. до н.е. до IX ст. н.е. Написана, як вважають дослідники, Ягайло Ганом з роду Ганів Старгородських, в Новгороді -Великим, Сурове и Києві. Навколо цієї книги (43 дощечок) відбуваються наукові дискусії. Головне питання: кому вона належить - росіянам чи українцям? Росіяни, як і українці хочуть отримати права на цю безумовно цінну пам'ятку історії, бо це було б значним придбанням для культури народу. Цю пам'ятку використовують як історичне джерело. Саме в «Велесовій книзі» перераховуються практично всі Боги яким поклонялися слов'янські народи.

Також відомості про культуру і вірування слов'ян нам дає візантійський історик Прокопій,[1.3;45] що був юрисконсультом у відомого візантійського полководця Велізарія. В його праці «Історія» він описуючи війни Візантії надає дані про слов'ян, зокрема про головного Бога - «громовержця».

Також відомості про культуру слов'ян нам дає візантійський імператор Маврикій (582- 602),[1.3; 57] історик, в своїй праці «Стратегія», зокрема про звичаї населення.

Іншим, серед найдавніших пам'ятків історії і культури є «Слово о полку Ігоревім»[1.5; 76] написане близько 1185 р., кимсь із дружинників. В цьому літературному пам'ятнику містяться згадки про язичницьких богів (це вже після прийняття Християнства). Це свідчить, що на Русі ще сильною була язичницька віра.

Також до найдавніших джерел можна віднести пам'ятники літератури, усної народної творчості, які донесли до нашого часу міфи та легенди, казки, звичаї і ритуали тощо. [1.2; 1.4; 1.5; 1.7; 1.8; 1.9]

До більш пізніх джерел відноситься «Синопсис».[1.9; 155] В ньому теж перераховуються язичницькі боги і за значимістю автор поділяє їх на кілька місць (рівнів). Але це джерело, досить сильно, проникнуте християнською ідеологією і тому в ньому негативне ставлення до язичницьких (поганських) Богів.

Однією з найдавніших історичних праць є праця історика, митрополита Іларіона - «Дохристиянські вірування українського народу». [1.7; 129]

До цієї теми звертались багато дослідників, серед яких були і етнографи, і письменники, і професійні історики. Ця епоха відноситься до XIX - XX ст. До них можна віднести відомого чеського історика Павла Йосефа Шафарика (1796 - 1861). Він був членом-кореспондентом Петербурзької академії наук. Він, разом з Яном Колларом, започаткували слов'янознавство як окрему дисципліну, крім того, вони виявили великий інтерес до культури та історичних доль слов'янства. В 1826 році вийшла його робота «Історія слов'янської мови і літератури всіма наріччями»; у 1826 році - «Про походження слов'ян»; 1836-1837 (т. 1-2) «Слов'янські старожитності». Вже тільки з назв цих праць можна зробити висновок, наскільки новими починаннями були на той час праці вченого. Звертався він до української культури, літературної мови та фольклору. Т.Г Шевченко в посвяті «Шафарикові» (поема «Єретик») звертався до чеського і словацького філолога-славіста з такими словами : «Слава тобі, Любомудре, Чеху-слав'янине! Що не дав ти потонути В німецькій пучині Нашій правді. Твоє море Слав'янськеє, нове! Слава тобі, Шафарику, Во віки і віки! Що звів єси в одно море Слав'янськії ріки!».

Відомий громадський і культурний діяч Тадей Розеславович Рильський (1841 - 1902), батько відомого поета Максима Рильського, також вніс свій внесок у вивченні цієї теми. Його непокоїло ставлення польського панства до корінного українського населення, у намаганні розглядати землі Правобережної України як провінцію польської корони. Саме це наштовхнуло його до вивчення культури і побуту населення рідного краю. У першій своїй публікації - «С правого берега Дніпра» в журналі «Основа», 1861, №2, він так окреслив її мету: «принести пользу изучающим общественное и єтнографическое положение юного края». В цій же статті він полемізує з українською школою «польських романтиків», які лише милуються Україною як землею красивих дівчат, русалок та молодикувати ніжно відданих Польщі козаків. Однією з найцікавіших його праць з цієї теми є його наукова розвідка «К изучению украинского народного мировозрения»,[1.8; 25] що містить багатий фольклорний матеріал, цікаві наукові спостереження і узагальнення автора.

Наступним можна виділити талановитого історика, етнографа і письменника Миколу Андрійовича Маркевича (1804-1860). Його ім'я пов'язано з такими працями, як «Украинские мелодии» та «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссіян»,[1.8; 52] «История Малороссии». Він багато працював в архівах, збирав цінний матеріал, який до нього ще не був вивчений. Його наукові пошуки і досі залишаються маловивченими через усталену версію про консерватизм цього дослідника.

Також можна назвати більш «локальних» дослідників:

Василь Петрович Милоградович (1846-1911) - дослідник народного побуту населення Полтавщини. Відома праця: «Житиё-бытиё лубенського крестьянина»,[1.8; 170] «К вопросу об источниках «вия»», «Народные обряды и песни Лубенского уезда Полтавской губернии»;

Петро Васильович Іванов (1837-1931) - етнограф-аматор, невтомний ентузіаліст збирання та збереження старожитностей духовної культури та матеріальної культури населення його рідної Слобожанщини. Його відомі праці: «Кое-что о вовкулаках и по поводу их», «Народные рассказы о доле»,[1.8; 342] «Из области малорусских народных легенд», «Народные представления и верования, относящиеся к внешнему миру», «Дни недели»; Володимир Михайлович Гнатюк (1871-1926) - найвизначніший свого часу дослідник української культури, а в цілому ряді питань і досі неперевершений авторитет. Він був прекрасним збирачем фольклору, видавцем унікальних корпусів української народної творчості та етнографії, автором ґрунтовних теоретичних праць: «Останки перед християнського релігійного світогляду наших предків»,[1.8; 383] «Знадоби до галицько-руської демонології», «Етнографічні матеріали з Угорської Русі»;

Петро Савич Єфименко (1835-1908) - дослідник у галузі етнографії, правознавства, статистики. Серед най значніших його праць є: «Сборник народных юридических обычаев Архангельской губернии», «Материалы по этнографии русского населения Архангельской губернии», «Упыри (Из истории народных верований)»,[1.8; 498] «Суд над ведьмами»;

Іван Якович Франко (1856-1916) - письменник, учений, громадський діяч. Займався етнографією і фольклористикою. Його відомі роботи: «Діти в українських піснях та повірках», «Сожжение упырей в с. Нагуевичах в 1831 г.», [1.8; 512] «Людові вірування на Підгір'ю»;

Всеволод Якович Дашкевич (1907-?) - вчений-етнограф і фольклорист. Він знав 16 іноземних мов! У лютому 1945 р. йому було присвоєне звання члена-кореспондента АН УССР. Головні праці: «До питання про заложних тварин в уявленнях українського народу»,[1.8; 527] «До питання про фольклор в художній творчості Гоголя», «Досвід реставрації елементів половецького епосу», «Псевдо східні сюжети у світовому фольклорі», «Огляд української етнографії», «Бібліографічний покажчик літератури з української етнографії», «Історія етнографії населення не слов'янського походження, що живе на Україні», «З джерел до етнографії Західної України» ;

Данило Михайлович Щербаківський (1877-1927) - археолог, етнограф, мистецтвознавець, музейний працівник. Його найвідоміші праці: «Сторінка з української демонології» [1.8; 540] (Вірування про холеру), в цій роботі зібрано матеріал з різних регіонів України і Білорусії;

Хрисанф Петрович Ящуржинський (1852-?) - етнограф, археолог та педагог. (Вчився в Київському та Варшавському університетах, викладав російську мову в Одеському інституті ім.. Миколи I та в жіночій гімназії). У легендарних та містичних елементах обрядового фольклору, історичних та балладових піснях, демонологічних оповідях, обрядах та повір'ях шукав останки давніх релігійних уявлень, досліджував їхні міграційні шляхи на основі історико-порівняльних методів. Роботи: «Лирические малорусские песни по преимуществу свадебные сравнительно с великорусскими», «Колядки», «Колядки религиозно-апокрифического содержания», «Культ хлеба в малорусских колядках», «О превращениях в малорусских сказках». [1.8; 554]

Слід виділити також роботи видатного вченого-міфолога, етнографа - Зеленіна Д.К.: «К вопросу о русалках (культ покойников, умерших неестественной смертью и русалки)», «Очерки русской мифологии». [1.8; 631]

Тут, доцільно назвати ім'я всесвітньовідомого російського фольклориста В. Я. Проппа, який активно займався не тільки вивченням фольклору російського народу, а й активно діяв з українськими дослідниками в цій діяльності, вносячи в неї значний внесок. Саме йому належить відоме положення про широку спільність міфологічних персонажів.

Однією з найвідоміших, найзмістовніших є двотомна монографія видатного історика Б.О. Рибакова, академіка Російської Академії Наук, професора Московського державного університету ім.. М,В. Ломоносова, доктора історичних наук, почесного директора Інституту археології Академії Наук РФ, почесного доктора Краківського Ягелонського університету - «Язычество древней Руси» [2.15] і «Язычество древних славян» [2.16]. В своїй першій книзі «Язычество древних славян» автор розкриває джерела народного світогляду росіян, українців і білорусів, прослідковує періодизацію язичництва. Аналізується походження богів, уявлення про світ і керуючими ним сил. Також докладно вивчені уявлення давніх землеробів IV - III тис. до н.е. на території України і її відгомони на уявлення слов'ян. Наступна робота Рибакова, яка є прямим продовженням попередньої праці, можна сказати, «другим томом» - «Язычество древней Руси». Вона присвячена ролі давньої язичницької релігії у Київській Русі до прийняття християнства і аналізу періоду «двовір'я» складного симбіозу язичництва з принесеним ззовні християнством. Книга освічує час від перших згадувань про слов'ян-венедів античними авторами в І - ІІ ст. до н. е. до татарського нашестя у 1237 - 1247 рр. Автор показує високий рівень язичницьких уявлень і обрядів напередодні хрещення Русі, їх виявлення в суспільному житті, у прикладному мистецтві, у церковних обрядах.

Тривалий час основа світоглядних уявлень - вірування та повір'я, залишались поза увагою дослідників, а бо ж описувались ними однобічно. Ставлення до них було переважно негативним - як до пережиткових явищ культури. Постулатом вважався відомий вислів Ф.Єнгельса про те, що релігійні вірування - не що інакше, як фантастичні відображення в головах людей тих зовнішніх сил, котрі панують в їхньому повсякденному житті. Цю правильну тезу в більшості наукових досліджень гіпертрофували, що призвело до звуження функціональності вірувань та повір'їв. Слід було зважувати на проблему, яка існує: система вірувань та повір'їв є надзвичайно строкатою і складалася з цілого ряду регіональних варіантів.

На сучасному етапі ведуться широкі дослідження, видаються монографії, ведуться дискусії, які призводять до об'єктивності. Можна назвати таких дослідників: Марія Гімбутас (США) - всесвітньовідомий археолог і етнограф, на основі археологічних, лінгвістичних і історичних матеріалів пише роботу «Слов'яни. Сини Перуна»[2.4]; Олександр Асов (Росія) - письменник, літератор. Зібрав джерела з слов'янської язичницької культури: «Свято-Русские Веды. Книга Велеса»[1.1], «Славянские Боги и Рождение Руси», «Славянская Астрология»[2.1]; Наталя Велецька - «Языческая символика славянских архаических ритуалов»[2.3], за цю книгу вона отримала медаль на Міжнародній книжковій виставці, до неї в радянських и зарубіжних наукових виданнях було опубліковано десять рецензій; Олекса Воропай (Німеччина, Англія) - «Звичаї нашого народу»[1.4], матеріал збирався на її Батьківщині - Україні; Всеволод Наулко - «Культура і побут населення України»[2.10]; Галина Лозко (народознавець)- «Коло Свароже: відродження традицій»[2.9]; Григорій Клочек - «Світ Велесової книги»[1.6]; Олексій Соболев (Росія) - «Мифология славян. Загробный мир по древнерусским представлениям»[2.17], а також Мирослав Попович ]; М. Закович [2.5]; Л. Левчук [2.8] та багато інших.

Одним з дискусійних питань, де стікаються погляди різних учених є питання про наявність і час появи жерців у слов'ян. На думку С. О. Токарева, ритуали родового культу виконувалися старійшинами сімей та родів, общинні ж культи були прерогативою професійних виконавців сакральних дій. Писемні джерела називають їх відунами, волхвами, чародіями, чудесниками, ворожбитами, віщунами. Характеризуючи міфологію давніх слов'ян, В.В. Сєдов, висловив думку, що родові, племінні й міжплемінні ритуали здійснювалися родовими та племінними старійшинами і князями, а наявність касти жерців він заперечує. Проте досить високий рівень організації міфологічних вірувань давніх слов'ян передбачає, безперечно, ранню появу спеціальних служителів культу - виконавців ритуальних дій. Свідченням цього є общинні святилища, відомі у слов'ян вже в перших століттях нової ери, - спеціальні місця для молінь і жертвоприношень, що їх необхідно було тримати в порядку, виконувати на них ритуальні дії або принаймні урядувати ними. Цим-то й займалися жерці. Однак це, звісно, не виключало участі у сакральних церемоніях старійшин, вождів, князів. Очевидно, саме вони першими почали виконувати жертовні функції, оскільки зберігали звичаї та міфи родів і племен, і через це їм віддавалася перевага при здійсненні найважливіших ритуальних дійств.

Також дискусійним є питання про верховне божество слов'ян. Б.О. Рибаков вважає, що до X ст. таким божеством був Род, Перуна ж - бога грому і блискавки - ввели до язичницького пантеону лише в X ст. - за часів Володимира Святославовича. На погляд В.В. Сєдова, Перун став загальнослов'янським богом грому і блискавки з другої половини I тис., а Род, домінуюча роль якого у слов'янській міфології визначається ще з глибокої давнини, перетворюється в цей час на домашнє божество; при цьому автор посилається на таке повідомлення Прокопія Кесарійського, проте, там не згадується ім'я самого божества, - творцем блискавок міг бути і Род, і Перун, або ще якийсь міфічний персонаж. Інший дослідник С.О. Токарєв заперечив точку зору Б.О. Рибакова щодо Рода як верховного божества всіх слов'ян дохристиянської епохи, він твердить, що давні слов'яни ніколи не мали політичних об'єднань, а відтак не могли мати і спільних богів та спільні культи.

Проблемним залишається питання про духовні сили. Поняття демон досі в нашій науці не має чітких обрисів. Існує неправомірне твердження, на думку Г. Лозко, що пізніше демоністичні вірування послужили первісним матеріалом для вироблення образів духів-богів. «Насправді ж, давні Боги-духи були перетворені світовими релігіями (християнством та ісламом) в «злих демонів»».[2.9; 57] Російський дослідник В. Іванов стверджує, що в найточнішому смислі «демони - злі духи». Однак А. Лосєв звернув увагу на те, що «демон» - це «узагальнене уявлення про якусь непевну і неоформлену божественну силу, злу чи благодійну, часто визначальну для життєвої долі людини… Іноді олімпійські Боги також називалися демонами, але тільки в узагальнено-невизначеному смислі або у випадку, коли Бог не проявив себе індивідуально і таємно своє ім'я.

Використані нами джерела та праці дослідників в цілому дають можливісь розкрити тему курсової роботи, дати відповіді на поставленні завдання. Недоліком є те, що відповідаючи на такі досить єлементарні питання з історії слов'янського народу доводиться перечитувати купу літератури і обов'язково джерел. Це питання в цілому є погано вивченими і розглядаються окремими дослідниквами окремі питання, часто суперечуючи один одному. Не існує одностайної думки, хоча вони до неї наблизилися, лишилося тільки комусь відважитись і взяти на себе відповідальність дати відповіді на всі питання, зробити узагальнену картину, таку як ми намагатимемося зробити в цій роботі.

Результати цієї роботи можна використовувати скрізь, бо вона є максимально об'єктивно висвітленою: в ній практично кожна теза підтвержується якимсь джерелом чи посилається на якогось автора і робились висновки на основі аналізу джерел та літератури. Можна використовувати в школі при підготовці до уроків - це значно полегшить роботу вчителя, йому не доведеться довго шукати потрібні інформацію. Це може слугувати як посібник студентові, або просто джерелом інформації для тих хто цікавиться культурою слов'ян.

Робота складається з вступної частини, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури і додатків.

І. Теоретична характеристика та формування уявлень

Серцевиною культури стародавніх слов'ян, як і культури будь-якого народу є світогляд. Уяву про світогляд стародавніх слов'ян дають їхні релігійні вірування та міфологія. «Їх вивчення вимагає екскурсу в глибини стародавніх епох, оскільки вони почали формуватися ще на світанку людської цивілізації».[2.5; 325] Слов'янська міфологія - складова духовного життя нашого народу, що проявляється в обрядовості, звичаєвості, ритуалах, фольклорі, які своєю образністю, дивовижністю окрасили, збагатили художню літературу, живопис, музику, мистецтво. Вона є символом природи, своєрідним естетичним феноменом: міфи породили вірування, повір'я, демонологію як царину народної уяви, поведінки людей.

Міфологія, з грецького - mithos - легенда і logos - слово, перекладається як сукупність міфічних переказів, оповідей, як знання або наука про міфи. Міфи - це різновидність усної творчості народу, в якій переважають фантастичні або легендарні уявлення про навколишній світ. Для первісного суспільства було характерне міфологічне мислення, в якому поєднувалися реальне і фантастичне, історичне і космічне узагальнення дійсності. Міфи - це своєрідний літопис боротьби добра і зла, радощів і печалі, нового і старого. «Міфи - це не стільки синонім легенди, скільки найглибше самовираження кожного народу, стрижень специфіки його історичної свідомості та самобутності». [2.6; 52]

Поняття міфічний означає - пов'язаний з міфами, казковий. Міфічні істоти живуть в уяві людській, художніх творах цікавим і оригінальним життям; овіяний легендами, легендарний; вигаданий, неіснуючий, фантастичний. «Дівчата пускали на воду вінки, ворожачи на своїх суджених, а шукачі щастя підстерігали міфічний цвіт папороті в лісі» (М.Рильський). [2.20; 14] Міфи - це форма світогляду.

Міфологія є універсальною формою моделювання світу. Основні параметри реальності (просторово-часові, персонажні, причинні) по-різному представлені в етнічних картинах світу, але сутність їх одна - пошук гармонії буття, впорядкування хаосу.

Міфологічна форма моделювання світу має тісний зв'язок з мовою свого народу. В результаті відображення мовою етнічної картини світу, основою якої є міфологічні образи (наприклад, Батька-Неба, Матері-Землі), виникають етнічні мовні одиниці зі сталим значеннєвим і образним навантаженням, наприклад українські: «дощ іде, гай шумить, коник вороний, дівчина як калина» тощо. Сукупність таких мовних «гнізд», складає мовну картину етнічного світу.

Сутність міфологічно-образної структури мислення полягає в ідеальному освоєнні дійсності. Впорядковуюча дія міфу здійснюється шляхом позначення явищ реальної дійсності за принципом «позитивний - негативний», в основі якого лежить універсальне для всіх культур бачення світу через зіставлення «космос - хаос».

«Міфологічне мислення - це образне уявлення про навколишню дійсність, яке ґрунтується на етнічному моделюванні світу, традиціях зіставлення явищ у системі «космос - хаос» та вираження його власними етнічними засобами: мовними, образними та символічними». [2.9; 9]

В основі міфотворення та міфопізнання лежить символізм, що передає фантазію певної людської спільноти про виникнення божеств, світу, походження самої людини, обрядів; міфологія також вид особливої наукової системи - класифікації вірувань та повір'їв, котрі, незважаючи на своє різноманіття і різнобарвність, все ж мають певну спільність ознак у світі народних уявлень і в офіційно впровадженій духовній культурі, а також свої підтипи в сучасній етнографічній структурі. Це:

- вірування та повір'я, пов'язані з космогонічними уявленнями (Земля - центр всесвіту, небесні божества - пристанище душ померлих, НЛО);

- вірування, пов'язані з людьми, наділеними надприродними властивостями;

- вірування, пов'язані з істотами реального світу, що діють навколо нас (чаклуни, відьми, знахарі, «божі люди»);

- вірування, пов'язані з мертвими, їх душами;

- демонологічні уявлення (домашні духи, мавки, лісовики, злі духи);

«Демонологія - сукупність міфічних уявлень, заснованих на вірі в духів-демонів, які шкодять або сприяють людині в її справах. Переважна частина образів народної демонології має дохристиянське походження». [2.7; 90]

- вища міфологія і культ святих;

- магічні обряди - елементи первісної культури, що дожили до нашіх днів (лікувальна магія, чорна магія, господарська магія, інші види магій; передчуття, хіромантія, тобто ворожіння на долонях (лініях) рук та провіщання на цій основі майбутньої долі людини).

«Існування всього розмаїття вірувань не слід обмежувати тільки далеким минулим людства, пояснювати недосвідченістю, забобонністю людей. Міфотворення, міфовірування та фантастика існують і в цивілізованому світі, що не менш дивно і загадково». [2.20; 14-15]

Світорозуміння в слов'янській міфології описується в дуалістичній формі (через парні протилежності), що визначає просторові, часові, соціальні характеристики світу. Дуалістичний принцип протиставлення приємного і неприємного, сприятливого і несприятливого для людини чи роду реалізовувалося через міфологічні персонажі, що мали позитивні або негативні функції, або через персоніфікованих членів опозиції. Такими є доля і недоля, щастя і нещастя. У праслов'ян позначення позитивного члена цієї опозиції мало смисл: гарна частина - в ритуалі гадання; вибір між долею і недолею у східних слов'ян - Добра доля, Зла доля (лихо, злидні). Але природний оптимізм праслов'ян знаходив спроби вимагати у богів щасливу долю. Наприклад, Прокопій Кесарійський описав звичай антів приносити в жертву богу Сварогу, якщо він збереже воїнам життя на війні і забезпечить перемогу. Коли після жорстоких боїв воїн залишався живим, тоді він приносив богові жертву і заявляв, що умилостивив свою добру долю.

Міфологія і релігійні уявлення кожного народу мають своє соціальне підґрунтя, оскільки вони формуються в конкретно-історичних умовах. Саме цим обумовлюються характерні особливості міфології стародавніх слов'ян. Ці особливості виявляються порівняльним шляхом. Наприклад, грецька міфологія складалася в умовах рабовласництва. Її легенди оспівували богів і героїв, які були далекі від земних справ та настроїв народу. Це були аристократичні боги. Стародавні слов'яни не знали рабства в такій формі як це було у країнах Західної Європи. Вони жили дружніми родинами, де панувала общинна рівність. Тому персонажі слов'янської міфології були простими, людяними, земними і доступними.

«При всій різноманітності міфів за сюжетними лініями їх можна поділити на такі цикли: космологічні міфи - про створення світу і походження життя; теогонічні - про походження богів; антропогонічні - про створення людини; тотемічні - про походження тотемних предків, окремих племен, роду; есхатологічні - про кінець світу і майбутнє; календарні - про циклічну зміну пір року та пов'язані з господарською діяльністю; історичні - про звитяжні вчинки героїв і контакти людей з богами». [2.8; 333] Тематичні сюжети міфів тісно переплітаються між собою. Наприклад, у міфах про добування вогню активно взаємодіють як люди так і боги.

За функціями й актуальністю слов'янська міфологія ділиться на декілька рівнів.[див. дод.1] Вищий рівень характеризується найбільш узагальненим типом функцій богів (ритуально-юридична, військова, господарсько-природна), їх зв'язком з офіційним культом. До вищого рівня належать два слов'янські божества: Перун та Велес, а також пов'язані з ними персонажі жіночої статі. Крім них, до нього входили інші боги - Сварог і Сварожня, Дажбог і Яріло.

До середнього рівня слов'янської міфології відносилися божества, пов'язані господарськими циклами робіт і сезонними обрядами, а також боги - покровителі племен і різних родів, такі як Чур і Рід. Можливо, до цього рівня відносилась значна кількість жіночих божеств - Мокош, Лада та ін. Функції цих божеств дуже абстрактні. Це дозволяє іноді розглядати їх як персоніфікацію основних протилежностей первісного колективу - Доля - Лихо (Недоля), Правда - Кривда. І. Огієнко вважає, «що з назвою долі, щастя, божества, очевидно, пов'язано загальнослов'янський термін - «Бог». Наприклад, багатий (має долю, багатство) - небога (нещасний, бідний). Термін «бог» входив в імена різних слов'янських божеств - Дажбог, Чорно бог та ін». [2.5; 338 - 339]

До нижчого рівня слов'янської міфології відносяться різні групи не антропоморфної нечистої сили, духів, тварин, що пов'язані з усім міфологічним простором від дому до лісу, від чистого озера до болота. Це домовики, мавки, водяники, мара, кикимора, болотяними, криничними, очеретяники, польовики, гайовники, перелесники, чорти, дияволи тощо. Всі ці персонажі пов'язані з негативними явищами в житті людини, і вона різним способами їх позбавлялася, уникаючи зла. Універсальним синтезом рівнів слов'янської міфології виступає дерево світу.[див. дод. 2]

«Характерною особливістю східнослов'янської міфології є пантеїзм (від грецького pan - все, і theos - Бог), тобто філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнюється з природою. Обожнювання всіх явищ природи, небесних світил, дерев, річок, поклоніння Богам називається політеїзмом,тобто багатобожжям (від гр. benos - рід, походження і Teos - бог)».[2.9; 29]

У цілому в культурі стародавніх слов'ян можна виділити дві групи релігійних вірувань: обожнення природи і культу роду. По-перше, для стародавньої людини вся природа була живою, населеною безліччю різних божеств. У відповідності з такими поглядами у людей з'являються своєрідні свята і обряди, пов'язані з порами року та збиранням врожаю, в них був відображений хліборобський і скотарський дії і вчинки в їх житті супроводжують предки, особливо під час весілля, похорону та народження. Тому в них було багато свят і обрядів на честь предків, їм приносили жертви, вшановували пам'ять померлих. У ранній період історії слов'ян, як стверджують деякі вчені, постійних храмів і професійних жерців ще не було. «Вони молились і приносили жертви богам та на честь предків на лоні природи. Лише на передодні запровадження християнства у слов'ян з'явилися місця для моління (капища) і професійні служителі культу (волхви)». [2.5; 333-334]

Ранні релігії стародавніх слов'ян були анімістичними (лат. anima, animus - душа, живе). Людина вірила, що все навколо неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за існування. Культ лежав в основі первісного релігійного світогляду. Основу анімістичного світогляду складають три елементи: анімізм - оживлення, анімізм - одухотворення і антропоморфізм - уособлення (олюднення). Анімістичний світогляд був основою всіх стародавніх вірувань, він глибоко проник в художню культуру, навіть мову. Наприклад, в українській мові ми тепер говоримо: сонце сходить і заходить, ударив грім, буря виє, вітер свище - усе це вирази анімістичного світогляду, хоч ніхто тепер не вірить у реальний їх зміст, а сприймаємо це як фразеологічні трафарети.

Ранні релігійні вірування майже всіх народів Землі у своєму розвитку, крім анімізму, пройшли такі стадії: фетишизм, магія, тотемізм, землеробські культи, шаманство.

Фетишизм - віра в надприродні властивості різних предметів або об'єктів. Фетиші - це, як правило, матеріальні предмети, яким приписуються надприродні властивості. У східних слов'ян це - стріла, плуг, чаша, пізніше - меч.

Магія (буквально - чаклунство) - віра в існування надприродних засобів впливу на природу і людину. Існує багато різновидів магії: виробнича, лікувальна, землеробська, рибальська, військова тощо. У стародавніх слов'ян - це ворожбитство, замовляння, заклинання та ін.

Тотемізм - віра в те, що людина має родинні зв'язки з певним видом тварин. Тотем вважався покровителем роду, його шанували і забороняли вбивати. Пізніше родинних зв'язків стали шукати з рослинами, явищами природи (вітром, снігом, дощем, сонцем, зорями і т.д.).

Землеробські культи це поклоніння богам-покровителям землеробства, тваринництва та інших господарських занять. Особливо шанувалися богині, що впливали на родючість полів, розвиток рослинного і тваринного світу.

Шаманство - це віра в методи екстатичного спілкування з надприродними силами спеціально визначених для цього осіб. Вірили, що дух (злий чи добрий) може вселитися в шамана і чинити певні дії. Шаманам приписувалась здатність передбачення, узнавання, супроводження померлого у підземному світі, впливу на довкілля, забезпечення успіху роду, його захист від різних негод. Шамани - праобраз штатних служителів культу в розвинених релігіях.

Всі ці форми ранніх релігійних вірувань були властиві релігії і міфологічному світогляду стародавніх слов'ян. «З допомогою ранніх форм релігійних вірувань люди вчились узагальнювати свій життєвий досвід, розвивати уяву про навколишній світ, шукати першопричину буття. Так у стародавніх слов'ян складалась уява про богів і першооснову світу, про походження життя (з'єднання небесного вогню і води, за стародавніми віруваннями, творить життя)». [2.5; 325 - 326]

Звичаєм ми називаємо норми поведінки, які успадковуємо за традицією, не цікавлячись навіть їх походженням та смислом. Обряди, або ритуали - це звичаї, що мають символічний смисл. Їх виконують для того, щоб надприродним способом вплинути на якісь події. Цей символічний смисл може бути перекрученими рештками якогось давно забутого давнього світорозуміння, але він обов'язково наявний. Коли ж обряди становлять собою цілісну систему, що реалізує вірування релігійного чи міфологічного характеру, то таку систему ритуальної поведінки називають культом. Можна розуміти культ і вужче: культом система обрядів є тоді, коли вона виконується під керівництвом спеціально призначеної особи. Культ є органічною частиною релігії, скільки передбачає засоби впливу на людей.

Знаючи, як живуть і функціонують міфи у слов'янських народів, можна казати, що кожен слов'янський мікроетнос мав свої міфи і кожен такий міф існував у багатьох варіантах, а у кожному варіанті бракувало того чи іншого епізоду; отже, «реально існувала лише схема міфу, яка з часом втілювалася у різні варіанти - це основний міф. Літературної норми не було і сюжети розтікалися безліччю струмочків, зберігаючи лише головний напрямок течії». [2.14; 38 - 39]

Світосприйняття слов'ян було досить своєрідним. Воно формувалося під впливом власної релігійної системи, соціального розвитку суспільства, зовнішніх зв'язків, військових походів. Світоглядна система узагальнила досвід, набутий власним родом, а також найкраще, що було у сусідів. «Ігумен Данило, сучасник Володимира Мономаха, уклав періодизацію слов'янського язичництва та зробив спробу дати її системний виклад:

1. Культ „упирів” та „берегинь” - дуалістичний аналіз злих і добрих духів;

2. Культ землеробських богів „ Рода ” і „ Рожаниць ”. У них уособлюється поєднання первинної форми матерії, „небесної”(Сварога) та „земної” (Рожаниць, матері-землі);

3. Культ Перуна, бога грому і блискавок, бога війни, покровителя воїнів та князів». [2.2; 10-12]

Щоправда, дещо інші трактування й світоглядні позиції знаходимо у хронографії слов'ян дохристиянського періоду - „Велесовій книзі”. Вона розповідає про вже сформовану не тільки міфо-світоглядну, а й релігійну систему.

Із середини II тисячоліття до н.е., пройшовши кілька стадій, оформився слов'янський етнічний масив - від першої віри в жіночі божества Сварога - Рода до вищої фази - сформованої віри.

Цей період так званої воєнної демократії характеризувався високим рівнем розвитку суспільства та соціальними потрясіннями. Але при цьому не перериваються, а навіть активізуються торгові зв'язки, спостерігається багато кам'яних фігур, що зображали воїна як охоронця роду, племені, із турячим рогом у руці, гривною на шиї, зброєю біля пояса. Ці зображення, вірогідно, були присвячені Велесу, богу достатку. А можливо, Дажбогу, богу сонця та вражаю, адже в більшості скульптур обличчя нагадують коло, схоже на сонце.

Виробляється світоглядна дуалістична система, побудована на одночасному баченні „свого видимого - чужого - невидимого”, пов'язаного з поняттям вічного і нескінченного. М.Попович зазначає: „Неймовірним видається той факт, що такі архаїчні культури мали уявлення, які виробили історики пізніх космологій, але цей факт, з яки необхідно рахуватись”.[2.14; 50]

Удосконалюється система землеробства - від підсічного до орного. Волхви розробляють аграрно-магічні календарі, де узагальнюється великий досвід поколінь, визначаються найоптимальніші строки сільськогосподарських робіт, ураховуються періоди дощів, що максимально корисні для ярових. Ці дані були перевірені вченими Київської губернії наприкінці XIX ст.. і повністю підтвердилися.

«Як правило, ці природні явища зумовлювали певні свята: 2 травня - свято перших сходів; 4 червня - день Ярила; 24 червня - Івана Купала; 12 липня - вибір жертви Перуну; 20 липня - день Перуна; 7 серпня - жнива». [2.2; 10-12]

На цьому етапі формуються космологічні уявлення про світ, що складався з чотирьох частин - землі, двох небесних Сфер і підземно - водної частини. Про море жодних згадок, воно було далеким і чужим.

Земля мала первинне значення для слов'ян „Матері-землі” - годувальниці присвячено цілу низку звичаїв та обрядів.

Щодо підземного світу, то це загальнолюдська концепція підземного океану, по якому вночі подорожує Сонце до іншого кінця Землі.

Треба мати на увазі й те, що важко відрізняти міфи від фольклору. Сьогодні не ясно, що раніше з'явилося, або хто кого і що породив. Проте на відміну від легенд, казок та інших видів народної творчості міфи (за визначенням сучасного вченого М. Поповича) характеризуються такими головними ознаками:

-міфи є історичними оповідями, що сприймаються як правда, як усвідомлення загадкового минулого;

-міфи формують зразки і норми поведінки для тих, хто в них вірить;

-міфи виконуються разом із ритуалами і переживаються учасниками цим дійств по-справжньому, незважаючи на те, що це обумовлений повтор;

-міфи є також священною, сакральною історією, ігнорування якої, недотримання її правил сприймається як накликання великої біди.

«Відтворюючи міфи, люди ніби входять у той час, про який розповідає міф, перебувають у «позачассі», а беручи активну участь у ритуальних дійствах вони впевнені, що з хаосу і безладдя творять порядок, налагоджують стосунки між богом і людьми. Це було характерним для всієї індоєвропейської групи населення. І якби міфічні і навколо міфічні дійства не підтримувались, ми втратили б великий розділ нашої слов'янської культури». [2.20; 32]

Міф трактує події, які мають глобальне (всесвітнє) значення і загальний сенс. Дії міфічних подій відбуваються в невизначеному часі і місці. У міфі природне і людське не розрізнено. «Міф не знає смерті як абсолютного заперечення життя. Смерть у міфі - необхідний момент життя, момент чудесного стрибка, перетворення: зерна - в рослину, дівчину - в дружину ( смерть з оплакуванням невістки і привітанням її в новій ролі)». [2.11; 11]

Тому до міфологічних і демонологічних уявлень, магічних обрядів та ритуалів ми повинні ставитися поважно, а тим більше не глузувати з них. Вони відбивають багатющий досвід поколінь, відтворюють вікові прагнення людей, згуртовують і єднають їх на цій основі. Це духовна історія, віковий чорнозем, на якому виростає національна свідомість народу, формується своєрідна культура.

Нажаль, природний розвиток слов'янської міфології був перерваний. Люди жили в повній гармонії з природою, рідні Боги та міфічні істоти були природними і рідними. Але християнські проповідники знищили безліч язичницьких творів, які писали волхви для потреб богослужіння та практичного життя свого народу. Візантійські міфи на початку християнської доби були чужі й незрозумілі стародавнім слов'янам, тому вони й намагалися зберегти свої найпотаємніші вірування, часто ховаючись у глухих хащах, недоступних для місіонерів нової віри. Писемні джерела язичницької релігії були знищені агресорами світового християнства. «Хто знає, як би нині виглядала слов'янська міфологія, коли б вона мала писемні пам'ятки, як, приміром, у греків, адже слов'янські вірування ні давністю, ні глибиною не поступаються грецьким». [2.9; 28]

Базова система християнських цінностей виявилась радикально протилежною природним цінностям етнічних релігій. Поняття Добра і Зла перевернулися з ніг на голову, що на перших етапах християнізації породило безліч протестів, непорозумінь, навіть кривавих розправ із прихильниками традиційних етнічних релігій та народної звичаєвості. За християнським світоглядом поняття Бог має моральну оцінку «дуже хороший», однак викликає емоцію - «страх». Порівняємо: за етнічним язичницьким світоглядом Бог вважається Предком, Прабатьком, а отже, другом і захисником, що викликає емоцію «любов, вдячність». Те саме з поняттями смирення, що в християнстві вважається «добром» і викликає емоцію «схвалення» (а в етнічному світогляді - смирення розглядалось як пораженство, зрада ідеалів свободи, духовна і тілесна слабкість і викликало емоцію осуду). Або поняття гординя, що християни вважають «злом» і супроводжують емоцією «неприязнь», - у язичництві вважалось проявом достоїнства, людської гідності, бо стосувалось переважно воїнської касти захисників своєї землі, і викликало почуття пошани. Існує навіть власне ім'я Гординя. У Велесовій Книзі згадується боярин Гординя: «И вот был Белояр Гордыня, который бил готов Триедорея». [1.1; 237]

До нас дійшли переважно уривки прадавніх міфів, які нині так нелегко розрізняти, щоб відбудувати струнку систему слов'янської міфології. Тому великий інтерес викликають усні народні перекази, звичаї, пісні, в яких і відображається світосприйняття народу у передхристиянську дубу. Докладно про те і інше буде описано в наступному розділі.

ІІ. Міфи і релігійні вірування східних слов'ян

Як уже зазначалося, слов'янська міфологія ділиться на три рівні: вищий, середній і нижчий. В цьому розділі мова піде саме про «вищий» і «середній» рівні. Міфи лежать в основі будь-якої релігії, тому ми розглянемо вірування слов'ян, як продукт цих уявлень.

З давніх часів кожне слов'янське плем'я стародавніх слов'ян поклонялося своєму богові, але з часом склався пантеон слов'янських богів. У літописі Нестора під 980 р. зазначається, що Володимир Великий після вокняжіння в Києві звів пантеон язичницьких богів: «І поставив князь кумирів на пагорбі за теремним двором: дерев'яного Перуна із сріблою головою та золотими вусами, далі Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла і богиню Мокош. І приносили їм жертви, називаючи їх богами».[1.5; 31] Також літопис повідомляє, що руси, заключаючи договори, клялись Перуном і Волосом: «…цар Леон і Олександр заключили мир з Олегом, зобов'язуючись платити данину і хрест, а Олега з мужами його водили до клятви по закону руському, і клялися ті своєю зброєю і Перуном, їх богом, і Волосом, богом скота, і затвердили мир».[1.5; 28 - 29] Нині наведений пантеон зветься Володимирським.

Язичницькі боги згадуються і у «Слово о полку Игоря»: «…Так бы пришлось внуку Велеса воспеть песнь Игорю. <…> …Тогда, при Олеге Гориславиче, засевалось и проростало усобицами, погибало достояние Даждьбога внука. <…> …Вот ветры, внуки Стрибога, веют с моря стрелами на храбрые полки Игоревы». [1.5; 79, 82 - 83]

В договорі, заключному Святославом в 971р., додається текст клятви, яку руси дали при ратифікації договору. В ній говориться, що той, хто не буде дотримуватися договору, буде проклят Перуном і Велесом, богом скота, стане жовтим, як золото на його прикрасах, і буде знищений власною же зброєю.

Відомі чисельні документальні підтвердження існування слав'янських храмів і статуй язичницьких богів. Навіть після прийняття християнства на скульптурах і рельєфах, відображаючих фігуру Христа або святих, продовжують віддзеркалюватися язичницькі традиції.

Тривалий час дослідники вважали, що Збручський ідол є єдиним відображення дохристиянських святих, які дійшли до нашого часу. [див. дод. 3] За свідченнями Рибакова - «Триярусна композиція зображень на ній відповідає уявленням слов'ян про три сфери: небо, землю й підземний світ. У верхньому ярусі («небо») розташовані боги (можливо, Мокош, Перун та інші), в середньому («земля») - чоловіки й жінки в колі, а також дитинка, в нижньому («підземний світ») - бог, що стоїть навколішках і підтримує землю, людей. Зміст зображень на Збруцькому ідолі свідчить про формування в надрах язичества ідеї єдинобожжя».[2.15; 230 - 232]

Однак в наш час відомі чисельні аналогічні статуї. «Можливо, різні відображення богів, які виготовляли на протязі всіх етапів ранньої історії слов'ян, сходять ще до протоіндоєвропейським кам'яним стелам, які відносяться до третього і початку другого тисячоліття до н.е.».[2.4; 193] Кам'яні статуї відображають богів з однією, трьома або чотирма головами, звичайно вони тримають у руках ріг для пиття, носять головний убір конічної форми. Іноді на статуях вирізаються відображення коней або символи сонця. [див. дод. 4]

Історик, сучасний дослідник слов'ян В.І Яровий зазначає: «До VI ст. у слов'ян сформувався пантеон богів і низка місцевих пантеонів. Навіть більше, вони вже наблизилися до монотеїзму, до віри у верховного (не християнського) Бога.[2.22; 63] Про це свідчить Прокопій Кесарійський (VI ст., праця - «Історія»; в ній дані про життя слов'ян містяться в описі воєн Візантії з остготами): «Єдиного бога, громовержця, визнають вони владикою всього всесвіту і в жертву йому приносять биків і всякого роду священних тварин. Долі вони зовсім не знають і не приписують їй ніякого впливу на людей. Коли їм загрожує смерть, під час хвороби чи війни, вони дають обітницю, що коли врятуються від смерті, то негайно принесуть за врятування життя жертву богу, - і коли небезпека минула, приносять жертву і вважають, що цим купили своє врятування».[1.3; 45] Убиту тварину з'їдали під час загальної трапези, щоб сила божества перейшла до всіх, оскільки під час церемонії тварина наповнювалась силою свого творця.

Святий Тихон Задонський, православний єпископ XVIII ст. з Воронежа, в спеціальному слові осудив язичницькі свята і «сатанинські ігри», присвячені «стародавньому ідолу» Ярилі, які звичайно відбувались з середи до неділі на восьмий день після пасхальної неділі, тобто яка слідує за Тріїцею. «До 1673 р. у воронежських «ігрищах» приймала участь босонога людина в квіточному віночку, який ніс колокольчики. Його обличчя було розмальоване в червоний і білий колір. У білоруському фольклорі зберігся образ Яріли - їдучого на коні босоногого наїзника, вдягненого у білий плащ. На голові у нього був вінок з диких квітів, в лівій руці він тримав пучок пшеничного колосся». [2.4; 198]

Язичництво - це не просто релігія, це - світогляд, цілісна система уявлень про світ і місце людини в ньому. Хоча, цей термін й досі погано визначений і як каже Б. Рибаков: «Нет более туманного и неопределенного термина, чем язычество; возникнув в церковной среде, он первоночально означал все дохристианское и нехристианское и годовой цикл славянских аграрних обрядов, и шаманство сибирских охотников, и ведическая гимнография Индии».[2.16; 3] Боги уособлювали явища природи й космос, а з часом - і суспільні процеси. «Є всі підстави вважати, що наприкінці I тис. слов'янське язичництво становило собою досить складну систему уявлень, міфологічних образів, котрі мали глибокі первісні коріння й до цього часу пройшли шлях різних перевтілень від мисливських небесних тварин, землеробських богинь родючості до патріархальних і воєнно-дружинних культів Перуна і Сварога». [2.22; 338]

Пантеон язичницьких богів формувався на основі матеріалістичних уявлень, підкреслює зв'язок людини з навколишнім середовищем. В різних слов'янських племенах по-різному ставилися до богів, когось шанували більше, а когось менше, але приблизну схему пантеону богів можна надати. Так, на першому місці стояв Вседержитель, узагальнюючий Бог, він же Батько природи і владика світу, волею якого утримується все і здійснюється управління долею всього і всіх. За свідченням літописців Прокопія Кесарійського, Гельмонда і біографа Оттона, стародавні слов'яни вірили в єдиного бога, називаючи його верховним, небесним богом, богом богів. У Нестора також бачимо, що слов'яни руські мали поняття про найвищу істоту, що звалась богом чи Вседержителем, і відрізняли його від бога Перуна та інших другорядних богів: у договорі Ігоря клянуться русини - «И елико ихъ есть не хрещено, да не имуть помощи ни от Бога, ни от Перуна…» [1.7; 88] Якщо розглянути уривок з «Синопсиса» де описуються поганські боги бачимо, що найшановнішим був бог - Перун: «Найперше поставили найголовнішого кумира, іменем Перуна, бога грому, блискавки і хмар дощових, на пригірку високому над Буричовим потоком, подобою людською; тулуб його був із дерева майстерно висічений, голову мав вилиту із срібла, вуха золоті, ноги залізні, а в руках держав камінь, подібний до блискавки палаючої, рубінами і карбункулом прикрашений; а перед ним огонь завжди горів. А якщо з недбальства жрецького приключалося вогню згаснути, то того жреця, як ворога бога свого, смертю карали». [1.9; 155] Дещо інше повідомляє нам «Велесова книга»: «И вот начните, во-первых, - главу пред Триглавом склоните!» - так мы начинали, великую славу ему воспевали, Сварога - Деда богов восхваляли, что ожидает нас. Сварог - старший бог Рода Божьего и Роду всему - вечно бьющий родник…». [1.1; 7] Однак сучасні дослідники, зокрема народознавець Галина Лозко у своїй книзі «Коло Свароже: відродження традицій» стверджує: «Творцем Всесвіту, Богом над богами усі слов'яни завжди вважали Рода. За уявленнями наших Предків, він живе у Сварзі - найвищому небі, їздить на хмарах, посилає життя людям, звірам, птахам, дарує дощ на посіви жита, дає людині долю. Род - один із Богів, який залишався в пам'яті народу найдовше, - його статуї, заховані в хащах, у високих горах від християнських фанатиків, вшановувалися вже не багатьма вірними язичниками аж до XIX ст.»[2.9; 30] З цим погоджується і Б.О. Рибаков, на основі аналізу багатьох джерел: «Род - найвсеосяжніша постать у пантеоні слов'ян. Його співставляють з єгипетським Озирисом, і з Христом. Але найцікавіше те, що Род за своїм значенням наближується до західнослов'янського бога Святовита. Святовит - покровитель урожаю, родючості, «бог богів» - володар над іншими богами. Для східних слов'ян таким богом був Род. Його кам'яна статуя, аналогічна Святовиту, знайдена на р. Збруч (Збруцький ідол»). [2.15; 233 - 234] Мирослав Попович висловив свою думку щодо «Збруцького ідола», заперечуючи твердження інших вчених: «Головне полягає в тому, що шукати, де хто зображений, не має звичайного сенсу. «Збруцький ідол» не є скульптурним портретом ані Світовита, як це думали його перші коментатори, ані Рода, як переконує Б.О. Рибаков, ані когось іншого. Це суперечило б характеру язичництва, яке мислило за принципами схожості і причетності. Бог єдиний в тому розумінні, що він ніби дерево, бо всякий порядок виділяє верх, середину і низ; ніби стовп з чотирма сторонами; ніби гора - все це і є ідеал порядку. Кожен бог - радше певна сила чи сукупність функцій, тому його можна змальовувати по-різному, навіть уподібнюючи якійсь незвичайній людині. Багатобожжя означає терпимість до різних богів, здатність поклонятись кожному з них по-своєму, адже кожен бог по-своєму небезпечний і по-своєму корисний».[2.14; 47] Також оригінальну думку з цього приводу висловив вчений С.О. Токарєв: «Давні слов'яни ніколи не мали політичних або економічних об'єднань, а відтак не могли мати і спільних богів та спільні культи; кожне плем'я - а можливо, й рід - поклонялося своїм богам. Разом з тим Токарєв припускає, що деякі з племінних богів могли набути ширшої популярності і стати міжплемінними».[2.19; 69] Ми цілком погоджуємося з цією думкою, оскільки знайшли цьому багато джерельних підтверджень, наведених нами вище. Безсумнівно, існували боги, яких шанували практично всі слов'янські племена - Перун і Велес.