Християнство у перші століття існування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Розділ 1. Християнство у перші століття існування

1.1 Релігійні настрої та пошуки в римському суспільстві

1.2 Виникнення та поширення християнства

1.3 Джерела з історії християнства

Розділ 2. Взаємовідносини римської влади з християнською церквою

2.1 Гоніння І - ІІ ст

2.2 Гоніння ІІІ - початку IV ст.

2.3 Християнсько-язичницька полеміка

Розділ 3. Проголошення християнства державною релігією Риму

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Додатки

ВСТУП

Актуальність теми дослідження

Християнство і понині залишається найпоширенішою релігією світу. На 2000 р. її прихильниками були 2 млрд. жителів планети, що складало майже третину всього населення Землі. Становлення християнства тісно пов'язане з історією Римської імперії. Виникнення майбутньої світової релігії відбувалось у період становлення у Римі нової системи правління - принципату. Формування християнського канону (перша третина ІІ ст. н.е.) - співпало у часі з утвердженням бюрократично-правової космополітичної держави, у якій розчинились поліси. Взаємовідносини між християнством, з його неполісною ідеологією, та імператорською владою є одним з найбільш важливих моментів для розуміння суті внутрішньої політики Риму у І - ІІІ ст. н.е. Разом з тим, саме реалії існування у межах Римської імперії, де релігійне життя було не приватною, а державною справою, перетворили християнство на феномен світової культури.

Проблема взаємин християнства і Римської держави привертає значну увагу дослідників, як у контексті історії Стародавнього Риму, так і історії християнської Церкви. Висловлюються різні думки з приводу причин конфлікту між християнством та римською державою. Публікуються документи для вивчення історії раннього християнства. Складність проблеми зумовлює актуальність подальшого вивчення різних аспектів даного питання.

Стан дослідження проблеми

Другою зі світових релігій за часом виникнення було християнство, історія якого найтіснішим чином переплелася з історією народів перш за все Європи. Тому історія його походження та розвитку хвилювала і хвилює дослідників, у таборі яких чітко вирізнилися, починаючи з XIX ст., два протилежних напрямки, причому незалежно від віросповідань:

1. Традиційно-богословський (християнство створено боголюдиною Ісусом Христом на початку І ст. н.е., передано його учням-апостолам, які зробили його надбанням людства). Представники: Ю. Вельгаузен, А. Гарнак, Р. Ейслер.

2. Антиклерикальний (заперечували навіть історичність Христа, а його образ вважали синтезом рис давньосхідних богів - Озіріса, Мітри, Діоніса тощо. Тому в християнстві не вбачали нічого оригінального). Представники: Б. Бауер, Д. Робертсон.

У межах цих різко протилежних напрямків існував й існує цілий ряд проміжних, побіжних, обґрунтованих і необґрунтованих теорій.

Серед представників марксистської школи в СРСР історичність Ісуса Христа визнавали С.С. Аверинцев, А.Ч. Козаржевський, І.С. Свенцицкая; міфологічність образу Ісуса обстоювали А.Б. Рановіч, С.І. Ковальов, Г.М. Лівшиц. З сучасних українських дослідників проблематики взаємин Римської держави з християнством відзначимо праці львівського дослідника О. Петречка та чернівецького - В. Ореховського.

Джерельну основу дослідження склали хрестоматії з історії Стародавнього світу 1955 р., 1974 р. та хрестоматія з історії Стародавнього Риму 1987 р., а також підручники та навчальні посібники з історії християнської церкви, історії світової культури тощо.

Об'єктом дослідження є християнство як складний історичний та релігійний феномен, дослідження якого включає в себе вивчення передумов появи, особливостей становлення й розвитку, організаційного та ідеологічного оформлення, взаємовідносин з римською владою та античним суспільством та впливу на подальший історичний процес.

Предметом дослідження є вивчення раннього християнства в системі державно-правових відносин Римської імперії І - поч. IV ст. н.е.

Метою даної роботи є аналіз взаємин між християнством та римською державою і суспільством у І - на початку IV ст. н.е. Для реалізації мети дослідження нами було окреслено коло завдань:

· проаналізувати соціально-економічні, суспільні та релігійно-філософські передумови виникнення християнства;

· визначити особливості поширення християнства;

· проаналізувати стан джерельної бази ранньохристиянської історії;

· охарактеризувати взаємовідносини християн з державною владою;

· дослідити реакцію античного суспільства на християнство;

· визначити особливості проголошення християнства державною релігією Риму.

Під час виконання дослідження нами використано наукові методи і способи вирішення поставлених завдань: аналіз теоретичного матеріалу з наукових праць, синтез та узагальнення здобутих наукових фактів, індукція, історіографічний метод. Хронологічні рамки дослідження: I - IV ст. н.е., тобто період ранньої історії християнства.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що дана робота є спробою синтезованого розгляду історичного феномену християнства задля оцінки та узгодження різноманітних наукових гіпотез та парадигм.

Апробація дослідження:

· звітна наукова конференція викладацько-студентського складу РДГУ ( 10-11 березня 2011 р.), тема доповіді: « Релігійні настрої та пошуки в Римській імперії I-II ст. н.е. », секція " Цивілізаційний процес в історії людства ".

· звітна наукова конференція викладацько-студентського складу РДГУ ( 21-22 лютого 2012 р.), тема доповіді: « Християнство в системі державно-правових відносин Римської імперії I-IV ст. н.е. », секція " Цивілізаційний процес людства ".

Практичне значення дипломної роботи полягає в тому, що її основні положення та висновки можна використовувати вчителям, студентам та учням при вивченні історії Стародавнього Риму та курсу релігієзнавства.

Структура роботи зумовлена логікою дослідження, що випливає з її мети й основних завдань. Дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів ( шести підрозділів ), висновків, списку використаних джерел та літератури, що включає 78 позицій, та додатків.

РОЗДІЛ 1. ХРИСТИЯНСТВО У ПЕРШІ СТОЛІТТЯ ІСНУВАННЯ

1.1 Релігійні настрої та пошуки в римському суспільстві

Усі імператори, починаючи з Октавіана Августа (29 р до н.е. - 14 р н.е.), найважливішим засобом зміцнення своєї влади вважали підтримання давньоримської релігії. Цим пояснюється той факт, що разом з іншими титулами вони завжди носили звання верховного жерця міста Риму та Римської імперії. Імператори завжди слідкували за дотриманням культу богів, шанованих у Римі та провінціях, за станом храмів, встановлювали календар релігійних свят, щедро виділяли кошти на утримання жреців. Як верховні жреці вони особисто приймали участь в багатьох релігійних церемоніях, що були обов'язковими для римських громадян.

Важливою складовою римської релігії став культ царських ( правлячих) осіб ( воєначальників, імператорів, сенаторів ). Божественні почесті, що ними вшановували померлих, стирали різницю між людиною та божеством. Процес обожнення набував певних сталих юридичних норм. Його запроваджували після смерті цезаря ( правителя ) ухвалою сенату. Даний процес отримав назву консекрації. Консекрований цезар діставав титул divus (божественний), на його честь споруджувалися храми, організовувався жрецький апарат. Йому могли також надавати імена й атрибути вже існуючих богів. Тому зустрічаються імператори, зображені у вигляді Юпітера, Геркулеса, Марса, Аполлона, а імператриць - у вигляді Юнони, Венери, Вести. Першим з політичних діячів, що був удостоєний такої честі, став Юлій Цезар ( 100 - 44 рр. до н.е. ), якому ще за життя почали ставити статуї в храмах. В його особі вбачали нащадка Венери й розповідали, ніби його смерть провістили дивні знамення. З чорних хмар лунали хлипкі звуки сурм та військових рогів, сонце поблідло, серед зірок з'явилися якісь лики, йшов кривавий дощ і місяць налився кров'ю, а із священних гаїв чулися грізні вигуки. Ніхто не сумнівався, що то душа Юлія Цезаря іде в небо, щоб відтоді жити серед богів.

У пізньореспубліканський період римське суспільство охопила своєрідна манія обожнення. Кожен політичний чи військовий діяч, що мав певний вплив та владу вимагав божественних шанувань. Найвигадливішим у цьому плані став Марк Антоній ( бл. 83 р . до н.е. - 30 р до н.е.), суперник Октавіана. Діставши владу над східними провінціями, він більше думав про те, як зробити своє життя приємним, аніж про державні справи. Марк Антоній оточив себе флейтистами, арфістами, азійськими комедіантами і всюди подорожував з ними. Найбільше він полюбляв, коли його називали Бахусом, і вважав себе новим втіленням цього веселого бога. До Ефесу він в'їхав у супроводі жінок, наряджених вакханками, і юнаків, перевдягнених силенами й сатирами. По всьому місту лунали звуки флейт, сірінг та вигуки на честь нового доброго бога. На зустріч Марку Антонієві виїхала в Сицилію цариця Єгипту Клеопатра. По річці Кідн пливла її позолочена галера з пурпуровими вітрилами; посріблені весла рухалися в такт звукам флейт, музика яких зливалася із звуками лір та сопілок. Цариця, перевдягнена Афродітою, спочивала на ложі під гаптованим золотом балдахіном; хлопчики, які зображали амурів, обмахували її віялами, вродливі рабині, вбрані нереїдами й харитами, сиділи біля стерна і корабельних канатів. Юрми людей йшли дорогою по березі, вигукуючи: нова Афродіта їде на зустріч з новим Діонісом.

Остаточно утвердив культ правителів ( цезарів ) засновник Римської імперії Октавіан Август. Намагаючись не образити почуття римського народу введенням східних форм деспотизму, він діяв дуже обережно, відсуваючи на другий план власну особу і оточуючи почестями свого названого батька, Юлія Цезаря. Завдяки обожненню Цезаря і розширенню культу Венери, яку вважали праматір'ю Юліїв, увесь цей рід був опромінений ореолом божественності. Довкола нього почали створюватись легенди. Розповідали, наприклад, що одного разу Лівія, невдовзі після шлюбу з Октавіаном, їхала до своєї приміської вілли, до неї злетів орел і опустив їй на коліна білу курку, яка тримала в дзьобі лаврову гілку. Ця курка вивела так багато курчат, що з того часу віллу Лівії почали називати курячою, а з посадженої лаврової гілки виріс цілий гай - з нього цезарі брали гілки, щоб прикрасити свої тріумфи. Кожен імператор саджав у тому гаю своє дерево і люди помітили, що в день його смерті дерево засихало. А коли помер імператор Нерон, останній з династії Юліїв - Клавдіїв, засох увесь гай, всі кури подохли, а в храм, що стояв в гаю, вдарила блискавка; статуї імператорів попадали, розбившись на друзки, і з рук самого Октавіана Августа впав золотий скіпетр.

Після Октавіана Августа консекрації був підданий імператор Клавдій ( 41 - 54 рр. н.е. ). А імператор Веспасіан Тит Флавій ( 69 - 79 рр. н.е. ) відкрив собою безперервну серію обожнюваних монархів, їхній культ особливо виявився живучим у різних провінціях імперії, де особа володаря символізувала могутність Риму. Культ Веспасіана поєднувався з культом богині Роми - опікунки Вічного міста.

Поступово і в самому Римі, під впливом східних уявлень, звикли вважати живого імператора богом. Йому надавали титул „ dominus et deus” ( господар та бог ) і падали перед ним на коліна. Таке ставлення існувало тривалий час і навіть в часи християнських імператорів, їм теж давали імена „божественний” чи „святий” або й „вічний”. А після смерті сенат консекрував їх спеціальною постановою у справжніх богів. Християнський імператор Костянтин мав храми на свою честь, як і язичник Марк Аврелій.

У II ст. н.е. ще один смертний став богом. Імператор Адріан ( 117-138 рр. н.е. ), подорожуючи по Греції, зустрів вісімнадцятирічного юнака незвичайної вроди на ім'я Антіной і взяв його до свого двору. Антіной був родом з Віфінії, але предки його прийшли туди з Аркадії, уславленої поетами країни пастухів. Антіной став нерозлучним супутником Адріана. Придворні інтриги не зачепили його, оскільки всі бачили, що Антіной не займається політикою. У ньому було скільки привабливості, що ним захоплювалися всі. Антіной брав участь у всіх подорожах імператора: по Малій Азії, Сирії, Єгипті та Палестині. Це був останній етап його життєвих мандрів. Невдовзі він помер з любові до імператора. Коли Антіною сповістили про швидку смерть його друга, він вирішив віддати себе богам замість Адріана, як легендарна Алкеста. Антіной виплив човном на зелені води Нілу й втопився. В імперському дворі запанувала глибока жалоба. Адріан оголосив, що Антіной не вмер, а повернувся до богів, від яких походив. З того часу йому почали будувати храми, називати на його честь міста, біля статуй прекрасного юнака палили жертовні кадила.

Безпосередньо пов'язане з формуванням культу імператора вшанування Генія Августа, Лаврів Августа та Numen Augusti ( божественної сили Августа ). Державний культ Генія чинного імператора виходив зі сприйняття імператора як paterfamilias римського державного домогосподарства. Культ головних богів римського пантеону мав офіційний характер, він значною мірою був чужим запитам та переживанням нижчих верств римського суспільства. Звертаючись до лаврів, божественної сили та генія імператора, людина сподівалася на розраду, якої не могла отримати під час офіційних церемоній. Після обожнення померлого імператора по всій імперії здійснювалися посвяти на його честь. Для вшанування культу Августа було утворено sodales Augustales. Посмертні статуї встановлюються усім обожненим імператорам. Ймовірно цей процес регламентувався. Майже всі такі статуї були встановлені у перші п'ять років після обожнення. Неповага до культу імператора суворо каралась.

При формуванні зв'язку між Римом та провінціями імператорський культ був ефективнішим за культи традиційних богів. Не існувало іншого культу, який би об'єднав усю імперію, її західні та східні провінції. Більше того, іноді неможливо було визначити єдиний культ для провінції. Лише культ імператора, у якому часто поєднувалося поклоніння Ромі, померлим та живому правителю, сприймався усім населенням, за винятком юдеїв та християн. При усіх відмінностях у західних та східних провінціях, культ еволюціонує до визнання чинного імператора богом за життя. Даний культ ідеологічно обѓрунтовував панування Риму над імперією та панування імператора над підданими. Римляни отримали релігійне обґрунтування права імператора стояти над суспільством. Римське суспільство приймало божественну природу імператора, всупереч факту його народження від смертної жінки та смертності його самого. У подальшому це створить передумови для визнання християнства [10, с. 68].

Проте вже в І ст. до н.е. у середовищі римської аристократії формується скептичне ставлення до наївних уявлень предків про богів та героїв. Виконання релігійних церемоній, зокрема різноманітні форми гадань, вважались позбавленою сенсу формальністю.

Не змінило ситуацію й встановлення нових культів - вшанування «генія» імператорів, які після смерті оголошувалися «божественними», а також культ вшанування богині Роми, як божественної покровительки усієї Римської імперії. Схоже ставлення до релігії відображено в поемі Сенеки «Апоколокінтозіс», у якій висміювалось оголошення «божественним» імператора Клавдія [23,с. 508]. Імператор Веспасіан, передчуваючи наближення смерті, часто жартував: „Я відчуваю, як уже стаю богом”. З І ст. н.е. аристократія все більше схилялась до релігійного скептицизму та стоїцизму Сенеки, Епікета та Марка Аврелія. Згідно цього філософського вчення, світ є прекрасним та незмінним, а окремі прояви зла, подібно до тіней на картинах художників, не в змозі змінити його позитивних рис. Тому справжній мудрець повинен виробити в собі спокійне ставлення до всього, що оточує, не повинен прив'язуватися до зовнішніх благ та засмучуватись через нещастя. Згідно вчення стоїків, щастя полягало у спокої духу, усвідомленні виконаного обов'язку перед природою та суспільством.

Таке філософське вчення як найліпше підходило рабовласникам Римської імперії, оскільки воно закликало до терпіння рабів і плебс, а наявність панів над ними пояснювало як щось природне та непорушне.

Неважко здогадатися, що таке світосприйняття не влаштовувало нікого, крім аристократії. Серед міського та сільського плебсу Італії і, особливо, провінцій користувались популярністю проповідники-кініки. Це були обірвані, довговолосі, бородаті вчителі кінічної філософії, які з сумкою для подаянь мандрували містами й селищами та виступали з викривальними промовами проти знаті. Кініки вчили, що багатство й знатність не дають людині щастя, а щасливим по-справжньому є той, хто зведе до мінімуму свої потреби, відмовившись від усіх задоволень та радощів життя [23, с. 509]. І хоча пропаганда аскетичного способу життя підтримувалася знаттю, але нападки на неї з боку кініків викликали відверте невдоволення, що ще більше посилювало симпатії до філософів-кініків з боку плебеїв.

Більшого поширення серед народів імперії отримали культи богів-рятівників, які, здолавши смерть, самі обіцяли віруючим безсмертя в загробному світі. У людей, котрі жили у бідності та не мали жодної можливості досягти кращого матеріального становища в земному житті, вселялась надія на загробне життя безсмертної душі, на справедливий суд, коли злі отримають покарання, а ті, що невинно страждали - вічне блаженство. У різних провінціях імперії, особливо в її східній частині, ще в елліністичну епоху виникла віра в божественних рятівників, котрі, прийшовши на землю, знищать зло та несправедливість і принесуть людям щастя [23, с. 509].

Існували в ті часи й культи богів-страждальців, котрі помирали та знову воскресали. Таким був Діоніс в Греції, Озіріс у Єгипті, Аттіс в центральних областях Малої Азії, Адоніс у Фінікії. Поряд з цими богами вшановувалися й їхні божественні дружини, котрі вважалися покровительками родючості та материнства - єгипетська Ізіда, «Велика Матір» Кібелла, фінікійська Астарта. В основі цих вірувань містилося обожнення вмираючої на зиму та воскреслої весною рослинності, а також обожнювання зерна. Яке кидають у землю весною і воно відроджується у вигляді нової рослини. Обожнювалося й сонце, що вмирає ввечері для того, щоб знову відродитися вранці. Поступово культи вмираючих та воскреслих богів трансформувались в релігійні культи, що обіцяли вічне загробне життя.

Обрядовий бік цих культів знаходився в повній відповідності з їхнім містичним культом. Культи мали утаємничений характер і були доступними лише «посвяченим». Богослужіння були театралізованими з метою сильнішого впливу на його учасників (музика, чергування світла і темряви), які доводили себе до екстазу (постом, карколомними танцями тощо). У порівнянні із сухою римською релігією ці емоційні східні культи мали величезну притягальну силу і давали релігійний дурман.

Після східних походів Гнея Помпея був запозичений культ іранського божества Мітри, а в перші роки правління Августа усе більшого поширення в західних провінціях імперії набуває культ Ізіди, Озіріса та Серапіса. Їм вклонялися, вважаючи ці божества верховними, а у низці випадків просто єдиним богом, який царює над природою та людьми. Певний час ці єгипетські культи знаходилися під забороною, однак вже Калігула побудував храм Ісіди на Марсовому полі, а в ІІ ст. н.е. єгипетські культи отримали широке розповсюдження на всьому римському Заході. Шанувальники Ізіди і Серапіса зустрічалися в різних італійських містах, особливо приморських. Ісіда вважалася покровителькою мореплавства, і серед моряків було багато прихильників єгипетських культів. Поширеним культ Ізіди був і серед жінок. Святкування проходили два рази на рік: навесні святкували урочисте освячення корабля богині Ізіди, а восени свято присвячувалося спогадам про те, як богині шукали тіло її чоловіка Озіріса, вбитого злим Сетом. Сумне богослужіння переходило в радісне й урочисте у момент знаходження спокою Озіріса і його воскресіння. На чолі общини стояв великий штат жреців, поділений за різними ступенями. Крім того, окремі вибрані члени общини допускалися до особливих таємних посвят, які ще більше принаджували віруючих.

Згідно вірувань шанувальників Мітри, цей бог, породжений скелею, був захисником справедливості, світла, воїном верховного божества Ормузда, котрий послав його на землю.

Постійно ведучи боротьбу з темними силами зла, очолювані злим божеством Аріманом, Мітра вбив уособлення зла - величезного темного бика, з крові та мозку якого він створив корисні для людей рослини й тварин. Після цих подвигів Мітра вознісся на небо, де продовжує боротьбу зі злом. Однак, наприкінці існування земного світу, Мітра знову спуститься на землю, знищить вогнем злий людей, а добрим, котрі вірують у нього, дасть напій безсмертя [23, с. 510].

Щоб заслужити благовоління Мітри, його шанувальники омивались чистою водою, їли священний хліб та вино й урочисто святкували день народження бога 25 грудня. Для богослужінь Мітри існував особливий мітреум, який влаштовувався в печері чи підземному приміщені. Посвяченням передувала підготовка, що полягала в пості і самобичуванні. Молитовні споруди на честь Мітри із зображенням його подвигу (Мітра убиває бика) були розкидані по всій Римській імперії. Головними шанувальниками Мітри були воїни, раби та вільновідпущеники.

Спочатку у Східній частині імперії, а з І ст. н.е. і Італії та навіть в самому Римі набув поширення культ іудейського бога Яхве. В елліністичну епоху поселення іудейських ремісників, купців, воїнів з'явились в багатьох містах Сирії, Малої Азії та Греції. Чисельне іудейське населення поза Іудеєю отримало назву діаспори (з грец. «розсіяння»). Та де б не проживали вихідці з Іудеї, вони продовжували вшановувати бога Яхве як єдине божество.

Задовго до початку нашої ери в Іудеї було створена багата релігійна література, яку Єрусалимські жреці називали другою Торою (законом) або Священним Писанням. У ньому йшлося про створення богом Яхве Всесвіту, Землі, рослинного й тваринного світу та перших людей - Адама та Єви, а також були епічні сказання про предків та стародавніх вождів, літописні зводи та лірика, пророцькі твори, що провіщали визволення за допомогою посланого Яхве вождя-рятівника - месії, який не лише звільнить народ Яхве від чужоземного рабства, а й зробить його першим народом землі.

Історія іудеїв - одна з найцікавіших сторінок античності. Перше єврейське царство (Давній Ізраїль) створив близько Х ст. до н.е. цар Давид і його син Соломон у Палестині. За часів Соломона було збудовано храм на честь єврейського бога Яхве, що впродовж багатьох століть служив центром політичного і релігійного єднання єврейства. По смерті Соломона царство розділилося на дві частини - Північну (Ізраїль) і Південну (Іудею). Постійна ворожнеча між ними ослабила край і полегшила перемогу ворогам. У 722 р. до н.е. Ізраїль завоював ассирійський цар Салманасар V, а в 586 р. царем Нововавилонської держави Навуходоносором II було підкорено Іудею, який частину євреїв пересилив до Вавилону, а на інших - наклав данину.

У свідомості єврейського народу вавилонський полон залишив глибокий слід, породивши, з одного боку, почуття глибокої скорботи за втраченою самостійністю, а з іншого - надії на прихід Месії, який принесе відродження і створить нове, краще царство.

Особливо віра в появу месії посилилась в епоху, коли Іудея опинилась під владою елліністичних правителів, спочатку Птолемея, а наприкінці ІІІ ст. до н.е. Селевкідів.

З 167 р. до н.е. Іудеєю правили первосвященики з дому Хасмонеїв разом з радою жреців Єрусалимського храму Яхве (синедріон). Вони спиралися на чисельних служителів храму - левітів та вчителів закону - знавців та тлумачів священної літератури [50; 68].

В І ст. до н.е. в Іудеї йшла жорстока міжусобна боротьба й іудейські правителі звернулися до Гнея Помпея з проханням про допомогу. Тоді ж римські війська вторглись у Палестину, захопили Єрусалим та перетворили Іудею на залежну країну. Римляни обмежилися призначенням в Іудеї правителями своїх ставлеників, зберігши існування синедріону та верховних жреців храму Яхве. Жрецям дозволили розпоряджатися у питаннях релігійного життя та внутрішнього управління. Першим ставлеником Риму став уродженець сусідньої з Іудеєю області - Ідумеї - цар Ірод, прозваний Великим, (37 - 4 рр. до н.е.), який управляв країною під контролем римського легата Сирії й особливого уповноваженого (прокуратора Іудеї) в часи правління Августа [23, с. 512; 53].

Таким чином, народ Іудеї зазнавав подвійного гніту - як римських намісників, так і власних жреців, які жили в постійній міжусобній боротьбі за владу. Жреці та вчителі закону не ототожнювали себе з іншим населенням країни та називали населення амхаарцями (народ землі). У свою чергу іудейський плебс ненавидів законовчителів, яких називав фарисеями. Таким чином, поступово в Іудеї склались три релігійно-політичні угрупування: вище жрецтво, з котрого комплектувався синедріон та обирались, за згодою римлян, верховні жреці Єрусалимського храму - первосвященики, яких називали саддукеями; нижче жрецтво - вчителі й тлумачі закону, які вимагали достеменного виконання усіх релігійних правил, обрядів та церемоній - фарисеї; сектанти, котрі мешкали в особливих поселеннях та в пустельних місцевостях і займали опозиційну щодо знаті та фарисеїв позицію - єсеї (релігійна секта, що виникла в Іудеї у ІІ ст. до н.е.). Про життя та звичаї єсеїв писав Йосиф Флавій: «…вони визнають безсмертя душі та вважають прагнення до справедливості найвищою метою… це найкращі люди, які цілком віддані землеробській праці… майно у них спільне і багатий користується у них не більшим, ніж бідняк… Вони не мають ні дружин, ні рабів… Живучи самі по собі, вони прислужують один одному, для відання доходами та плодами землі вони за допомогою голосування обирають найбільш достойних осіб… останні повинні піклуватися про доставку хліба та інших припасів…» [ 20, с. 202 - 210].

Наприкінці 40-х рр. ХХ ст. археологи знайшли залишки поселення есеїв неподалік від північного берега Мертвого моря. Знайдені речові пам'ятки повністю підтвердили розповідь Йосифа Флавія про побут есеїв. Крім того, у печерах було виявлено багато стародавніх рукописів, які згодом були названі «кумранськими рукописами» (за назвою пересихаючої ріки Ваді-Кумран). У цих книгах, крім біблійних творів, містяться різноманітні повчання та тлумачення (коментарії) книг стародавніх пророків, а також алегоричні твори, які закликали віруючих до боротьби з ворогами. До таких творів належить трактат «Про війну синів світла з синами темряви». Було знайдено також й устав общини есеїв [23, с. 513].

Крім есеїв, серед іудеїв Палестини та інших провінцій Східного Середземномор'я існували інші секти - назареї і терапевти. Вони, подібно до есеїв, зберігали віру в бога Яхве, але не визнавали офіційних обрядів, встановлених єрусалимськими жрецями [23, с. 513].

Представниками радикального напрямку, що виник у перші роки н.е., були зелоти (або арамейською - канаїти) - «ревнителі» - партія войовничих месіанітів, котрі заперечували будь-яку владу над народом Божим, крім влади самого Бога. Зелоти закликали до збройної боротьби проти Риму. Найрадикальніші з них - сиккарії («кинджальники») - влаштовували терористичні акти [20, с. 228 - 229].

Серед іудейських сектантів, особливо тих, котрі жили за межами Палестини, широкої популярності набули ідеї філософа Філона Александрійського (20 р. до н.е. - 54 р. н.е.). У своїх творах Філон прагнув до еклектичного поєднання ідей грецької філософії (стоїцизму, ідеалізму Платона та піфагорейства) з іудейськими релігійними догмами, а також до алегоричного тлумачення деяких грецьким міфів та книг Біблії.

Згідно вчення Філона, початком світу та оточуючої людину дійсності є «Сущий» (бог Яхве) - недоступний людському пізнанню і такий, який володіє мудрістю й всемогутністю. Він - творець оточуючого матеріального світу, котрий існує та розвивається згідно його волі. Бог наповнює світ та підтримує зв'язок з ним, посилаючи в нього своїх безтілесних вісників (ангелів). Найвищим з цих посланців «Сущого» є Логос (Божественне Слово), який і є Син Божий. Говорячи про людину, Філон протиставляв безсмертну душу, що міститься у тілі, самому фізичному тілу. Згідно його вчення, душа діяльна, а матерія тіла бездіяльна й незмінна. У тілі зосереджено все найгірше, що тягне людину до грубого, матеріального світу, а в душі все найкраще, що допомагає людині наблизитися до «Сущого» шляхом доведення своєї віри до екстазу [23, с. 513 - 514]. Філон проповідував наслідування божеству шляхом аскетизму, зречення всього мирського, покаяння й духовного очищення.

1.2 Виникнення та поширення християнства

У середині І ст. н.е. Римська імперія переживала глибоку політичну кризу, що знайшла відображення у низці повстань в провінціях та громадянській війні 68 - 69 рр. Особливо гостро вона відобразилася на становищі в Іудеї та інших східних провінціях. Тут вибухнуло повстання проти римського панування, яке в 66 р. охопило практично всю країну. Повстанці вигнали та винищили римські загони в Єрусалимі й інших місцевостях Палестини. Вони звернулися за допомогою до іудеїв діаспори, серед котрих були дуже поширені пророцькі твори про близький кінець світу та про прихід месії, який знищить панування злих правителів й встановить тисячолітнє царство Бога в Єрусалимі. Найбільш яскравим твором такого змісту є «Апокаліпсис Іоанна».

Після жорстокої боротьби римським легіонам все ж вдалося зламати спротив іудейських повстанців. Єрусалим було взято штурмом та спалено (70 р.), а повстання - придушено. Поступово згасли осередки спротиву в інших провінціях Римської імперії. Наслідком цього стало те, що багато тисяч іудейських полонених, в тому числі й чисельних сектантів, було продано в рабство. Тисячі інших втікали з Іудеї, рятуючись від переслідувань (73 р.). Більшість біженців оселилося в багатих торгових домах Малої Азії, а також у Греції, Македонії, Італії і навіть самому Римі.

Поразка повстання спричинила серед широких мас населення глибоке розчарування, вони побачили марність надій на появу месії. Збройна боротьба стихла і люди намагались знайти втіху у вірі. Таким чином, було створено сприятливу обстановку для проповідей релігійних вчень.

У цей час у західних провінціях Малої Азії, а також в сусідній з ними Македонії і в Александрії Єгипетській стали виникати серед міського плебсу общини людей, які вірили, що обіцяний Яхве Месія - божий помазаник, грецькою Христос - приходив на землю, але він з'явився не у вигляді переможного вождя, про що мріяли сектанти, а як скромний проповідник, котрий приніс людям духове звільнення. Він закликав до миру, милосердя та всепрощення.

Вивчаючи кумранські рукописи, вчені прийшли до висновку, що перші згадки про подібного проповідника зустрічаються в рукописах есеїв, які були написані ще до повстання 63 - 73 рр. Так, наприклад, в «Коментарях на книгу пророка Хабаккука (Абакума)», знайдених в Кумрані, згадується «учитель справедливості, котрому Бог відкрив таємниці слів його пророків…». Однак «злий жрець» став переслідувати «учителя справедливості» та убив його. Проте «наприкінці днів «учитель справедливості» знову з'явиться й винагородить віруючих, відновить справедливість. Щоправда, в рукописі не згадується ім'я цього проповідника і час, коли він жив. Крім того, серед сектантів були поширені твори про «кінець світу» - апокаліпсиси, коли Божий посланець воскресить усіх померлих та звершить страшний суд над живими й мертвими [23, с. 515].

Цілком можливо, що саме з таких вірувань, а також вчення Філона про Сина Божого, посланого на землю, став складатися культ Божого Сина Ісуса Христа, котрий проповідував в Іудеї в часи принципату імператора Тиберія (30 - 33 рр. н.е.). Разом з тим, слід зазначити, що сучасні дослідження не заперечують історичного існування засновника християнства, оповіді про життя і діяльність якого створювалися значно пізніше його смерті [28, с. 85].

Його ім'я з'явилося у джерелах не одразу. В «Апокаліпсисі» Іоанна згадується лише «агнець Божий», котрий з'явився на землю для суду над живими й мертвими. В іншому найдавнішому християнському творі - «Пастир Єрма», у якому розповідається про видіння автора, мова йде лише про Сина Божого, котрий одночасно є і Духом Святим. Лише у більш пізніх листах (посланнях) апостола Павла називається ім'я Ісуса Христа як засновника нової релігії [23, с. 515 - 516].

Месіанізм був однією з головних основ християнської релігії. Прихильників Христа поєднувала надія на близький прихід Спасителя, крім того, членів ранніх християнських общин згуртовувала ненависть до Риму, вони були переконані, що «велика блудниця» - Рим - скоро буде зруйнований, усі прихильники Риму будуть скинуті й ув'язнені на тисячу років в темниці, а на землі восторжествує Царство Боже на чолі з Христом. Це царство, яке прийде на зміну ненависному Риму, зображалося в найяскравіших фарбах.

Послання з повчаннями створювалися різними проповідниками, котрі переходили від однієї общини до іншої. Вони називалися апостолами. Апостоли виступали на зборах віруючих з проповідями, провіщеннями наближення кінця світу та приходу суворого судді. В одному з найдавніших християнських творів - «Дидахе» («Вчення 12 апостолів») - говориться, що істинний проповідник нової віри не повинен нічого брати у членів общини, крім хліба на дорогу, що йому слід залишатися в общині не більше трьох днів.

Образ месії - Христа - спочатку згадувався лише в загальній формі і тільки пізніше, наприкінці І та на початку ІІ ст. н.е. з'явилися життєписи засновника нової релігії. Ці твори, що містять оповіді про деякі моменти його життя, проповіді про страждання, смерть та воскресіння Христа стали називатися Євангеліями (з грец. - добра звістка). Спочатку їх було більше 10, згодом, в IV ст. керівники християнських релігійних об'єднань оголосили істинними - канонічними (з грец. - порядок, закон) лише чотири з них: Євангелія від Матвія, Марка, Луки та Іоанна. Більшість інших оповідей про життя та діяння Христа - «Висловлювання Христа», «Акти Пілата», «Євангеліє Петра, Фоми, 12 апостолів, Богоматері та інші - були оголошені хибними - апокрифічними [23, с. 516 - 517].

Згідно канонічної версії, що прийнята та дотримується до нашого часу, засновником християнської релігії є Ієгошуа (Ієшуа) (грецька форма імені Ісус), прозваний своїми послідовниками Христом (грецька форма слова «месія») та Спасителем. Народився він в стародавньому, священному для іудеїв місті Віфлеємі наприкінці 30 року принципату Августа (на думку ряду дослідників, насправді цю дату слід віднести до 4 р. до н.е. - Т.К.). За свої проповіді, які закликали до покаяння перед наближенням кінця світу, та різкий осуд саддукеїв й фарисеїв його схопили, судили Синедріоном та розіп'яли за присудом римського намісника Понтія Пілата, у часи правління імператора Тиберія, приблизно, в 30 р. н.е.

З Євангеліями пов'язані «Діяння апостолів» та «Послання». Головним їх автором є апостол Павло, котрий вважається найбільш ревним прихильником та проповідником нової віри [23, с. 519].

Канонічна версія історії раннього християнства подає розвиток перших християнських общин як єдиної релігійної течії, від якої відокремлювались окремі групи тих, хто починав неправильно трактувати вчення Христа та його апостолів - єретиків. Вперше таке висвітлення найдавнішої історії християнських общин було подано в «Церковній історії», яку написав Євсевій Кесарійський в IV ст. Насправді ж ця історія, яку можна відновити за свідченнями античних авторів, не відповідає офіційній версії.

Як правило різні общини віруючих в Христа доволі сильно відрізнялись одна від одної. Наприкінці І - на початку ІІ ст. н.е. єдиного загальноприйнятого вчення про Христа ще не існувало. Можливо, це пояснюється складністю поширення Священного Писання, тому окремі проповідники, котрі переходили від общини до общини, викладали вчення Христа, спираючись на різноманітні релігійні твори. Одні вірили у близьке друге пришестя Христа та закликали відмовитися від сімейного життя й усіх життєвих благ, готуючись до «кінця світу». Інші дотримувались більш спокійних уявлень. Деякі з християн вважали, що перш ніж стати членами християнської общини, необхідно прийняти іудейську релігію та здійснити всі прийняті обряди. Проти цих іудо-християн виступали прихильники проповідника Павла. Вони наполягали на тому, що релігійне вчення Христа є заміною давньої іудейської релігії, а тому нові члени християнських общин не зобов'язані виконувати іудейські релігійні обряди [23, с. 519].

У деяких общинах, які виникли у Сирії, Єгипті та Малій Азії, широкого поширення отримало вчення проповідників Василида, Валентина, Сатурніна, Маркіона з Понту, котрі називали себе гностиками. Вони змішували різноманітні положення давньоіранських релігійних уявлень (боротьба світлого божества з темним началом матерії, ангелів світла з демонами темряви) з ідеалістичною грецькою філософією, з ідеєю Філона про «Логос» і вважали, що у світі відбувається боротьба вищого духовного начала з творчим началом - деміургом, котрий створив матеріальний світ, у тому числі й людину. Божество ж вдихнуло в людське тіло безсмертну душу. Воно ж і посилає в земний матеріальний світ своїх духовних посланців - еонів, одним з котрих був Христос, який був Параклітом (розрадником людей). Гностичні вчення набули широкого поширення серед членів ранніх християнських общин в ІІ ст. н.е. [23, с. 519 - 520].

Поширення євангельських оповідей, в яких Христос зображався реальною історичною особою, спричиняло неоднозначну реакцію. Намагаючись примирити вчення гностиків з євангельськими оповідями, дехто з проповідників стверджував, що втілення Логоса (Сина Божого) в земній людині було не реальним, а ілюзорним. Прихильники цього вчення називали себе докетами (з грец. докео - те, що видається) [23, с. 520].

Вищезгадані течії та низка їх відгалужень вели між собою жорстку полеміку, в якій лише згодом отримали перевагу прихильники поглядів апостола Павла та євангельських оповідей. До кінця ІІ - початку ІІІ ст. вони стали вважати себе єдиними істинними ортодоксальними християнами, називаючи представників інших течій заблудлими єретиками.

Найдавніші общини, члени яких вірили в месію - Христа, спочатку складались з міського плебсу та рабів. Лише наприкінці ІІ та особливо в ІІІ ст. загострення соціально-політичного становища в Римській імперії призвело до появи християн серед знаті, воїнів, державних службовців імперської адміністрації. Вступати в общини було вигідно і з економічного погляду. Общини великих міст підтримували між собою тісний зв'язок, створюючи умови для розвитку ремесла і торгівлі.

Притік заможних відтісняв бідноту на задній план у християнських общинах. І якщо раніше в християнській літературі звучали тенденції на кшталт: «легше канату пройти крізь вушко голки, аніж багатому увійти в Царство боже», «немає ні елліна, ні іудея, варвара, скіфа, раба чи вільного, але все і в усьому Христос». Відтепер частіше можна було почути: «все ж, слуги, з усім страхом коріться панам, не лише добрим і лагідним, але й суворим» чи «віддай кесареве кесарю, а Боже - Богу».

У найдавніший період свого існування члени християнських общин збирались на свої молитовні зібрання у нічні або ранні світанкові години. Часто вони проходили у схованих від чужого ока місцях - у заміських будинках, сараях, іноді в склепах померлих членів общини, підземних кладовищах - катакомбах. Члени зібрань співали гімни на честь Христа, слухали повчання та проповіді кожного, хто вважав себе «знаряддям Духа Божого». Читали вголос оповіді про Христа. Завершувались ці зібрання загальною трапезою, яка складалась з білого хліба та розведеного водою червоного вина. Зібранням керував вибраний общиною старшина - пресвітер, якому допомагали служки, чоловіки й жінки - диякони й дияконіси. Згідно з легендою, перші керівники християнських общин, апостоли (посланці), не справлялися зі всіма накладеними на них обов'язками і скаржилися, що не можуть одночасно проповідувати, пояснювати «слово Боже» й обслуговувати общину. Це й послужило приводом до утворення спеціальної виборної колегії з 7 чоловік. За її зразком виникла й інша колегія - пресвітерів (старших проповідників і тлумачів Святого Письма), до яких поступово перейшло керівництво всіма справами общини.

У ІІ ст. у великих общинах стали з'являтися особливі господарчі керівники - єпископи (наглядачі, опікуни) [23,с. 521]. Вони спочатку обиралися на общинних зборах і знаходилися під безпосереднім її контролем.

З часом, становище керівників християнських общин стало змінюватися. Якщо у перші століття існування християнських общин пресвітери та єпископи нічим не відрізнялись від маси рядових членів, то з часом, коли в общини стали вступати багаті та знатні люди, старшин почали обирати з їх середовища. У другій половині ІІІ ст. єпископи стають вже одноособовими керівниками общин, котрі спирались на пресвітерів та дияконів. Внутрішнє облаштування общини зазнало й інших змін. Наприклад, зникли жінки-дияконіси, для кліриків (старшин та священнослужителів), згідно звичаю, було встановлено білий одяг. Відтепер лише клірики могли проводити молитовні зібрання й здійснювати служіння Христу. Стали з'являтися численні святкові богослужіння, які проводилися кожне за особливим ритуалом. Відтепер почало урочисто відзначатися у весняні місяці свято на честь воскресіння Христа (Пасха).

Назву цього свята - Пасха - християни запозичили зі стародавньої іудейської релігії. Були внесені зміни також в канонічне пояснення останньої трапези Христа разом зі своїми учнями перед його арештом (таємна вечеря). Тепер вона зображувалась як містичне єднання віруючих з божеством через «спожиття» його тіла (шматочок білого хліба) та його крові (ковток червоного вина).

Піддалася переробці і християнська література. Звідти викидають всю ідеологію з антивласницькими та антидержавними тенденціями. З'являється список канонічних книг, де майже відсутня ідеологія раннього християнства. Вся «пророча» література потрапляє до числа апокрифічних або «підроблених» книг.

Зовнішнім виразом змін у християнських общинах стала поява особливих, будівель для богослужінь (з ІІІ ст.) - «господніх будинків».

Значно змінилось і матеріальне становище християнських общин. Якщо наприкінці І - на початку ІІ ст. кошти общини складались з добровільних внесків її членів, то в ІІІ ст. багато хто з общини вже володів великими ділянками землі, будинками та рабами, яких вони отримували за заповітом від багатих віруючих. Багаті, таким чином, намагались завдяки великим пожертвам отримати після смерті вічне блаженство та прощення своїх земних гріхів.

Усе це призвело до того, що наприкінці ІІ - на початку ІІІ ст. християнські общини були вже не великими сектантськими групами, а стали могутньою силою, яка змушувала правителів Римської імперії звернути на себе увагу.

1.3 Джерела з історії християнства

Джерела раннього християнства можна поділити на дві великі групи: християнські та нехристиянські. Перші з них також поділяють на 3 частини: канонічні, неканонічні та твори апологетів (захисників) християнства. До першої відносять книги Нового Заповіту: чотири Євангелія (Матвія, Марка, Луки, Іоанна), близьку до них книгу Діянь апостолів, двадцять одне Послання апостолів і Апокаліпсис, або Об'явлення Іоанна Богослова - усього 27 книг. Виходячи зі змісту і спрямованості книг Нового Заповіту, їх ділять на законоположні (Євангелія), історичні (Діяння), повчальні (Послання) та пророчі (Апокаліпсис). Останні написані близько 68 р. н.е., інші, можливо, у ІІ ст. н.е.

Склад Нового Заповіту, тобто усталений список творів, що його складають ( канон ), формувався поступово. Офіційне остаточне визнання існуючих нині 26 творів, було зроблено лише в 363 р. н. е. на Лаодикійському соборі ( без Апокаліпсису ). У 419 р. Карфагенський собор увів у канон Апокаліпсис. Зараз важко встановити авторів цих джерел, проте всі вони носять міфологічний характер, а основний сюжет Євангелій - історія життя, смерті та воскресіння Ісуса з Назарета.

Джерела, які не ввійшли в список визнаних церквою книг, вважаються неканонічними, або апокрифічними (наприклад, Вчення 12 апостолів, або Дидахе; Пастор). Причини, з яких ці твори не потрапили до канону ( а деякі знищувалися ), мають політичний характер: то був не до вподоби автор ( багато з авторів - єпископи, які домагалися церковного впливу і влади), то якісь ідеї видавалися несприятливими або дуже суперечили вже визнаним творам. Більшість апокрифів написано в ІІІ ст. і дають свідчення про ідеологію раннього християнства, соціальний склад общин, але не полегшують пошуки конкретно-історичних шляхів виникнення нової релігії.

Для висвітлення складу найдавніших джерел новозавітного канону важливе значення мають нещодавно відкриті так звані Кумранські рукописи (від назви місцевості Ваді-Кумран, поблизу Мортвого моря). Навесні 1947 р. двоє арабських пастухів із племені Тааміра Мухамед і Ахмед сповістили про знахідку в одній з печер на західному узбережжі Мертвого моря семи сувоїв стародавніх рукописів, які після кількох перепродажів за великі кошти були придбані Єрусалимським університетом. Почалася лихоманкова кампанія розшуків рукописів у печерах Мертвого моря ( на території Йорданії ), що триває дотепер. Виявилося, що там жила община, члени якої відокремилися від світу з релігійних міркувань - вони чекали „кінця світу”- і створили спільноту з особливим релігійним побутом. Місцевість звалася Ваді- Кумран, а члени общини дістали назву кумранітів [ 4, c. 447 ].

Знайдені кумранські рукописи є записами текстів Нового Заповіту, коментарі на духовні книги, богослужбові книги, гімни і молитви, плачі, гороскопи, есхатологічні сказання тощо. Серед них: Статус общини, Статут війни, Сувій скарбів, Сувій псалмів тощо (усього більше 800 манускриптів), що одержали назву Рукописів Мертвого моря. Щоб уявити собі історичну цінність цих документів, слід згадати, що найстарішим із нині відомих єврейських документів є рукопис Старого Заповіту Codex Petropolitanus, який відноситься до 916 р. н.е. і який зберігається в Санкт-Петербурзі. З новозавітних пам'яток слід вказати на фрагмент Євангелія Матвія, який датується 65 р. н.е. і зберігається в Оксфорді. Найдавнішими рукописами Нового Заповіту є папірусні фрагменти, що мали застосування в безпосередній релігійній практиці звичайних віруючих. Найдавніший з них папірус Райленда (у Манчестері) відноситься до першої чверті ІІ ст. і містить уривок з Євангелія Іоанна [Іоанн. 18: 31 - 34, 37 - 38].

Здобутий у Кумрані матеріал охоплює час від IV тис. до н.е. до VIII - ІХ ст. н.е., але найбільша увага приділена останнім двом століттям до н.е. й І ст. н.е. Це були залишки великої бібліотеки і книг, що існували окремо. До їх числа входили рукописи біблійних книг, що дуже багато значило для поглиблення історії Біблії, а також документи, що висвітлюють життя общини кумранітів, яка була певною мірою аналогом первісних християнських общин. Ці документи підтвердили революційно-демократичний характер первісного християнства.

І, нарешті, до третьої групи християнських джерел відносять твори апологетів християнства («отців церкви»), які після написання Нового Заповіту виступили з пропагандою християнських ідей і повели рішучу боротьбу з критиками християнства. Серед них: Юстин Філософ, чи Мученик (помер бл. 165 р.), який написав «Апологію» і «Бесіду з Трифоном іудеєм», Татіян (помер бл. 175 р.), автор «Промови до еллінів», Афінагор (помер бл. 177 р.), відомий своїм «Проханням на захист християн», Оріген (185 - 253 рр.), який написав близько 2 тис. творів (найвідоміші «Проти Цельса», «Про початки») і, особливо, Тертуліан Карфагенський (бл. 160 - після 220 рр.), автора «Апологетики».

Христологічні дискусії IV ст. н.е. викликали посилену теоретичну діяльність християнських богословів, що вели плідну і активну богословсько-літературну діяльність. Вони писали трактати, листи, проповіді, молитви, вірші, перекладали латиною богословську християнську літературу. Це було продовженням патристики, започаткованої в II-III ст. н.е. християнськими апологетами. Серед них слід виділити - Афанасія Александрійського ( бл. 296 - 373 рр. ), Василія Кесарійського ( бл. 330 - 379 рр. ), названого Великим, його брата Григорія Нісського ( бл. 335 - бл. 394 рр. ), Григорія Назіанзіна ( бл. 330 - бл. 390 рр. ).

До цієї плеяди відносимо також Константинопольського патріарха Іоанна Златоустого ( між 344 і 354 - 407 рр. ), Івана Дамаскіна ( бл. 675 - 753 рр. ), Амвросія Медіоланського ( бл. 340 - 397 рр. ), Августина Блаженного (354 - 430 рр. ), автора творів „Сповідь” та „Про град Божий”, перекладача Старого та Нового Заповіту латинською мовою Єроніма ( помер 420 р.), унаслідок чого християнство отримало Біблію - Вульгату.

До другої групи джерел - нехристиянських - відносять твори істориків, літераторів, філософів і мислителів, в яких збереглися свідчення про раннє християнство. Це дослідження відомих нам авторів - Тацита (Аннали), Йосифа Флавія (Іудейські старожитності), Светонія Транквіла, Плінія Молодшого (Листи) тощо. Хоча деякі з названих творів зазнали переробки християнськими переписувачами у середньовіччі ( наприклад, у тексті творів Флавія чиєюсь рукою зроблені вставки ) [ 4,с.449 ].

Таким чином, незважаючи на наявність значної кількості християнських та нехристиянських джерел, чіткої відповіді на питання про походження християнства вони не дають. Починаючи з виникнення цієї релігії, навколо неї кипіла гостра політична боротьба, вона використовувалася як сильне знаряддя ідеологічної боротьби різними верствами, в різні епохи і для різних цілей. І все це не могло не відобразитися на характері джерел.

РОЗДІЛ 2. ВЗАЄМОВІДНОСИНИ РИМСЬКОЇ ВЛАДИ З ХРИСТИЯНСЬКОЮ ЦЕРКВОЮ

2.1 Гоніння І - ІІ ст

Суттєвою обставиною, що вплинула на розвиток раннього християнства, були так звані гоніння на християн. З'ясування стосунків між християнською церквою і державою пояснювалося цілою низкою обставин. Серед них - наявність чисельних течій та організаційних розгалужень нової релігії, що ворогували одна з одною; постійна ідеологічна боротьба всередині релігії - боротьба з єресями. Питання про гоніння християн спірне. Воно було сильно роздуте християнськими істориками: керівники церкви пишалися тими жертвами, на які йшли ранні християни, захищаючи свою віру; вони всіляко вихваляли стійкість і героїзм християнських мучеників.

Проте, насправді, існували мотиви, з яких влада розглядала християнство як таємну, підпільну секту. У боротьбі з опозиційним рухом римський уряд не завжди розбирався в дійсному становищі речей і міг приймати християн за бунтівників, тим більше, що в деяких випадках вони самі давали для цього підстави. За найближчого знайомства з християнами римські адміністратори та особи, які стояли на чолі судових установ, зустрічались з такими фактами, котрі йшли в розріз із загальноприйнятим і твердо встановленим устроєм. З позиції римського державного закону шанування богів і виконання обрядів релігії було першою і головною вимогою в усіх справах, що стосувались християн. Оскільки від ушанування «генія» імператора були позбавлені лише іудеї - вони вважали це своїм особливим привілеєм - інші піддані Римської імперії зобов'язані були в якості доказу політичної лояльності брати участь в культі «генія» імператора та його «божественних» попередників. Проте ці сектанти, на думку римського судді, ухилялись від жертвопринесення, не курили фіміаму перед статуєю імператора та посилались на якесь нове невідоме божество, що не було прийняте в римський пантеон. Крім того, в їх громади збирались маси рабів і плебсу, що спричиняло невдоволення як рабовласників, так і римської адміністрації. Наостанок, ті ж християни дозволяли собі ухилятись від державної, зокрема від військової служби, відкрито визнаючи: «Не можу носити зброю, оскільки є християнином» [ 69, с. 69 ]. Підозри стосовно членів християнських сект всіляко підігрівалися римськими жрецями, або жрецями місцевих храмів у провінціях, а також торговцями жертовними тваринами і ремісниками, які обслуговували місцеві культи, виготовлюючи зображення божеств та інші «священні» предмети. І це не дивно, адже по мірі того як місцеві божества втрачали популярність, усі вищевказані категорії населення втрачали свої прибутки. Про зібрання християнських громад розповідали, що на них, під час непристойних обрядів, вшановується божество з ослячою головою, що члени громад дозволяють собі аморальні вчинки [ 23, с. 523 ].