Передмова

Духовне і моральне виховання сучасного студента має важливе значення для всього суспільства. До форм прямого виявлення духовності належить явище релігії. Вивчаючи дисципліну «Релігієзнавство», необхідно відмітити, що рівень її наукового і методичного забезпечення вимагає серйозних доповнень. Викладання та засвоєння релігієзнавства є важливим внеском у гуманітаризацію освіти. Воно сприяє оволодінню досягненнями світової та вітчизняної культури, допомагає студентській молоді самовизначитись у світоглядних питаннях, формує духовні інтереси, ціннісну орієнтацію.

Релігієзнавство важливе для професійної підготовки студентів, які готуються до наукової та професійної діяльності в галузях економічної діяльності, менеджменту, соціального управління. Викладання і засвоєння релігієзнавства є важливим внеском у гуманітаризацію освіти. Воно сприяє оволодінню досягненнями світової та вітчизняної культури, допомагає студентській молоді самовизначитись у світоглядних питаннях, формує духовні інтереси, ціннісну орієнтацію.

Навчально-методичний посібник висвітлює низку проблемних питань з історії, філософії, психології, соціології релігії та аспектів, що обумовлено необхідністю пошуку змісту і структури дисципліни «Релігієзнавство» в умовах між предметних зв'язків дисциплін загально гуманітарного профілю з підготовки управлінських кадрів.

Посібник поділяється на два взаємозалежних блоки-модулі. Перший висвітлює світоглядні та методологічні підходи до предмета «Релігієзнавства», загальнотеоретичні питання філософії релігії у контексті відомих історичних та сучасних напрямків, течій і шкіл, а також найдавніші форми релігійних вірувань та національно-державних релігій. Другий заліковий модуль - конкретизує загальнотеоретичні питання філософії релігії у контексті відомих історичних та сучасних напрямків, течій і шкіл, охоплює конкретні питання історії релігії, релігійних вчень у контексті сучасних філософських та соціологічних проблем, а також опис і аналіз цілком визначених культових й організаційно-функціональних параметрів різних віросповідальних систем. Аналізується історичний і духовно-культурний аспект релігійного життя в Україні, розглядаються характерні особливості утворень релігійних конфесій та інших форм релігійних об'єднань в Україні (додаток).

Навчально-методичний посібник відповідає курсу, розрахованому на 1,5 кредити (54 год.) в умовах кредитно-модульної системи організації навчального процесу (КМСОНП) у вищих навчальних закладах України.

Під час вивчення дисципліни «Релігієзнавство» студент має звернути увагу на ключові терміни та контрольні питання для перевірки своїх знань, що надасть можливість вільно орієнтуватися в теоретичному матеріалі, а наведений список літератури дасть змогу поглиблювати свої знання самостійно.

1. Стародавні форми релігійної культури

Мета: розглянути предмет, структуру та методологію релігієзнавства, поняття релігії, встановити її особливості, визначити складові й функції релігії, оскільки структурно-функціональний підхід є основою наукової методології.

Ключові поняття: релігієзнавство, релігія, релігійна свідомість, релігійний культ, релігійні організації, релігійні відносини, функції релігії.

Література: [1-11, 40, 45, 51]

1.1 Релігієзнавство як галузь наукового знання (предмет, структура та методологія релігієзнавства)

Релігію вивчають різні науки. Умовно їх можна поділити на дві групи наук:

1) ті, що досліджують тільки релігію (теологія і богослов'я, історія релігії, релігієзнавство);

2) які досліджують релігію у її зв'язках і відносинах з іншими соціальними та культурними явищами (всі науки, що вивчають людську реальність).

Історично першою формою релігієзнавчого знання є теологія (від грец. teos - Бог і logos - учення) - вчення про Бога в католицькій і протестантській традиції та богослов'я як науки про прославлення Бога в православній традиції, оскільки православ'я відкидає будь-яку можливість пізнання Бога та вважає за можливе тільки його прославляння. Теологія або богослов'я з'являється з прагнення роз'яснити основні положення тієї чи іншої релігії, зробити їх доступними масі віруючих.

Для богословсько-теологічного підходу до релігії характерне її тлумачення як особливого, надприродного явища, результату надприродного зв'язку людини з Богом. Таким чином, релігія з позиції теології отримує надприродний, надлюдський, надсуспільний статус.

Богословсько-теологічному підходу до релігії як підходу «зсередини» протистоять філософський і науковий способи пояснення релігії як підходи «ззовні». Такий підхід не означає обов'язково негативну позицію щодо релігії. Він може бути реалізований з тією ж метою, що й богословсько-теологічний підхід, але спиратися на іншу методологію. Богословсько-теологічний підхід здійснюється на основі прийняття релігійного віровчення як вихідної та безумовної істини, в рамках «релігійного досвіду». Філософська і наукова методологія вимагає вийти за межі цього досвіду, піддати релігію критичному дослідженню з позицій розуму. При цій спільності вихідних позицій у методології та філософії науки, при дослідженні релігії є свої суттєві особливості.

Релігієзнавство можна схарактеризувати як особливий різновид гуманітарного знання, що вивчає релігійну поведінку людини щодо трансцендентного, Богові чи богам, або до чого б то не було, що розглядається як священне або сакральне. Специфіка релігійного знання полягає в тому, що воно не піддається перевірці емпіричним шляхом.

Як окрема наукова дисципліна релігієзнавство почало формуватися лише в ХІХ ст., хоча відповідні знання накопичувалися ще з давніх часів.

Предметом релігієзнавства є процес виникнення, функціонування та розвитку релігії, її будова і різні компоненти, численні прояви релігії в історії суспільства та у сучасну епоху, роль у житті окремої людини і суспільства в цілому, взаємозв'язок і взаємодія з іншими галузями культури.

У релігієзнавстві виділяють два головні напрями - теоретичний та історичний. Теоретичне релігієзнавство містить філософські, соціологічні та психологічні аспекти релігії. Історичне релігієзнавство вивчає історію виникнення й еволюцію окремих релігій та релігійних вірувань у їхньому взаємозв'язку, акцентує увагу на послідовність розвитку релігійних культів. Обидва ці напрями складають цілісну систему наукового вивчення релігії.

Філософія релігії є базовим розділом релігієзнавства. Філософія в ході свого розвитку завжди робила предметом розгляду релігію (хоча, звичайно, у різних мислителів, у різних філософських напрямках ступінь розробки зазначеної проблеми неоднаковий). Філософія релігії - це філософське осмислення природи, сутності, сенсу релігії та Бога.

Фундатором її вважають нідерландського філософа Бенедикта (Баруха) Спінозу (1632-1677). Особливий внесок у її розвиток зробили англійський філософ Дейвід Юм (1711-1776), німецькі філософи Іммануїл Кант (1724-1804), Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831), Готхольд Ефраїм Лессінг (1729-1781).

Філософія релігії зосереджується на проблемах релігієзнавства, пов'язаних із гносеологічними (пізнавальними) та онтологічними (буттєвими) чинниками, вивчаючи основні релігійно-філософські ідеї в їх історичному розвитку, сукупність філософських понять, принципів, які тлумачать релігію. Її представляють різноманітні концепції, що інтерпретують релігію під кутом зору герменевтики (тлумачення давніх текстів залежно від культури, в яких вони існували, і від культури суб'єкта, який здійснює інтерпретацію), феноменології (вчення про феномен, який постає як певна реальність, її самовияв і саморозкриття), екзистенціалізму (вчення, яке значення сущого виводить з існування людини), прагматизму (вчення, що зводить сутність понять, ідей до практичних операцій), позитивізму (вчення, яке єдиним джерелом пізнання вважає емпіричний досвід), матеріалізму (вчення, що проголошує матерію першоосновою всього сущого) та ін.

Від філософії релігії необхідно відрізняти релігійну філософію. Останню утворює сукупність вихідних з принципів релігійного світогляду уявлень, понять, ідей, концепцій про Бога і в світі (онтологія та метафізика), про людину (антропологія), про суспільство (соціологія, історіософія), про пізнання (гносеологія й епістемологія), про цінності (аксіологія). Релігійна філософія робить об'єктом розгляду і релігію, зрозуміло, на базі свого рішення онтологічних, антропологічних, гносеологічних та інших проблем.

Соціологія релігії розглядає релігію передусім як соціальний феномен. Соціологія релігії - галузь релігієзнавства, яка досліджує взаємодію релігії та суспільства, вплив релігії на соціальну поведінку індивідів, груп, спільнот.

Одним з визначень предмета соціології релігії може бути таке: вона досліджує релігію як суспільну підсистему, вивчає суспільні основи релігії, громадські закономірності її виникнення, розвитку, функціонування, її елементи і структуру, місце, функції та роль у суспільній системі, вплив на інші елементи цієї системи, специфіку зворотного впливу останніх на релігію. Соціологія релігії розглядає релігію як на теоретичному, так і на емпіричному рівнях, аналізує релігійну поведінку людей у єдності з їх свідомістю.

Засади соціології релігії були сформовані наприкінці XІX ст. старанням німецьких філософів, соціологів Макса Вебера (1864-1920), Георга Зіммеля (1858-1918), французького філософа, соціолога Еміля Дюркгайма (1858-1917), англійського соціолога польського походження, етнографа, антрополога Броніслава Малиновського (1884-1942).

Нині її погляд спрямований на соціальні аспекти розвитку нетрадиційних релігій та неорелігій, екуменістичні тенденції, процеси секуляризації, динаміку релігійності населення й ін.

Психологія релігії вивчає психологічні закономірності виникнення, розвитку та функціонування релігійних явищ, суспільні, групові, індивідуальні потреби, почуття, настрої, традиції, їх зміст, структуру і спрямованість, місце та роль у релігійному комплексі, вплив на нерелігійні сфери життєдіяльності суспільства, соціальних спільнот і особистостей. Психологія релігії - галузь релігієзнавства, що вивчає психологічні, емоційні джерела релігії, психологію віруючої людини.

Її предметом є релігійні почуття, переживання, настрої, установки, мотиви тощо. Як окрема галузь знань, вона сформувалася в середині XІX ст. у зв'язку з виходом у світ праці німецького теолога і філософа Фрідріха Ернста Даніеля Шлейєрмахера (1768-1834) «Психологія» (1862), в якій стверджувалося, що релігія є відчуттям людиною своєї єдності з Вічним і Цілим, ґрунтується на відчутті її залежності від Бога. Подальший розвиток психології релігії пов'язаний з працями німецького психолога і філософа Вільгельма Вундта (1831-1920), американського психолога Гренвінла Стенлі Холла (1896-1924), американського філософа Вільяма Джемса (1842-1910) та ін.

Феноменологія релігії як релігієзнавчий напрям сформувалася в першій половині XX ст. завдяки працям німецьких теолога і філософа Рудольфа Отто (1869-1937), філософа Макса Шелера (1874-1928), голландського філософа Герарда ван дер Леува (1890-1950) тощо, які зосереджувалися на описі та класифікації властивих релігійним явищам ознак. Феноменологія релігії - релігієзнавчий напрям, предметом дослідження якого є релігійний феномен.

Головна вимога до таких досліджень полягає в тому, щоб побачити релігію такою, якою вона є насправді у своїх самовиявах, у недопущенні світоглядних, ідеологічних упереджень.

Географія релігії. Предметом її дослідження є роль природного чинника у процесі формування і поширення релігій, взаємозв'язок етнічності й конфесійності, питання автохтонності (вкоріненості) релігійних утворень у конкретних країнах. Географія релігії - галузь релігієзнавства, що вивчає загальну схему поширення релігій, сучасну релігійну карту світу.

Основною тезою її досліджень є визнання того, що географічне середовище і релігії пов'язані між собою завдяки етносу, історичний шлях, культурні, психологічні особливості якого значною мірою впливають на особливості його релігійності. Значну увагу вона зосереджує на прогнозуванні динаміки релігійної карти світу.

Історія релігії. Будучи однією з базових релігієзнавчих дисциплін, вона акумулює знання від виникнення примітивних вірувань, первісних релігійних форм до становлення і розвитку національних та світових релігій, відтворює минуле різних релігій у конкретності їх форм, нагромаджує і зберігає інформацію про них.

Історія релігії - галузь релігієзнавства, що вивчає походження і внутрішній розвиток релігії, а також особливості її соціально-культурних зв'язків.

Передусім вона зосереджується на дослідженні ранніх вірувань і культів народів світу. Щодо цього багатий матеріал містять праці англійських етнографа Альфреда Едуарда Тейлора (1869-1945), історика Джеймса Джорджа Фрезера (1854-1941), американського соціолога Люкса Генрі Моргана (1818-1881), українського історика, культуролога, теолога Івана Огієнка (митрополита Іларіона) (1882-1972) та ін.

Поняттєво-категоріальний апарат релігієзнавства. Аналізуючи будь-яку форму релігії, релігієзнавство використовує:

1) загальнофілософські та соціально-філософські категорії (буття, свідомість, пізнання, відображення, символ, істина, омана, фантазія, суспільство, матеріальне і духовне виробництво, культура, відчуження);

2) загальнонаукові терміни (структура, система, функція, закон, роль та ін.);

3) конкретні наукові терміни (епоха, право, ілюзія, віра, почуття, настрій, страждання, спілкування, мова, життя, смерть);

4) спеціальні релігієзнавчі терміни (релігія, теологія, релігійний культ, церква, конфесія, храм, молитва, теїзм, деїзм, пантеїзм, атеїзм, скептицизм). Особливе місце посідають терміни: Бог, ангел, пекло, рай, привид, карма тощо, які в науці мають інше значення, ніж в релігії;

5) терміни, що відображають процеси трансформації релігії (сакралізація, секуляризація, розвиток і еволюція релігії, церквоутворення, сектоутворення, детеологізація, модернізація, деміфологізація).

Отже, релігієзнавство - це комплексна галузь людського знання. Воно сформувалося в результаті зусиль представників богословсько-теологічної, філософської та наукової думки. Але методологія підходу до релігії у кожної з цих галузей знання не однакова. Методологічною основою вивчення релігії з позицій релігієзнавства як науки є принципи об'єктивності й нейтральності.

1.2 Поняття і сутність релігії. Класифікація релігійних уявлень

Етимологія терміну «релігія» походить від лат. слова «rеlіgіo», що означає - благочестя, побожність, святиня, предмет культу.

В європейській культурі це поняття поширюється, починаючи приблизно з XVІ ст. До цього слово «релігія» іноді зустрічалося без постійного значення, а замість нього вживалися синоніми «віра», «вірування», «побожність».

Разом з тим слід уточнити, що в інших культурах сукупність явищ, які відповідають за змістом слову «релігія», передається іншими поняттями. Наприклад, у санскриті (священна і літературна мова буддизму та індуїзму) це слово «дхарма» - вчення, доброчесність, моральна якість, закон, взірець, порядок, всесвіт. В ісламі використовується поняття «дін», що означає безумовну відданість Аллаху, віру в абсолютну обумовленість його волею всіх подій, що відбуваються в людському житті, яка спонукає до добросовісного виконання основних релігійних приписів.

Пояснення значення слова «релігія» дає можливість прояснити її важливі особливості (зв'язок із вищим священним, шанування священного, духовні прагнення), проте не дає відповіді на більш суттєві питання. Що ж таке релігія? Сучасна соціальна наука та гуманітарна думка виробили кілька підходів до пояснення сутності релігії. Всі ці підходи мають одну спільну рису: вони стверджують, що в основі релігії лежать не розмірковування, не логічні доведення чи аргументи, а чуття, почуття, глибинні душевні поривання, емоції. На першому плані тут стоїть віра, тому інколи релігію визначають просто - це є віра у надприродне.

Наука розглядає релігію як важливий складовий елемент культури і застосовує до вивчення питання про її походження всі наукові методи дослідження. Наукові методи базуються на фактах. Ці факти в даному питанні постачають різні історичні науки: археологія, антропологія, етнографія, порівняльне мовознавство і т. ін.

Історичні факти свідчать про те, що протягом тривалого часу близько 1,5 мільйони років відбувався процес становлення людства. Цей процес пройшов певні важливі етапи, але приблизно 35-40 тисяч років тому завершився формуванням сучасного типу людини, людини роду homo sapіens (розумної людини). Археологічні розкопки показують, які в цей період існувала практика поховання первісних людей, які при похованні дотримувалися певних обрядів: тіла померлих покривали червоною фарбою - охрою, поруч з ними клали зброю і предмети домашнього вжитку. Археологами також були виявлені наскальні малюнки, на яких зображувалися люди і тварини, іноді люди зображувалися рядженими в звірині шкури, а іноді - це були напівтварини-напівлюди. На основі знахідок вченими були зроблені висновки, що в цей період історії можна говорити про існування релігії.

Отже, можна погодитися з думкою вчених, що релігія існує з тих пір, як існує людина сучасного типу, людина розумна, але людство саме сформувалося в процесі еволюції. Отже, сформувалася і релігія як частина людського життя, його культури. Далі науковий історичний підхід вимагає розглядати всі явища і процеси як такі, що мають якийсь початок, стадію виникнення. І, природно, постає питання: як же виникла релігія? Археологічних та етнографічних фактів для відповіді на це питання явно недостатньо. І тут наука стає на хиткий ґрунт, а вчені змушені вдаватися до гіпотез, припущень, для підтвердження яких недостатньо емпіричного матеріалу. Тому всі існуючі теорії виникнення релігії мають імовірнісний і значною мірою умоглядний характер.

Причинами виникнення релігії наука вважає брак знань і невміння пояснити багато явищ життя людини, страх перед силами природи, перед смертю, необхідністю закріпити соціальний розділ та існуючий порядок, а також потреба людини мати захист (хоча б ілюзорний).

Отже, релігійні уявлення виникають в епоху палеоліту (давньокам'яний вік, 40 тис. років тому). Феномен релігії пов'язаний безпосередньо з трьома факторами:

1) завершення антропогенезу;

2) поява мовленевої діяльності;

3) зачатки теоретичного мислення, що надало можливість відриву думки від дійсності.

Тобто, поява людини сучасного типу співпадає у часі з появою релігії. Тому релігія як частина культури, з одного боку, відділяє людину від тваринного світу, а з іншого боку є обов'язковим елементом розвитку і становлення людської цивілізації.

Релігія - одна з форм суспільної свідомості, світогляд і світовідчуття, а також відповідна поведінка та специфічні дії (культ), які ґрунтуються на вірі в існування (одного або декількох) богів, «священного», тобто того або іншого різновиду надприродного. Головною ознакою релігії є віра у надприродне.

Класифікація релігійних уявлень. З ускладненням людського суспільства відповідно змінювалися й ускладнювалися і релігійні уявлення. Філософське осмислення природи релігійного феномена передбачає вияв спільних ознак різних груп релігій та їх класифікацію. Історія релігієзнавства знає багато різноманітних типологічних схем і періодизацій історії релігій.

Існує, наприклад, така систематика релігій:

1) політеїзм - монотеїзм;

2) природні - етичні релігії;

3) живі - мертві (існуючі зараз та зниклі);

4) за географічною ознакою (релігії Заходу, Сходу) і т. ін.

Тобто, в класифікації релігії потрібно ясно визначитися, що саме класифікується, яка ознака покладена в основу систематизації.

Оскільки в релігієзнавстві наявний історичний аспект, то найзручнішою і найпоширенішою в науковій літературі систематизацією релігійних уявлень є класифікація релігій з точки зору їх еволюції, де акцентується увага на послідовності розвитку релігійних культів.

Таким чином, можна подати таку класифікацію релігій:

1) первісні (родоплемінні релігії) - це примітивні релігійні уявлення первісної епохи: фетишизм, тотемізм, магія, анімізм. У межах міфологічного комплексу вони формувалися у всіх народів світу. Нині родоплемінні релігії продовжують існувати у реліктових культурах. Вони також є складниками обрядово-культових дій сучасних релігій;

2) національно-державні (національні, етнічні, локальні) релігії - це релігії, які склалися в межах певних держав або етносів і які не вийшли за їх межі: іудаїзм, індуїзм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зороастризм. Їм притаманна детальна ритуалізація буденної поведінки, побуту, специфічна обрядовість, чітка й сувора система заборон і приписів. Більшість цих давніх релігій вже зникла. Ті, що зараз існують, мають переважно розповсюдження в країнах Азії;

3) світові релігії: буддизм, християнство, іслам. Попри генетичний зв'язок із родоплемінними та етнонаціональними релігіями останні суттєво відрізняються від родоплемінних: виходять за межі конкретного етносу чи певної країни, а їх носіями є представники різних рас, націй, різних континентів планети; з'явилися в епохи докорінних історичних змін, в умовах становлення світових імперій; у їх виникненні та розвитку велику роль відіграли засновники: Сіддхартха Гаутама, Ісус Христос, Мухаммед; мають розвинену систему віровчення, культу й організації; глибоко гуманістичні за своєю сутністю, світові релігії надають людині свободу дій, налаштовують її на постійне самовдосконалення, пропонують їй безсмертя; їм усім притаманні духовні практики, спрямовані на вивільнення людини від пристрастей, на розвиток її емоційної мудрості, здатності до морально-етичного життя, на виховання духовності й пізнання великодушності та радості служіння.

4. Неорелігії (нетрадиційні, нові, модернові) релігії. Нетрадиційні нові релігії, які з'явилися у великій кількості останнім часом, генетично походять від будь-якої національно-державної або світової релігії, але вже не пов'язують себе з нею, претендуючи на власну унікальність та універсальність. Ці релігії охоплюють:

а) релігії орієнтального напряму або східні релігійні течії (Товариство свідомості Крішни, Всесвітня чиста релігія, Центри Шрі Чинмоя, Рух Махаріші, Послідовники Саї-Баби та ін.);

б) неохристиянство або нехристиянські течії та течії християнського коріння (Церква повного Євангелія, Союз церкви Божої України, Богородична церква, Церква Ісуса Христа Святих останніх днів (мормони), Церква живого Бога, Церква воскреслого Христа, Церква нового Єрусалиму тощо);

в) синтетичні неорелігії (Церква єднання, Віра Багаї та ін.);

г) езотеричні об'єднання («Всесвітнє теософське товариство», асоціація «Жива етика» (Агні-йога));

д) сайєнтологічні рухи (Діанетика, Наука розуму, Християнська наука та ін.);

е) неоязичництво (друїдизм, ведизм, арійський рух, Рідна віра, РУН-віра, Собор рідної української віри та ін.);

ж) демоністичні культи (сатаністи).

1.3 Структура і функції релігії

Релігія є складним соціально-історичним явищем, усі елементи її структури - релігійні погляди, уявлення, почуття, інтуїція, обряди, свята, ритуальні церемонії, моральні та канонічні приписи, культові споруди, релігійні організації, навчальні заклади, служителі культу перебувають у тісній єдності та взаємозалежності.

Релігія містить у собі чотири основні компоненти: свідомість, культ, організації, відносини.

Релігійна свідомість. Охоплюючи міфи, концепції, ідеї, теорії, уявлення про надприродне, догмати, зміст священних книг, легенд, молитв тощо, вона становить концептуальний аспект релігії.

Релігійна свідомість - ставлення віруючих до світу, виражене в системі поглядів, почуттів, смисл яких становить віра в надприродне.

Суттєвими ознаками релігійної свідомості є образність, символічність, інтимність, утаємниченість, поєднання ілюзорного та реалістичного.

Найважливішими аспектами релігійної свідомості є:

· релігійні погляди, які виявляються через розуміння тлумачення світу, існують у формі уявлень, понять, суджень. Головною рисою їх є віра в надприродне;

· релігійні почуття, що виражають емоційне ставлення до світу і його явищ, є індикатором щирості релігійних вірувань. Особливих релігійних почуттів немає, це звичайні людські почуття, зосереджені в релігійній сфері. Вони бувають позитивними (любов, благоговіння, радість) і негативними (страх, розгубленість, розпач);

· релігійний смисл, який, стосуючись сенсу буття, життя і смерті, добра та зла тощо, охоплює взаємозв'язки людини й світу.

Сутність релігії найхарактерніше виявляється у сфері релігійної свідомості, якій властива наявність віри. Будь-яка віра має свій предмет. Людина не просто вірить, а вірить у щось.

Віра - стан релігійної свідомості, що виявляється в бездоказовому визнанні істинності релігійного вчення, існування надприродних сил, абсолюту.

Говорячи про віру, потрібно зауважити, що віра буває релігійною та нерелігійною. Основна ознака релігійної віри - це тверде переконання людини або людей в існування надприродного, тоді як нерелігійна віра (наприклад, віра в існування позаземних форм життя тощо) цієї ознаки позбавлена.

Віруючі люди визнають віру дарованим Богом феноменом, що має надприродну сутність. Предметом віри є гіпотетичні уявлення, образи, поняття, теорії, надприродне. Релігійна людина вірує у винятковість надприродних істот або сил, не застосовуючи до них критеріїв вірогідності.

Отже, основу релігії, без якої вона неможлива, становить віра - особливий психічний стан повного визнання і прийняття якого-небудь твердження або встановлення без достатніх обґрунтувань.

Головні особливості віри:

· гранична індивідуалізованість, у той час як будь-яка релігія має на увазі наявність певної організаційної структури, що виконує роль посередника між Богом і людиною;

· особисте ставлення до предмета віри (у виді будь-якого різновиду надприродного), оскільки віруючий, як правило, підсвідомо оцінює його позитивно, вважає відповідним тій системі норм і цінностей, яку він поділяє;

· емоційно-почуттєвий характер.

Якщо ж феномен віри розглядати із суто наукової точки зору, то виявляється, що вона насправді будується на цілком природних психологічних підставах. До числа таких підстав можуть бути віднесені:

· емоції та почуття - як позитивні (любов, надія), так і негативні (страх перед невідомим);

· воля (бо релігійна віра передбачає свідому концентрацію всього психічного життя людини на релігійних образах і почуттях);

· уяву, завдяки чому абстрактне й розпливчасте поняття «надприродних сил» набуває у свідомості пересічної людини конкретних образів богів, ангелів, демонів, Богоматері тощо.

Ключова цінність релігійної свідомості - це категорія святого, священного.

Релігійна свідомість має два рівні:

1) повсякденний (релігійна психологія) існує у виді образів, уявлень, переживань, традицій;

2) концептуальний (релігійна ідеологія) існує у виді систематизованого і кодифікованого віровчення.

Зміст віровчення сформульовано у віроповчальних книгах (Біблія, Коран, Танах), який затверджено релігійними організаціями й визнається як обов'язкова умова правовір'я. Ці два рівні взаємодіяли і взаємовпливали під час історичного розвитку релігії.

Релігійний культ. Проявити своє ставлення до того, в що або в кого вірить релігійна людина, вона може через зовнішні дії, які називають культом. Невід'ємною частиною будь-якої релігії є культ.

Релігійний культ (від лат. cultus - догляд, поклоніння) - реалізація віри у предметах, символах, діях індивідів, груп віруючих.

Культ - система, сукупність певних, встановлених у деталях індивідуальних і колективних обрядів, за допомогою яких людина містичним чином спілкується з Богом чи іншою надприродною силою.

Предметом культової діяльності є різні об'єкти (матеріальні предмети, тварини, ліси, гори, Сонце, Місяць), сили (духи, боги, Всевишній Бог), усвідомлювані як релігійні образи. Суб'єктом культу можуть бути віруючий індивід, релігійна спільнота. Засобами культу є культові споруди (храми, молитовні будинки, капища), релігійне мистецтво (архітектура, живопис, музика), релігійні предмети (хрест, свічки, церковне обладнання). Результатом культової діяльності є задоволення релігійних потреб.

Сукупність певних конфесійно зорієнтованих обрядів, символів утворює культову систему. Релігійний обряд є визначальним аспектом релігійного культу.

Релігійний обряд - сукупність символічних, стереотипних дій людей, що встановлені звичаями або традицією і які виражають ті чи інші ідеї, норми, уявлення та почуття.

Важливою ознакою релігійного обряду є його символічність. Найпоширенішою серед обрядів релігійного культу (хресне знамення, кропіння нечистих святою водою, жертвоприношення, запалювання свічок тощо) є молитва - індивідуальне або колективне словесне звернення віруючого до предмета своєї віри.

Культ є важливим засобом психологічного впливу на особистість. Його призначенням є відтворювати, підсилювати релігійні уявлення, настрої та почуття. Релігійний культ базується на вірі в наявність між людиною і предметом її віри можливості встановлення певних взаємовідносин.

Еволюція релігійних обрядів відбувалася шляхом їх спіритуалізації (одухотворення), спричинивши появу молитви, що починалася від язичницьких заклинань як невід'ємного елементу обряду жертвопринесення. Згодом молитва відокремилася від нього, ставши важливим компонентом культу багатьох релігій.

Молитва - вербальне (словесне) звертання людини до об'єкта своєї віри.

Значну роль у культовій системі відіграє емоційно-естетичний чинник, під впливом якого у свідомості віруючих творяться релігійні образи, внаслідок чого нейтральні чи негативні емоції трансформуються в позитивні.

У розвинених релігіях культові дії утворюють складну систему (богослужіння, здійснення особливих обрядів, наявність постів й ін.).

Релігійні організації. Культові дії не можуть відбуватися спонтанно, а потребують упорядкованості, організованості, що є основною передумовою формування релігії як соціального інституту, тобто формування релігійних організацій. Першою їхньою ланкою є релігійна група.

Релігійна група - малочисельна релігійна організація, утворена для задоволення релігійних потреб; сукупність віруючих усередині релігійної спільноти, об'єднаних певним інтересом.

Історики свідчать, що в первісному суспільстві культові дії були вплетені в процес матеріального виробництва і громадського життя й не виділялися в самостійний вид діяльності. Коло учасників культових дій збігалося з кількістю учасників трудових та інших соціальних дій. Тому релігійна група за своїм обсягом співпадала з іншими соціальними групами - плем'ям, родом і т. ін. Спочатку в культових діях брали участь на рівних підставах всі члени первісної общини. Диференціація їх функцій при відправленні обрядів відбувалася лише за статтю і віком. Залежно від рівня розвитку даних спільнот, провідну роль у культовій діяльності грають або жінки, або чоловіки. Однак, за мірою ускладнення суспільного життя виділяються спеціальні люди, які грають все більш важливу роль - чаклуни, шамани. Вони утворюють своєрідну професійну групу, зайняту таким видом діяльності, як організація та проведення обрядів.

Спочатку ці професіонали мабуть обиралися громадою і не мали жодних привілеїв. Однак, пізніше, за мірою монополізації культової діяльності, ця професійна верства перетворюється в особливу соціальну групу і стає частиною родової верхівки. Розвиток процесу інституалізації релігії призводить до формування такої системи відносин, за якої керівники громад, старійшини племен та інші діячі, що здійснюють функції управління, одночасно відігравали провідну роль у релігійному житті громади.

Становлення ранньокласового суспільства призводить до суттєвого ускладнення, суспільного життя, в тому числі й релігійних уявлень, а також до зміни соціальних функцій релігії. На перший план висувається завдання з регулювання помислами й поведінкою людей в інтересах правлячих класів, доказу надприродного походження влади правителів. І тоді починають формуватися відносно самостійні системи культових дій - богослужіння і разом з ним організація служителів культу - жрецькі корпорації.

Ускладнення суспільної свідомості й соціальних інститутів, пов'язане також з ускладненням релігійної свідомості та культової діяльності, призвело до того, що останні вже не можуть функціонувати в рамках колишніх синтетичних відносин та інститутів. Поступово разом із самовизначенням інших надбудовних систем відбувається самовизначення релігійної системи.

Одним з найсуттєвіших чинників інституалізації релігії (формування релігійних організацій) є усвідомлення людьми власної самобутності, спільності їх вірувань, культових особливостей, необхідність встановлення певних відносин з оточенням. Водночас надмірна централізованість релігійних організацій живила рухи, які не мирилися із жорсткими правилами певної релігійної спільноти, домагалися права на реалізацію власних уподобань. Таких відступників від домінуючих поглядів, правил називали єретиками.

Релігійна організація - оформлене об'єднання віруючих однієї релігії, очолюване найчастіше служителями культу.

Головною метою релігійних організацій вважають формування у людей відповідних цінностей, ідеалів. Це досягається виробленням систематизованого віровчення, формуванням системи його захисту та виправдання, культовою діяльністю, контролем і здійсненням санкцій щодо виконання релігійних норм, підтриманням зв'язків зі світськими організаціями, державними органами.

Основні види релігійних організацій. Релігійна організація є складним соціальним інститутом. Серед різноманітності релігійних організацій окреслюються такі їх основні типи: церква, секта, харизматичний культ і деномінація.

Церква - релігійна організація зі складною, суворо централізованою та ієрархізованою системою взаємодії священослужителів і віруючих.

Вона відіграє важливу роль у регламентації відносин всередині релігійних спільнот, їх взаємозв'язків зі світськими соціальними спільнотами, владою. До атрибутів церкви належать віровчення, догматика, релігійна культова і позакультова діяльність, заснована на ієрархічному принципі система управління. Відносини в ній будуються на основі канонічного права - сукупності правових норм, що ґрунтуються на церковних правилах (канонах). Здебільшого церковна дисципліна є гнучкою, налаштованою на компроміс, що не потребує обов'язкового дотримання всіх принципів усіма членами церкви.

Церква є складною системою. У ній чітко відлагоджено взаємодію керуючої та керованої підсистем, їй властивий високий ступінь згоди із суспільними цінностями. Тому людина з народження завдяки спеціальним обрядам (наприклад, хрещення) стає членом церкви.

До основних функцій церкви належать вироблення, збереження та передавання релігійної інформації, організація, координація релігійної діяльності, контроль за поведінкою людей.

Якщо церква завдяки гнучкості своєї діяльності, нерідко - компромісам прагне охопити всіх людей, то секта постає як група обраних, не визнає жодних компромісів, вимагає від своїх членів неухильного дотримання дисципліни.

Секта - течія, об'єднання віруючих, опозиційне щодо певних релігій.

Виникає секта внаслідок відокремлення від церкви частини віруючих та священнослужителів, їй притаманне специфічне тлумачення традиційних догматів пануючого або найпоширенішого віровчення, відмова від традиційних обрядів, проповідь винятковості своєї релігійної доктрини (істинного шляху до спасіння).

Сектантство супроводить усі релігії, що протестують проти консерватизму внутрішньо конфесійного життя, водночас стимулюючи його оновлення. Найчастіше секта постає як релігійна опозиція чи опозиційна релігія, пристановище відступників. Утворення секти зумовлюють політична, соціальна, етнічна, расова дискримінація, невдоволення внутрішньо церковними справами.

Сектантська громада є специфічним організаційним утворенням погляду, відрізняється особливостями внутрішнього спілкування. Як правило, тут нетерпимо ставляться до інакомислення, вважаючи істинними свою релігійну доктрину, культ, спосіб життя.

У ставленні до суспільства, більшість громадян якого сповідують традиційну релігію, одні секти не прагнуть конфронтації з ним, хоч і бачать його вади, інші - активно протидіють суспільству, прагнуть реформувати його на свій лад.

Одним із різновидів секти є харизматичний культ, який виникає навколо особи, проголошеної носієм благодаті Божої (харизми).

Харизматичний (від грец. charіsma - дар) культ - різновид секти, учасники якої вважають, що завдяки дотриманню певного морально-етичного кодексу і ритуальних приписів вони отримають харизму (особливу силу, дар Божий).

Найчастіше харизматичні культи виникають у лоні православ'я, католицизму. Засновники й керівники їх оголошуються Богом або посланцями Бога чи іншої надприродної сили. Такі організації здебільшого є мало чисельними. Їх прибічники схильні до надмірної екзальтованості, містицизму, ізоляціонізму, фанатичної відданості лідерові. Безплідність їх намагань змінити світ часто породжує явище ескапізму (від англ. escape - рятуватися, втікати) - намагання втекти від суспільства знецінює для них вартість земного життя, породжує сподівання на отримання благ у потойбічному житті. Нерідко це виявляється в міграції у зарубіжжя чи у віддалені місця своєї країни.

Деномінація (лат. denomіnatіo - досл. «зміна імені») - перехідний тип релігійної організації, який залежно від характеру виникнення та спрямованості еволюції має риси церкви і секти.

Вона ще зберігає в собі чимало рис секти (суворий контроль за поведінкою своїх членів, віддаленість від світського життя), але дух бунтарства та ізоляціонізму їй менш властивий. Із церквою її зближує централізація, ієрархічний принцип управління, визнання можливості духовного відродження і спасіння всіх віруючих.

У процесі свого розвитку секти, харизматичні культи можуть перетворитися на церкви, а від церков час від часу відмежовуються сектантські угруповання.

Релігійні відносини складаються між людьми в процесі культових дій і засновані на вірі у можливість особливих відносин між Богом та людиною.

Функції релігії. Функцією релігії у суспільстві ми називаємо характер і напрямок її впливу на суспільну систему та на її окремі елементи.

Світоглядна функція - спроможність релігії формувати у віруючої людини систему поглядів і уявлень, які виражають її ставлення до різних предметів та явищ дійсності, життєву позицію, ціннісні орієнтації, тобто релігійний світогляд загалом.

Компенсаційно-терапевтична функція - спроможність релігії своїми специфічними засобами й властивостями («свободою у дусі», «багатством у вірі», «рівністю у гріховності й стражданні», особистісним богоспілкуванням тощо) компенсувати обмеженість, безсилля, залежність людей від об'єктивних умов існування, розриви у соціальному житті та ціннісній орієнтації людей наповнити новим змістом.

Інтегративна функція - спроможність релігії сприяти безконфліктному зв'язку, злагоді, солідарності, згуртованості релігійної спільноти чи суспільства в цілому.

Дезінтегративна функція - спроможність релігії за певних умов послаблювати стабільність і стійкість особи, певних соціальних груп чи суспільства загалом і навіть викликати релігійне протистояння.

Комунікативна функція - спроможність релігії всіляко сприяти спілкуванню між віруючими.

Легітимізуюча функція (лат. законний, узаконений) - спроможність релігії виховувати у віруючих поважливе ставлення до певних суспільних норм поведінки як до продукту Божого промислу, а не суспільного розвитку.

Регулятивна функція - спроможність релігії через систему норм, цінностей, примусів, установок, канонів, інститутів управляти поведінкою, вчинками віруючих, діяльністю релігійних організацій, формувати та корегувати міжособистісні стосунки.

Систему соціальних функцій релігії, притаманних їй у певних історичних умовах, називають соціальною роллю релігії.

Висновки. Релігія - це явище багатопланове і багатозначне. Вона виникла як результат розвитку суспільства, має свою структуру, виконує цілу низку важливих функцій як для окремого індивіда, так і для суспільства в цілому. Безрелігійної стадії людства не існувало ніколи. Релігія - необхідний елемент людської культури, який несе в собі глибокі гуманістичні потенції.

Питання для самоконтролю

1. У чому полягає відмінність наукового пізнання релігії від богословсько-теологічного підходу дослідження релігії?

2. Виділіть основні філософські проблеми вивчення релігії.

3. У чому полягає сутність та коріння релігії з точки зору матеріалістичного й ідеалістичного підходів у філософії?

4. Що являє собою релігійна філософія?

5. Що вивчає соціологія релігії? Наведіть думки відомих дослідників щодо місця релігії у суспільстві (О. Конт, М. Вебер, Е. Дюркгайм).

6. Виділіть коло основних проблем психологічного вивчення релігії. Психологія релігії про природу релігійного феномена (У. Джеймс, З. Фрейд, К. Юнг).

7. Коли почалося вивчення історії та феноменології релігії? Який внесок мали роботи М. Мюллера, Р. Отто та інших дослідників?

8. Виділить основну ознаку релігії.

9. У чому полягають особливості релігійної віри та релігійної свідомості?

10. Визначте два рівні релігійної свідомості.

11. Який зміст і функції релігійного культу?

12. Визначте цілі та функції релігійних організацій.

13. На які типи поділяються релігійні організації? Наведіть їх основні ознаки.

14. Яку роль відіграє релігія для суспільства, чому її можна розглядати як фактор соціальної стабілізації?

2. Найдавніші форми релігійних уявлень

Мета - розглянути сутність найдавніших релігійних уявлень та релігійних вірувань, їх вплив на формування національно-державних і світових релігій.

Ключові поняття: тотемізм, анімізм, фетишизм, магія, ініціації, шаманізм, полі демонізм, табу.

2.1 Найдавніші релігійні уявлення (тотемізм, анімізм, фетишизм, магія, поховальний культ)

Шлях пошуку Бога людиною був вельми тривалим та утаємниченим. І сьогодні детально й однозначно описати його неможливо. Тому дослідники часто вдаються до різних гіпотез, здогадок, для підтвердження яких інколи бракує фактів. Ось чому всі наявні теорії виникнення релігії мають імовірнісний, а отже, значною мірою умовний характер.

Питання про те, які з відомих вірувань, обрядів і культів, що зародилися за декілька десятків тисяч років до н. е., слід вважати окремими, самостійними первісними формами релігії, поки не знайшло загальноприйнятого рішення в релігієзнавчій літературі. Безумовною формою примітивних релігій визнається тільки тотемізм. Проблема полягає у тому, що в реальних первісних віруваннях різнорідні уявлення і культи співіснували та перепліталися в найхимерніших комбінаціях. У той же час вони були настільки поширеними й універсальними, що зустрічалися практично у всіх конкретних релігійних проявах стародавнього суспільства.

Багато дослідників погоджуються з тим, що переважній більшості первісних проявів релігії були властиві такі особливості.

1. Відсутність абстрактних уявлень про Бога як невиразної, управляючої природою і людьми силі, що знаходиться над світом. Натомість стародавні люди вклонялися безпосередньо матеріальним предметам, природним явищам, тваринам і рослинам, які наділялися надприродними властивостями та якостями.

2. Змішування життя і культу: в зв'язку із цим прийнято навіть говорити, що життя первісної людини було його богослужінням.

3. Родоплемінний, а не світовий характер релігійних культів, коли кожне первісне плем'я мало свої власні релігійні культи: одні поклонялися ведмедю, інші вірили в чудодійну силу померлих предків.

Як бачимо, найдавніші форми релігії помітно відрізнялися від сучасних нам релігійних проявів (у першу чергу світових релігій) за характером віровчення, культом і організацією. Єдине, що об'єднує їх, - це наявність віри.

Тотемізм (на мові індійців північноамериканського племені оджібве - «його рід») - віра в надприродний зв'язок людини та окремих соціальних колективів з тваринами і рослинами.

Термін тотемізм з'являється в науковій мові на початку XVІІІ ст. і закріплюється в науковому обігу на межі XІX-XX ст. у роботах видатного англійського етнографа Джеймса Фрезера (1854-1941).

Примітно, що, на відміну від фетишизму, сліди тотемних культів зафіксовані етнографічно й археологічно.

Наріжним каменем тотемізму є вірування в тотемних першопредків. Місце цього переходу і стало основним місцем відправлення тотемного культу. Слід підкреслити, що сам по собі тотем не обожнювався, люди просто вірили в свою надприродну спорідненість з ним, вважаючи його чимось на зразок старшого брата або предка.

Найчастіше тотеми передавалися у спадок. Іноді тотем виникав просто з випадкового збігу обставин.

Вибір тотема в більшості випадків співпадав з особливостями тваринного світу тієї місцевості, в якій мешкав первісний колектив. У пустинних або напівпустинних регіонах тотемами за відсутністю кращого вважалися комахи, в прибережних - риби й ін. Набагато рідше цей вибір пояснювався особливостями господарського устрою роду або племені: мисливські племена надавали перевагу тотемам хижих тварин, інші - мирним травоїдним. Зустрічалися, втім, і більш спеціалізовані тотеми, коли всі чоловіки племені мали ім'я одного тотема, а жінки - іншого. Нарешті, тотемом могла оголошуватися не тільки ціла тварина, але й її частина.

Звичайно ціла тварина вважалася тотемом великого племені, а окремі роди зводили своє походження до її частин.

Спочатку тотемом вважалася тільки справжня тварина або рослина. Потім стало вистачати її більш-менш реалістичного зображення, а зрештою люди задовольнялися будь-чим, що позначало власний тотем (символ, слово або звук).

Тотемний культ був спрямований на те, щоб одержати заступництво тотема. В тотемному культі перш за все впадає в очі система тотемних табу - заборон на вживання в їжу тотемної тварини або спричинення їй якої-небудь шкоди. Тотемні табу були цілком зрозумілі людям і дотримувалися не менш строго, ніж заборони на вбивство людини. Але при цьому вони могли маскувати раціональний господарський мотив: підтримка екологічної, харчової рівноваги в середовищі незаселеного тотемного колективу.

Іншим різновидом тотемних табу можна вважати вимогу ритуального вживання тотема в їжу, що проводилася, як правило, в певні святкові дні у супроводі великої кількості спеціальних обрядів. Тотемне табу надовго пережили сам тотемізм і збереглися в розвинених релігіях, зокрема, у формі певних заборон на вживання «нечистих» видів їжі. У цьому випадку від страху перед вбивством тварини як кровного родича залишилося тільки підтримуване релігійною традицією відчуття побоювання або огиди до нього.

Особливе місце серед обрядів шанування й умилостивлення тотема належало обряду «розмноження тотема» і «множення їжі». Сутність обряду «розмноження тотема» полягала у визнанні єдності розмноження тотемного виду тварин та тотемної групи людей. Дух-тотем, який жив у центрі тотемного святилища, мав увійти і до утроб жінок, і в утроби тварин, забезпечуючи в один і той же час розростання тотемного роду та кількості їжі для нього.

Дуже характерними були для тотемізму і різноманітні обряди уподібнення тотему, що особливо широко застосовувалися при похованні членів тотемного колективу: відповідне розфарбовування тіла, одягання шкіри тотемної тварини. Популярність мали ритуальні танці, в яких танцюристи наслідували рухам тварин.

Важливо відзначити, що тотемізм був не тільки релігійним віруванням, але й найважливішим соціальним інститутом у житті стародавніх людей.

Соціальні функції тотемізму:

1) тотем був необхідний для особової ідентифікації кожної людини в ті часи, коли відсутні сімейно-шлюбні відносини і система іменування в звичному для нас виді;