Після Вознесіння Ісуса Христа на небо брати Господні вже перебували разом з Апостолами, про що свідчить книга Діянь святих Апостолів. «Усі вони (Апостоли), - пише апостол Лука, - однодумно перебували в молитві й благанні з деякими жінками і Марією, Матір'ю Ісуса, та з братами Його» (Дії 1,14). Отже на той час вони вже цілковито увірували в Ісуса як у Месію. І чи не найбільше сприяло цьому явлення воскреслого Спасителя Якову (І Кор. 9,5; 15,5).

Яків, усім серцем увірувавши в Господа Ісуса Христа, став найяскравішим зразком істинного християнина із юдеїв. У його особі практично поєдналися Старий і Новий Завіти. До Мойсеєвого закону він ставиться загалом з належною повагою, шануючи його обрядові приписи. Це виразилося у словах його поради, яку він дав апостолові Павлу стосовно обряду очищення, щоб не викликати суперечок у Єрусалимській Церкві. Коли апостол Павло після своєї третьої подорожі прийшов до Єрусалима, Яків порадив йому: «Напевно, зійдеться народ; бо почують, що ти прийшов. Зроби ж те, що скажемо тобі: є в нас чотири чоловіки, які взяли на себе обітницю. Взявши їх, очистись з ними і прийми на себе витрати на жертву за них, щоб постригли собі голову, і пізнають всі, що почуте ними про тебе несправедливе, але що і сам ти продовжуєш дотримуватися закону» (Діян. 21,22-24).

Водночас на Апостольському Соборі він першим подає голос, щоб язичників, які навертаються до Христа, звільнити від ярма Мойсеєвого. «Гадаю, - сказав він у своєму виступі, - не треба обтяжувати язичників, які навертаються до Бога, а написати їм, щоб вони утримувались від оскверненого ідолами, від блуду, удавленини і крові, і щоб не робили іншим того, чого не бажають собі» (Діян. 15,19-20).

Назорейство апостола Якова хоч за формою було юдейським, однак у духовному змісті воно було християнським, - його можна вважати прототипом християнського аскетизму (чернецтва). Своє християнське подвижництво він окропив мученицькою кров'ю.

Християнство для апостола Якова це не тільки переосмислення юдейства і відхід від нього, а й новий шлях спасіння в Христі, який починається з переродження через Євангеліє, «щоб нам бути якимсь новим Його створінням» (Як. 1,18). Не розриваючи національно-історичного зв'язку з юдейством як віковою спадщиною отців вибраного Богом народу, апостол Яків водночас допускає звершення старозавітних обрядів і дотримання традицій настільки, наскільки їм не надавалося догматичного значення, - вони мали бути овіяні християнським духом.

Користуючись великою повагою з боку всіх віруючих і невіруючих, апостол Яків, будучи єпископом Єрусалимської Церква, проживав, проповідував тільки в Єрусалимі аж до своєї мученицької смерті (бл. 64 р.).

Святитель Євсевій Кесарійський передає слова Єгезиппа: «Коли тих, що увірували, стало багато навіть серед старійшини, то юдейські книжники і фарисеї почали кричати і говорити, що так весь народ в Ісусі стане очікувати Христа. Тому, прийшовши до Якова, вони сказали йому: «Просимо тебе, утримай народ, бо він помиляється і помилково визнає Ісуса Христом. Ось тепер усі зійшлися на свято Пасхи, то просимо тебе, напоум їх щодо Ісуса. Ми довіряємо тобі, бо самі разом з народом засвідчуємо твою праведність і безсторонність. Тож переконай людей, щоб вони не помилялись щодо Ісуса. Тебе всі послухають, і ми зі всіма. Стань на крилі храму, щоб наверху тебе всі бачили і слова твої чуло все зібрання»...

Книжники і фарисеї справді поставили Якова на крилі храму і закричали до нього: «Праведнику! Тобі всі ми маємо вірити. Ось цей народ у невіданні йде за Ісусом розп'ятим. Скажи ж нам, що таке двері Ісуса розіп'ятого?» Яків голосно відповів: «Для чого ви питаєте мене про Ісуса, Сина Людського? Він сидить на небесах праворуч Великої Сили і знову прийде на землю на хмарах небесних». Завдяки цьому свідченню Якова багато увірували і почали славити Ісуса, викрикуючи: «Осанна Сину Давидовому!» А книжники і фарисеї говорили поміж себе: «Ми погано зробили, що приготували таке свідчення Ісусові. Вийдімо і скиньмо Якова, щоб інші, бодай через страх, не повірили йому». І почали кричати: «О, о! Праведник помиляється»… І вони вийшли і, скинувши Праведного, сказали один одному: «Уб'ємо його камінням». І почали кидати в нього каміння.

Скинений не одразу помер, але, піднявшись, став на коліна і говорив «Господи, Боже, Отче! Прости їм, бо не знають, що роблять». В той час, як на нього летіло каміння, один священик із синів Рихава (про якого згадує пророк Єремія) закричав: «Стійте, що ви робите! Праведник за вас молиться!» Але якраз у цей час один із них, суконник, вхопив палку, на яку намотують сукно, вдарив нею Праведника, і він помер». Лопухин А.П. Толковая Библия, или комментарий на все книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. - Т.10. - СПб., 1912. - С. 210-212.

Ця розповідь розкриває в особі Якова образ справжнього Апостола Христового, який проповідував юдеям Ісуса як Істинного Месію і Спасителя - спасіння не через дотримання старозавітного закону, а тільки через віру, підкріплену добрими ділами.

Згідно зі свідченням юдейського історика Йосифа Флавія, апостол Яків за вироком, винесеним первосвящеником Ананом, був побитий камінням саме як порушник закону. «…він зібрав Синедріон і поставив перед ним Якова, брата Ісуса, названого Христом, разом із деякими іншими людьми, звинуватив їх у порушенні закону і засудив до побиття камінням. Проте всі найприскіпливіші і найкращі законники, які були в місті, віднеслися до цієї постанови з неприязню. Вони таємно послали до царя з проханням заборонити Анану подібні міроприємства в майбутньому і вказали нате, що й тепер він вчинив неправильно… З огляду на це цар Агриппа позбавив Анана первосвященства» (Древності. ХХ, 9,1) Флавий И. Иудейские древности. В 2-х тт. - СПб., 1900. - Т. 2. - С. 300.. Йосиф Флавій, перераховуючи причини падіння Єрусалиму в результаті війни з римлянами, говорить, що Господь покарав євреїв, між іншим, за вбивство Якова Праведного. Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. - М., 2004. - С. 511-512 Це означає, що дотримання обрядів і звичаїв свого народу апостол Яків звершував у християнському дусі, що аж ніяк не зменшувало до нього поваги з боку правовірних юдеїв.

Тож, автором соборного послання святого апостола Якова є святий Яків, апостол з 70-ти, названий євреями «Праведним» і удостоєний церковного іменування «Брат Господній» (гл. 1,19), - перший єпископ Єрусалимської церкви (33-63 рр.). Йому ж засвоюється літургія з його ім'ям. Пам'ять його відзначається 23 жовтня. Про Святе Письмо Нового Завіту // Новий Завіт Господа Нашого Ісуса Христа. - К., 1988. - С. 455.

2.2 Місце і час написання

Місце і час написання апостолом Яковом послання, як і всіх інших Апостольських послань, в самому творі не зазначені. Час написання цього послання встановлюється через порівняльний аналіз його змісту зі змістом інших послань, зокрема соборних послань апостола Петра і послань апостола Павла.

Апостол Яків у своєму посланні не торкається проблематичного питання християн із язичників, яке порушувалося на Апостольському Соборі в Єрусалимі. Характер послання більше релігійно-моральний, аніж догматичний. Своїм духом воно близьке до повчань, бесід, проповідей Ісуса Христа. Це може бути свідченням того, що послання написане в ранні часи, ще до Апостольського Собору.

Однак відоме й протилежне твердження - послання написане після Собору, на початку 60-х років. Про це свідчить не тільки поширення християнства за межами Палестини, але й те, що вже встиг виявити себе занепад морально-духовного стану серед християнських громад. Крім того, побутує думка, що апостол Яків, коли писав своє послання, вже був ознайомлений із Першим посланням апостола Петра і ранніми посланнями апостола Павла, особливо з посланням до римлян.

Деякі дослідники Святого Письма Нового Завіту схильні вважати, що між посланням апостола Якова і посланням апостола Павла до римлян є певна суперечність у вченні про віру і діла. Однак такі твердження абсолютно безпідставні. Апостол Яків у своєму посланні аніскільки не суперечить посланням апостола Павла - у посланні немає навіть натяку на полеміку щодо виправдання людини вірою чи ділами. Тому спосіб визначення дати написання послання таким методом не цілком достовірний.

Не тільки непереконливим, але й безпідставним є намагання довести, що Соборне послання апостола Якова було написане в ІІ столітті.

Посилання на спорідненість деяких місць послання апостола Якова з окремими місцями І-го послання свящмч. Климента Римського і «Пастиря» Єрма є якраз доказом зворотного - неабиякого авторитету апостола Якова і загального визнання його послання «мужами Апостольськими», до яких належали Климент Римський та Єрм.

Місцем написання апостолом Яковом його Соборного послання безсумнівно вважається його єпископська кафедра - місто Єрусалим або, в крайньому разі, Палестина. Про палестинське походження послання свідчить його зміст. Наприклад, згадка про те, як хлібороб жде «доброго плоду від землі і довго терпить задля нього, поки дістанеться йому дощ ранній і пізній» (Як 5,7); про смоківницю, оливку та виноградну лозу (Як 3,12), про спеку, що «висушує траву, цвіт її опадає, зникає краса її вигляду» (Як 1,11), - все це свідчить про безпосередню близькість до Палестини. Водночас і сама вказівка на те, кому послання адресується - «дванадцяти колінам, що в розсіянні», - теж свідчить, що воно могло писатися і посилатися не із «розсіяння», а з духовного центру, яким був Єрусалим. Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. - Чернівці, 2005. - С. 11-12

2.3 Призначення послання. Привід для написання послання

Як видно із слів першого вірша, послання св. апостола Якова було призначене і послане «дванадцяти колінам, що знаходяться в розсіянні» (Як. 1,1), тобто євреям. Мабуть, мова автора звернена не тільки до євреїв, що прийняли християнство, але і до євреїв, що ще не увірували, тим більше що ті й інші довгий час не дуже відділялися один від одного і, як видно з книги Діянь, мали навіть спільні зібрання. Апостол Яків, як вже згадувалося, користувався найбільшим авторитетом і серед тих євреїв, котрі не повірили в Христа, а тому міг звертатися і до них з владним словом повчання. Вираз «дванадцяти колінам, що знаходяться в розсіянні» не виключає і євреїв, що жили в Палестині.

Приводом для написання послання св. Якова були, ймовірно, та скорбота, яку переносили іудеї, що жили в розсіянні, як від своїх невіруючих братів, так особливо від язичників. Випробування ці були такі великі, що багато хто, не знаходячи в собі достатньо сил для їх перенесення і не вміючи їх узгодити з благами для іудейського народу, що очікувалися від Месії, стали падати духом і хитатися у вірі. Серед зовнішніх бід деякі неправильно дивилися на джерело цих бід, дозволяючи собі нарікання на Самого Бога, але разом з тим, думаючи як і раніше вбачати своє спасіння в походженні від Авраама, вони неправильно дивилися на молитву, недооцінювали значення добрих справ, із зарозумілості охоче ставали вчителями інших. При цьому багаті звеличувалися над бідними, унаслідок чого повсюдно брала гору велика пристрасть до мирських благ, а братська любов холонула.

Все це і спонукало св. Якова дати їм необхідне етичне лікування у вигляді послання.

2.4 Автентичність послання Якова

З свідоцтв Орігена і Єсевія Кесарійського відомо, що автентичність послання Якова не всіма в стародавній Церкві визнавалася незаперечною, що дало привід Лютеру в час Реформації сумніватися в його автентичності, оскільки воно містило неприйнятне для Лютера твердження, що «віра без діл мертва» (2,26). Проте ніхто з найвідоміших і знаменитих отців і вчителів Церкви не виказував сумнівів в його автентичності. Приводом для сумнівів могло бути тільки те, що не всі древні письменники Церкви згадують про це послання, оскільки в ньому мало матеріалу для використання в їх апологетично-полемічних працях, які переважно з'являлися в перші часи існування Церкви. Крім того, в його надписанні нічого не говориться про його апостольський авторитет, оскільки св. Яків, через смирення, замовчує про свою апостольську гідність. Зате є підстави вважати, що такі стародавні християнські письменники, як Климент Римській, автор «Пастиря» Єрма, св. Іриней Ліонський, Климент Олександрійський і Тертуліан, знали це послання. Є воно і найдавнішому сирійськом перекладі 2 століття Пешіто. З часу Євсевія Кесарійського всякі сумніви в автентичності цього послання припиняються, послання визнано всією Церквою і внесене в канон Священних Новозавітних книг.

2.5 Загальний характер послання, його зміст і мова

Загальний характер послання суто повчальний, причому етичні умовляння апостола відрізняються особливою силою, піднесеністю і аскетичною суворістю. Виклад уривчастий, носить тон особливої важливості і разом з тим наповненості любов'ю.

Містить послання всього п'ять глав. Матеріал по розділах розташований таким чином:

Розділ перший: Надписання і привітання (1). Вчення про спокуси (2-4), про мудрість і молитву (5-8), про нікчемність багатства (9-11). Джерело спокус -- не Бог (12-18). Про приборкання гніву і язика і виконання закону (19-26). Сутність справжнього благочестя (27).

Розділ другий: Умовляння щодо безстороннього відношення до ближніх (1-13). Вчення про взаємовідношення між вірою і добрими справами (14-26).

Розділ третій: Застереження від самозваного учительства і від неприборканості мови (1-14). Істинна і помилкова мудрість (15-18).

Розділ четвертий: Викривальна промова проти пожадань (1-3), проти дружби з світом (4-10), проти лихослів'я (11-12) і самовпевненості (12-17).

Розділ п'ятий: Викриття жорстокосердих багачів (1-6). Повчання про довготерпіння і злостраждання (7-13), про таїнство єлеосвячення (14-15), про сповідання гріхів (16-18), про навернення заблудлих (19-20). Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. - М., 2004. - С. 512-514

Апостол Яків на початку свого послання не називає себе апостолом, а пише: «Яків, раб Бога і Господа Ісуса Христа» (Як. 1,1). Однак це ніскільки не принижує його апостольської гідності, а свідчить про його смирення. Водночас це свідчить і про його неабиякий авторитет як серед християн із юдеїв, так і серед християн із язичників. Він називає себе рабом Бога і рабом Господа Ісуса Христа. Це є особливою рисою всіх істинних Апостолів, яка відрізняє їх від тих, які привласнювали собі цю гідність.

Послання апостола Якова спочатку було адресоване «дванадцятьом колінам, що в розсіянні» (Як. 1,1). Деякі дослідники Святого Письма під «дванадцятьма колінами» розуміли новий духовний Ізраїль, посилаючись при цьому на слова апостола Павла: «Не маємо тут постійного міста, але шукаємо майбутнього» (Євр. 13.14). Сам вираз «дванадцять колін» - це стародавнє визначення всього ізраїльською народу як єдиною цілого - єдиного, Богом вибраного народу, на відміну від інших язичницьких народів (Дії 26,6-7). Вираз «у розсіянні» свідчить про те, що адресати знаходилися за межами Палестини.

Сам зміст послання своїм суто християнським характером свідчить, про те, що воно було адресоване християнам із юдеїв. Однак відчувається, що деякі звернення в посланні мають відношення до юдеїв невіруючих. Це цілком зрозуміло, бо на початках юдеї християни і нехристияни збиралися разом за національною приналежністю. Водночас авторитет апостола Якова був настільки великий, що його поважали, до його слів прислухалися як християни, так і невіруючі юдеї. Але із самого змісту послання видно, що воно мало відношення не тільки до тих, що проживали «у розсіянні», але й до палестинських юдеїв.

Моральне життя християнина, згідно із вченням апостола Якова, в основному визначається законом волі. «Хто вникне в закон довершений, в закон свободи і перебуває в ньому, - пише апостол Яків, - той, будучи не слухачем, який забуває, а виконавцем діла, блаженний буде у своїй діяльності. Так говоріть і так робіть як такі, що мають бути суджені за законом свободи» (Як 1,25; 2,12).

Удосконалення й виправдання християнина звершується тільки через єднання з Христом у живій і дієвій вірі. «Яка користь, браття мої, - пише Апостол, - коли хто говорить, що він має віру, а діл не має? Чи може ця віри спасти його? Якщо брат або сестра нагі і не мають денного прожитку, а хто-небудь із вас скаже їм: «Ідіть з миром, грійтесь і їжте», - але не дасть їм потрібного для тіла, - яка користь? Так само і віра, коли не має діл,, сама по собі мертва… Хіба не ділами виправдався Авраам, отець наш, поклавши на жертовник сина свого Ісаака? Чи бачиш, що віра сприяла ділам його, і ділами віра досягла довершеності? І справдилося слово Писання: увірував Авраам Богові, і це було поставлено йому в праведність, і його назвали другом Божим. Чи бачите, що людина виправдовується ділами, а не тільки вірою? Так само і блудниця Раава хіба не ділами виправдалася, прийнявши підглядачів і вивівши їх іншою дорогою? Бо як тіло без духу мертве, так і віра без діл мертва» (Як. 2,14-26).

Тому загальним обов'язком кожного християнина апостол Яків вважає саме діяльну християнську любов: «Чиста і непорочна побожність перед Богом і Отцем є в тому, щоби піклуватися про сиріт і вдів у їхніх скорботах і берегти себе неоскверненими від світу» (Як. 1,27).

Деякі богослови, особливо західні, серед яких і Ф. Фарар, стверджували, що апостол Яків своїм ученням суперечить апостолові Павлу. Однак при більш уважному порівнянні переконуємось, що жодних суперечностей у їхньому вченні немає. Слова апостола Якова, покладаючись на його авторитет як єпископа Єрусалима, використовували вороги апостола Павла, щоб звинуватити його у зраді юдаїзму.

Характер Соборного послання апостола Якова в основному повчальний. У розкритті поняття правди та моральних істин Апостол часто посилається на Старозавітні повчальні книги, зокрема на книги Притч Соломона, Премудростей Соломона, Екклезіаста, Ісуса, сина Сираха. У повчаннях щодо аскетизму, у викритті насилля над бідними з боку багатих апостол Яків близький до духу книги пророка Амоса.

Однак своїм повчальним характером щодо християнської любові послання апостола Якова особливо наближене до Нагірної проповіді Спасителя Ісуса Христа.

У розкритті догматичних істин Апостол поряд із старозавітними понятями про Бога подає також новозавітне вчення. Зокрема, про Бога він говорить як про Найчистішого: «Бог не спокушається злом і Сам не спокушає нікого» (Як. 1,13). Бог є Отцем світу і джерелом всяких благ, Він Незмінний: «Всяке добре даяння і всякий досконалий дар сходить зверху, від Отця світів, у Котрого немає зміни і ні тіні переміни» (Як. 1,17). Бог Єдиний: «Ти віруєш, що Бог Єдиний, - добре робиш» (Як. 2,19). Тільки Богові належить право Законодавця і Судді: «Один є Законодавець і Суддя, котрий може спасти і погубити» (Як. 4,12).

Водночас Апостол розкриває догматичні поняття новозавітного, християнського характеру у вченні про Ісуса Христа, як про Істинного Бога. Найперше він називає себе рабом «Бога і Господа Ісуса Христа» (Як. 1,1). Він наголошує, що Ісус Христос є Господом слави: «Майте віру в Ісуса Христа нашого Господа слави» (Як. 2,1), вчення Якого є словом істини: «Він породив нас словом істини, щоб нам бути якимось, початком Його створіння» (Як. 1,18). Водночас Апостол говорить, що Христос незабаром прийде вдруге: «Отже, браття, будьте довготерпеливі до пришестя Господа… Терпіть же довго і ви, зміцніть серця ваші, бо пришестя Господа наближається» (Як. 5,7-8). Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. - Чернівці, 2005. - С. 12-15

Зважаючи на те, що апостол Яків адресував своє послання християнам, які проживати за межами Палестини - в розсіянні, можна з упевненістю говорити, що воно, як інші священні новозавітні книги, було написане грецькою мовою. Апостол, подібно до тієї усної розмови, яку вів з юдеями розсіяння, згідно свідчення Єгезиппа, перед смертю, і в посланні міг звернутися лише грецькою мовою. Причому грецька мова послання, хоч і не класична, достатньо, проте, чиста, говорить, ймовірно, про те, що св. Яків володів грецькою мовою з самого дитинства. Лопухин А.П. Толковая Библия, или комментарий на все книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. - Т.10. - СПб., 1912. - С. 218.

Напевно, якнайкраще враження про особистий етичний ідеал ап. Якова дає його послання, яке за загальним свідченням церковного передання є першим за часом написання серед інших апостольських послань (приблизна дата написання ~ бл. 60 року). В Посланні Яків називає себе «рабом Бога і Господа Ісуса Христа» (1,1). Серед основних чеснот, до яких закликає апостол, -- терпіння, неухильність в дотриманні заповідей, не звертання уваги на особу, стриманість мови, збереження миру, покірність, презирство до багатства, надія на Бога. Характерно, що послання в основному містить вимоги і повчання у дусі Писання Старого Завіту, не відчувається ніякого зіставлення «закону» і «благодаті», як це яскраво виражено в творіннях «апостола народів». Існує думка, що позиція апостола Якова просто суперечить позиції ап. Павла -- зокрема, в питанні про «віру і справи». Дійсно, загалом апостол Яків виказує неначе протилежну ап. Павлу точку зору. Для ап. Якова неначе справді діла важливіші за віру. Але як говорить про це сам апостол? «Справами віра (Аврама) досягла досконалості» (Як. 2,22). І далі: Чи «бачите, що людина виправдовується справами, а не вірою тільки?» (Як. 2,24). В цих міркуваннях, здається, відчувається бажання апостола максимально точно виразити співвідношення справ і віри, відхилити можливі заперечення з боку християн, навернених з язичників, для яких існувала велика спокуса повністю відкинути Старий Завіт. Якщо і є тут полеміка з ап. Павлом, то це полеміка братська. Пояснение к Апостолу. С. 68-69.

РОЗДІЛ 3. Соборні послання святого апостола Петра

3.1 Перше соборне послання святого апостола Петра

3.1.1 Священний письменник

«Петро, апостол Ісуса Христа», від імені якого написане послання, безумовно, Симон-Петро Євангелія, бо іншого Петра першохристиянська історія не знає. Симон, син Іони (або Іоанна), походив з Віфсаїди, міста на березі Галілейського моря (Ін. 1,44). Разом з братом Андрієм він переселився в Капернаум, де одружився і жив в будинку тещі (Мк. 1,29-31; пор. 1 Кор. 9,5). За професією він був рибаком (Мк. 1,16). В Капернаумі Симон зблизився з сім'єю рибака Заведея, особливо з його синами Яковом і Іоаном (Мф. 4,21; Лк. 5,7-10). Всі четверо відправилися на Йордан слухати проповідь Іоана Хрестителя (Ін. 1,28 і сл.), де вперше зустріли Ісуса. Від Нього рибак отримав нове ім'я Кефа, або Кифа, що по-арамейски значить Скеля, Камінь (Ін. 1,42). По-грецьки це ім'я звучить як Петро (?????? -- камінь). З цієї миті Симон став послідовником Христа, але остаточно приєднався до Нього тільки в Галілеї після чудового улову риби (Лк. 5,1-11). Господь поселився в будинку Петра, користувався його човном; в списках 12 апостолів Петро усюди названий першим. Йому дійсно належало якесь старшинство: він говорив від імені апостолів, ухвалював за них рішення. Після відмови Христа від царського звання і проповіді про Хліб Небесний багато хто покинув Його. Господь запитав дванадцять: чи не хочуть і вони відійти від Нього? У відповідь Симон-Петро засвідчив вірність учнів і готовність слідувати за Ним (Ін. 6,68-69). Поблизу Кесарії Филипової Петро сповідав віру в Ісуса як «Христа, Сина Бога Живого» (Мф. 16,16 сл.), а Господь, розкриваючи значення імені Петро, сказав, що на цьому камені збудує Церкву Свою: «Блажен ти, Симоне, сину Іонин, бо не плоть і кров відкрили тобі це, а Отець Мій, Котрий є на небесах; і Я тобі кажу, ти Петро і на цьому камені (на камені віри, а не на його особі) Марусяк М., прот. Четвероєвангеліє. - Снятин: «ПрутПринт», 2001. - С. 181. Я збудую Церкву Мою, і ворота пекла не подолають її» (Мф. 16,17-18). Але коли апостол взнав, що Ісуса чекають муки і смерть, він не зміг примиритися з цим, за що і отримав суворий докір від Вчителя (Мф. 16,22-23). Разом з двома іншими найближчими учнями Господа Іоаном і Яковом Петро був свідком Преображення і воскресіння дочки Іаіра (Мф. 17,1 сл; Мк. 5,22 сл).

На Таємній Вечері Петро намагався чинити опір тому, щоб Вчитель омив його ноги (Ін. 13,6-9), і через Іоана взнав, хто з Дванадцяти -- зрадник (Ін. 13,23 сл.). Він завіряв Господа, що не залишить Його навіть в смертельній небезпеці, але почув пророцтво про своє зречення. Втім, він був утішений повелінням в майбутньому «утвердити братів своїх» (Лк. 22,31-34). Петро був поряд з Ісусом під час Його Гефсиманської молитви (разом з синами Заведеєвими, Мф. 26,37), але не знайшов в собі сили пильнувати в цю ніч (Мк. 14,37). Він був єдиним учнем, що намагався захистити Вчителя у момент узяття Його під варту (Ін 18 10). Тільки Петро і Іоанн послідували за Ним в будинок первосвященика, де Петро, впізнаний слугами, в страху відрікся від Ісуса. Вчинивши цей вчинок, він гірко плакав і каявся, згадуючи слова Ісуса (Мф. 26,69 сл.; Мк. 14,66 сл.; Лк. 22,54 сл.; Ін. 18,15 сл.).

Петро -- перший з Дванадцяти, кому з'явився Воскреслий (1 Кор. 15,5). На Галілейському морі Господь дав Симону веління пасти Його овець і передбачив йому мученицьку кончину (Ін. 21). За пропозицією Петра був вибраний апостол на місце Іуди (Діян. 1,15 сл.); Петро говорив до народу від імені учнів в день П'ятидесятниці (завдяки цій проповіді близько трьох тисяч людей стали християнами - Діян. 2,14 сл.), зціляв ім'ям Ісуса (Діян. 3,1 сл), випробував перші переслідування за віру (Діян. 4,1 сл.; 5,17 сл.), викривав негідних членів Церкви (5,1 сл.; 8,20 сл.). Після загибелі св. Стефана апостол почав проповідь серед самарян (Діян. 8,14 сл.) і хрестив першого язичника (Діян. 10,1 сл). В 44 р. Петро був арештований в Єрусалимі за наказом царя Агрипи I, але врятувався чудовим чином (Діян. 12). Після цього апостол покинув місто і став мандруючим проповідником. В 49 р. він був в Єрусалимі на «апостольському соборі» (Діян. 15), де підтримав апостола Павла, з яким він познайомився в перші роки після його навернення (Гал. 1,18). В Антіохії Петро проявив деякі коливання, поступившись консерваторам, в чому його і дорікав ап. Павло (Гал. 2,11 сл.; Діян. 11,2 сл.). Петро проповідував головним чином в Малій Азії, Антіохії і, мабуть, в Коринфі (пор. 1 Кор. 1,12). Ключ к пониманию Св. Писания. - Брюссель: «Жизнь с Богом», 1982. - C. 343-344

Апостол Павло назвав Петра, разом з Іоаном Богословом та Яковом, братом Господнім, одним із трьох стовпів Христової Церкви (Гал. 2,9).

Згідно загальноцерковного передання, засвідченого стародавніми джерелами (Климент Римський, Папій, Гай, Євсевій), наприкінці життя апостол прибув до Рима, де був розіпнутий на хресті вниз головою. Його прибуття можна віднести до 63 р., а страту -- до 64 або до 67 р., коли за наказом імператора Нерона була замучена безліч християн. Щодо точності відомостей про служіння ап. Петра в Римі, то ми не знаємо точної дати його прибуття до Рима. Мовчання про нього в павлових посланнях з Рима до 2-го Тим, включно, примушує думати, що його не було в Римі, коли св. ап. Павло складав ці послання. Не бував св. ап. Петро в Римі і раніше прибуття туди св. ап. Павла в узах. З другого боку, стародавнє передання одноголосно свідчить, що св. ап. Петро помер в Римі. Якщо це так, то його смерть природно відносити до другого спалаху гонінь при імператорі Нероні, тобто до 67, найпізніше до 68 року. Отже, служіння ап. Петра в Римі почалося не раніше 64 року і закінчилося не пізніше 68 року. Пояснение к Апостолу. - С. 22

Ап. Петро був похований на Ватиканському пагорбі поблизу місця його розп'яття. Пізніше Церквою разом з апостолом Павлом він був названий первоверховним Апостолом (його пам'ять вшановують разом зі згадкою про ап. Павла 12 липня за новим стилем; крім того особливо 29 (16) січня - поклоніння чесним веригам св. Всехвального ап. Петра Никифор, архим. Библейская энциклопедия. - Свято-Троице-Сергиева Лавра, 1990 (репр. изд.: М., 1891). - С. 562). Залишки його стародавньої гробниці (II ст.) були знайдені археологами під вівтарем базиліки св. Петра в Римі.

3.1.2 Достовірність послання

Доказом того, що Перше соборне послання апостола Петра написане саме ним, служать:

1) його ж вказівка у Другому посланні (2 Петр. 3,1);

2) свідчення ранньохристиянського передання, що бере початок від апостольських часів;

3) сам зміст послання.

Щодо церковного передання про Перше соборне послання апостола Петра, то достатньо відзначити, що учень євангеліста Іоана Богослова святий Полікарп Смирнський у своєму посланні до филип'ян (1,3; 2,1; 5,3), як свідчить церковний історик Євсевій Кесарійський [Церковна Історія, 4,14], наводить цитати із Першого послання апостола Петра (1 Петр. 1,8,13,21; 2,11-12,22,24; 3,9; 4,7). Цитує назване послання і святий Іриней Ліонський (Проти єресей, IV,9,2), вказуючи, що взяті ним слова належать апостолові Петру. Засвідчують достовірність цього послання, наводячи із нього цитати, Тертуліан, Климент Олександрійський, а також Оріген, св. Кипріан, Євсевій Кесарійський, св. Афанасій Великий та інші отці й вчителі Церкви.

Водночас доказом достовірності послання є те, що воно знаходиться у такому відомому стародавньому сирійському перекладі II століття, як Пешіто. Тому як Східна, так і Західна церкви ще з перших віків християнства визнавали Перше соборне послання апостола Петра достовірним. Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. - Чернівці, 2005. - С. 50-51

3.1.3 Первинне призначення послання (мета), привід для написання, місце і час

Первинне призначення послання видно з самого його надписання: воно звернене до «пришельців, розсіяних в Понті, Галатії, Каппадокії, Асії й Віфінії» (1,1) -- провінціях Малої Азії. Під цими «прибульцями» треба розуміти іудеїв, що головним чином повірили, бо св. Петро був переважно «апостолом обрізаних» (Гал. 2,7), але, як видно з деяких місць послання (2,10; 4,3-4), тут маються на увазі і язичники, які, звичайно, також входили до складу християнських общин Малої Азії, як це видно з книги Діянь і деяких послань св. апостола Павла.

Які спонуки могли бути у св. апостола Петра писати малоазійским християнам, спільноти яких були засновані, як ми знаємо з книги Діянь, св. апостолом Павлом?

Внутрішнім мотивом, звичайно, було для апостола Петра веління Господа «затвердити братів своїх» (Лк. 22:32). Зовнішнім мотивом послужили негаразди, що з'явилися в цих общинах, а особливо гоніння, що впали на них з боку ворогів Хреста Христового (що видно з 1 Петра. 1,6-7; 4,12,13,19; 5,9). Окрім зовнішніх ворогів, з'явилися ще більш тонкі вороги -- внутрішні, в особі псевдовчителів. Користуючись відсутністю св. апостола Павла, вони почали спотворювати його вчення про християнську свободу і протегувати всякій етичній розбещеності (1 Петра 2,16; 2 Петра 1,9; 2,1). Є підстави вважати, що відомості про випробування, що осягнули малоазійскі общини, приніс св. апостолу Петру Силуан, який був постійним супутником апостола Павла, але після ув'язнення апостола Павла перейшов до св. Петра.

Мета послання, таким чином, -- підбадьорити, утішити в скорботі малоазійських християн і утвердити їх у вірі. Останню мету св. Петро сам позначає: «це стисло написав я вам через Силуана, вірного, як думаю, вашого брата, щоб запевнити вас, утішаючи і свідчивши, що це істинна благодать Божа, в якій ви стоїте» (5,12). Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. - М., 2004. - С. 521-522

1 Петра адресоване християнам Малої Азії, які переживали період спокус і піддавалися переслідуванням. Апостол підбадьорює вірних, нагадує їм про страждання Христа і вселяє в них надію на Його Суд, Він дає повчання про те, як віруючі повинні жити і свідчити про свою віру серед оточуючих їх людей.

Тож, як видно зі змісту послання, метою його написання було бажання апостола Петра утвердити у вірі і правилах християнською життя християн різного походження та соціального стану, а водночас викоренити деякі внутрішні суперечності, заспокоїти перед усілякими зовнішніми негараздами і прикрощами, та застерегти від різних спокус з боку лжеучителів. Тобто апостол Петро прагнув утвердити в житті малоазійських християн ті істинні духовні блага, яких, як йому стало відомо, їм не вистачало. Залишившись без свого духовного пастиря, апостола Павла, вони залишилися і без тієї духовної опіки, яку мали в його особі. А це спричинило появу всілякого роду лжеучителів та лжеапостолів.

Однак настанови, а особливо застереження апостола Петра відзначаються більш загальним характером, ніж у посланнях апостола Павла, який, як засновник малоазійських церков, був ближче обізнаний з їхнім життям і побутом. Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. - Чернівці, 2005. - С. 52-53

Автор пише з «Вавилону» (1 Пет. 5,13). Ніяких переказів про відвідини Петром Вавилона немає. Під цим ім'ям біблійна традиція часто має на увазі оплот язичництва взагалі (3 Езв 165,1), або прямо Рим (Одкр. 14,8; 16,19; 17,5; 18,2,10,21; пор. 2 Езд. 3,1 сл.; 2 Варух 67,7, книги Сивіл). Ключ к пониманию Св. Писания. - Брюссель: «Жизнь с Богом», 1982. - C. 344

«Римокатолики, які стверджують, що св. апостол Петро 25 років був єпископом міста Рима, хочуть бачити в цьому «Вавилоні» алегоричне найменування Рима. Навряд чи доречна така алегорія в прощальному привітанні. Природніше бачити в цьому найменуванні справжню назву міста. Немає потреби припускати, що це був Вавилон Єфратський, про відвідини якого св. Петром у нас немає відомостей. В Єгипті було невелике містечко на березі Ніла, засноване переселенцями з Вавилону, які назвали його теж Вавилоном. В історії християнської Церкви відома Вавилонська церква в Єгипті (Четьї-Мінеї за 4 червня. Житіє преп. Зосими). Св. Петро був в Єгипті, поставив там, в Олександрії, св. Марка єпископом, а тому цілком природно, що він міг писати звідти і при цьому передавати привіт від св. Марка», - пояснює місце написання послання архієпископ Аверкій (Таушев) Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. - М., 2004. - С. 522-523.

«Стародавній Вавилон на Євфраті за апостольських часів уже не існував - там були руїни і пустеля, - розмірковує про місце написання 1 Петра прот. Михайло Марусяк. - Крім того, немає жодних свідчень про перебування і проповідницьку діяльність апостола Петра в Месопотамії. Деякі богослови вказували на невеличке містечко в Єгипті, що знаходилося на правому березі Ніла і називалося Вавилон. Там була християнська церква. Однак немає жодних свідчень про те, що апостол Петро коли-небудь був у Єгипті. Відомо тільки, що в Єгипті був його учень Марко і заснував в Олександрії Церкву.

Тому напрошується очевидний висновок: Вавилоном апостол Петро називає Рим - центр влади, культури, ідолопоклонства і розпусти. Цієї думки дотримувалися Євсевій Кесарійський, блаж. Ієронім, блаж. Феофілакт. Аналогія у назвах була викликана найперше історичним порівнянням пригнічення і страждання єврейського народу - колись від халдеїв, тепер від римлян; колись неволя вавилонська, тепер римська.» Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. - Чернівці, 2005. - С.51-52

Тому питання про місце написання послання залишається відкритим, хоча більшість дослідників сходяться на його римському походженні.

Важко точно визначити і час написання послання. Багато древніх церковних письменників (св. Климент Римський, св. Ігнатій Рогоносець, Діонісій Коринфський, св. Іриней Ліонський, Тертуліан, Оріген, канон Мураторі) свідчать про перебування ап. Петра в Римі, проте всі вони не датують прибування його до Риму навіть приблизно, а в переважній більшості говорять про мучеництво первоверховних Апостолів, знову ж таки без точного датування вказаної події. Тому питання про час походження розглядуваного послання повинне вирішуватися на основі новозавітних відомостей.

Послання передбачає влаштування св. ап. Павлом малоазійських церков, що мало місце, як відомо, під час третьої благовісницької подорожі апостола народів, близько 56-57 рр. після Р. Х.; отже, раніше цього терміну перше соборне послання ап. Петра не могло бути написане. Далі, в цьому посланні не без підстав вказували на ознаки подібності з Павловими посланнями до Римлян і Єфесян (пор. напр.: 1 Пет. 1,14 і Рим. 12,2; 1 Пет. 2,13, 14 і Рим. 13, 1-6; 1 Пет. 3,9 і Рим. 12,17, а також: 1 Пет. 2,4 і Єф. 2,20-22; 1 Пет. 1,10-11 і Єф. 3,5,10 та ін.), але перше з'явилося не раніше 58 р., а друге - не раніше 61 р. на користь порівняно пізньої появи розглядуваного послання говорить і згадуване вже, відоме з послання (5,12), перебування біля ап. Петра Силуана, супутника ап. Павла. На основі всього цього, можна вважати ймовірним написання послання вже після того, як місіонерська діяльність ап. Павла по відношенню до малоазійських церков припинилась, - коли він з Кесарії в якості в'язня був посланий до Риму на суд кесаря (Діян. 26-27 гл.). Саме тоді цілком природнім було ап. Петру звернутися з посланням до малоазійських церков, що були позбавлені свого великого благовісника, і подати їм настанову в вірі і благочесті та підбадьорення в життєвих скорботах. Таким чином, ймовірним часом написання послання є період між 62-64 рр. Лопухин А.П. Толковая Библия, или комментарий на все книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. - Т.10. - СПб., 1912. - С. 262-263 «…оскільки перше послання написано незадовго до другого, яке, поза сумнівом, було написане перед мученицькою кончиною св. Петра, що послідувала в 67 році, то дата написання першого послання визначається між 62 і 64 роками після Р.Х. Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. - М., 2004. - С. 523», - зі свого боку погоджується з приблизним датуванням першого твору ап. Петра архієпископ Аверкій.

3.1.4. Характер змісту 1 послання св. ап. Петра

Як і Послання ап Якова, 1 Петра написане людиною, добре володіючою грецькою мовою і такою, що користувалася перекладом Семидесяти. Тим часом, як вказує Папій Ієрапольський (II ст.), апостол потребував перекладача. Ця суперечність пояснюється тим, що послання написане «через Силуана» (5,12), тобто Силуан, або Сила (Діян. 5,22 сл.; 18,5; 2 Кор. 1,19; 1 Сол. 1,1), висловлював думки апостола по-грецьки. Саме посередництвом Силуана, співробітника ап Павла, можна пояснити схожість стилю 1 Петра зі строєм Павлових послань. Ключ к пониманию Св. Писания. - Брюссель: «Жизнь с Богом», 1982. - C. 344

Перше послання св. апостола Петра складається всього з п'яти глав. Зміст їх такий:

Перший розділ: Надписання і вітання (1-2). Славослів'я Богу за благодать відродження (3-5), ради якої потрібно радіти в скорботі (6-9) і до якої відносилися вишукування пророків (10-12). Умовляння до святості життя (13-21) і взаємної любові (22-25).

Другий розділ: Повчання про духовне зростання (1-3) і влаштування (4-10), про добродійне життя (11-12), про покірність властям (13-17), про покору слуг панами (18-20). Приклад страждань Господа (21-25).

Третій розділ: Етичні повчання дружинам (1-6), чоловікам (7) і всім християнам (8-17). Христос, Який постраждав, зійшов до пекла, воскрес і вознісся (18-22).

Четвертий розділ: Повчання християнам щодо різних моральних якостей і чеснот (1-11), особливо ж про невинні злостраждання (12-19).

П'ятий розділ: Повчання пастирям і пасомим (1-9). Благословення апостольське (10-11). Вісті і привітання (12-14). Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. - М., 2004. - С. 523

Своє Перше послання апостол Петро адресує обраним «пришельцям, розсіяним у Понті, Галатії, Каппадокії, Асії й Віфінії» (1 Петр. 1,1). Тому вважають, що Апостол адресує його християнам із юдеїв, які проживали поза межами Палестини, тобто в розсіянні. Цієї думки дотримувалися Оріген, Євсевій Кесарійський, Епіфаній Кіпрський, блаж. Ієронім, блаж. Феофілакт. Однак у посланні є місця, які можна віднести і до християн із язичників. Наприклад, апостол Петро, звертаючись до християн, говорить, щоб вони не поверталися «до похотей, що були в час вашого невідання… знаючи, що не тлінним сріблом або золотом визволені ви від суєтного життя, переданого вам від батьків» (1 Петр. 1,14,18). Ці слова могли стосуватися тільки християн із язичників.

Те ж саме можна сказати і щодо слів апостола Петра, якими він засвідчує, що християни, до яких він звертається, були «колись не народ, а нині народ Божий, колись не помилувані, а нині помилувані» (1 Петр. 2,10). Далі Апостол говорить, що вони «в минулому житті виконували волю язичників» (1 Петр. 4,3).

Тому можна зробити висновок, що послання адресоване всім християнам - як з юдеїв, так і з язичників. Під словами «пришельцям розсіяння» треба розуміти християн взагалі, без розділення за національною ознакою та походженням. Твердження про те, що у містах і областях, які називає апостол Петро, перші християнські громади були організовані ним, не відповідає дійсності. Запровадження християнства в малоазійських провінціях приписується апостолу Павлові (Діян. 13-14 розд.; Рим. 15,20). Водночас про проповідницьку діяльність апостола Петра у названих ним містах нічого не сповіщає і церковне передання.

Щодо внутрішнього змісту послання, його богослов'я, повчання, настанов - вони цілком і повністю відповідають характеру апостола Петра. Тут можна виділити дві характерні риси священного письменника:

1) жвавий конкретний образ мислення, схильний до негайних дій;

2) постійний зв'язок між світоглядом і вченням та провіщеннями Старого Завіту.

Перша риса характеру апостола Петра часто вимальовується в євангельських розповідях (Лк. 5,8; Мт. 14,25-33; 16,22; Ін. 6,68-69; Мк. 9,5; Ін. 13,9; Лк. 22,31-33,57 та ін.). Друга риса його характеру проявляється в його покликанні як Апостола обрізаних (Гал. 2,7). Ці обидві риси засвідчені у словах, проповідях, повчаннях Апостола, які передає книга Діянь святих Апостолів.

Богослов'я апостола Петра відзначається перевагою образів і уявлень над абстрактними роздумами. У нього немає таких високих метафізичних споглядань, які спостерігаються в апостола Іоана Богослова, ані такого тонкого викладу логічних співставлень християнських ідей і догматів, як в апостола Павла. Вся увага апостола Петра зосереджується в основному на історичних подіях, зокрема християнських, а також старозавітних, які проливають певні промені світла на християнство як історичний факт. Тому О.П. Лопухін називає апостола Петра богословом-істориком. Сам же Апостол називає себе свідком Христовим (1 Петр. 5,1). Своє апостольське покликання він бачить у тому, щоб свідчити перед світом про те, що творив Господь Ісус Христос, а особливо - про Його Воскресіння (Діян. 1,22; 2,32; 3,15; 5,32; 10,39; 1 Петр. 5,1-2).

Характерним для апостола Петра є зв'язок його вчення зі Старим Завітом. Як ні в кого із новозавітних священних письменників, у його промовах і посланнях є багато цитат зі Старого Завіту, тобто він висвітлює християнство у тісному поєднанні зі свідченнями Старого Завіту, а саме: старозавітними пророцтвами та сподіваннями (Діян. 3,18-25; 1 Петр. 1,10-12)

Апостол Петро розкриває у своїх промовах і посланнях вчення про пророцтва, про натхнення, яке отримали пророки через Святого Духа, про одкровення їм Божих таїн, їхнє проникнення в ці тайни. Водночас у його вченні чільне місце посідає ідея Божого Провидіння. Він як у своїх промовах, що подаються у книзі Діянь святих Апостолів, так і в посланнях часто говорить про попереднє визначення тієї чи іншої новозавітної події Божим Провидінням (Діян. 1,16; 2,23-25; 3,18-21; 4,28; 10,41-42; 1 Петр. 1,1,20). Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. - Чернівці, 2005. - С. 53-55

3.2 Друге соборне послання святого апостола Петра

3.2.1 Священний письменник

В змісті послання є чимало рис подібності зі змістом 1 послання ап. Петра, а також вказівок на особистість великого первоверховного Апостола.

Священний письменник цього послання сам називає своє ім'я: «Симон Петро, раб і Апостол Ісуса Христа» (2 Петр. 1,1). Подібно він називав себе і в Першому своєму посланні. Тільки тут додає два слова-уточнення: «Симон, раб...».

На початку твору (1,2-4) апостол, неначе продовжуючи мову в кінці першого послання (5,12) говорить про велич благ християнської віри і висоту облагодатствуваного стану християн.

Про себе апостол Петро говорить як про очевидця величі й слави Ісуса Христа під час Його Преображення па горі Фаворі. Тому він пише: «Не йдучи за хитромудрими байками, а бувши очевидцем Його величі. Бо Він прийняв від Бога Отця честь і славу, коли від величної слави дійшов до Нього такий голос: «Цей є Син Мій Улюблений, у Котрому Моє благовоління» (2 Петр. 1,16-17).

Водночас Апостол вказує: «Це вже друге послання пишу вам, улюблені; в них нагадуванням збуджую ваше чисте розуміння, щоб ви пам'ятали слова, раніш сказані святими пророками, і заповідь Господа і Спасителя, передану Апостолами вашими» (2 Петр. 3,1-2).

Апостольський дух Петра видно і в його словах, якими виражає своє ставлення до апостола Павла, називаючи його улюбленим братом (2 Петр. 3,15), а також у його ставленні до послань апостола Павла, «у яких є дещо малозрозуміле, так що неуки та нестійкі перекручують, як і інші Писання, на свою власну погибель» (2 Петр. 3,16).

Взагалі, за сукупністю всіх даних змісту 2 послання апостола Петра, «воно є нагадуванням про те, що було написане раніше» (блж. Феофілакт Блаж. Феофилакт. Творения. - СПб., 1902. - С. 98.), а саме апостолом Петром. Лопухин А.П. Толковая Библия, или комментарий на все книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета. - Т.10. - СПб., 1912. - С. 290; Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. - Чернівці, 2005. - С. 84

3.2.2 Достовірність послання

Достовірність Другого соборного послання апостола Петра була визнана всією Церквою не так скоро, як його Першого послання. Навіть Євсевій Кесарійський у 1-й половині IV століття відносив його до категорії «суперечливих» книг разом з Другим і Третім посланнями апостола Іоана Богослова, посланням апостола Якова та посланням апостола Іуди.

Друге послання апостола Петра приписувалося перу одного із його учнів. Приводом для цього послужила відсутність більш ранніх свідчень, які б підтверджували його приналежність апостолові Петру. Цього послання немає у таких важливих документах II століття, як сирійський переклад «Пешіто» та «Мураторіїв фрагмент».

Вся Церква визнала Друге послання апостола Петра богодухновенним аж наприкінці IV століття. Однак це не означає, що його взагалі не знали або не вважали достовірним. В одних церквах його знали і сприймали як богодухновенне, в інших воно було невідоме, ще в інших щодо його богодухновенності, автентичності виникали сумніви. Це свідчить про ту обережність, з якою Христова Церква формувала канон новозавітних книг.

Усе ж існують побічні свідчення про те, що Друге соборне послання апостола Петра було відоме стародавнім церковним письменникам. Хоч не дослівні цитати, але дуже близькі до цитат вирази, взяті із цього послання, зустрічаються у 1-му посланні св. Климента Римського до коринф'ян (2 Петр. 1,17; 2,2,5); у «Пастирі Єрма» (2 Петр. 2,15,21-22); у «Розмові з Трифоном юдеєм» св. Юстина Мученика (2 Петр. 3,8); у творах Феофіла Антіохійського (2 Петр. 1,21). Євсевій Кесарійський стверджує навіть, що Климент Олександрійський написав тлумачення на Друге соборне послання апостола Петра.

Це є незаперечним свідченням того, що в окремих стародавніх церквах і християнських громадах, де Друге послання апостола Петра було відоме, воно користувалося неабияким авторитетом і повагою. Оріген, коли говорить, що достовірність Другого Петрового послання в деяких церквах піддавалася сумніву, сам при цьому визнає його автентичність. В IV столітті Євсевій поміщає його у складі соборних послань, зарахувавши його, втім, до спірних. Ієронім в своєму каталозі приймає це послання як справжнє. Дідім Олександрійський не сумнівається в його канонічності. Оріген (ІІІ ст.), Євсевій, св. Кирило і блж. Ієроним (IV ст.) ставили під сумнів приналежність 2 петра безпосередньо ап. Петру. В 2-му Петра відображений час, коли думка про швидкий кінець світу перестала бути загальною для всіх християн (3,4). Ймовірно, на цю переміну вплинуло руйнування Єрусалиму (70 р.), з яким пов'язували терміни останнього Суду. Апостоли розглядаються автором як представники епохи, вже минулої (3,2). Більшість сучасних західних тлумачів вважає, що 2 Петра є записом проповідей Петра, зробленим в кінці І ст., вже після його смерті, з використанням текстів послання ап. Іуди. Проте ряд посилань на ап. Павла (3,15 сл.) може служити свідченням того, що воно написане в останні роки життя обох апостолів. (Ключ к пониманию Св. Писания. - Брюссель: «Жизнь с Богом», 1982. - C. 348) З IV століття всі сумніви в його автентичності припиняються. Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. - М., 2004. - С. 532

Були намагання заперечити достовірність Другого соборного послання апостола Петра і в пізніші часи. Увагу звертали на розбіжність між Першим і Другим посланням у змісті. При цьому вказували, що основним наголосом у Першому посланні є надія, тоді як у Другому - знання. У Першому неодноразово згадується про незабарність парусії, другого приходу Спасителя, у Другому ж йдеться тільки про її несподіваність, а не про її близький час. У Першому посланні неодноразово згадується про переслідування християн, у Другому ж тільки про можливу появу лжеучителів, від яких застерігає апостол Петро. У Першому Апостол часто посилається на Святе Письмо Старого Завіту, у Другому цитати із Старого Завіту майже відсутні. Мова Першого послання рясніє гебраїзмами, мова Другого близька до елліністичного діалекту.