Соборні послання – складова канону Священних Новозавітних книг

Канон Священних Новозавітних книг та соборні апокрифічні апостольські послання святих апостолів Якова, Петра, Іоана Богослова, апостола Іуди, їх місце і час написання, призначення, привід для написання, загальний характер, достовірність, зміст і мова.

Рубрика Религия и мифология
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 01.04.2009
Размер файла 121,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

88

Українська православна церква

КИЇВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ

ВОЛИНСЬКА ДУХОВНА СЕМІНАРІЯ

Кафедра Священного Писання

Соборні послання - складова канону Священних Новозавітних книг

БАКАЛАВРСЬКА РОБОТА

Студента IV-го курсу

Форманюка Сергія Володимировича

Науковий керівник:

кандидат богослів'я

прот. Іоан Нідзельський

ЛУЦЬК-2007

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Канон Священних Новозавітних книг

1.1. Соборні послання в складі Новозавітного канону

1.2. Апокрифічні апостольські послання

РОЗДІЛ 2. Соборне послання святого апостола Якова

2.1. Священний письменник

2.2. Місце і час написання

2.3. Призначення послання. Привід для написання послання

2.4. Автентичність послання Якова

2.5. Загальний характер послання, його зміст і мова

РОЗДІЛ 3. Соборні послання святого апостола Петра

3.1. Перше соборне послання святого апостола Петра

3.1.1. Священний письменник

3.1.2. Достовірність послання

3.1.3. Первинне призначення послання (мета), привід для написання, місце і час

3.1.4. Характеристика змісту 1 послання св. ап. Петра

3.2. Друге соборне послання святого апостола Петра

3.2.1.Священний письменник

3.2.2. Достовірність послання

3.2.3. Першопочаткове призначення, привід до написання, ціль, час і місце написання послання

3.2.4. Короткий зміст послання

РОЗДІЛ 4. Соборні послання святого апостола Іоана Богослова

4.1. Перше соборне послання святого апостола Іоана Богослова

4.1.1. Священний письменник

4.1.2. Достовірність послання

4.1.3. Час, місце і причина (побудження) написання послання

4.1.4. Зміст 1 соборного послання святого апостола Іоана Богослова

4.2. Друге і третє соборні послання святого апостола Іоана Богослова

4.2.1. Достовірність послань

4.2.2. Місце і час написання 2-го і 3-го соборного послання святого апостола Іоана Богослова

4.2.3. Коротка характеристика змісту послань

РОЗДІЛ 5. Соборне послання апостола Іуди

5.1. Священний письменник

5.2. Достовірність послання

5.3. Час, місце і привід до написання послання

5.4. Головний зміст соборного послання апостола Іуди

ВИСНОВКИ

БІБЛІОГРАФІЯ

ВСТУП

Дослідіть Писання, бо ви сподіваєтесь

через них мати життя вічне;

а вони свідчать про Мене.

Євангеліє від Іоана 5,39

Актуальність теми. Незважаючи на те, що від часу написання Священних Новозавітних книг пройшло більше аніж 19 століть, проте їх вивчення і якомога глибше дослідження залишається життєво важливим завданням кожного християнина. Хтось може сказати, що на сьогодні не залишилося навіть жодного незрозумілого - так чи інакше не витлумаченого - слова в священних біблійних книгах, не говорячи вже про характеристику загального змісту тієї чи іншої книги, її автора чи часу і місця написання. Все це так і не так, адже біблійна наука не стоїть на місці, а з кожним новим відкриттям додає до скарбниці вивчення Священного Писання все нові і нові відомості. Тож не варто повторювати наскільки важливо для кожного віруючого долучатися до цієї праці, адже це дослідження не просто однієї з книг, яких людство має чимало, а дослідження тих книг, які містять в собі «слова життя вічного». Як тут не згадати слова св. ап. Петра, звернені до Спасителя на його запитання чи не хоче хтось із 12-ти залишити Його: «Господи! До кого нам йти? Ти маєш слова життя вічного» (Ін. 6,68).

Визначаючи вужче тему дослідження ми зупинилися на соборних апостольських писаннях і зокрема на питанні їх канонічної гідності.

Об'єкт і предмет дослідження. Виходячи з вищесказаного об'єктом дослідження є Священне Писання Нового Завіту, а відповідним предметом - тексти соборних послань.

Хронологічні межі дослідження обмежуються крайніми рамками часу написання апостольських послань - тобто др. пол. І - кін. І століття після Р. Х., хоча час їх входження до Новозавітного канону поширюється аж до соборних визначень IV і пізніших століть.

Метою роботи є поглиблення знань новозавітних писань, а відповідним завданням - дослідження соборних послань, як частини Новозавітного канону.

Методи дослідження. В роботі ми намагалися показати не сухий тематичний матеріал а виробити саме авторську оцінку церковно-історичної та богословської проблематики соборних послань в складі Новозавітного канону.

Наукова новизна одержаних результатів. Не претендуючи на відкриття чогось абсолютно нового, ми прагнули по-новому окреслити здавалося б загальновідому проблематику соборних послань в складі Новозавітного канону.

Практичне значення дослідження органічно поєднане з тим високим духовним змістом, яким наповнені священні писання, зокрема соборні послання. Вони не можуть не знайти відгуку в серці християнина, як заклик до практичної реалізації в житті повідомлених в них богоодкровенних істин.

Структура дослідження. Відповідно до поставленої мети і завдання дослідження складається зі вступу, 5-ти розділів, в яких послідовно розглядаються: Новозавітний канон (Розділ 1), соборні послання в загальноприйнятій Православною Церквою послідовності: послання св. ап. Якова (Розділ 2), 1 і 2 послання ап. Петра (Розділ 3), три послання ап. Іоана Богослова (Розділ 4), послання ап. Іуди (Розділ 5); висновків та використаної літератури.

Серед джерельно-літературної бази окрім Священного Писання варто згадати ґрунтовні дослідження власне апостольських соборних послань таких авторів як архієпископ Аверкій (Таушев), прот. Михайло Марусяк, Лопухін А. П. Детально використані джерела і посібники вказані у списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. Канон Священних Новозавітних книг

1.1 Соборні послання в складі Новозавітного канону

Джерелом християнського віровчення є Божественне Одкровення. Священне писання називається богоодкровенним або богодухновенним. Воно іменується словом Божим, оскільки зберігає для нас і доносить до нас слово Бога на мові людини.

Не слід забувати, що Біблія - книга Боголюдська. Як в справі спасіння людини благодать Божа нічого не чинить без участі людської волі, так і написання священних книг відбувалося в нерозривній взаємодії волі божественної і людської. В одних випадках, коли справа стосувалася повідомлення Богоодкровенних істин, Святий Дух гарантував непогрішність передачі вчення автором книги. В інших випадках благодать спів діяла священному письменнику у вірному підборі і освітленні фактів. Так, святий євангеліст Лука спочатку здійснив роботу історика: зібрав історичні відомості про життя Спасителя, впорядкував їх, старанно дослідив, а за тим вже приступив до написання Євангелія.

Самобутність письменників Біблії найбільше за все виявилася в літературній формі їх творів. Книги священного Писання значно різняться своїм стилем, виявляючи в такий спосіб індивідуальні особливості їх авторів, Алипий (Кастальский-Бороздин), архим.; Исайя (Белов), архим. Догматическое богословие: Курс лекций. - Св.-Троицкая Сергиева Лавра, 2000. - С. 33,34-35. а також вказуючи на ті зовнішні спонуки, які спричинили написання того чи іншого твору.

Якщо прийняти до уваги умовний поділ всіх творів біблійної традиції на законодавчі, історичні, повчальні та пророчі, то повчальними новозавітними книгами є всі апостольські послання. Це не що інше, як листи, написані апостолами до заснованих ними церков. У цих листах Христові учні переконують християн твердо стояти у переданій їм вірі, роз'яснюють віруючим різні непорозуміння щодо самої християнської віри, щодо віровчення та християнського життя, які виникали між ними в різних церквах; викривають різні безпорядки, а також лжевчителів, які порушували спокій первісної Христової Церкви.

Отже, апостоли, будучи засновниками Христової Церкви, у своїх посланнях виступають як учителі і наставники ввіреного під їхню опіку Христового стада. Це особливо яскраво відображено в посланнях святого апостола Павла. Михайло Марусяк, прот. Книги Святого Письма Нового Завіту: Конспект лекцій. - Чернівці: Рута, 2000. - С. 8

Важливим базовим компонентом письмової Новозавітної традиції є записи листів-послань, авторство яких з найдавніших часів пов'язувалося з іменами апостолів, а адресатами відповідно були перші християнські громади - «церкви» -- у різних місцях Римської імперії. Апостоли тут виступали як керівники та наставники цих громад. На письмі фіксувалися також історичні відомості про існування перших церков та діяльність апостолів. На ґрунті цього усного та писемного матеріалу протягом І - на початку II ст. після Р. Х. в ранньохристиянському середовищі складалися основні жанри новозавітних Писань, які згодом стали основою загальноцерковного канону Біблії Нового Завіту. Нарешті, різні книги новозавітної традиції ставали джерелом для інших, подібних за жанром та ідейним спрямуванням, коли збіг сюжету або висловлювань міг бути результатом не лише використання спільних першоджерел, а й наслідком запозичення. Деякі новозавітні автори прямо визнавали знайомство з «багатьма» такими джерелами (наприклад Лк. 1:1).

Вже у 50-60-х роках в основному сформувався корпус апостольських Послань (грецьк. ???????? - «послання, доручення, настанова»), де апостоли виступали як релігійні та моральні вчителі, своєрідні перші християнські богослови. Принаймні частина Послань уважається першими за часом виникнення новозавітними біблійними творами. Окремі Послання є пізнішими, датуються 70-90-ми роками І ст. Поміж цими творами виділяється найчисленніша група, автором якої традиція називає апостола Павла. Так, серед найдавніших Павлових Послань - до Солунян (прибл. 51--54 рр.); до Галатів (54 або 56 р.); до Коринф'ян (57--58 рр.); до Римлян (58 або 59 р.). Головащенко С. І. Біблієзнавство. Вступний курс: Навч. посібник. - К.: Либідь, 2001. - С. 40-41

Кожна з книг Нового Завіту має надписання, що вказує на її автора. І хоча Церква знає лише одне Євангеліє - «Євангеліє Ісуса Христа» (див. Мк. 1,1), все ж кожен з його чотирьох переказів авторизований і підписаний. Проте хто ж автор Нового Завіту? Хто виступив в ролі, говорячи сучасною мовою, «редактора-упорядника» цього збірника дуже різних книг, що включає і особисті листи, і літописні хроніки, і візіонерські тексти?

«Писання не впало з неба; воно увійшло в життя Церкви через Передання, - відповідає на своє ж питання диякон Андрій Кураєв. - Церква дала тверде запевнення, по-своєму гарантувала, що Писання дійсно відповідає Переданню, і що це Писання є автентичною частиною справжнього Апостольського Передання.» Виходячи з своєї пам'яті і зі свого знання Апостольського Передання і Того, про Кого це Передання говорило, «Церкві було просто необхідно підрахувати своє апостольське наслідство» Илларион (Троицкий), архиеп. Очерки из истории догмата о Церкви. - М., 1997. - С. 120..

При обговоренні ролі Церкви в становленні Новозавітного канону особливо важливо зауважити, що Новий Завіт склався не в результаті збирання книг, а в результаті їх відбору.

«Подібне пізнається подібним», - гласить древній і зовсім не відмінений принцип пізнання (принаймні духовного). Якщо протестанти стверджують, що з початком Константинівської епохи історична Церква втратила першоапостольські дари, - то з допомогою чого ж вона змогла відрізнити апостольські писання від апокрифі? Лише Свята Церква могла впізнати Святу книгу. Лише досвід глибокої віри і молитовно-містичного пізнання Христа міг дати внутрішню впевненість в Богодухновенному характері книг. Андрей Кураев, диак. Наследие Христа. Что не вошло в Евангелия? - К., 1998. - С. 143, 145-146, 149-150.

«Поява в Церкві Нового Завіту як книги, як Писання, не була в жодному разі якимось «новим» фактом, результатом боротьби чи сумнівів. Це запис того основоположного Передання (передачі), через яке Слово Боже безперервно живе в Церкві. Але саме тому, що це Передання першопочаткове, Церква на перших порах не потребує визначеного «канону» - точно фіксованого списку записів або Писань; «Каноном» є сама віра Церкви, як вона зберігається у вченні єпископів, літургічній практиці і в «хрещальному оголошенні». Слово Боже не «зовнішній» авторитет, не «текст», а сама реальність віри і життя Церкви. Самі «тексти» тому і приймаються як Писання, що вони згідні зі Словом Божим, що в них Церква впізнає свою віру, свою проповідь, своє вчення - те, чим живе вона від апостолів», - відмічає протопресв. Олександр Шмеман.

Але така відсутність точного «канону» Писань як раз надавала можливості гностичним вчителям приписувати свої вчення апостолам, представляти їх у формі «євангелій» і «послань». Вони знали, що лише те може отримати визнання в Церкві, що освячене авторитетом апостольського свідоцтва. А так як їх писання були «цікаві», впливали на уяву, відповідали смакам часу, для багатьох не утверджених або нещодавно навернених вони могли стати спокусою. Александр Шмеман, протопресв. Исторический путь Православия. - К.: «Пролог», 2003. - С. 77

Новозавітний канон укладався поступово. Вже деякі новозавітні автори свідчили про наявність збірок авторитетної серед перших християн літератури. Наприклад, апостол Петро (2 Петр. 3,15-16) згадував про збірки Послань апостола Павла; євангеліст Лука посилався на численні оповіді своїх сучасників (Лк. 1,1).

Найдавніші (І-II ст. після Р. Х.) посилання на окремі книги новозавітної традиції містилися в ранньохристиянських джерелах «Дидахе» та «Пастир» Єрма, а також у творах християнських богословів-апологетів. Історична цінність цих посилань для реконструкції етапів становлення канону полягає в тому, що їх систематизація дає змогу отримати свого роду перші «списки» авторитетних серед ранніх християн книг. Щоправда, ці свідчення не були офіційними. Вони не затверджувалися всією церквою, а виявляли скоріше богословські вподобання їх авторів та прихильність до тих чи інших тогочасних церковних авторитетів. Крім того, більшість свідчень цих століть не є «списками» у повному значенні - часто це лише цитати або посилання на окремі книги, іноді без обґрунтування їх авторитетності і навіть без згадування їх назв.

Так, у так званому 1-му Посланні Климента Римського (близько 95 р.) зустрічаються цитати або посилання лише на чотири книги (Євангеліє від Матфея, два Послання Павла (до Римлян і 1-ше до Коринф'ян), а також Послання до Євреїв). Причому прямо визнавалося авторитетним лише 1-ше Послання до Коринф'ян.

Ігнатій Антіохійський (близько 116 р.) був знайомий з 14 Посланнями апостола Павла, а також цитував Євангеліє від Матвія, посилався на Євангеліє від Іоанна.

Варнава (близько 130 р.) посилався лише на Матфея та Послання до Євреїв. У «Пастирі» Єрма (близько 140 р.) згадувалось лише Послання Якова.

Відомий апологет християнства Юстин Філософ і Мученик (середина II ст. після Р. Х), захищаючи християнство перед імператором та сенатом, мусив часто цитувати найавторитетнішу на той час серед християн літературу. Він цитував (близько 140 р.) 4 Євангелія (від Матфея, Марка, Луки, Іоанна), книгу Діянь Святих Апостолів, 9 Послань Павла (до Римлян, два до Коринф'ян, до Галатів, Ефесян, Колосян, два до Солунян), а також 1-ше Петра. Крім того, Юстин Мученик посилався і на Об'явлення Іоанна Богослова (Апокаліпсис).

У Полікарпа Смирнського (близько 150 р.) є цитати з Матфея, з 10 Послань Павла (до Римлян, обох до Коринф'ян, до Галатів, Ефесян, Филип'ян, Колосян, обох до Солунян, 1-го до Тимофія), з 1-го Послання Петра, 1-го Іоанна.

Татіан, теж один з ранньохристиянських апологетів, у 50-х роках II ст. уклав перший узгоджений текст, на основі об'єднання та зіставлення 4-х Євангелій: Матфея, Марка, Луки, Іоанна. Цей текст, названий «Діатессарон» (грецьк. ?? ?? ??????? ????????? - «за чотирма Євангеліями»), свідчив, що вже у той час згадані Євангелія існували в завершеному вигляді і активно використовувалися християнами.

Іриней Ліонський (близько 170 р.) згадував Євангелія від Матфея, Марка, Луки, Іоанна, Діяння, 13 Послань апостола Павла (до Римлян, два до Коринф'ян, до Галатів, Ефесян, Филип'ян, Колосян, два до Солунян, два до Тимофія, до Тита, до Євреїв), інші апостольські Послання: 1-ше Петра, 1-ше та 2-ге Іоанна, Іуди. Іриней не лише посилався на новозавітні книги; він наводив назви усіх Євангелій, більшості з Послань, Апокаліпсису і утверджував істинність та авторитетність цих книг. Іриней спеціально наголошував на тому, що істинними є тільки чотири Євангелія, а будь-яка спроба збільшити або зменшити їх кількість є єрессю. Іноді Іриней цитував також «Пастир» Єрма.

Климент Александрійський (близько 200 р.) цитував усі 4 Євангелія, книгу Діянь Апостольських, 12 Послань апостола Павла (до Римлян, обидва до Коринф'ян, до Галатів, Ефесян, Филип'ян, Колосян, обидва до Солунян, 1-ше до Тимофія, до Тита та до Євреїв), 1-ше Петра, 1-ше Іоанна, Іуди. Климент при цьому згадував назви більшості з цих Послань, визнавав їх істинними і авторитетними. Подекуди богослов цитував також «Дидахе», «Пастир» та 1-ше Послання Климента Римського.

Тертуліан Карфагенський (близько 200 р.) послуговувався цитатами з 4-х Євангелій (Матфея, Марка, Луки, Іоанна), 13 Послань Павла (до Римлян, два до Коринф'ян, до Галатів, Ефесян, Филип'ян, Колосян, два до Солунян, два до Тимофія, до Тита, до Євреїв). Послання інших апостолів: 1-ше Петра, 1-ше Іоанна, Іуди, а також Апокаліпсис.

Серед зафіксованих у цей період власне «канонів», тобто зібраних докупи більш-менш об'ємних списків, де б містилися назви книг Нового Завіту та утверджувалася їх істинність і авторитетність, визначаються принаймні два. Перший належав Маркіону (близько 140 р.), засудженому церквою єретику-гностику, який, утім, мав багато послідовників. Маркіон виступав прихильником апостола Павла і визнавав богодухновенними лише 10 Павлових Послань, а серед Євангелій - Євангеліє від Луки, також пов'язане з Павлом. Хоча Маркіон і претендував на загальне визнання свого канону, але його редакція вочевидь хибила неповнотою і через це критикувалася вже сучасниками, зокрема Іринеєм Ліонським. Канон Маркіона вважається першим, який свідомо прийняла велика група людей.

Другий список, знаний під назвою «канон Мураторі» (названий на честь італійського історика, котрий знайшов його у міланській Бібліотеці Амброзіана). Віднайдений рукопис, дещо неповний, датувався VII ст., проте його зміст дослідники відносять до останньої третини II ст. (близько 170 р.). «Канон Мураторі» містить назви і утверджує авторитетність насамперед таких новозавітних книг, як Євангелія від Луки та Іоанна (оскільки від Луки названо там «третім», то можна припустити, що оригінал канону містив також Євангелія від Матвія та Марка). Далі, в цьому списку утверджується авторитетність 13 Послань апостола Павла (до Римлян, обох до Коринф'ян, до Галатів, до Ефесян, Филип'ян, Колосян, обох до Солунян, обох до Тимофія, до Тита та Филимона). Серед Послань інших апостолів «канон Мураторі» містить 2-ге та 3-тє Іоанна, Іуди, а також посилання на І-ше Іоанна у Євангелії від Іоанна. Цей список містив також Апокаліпсис (Об'явлення Іоанна Богослова). Стародавній автор відкидав Послання до Євреїв, 1-ше та 2-ге Петра (хоча, можливо, про Послання Петра він не знав), а також, очевидно, поширені тоді Послання Павла до лаодикійців та александрійців. До «канону Мураторі» був уміщений ще один апокаліпсис - Об'явлення Петра, хоч автор списку й зазначив його спірність: «дехто з вас не погоджується, що він має читатися публічно в церкві».

Таким чином, до кінця II ст. після Р. Х. до «попереднього канону», тобто кола загальновизнаних і авторитетних новозавітних текстів, належали: чотири Євангелія (від Матфея, Марка, Луки та Іоана), книга Діянь Апостольських, від 9 до 13 Послань апостола Павла, принаймні по одному Посланню Петра та Іоанна, а також Апокаліпсис Іоанна. Спірними вважалися: Послання до Євреїв, 2-ге Послання Петра, 2-ге та 3-тє Послання Іоанна, Послання Якова та Іуди. Іноді викликав сумніви також Апокаліпсис Іоанна. Тісно були пов'язані з каноном, що народжувався, такі ранньохристиянські твори, як Дидахе, «Пастир», Послання Климента, Послання Варнави, Апокаліпсис Петра. Ці твори згодом опинилися поза межами канону, хоча ставлення до них висловлювалося різне - від прихильно-толерантного до повного заперечення. Головащенко С. І. Біблієзнавство. Вступний курс: Навч. посібник. - К.: Либідь, 2001. - С. 44-48.

У ІІІ-му ст. важливим свідком народження новозавітного канону був відомий богослов Оріген. Багато подорожуючи за межі рідного міста Александрії, туди, де існували потужні християнські громади (зокрема, до Рима, Антіохії, Єрусалима, Кесарії), він мав змогу знайомитися з корпусом уживаних там священних книг. Оріген уперше виділив два типи цих книг: «загальновизнані», «беззаперечні» (грецькою ?????????) та «спірні», «такі, що відкидаються багатьма» (грецькою ????????). У своєму списку (близько 250 р.) Оріген до «беззаперечних» відносив Євангелія від Матфея, Марка, Луки, Іоана, Діяння Апостолів, 13 Послань Павла, 1-ше Петра, 1-ше Іоанна, Апокаліпсис Іоанна. До «спірних», сумнівних богослов відносив Послання до Євреїв, 2-ге Петра, 2-ге та 3-тє Іоанна, Якова, Іуди. Оріген (за свідченням Євсевія Кесарійського) схилявся визнати канонічність Послання до Євреїв; сумніви у нього викликало лише авторство цього твору. До «спірних» Оріген умістив також Дидахе, «Пастир» Єрма, Послання Варнави і так зване Євангеліє Євреїв (іудео-християнське). Там само. - С. 48.

Якщо порівняти канон Святого Письма Нового Завіту, який на кінець ІІІ століття уже утвердився на Заході і на Сході, і виділити відсутні в них книги, то вимальовується така картина:

ЗАХІД

СХІД

Послання ап. Якова

І та ІІ послання ап. Петра

ІІІ послання ап. Йоана

Послання ап. Павла до Євреїв

Послання ап. Юди

ІІ послання ап. Петра

ІІ і ІІІ послання ап. Йоана

Апокаліпсис

Отже, щодо повноти всієї Христової Церкви, то в ній були відсутні тільки дві книги:

1. ІІ соборне послання апостола Петра;

2. ІІІ соборне послання апостола Іоана Богослова.

В IV столітті Новозавітний канон остаточно утверджується в тому вигляді, в якому ми його маємо зараз. Цей період ще називають «золотим» періодом Христової Церкви. Тут виступають такі видатні отці та вчителі Церкви, як Євсевій Кесарійський, Кирило Єрусалимський, Григорій Богослов, Василій Великий, Іоан Золотоуст, Афанасій Олександрійський та інші.

Але в питаннях утвердження новозавітного канону особлива заслуга належить свт. Євсевію Кесарійському, якого називають батьком церковної історії. Він розділив усі відомі на той час книги на чотири групи:

1. Загальновизнані (?????????): 4 Євангелії, Дії святих Апостолів, 14 послань апостола Павла, І послання апостола Петра, І послання апостола Йоана, Апокаліпсис з поміткою «якщо бажаєте».

2. Суперечливі (????????): ІІ послання апостола Петра, ІІ і ІІІ послання апостола Йоана, послання апостола Якова, послання апостола Іуди.

3. Підставні (??): «Пастир» Єрма, послання Варнави, Вчення 12 апостолів (Дідахі).

4. Безглузді: різні єретичні та апокрифічні книги, як наприклад, Євангеліє від Фоми, Діяння апостола Петра, Євангеліє від євреїв та інші. Михайло Марусяк, прот. Книги Святого Письма Нового Завіту: Конспект лекцій. - Чернівці: Рута, 2000. - С. 14-15.

Вагомою пам'яткою формування канону Новозавітних книг є «Африканський список». Укладений близько 360 р. невідомим автором, цей список включав чотири Євангелія, Діяння Апостолів, Апокаліпсис Іоанна, 13 Послань апостола Павла (крім Послання до Євреїв). Згадувалися два Послання Петра, з яких істинним визнавалося лише перше, а також три Послання Іоанна, з яких друге та третє відкидалися.

У своєму 39-му Посланні (до свята Великодня 367 р.) Афанасій Олександрійський різко розмежовує «Богодухновенні Писання... які передані нашим батькам тими, хто був очевидцями й служителями Слова від початку» і «так звані таємні писання» єретиків. До списку Афанасія ввійшли Євангелія Матфея, Марка, Луки, Іоана; Діяння; Послання Якова; 1-ше й 2-ге Петра; 1-ше, 2-ге, 3-тє Іоанна; Іуди; Послання Павла до Римлян, 1-ше та 2-ге до Коринф'ян, до Галатів, до Ефесян, до Филип'ян, до Колосян, 1-ше й 2-ге до Солунян, до Євреїв, 1-ше, 2-ге до Тимофія, до Тита, до Филимона; Одкровення Іоанна (Апокаліпсис). Афанасій зазначав, що ці книги «є джерелами спасіння ... нехай же ніхто не додасть до них нічого, так само, як і не відніме нічого від них». Фактично, список Афанасія являв собою загальноприйнятий по сьогодні канон християнських новозавітних творів. Імовірно, що Афанасій, наводячи цей канон, спирався на перший досвід соборного, загальноцерковного рішення про канонізацію Біблії.

Лаодикійський собор (час проведення точно не встановлений; між 343 та 381 р.) вважається першим, на якому офіційно обговорювався християнський канон Біблії. 59-те правило собору постановляє, що лише канонічні книги Нового Завіту слід читати у храмах на відправах, а читання апокрифів заборонялося. 60-те правило Лаодикійського собору містило остаточний канонічний список, у якому було 26 новозавітних книг (всі відомі сьогодні, крім Апокаліпсису). Хоча варто зазначити, що достовірність цього списку і взагалі факт його прийняття як рішення саме цього собору досі не вважаються остаточно доведеними.

Відомі богослови Східної церкви, Кирило Єрусалимський та Григорій Назіанзин також не згадували у своїх списках Нового Завіту Одкровення Іоанна. Проте на Заході Ієронім та Аврелій Августин оприлюднювали списки, новозавітна частина яких була подібна до списку Афанасія Александрійського, тобто складалася з 27 книг.

Канон Нового Завіту з 27 книг обговорювався і був затверджений та підтверджений на «африканських» помісних соборах - Іппонському (393 р.) та двох Карфагенських (397 та 419 рр.). Головащенко С. І. Біблієзнавство. Вступний курс: Навч. посібник. - К.: Либідь, 2001. - С. 49-50. Прийнятий цими соборами канон книг Нового Завіту затверджений декретом папи Геласія (492-496 рр). Михайло Марусяк, прот. Книги Святого Письма Нового Завіту: Конспект лекцій. - Чернівці: Рута, 2000. - С. 15. Корпус біблійного канону підтвердив і помісний Трульський собор (692 р.) своїм 2-им правилом ще раз схваливши правила попередніх соборів та окремих отців Церкви, зокрема щодо канону Священних Біблійних книг. Книга правил Святых Апостол, Святых соборов Вселенских и поместных, и святых Отец. - Бровары, 2002. (Репринт изд. 1893 г.) - С. 77-79. Християнська церковна традиція наголошує, що на цих соборах канон не змінювався, а лише офіційно підтверджувалося прийняте всім християнським світом уже протягом тривалого часу.

Тож як бачимо канон встановився не в силу якогось категоричного рішення церковного авторитету (ex cathedra), а за загальною згодою, в часи одухотвореної ревності перших християнських спільнот, які, бувши особливо близькими до одкровення, були ще сповнені Духа Святого.

Як ми бачили вже в ІІ-му столітті відбір канонічних писань був, ймовірно, закінчений і визнаний всіма. Невипадково, в 1740 році, італійський вчений Мураторі, бібліотекар Амвросіанської бібліотеки в Мілані, опублікував документ, який можна віднести приблизно до 200 року і який містить перелік книг Нового Завіту. Мураторіїв канон співпадає з нашим каноном, за винятком послань апостола Якова та апостола Петра, яких в ньому немає

Але все ж таки на чому ж ґрунтує своє судження Церква, якими критеріями вона керувалася у відборі писань Нового Завіту, які вона включила в склад Біблії? Тим, щоб були обґрунтовані їх кафоличність та їх апостольське походження; іншими словами, вона шукала доказів того, що їх прийняття покоїться на спільній думці вселенського християнства і що їх походження від святих Апостолів, прямих свідків Христових, може бути встановлене. Ключ к пониманию Св. Писания. - Брюссель: «Жизнь с Богом», 1982. - С. 7.

Саме слово «канон» грецького походження () і початково означало певну міру: палицю чи лінійку для вимірювання. Крім того, цей термін використовувався в будівельній сфері, де слово «канон» означало прави?ло або висок. Пізніше цей вираз перейшов і в інші сфери вжитку і набув значення пра?вила того, що має служити зразком, правилом у житті.

Цей термін було запозичено і Церквою. Отці Христової Церкви каноном назвали зібрання священних книг, які писалися під дією Святого Духа Богом вибраними людьми. Ці книги містять правила віри і побожності. Отже, канон Нового Завіту - це зібрання священних богодухновенних книг Нового Завіту в його теперішньому вигляді.

Чим керувалася стародавня Христова Церква, приймаючи до канону ту чи іншу священну книгу? Під час становлення новозавітного канону особлива увага зверталася на два досить важливі фактори:

1. Історичне передання - ретельне дослідження, чи справді та чи інша книга належить перові того чи іншого апостола.

2. Догматичне передання - дослідження самого змісту книги для визначення, чи її вчення збігається із вченням та думками того чи іншого апостола, перові якого вона приписується, а одночасно, чи відповідає її зміст віровченню Церкви.

Тільки після скрупульозного дослідження книга зараховувалася до складу богодухновенних книг. І ніколи за всю історію Христової Церкви не було такого випадку, коли б Церква, прийнявши до канону ту чи іншу книгу, через деякий час міняла свої погляди і вилучала її з канону, або навпаки, щоб Церква спочатку не приймала ту чи іншу книгу, а пізніше ввела її до канону. Коли окремі отці й учителі Церкви не визнавали канонічності окремих книг, то це була тільки їхня особиста думка, а не голос усієї Церкви. Михайло Марусяк, прот. Книги Святого Письма Нового Завіту: Конспект лекцій. - Чернівці: Рута, 2000. - С. 10-11.

Тут варто нагадати, що певні вагання щодо новозавітного канону існували серед християнських богословів я в період фактичного завершення визначення якісного і кількісного складу канону (IV ст.), так і пізніше. Наприкінці IV ст. висловлювалися сумніви, зокрема, стосовно Послання до Євреїв, дехто (наприклад, відомий богослов та біблійний екзегет Єфрем Сірин) уважав канонічним т. зв. 3 Послання апостола Павла до Коринтян. Християни Сирії аж до VI ст. не включали до свого канону 2 та 3 Послання Іоанна, 2-ге Петра, Іуди, а також Одкровення Іоана. Канонічність Апокаліпсису взагалі досить часто піддавалася сумнівам аж до IX ст. Канонічність окремих Послань викликала вагання у діячів європейської Реформації XVI ст. Так, Жан Кальвін не був упевнений в істинності 2-го Послання Петра, наслідуючи цим Євсевія та Орігена. Мартін Лютер схилявся зовсім відкинути Послання Якова, називаючи його «солом'яним» - імовірно, через очевидну невідповідність цього послання вченню про спасіння вірою. Утім, канон Нового Завіту з другої половини IV ст, був у цілому прийнятий усіма християнськими церквами. Головащенко С. І. Біблієзнавство. Вступний курс: Навч. посібник. - К.: Либідь, 2001. - С. 49-51.

Отже, Церква шляхом критичного відбору з одного боку вилучала із загального вжитку ті книги, які в деяких місцевостях навіть користувалися авторитетом апостольських послань, а з другого - визнавала за необхідне, щоб у всіх церквах були у вжитку справді апостольські книги, хоч би вони були навіть подекуди невідомими. Тут Церква не творила нічого від себе - вона тільки констатувала точно перевірені факти щодо богодухновенності тих чи інших книг. Михайло Марусяк, прот. Книги Святого Письма Нового Завіту... - Чернівці: Рута, 2000. - С. 11.

Всі книги Нового Завіту розміщені в каноні відповідно до їхньої вагомості, а також за часом їхнього визнання. На першому місці, звичайно, стоять 4 Євангелія, далі - Дії святих Апостолів. Закінчує канон Апокаліпсис. Але в деяких кодексах окремі книги займають не одні й ті ж місця.

У Синайському кодексі книга Діянь Апостольських, наприклад, стоїть аж після послань апостола Павла. Після послань апостола Павла до IV століття Грецька Церква ставила соборні послання.

Не завжди однаковим було розміщення і чотирьох Євангелій. Віддаючи перевагу апостолам із 12-ти, подекуди їх ставили в такому порядку: Матфея, Іоана, Марка, Луки. В інших місцях, враховуючи особливі заслуги Іоана Богослова, на перше місце ставили його Євангеліє. Ще інші на останнє місце ставили Євангеліє від Марка як найкоротше.

Не скрізь і не завжди однакове місце в каноні займали і послання апостола Павла, а також соборні послання. Михайло Марусяк, прот. Книги Святого Письма Нового Завіту. - Чернівці: Рута, 2000. - С. 17.

Соборними називають сім новозавітних послань, написаних Апостолами до різних церков. Однак спочатку «соборними» називали тільки 1-е послання ап Петра і 1-е послання ап Іоана Богослова. Тільки на початку IV століття після класифікації священних Новозавітних книг святителем Євсевієм Кесарійським ця назва поширилася до всіх семи послань. Згідно свідчення «батька» церковної історії Євсевія (V, 18), ще письменник другого століття Аполлоній, викриваючи якогось монтаніста, висловився, що він, наслідуючи апостолу Іоану написав соборне послання. (Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. Руководство к изучению Священного Писания Нового Завета. - М.: Православный Свято-Тихоновский гуманитарный университет, 2004. - С. 509)

До соборних послань належать:

1 Послання апостола Якова.

2 Перше послання апостола Петра.

3 Друге послання апостола Петра.

Перше послання апостола Іоана Богослова.

Друге послання апостола Іоана Богослова.

Третє послання апостола Іоана Богослова.

Послання апостола Іуди.

Отже, усіх священних письменників, перу яких належать Соборні послання, є чотири:

апостол Яків, перший єпископ Єрусалимської Церкви, названий братом Господнім по тілу, тому що він був сином праведного Йосифа від його першого шлюбу;

апостол Петро;

апостол-євангеліст Іоан Богослов;

апостол Іуда, який називає себе братом Якова.

Щодо самого визначення назви «соборні» думки богословів не завжди збігалися. У різні часи серед різних богословів виникали суперечки:

1 Якщо послання містять вчення всієї Церкви, то таке ж вчення містять і послання апостола Павла.

Якщо соборними, або кафоличними, вони названі через свою канонічність і богонатхненність, на відміну від підставних, тоді соборними мали б називатися всі книги Святого Письма: як новозавітні, так і старозавітні.

Ці сім послань названі соборними, бо вони - від соборної Єрусалимської Церкви і мають ту ж цілеспрямованість, що і послання Апостольського Собору, яке свого часу було звернене до малоазійських християн (Діян. 15,23-29).

Однак жодних ознак, які б свідчили про будь-яку спільність між соборним рішенням, направленим від Собору Єрусалимської Церкви, і самими Соборними посланнями не виявлено ані в тексті, ані в змісті, ані в їхній редакції. Найбільш вірогідним є твердження, що послання отримали назву «соборні» завдяки своєму соборному призначенню, - собору церков в Антіохії, Сирії, Кілікії (Діян. 15,23).

Своїм змістом, тематикою вони адресовані не до якихось окремих церков, а до всіх - до всього собору Христової Церкви. Звідси й походить назва «соборні». Ця назва була дана посланням не самими священними письменниками під час написання, а пізніше - Церквою, хоча безсумнівно в дуже ранні часи. У такому розумінні назву «соборні» використовував уже Климент Олександрійський (Стромати 4,15).

Це підтверджує і блаж. Феодорит, який вважав, що «ці послання називаються кафоличними, або соборними, тобто окружними, тому, що адресовані не окремому народові чи місту, як це робив апостол Павло, а всім віруючим, наприклад, юдеям, що живуть у розсіянні, чи всім християнам, що спасаються вірою». Лопухин А. П. Толковая Библия, или комментарий на все книги Священного Писания Ветхого и Нового Завета: В 11-и т. - Т. 10. - СПб., 1912. - С.206. Таке ж визначення соборним посланням дає і блаж. Феофілакт.

Певним винятком є 2-е і 3-е послання апостола Іоана Богослова, які мають конкретних адресатів. Однак своїм змістом вони стосуються всіх християн, тому, будучи визнаними Церквою як канонічні, вони були приєднані до його 1-го послання.

У каноні новозавітних книг Святого Письма Соборні послання не завжди займали однакове місце. Позаяк своїм змістом і текстологією вони подібні до послань апостола Павла, то в західних виданнях Святого Письма вони поміщені після Павлових послань.

До IV століття і Грецька Церква ставила Соборні послання після послань апостола Павла. Теперішнє своє місце в каноні Священних книг - після книги Діянь святих Апостолів - у Східних Церквах Соборні послання зайняли з часів Афанасія Олександрійською (середина IV ст.). Таке розміщення перейшло і до слов'янського тексту Біблії, а потім і до українського.

У Західній Церкві і до сьогодні соборні послання розміщені після послань апостола Павла. Михайло Марусяк, прот. Книги Святого Письма Нового Завіту: Конспект лекцій. - Чернівці: Рута, 2000. - С. 17.

Не завжди однаковою була послідовність розміщення самих послань. 85-е Апостольське правило подає перелік новозавітних священних книг, у якому Соборні послання поставлені після послань апостола Павла. У списку самих Соборних послань першими стоять два послання апостола Петра, три послання апостола Іоана Богослова, послання апостола Якова і послання апостола Іуди. А вже 60-е правило Лаодикійською собору (364 р.) ставить Соборні послання перед Павловими. Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. Навчальний посібник. - Чернівці: Рута, 2005. - С. 3-5

Ще раз повторюючи, слід наголосити, що «Соборними посланнями» називаються ті, які першопочатково були написані до всієї округи малоазійських церков, тому і називаються окружними або соборними. Такими є послання апостола Якова, два послання апостола Петра, три послання Іоана Богослова та одне апостола Юди (Якового).

Проте два з соборних послань, а саме 2-е і 3-є послання апостола Іоана, були написані до приватних осіб; проте вони зараховані до соборних завдяки імені їх автора - автора 1-го послання апостола Іоана, що має характер соборного.

Зокрема в соборних посланнях міститься наступне: в посланні апостола Якова, написаному для віруючих з юдеїв з причини гонінь на них і помилкової їх думки щодо виправдання однією вірою, міститься настанова про те, що християни повинні переносити всі скорботи з терпінням і радістю, і що істинна віра не може бути без добрих діл.

В І-му посланні Апостола Петра, яке було написане також для підбадьорення й утішення християн з юдеїв, розсіяних в Малій Азії, містяться настанови про послух державній владі і терпіння нещасть, за прикладом Самого Ісуса Христа; крім того, Апостол викладає приватні правила для пастирів і пасових, для мужів, жон та слуг. В ІІ-му посланні, написаному перед кончиною Апостола і відтак у його своєрідному духовному заповіті, він утверджує християн в істинній вірі, проповіданій їм, застерігає від лжевчителів і пише про кончину світу.

В І-му посланні апостола Іоана, написаному незадовго до руйнування Єрусалиму, містяться настанови про те, що віруючі, як діти Божі, вели життя чисте, святе і щоб вони відверталися від неправдивих вчителів, які не визнають Сина Божого, Котрий прийшов в тілі, і особливо вирізнялися взаємною «любов'ю».

В ІІ-му посланні, написаному до однієї пані, Апостол Іоан висловлює свою радість з приводу вірності її дітей істині, переконує зберігати заповідь «любові» і застерігає від лжевчителів.

В ІІІ-му посланні, написаному до Гая, Апостол хвалить його за гостинність і вірність істині та добру.

В посланні апостола Юди (брата Якова Алфеєвого) віруючі в Христа застерігаються від порочного життя і хибного вчення єретиків. Записки по предмету Закона Божия для ІІІ, IV и V классов мужских гимназий, составленные применительно к программе учебных планов 1872 г. и к руководству Высокопреосвященного митрополита Филарета (с дополнением объяснения текстов Священного Писания и указанием различия между Православной верой и другими Христианскими вероисповеданиями) профессором Богословия Демидовского Юридического Лицея прот. Алексеем Лавровым. - К., 1993. - Репринт изд.: М.: Типография Г. Лисснера и Д. Совко, 1912. - С. 102-103.

1.2 Апокрифічні апостольські послання

Якщо говорити про Апокрифічні послання, то найперше слід сказати, що цей рід літературних творів представлений значно слабше ніж інші апокрифічні жанри, тому що впроваджувати підложні твори тут було набагато складніше. Андреев И. Д. Апокрифы // Христианство: Энциклопедический словарь: В 2 т.: т. 1: А - К / Ред. кол. С. С. Аверинцев (гл. ред.) и др. - М.: Большая Российская энциклопедия, 1993. - С. 102 Все ж буде доречним вказати окремі з таких творів.

Серед них визначаються насамперед групи творів, пов'язані з іменами апостолів Павла та Петра. Зокрема особливо слід згадати такі пам'ятки, як:

так звані «Листування між апостолом Павлом та філософом Сенекою» в 14 листах, поява якої спирається на легенди про дружбу християнського апостола з римським філософом-стоїком;

Послання апостола Павла до Лаодикійців (ІІІ - IV ст.) - твір, написаний у стилі й за мотивами інших Павлових послань, зокрема, до Колосян;

3-тє Послання апостола Павла до Коринф'ян разом з відповіддю адресатів апостолові.

Ще три послання, пов'язані з ім'ям апостола Петра (до речі вони знаходяться в так званих «Клементинах»), відображали настрої іудео-християнського середовища Палестини, центром якого була єрусалимська громада:

«Послання апостола Петра до учнів Якова» з уміщеною там «Проповіддю Петра»;

Лист-відповідь єрусалимської громади про отримання цього послання;

Послання Климента до Якова, де розповідається про мученицьку смерть Петра в Римі та про його останні настанови.

Апокрифічні Послання Ісуса Христа до царя Абгара (Авгара) та Послання Абгара до Христа цікаві тим, що автором і адресатом у них фігурував сам Ісус Христос, що є невластивим для канонічного Нового Завіту.

Послання Варнави (близько 130 р.) приписувалося одному зі сподвижників апостола Павла (є твором апостольського мужа). Текст написаний на грецькій мові, до того ж зберігся повністю.

Послання 12-ти апостолів (близько 160 р.) містить легендарний переказ бесід Христа з учнями протягом 40 днів після Воскресіння (тобто до Вознесіння).

Послання Лентула - «псевдоепіграф» XIV - XV ст., що імітує стародавній переказ: від імені вигаданого правителя Іудеї римлянина Лентула розповідається про євангельські події і, зокрема, дається опис зовнішності Ісуса. Головащенко С. Біблієзнавство. Вступний курс: Навч. посібник. - К.: Либідь, 2001. - С. 68 - 69

«Послання апостола Тита, Павлового учня, про ціломудренність (дівство)». Тут маємо справу з псевдо-Титом. Текст цього апокрифу був написаний на латинській мові в Іспанії у V ст. після Р. Х.

«Послання Якова». Цей апокриф був написаний в гностичному середовищі у ІІ ст. після Р. Х. він описує 550-ти денне перебування ап. Якова на небі. Стефан Гарасимів, прот. Біблійна апокрифічна література // Апологет. - 2004. - №4. - С. 16

Крім послань, підписаним іменем апостола Павла та Петра заслуговує на особливу увагу пам'ятка, що являє собою одне з важливих відкриттів початку ХХ ст. в області древньохристиянської писемності.

Це так звані «Послання апостолів» (Epistola Apostolorum) або «Бесіди Воскреслого Господа з учениками», пам'ятка надзвичайно цікава в патристичному відношенні. Цей документ знайдено в трьох редакціях, що взаємодоповнюють одна одну:

1. Знайдений в 1919 році Шмідтом в Ахмімі, що і дотепер зберігається в Луврі, коптський папірус IV - V століть. В рукописі мало бути 64 сторінки, з яких збереглось лише 32.

2. Знайдений Бікком і Хаулером в одному Віденському палімпсесті IV - V століть латинський уривок послання, як виявилось, буквально співпадає з коптським текстом, щойно згаданим.

3. Ефіопська редакція, знайдена в 1913 році Герріе, якогось Завіту Господа з есхатологічним вступом.

В тексті цих документів знаходиться обіцянка Господа прийти знову на землю через 120 років (згідно коптського папірусу) або 150 років (згідно ефіопської редакції). При співставленні цих даних з «Книгами Сивіл» вченими встановлюється час складення цього «Послання апостолів» близько 150 року (точніше, близько 148 року). Пам'ятка мала безсумнівний вплив на ранню християнську літературу. Часом стиль послання переходить в апокаліпсис.

Зміст пам'ятки наступний. Дія відбувається в Єрусалимі. Одинадцять апостолів сповідують свою віру, після чого слідує розповідь про воскресіння Господа, складена за канонічними євангеліями. Далі йде одкровення воскреслого Господа ученикам про його друге пришестя, про воскресіння плоті, останній суд, про долю засуджених, про вочоловічення, викуплення, про сходження до пекла, про повеління апостолам проповідувати по всьому світу, про лжевчителів. Закінчується розповіддю про вознесіння, згідно апостольських діянь.

Пам'ятка говорить про Бога як Творця світу і темряви, про неволю людини в гріху, про необхідність хрещення для спасіння, про хрещення Спасителем Своїх учеників. Євхаристія називається Паскою. Для апостолів не може бути покаяння. Пам'ятка вільна від хіліастичних впливів, але у своїй коптській редакції носить сліди гностичних і монархіанських ідей. Киприан (Керн), архим. Патрология. - К.: Издательство им. свт. Льва, папы Римского, 2003. - С. 38 - 39

РОЗДІЛ 2. Соборне послання святого апостола Якова

2.1 Священний письменник

Письменник сам називає себе «Яковом, рабом Бога і Господа Ісуса Христа» (1,1). В євангельській історії відомі три особи з ім'ям Якова Костів К. Словник-довідник біблійних осіб, племен і народів. - К.: «Україна», 1995. - С. 404-405: 1) Яків, син Заведея, - один з дванадцяти апостолів і брат св. Іоана Богослова; 2) Яків Алфєїв, брат св. апостола і євангелиста Матфея, теж один з дванадцяти; 3) Яків, названий братом Божим, був одним з 70-ти апостолів Христових і мав своїми братами Іосію, Іуду і Симона (Мф. 13,55) - саме він став потім першим Єрусалимським єпископом і отримав від юдеїв прізвисько «праведного». На відміну від двох інших, що належать до лику дванадцяти, він називався ще «меншим». Аверкий (Таушев), архиеп. Четвероевангелие. Апостол. Руководство к изучению Священного Писания Нового Завета. - М., 2004. - С. 510

Згідно церковного передання, Соборне послання, назване посланням Якова, було написане Яковом, братом Господнім, а не Яковом Заведеєвим, братом Іоана Богослова, чи Яковом Алфеєвим, братом апостола-євангелиста Матфея. Яків Заведеїв досить рано, приблизно 44 року, загинув мученицькою смертю від руки Ірода Агрипи (Діян. 12,2). До того ж немає ніяких відомостей про те, що він був відомий широкому загалу християн із юдеїв розсіяння. Зі слів послання зрозуміло, що священний письменник якраз знаний усіма християнами із юдеїв. Таким міг бути тільки апостол Яків, єпископ Єрусалимський, що виступив з активною діяльністю вже після смерті Якова Заведеєвого (Діян. 15,13; 21,18; Гал. 1,19). Саме цього Якова апостол Павло ставить нарівні з апостолами Петром та Іоаном, називаючи всіх трьох стовпами Церкви (Гал. 2,9).

Деякі богослови, зокрема блаж. Єронім, а пізніше високопреосвященіший Філарет, архієпископ Чернігівський, проф. І. В. Чельцов, проф. М. Д Муретов стверджували, що Яків, священний письменник Соборного послання - це не хто інший, як Яків Алфеїв - один із 12-ти апостолів. Однак ані в свідченнях церковного передання, ані в словах Святого Письма цьому немає жодних підтверджень.

Яків був апостолом із 70-ти, першим єпископом Єрусалимської Церкви. Йому були підвладні християнські громади як у Палестині, так і за її межами. У Святому Письмі він ще названий братом Господнім по тілу. Церква назвала його Праведним (Діян. 12,17; 21,18; Гал. 1,19).

У Євангелії брати Господні по тілу Яків, Осія. Симон і Юда відрізняються від Апостолів із числа дванадцяти. Євангелист Іоан Богослов пише: «Прийшов Ісус до Капернаума Сам і Мати Його, і брати Його, і учні Його» (Ін. 2,12). В Євангелії від Матфея читаємо: «Він же (Ісус) відповів тому, що говорив до Нього: «Хто Мати Моя? І хто брати Мої?» (Мт. 12,48). Євангелист Марко пише: «Прийшли Мати і брати Його і, стоячи надворі, послали до Нього покликати Його» (Мк. 3,31). Подібно й у євангелиста Луки: «Прийшли до Нього Мати Його і брати Його і не могли доступитися до Нього через народ» (Лк 8,19).

Отже, якщо апостоли завжди були з Христом, то Його брати стоять осторонь. Більше того, євангелист Іоан Богослов вказує, що «брати Його не вірували в Нього» (Ін. 7,5). А це означає, що вони не могли бути в числі 12-ти апостолів.

Водночас стародавнє церковне передання, незважаючи па досить скупі відомості про братів Господніх, все ж таки стверджує, що Яків, брат Господній, і Яків Алфеїв - різні особи. Зокрема, в «Апостольських настановах» говориться: «Ми, дванадцять, зібравшись в Єрусалимі, прийшли до Якова, брата Господнього» (4,12). Далі перераховуються всі дванадцять Апостолів, серед яких і Яків Алфеїв, а після них називається «Яків, брат Господній, єпископ Єрусалимський, і Павло, учитель народів» (4,14).

Климент Олександрійський і Євсевій Кесарійський говорить: «Петро, Яків й Іоан хоч Самим Господом були виділені, однак після Вознесіння Господнього не стали сперечатися, вибрали Єрусалимським єпископом Якова Праведного» [Церковна Історія. 2,1]. Михайло Марусяк, прот. Соборні послання. Ісагогіко-екзегетичний огляд. - Чернівці: Рута, 2005. - С. 6-7

Хто такі брати Господні? Найбільш вірогідною є версія, що вони були дітьми праведного Йосифа Обручника від його першого шлюбу. Серед чотирьох братів, імена яких названо в Євангелії т. 13,55, Мк. 6,3), Яків був старшим. Під час втечі Йосифа з Пречистою Дівою Марією і немовлям Ісусом до Єгипту, коли юдейський цар Ірод Великий шукав убити новонародженого Спасителя, Яків був з ними. Будучи вихованим у побожній родині праведного Йосифа, Яків виділявся особливою праведністю. Святитель Євсевій Кесарійський у своїй «Церковній Історії» подає свідчення Єгезиппа про те, що Яків був «назореєм від утроби матері, не пив ні вина, ні будь-чого п'янкого, не їв м'яса, не підстригав волосся, не мастився оливою і не мився в бані» [Ц.І. 2,23]. І саме через свою щиру відданість Мойсеєвому закону Яків разом з братами довго не міг повірити в те, що Син Марії - Ісус насправді є Сином Божим, Месією.


Подобные документы

  • Найважливіші положення вчення апостола Павла про пришестя на землю Сина Божого. Особа Христа, його втілення та жертовне служіння щодо порятунку нащадків занепалого Адама та відновлення початкового задуму Божого про людину. Аналогія та прообраз скинії.

    дипломная работа [226,8 K], добавлен 13.05.2015

  • Формальні відомості про Біблію - Книгу книг - найбільш читаний і перекладаний твір. Формування біблійного канону; поділ книг на богонатхненні та второканонічні. Катехізис - викладення основ християнського вірування у формах запитань та відповідей.

    реферат [24,2 K], добавлен 08.10.2012

  • Виникнення християнства як релігійної системи і християнської церкви як специфічного релігійного й суспільного інституту. Джерела, що свідчать про Христа, діяння та послання апостолів, життя перших християнських громад. Поширення християнства у світі.

    реферат [45,9 K], добавлен 08.10.2012

  • Сім святих таїнств. Християнська молитва. Християнські богослужіння. Вшанування хреста, реліквій, святих та священних місць. Річне коло богослужань. Біблія — священна книга християн. Структура Біблії. Українські видання християнського Святого Письма.

    реферат [18,8 K], добавлен 09.08.2008

  • Життєвий шлях апостола Павла: духовне переродження і апостольське служіння. Діалектика богослов’я і філософія, духовний шлях від людини до Бога, давньогрецький скептицизм та історичний погляд на зв’язок між Божим Словом і філософією. Вчення про спасіння.

    дипломная работа [641,7 K], добавлен 18.03.2012

  • Іудаїзм як перша й найдавніша монотеїстична релігійна система. Історія виникнення іудаїзму. Виникнення культу Яхве (Ягве). Іудаїзм єврейської діаспори. Межі поширення іудаїзму по світу. Іудейська Біблія як сума священних книг. Іудейські обряди та свята.

    реферат [24,1 K], добавлен 13.12.2009

  • Характеристика апостольского периода, образ распространения Слова Божия. Особенности цитирования Писания у мужей апостольских. Характеристика третьего периода, его церковные писатели. Сведения о каноне новозаветных книг из сочинений Евсевия Кесарийского.

    курсовая работа [58,8 K], добавлен 03.09.2015

  • Святая Библия как свидетельство союза Бога и человека. Цельность и множественность книг Священного Писания Ветхого Завета. Царь Соломон как богодухновенный писатель. Состав, краткая характеристика и характерные особенности Учительных книг Ветхого Завета.

    дипломная работа [75,5 K], добавлен 17.12.2014

  • Иоанн как автор книги Откровения - одной из немногих книг Нового Завета, ее место, дата и цель написания. Пророческий, апокалиптический и эпистолярный литературные жанры, используемые в Откровении. Миссия Бога, Иисуса Христа, Церкви, Ангелов в Откровении.

    курсовая работа [33,3 K], добавлен 15.10.2012

  • Суть и виды апокрифов. Ветхозаветные произведения иудейской или раннехристианской литературы, не включенные в канон книг Священного Писания: Книга Еноха; Книга Юбилеев или Малое Бытие; Заветы двенадцати патриархов; Псалмы Соломона. Новозаветные апокрифы.

    презентация [1009,7 K], добавлен 16.04.2013

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.