Процес соціалізації юнаків та дівчат

На думку німецького соціального психолога і психоаналітичного теоретика Е.Фромма, процес соціалізації починається тоді, коли індивід виявляє себе і своє ставлення до людей через форми людських взаємин. Розвиток певної форми діяльності та спілкування приводить до формування соціального характеру, тобто до стабільної і чітко вираженої системної соціальної орієнтації. Учений виокремлює п'ять способів соціалізації: мазохізм, садизм, деструктизм, конформізм, любов. Їм відповідають способи адаптації до соціуму - рецептивний, експлуатуючий, нагромаджувальний, ринковий, продуктивний [39].

Сучасний французький соціолог П.Бурдьє намагався подолати однобічний підхід у вивченні процесу соціалізації. Він розглядає буденні події у школі, сім'ї, щоб виявити чинники, які сприяють збереженню суспільної структури. У процесі формування особистості, зауважує вчений, закладається схильність діяти за стандартами або спиратися на інновації. Це дає змогу прогнозувати структурні соціальні організації. На основі емпіричних досліджень системи освіти, соціальної зумовленості суджень щодо художнього смаку П.Бурдьє доходить висновку про класовий характер освіти, культури, мистецтва. Проте класи, за його концепцією, на відміну від марксизму, відрізняються «стилем життя», який виражає форму їх пристосування до існування в соціумі. «Стиль життя» є формою пристосування певних верств до свого становища у соціальній структурі та боротьби за владу і є детермінуючим чинником соціалізації індивіда. Вирішальним тут визнається активна здатність індивіда вносити зміни в існуючі структури.

Важливим для розуміння сутності процесу соціалізації є розроблення міжрівневого дослідження проблем людини, що зосереджує увагу на внутрішніх відносинах, взаємопереходах біологічного, психічного та соціального рівнів. Загальний принцип, якому підпорядковуються міжрівневі відносини, за О.Леонтьєвим, полягає в тому, що «найвищий рівень завжди залишається провідним, проте не може реалізуватися лише за допомогою рівнів, розташованих нижче, і тому від них залежить». Щодо розуміння механізмів соціалізації, цей принцип на початкових етапах психічного розвитку людини полягає в тому, що на перший план виступає механізм біологічного пристосування, завдяки якому відбувається становлення її сприймань та емоцій. У процесі подальшої соціалізації цей механізм трансформується, виконуючи інші завдання, реалізуючи вищі рівні діяльності, взаємодіючи з психічними та соціальними механізмами соціалізації. Міжрівневі дослідження мають вивчати багатоманітність форм реалізації механізмів соціалізації людини. Несхожість і різноваріантність співвідношення цих механізмів у поєднанні з індивідуальною структурою особистості в кожному пояснюють несхожість людей, що соціалізувалися за подібних умов.

У колишньому СРСР проблему соціалізації почали розглядати як відносно самостійну (з використанням саме цього терміна) лише наприкінці 60-х років ХХ ст. До цього різноманітні аспекти соціалізації тією чи іншою мірою висвітлювалися в царині педагогіки розвитку (Л.Виготський, Л.Божович, Д.Ельконін та ін.), а також у педагогічних працях про виховання. У 60-х роках деякі філософи, соціологи та соціальні психологи вводять у науковий обіг термін «соціалізація» (Н.Андреєнкова, І.Кон, Б.Паригін та ін.). У 70-80-х роках з'являється чимало досліджень, присвячених критиці зарубіжних концепцій соціалізації. Найбільший внесок в аналіз проблеми соціалізації у вітчизняну науку належить І.Кону. У його працях представлено філософські, соціологічні, соціально-психологічні, етнографічні та педагогічні аспекти проблеми [5]. Певне значення мають концепції соціалізації, розроблені Г.Андреєвою і А.Петровським. Г.Андреєва визначає соціалізацію як двобічний процес: з одного боку, це засвоєння індивідом соціального досвіду в результаті входження у соціум; з другого - процес активного відтворення індивідом системи соціальних зв'язків унаслідок активної діяльності та включення у соціум. Вона виокремлює три основні стадії соціалізації: дотрудову, трудову та післятрудову [1]. А.Петровський розглядає процес соціального розвитку особистості як діалектичну єдність перервності та неперервності. Перша тенденція відображає якісні зміни, породжені особливостями включення особистості в нові соціально-історичні умови, а друга - закономірності розвитку в межах певної референтної спільноти. Пропонована ним концепція об'єднує дві моделі: перша з них описує фази розвитку особистості при входженні до нової референтної групи, а друга - періоди вікового розвитку особистості. На думку вченого, розвиток особистості можна пояснити як закономірну зміну фаз адаптації, індивідуалізації та інтеграції [31].

Процес соціалізації людини є діалогічним, багатоплановим. У цьому напрямі, використовуючи останні дослідження міждисциплінарної науки вивчення складних систем - синергетики, активної особистості, працюють представники Харківської соціологічної школи (О.Яруба, В.Бакіров, Н. Арбеніна, О.Андрущенко та ін.). Український соціолог В.Ворона розглядає проблему соціальної адаптації особистості з урахуванням конкретної ситуації розвитку українського суспільства. Він наголошує, що соціальна адаптація - це вид взаємодії особистості або соціальної спільноти з соціумом, зосереджуючи увагу на узгодженні самооцінок і домагань суб'єктів з їх можливостями і соціальними реаліями. Тобто соціальна адаптація як фаза соціалізації індивіда розглядається в аспекті двобічного процесу: індивід є водночас і об'єктом, і суб'єктом соціалізації.

На думку відомого українського соціолога В.Москаленко, соціалізація кожного нового покоління та окремої людини формується у неперервному поліфонічному «діалозі» різноманітних людських вимірів. З цього погляду вивчення міри співвідношення двох сторін діяльності (репродуктивної і власне творчої) конкретне для кожного виду соціальної діяльності. Конкретна вона і для педагогічної діяльності, що потребує досконалого дослідження цих параметрів. Підкреслюючи активність особистості в процесі соціалізації, В.Москаленко зазначає, що «...оскільки особистість є не просто клітинною в соціальному організмі, а активно діючою, яка творить цей соціальний організм і саму себе, то процес її соціалізації має розглядатися як розв'язання протиріччя системи «індивід - соціальне середовище», яке характеризується єдністю соціальних істотних властивостей людини, які, з одного боку, знаходять втілення в предметах культури, з другого - беруть участь у процесі соціальної діяльності» [31].

Відомий український соціолог М.Лукашевич зауважує, що рівень вивченості проблем соціалізації навряд чи можна визнати таким, що задовольняє сучасні суспільні потреби. Остаточно не вивчено роль і можливості системи виховання щодо забезпечення успішної соціалізації, не з'ясовано рушійні сили, механізми соціалізації індивіда, проблеми професійної соціалізації тощо. Водночас рівень теоретичних напрацювань містить багато цінних, хоча й розрізнених ідей, думок, здогадок, які мають бути об'єднані в нових концептуальних підходах. Плідно відбувається пошук у напрямі вивчення адаптивних процесів людини у довкіллі [7].

Отже, рівень теоретичних та практичних наукових напрацювань містить багато цінних ідей та думок, які об'єднанні в нові концептуальні підходи. Видатні науковці більш детально розкрили всі проблеми соціалізації, для того, щоб розуміти сутність всієї проблеми та за допомогою наукових підходів ефективно розв'язати її.

1.3 Вікові особливості соціалізації особистості в юнацькому віці

Серед критеріїв етапів соціалізації, варто виділити наступні: період фізичного та соціального дозрівання, характер домінуючих форм діяльності та основні агенти соціалізації. Етап соціалізації, який співпадає з юнацьким віком можна змістовно охарактеризувати, як закінчення навчання у школі та перехід до професійно-трудової діяльності. Основною формою діяльності продовжує залишатися освітня, хоча серйозну конкуренцію їй складають дозвільна діяльність та спілкування. На цьому етапі соціалізації відбувається вибір професії, способу досягнення кар'єри, шляхів побудови подальшого життя, що має вирішальне значення в процесі соціалізації. Створюються всі умови для світоглядної рефлексії, адекватного усвідомлення себе, своїх здібностей та призначення. Розглядаючи роль інститутів соціалізації на цьому етапі, необхідно зауважити послаблення ролі сім'ї, сталою залишається роль учбових закладів і різко зростає значення соціального мікро-середовища, оточення друзів. Тому, далі ми докладніше розглянемо особливості розвитку у юнацькому віці.

Юність як один із онтогенетичних періодів розвитку людської особистості є переходом від підліткового віку до ранньої дорослості, який триває приблизно з 15 до 21 року, хоча його точні часові межі залежать від таких різнотипних факторів, як оточуюча культура та біологічний розвиток. Цей період виступає як посередник між дитинством і дорослим життям: ознаки першого - ще досить активно й яскраво проявляються у підлітка, а другий - починає виявлятися у суб'єктності та відповідальному ставленні юнаків до обставин власної життєдіяльності, є початком самостійного, дорослого життя. Згідно періодизації вітчизняних вчених (Д.Б.Ельконіна, А.В.Петровського, В.Ф.Моргуна, Д.Й.Фельдштейна) юність поділяють на два вікових періоди: ранню юність (15-17 років), що співпадає зі старшими класами шкільного навчання, та старшу юність (17-21 років), що відповідає здобуттю молодою людиною вищої освіти або початку її трудового життя, та пов'язана з якісно іншими, відмінними завданнями та соціальними умовами, необхідними для їхнього розв'язання. За цим поділом, виділені вікові періоди мають свою специфіку, але, при цьому, мають багато спільних характеристик.

Кожен період розвитку особистості супроводжується такими соціально-психологічними та віковими характеристиками, як соціальна ситуація розвитку, провідний вид діяльності, сфера спілкування, психічні новоутворення, які характеризують когнітивний, афективний та соціально-особистісний розвиток особистості.

Соціальна ситуація розвитку в юності характеризується, в першу чергу, тим, що юнакам і дівчатам необхідно вийти на шлях навчання у ВШ чи трудової діяльності, і визначити своє місце в суспільстві. У зв'язку з цим до них змінюються соціальні вимоги і умови, в яких відбувається їх особистісне формування: вони повинні бути підготовані до праці, саморозвитку та професійного навчання, сімейного життя, виконання громадянських обов'язків. Юність, зокрема для студентської молоді, - це час вибору життєвого шляху, навчання у ВУЗі, робота з обраної спеціальності, створення сім'ї.

У цьому віці відбувається не лише кількісне розширення діапазону соціальних ролей та інтересів, але й якісна їх зміна, що проявляється у збільшенні самостійності і відповідальності. В 16 років юнаки та дівчата отримують паспорт, у 18 років - активне виборче право, можливість вступати у шлюб та настає кримінальна відповідальність у повному обсязі. В юності у багатьох вже починається трудова діяльність - майже всі думають про вибір професії і обирають її - включаючи навчання за обраною спеціальністю та ін. Всі означені вище параметри представляють собою елементи, так званого, соціального статусу особи юнацького віку.

Провідна діяльність у юнацькому віці в цілому учбово-професійна. Соціальні мотиви, пов'язані з майбутнім, починають активно спонукати до учбової діяльності, проявляється велика вибірковість до учбових предметів, а основним мотивом пізнавальної діяльності є прагнення здобути соціально значущу професію (Е.О.Клімов, Л.С.Пряжніков та ін.).

Психологічну базу для професійного самовизначення в юності складає, перш за все, соціальна потреба зайняти внутрішню позицію дорослої людини, усвідомити себе як члена суспільства, визначити себе в світі, тобто зрозуміти себе і свої можливості, свого місця і призначення в житті.

Іншим важливим фактором, який складає психологічну базу професійного самовизначення і забезпечує готовність юнацтва до вступу в нове, «доросле» життя, є наявність здібностей і потреб, які дозволяють з можливою повнотою реалізувати себе на громадському поприщі, в праці, майбутньому сімейному житті. Це, по-перше, потреба в спілкуванні і оволодінні способами його побудови. По-друге - теоретичне мислення і вміння орієнтуватися в різноманітних формах теоретичного пізнання (науковому, художньому, етичному, правовому), що виступає у вигляді основ наукового і громадянського світогляду, а також в розвиненій рефлексії, за допомогою якої забезпечується свідоме і критичне відношення до себе. По-третє - потреба у праці і здатність оволодівати трудовими навичками, які дозволяють включитись у виробничу діяльність, здійснюючи її на творчих засадах [16].

Загальні світоглядні пошуки конкретизуються юнацтвом у життєвих планах. Чим старшими стають юнаки, тим важливішою стає необхідність життєвих виборів розвитку. З різноманіття абстрактних можливостей поступово «проступає» декілька найбільш реальних і прийнятних варіантів, між якими і необхідно обирати. Найважливішою, невідкладною і важкою справою для юнацтва стає вибір професії. Психологічно спрямований у майбутнє і схильний навіть на ментальному рівні «перестрибувати» через незавершені етапи, юнак розуміє, що зміст його майбутнього життя, перш за все, залежить від того, чи зуміє він правильно обрати професію [16].

Сфера спілкування в юнацькому віці має велике значення для розвитку особистості, що виражено у високій значущості для юнаків і дівчат саме якісних характеристик процесу комунікації. Наприклад, з точки зору В.С.Мухіної у юності молода людина продовжує розпочатий у підлітковому віці шлях зі створення своєї особистості, свідомої побудови способів спілкування та вдосконалення значущих для себе якостей в юності. Юнак, прагнучи до самоідентифікації, продовжує відкривати через механізм рефлексії свою сутність. Міжособистісна комунікація на цьому віковому етапі потребує взаєморозуміння, внутрішньої близькості та відвертості. Вона базується на ставленні до іншого, як до самого себе, в ній розкривається власне реальне «Я» юнака. Спілкування дієво сприяє розвитку його соціального потенціалу, підтримує самоповагу, забезпечує більш повне само-прийняття.

Серйозний, глибокий вплив на сприйняття світу в цей період виявляє той соціальний простір (мікро- і макросоціум), в якому живуть юнаки. Сім'я залишається тим мікросоціумом, де вони почувають себе найбільш спокійно і впевнено. Життєві перспективи, головним чином професійні, обговорюються з батьками, викладачами, дорослими знайомими, чия думка є важливою, і, звичайно, один з одним. Спілкування з однолітками в юнацькому віці - це специфічний канал інформації, особливий тип міжособистісних стосунків, а також один із видів емоційного контакту. В цьому віці майже зовсім долається властива попереднім етапам психоонтогенезу психологічна залежність від дорослих, відбувається утвердження соціально-психологічної самостійності особистості, чому сприяє насичена комунікація з однолітками. У стосунках з ними, поряд зі збереженням колективно-групових форм спілкування, зростає значення індивідуальних контактів і прив'язаностей [16].

Саме в юнацькому віці актуалізується пошук супутників життя та однодумців, зростає потреба у співпраці з людьми, укріплюються зв'язки зі своєю соціальною групою, з'являється почуття інтимності у взаємодії з деякими людьми. Юнацьке кохання передбачає більшу міру інтимності за дружбу, і ніби включає в себе останню. Юнацька дружба унікальна, вона займає виключне місце серед інших прив'язаностей. Так, підвищуються вимоги до вибору друзів, ускладнюються критерії дружби. Юність вважається «привілейованим віком» дружби, але самі юнаки вважають, так звану, справжню дружбу рідшим явищем. Емоційна напруженість дружби в юнацькому віці знижується при появі кохання.

Наприкінці вікового періоду юності завершуються процеси фізичного дозрівання людини, відбувається, так звана, «завершальна» гормональна перебудова, яка супроводжується повним статевим дозріванням, що приводить до посилення сексуальних переживань. Велике значення юнаками та дівчатами надається вираженню їхньої приналежності до певної статі. Розвиток статевої ідентифікації в юності представляє собою психосоціальний процес засвоєння індивідом своєї статевої ролі і визнання цієї ролі суспільством.

Поряд із зазначеним вище, в юнацькому віці відмічаються дві дещо протилежні тенденції у сфері спілкування і взаємодії з іншими людьми: розширення сфери спілкування - з однієї сторони, і зростаюча індивідуалізація, відокремлення від соціуму - з іншої сторони. Перша тенденція проявляється у прагненні до ідентифікації з іншими людьми, зокрема у збільшенні часу, який витрачається на спілкування, в суттєвому розширенні соціального простору спілкування і в особливому феномені, який отримав назву «очікування спілкування», - який виступає у пошуку останнього, в постійній готовності до контактів. Високий рівень потреби у спілкуванні, який проявляється у розширенні його сфери і загальних інтересів, пояснюється активним фізичним, розумовим і соціальним розвитком юнаків та дівчат, у зв'язку з чим розширюється коло їхніх пізнавальних інтересів по відношенню до оточуючих людей і світу в цілому.

Важливою залишається і потреба в спільній діяльності, яка зростає в юнацькому віці і знаходить своє втілення у спілкуванні. В юності особливо зростає необхідність, з однієї сторони, у новому досвіді, а з другої - у визнанні, в захищеності, в емоційній інтимності. Це також визначає зростання потреби юнацтва у спілкуванні з оточуючими людьми, зростання потреби бути ними прийнятими суспільством. Друга закономірність, яка проявляє себе у спілкуванні в юності - це психологічна тенденція до індивідуалізації і до соціального відокремлення. Про цю тенденцію свідчить чітке розмежування юнацтвом природи (характеру) взаємостосунків з оточуючими, висока вибірковість у дружніх прив'язаностях, інколи максимальна вимогливість до спілкування в діаді. Прагнення до відмежування - це прагнення відгородити свій унікальний світ від вторгнення сторонніх і, навіть, від близьких людей, щоб закріпити своє почуття особистості, зберегти свою індивідуальність, реалізувати свої домагання на визнання. Відмежування як засіб утримання психологічної дистанції при взаємодії з іншими людьми дозволяє юнацтву «зберігати своє обличчя» на емоційному і раціональному рівні спілкування [16].

Торкаючись соціально-психологічних потреб в уподібненні і відмежуванні, потрібно також пам'ятати, що розвиток особистості можна розглядати як подвійний процес. З однієї сторони, це уподібнення себе до інших людей в процесі спілкування (соціально-психологічна ідентифікація), а з другої - «відділення» себе від інших у чомусь - в результаті процесу відмежування. При цьому, у спілкуванні процеси уподібнення і відмежування проходять в юності у тісній єдності між собою [25].

Психічні новоутворення у юнацькому віці мають яскраво виражену вікову психофілогенетичну специфіку і знаходяться під впливом індивідуальних особливостей. Юність, на думку В.І.Слободчикова, - фінальна стадія психологічного етапу «персоналізації», періоду здобуття самоідентичності. Головними психічними новоутвореннями юнацького віку є глибока рефлексія, розвинене усвідомлення власної індивідуальності, формування конкретних життєвих планів, готовність до самовизначення в професії, установка на свідому побудову власного життя, поступове входження у різні сфери життя і діяльності, розвиток самосвідомості, активне формування світогляду.

В юнацькому віковому періоді досить напружено відбувається формування моральної свідомості, здійснюється вироблення і формування ціннісних орієнтацій та ідеалів, стійкого світогляду, громадянських якостей особистості. Юність - вирішальний етап формування світогляду особистості, який є не лише системою знань і досвіду, але й становить систему переконань, переживання яких в юності супроводжується почуттям їх істинності («юнацький максималізм»), «правильності». Тому, у цей період формування світогляду пов'язане з вирішенням, так званих, смисложиттєвих проблем. Явища дійсності цікавлять юнаків не самі по собі, а у зв'язку з їхнім власним ставленням до них. Світоглядний пошук у юності включає в себе соціальну орієнтацію особистості, усвідомлення себе в якості частини соціальної спільноти (соціальної або професійної, культурної групи, нації чи етносу та ін.). Юнацтвом здійснюється усвідомлена орієнтація на своє майбутнє соціальне становище (вибір соціально-професійного статусу), обдумуються способи його досягнення [4].

Психологічний зміст юнацького етапу розвитку особистості здебільшого пов'язаний саме з розвитком самосвідомості як психічного утворення, - з вирішенням задач професійного самовизначення і зі вступом у доросле життя. У віці 16-17 років (рання юність) вже виникає особливий психічний вимір в структурі самосвідомості, який в психологічній літературі визначається терміном «самовизначення». З точки зору розвитку самосвідомості суб'єкта, в юнацькому віці «самовизначення» характеризується усвідомленням себе як членом суспільства і конкретизується у новій, суспільно значущій позиції. З 17-20 років самосвідомість особистості все більше розвивається, ускладнюється, структурується, набуваючи системно «завершеного вигляду» до, так званої, пізньої юності, - у 20-21 рік. В юності активно формуються пізнавальні та професійні інтереси, потреба в праці, здатність будувати життєві плани, суспільна спрямованість особистості. Становлення стійкої самосвідомості та стабільного «образу Я» - можливо, центральне психологічне новоутворення юнацького віку. У цей період майже повністю оформлюється система уявлень людини про саму себе, формується деяке узагальнене уявлення про себе, яке, незалежно від того, істинне воно чи ні, представляє собою психологічну реальність, що впливає на поведінку, яка породжує ті чи інші переживання. При цьому, в самосвідомість активно входить психологічний фактор часу, - юнак починає «жити майбутнім».

Центральним фокусом значущості всіх світоглядних проблем в юності стає проблема сенсу життя. Юнацтво шукає глобальне та універсальне «формулювання» свого самовираження: «служити людям», «пізнавати людей», «пізнавати себе», тим самим виказуючи прояви, так званої, психологічної смислової орієнтації. Цьому віку специфічно властиві складна рефлексія і глибокий самоаналіз. Самовизначення, як особистісне, так і професійне, - характерна риса юності. Вибір професії упорядковує і приводить в систему співпідпорядкування всі різноманітні мотиваційні тенденції в юності, що йдуть як від безпосередніх інтересів особистості, так і від інших багатоманітних мотивів, що породжуються умовами соціально-професійного вибору.

Інтелектуальний розвиток в юності також має свою специфіку, зокрема проявляються підвищена схильність до самоаналізу і потреба систематизувати, узагальнити свої знання про себе (розбиратися в своєму характері, своїх почуттях, діях, вчинках). Відбувається «порівняння» себе з деяким ідеалом, активізується можливість самовиховання. Мислення в юності набуває особистісного емоційного характеру, з'являється пізнавальна пристрасність до теоретичних і світоглядних проблем (активно розвиваються інтелектуальні почуття).

Емоційність проявляється в особливостях переживань щодо власних можливостей, здібностей і особистісних якостей (інтелектуальний «вимір» самооцінки). Інтелектуальний розвиток виражається в тяжінні до узагальнень, пошуку закономірностей і принципів, які стоять за окремими фактами. В юності зростають концентрація уваги, об'єм пам'яті, відбувається так звана «логізація» учбового матеріалу. У цьому віці значно змінюються способи запам'ятовування, активізується мимовільне запам'ятовування, починають широко застосовуватись раціональні прийоми довільного запам'ятовування матеріалу. В юності активно формується абстрактно-логічне мислення, проявляється пізнавальне вміння самостійно розбиратися в складних питаннях. Як вказує П.М.Якобсон, в осіб юнацького віку мислення стає більш системним і критичним, проте когнітивні процеси значною мірою залежать від емоцій та почуттів [25].

В емоційній сфері особистості відбувається суттєва перебудова: проявляється самостійність, рішучість, критичність і самокритичність, неприйняття нещирості. Юнацький вік характеризується підвищеною емоційною збудливістю (неврівноваженістю, різка зміна настрою, тривожність та ін.). Водночас, чим старшими стають юнаки та дівчата, тим сильніше в них відбувається покращення загального емоційного стану, оскільки закінчилась криза ранньої юності. Розвиток емоційності в юності пов'язаний з індивідуально-особистісними властивостями людини, з її самосвідомістю, самооцінкою. Все це детерміновано посиленням особистісного контролю, самоуправління, «новою стадією» розвитку інтелекту, «відкриттям» свого внутрішнього світу. Останнє може виступати як емансипація від дорослих, як головний здобуток юності. Внутрішній світ починає сприйматися «через себе». Зростає вольова регуляція (відбувається розвиток внутрішнього локус-контролю). Яскраво проявляється прагнення до самоствердження [25].

Отже, можна сказати, що в цілому основними новоутвореннями в юнацькому віці є особистісне і професійне самовизначення. Повноцінний розвиток особистості передбачає активне формування даного новоутворення саме у цей час. Важливими є і емоційні та поведінкові зміни, які визначаються частково особистісними психологічними особливостями. В юнацькому віці, поруч із подальшим розвитком загального інтелекту, сфери цінностей та саморегуляції людини розвивається і її спроможність до адекватної оцінки і прогнозу соціальних ситуацій, їхнього об'єктивного проектування та реалізації через активне використання власних соціально-регулятивних властивостей. Усе це відбувається завдяки подальшому становленню специфічних соціальних здібностей, які, з огляду на рівень їх практично розвитку, дозволяють молодій людині успішно адаптуватися до реалій соціуму, реалізувати важливі для особистості потреби у спілкуванні та взаємодії з іншими людьми, здійснити власне прагнення до суспільної самореалізації.

Загалом, одним із головних завдань ВНЗ має бути створення умов для розвитку та становлення особистості в різних обставинах життєдіяльності юнацтва шляхом запровадження спеціальних програм, спрямованих на актуалізацію соціальних здібностей студентів.

2. Експериментальне дослідження впливу сімейного спілкування на процес соціалізації юнаків та дівчат

2.1 Сімейне середовище та сімейне спілкування як фактор соціалізації особистості

Сім'я, що є найменшим осередком суспільства, репрезентує суспільство в цілому, є його мініатюрним зображенням. В ній здійснюється соціалізація людини. Досвід особистості, який вона набуває в сім'ї, визначає її індивідуальну поведінку, створює внутрішню конструкцію реальності, на основі якого людина сприймає навколишнє середовище і діє в ньому. Єдність сім'ї забезпечується взаємною любов'ю, моральною, економічною, правовою та іншими видами взаємної відповідальності всіх членів сім'ї, взаєморозумінням та емоційною прихильністю. З одного боку, сім'я - досить замкнуте об'єднання людей, яке захищає свій внутрішній світ і протистоїть зовнішнім впливам і втручанням. Руйнування цього світу, нетактовне втручання в його інтимні сфери часто призводить до краху сім'ї. З іншого боку, сім'я - це об'єднання людей, відкрите для суспільства.

Сім'я «тисячами ниток» пов'язана із суспільством. Кожен її член є одночасно членом різних колективів: на виробництві він працює у колективі виробників або службовців, в учительському колективі - серед учителів і вихователів, в медичних закладах - серед лікарів, медсестер. Учень у школі - це теж член сімейного колективу. В той же час він може входити до різних молодіжних і дитячих об'єднань, спортивних груп, музичних колективів, інших груп за інтересами. Тому стосунки, що складаються в сім'ї, мікроклімат сімейного виховання та спілкування залежить від того, як людина почуває себе у суспільних колективах, які здійснюють зв'язок сім'ї з суспільством. Важливим наслідком цієї взаємодії є вплив сім'ї на формування відносин у суспільстві, характер усіх процесів суспільного життя. Сім'я не лише задовольняє потреби людей, які вступили у шлюб, але й виконує цілий ряд соціальних функцій і тому є невід'ємним компонентом соціальної структури суспільства [24].

У тлумаченні російського соціолога О.Харчева сім'я постає як «…історично конкретна система між подружжям, між батьками й дітьми, як мала соціальна група, члени якої пов'язані шлюбними або родинними стосунками, спільністю побуту і взаємною моральною відповідальністю, і соціальна потреба в якій зумовлена потребою суспільства у фізичному й духовному відтворенні населення» [24]. Дослідник запропонував систему поглядів на сім'ю як відносини, «…через які і завдяки яким здійснюється відтворення людини, суспільний механізм цього відтворення» [24]. Основні засади концепції О.Харчева полягають у наступному:

розуміння сім'ї як провідної форми соціальної спільності у невиробничій сфері людського буття;

розгляд стабільності сім'ї як наслідку впливу на неї зовнішніх, внутрішніх сил, які можуть зміцнювати або послаблювати її;

аналіз сім'ї як соціального інституту і малої групи з виокремленням її специфічних (народження і виховання дітей) і неспецифічних (господарсько-побутова, економічна, первинний соціальний контроль, духовне спілкування, надання соціального статусу, дозвіллєва, емоційна, сексуальна) функцій [24].

У концепції простежуються структурно-функціональні, необіхевіористські та інтеракційні засади, які акцентують увагу на аналізі функцій сім'ї як соціального інституту (певні соціальні норми, зразки поведінки, права та обов'язки, які регулюють відносини між подружжям, батьками і дітьми) і малої соціальної групи (шлюб чи кровна спорідненість, спільний побут, взаємна відповідальність) [24].

До цього трактування певною мірою близьке визначення сім'ї, запропоноване С.Голодом. Концепція дослідника спирається на гуманістичний підхід і акцентує на необхідності врахування індивідуально-особистісної складової сімейного колективу. Згідно з цією концепцією сім'я розуміється як сукупність індивідів, поєднаних хоча б одним із трьох видів відносин: кровного споріднення, походження та якості [5].

Сім'я становить персональне середовище життя і розвитку дітей, підлітків та юнацтва. Саме в цьому середовищі відбувається процес засвоєння індивідом суспільних соціальних і культурних цінностей. Відповідно до цих установок сім'я повинна стати основним осередком суспільства, а всі інші соціальні інститути повинні працювати на неї [5].

Сім'я, переконані А.Антонов та В.Медков, - «…це заснована на загальносімейній діяльності спільність людей, пов'язаних узами шлюбу, батьківства, кровної спорідненості, яка відтворює населення, забезпечує спадковість сімейних поколінь, а також здійснює соціалізацію дітей і підтримує життєдіяльність членів сім'ї. За такого підходу враховано всі етапи існування сім'ї, а також її найважливіші функції з формування й розвитку дитини, забезпеченні її соціалізації [5]. Відношення «шлюб - батьківство - спорідненість» передбачає певне утворення, сталість якого зумовлене зазначеними характеристиками, внутрішніми сімейними зв'язками. В ієрархії функцій сім'ї та за «інтегральним показником сімейного способу життя», на їхню думку, провідне місце посідає дітонародження («потреба в дітях»), що доповнюється вихованням дітей [5].

Б.Ковбас та В.Костів розглядають сім'ю як «…динамічну малу соціальну групу людей, поєднаних спільністю проживання (чи тимчасовою відсутністю) й родинними стосунками (шлюб, кровна спорідненість, усиновлення, опіка, свояцтво), спільністю формування й задоволення соціально-економічних та біологічних потреб, любов'ю, взаємною моральною відповідальністю» [9].

У цьому визначенні перевагу надано погляду на сім'ю як на малу соціальну групу, характерними рисами якої також є шлюб, кровна спорідненість, задоволення побутових і моральних потреб її членів. Однак, на відміну від наведених вище підходів, не враховано таких важливих функцій, як виховання й соціалізація дитини. Дослідники, наголошуючи на стосунках «чоловік - дружина», ігнорують стосунки «мати - дитина», «батько - дитина», хоча саме завдяки їм дитина набуває початкового досвіду соціального життя, засвоює перші уроки моралі, норми і правила співжиття, перевірені багатовіковим досвідом етичні знання, трудові навички, тобто відбувається її первинна соціалізація [9].

Соціалізацію дитини (зміст, спрямованість, ефективність) певною мірою визначають дорослі, котрі створюють життєвий простір. Вони можуть «обмежувати й стимулювати, сприяти й заважати, надихати на перемоги над собою і обставинами чи штовхати в прірву самозміцнення», адже важко уявити цей процес поза стосунками дитини з людьми, людським середовищем і, зрозуміло, її взаєминами з батьками.

Правомірність розгляду сім'ї як малої соціальної групи зумовлюється тими ознаками, які характеризують цей феномен. Група для людини є тим найближчим оточенням, до якого вона належить, спільністю, яка опосередковує її взаємозв'язок із суспільством і забезпечує її ж таки соціалізацію [5].

У терміні «мала соціальна група» головним групотворним чинником дослідники визначають спільну діяльність, спілкування, а саму групу розглядають як осередок ширшої соціальної системи - суспільства. Як сукупний суб'єкт діяльності й спілкування сімейна група є тим «осередком, де перетинаються суб'єкт-об'єктні зв'язки особистості, соціальні й психологічні детермінанти регуляції її поведінки». Це робить сім'ю складним утворенням, зумовлює її функції, ознаки та характер впливу на особистість.

Започаткування терміна «первинна група», до якої належить сім'я, пов'язана з працями німецького соціолога Г.Зиммеля та американського соціолога Ч.Кулі. Вони одним з перших почали розглядати особистість у контексті її соціалізації, яку зумовлюють стосунки з іншими людьми, насамперед батьками.

У соціалізації дитини сім'я відіграє головну роль, адже саме в сім'ї зростаюча особистість набуває перші знання про світ - найпростіші правила поведінки в суспільстві, норми соціальних стосунків. Завдяки батькам дитина опановує вміння орієнтуватись в більших соціальних спільнотах, засвоює навички спілкування з людьми різних вікових категоріях і соціальних верств. Сім'я є базовою групою, що сприяє долученню особистості до активних соціальних стосунків, які вона має засвоїти в процесі виконання соціальної ролі дитини [8].

Будучи малою соціальною групою, сім'я водночас є соціальним інститутом - відносно стійкою формою організації соціального життя, яка забезпечує стійкість зв'язків і стосунків у межах суспільства. Правомірність цього твердження зумовлена функціями, притаманними соціальному інституту загалом. До них належать: створення для своїх членів можливостей задовольняти власні потреби та інтереси; регулювання діяльності членів суспільства в рамках соціальних стосунків; забезпечення стійкістю суспільного життя; забезпечення інтеграції прагнень, дій та інтересів індивідів; здійснення соціального контролю [6].

За Л.Морганом, сім'я, з одного боку, - це замкнутий соціальний інститут, який творить свій внутрішній світ, протистоїть зовнішнім деструктивним впливам. Позбавлення сім'ї внутрішнього світу призводить до її розладу. З другого - сім'я - це відкритий соціальний інститут, який взаємодіє із суспільством, що сприяє розвитку її членів, допомагає їм задовольняти власні потреби в стосунках з іншими людьми, породжує в них почуття безпеки й захищеності. Як продукт суспільного розвитку сім'я перебуває в постійному русі, не є незмінною, а переходить від нижчої форми до вищої, в міру того, як суспільство розвивається від нижчого щабля до вищого [10].

Особливості сімейної соціалізації досить ґрунтовно окреслив Е. Фромм. Він стверджував, що, наближаючись до раннього віку, дитина починає усвідомлювати той факт, що її мати та інші люди є чимось окремим щодо неї. Цьому сприяє спроможність дитини маніпулювати і вивчати об'єкти, опановувати їх фізично й пізнавати розумово. Надалі, за рахунок рухів і органів чуття дитина освоює навколишній світ речей і людей, виокремлює себе від нього через діяльність, спілкування і зустрічну активність, що здійснюється спільно з нею і щодо неї дорослими. Із дорослішанням дитина, після того, як перериваються її звичні фізіологічні і соціально-психологічні зв'язки з матір'ю, у дитини розвивається прагнення до особистісної незалеж-ності та персональної свободи. Послідовні кроки з реалізації цього життєво важливого прагнення передбачають проходження таких етапів:

фізичної незалежності (виокремлення дитини від організму матері);

фізіологічної залежності (поява здатності самостійно задовольняти свої органічні потреби);

психологічної незалежності - свободи, під якою розуміється «здатність людини думати і вчиняти цілком самостійно, відповідно до внутрішніх принципів власної автономної моралі» [5].

Соціалізація в сім'ї може інтерпретуватися й як формування базової ієрархії індивідуальних потреб. Якщо виокремити три основні рівні потреб - потреби у фізичному, психологічному і соціальному самозбереженні, то кожний із них може посідати найвищий щабель і відповідно визначати ту чи іншу спрямованість особистості. Отже, цінності, що культивуються в сім'ї, або «ціннісний релятивізм мають тенденцію до безпосереднього засвоєння дитиною» [5]. Безумовно, надалі такі цінності можуть набувати перегляду і навіть нехтуватися, але це відбувається лише в тому випадку, якщо дитина сформується як самостійна особистість.

Важливість сім'ї в соціалізації дитини спричинюється тим, що вона постає як головний передавач культурних норм і цінностей. Однак, сім'я передає ту частину культури, яка є доступною для батьків. Тому «…виховання і навчання дитини відбуваються в межах культурних цілей і звичаїв, характерних для вузького кола, а соціалізація обмежується цим безпосереднім навчанням і вихованням»[5]. Водночас культурні еталони, яких дотримується сім'я, значною мірою зумовлюють тип інтерпретації дитиною соціального світу. Але й конкретний світ кожної сім'ї робить у цей світ свій внесок. Два полюси шкали ставлень до дитини визначають, наскільки адекватним є побудований нею образ світу: міра її прийняття або неприйняття в сім'ї і міра її підготовки до самостійних рішень. Перекіс у той, так і в інший бік може легко призвести до конфліктів із соціальним середовищем.

До вивчення соціалізуючого впливу сім'ї на дитину звертався соціолог Р.Мертон. Спираючись на експериментальні дослідження, він доводив, що дитина активно залучається до виявлення та зміни неявних зразків культурного оцінювання, віднесення людей і речей до різних категорій і формування гідної поваги мети тією самою мірою, якою вона засвоює явну культурну орієнтацію своїх батьків, що виражається в нескінченному потоці наказів, пояснень і попереджень. З цього науковець зробив припущення про те, що дитина зберігає «…виявлені в щоденній поведінці батьків неявні зразки культурних цінностей навіть у тому випадку, якщо вони суперечать явним порадам і попередженням старших» [5]. У цьому контексті не можна не згадати слова Е.Берна, який писав: «Приклад батьків - це та сила, яка протягом усього життя спонукає нас приймати (неусвідомлено) рішення, відповідно до стереотипів їхньої поведінки. Підсвідоме не старіє, а його образи просякнуті відчуттям безсмертя»[5].

У сім'ї дитина навчається осмислювати і привласнювати спільні норми та цінності, що робить можливим їх сприйняття в інших референтних групах - серед товаришів по іграх, у дитячих вікових колективах, неформальних об'єднаннях, членами яких вона стає або на які просто орієнтуватиметься в своєму житті.

Значущість внутрішньо-сімейних відносин для соціалізації дитини зумовлена, по-перше, тим, що «…вони є першим специфічним зразком суспільних відносин, з якими дитина стикається від самого народження», а по-друге, тим, що «…в них фокусується і набуває своєрідного мініатюрного вираження все багатство суспільних відносин, створюючи можливості для раннього залучення зростаючої особистості до їх системи» [5].

Свідченням правомірності цього твердження є результати досліджень Г.Авдіянц, М.Бикової, А.Даник, З.Кісарчук, О.Смирнової та ін. Від характеру відносин між старшими і молодшими членами сім'ї, наголошують науковці, залежить рівень набуття дитиною різноманітних ціннісних орієнтацій і настановлень, розвиток її емоційної сфери, усвідомлення сутності соціальних ролей. Чим сильніший є емоційний зв'язок між батьками і дітьми, тим краще «…відбуваються виховання, засвоєння ними норм і цінностей культури, навичок поведінки і спілкування, підготовка до виконання певних соціальних ролей, тобто тим активніше відбувається їх соціалізація» [1].

На думку Т. Кравченко соціалізація на рівні сім'ї постає, з одного боку, як підготовка дитини до майбутніх сімейних ролей, а з другого, - як вплив на формування соціальної компетентної особистості, який має нормативне та інформаційне спрямування: чим згуртованішою є сім'я, тим ефективніший її вплив на зростаючу особистість [1].

З огляду на це актуалізується такий чинник сімейної соціалізації, як згуртованість сім'ї - характеристика внутрішньо-сімейних відносин, що засвідчує міру збігу оцінок, настановлень і позицій членів сім'ї щодо об'єктів, найбільш значущих для сім'ї загалом, «ціннісна єдність, підпорядкування індивіда соціальним нормам» [5]. Причому така єдність не передбачає нівелювання особистості, повного збігу оцінок і позицій членів сім'ї. Йдеться насамперед про зближення оцінок дорослих і дітей у підходах до мети спільної діяльності та внутрішньо-сімейних відносин.

Завдяки згуртованості створюється широкий простір для виявлення прагнень і спонукань дитини, що є своєрідною «школою» накопичення соціального досвіду.

На характер сімейної згуртованості вагомий вплив справляє притаманний їй психологічний клімат - більш або менш стійкий емоційний настрій, що виникає внаслідок сукупності настроїв членів сім'ї, їхніх душевних переживань, ставлень один до одного, до інших людей, до роботи, до навколишніх подій. У сім'ї, де панує сприятливий психологічний клімат, кожен її член ставиться до інших з любов'ю, повагою, довірою. Така сім'я «спроможна переносити життєві труднощі, вона здатна до макроадаптації (адаптації на рівні соціальних інститутів); водночас вона сприяє формуванню механізмів нормальної соціалізації зростаючої особистості» [5].

Характер взаємин дітей з батьками багато в чому залежить від стилю спілкування в сім'ї, який зумовлює їх психосоціальний розвиток. Стиль спілкування відбиває певні соціальні стосунки, що склалися в ній: стосунки, які базуються на рівності, своєрідній внутрішньо-сімейній солідарності. Кожен з цих стилів взаємин пропонує відповідні морально-етичні норми, правила поведінки, сприяє їх засвоєнню і в такий спосіб допомагає формуванню тих рис особистості, які забезпечують її існування в даному соціумі, самореалізацію у особистому і соціальному планах. Це, насамперед, такі якості особистості як громадська спрямованість, комунікативність, самооцінка та ін., які зумовлюють їх готовність до виконання соціальних функцій. За даними психологічних досліджень, формування цих якостей особистості старшокласників залежить саме від стилю спілкування, який склався у сім'ї. Для виявлення характеру цього зв'язку було обрано три найбільш поширені стилі спілкування дітей і батьків: авторитарний, демократичний і непослідовно-суперечливий (змішаний).

Авторитарний стиль - це загалом жорстке керування батьками (або одним з них) сім'єю, без опори на інших членів родини. Від дітей вимагається цілковита слухняність. їм не дозволяється висловлювати свої погляди, критичні зауваження, виявляти ініціативу без санкції батьків, тим більше самостійно розв'язувати питання, які їх стосуються. Між старшими і молодшими у сім'ї дотримується певна дистанція, емоційна стриманість у стосунках. Батьки не прагнуть розібратися у потребах і запитах, переживаннях дітей, їх проблемах та здійснюють жорсткий контроль за виконанням власних вимог.

Демократичний стиль - батьки заохочують самостійність та ініціативу дітей. їх включають поряд з дорослими в обговорення сімейних справ, хоч останнє рішення формулюється батьками. Вони виявляють певну толерантність до критичних зауважень дітей, прагнуть зрозуміти їх; вимоги до дітей завжди вмотивовані і батьки домагаються, щоб вони усвідомлювалися і виконувалися. Незаперечність у стосунках з дітьми використовується лише тоді, коли це конче потрібно або загрожує їх благополуччю чи здоров'ю.

Непослідовно-суперечливий стиль спілкування у сім'ї характеризується тим, що батьки залежно від об'єктивних обставин чи власного психологічного стану, а інколи, виходячи із міркувань збереження свого батьківського престижу, вдаються то до авторитарного, то до демократичного стилю спілкування з дітьми. Така поведінка батьків зумовлює ситуативність у їх взаєминах. Подібному спілкуванню у сім'ї притаманні безкінечні обіцянки та погрози, недоведення започаткованої справи до кінця, непрогнозованість між вимогами і контролем за їх виконанням взагалі, відсутність єдиної лінії у ставленні до дітей. Трапляється, що батько і мати одночасно ставлять різні вимоги до дитини. Нерівномірністю відзначається і піклування батьків про дітей: нестача тепла і турботи перемежовується з їх надлишком і навпаки. Сумніви батьків у правильності власних дій поєднуються з нав'язливою потребою постійно застерігати, давати дітям безліч порад і рекомендацій.

Отже, розглянуті три стилі спілкування у сім'ї певним чином впливають на формування соціально значущих якостей особистості, які забезпечують її адаптивні можливості і сприяють її самореалізацїї в особистому і соціальному планах. Разом з тим не виключається і можливість конфліктів.

Результати наукових досліджень підтверджують положення про визначальний вплив системи родинних стосунків на становлення особистості. Однак ефективність цих стосунків залежить від уміння батьків ставати на позицію дитини, правильно визначати її психічний стан, вміти добирати адекватні виховні засоби для досягнення мети. Найбільш продуктивною виявилась система роботи з підвищення педагогічної культури батьків, що ґрунтується на поєднанні педагогічної освіти з керівництвом педагогічною самоосвітою батьків та залученні їх до активної діяльності з виховання дітей у сім'ї; на поєднанні групових та індивідуальних форм роботи з батьками; опорі на позитивний досвід сімейного виховання.

Психолого-педагогічна культура батьків підвищується завдяки лекторіям, батьківським зборам, індивідуальним бесідам з учителями, шкільним психологом. Тема такого спілкування може бути присвячена наступним питанням: роль сім'ї у вихованні дітей, психолого-педагогічні основи виховання дітей, зміст, основні форми, способи і методи виховання школярів у сім'ї, труднощі та помилки сімейного виховання, шляхи їх подолання. Особлива увага на заняттях, які проводяться для батьків, приділяється питанням зміцнення сім'ї та створення доцільних сімейних стосунків, методиці виховання дітей в сім'ї та поширенню передового досвіду сімейного та суспільного виховання.

Для вчителя і батьків надзвичайно важливим є надання відповідного морального зразка і створення умов, які сприяли б його засвоєнню. На основі засвоєних раніше моральних правил учні знаходять правильну лінію поведінки у знайомих, а також нових умовах, вони оволодівають навичками прийняття самостійного вибору за наявності декількох альтернатив. Подібні ситуації, що спонукають учнів осмислювати можливі лінії своєї поведінки і їх наслідки, пов'язані з самоаналізом та боротьбою мотивів, що формує у школярів почуття власної відповідальності за свої вчинки і дає їм необхідний у дорослому житті досвід нерегламентованої поведінки.

Цікавим методом впливу на взаємини дітей та їх батьків є соціально-психологічний тренінг. Ми сформулювали наступні завдання цього заходу: усвідомлення учнями та їх батьками ролі особистісної взаємодії у житті сім'ї; надання можливостей учням зробити власний вибір щодо спілкування у сім'ї; об'єднання у групу дітей і їх батьків з метою обговорення ролі спілкування у сімейній взаємодії: корекція взаємин дітей та батьків у сім'ї. В основі соціально-психологічного тренінгу лежить не пасивне засвоєння знань, а оволодіння ними і формування відповідних соціальних настановлень в активній формі, тобто в ході спеціально розроблених активних дій. Існують різні види соціально-психологічних тренінгів. Серед них можна виокремити такі як групове обговорення соціально-психологічної ситуації і соціально-рольові ігри. Характер кожного виду соціально-психологічного тренінгу багато в чому залежить від конкретних завдань і того контингенту, на який він розрахований. Одна з основних особливостей соціально-психологічного тренінгу полягає в тому, що він завжди носить груповий характер, де вся увага зосереджується на міжособистісній взаємодії. Ймовірно, що при соціально-психологічному тренінгу слід мати на увазі два аспекти:

формування позитивних настановлень на оволодіння й використання соціально-психологічних знань в практичній діяльності;

вироблення відповідних умінь і навичок доцільної ситуативно-рольової поведінки, які мають бути усвідомлені членами взаємодії, відповідати їх соціальним настановленням.

Ситуативно-рольова гра дорослих та дітей створює сприятливі умови для активізації творчих сил учасників тренінгу, у ній школярі не бояться помилитись при пошуку рішень, оскільки це не призведе до практичних негативних наслідків. Творчі можливості, наявні у ситуативно-рольовій грі, важливі в психологічному плані ще й тому, що самостійна участь в пошуку і прийнятті відповідних рішень роблять ці рішення більш вагомими для учасників тренінгу, ніж рішення і оцінки, що нав'язуються їм ззовні. Тут, очевидно, має місце та обставина, що людина більше довіряє своєму власному досвіду, насамперед, досвіду осмисленому, а тому і зрозумілому.

Одна з переваг ситуативно-рольової гри як активного методу соціально-психологічної підготовки полягає в тому, що у ній можна умовно виокремити необхідні для тренінгу соціальні ролі і завдяки ігровій формі викликати у них емоційні переживання. Це, в свою чергу, сприятиме формуванню і закріпленню відповідних настановлень, умінь та навичок поведінки, необхідних для успішного виконання соціальної ролі.