10

Зміст

• Зміст 1
• Вступ. 2
• 1. Народонаселення і особливості його зростання. 4
• 2. Демографічна структура суспільства 5
• 3. Демографічна політика держави 6
• 4. Народонаселеня та економіка 7
• 5. Зайнятість і безробіття 10
• 6. Соціальний захист населення 16
• Висновок. 23
• Список літератури. 24

Вступ

У сучасну епоху стрімке зростання народонаселення надає зростаючий вплив, як на життя окремих держав, так і на міжнародні відносини в цілому.

На сучасному світі існує величезна кількість проблем, таких як запобігання ядерній війні, подолання відсталості країн, що розвиваються, продовольча і енергетична проблеми, ліквідація небезпечних хвороб, забруднення навколишнього середовища і ряду інших проблем, але, здається, особливе місце серед них займає демографічна. Вона обумовлює розвиток практично всіх глобальних проблем людства.

Із-за лавиноподібного зростання населення на планеті у людства з'являються все нові і нові проблеми. Землі декілька мільярдів років. Якщо цей відрізок часу стиснути до одного дня, опиниться, що людство існує не більше секунди. Проте, по оцінках ООН, до 2015 року на планеті житиме близько 8 млрд. людей. Всім їм потрібні будуть вода, їжа, повітря, енергія і місце під сонцем. Але планета вже не може надати цього кожній людині.

Щоб забезпечувати людей всім необхідним будуються заводи, фабрики, здобуваються корисні копалини, вирубуються ліси. Це завдає величезного збитку природі, а виправити свої помилки людині важко або неможливо. Це може привести до глобальної екологічної катастрофи. Наприклад, за останніх 50 років на Землі знищена більше половини дощових лісів. В результаті назавжди зникли сотні видів тварин і рослин. Кожну секунду під пасовища і ріллю, на деревину, для здобичі нафти і руди вирубується ділянка дощового лісу розміром з футбольне поле. А дощові ліси називають «легкими планети».

Важливість і значущість демографічної проблеми визнана всіма державами. У кінцевому просторі зростання населення не може бути нескінченним. Стабілізація чисельності населення в світі - одна з важливих умов переходу до стійкого еколого-економічного розвитку.

Також дуже важливо розкрити структуру народонаселення і закономірності його розвитку, найважливіші причини і структуру безробіття, а також з'ясувати проблему соціального захисту населення.

1. Народонаселення і особливості його зростання

Народонаселення -- це сукупність індивідів, які відповідно до біосоціальної суті людини здійснюють власну життєдіяльність в рамках певного суспільного устрою, вступають між собою у суспільні відносини. Залежно від вікової структури, люди є споживачами, виробниками матеріальних і духовних благ, вони також виконують функцію відтворення людського роду. Найбільше значення для соціально-економічного прогресу суспільства має населення працездатного віку. Його межі встановлює держава, а на визначення впливають національні, культурні, історичні традиції, тому в різних країнах він неоднаковий. Наприклад, у Великобританії, Німеччині повнолітніми вважаються особи, що досягли 18 років, у Франції -- 19, Бельгії -- 21, а в Нідерландах -- 23 років. Працездатний вік починається, як правило, в ранішому віці, але при цьому встановлюється менша тривалість робочого дня і менший рівень оплати робочої сили. Так, у Франції, Іспанії і інших країнах для тих, що працюють у віці до 18 років встановлений нижчий мінімум заробітної плати (від 10 до 30 % нижче за мінімум для дорослих).

Соціально-економічний прогрес країни залежить не тільки від виконання активним трудовим населенням функцій виробника і споживача матеріальних і духовних благ, а значною мірою, -- і від реалізації кожною людиною всіх своїх сутнісних сил, тобто від виконання ним функцій працівника, власника, підприємця, від активної ролі в соціальному, політичному, правовому, культурному, духовному житті нації.

Протягом всього періоду розвитку людської цивілізації спостерігаються певні особливості динаміки зростання населення, співвідношення народжуваності і смертності. Так, згідно даним американського вченого Р. Несса, до кінця першого тисячоліття нової ери чисельність населення на наший планеті складала близько 250 млн чіл. У подальших 700 років темпи його приросту були дуже низькими із-за високої смертності, що досягала 30--40 %. Приблизно 300 років тому смертність населення знизилася, а приріст збільшився. Якщо за період 1000--1800 рр. середні щорічні темпи приросту населення земної кулі складали менше 0,2 %, то в 1800-1900 рр. вони виросли до 0,6 %. У 1950 р. цей показник піднявся до 1,4 %, на початку 60-х рр. -- до 2 %, а в подальших 30 років скоротився. Абсолютний щорічний приріст населення Землі -- близько 90 млн чіл.

Характерною межею світових демографічних процесів в останні сторіччя з'явився той факт, що між зростанням виробництва, поліпшенням життєвого рівня і зростанням населення встановився тісний взаємозв'язок. Свого часу англійський економіст Т. Мальтус стверджував, що приріст населення відбуватиметься через кожних 25 років в геометричній прогресії, а виробництва -- в арифметичній. Але він помилявся, насправді зростання виробництва на душу населення випереджало приріст населення.

Ця особливість характерна для взаємодії двох вказаних агрегатних показників в масштабах всієї планети. Проте вони не корелюють в такій залежності в різних регіонах земної кулі. Так, в XX в. темпи приросту населення на планеті складали в середньому 1,7 % у рік, при цьому в країнах, що розвиваються (або слаборозвинених), вони досягали 2,5 %, а в розвинених -- не перевищували 1 %. Враховуючи це, західні учені прогнозували, що частка промислово-розвинених країн в населенні планети зменшиться з 1/3 в 1950 р. до 13 % у 2100 р. Чисельність населення країн, що розвиваються, згідно даному прогнозу, до 2020 р. збільшиться на 4,8 млрд і складе більше 6,5 млрд чіл.

Характерною особливістю зростання народонаселення планети в останні три сторіччя є процес інтенсивного посилення міграційних потоків, стрімка урбанізація.

2. Демографічна структура суспільства

Як генеральна спільність демографічної структури суспільства виступає народонаселення -- безперервно відтворююча себе сукупність людей. У цьому сенсі говорять про народонаселення всієї Землі, окремої країни, регіону і так далі

Народонаселення разом з географічним середовищем є щонайпершою умовою життя і розвитку суспільства, передумовою і суб'єктом історичного процесу. Коли говорять “пустеля”, незалежно від того, крижана вона, піщана або послечернобыльская, виражають головне -- відсутність народонаселення. Але суть питання не тільки в тому, є народонаселення на даній території або його немає. Прискорені або сповільнені темпи суспільного розвитку, животіння або розквіт суспільства в значній мірі залежать від таких демографічних показників, як загальна чисельність населення, його щільність, темпи зростання, половозрастная структура, стан психофізичного здоров'я, міграційна рухливість.

3. Демографічна політика держави

Показник зростання населення взаємодіє з іншими агрегатними показниками людської цивілізації, зокрема, з показниками стану навколишнього середовища, об'ємів природних ресурсів, кількості сільськогосподарських угідь і ін. Швидке зростання населення планети при існуючому рівні забруднення навколишнього середовища, великій щільності населення у ряді країн загрожують існуванню людської цивілізації. Ця обставина вимушує в останні десятиліття уряди деяких країн проводити активну демографічну політику. Так, на початку 50-х рр. Індія і Японія вперше удалися до політики обмеження зростання населення, яка грунтувалася на заходах по зниженню народжуваності (фертильності). У 1974 р. усесвітня конференція з проблем народонаселення вперше визнала планування сім'ї необхідною складовою офіційної політики держави. По оцінках фахівців, з початку 60-х до початку 90-х рр. послідовне проведення політики обмеження зростання населення дало можливість уникнути небажаного дітородіння в слаборозвинених країнах світу в межах 400 млн чіл. Така політика надзвичайно актуальна для даного регіону, оскільки з голоду і недоїдання тут щорічно вмирають більше 40 млн дітей, близько 250 млн -- хронічно недоїдають.

У колишньому СРСР не існувало науково обгрунтованої демографічної політики. Замість неї проводилася сталінська політика «переселення народів», унаслідок якої деякі корінні нації і народності виселялися зі своїх земель. Свій трагічний внесок до розвитку демографічних процесів вніс штучний голод 1932-1933 рр., який забрав життя 7--10 млн чіл. В цілому, демографічна політика зводилася практично лише до окремих заходів щодо підтримки сім'ї'. Причиною загострення демографічної ситуації останніми роками стала, в першу чергу, непродумана економічна політика уряду.

4. Народонаселеня та економіка

Прискорення або уповільнення темпів економічного розвитку залежить вже від такого, здавалося б поверхневого, показника, як загальна чисельність населення. Так, оптимальна кількість населення для добре інтегрованого, єдиного производственно- ринкового простору визначається сьогодні фахівцями приблизно в 250 млн чоловік: при набагато меншому народонаселенні стає економічно невигідною подальша міждержавна спеціалізація і кооперація виробництва, при набагато більшому -- різко зростають витрати на транспортування продукції. Відмітимо, що вказаному оптимуму народонаселення відповідає Європейське економічне співтовариство, так само як відповідав йому і Радянський Союз. В світлі цього стає зрозумілим, що ностальгія по Союзу, бажання відновити його хоч би в плані економічному мають під собою разом з іншими і демографічні підстави.

Помітний вплив на економіку надає і щільність народонаселення. У регіонах з рідкісним населенням утруднений розподіл праці, і домінуючою залишається тенденція до збереження натурального господарства, економічно невигідним є нарощування інформаційно-транспортної інфраструктури (будівництво шосейних і залізних доріг, прокладення кабельних комунікацій і т. д.).

До демографічних чинників, що найактивніше впливають на економіку, належать темпи зростання народонаселення, тим паче, що це -- чинник складний, визначуваний не тільки показниками природного приросту населення, але і його половозрастной структурою, а також темпами і напрямом міграції. Для нормального розвитку суспільства і перш за все його економіки однаково шкідливі і прагнучі до мінімуму і прагнучі до максимуму темпи зростання народонаселення. При украй низьких темпах зростання відтворення особового елементу продуктивних сил відбувається на основі, що звужується, що позначається і на величині сукупного національного продукту, а значить і національного доходу. Ми не говоримо вже про явища депопуляції, коли смертність починає перевищувати народжуваність і над нацією нависає загроза зникнення. От чому нас не може не турбувати депопуляція, що почалася в Росії. При надмірно високих темпах зростання народонаселення розвиток економіки теж сповільнюється, бо все більш значна частина сукупного продукту і національного доходу відторгається просто на фізичне збереження тих, що знов народилися.

Як вже наголошувалося, темпи зростання народонаселення багато в чому залежать від того, що є половозрастная структура населення. Будь-який перекіс в цьому відношенні (порушення пропорцій між чоловічою і жіночою частями населення; постаріння населення, тобто збільшення частки нездібних до дітородіння вікових груп) найпрямішим чином позначається на темпах зростання народонаселення, а через них -- і на розвитку економіки. Але є і інші канали дії. Так, постаріння населення означає збільшення питомої ваги вікової групи пенсіонерів, зміст яких зменшує частку сукупного продукту, що направляється на виробниче споживання. Порушення пропорцій між чоловічою і жіночою частями населення приводить в одних випадках до “дефіциту женихів” (так йде справа в наших текстильних центрах), в інших -- до “дефіциту наречених” (така демографічна ситуація, яка ще зовсім недавно була характерна для багатьох сільських місцевостей Росії). Результат в обох випадках один -- посилення міграції, що завдає збитку економіці.

Зрозуміло, збиток економіці наносить не будь-яка міграція. Міграційна рухливість населення в цілому є феномен позитивний, оскільки така рухливість робить можливим більш рівномірний розподіл населення в соціальному просторі, його перерозподіл між районами, сприяє вирівнюванню професійно-виробничого досвіду людей. Який ефект -- позитивний або негативний -- надає міграція у кожному конкретному випадку, залежить від її темпів, спрямованості і структури міграційних потоків. Можна пригадати, чому турбувала нас міграція сільського населення в 50--70-і роки: темп міграції набагато перевищував темпи зростання продуктивності праці в сільському господарстві; міграція спустошувала і без того регіони, оскільки мігранти прямували в більш благодатні і в економічних, і в природнокліматичних відносинах краї; у міграційному потоці переважала молодь -- сама працездатна і освічена частина селян.

І нарешті, стан психофізичного здоров'я населення як чинник економічного розвитку. “Нарешті”, як говорять англійці, по порядку розгляду, а не по значущості, бо цей чинник серед всіх є найбільш інтегруючим і, мабуть, найбільш важливим, особливо в умовах науково-технічної революції, що пред'являє підвищені вимоги до здоров'я тих, що працюють. Погіршення психофізичного здоров'я населення веде до зниження продуктивності праці в народному господарстві, вимагає відвернення додаткових засобів на охорону здоров'я і зміст інвалідів. Але найстрашніше, якщо психофізичне здоров'я населення погіршується з покоління в покоління: починається деградація генофонду нації, і це, разом з депопуляцією, нависає над нею дамокловым мечем. Скорочення тривалості життя, що спостерігається у нас, служить грізним застереженням.

5. Зайнятість і безробіття

Зайнятість і її основні форми. Зайнятість з погляду речового змісту -- це діяльність людей, що направлена на задоволення особистих, колективних і суспільних потреб і приносить дохід.

З погляду суспільної форми зайнятість -- це певна сукупність соціально-економічних відносин між людьми з приводу забезпечення працездатного населення робочими місцями, формування, розподіли і перерозподіли трудових ресурсів з метою їх участі в суспільно корисній праці і забезпечення розширеного відтворення робочої сили. Ця сукупність соціально-економічних відносин знаходить свій вираз в таких економічних категоріях, як індивідуальна (сімейна) і колективна трудова діяльність, процес праці, інтенсивність і продуктивність, мобільність робочої сили, загальноосвітня і професійна підготовка кадрів, заробітна плата і ін.

Розрізняють три основні види зайнятості: повну, раціональну і ефективну. Повна зайнятість -- це надання суспільством всьому працездатному населенню можливості займатися суспільно корисною працею, на підставі якої здійснюється індивідуальне (в рамках сім'ї) і колективне (за участю фірм, компаній і держави) відтворення робочої сили і задоволення всієї сукупності потреб. Раціональна зайнятість -- зайнятість, яка має місце в суспільстві з урахуванням доцільності перерозподілу і використання трудових ресурсів, їх половозрастной і освітньої структури. Цей вид зайнятості не завжди буває ефективним, оскільки здійснюється з метою поліпшення половозрастной структури зайнятості, залучення до трудової діяльності працездатного населення окремих відсталих регіонів і ін. Ефективна зайнятість -- це зайнятість, яка здійснюється відповідно до вимог інтенсивного типу відтворення, критеріїв економічної доцільності і соціальної результативності, орієнтована на скорочення ручної, непрестижної і важкої фізичної праці.

Трудова діяльність залежно від форми власності здійснюється на державних, колективних і приватних підприємствах. Приватні, у свою чергу, діляться на індивідуальних (сімейні), трудових і частнокапиталистические. Переважаюча більшість працездатного населення в розвинених країнах світу працюють в приватному секторі. З погляду структури народного господарства велика частина працездатного населення зайнята у сфері нематеріального виробництва (близько 2/3 загальної чисельності, а в США -- більше 70%). У сільському господарстві зайнято від 2,5 до 5 % загальної кількості робочої сили.

Розрізняють основну і спеціальну форми зайнятості. Основна форма регулюється трудовим законодавством і типовими правилами внутрішнього розпорядку відносно різних категорій працівників. Спеціальні, або нетрадиційні форми зайнятості (робота вдома, за сумісництвом, індивідуальна і колективна трудова діяльність і ін.) використовуються відповідно до спеціальних правових норм. У США і Англії нетрадиційними формами зайнятості охоплено більше 30 % робочої сили.

У країнах колишнього СРСР домінує тип зайнятості, який відповідає технологічному способу виробництва, що грунтується на ручній і механізованій праці. У структурі зайнятості переважає промислова і сільськогосподарська діяльність з широким застосуванням простої фізичної праці (більше 40 % від загальної чисельності тих, що працюють). Розвинені країни світу пройшли цей етап в 40-50-і рр. Сьогодні там переважає інформаційний тип зайнятості, пов'язаний із збором, обробкою і наданням інформації у сфері виробництва і звернення і Ін. Ростуть витрати на підготовку якісної робочої сили у високотехнічних галузях промисловості. У США, наприклад, проходять перепідготовку 75--85 % керівників, фахівців, працівників. У приватному секторі щорічно навчається майже третина тих, що працюють.

У сучасних умовах здійснюється активне регулювання ринку робочої сили. Держава впливає на це попит через розвиток державного підприємництва, створення і реалізацію програм суспільних робіт, надання премій підприємцям за створення робочих місць в економічно відсталих районах, підготовку і перепідготовку кадрів і ін. Регулювання державою пропозиції робочої сили здійснюється через скорочення тривалості робочого дня, розвиток освіти, охорону здоров'я, надання допомозі безробітним, їх перекваліфікацію, створення бірж праці і ін.

Суть і причини безробіття. Безробіття -- це соціально-економічне явище, при якому частина працездатного населення не може знайти роботу, стає щодо надмірної, поповнюючи резервну армію праці. За визначенням Міжнародної організації праці, безробітний -- особа, яка хоче і може працювати, але не має робочого місця.

Безробіття вперше виникло у Великобританії на початку XIX в., але до кінця сторіччя вона не носила масового характеру, а збільшувалася тільки в періоди економічних криз. Так, в США в 1920--1929 рр. середню кількість безробітних складало 2,2 млн чіл., а в 30-х рр. -- вже близько 20 %.

Першу спробу з'ясувати суть і причини безробіття зробив Т. Мальтус. Він пояснював її появу дуже швидким зростанням населення, яке випереджало збільшення кількості засобів виробництва. Причину він бачив у вічному біологічному законі. Ця теорія з певними модифікаціями існує і сьогодні. Засобами подолання безробіття Мальтус і неомальтусианцы вважають війни, епідемії, свідоме обмеження народжуваності і ін. Основними недоліками цієї теорії є, по-перше, розгляд людини тільки як біологічної істоти, ігнорування його соціальної суті. По-друге, Мальтус і його послідовники ігнорували (або істотно недооцінювали) роль НТП, можливість забезпечення випереджаючого зростання виробництва предметів споживання в результаті використання досягнень науки і техніки. Виводи даної теорії не підтвердила практика.

В середині 50-х рр. виникла технологічна теорія безробіття, згідно якого її причиною є прогрес техніки, технічні зміни у виробництві, особливо випадкові. Боротися з безробіттям, на думку її авторів, слідує через обмеження технологічного прогресу, його уповільнення.

Найбільш поширена у наш час кейнсіанська теорія безробіття, згідно якого причина полягає в недостатньому попиті на товари, обумовленому схильністю людей до заощадження і недостатніми стимулами до інвестицій. Кейнсіанці доводили, що ліквідовувати безробіття можна через стимулювання державою попиту і інвестицій. Особлива роль в збільшенні інвестицій відводилася зниженню відсотка за кредит. Засобом боротьби з безробіттям Дж.Кейнс рахував збільшення інвестицій, які могли йти на розширення суспільних робіт і навіть на військові витрати.

По одній з концепцій, безробіття обумовлене високим рівнем заробітної плати, отже, щоб понизити безробіття, необхідно зменшити заробітну плату. Неокласична школа вважає безробіття природним явищем.

Марксистська теорія пояснює безробіття закономірностями капіталістичного способу виробництва, перш за все, законами конкурентної боротьби, що вимушує капіталістів збільшувати інвестиції, удосконалювати техніку, що веде до відносного збільшення витрат на засоби виробництва порівняно з витратами на робочу силу, зростанню органічної будови капіталу. Останнє також пов'язане з циклічними процесами накопичення капіталу і особливостями відтворення. У марксистській теорії це отримало назву загального закону капіталістичного накопичення. Його суть полягає в поляризації капіталістичного суспільства, що росте, наявності внутрішньо необхідних, стійких і сутнісних зв'язків між збільшенням об'ємів функціонуючого капіталу, суспільного багатства, продуктивної сили праці пролетаріату, з одного боку, і зростанням відносної промислової резервної армії, перенаселенням, убогістю, офіційним пауперизмом -- з іншою. Складовий елемент цього закону -- закон накопичення, до основних форм прояву якого відносяться абсолютне і відносне зубожіння.

Загальний закон накопичення дозволяє виявити діалектичну єдність причин, пов'язаних як з технологічним способом виробництва, так і з його суспільною формою. У першому випадку такою причиною виступає прогрес техніки, який обумовлює випереджаюче зростання попиту на засоби виробництва порівняно з попитом на робочу силу. Цим поясненням обмежується технологічна теорія безробіття. Проте подібного пояснення недостатньо, оскільки в умовах гуманістичного суспільства подолання безробіття не складало б особливої проблеми: вивільненим працівникам надавалася б можливість працевлаштування в інших сферах і галузях, для зайнятих скорочувався б робочий день, не було б зайнятості на двох і більш роботах, виключалися б наднормові роботи і так далі На жаль, така картина не відповідає дійсності. Тому пошук причин безробіття з необхідністю повинен бути доповнений аналізом суспільної форми -- умов конкурентної боротьби, особливостей капіталістичного накопичення, які роблять безробіття неминучим, так вона є основним резервом для задоволення додаткового попиту на робочу силу в період підйому. При цьому вона виступає і як важливий чинник тиску на працівників при зниженні заробітної плати.

Разом з відміченими системними причинами, безробіття може бути також викликана комплексом інших причини, пов'язаних із структурними змінами в економіці, нерівномірністю розвитку продуктивних сил в народному господарстві і окремих регіонах, з постійним прогресом техніки, особливо його революційною формою -- НТР, диспропорційною розвитку економіки, обмеженістю попиту на товари і послуги, нарешті, з елементарним пошуком працівниками нових робочих місць, де вище заробітна плата, змістовніша робота і так далі Залежно від умов дані причини безробіття можуть виступати як основні, оскільки закон капіталістичного накопичення не носить загального характеру, оскільки діє не у всіх суспільно-економічних формаціях і навіть не впродовж всього періоду існування капіталізму.

Розрізняють поточне, аграрне, застійне безробіття. Поточну -- породжують структурні, технологічні зміни в економіці, кризи пере- і недовироблення і тому подібне До даної категорії безробітних відносяться особи, які мають необхідну загальноосвітню і професійну підготовку, фізично і психічно здорові. Безпосередньою причиною їх безробіття є перевищення пропозиції робочої сили над її попитом унаслідок нерівномірного і диспропорційного розвитку продуктивних сил в різних сферах, галузях і районах народного господарства. Найчастіше поточне перенаселення -- це кратко-- і середньострокове безробіття. Аграрне перенаселення обумовлене відсутністю достатньої кількості робочих місць в містах, що вимушує сільських трудівників залишатися в селі, підробляючи в місті, оскільки доходів від праці на землі недостатньо для нормального існування. Застійне перенаселення характеризується нерегулярністю зайнятості окремих категорій населення (сезонні роботи, надомна праця). Нижній шар цієї категорії безробітних -- пауперы (непрацездатні і ті, хто тривалий час не можуть знайти роботу).

Відповідно до похідних причин (щодо основної) виділяють безробіття технологічну, таку, що виникає в результаті витіснення працівників унаслідок впровадження новою, як правило, автоматизованої техніки; фрикційну -- пов'язану з текучістю робочої сили унаслідок її професійних, вікових і регіональних переміщень; структурну, обумовлену структурними змінами, що викликають невідповідність структури робочих місць і професійну невідповідність; циклічну, пов'язану з економічними циклами і, перш за все, кризами; конверсійну, викликану закінченням військових дій, значним скороченням виробництва військової продукції; регіональну, институционалную, приховану. У розвинених країнах світу близько 50 % приросту безробітних обумовлено структурною формою безробіття. Залежно від віку виділяють молодіжне безробіття, безробіття серед людей старшого віку і так далі

Безробіття завдає значного економічного збитку державі. Згідно закону А. Оуена, її збільшення на 1 % приводить до втрати річної продукції більш ніж на 2 %, а щорічний приріст ВНП в об'ємі 2,7 % утримує частку безробітних на постійному рівні. На самих безробітних відсутність роботи надає значний психологічний тиск, збільшує кількість серцевих захворювань, трагічних випадків. Втрата робочого місця в розвинених країнах по своїй психологічній дії рівнозначна смерті близького родича.

У західній економічній літературі широкого поширення набула концепція А.Філіпса, в якій обґрунтовується зворотна залежність між темпами інфляції і рівнем безробіття на нетривалому відрізку часу. Протягом тривалішого часу, згідно виводам сучасних економістів, така залежність не виявляється.

Чисельність офіційно зареєстрованих безробітних в розвинених країнах світу виросла з 11,7 млн чіл. у 1965 р. до більше 50 млн в середині 90-х рр. Якщо в США під повною зайнятістю в 1946 р. розуміли обмеження безробіття 4%-м рівнем, то на початку 90-х рр. -- вже 7%-м.

Приведені дані свідчать про дію закону народонаселення, суть якого, за твердженням До. Маркса, полягає в зростанні промислової резервної армії праці.

6. Соціальний захист населення

Суть соціального захисту і шляху її досягнення. В умовах переходу до ринкової економіки армія безробітних зростає, що вимагає проведення активної соціальної політики на рівні держави, підприємства.

Соціальна політика сучасної держави -- це комплекс соціально-економічних мерів держави, підприємств, організацій, направлених на ослаблення нерівності в розподілі доходів і майна; захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень і ін.

Основні напрями соціальної політики -- захист населення від підвищення цін з використанням різних форм компенсацій і проведення індексації; допомога найбільш малоімущим сім'ям і безробітним; соціальне страхування, встановлення мінімальної заробітної плати для тих, що працюють; забезпечення переважне за рахунок держави розвитку освіти, охорона здоров'я, захист навколишнього середовища; надання допомоги в отриманні громадянами кваліфікації, регламентація процесу трудової діяльності (тривалість робочого дня, надання оплачуваних відпусток, створення профспілок і т. д.).

Основними принципами соціальної політики є оптимальне поєднання соціальної справедливості і ефективності; облік життєво необхідних соціальних стандартів, згідно Конституції країни, при формуванні бюджетів різних рівнів, чітке розмежування відповідальності за їх виконання між різними гілками влади і ін.

Проблема соціального захисту населення по-різному вирішується в рамках певної соціально-економічної формації, конкретної країни.

Щоб забезпечити такий захист, державу, перш за все, повинно в законодавчому порядку встановити основні соціальні гарантії, механізм їх реалізації і функції надання соціальної підтримки.

Соціальний захист населення забезпечують також підприємства (або підприємці) і самі найняті робітники через свої профспілкові організації.

Головними засобами зменшення нерівності в розподілі доходів і майна є прогресивний прибутковий податок і соціальні витрати держави, про які вже йшла мова в попередніх темах. Так, в Швеції, завдяки проведенню відповідної політики, стократна різниця між сукупним доходом домашнього господарства 10 % найбільш багатого і 10 % найбільш бідного населення зменшується в 25 разів і складає 4:1. На перерозподіл доходів і майна в розвинених країнах миру офіційно направлена політика доходів.

У західній економічній літературі з метою вимірювання диференціації в доходах найчастіше використовується крива Лоренця (по імені американського економіста М. Лоренця). Ступінь нерівності в доходах вимірюється за допомогою коефіцієнта Джіні (по імені італійського економістах. Джіні). При цьому використовуються різні підходи і принципи до розуміння проблеми справедливості. Заслуговує уваги роулсианский принцип (по імені американського філософа Д. Роулса), згідно якому справедлива така диференціація в доходах, при якій відносна економічна нерівність сприяє досягненню більш високого рівня життя найбідніших верств населення.

В процесі регулювання доходів слід добиватися оптимального співвідношення між ефективністю суспільного виробництва і соціальною справедливістю економічної системи. Надмірне вирівнювання доходів і майна приводить до значного ослаблення, а деколи, і повному руйнуванню дієвих стимулів до праці, істотного ослаблення ринкових механізмів господарювання. В той же час, надмірна диференціація доходів обумовлює наростання соціальної напруженості, поглиблення соціальних конфліктів, використання виключно ринкових важелів господарювання.

У системі соціального захисту населення найважливішим елементом є соціальне страхування, яке включає пенсійне, медичне, страхування від безробіття і нещасних випадків на виробництві. У розвинених країнах Заходу пенсійне і медичне страхування здійснюється шляхом відрахувань від заробітної плати і прибутків в рівних пропорціях.

Страхові виплати у разі безробіття проводяться із спеціальних страхових фондів. Розмір їх залежить, по-перше, від тривалості безробіття, по-друге, від специфічних умов тієї або іншої країни. У першому випадку найбільші суми витрат (від 50 до 70 % середньої зарплати) виплачуються в перші місяці безробіття на час законодавчого встановленого періоду. У подальшому суми виплат зменшуються. У США максимальний термін отримання допомоги по безробіттю складає 26 тижнів, а величина щотижневої допомоги в середині 90-х рр. складала близько 200 дол. В окремих випадках термін надання допомозі може бути продовжений до 49 тижнів.

У другому випадку до уваги приймається період зайнятості, трудовий стаж, фізична здібність до праці, термін надання допомозі і ін. Так, в Германії трудовий стаж повинен складати не менше 6 місяців впродовж 3 років і не менше 10 тижнів впродовж останнього року перед звільненням з роботи. У Франції такими умовами є наявність роботи протягом 150 днів в році і 91 день страхування. У Великобританії береться до уваги тільки сплата внесків до страхового фонду: протягом року їх повинно бути не менше 26.

Важлива ланка соціального захисту населення -- програми працевлаштування і перекваліфікації. У виконанні цих програм беруть участь держава. При цьому велику частину відповідних коштів держава направляє на перекваліфікацію працівників.

У загальнонаціональному масштабі сучасна держава з метою зменшення армії безробітних прагне регулювати заробітну плату, підтримуючи її на такому рівні, щоб темпи збільшення були нижчі за зростання продуктивності праці. З цією метою проводиться політика доходів, активна кредитно-грошова політика і ін. Політику доходів здійснюють і приватні фірми, прагнучи до того, щоб рівень продуктивності праці випереджав збільшення оплати робочої сили.

Політика працевлаштування включає також заходи по регулюванню тривалості робочого дня. За останніх 100 років в більшості розвинених країн Заходу тривалість робочого часу скоротилася удвічі. Виключенням стала тільки Японія. Японець сьогодні працює в середньому 2 150 ч/г., або на 250 ч більше, ніж, наприклад, француз. Скорочення тривалості робочого дня з метою збільшення зайнятості мало місце в Швеції, Франції і деяких інших країнах в 70-80-і рр.

Одним з елементів соціального захисту населення є правове регулювання найманої праці, яке здійснюється через встановлення в законодавчому порядку мінімального рівня заробітної плати, пенсій, порядку укладення колективних договорів відносно умов праці, оплати робочої сили, соціального страхування, відпусток і так далі

Кінцеве джерело виплат по соціальному страхуванню -- праця найнятих робітників і службовців, оскільки він, по-перше, є джерелом вартості і синергетичного ефекту, що виникає при взаємодії робочої сили із засобами виробництва і іншими елементами продуктивних сил; по-друге, створює основну частину необхідного і додаткового продукту; по-третє, підприємці, відносячи виплати до фонду соціального страхування до витрат виробництва, по суті перекладають їх на плечі споживачів.

Останнє положення особливе наочно демонструє досвід Швеції, де соціальні фонди формуються за рахунок держави і підприємців. При цьому підприємці фінансують соціальне страхування у разі хвороби на 85 %, народні пенсії -- на 78, нещасні випадків на виробництві -- на 100, щоденні пільги у разі безробіття -- на 61 %. Решту витрат на перераховані цілі бере на себе держава.

При встановленні мінімального рівня заробітної плати документи МОТ рекомендують враховувати потреби працівників і їх сімей, вартість життя, соціальні пільги, рівень інфляції, а також показники, які впливають на рівень зайнятості (наприклад, рівень продуктивності праці, кількість безробітних і ін.).

За основу мінімального рівня заробітної плати береться набір товарів і послуг, які задовольняють основні фізіологічні і соціальні потреби окремої людини або типових сімей (з однією дитиною, з двома і ін.). Цей набір в різних країнах різний. У США, наприклад, в нього включають оплату за найм житла, близько 20 видів м'ясопродуктів, покупки разів в п'ять років уживаного автомобіля і ін.

Розмір мінімальної заробітної плати в розвинених країнах Заходу досягає від 30 до 50 % розміру середньої заробітної плати. Так, в США він складає 4,5 дол. в ч. Окремий мінімум встановлюється для молоді.

Найзагальнішими критеріями бідності є безробіття і інфляція, рівень яких характеризує ступінь бідності. Сумарну величину цих показників в США називають «індексом убогості». Так, якщо індекс безробіття складає 2 %, а індекс інфляції 1 000, то «індекс убогості» -- 1 002 %.

Основний критерій бідності -- рівень доходів на одну людину. Загальний критерій бідності -- структура споживання в сім'ях, зокрема, частка витрат на живлення. У США, наприклад, до бідних відносяться сім'ї, які витрачають на живлення третину сімейного бюджету. У Росії в 1992 р. витрати на живлення складали в доходах більшості сімей близько 75%.

Загальний рівень бідності в тій або іншій країні визначається показником частки кількості бідних людей в загальній чисельності населення у віці старшого 15 років. Бідність вимірюється за допомогою прожиткового мінімуму, який існує у вигляді життєвого (або фізіологічного) мінімуму і соціального мінімуму. Перший відображає задоволення тільки головних фізіологічних потреб і отримання основних послуг, другою включає ще і мінімальні духовні і соціальні запити.

Найбільш точним для визначення абсолютного рівня прожиткового мінімуму є метод споживчої корзини. Так, в Болгарії в таку корзину включають на сім'ю з двох осіб 552 позиції, з трьох -- 639, а з чотирьох -- 652. Споживча корзина для кожного типу сім'ї складається з 149 позицій продовольчих товарів (або 23--27 % від загальної кількості позицій), з таким розрахунком, щоб структура живлення забезпечувала денну калорійність для тих, що працюють -- 2 822 кал., для пенсіонерів -- 2 026 і для дітей -- 2 123. У 1988 р. рівень прожиткового мінімуму по відношенню до среднедушевому доходу в цій країні складав 69 %.

У Білорусії і країнах Прибалтики для обчислення прожиткового мінімуму користуються показником соціального прожиткового мінімуму, в Росії і Казахстані -- фізіологічного. З 1 квітня 1992 р. в Білорусії введений показник среднедушевых мінімальних споживчих бюджеtob, які повинні забезпечувати норму калорійності 3 050 ккал для працездатних чоловіків і 2 525 ккал для працездатних жінок. У Росії фізіологічний мінімум був встановлений в 1992 р. в об'ємі 19 продуктів, а мінімальний споживчий бюджет -- в об'ємі більше 200 видів товарів, зокрема, 80 продуктів харчування.

Критерій бідності тісно пов'язаний з мінімальним рівнем заробітної плати. Регулювання заробітної плати в цілому є важливим елементом програми соціального захисту населення. Так, в розвинених країнах Заходу здійснюється пряме регулювання заробітної плати в державному секторі. Соціальним законодавством встановлюються права і обов'язки зайнятих в державному апараті, військовослужбовців, виборних осіб. Як правило, в США І інших країнах Заходу заробітна плата в державному секторі нижча, ніж в приватному, але працівники і службовці державного сектора мають значно великі гарантії, великі соціальні виплати і ін.

Заробітна плата найнятих робітників регулюється за допомогою колективних і тарифних договорів. Широкий круг питань регулюють колективні договори. У них, окрім оплати робочої сили, фіксується тривалість робочого дня і відпусток, певні гарантії умов праці, доплати за наднормові роботи, надання додаткового живлення і ін. У тарифному договорі обмовляється мінімальний рівень заробітної плати в тих або інших галузях і мінімальні гарантії рівня заробітної плати працівникам різної кваліфікації. Тарифний договір за участю представників підприємств і трудящих складається за посередництва держави і затверджується Міністерством праці. Це є гарантією його виконання. Під час дії тарифного договору страйк розглядається як незаконний засіб вирішення трудових суперечок.

Надзвичайно важлива ланка системи соціального захисту населення -- індексація грошових доходів відповідно до рівня цін. Вона практикується у всіх розвинених країнах з 60-х рр. Така індексація здійснюється як на макрорівні (через ухвалення відповідних законів), так і на мікрорівні (через включення відповідних статей в колективні договори). У 80-і рр. цей процес почав декілька затухати, замість індексації почало використовуватися встановлення верхньої і нижньої меж зростання цін і інші заходи.

Висновок