Теорія самогубств Е. Дюркгейма

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Самогубство - як соціальне явище

1.1 Феномен самогубства

1.2 «Метод соціології» і проблеми самогубства

Розділ 2. Робота Е. Дюркгейма «самогубство»

2.1 Причини самогубств

2.2 Види самогубств

2.3 Запобігання самогубств

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

З кожним роком проблема самогубств набуває все більш масштабного характеру, а суїцидні спроби все частіше стають формою поведінки, до якої вдається людина в тій чи іншій кризовій ситуації.

Так, в США ще декілька десятиліть назад «суїцид» посідав 22-е місце в списку причин смерті, зараз ця причина посідає 9-е місце, а в деяких штатах 6-е. Україна відноситься до числа країн з високим рівнем суїцидів. Їх розповсюдженість підвищилась з 18,94 самогубств - на 100 тисяч населення в 1988, до 29,43 - в 1996 році. За цей період рівень завершених самогубств зріс у 1,6 рази. З 2000 року в Україні окреслилась тенденція до зниження рівня самогубств, але поряд з тим зростає кількість суїцидів у молодіжному середовищі. В 2004 році Україна посідала 11-е місце в світі за кількістю самогубств. В Україні смертність від травматизму і самогубств в наш час посідає 2-е місце після серцево-судинної патології.

Самогубство - свідоме та добровільне позбавлення себе життя, коли смерть виступає як само мета, а не як спосіб досягнення чогось іншого, крім неї самої. «Свідомість» автоматично виключає різні прояви людської патології, а елемент «само мети» - випадки типу пожертви собою в бою, розрахунок життям за борг честі (дії самурая) і т.ін., коли смерть виступає як обов'язок, визначений культурою і суспільством [24; 20].

На думку багатьох дослідників, самогубство не виявляється в тварин, дикунів і первісних людей, але зустрічається на відносно високих щаблях культури і соціально неоднорідних структурах. З часів античності і середніх століть були відомі багаточисельні факти самогубств, дані про світські та релігійні закони проти нього, які доводили, що самогубство - це не тільки особиста, але й суспільна проблема. З початку XIX століття в багатьох європейських країнах самогубства стали приймати форму епідемій, з другої чверті століття почала вестися статистика, яка фіксує трагічну картину прогресивного збільшення самогубств у порівнянні із загальним ростом населення [9; 8]. Найбільший сплеск суїцидів в Україні був зафіксований на початку 90-х. Так, наприклад, у 1995 році на 100 тисяч населення припадало біля 30 самогубств. З 2000 року в Україні визначилась тенденція до спаду рівня самогубств, але поряд з тим почала зростати кількість суїцидів в молодіжному середовищі (вік від 15 до 29 років).

Особливо зосереджену увагу російських дослідників до цієї проблеми було привернуто після виходу в світ етюда Дюркгейма «Самогубство», про який було опубліковано значну кількість критичної та коментаторської літератури.

Еміль Дюркгейм широко відомий як один з «хрещених батьків» сучасної соціологіїї, творчість якого в значній мірі допомогла визначити предметний зміст і затвердити автономію соціології як наукової і навчальної дисципліни [8; 11]. Він був однією з найбільш значних фігур в соціології класичного етапу її розвитку. Поряд з іншими видатними представниками цього періоду - К. Марксом, М. Вебером, Ф. Теннісом, Г. Зіммелем, В. Парето - Е. Дюркгейм мав великий вплив на формування цілого ряду впливових концепцій сучасної соціології [9; 8]. Соціологи різних національних шкіл знову й знову знаходять в теоретичній спадщині Дюркгейма значні плідні ідеї для розвитку нових теорій, які пояснюють і моделюють самі різноманітні соціальні явища.

Розділ 1. Самогубство - як соціальне явище

Аналіз даних про самогубства демонструє, що по мірі історичного розвитку технічний прогрес, накопичення інформаційних ресурсів, поява соціальних інновацій далеко не завжди йшли паралельно із зростанням задоволення людей життям, збільшенням людського щастя. Крайній ступінь соціальної адаптації, втрата соціальних зв'язків, стани, які призводять до самогубств, збільшувались в періоди активного промислового розвитку.

В Європі з 1821 по 1880 рік кількість суїцидів зросло втричі. Хоча самогубства були відомі і в давнину, але тоді вони викликались головним чином - релігійними або чисто економічними причинами: прагненням звільнити членів групи або родини від зайвого роту. Самогубства через так зване «розчарування в житті», судячи за історичними та етнографічними даними, в давнину практично не зустрічались. Це - сучасне явище. Його прийнято вважати зародженням культури великого міста (яке описане О. Шпенглером в «Закате Европы»), яке символізує спад, що завершує стадію розвитку цівілізації.

Диференціація кількості самогубств в різних цивілізаційних середовищах певним чином детермінована культурно-історичними, релігійними традиціями. Так, в африканських країнах і в більшій частині Індії відсоток самогубств дуже низький. Низький він і в такому регіоні, як Південна Америка. Офіційна статистика в таких країнах, як Англія, США, Австралія, говорить про те, що серед протестантів випадки самогубств зустрічаються рідше, ніж серед католиків. В інших культурних традиціях, наприклад, японській, зведення рахунків з життям може подаватися в дещо романтизованому світлі. Цьому сприяє впевненість в тому, що при певних обставинах самогубство - ворота в рай. Велику кількість самогубств, як відображають крос-культурні дослідження, до недавнього часу давав регіон Західної Європи, далі йшли США, потім країни Центральної Європи. На думку спеціалістів, культурно-історичні і релігійні особливості мають лише стримуючий чи, навпаки «знімаючий заборони» вплив на прийняття рішення про самогубство. Головні ж причини знаходяться у сфері соціальній і соціально-психологічній: це - втрата соціальних зв'язків, депресія, фрустрація, алкоголізм, викликані родинними сварками, безробіттям, втратою перспектив і т.д.

Об'єктивні статистичні дані, які фіксують картину самогубств в Україні, демонструють таку тенденцію. У відповідності з критеріями Всесвітньої Організації Охорони Здоров'я, більше ніж 20 випадків суїцидів на 100 тисяч населення вважається дуже високим показником. Аналіз статистичних даних свідчить, що в останнє десятиріччя Україна стрімко подолала цей бар'єр. У 1980 році цей показник в Україні складав 18,5 на 100 тисяч населення, у 1989 році - 22, а у 1995 - вже 31 на 100 тисяч населення. Очевидно, що самогубство як соціальне явище - одна із суттєвих характеристик сучасного українського суспільства.

В той час слід відзначити, що сучасні соціологічні дослідження суїцидальної поведінки в Україні носять дуже обмежений характер і потребують значного розширення. Аналіз статистичних даних свідчить, що в Україні спостерігаються як ствердження загальносвітових тенденцій, так і достатньо специфічні відхилення в суїцидальній поведінці населення.

Так, за статистикою в усьому світі серед суїцидентів переважають чоловіки. Аналогічний стан і в нашій країні, де чоловіки здійснюють майже втричі більше самогубств, ніж жінки, причому максимум закінчених суїцидів у чоловіків припадає на вікову групу 45 - 49 років. Особливістю України є, наприклад, дуже високий показник суїцидів серед сільських жителів. Кількість самогубств складає на селі 36 випадків на 100 тисяч населення, що на 23,7% вище, ніж серед міських жителів. Ці дані не узгоджуються прямо з фіксованою в світі тенденцією зростання самогубств переважно в економічно більш розвинутих районах.

Таким чином, дуже актуальна потреба звернення соціологів до конкретного вивчення цього соціального явища, прояснення впливу різних соціальних факторів на зростання суїцидів та розробка засобів для мінімізації цього феномену. Робота Дюркгейма буде при цьому надзвичайно корисна, бо озброює сучасного дослідника цінними теоретичними постулатами, дає великий обсяг матеріалу для порівняння, демонструє високий методичний рівень дослідження.

Однак значення праці Дюркгейма набагато ширше, ніж аналіз певного соціологічного явища. Особливу увагу привертають теоретичні положення автора, які стосуються кризових суспільств. Зростання самогубств тільки відображає їх «моральні хвороби». Він свідчить, що суспільство знаходиться в стані глибокого перетворення, внаслідок чого різко ослаблюється зв'язок людини і соціуму. Три теореми Дюркгейма фіксують зворотню залежність суїциду від релігійного, родинного і політичного середовища, міри їх згуртованості.

Що стосується кризових суспільств, то спочатку в них можно спостерігати зростання згуртованості людей. Причому, за метким визначенням Дюркгейма, «не криза породжує запобіжний вплив…, а боротьба, яку породила ця криза», до того ж «ця згуртованість має чисто перехідний характер» [7, 243]. Дослідження свідчать, що саме в цьому напрямку розвиваються процеси в сучасному українському суспільстві.

Так, за даними всеукраїнських опитувань, які проводив Інститут соціології НАН України спільно зі службою «Соціс-Геллап», суб'єктивна оцінка населення рівня згуртованості людей помітно знижується. Якщо у 1997 році, відповідаючи на питання «Що, на Вашу думку, об'єднує людей в нашому суспільстві?», 40,5% респондентів називали об'єднувальним фактором загальні труднощі життя, 38,7% - віру в краще майбутнє, 37,6% - почуття втрати нормального життя, то у 1999 році, хоч порядок факторів не змінився, «об'єднувальний потенціал» їх помітно знизився. Тепер загальні труднощі вважають фактором, якому властиво згуртувати людей, тільки на 33%, віру в краще майбутнє - 29,4%, почуття втрати нормального життя - 23% опитаних.

На думку автора, для подолання «хвороби» суспільства не потрібно застосовувати ні штучне відродження старих суспільних форм, ні створення виключно нових. «Все, що слід зробити, - писав він, - це знайти в минулому зародки нового життя і всіма силами сприяти пришвидшенню його розвитку». Такою соціальною формою, згідно з Дюркгеймом, повинні стати професійні групи, оновлені і реорганізовані корпорації, до яких індивід зможе прилучитися, не втрачаючи своєї солідарності з усією цілісністю суспільного організму. І хоча це прогнозування не отримало життя, можна сказати, що сама ідея пошуку якісно нової згуртованості є плідною і знаходить підтвердження в реальному житті.

Так, розглядаючи динаміку «об'єднувальних факторів», можна впевнитися в тому, що зниженню згуртованості протистоять певні компенсатори. Одним з них є прагнення разом долати труднощі життя в країні. Якщо у 1997 році його вважали об'єднувальним 16,2% респондентів, то зараз їх кількість зросла до 23,5%. Це являється свідченням того, що в українському суспільстві формуються тенденції до об'єднання людей на основі створення, а не руйнування.

Як бачимо, ідеї Дюркгейма і сьогодні стимулюють науковий пошук, викликають цікаві паралелі, бажання знайти підтвердження ідей автора в сучасному житті, використовувати його метод дослідження при аналізі теперішніх соціальний реалій. На це, до речі, сподівався сам автор. У вступі до книги «Самогубство», який, нажаль, не ввійшов до українського видання, він писав, що соціолог замість того, щоб вдаватися до метафізичних роздумів, повинен взяти за об'єкт своїх досліджень чітко окреслені факти, і тоді, «навіть якщо фактичний інвентар його буде неповним, а формули занадто вузькі, праця його буде, безумовно корисною і майбутнє покоління продовжить її … Завдяки цьому в науковій роботі створюється можливість певної наступності, а в цій неперервності успіх прогресу».

1.1 Феномен самогубства

Випадки самогубства відомі людству з глибокої давнини. Про них згадується в міфах та легендах світу, літературних пам'ятках більшості народів, на всіх континентах.

Збереглися відомості про самогубства видатних діячів різних часів та народів. Кількість осіб, які пішли з життя «за власним бажанням», невідома, але, напевно, ця кількість сягає мільйонів. Так, за інформацію Всесоюзної організації охорони здоров'я, наприкінці 80-х років на Землі щодоби скоювали самогубства не менше 1300 осіб. За даними А.Г. Амбрумової, колишнього керівника Всесоюзного науково-методичного суїцидологічного центру, в СРСР за 1982-1989 роки скоїли самогубства понад 500 тисяч осіб. До речі, на одне закінчене самогубство припадає 7-10 незакінчених самогубств.

На сьогодні Україна ввійшла до групи країн з досить високим рівнем суїцидальної активності (понад 20 самогубств на 100 тисяч населення). Привертає увагу й те, що цей показник збільшився з 19 випадків самогубства на 100 тисяч населення 1986 року до 30 випадків у 1998 році. Слід зазначити, що в 19-ти з 25-ти областей України, враховуючи й Автономну Республіку Крим, у 1996 році кількість самогубств значно перевищувало цю «межу», і в середньому їх рівень складав 33 самогубства на 100 тисяч населення (в Сумській області - 44,4, у Запорізькій - 40,6). Таким чином, зростання відносних показників самогубств у країні на період з 1987-го до 1996 року збільшувався в середньому в 1,3 рази.

Аналіз динаміки рівня смертності внаслідок суїцидальної поведінки серед різних регіонів нашої країни показує, що більшість самогубств скоюються у промислових районах та областях, що зазнали впливу Чорнобильської катастрофи. Вони відрізняються гостротою різноманітних екологічних та соціально-економічних проблем. Лише у західних областях України рівень самогубств значно менший (у середньому 13,4 на 100 тисяч населення). Більш незмінний суїцидальний бар'єр цього регіону обумовлений стійкими релігійними традиціями, меншою щільністю населення порівняно із південно-східною частиною країни.

Але понад усе непокоять навіть не абсолютне значення кількості самогубств, а тенденція їх зростання в усьому світі. Відомо, що до груп суїцидального ризику насамперед належать представники «вільних» професій - музиканти, художники, письменники; далі - лікарі, працівники правоохоронних органів. Це твердження справедливе для багатьох країн світу і пояснюється специфікою діяльності, пов'язаної з постійними стресами.

Для цілісного бачення проблеми варто розкрити історичний аспект проблеми самогубства і з'ясувати сучасний стан її вивчення та розробки.

Так, у давнину випадки самогубства сприймалися спільнотою як приватна справа кожного, а часом - як акти прояву особистої мужності та героїзму, гідні схвалення. В античному світі людина, яка надала перевагу смерті, а не рабству, безчестю, безглуздим стражданням, безпорадній старості, не викликала осуду. В давніх Афінах навіть були громадські сховища отрути, що видавалися бажаючим покінчити з життям, якщо причини самогубства Сенат визнавав виправданими. Але «несанкціоноване» самогубство засуджувалося, як незаконне ухилення від виконання громадського обов'язку. В давньому Римі самогубства були поширеним явищем, вони навіть іноді заохочувались властями, замінюючи смертну кару.

Водночас «самовільне» самогубство засуджувалося, а тіло того, хто його скоїв, піддавалося висміюванню, майно конфісковувалося.

Влада стародавніх міст-держав намагалася контролювати приватне життя громадян, не дозволяючи їм вільно розпоряджатися не лише власним існуванням, а й власною смертю. Щодо цього зусилля державної та релігійної влад збігалися. Такі світові релігії, як Християнство та Іслам, розглядають самогубство як тяжкий гріх, протиставлення людської гордині Божому помислу. У V столітті Аральський собор визначив самогубство проявом диявольської злоби, злочином перед Богом та людством, а з VІ століття скоєння самогубства тягло за собою покарання як з боку церкви, так і з боку держави. У більшості країн світу кримінальні переслідування самогубців були припинені лише наприкінці ХVІІІ століття. Щодо релігійного та морального засудження самогубств, то воно залишається і в наші часи, хоча з визнанням верховенства прав особи суспільство стало стриманіше ставитись до суїцидальний проявів. У ХХ столітті набуло визнання не лише право на гідне життя, а й право на гідну смерть: почали діяти холіпси, активно обговорюється проблема евтаназії (безболісного позбавлення життя хворого на його прохання). Водночас постійно розробляються науково обґрунтовані заходи, спрямовані на мінімізацію рівня самогубств.

Наукова розробка проблеми самогубств має давні традиції. Упродовж історії людства вона була в центрі уваги філософів, теологів, юристів. Нерідко їхні праці мали суто теоретичний характер, через відсутність достатньо опрацьованої емпіричної бази.

Сьогодні, завдяки зусиллям медиків, соціологів, психологів почали з'являтися наукові розробки, що не лише пояснюють самогубства, а мають на меті їх попередження.

Передусім феномен самогубств інтерпретувався як одиничне явище і пояснювався впливом нестерпних життєвих обставин або психічною хворобою, божевіллям. У межах цього підходу було запропоновано класифікацію самогубств, засновану на різновидах психічних розладів:

· маніакальні;

· меланхолічні;

· обурення нав'язливими ідеями;

· скоєні внаслідок імпульсивних дій.

Сучасні дослідження доводять, що психічними розладами можна пояснити лише 10-20% самогубств.

Вивчення самогубств як явища суспільного життя на рубежі ХІХ-ХХ століть дозволило виявити певні загальні закономірності динаміки самогубств. Вони пояснюються впливом лише «зовнішніх» факторів, не залежать від особи і мають соціальну природу як наслідок хвороб суспільства.

Засновником цього напряму вважається Е. Дюркгейм, який у своєму класичному дослідженні самогубств класифікує їх таким чином: альтруїстичні самогубства, що скоюються «на благо» та інтереси будь-яких людей або ідей.

До подібних самогубств належать:

ь самогубства осіб похилого віку або хворих, які не бажають обтяжувати життя оточуючим. Укорінюються серед вікінгів, фракійців та інших войовничих племен, де смерть «на ложі» вважалася ганебною;

ь самогубства, пов'язані зі смертю улюбленої особи. Поширені в античному світі, давніх Скифії та Китаї в епоху Відродження;

ь добровільні масові, передбачені звичаями самогубства осіб з оточення померлих царів, вождів. Поширені у давніх Єгипті, Індії, Скифії та інших країнах;

ь самогубства з релігійних переконань відбувалося на Сході, зокрема в Індії, де добровільне позбавлення себе життя під час релігійних церемоній визнавалося доцільною дією і дозволяло перейти у наступне «коло життя»;

ь самогубства, пов'язані з демонстрацією відваги, сміливості. У середньовічній Японії харакірі було доказом відваги самурая;

ь групові самогубства з ідейних переконань були характерні для релігійних фанатиків, наприклад, - «розкольники» Росії, а в наш час - це нащадки Муна, які вбивали себе «за його вказівкою»;

ь серійні наслідувальні самогубства;

ь аномічне самогубство є реакцією на життєву кризу (економічну, політичну, сімейну, між особову тощо), що загрожує добробуту людини або задоволенню її життєвих потреб. Цей вид самогубства характерний для перехідних моментів життя особи та періодів суспільства. Зростання рівня такого роду самогубств можна чекати і в нашому суспільстві, тобто неспроможність значної частини населення пристосуватися до нових умов існування при «зламі» способу життя, руйнуванні системи цінностей, змін критеріїв успіху, падінні рівня життя широких верств населення, тобто тих факторів, що набули поширення в нашій країні за останнє десятиліття;

ь егоїстичне самогубство, за переконанням Е. Дюркгейма, характерне для осіб, які не мають сил жити далі, перебувають у стані меланхолії, депресії, відчувають співчуття до себе, прагнуть за допомогою смерті «уникнути» гіршої долі.

Класифікація самогубств, запропонована Е. Дюркгеймом, є досить обмеженою і орієнтованою, що насамперед зумовлене об'єктивними обставинами - знайти єдине обґрунтування такого багатоманітного явища, як самогубство, практично неможливо. Проте до спроб класифікації вдавалися й інші дослідники.

Із становленням суїцидології як самостійної галузі наук феномен самогубства дістав таке визначення: самогубство - це навмисне позбавлення себе життя або відмова від вживання заходів щодо його збереження, має в своїй основі одну або багато різнорідних причин. Серед причин, що лежать в основі самогубства можна виділити фактори, пов'язані зі спадковістю, індивідуально - психологічними якостями, впливами середовища, соціально-економічними факторами. У ХХ столітті було здійснено тисячі суїцидологічних досліджень, які виявили статистичний зв'язок між суїцидами та темпами індустріалізації, урбанізації, фемінізації, злочинності, безробіттям, міграціями населення, середньою площею житла, цінами на хліб і нафтопродукти, сонячною активністю, змінами клімату, рівнем радіаційного забруднення місцевості. Було встановлено закономірну залежність самогубств від віку, статі, професії, сімейного стану, пори року, доби і навіть погоди. Ці відомості дозволяють прогнозувати динаміку самогубств, розробляти певні прийоми їх загальної профілактики.

Але в кожному випадку самогубства домінує одна причина, що підтримує цілий комплекс обставин, протягом яких і виникає страшна думка. Насамперед до самогубства штовхає безвихідь. Якщо глибше розібратися в цьому понятті, то стає зрозумілим, що людина більше не здатна будувати своє майбутнє. Оскільки в душі у кожного є свого роду захист - конструкція власного майбутнього. Якщо настає криза, захист не спрацьовує. Це надто небезпечно. На життєвому шляху виникає нібито глуха стіна. Для того, щоб продовжувати життя її необхідно якимось чином обійти, але не кожен спроможний це зробити. Таким чином, феномен самогубства на рівні однієї, окремо взятої особистості залишається явищем загадковим, глибоко інтимним, його неможливо вивчати систематично. Це, з одного боку, ускладнює прогнозування та профілактику самогубств, а з іншого спонукає до систематизації спостережень, пошуку в одиничних суїцидальних актах загального і закономірного.

В сучасній Україні можливості комплексних суїцидологічних досліджень досить обмежені через відсутність відповідних наукових центрів та фахівців. Також не існує належного обліку самогубств. Запровадження сучасних форм та методів профілактики суїцидів - у кризових стаціонарах, шляхом амбулаторної допомоги, психологічної консультації, створення «телефонів довіри» до сьогодні не набуло масштабів державної програми і загалом є справою ентузіастів.

З огляду на це доходимо висновку, що феномен самогубства ще не дістав вичерпного наукового обґрунтування. Накопичені дані можуть лише показувати залежність частоти самогубств від цілої низки демографічних, соціально-економічних, екологічних, індивідуально - психологічних та інших факторів, що справляють неоднозначний вплив на різні категорії населення. Проаналізовані матеріали виявляють складність та багатоаспектність феномена самогубства, що вимагає відмовитися від вузько рецептурного підходу при наданні рекомендацій, залишаючи простір для науково-обгрунтованого індивідуального підходу до кожного суїцидента, який перебуває у кризовій життєвій ситуації і поставлений перед вибором «бути чи не бути».

1.2 «Метод соціології» і проблеми самогубства

В становленні соціології як науки помітну роль відіграло вивчення соціальної патології. Особливо чітко це можна простежити на прикладі творчості Еміля Дюркгейма. Як відомо, з чотирьох книг, надрукованих безпосередньо за життя автора, одна - «Самогубство» (1897) - повністю присвячена даній проблематиці, а в «Методі соціології» (1895) правилам, які відносяться до розрізнення нормального і патологічного, відведений III розділ.

Питанням метода Дюркгейм надавав надзвичайно важливе значення. Причому метод, говорячи сьогоднішньою мовою, особистої соціологічної теорії, випливав із загальних надсилань, а саме із специфіки власне соціологічного підходу до аналізу дійсності.

І в «методі соціології», і в соціологічному етюді «Самогубство» ці загальні засади виглядають таким чином. Зміст соціології полягає у вивченні соціальних фактів, які знаходяться «поза» індивідом. Самі ж соціальні факти слід розглядати як фізичні предмети, як речі. Це можуть бути інститути, норми, цінності, закони, колективні уявлення і т.д. Кожен індивид і кожне нове покоління зустрічаються з певним набором соціальних фактів, які мають властивість речі постільки, поскільки здійснюють зовнішній тиск на індивіда. Вони одночасно і роблять можливими певні типи поведінки, і керують ними. «Така, отже, категорія фактів, які відрізняються значними специфічними властивостями; вона складається із способів мислення, діяльності і чуттєвості, які знаходяться поза індивідом і наділені примусовою силою, внаслідок якої вони йому нав'язуються. Тому їх не можна змішувати ні з органічними явищами, так як вони складаються з уявлень і дій, ні з явищами психічними, які існують лише в індивідуальній свідомості і через його опосередкування. Вони складають, відповідно, новий вид, і їм повинно бути присвоєна назва соціальних».

Важливу роль у вченні Дюркгейма відіграють розроблені ним правила розрізнення нормального і патологічного, які необхідні для «керування поведінкою» (вислів самого автора). Як висловлюється відомий французький соціолог Р. Арон, значимість для Дюркгейма цього розрізнення визначалась його реформаторськими прагненнями, зокрема, сподіванням запровадити своєрідні «поради дії» за об'єктивним і науковим вивченням феноменів, результати діяльності яких були б визначеною проміжною ланкою між фактами, за якими спостерігали, і встановленням приписів. І коли певний феномен визнається нормальним, то у суспільства немає підстав до його ліквідації; якщо ж визнається патологічним - суспільство має істотні аргументи на користь необхідності реформ. [2; 178]

Для Дюркгейма головною і вирішальною ознакою нормальності факта є кількість його проявів. «Соціальний факт нормальний для визначеного соціального типу, за яким спостерігали в певній фазі його розвитку, коли він має місце в більшості належних до цього виду суспільств, які розглядаються у відповідній фазі їх еволюції».

Звідси - якщо в будь-якому суспільстві здійснюється певна кількість злочинів, самогубств і т.д. і, відповідно, вони відносяться до дій, які здійснюються регулярно, - то такі факти не є патологічними феноменами. Патологія починається тоді, коли збільшується середній для даного суспільства показник.

Розділ 2. Робота Е. Дюркгейма «Самогубство»

В часи Дюркгейма в області духовного життя криза виражалась у крайній нестійкості на індивідуальній свідомості громадян, морально-політичного клімату, недотримання законів, послаблення регулюючої ролі традицій. Стан безконтрольності і безкарності, залежності від випадковості економічного і політичного життя мали хворобливе відображення на індивідуальній свідомості громадян.

Чималу роль у вивченні напрацювань Дюркгейма відіграє аналіз філософських передумов його творчості, не тільки тому, що Дюркгейм був філософом, але й тому, що загально соціологічна теорія не може бути пов'язана з певною філософією. Роботи Дюркгейма з'явились в кінці 19-го - на початку 20-го століття. В цей час ідеї соціології, як самостійної науки, яка могла б розробити основи для наукової реорганізації суспільства поступово стала знаходити підтримку в колах республіканців, які прагнули здійснити програму соціальних реформ, теоретичним обґрунтуванням політики та ідеології буржуазного реформаторства, а також головні думки Дюркгейма знайшли відображення в його роботах «Про розподіл суспільної праці», «Правила соціологічного метода», «Самогубство», «Элементарні форми релігійного життя». Ідейно-теоретичними джерелами наукової та педагогічної діяльності були для Дюркгейма праці Монтеск'є, Руссо, Сен-Симона, Конта та інших мислителів Доби Просвітництва. Аналізуючи природу соціальних явищ в сучасному йому суспільстві, Дюркгейм отримав серію рекомендацій відносно функціонування професійних груп. Пропозиція посилити соціальні зв'язки на професійній основі, вперше була ним висловлена в «Самогубстві»: «Професійна група володіє всім, чим потрібно, щоб охопити індивіда і вивести із стану моральної самотності, а оскільки теперішня слабкість інших груп, тільки вона може виконати цю необхідну допомогу».

Професійні групи повинні були виконувати інтегруючу, загальну роль, згуртовуючи індивідів, вирішуючи конфлікти. У зміцненні моральної згуртованості груп, перш за все професійних, Дюркгейм бачив порятунок від багатьох соціальних лих, починаючи із суспільної кризи і закінчуючи їх індивідуальним проявом у масових фактах самогубств.

Дюркгейм обрав тему «Соціологічні дослідження самогубства» не випадково, так як йому випала можливість застосувати до аналізу емпіричного матеріалу, накопиченого статистикою, принципи соціологічного метода: вивчення соціального факту, «як речі», тобто, як зовнішнього по відношенню до індивіда, визнання існування особливої реальності - суспільної, яка, визначаючи поведінку індивіда не залежить від волі останнього.

Взагалі, статистика є доказом природи соціальних фактів. Численні типи соціальних фактів: злочини, шлюби, самогубства, повторюючись з року в рік, або зовсім не змінились, або змінились в певному відношенні. Причиною цього не можуть не бути особисті мотиви якості індивіда. Такій постійності сприяють реальні, об'єктивно існуючі цінності, соціологічні «течії» чи стани колективної свідомості.

До того часу коли Дюркгейм звернувся до вивчення причини самогубств, по цій темі вже існував широкий обсяг літератури. У 18-му столітті самогубство розглядалось як моральна проблема, у 19-му столітті окреслився підхід дослідження самогубств як соціальної проблеми. Вона здалась Дюркгейму придатною для соціального дослідження, так як це була чітко окреслена група факторів, яку можна було легко визначити.

2.1 Причини самогубства

Думка про взаємозв'язок суїциду та соціальних причин вперше була висловлена «батьком суїцидології», професором соціології Е. Дюркгеймом, який відмічав, що «кількість самогубств змінюється зворотньо пропорціонально ступеню інтеграції релігійного, сімейного та політичного суспільства».

Причини самогубства різноманітні. Звичайно самогубства відбуваються через порушення психіки, розлад особистості, соціальних проблем, важких соматичних захворювань. При психічному захворюванні може відбутися обмеження інстинкту самозбереження, порушення емоцій, розвиток фобій, імперативні галюцінації або важка депресія. Причиною самогубства можуть бути занадто важкі життєві умови. Інколи трапляються масові самогубства, коли з життя добровільно йдуть, наприклад, всі члени родини або члени релігійної секти. Безробіття, фінансові проблеми або постійні невдачі є доволі розповсюдженими причинами самогубств. Частіше за все здійснюють самогубства імпульсивні, емоційно нестійкі люди. Люди похилого віку цілеспрямовано йдуть із життя через тяжкі хронічні захворювання, важкі життєві умови, нестачу грошових заощаджень та інше...

Приблизно у 20% випадків причиною самогубств є соматичне захворювання. Дослідження показали, що жінки намагаються покінчити життя самогубством в два рази частіше, ніж чоловіки. Але чоловіки помирають у результаті самогубства частіше, ніж жінки. Одна із найбільш страшних причин самогубств серед дітей та підлітків - наркоманія. Нездатність оволодіти цією проблемою штовхає на спробу самогубства не тільки дітей, але й батьків.

Дюркгейм відштовхував думку, що причиною самогубств слугують індивідуальні психологічні мотиви, і в якості пояснюючих факторів визнавав тільки соціальні причини.

За допомогою статистичних даних Дюркгейм доводить, що не існує жодного психопатичного стану, який мав би постійний зв'язок з самогубствами. Він спростовує думку, яка пов'язує самогубства з психічними розладами. Так наприклад, в клініках жінок значно більше ніж чоловіків, а до самогубства більше схильні чоловіки, ніж жінки. Також відсоток самогубств збільшується з віком і самий пік припадає на 30-40 років. Дюркгейм відкидав генетичні теорії, які пояснюють це явище, так як чоловіки та жінки схильні до нього однаково.

Різниця в кількості самогубств між чоловіками та жінками пояснюється різним ступенем соціалізації індивідів, їх зайнятості в суспільному житті, так як чоловік, активно приймаючи участь в житті суспільства, більше потерпає від його дезорганізації, а також значення таких факторів як бездітність, розлучення діють на чоловіків підштовхуючи їх до самогубства.

Дюркгейм визнавав тільки один несоціальний фактор, який впливає на прийняття людиною останнього рішення. А саме: відсоток самогубств залежить від тривалості дня, так як найбільша інтенсивність соціального життя проходить в найбільш тривалі дні року. Також кількість самогубств різко змінюється, коли кардинально змінюються умови соціального середовища, а остання ніколи не розповсюджує свого впливу за межі своїх власних кордонів. Тому, хоч думка про самогубство і має заразливий характер, немає доказів, що це явище передається сусіднім областям.

Причини, які штовхають людей на самогубство, легко вгадуються. Достатоньо подивитися підсумки соціологічних опитувань громадян, які проводять служби моніторингу суспільної думки по всій країні, і які публікуються в різних газетах та журналах. Ось лише деякі із цих причин - порушення моральних засад в суспільстві, нестабільна політична і економічна ситуація, невпевненість у наступному дні. Тільки за останній час, знову-таки після серпневої кризи, за межею бідності опинилось біля 80-ти відсотків жителів. Багато з них вже втратили надію вчасно отримати заробітну платню, пенсії і допомоги чи знайти роботу. Безумовно, все це не може не впливати на психічний стан населення.

Для того щоб запобігти подальшому росту кількості суїцидів, необхідно надавати людям своєчасну допомогу і підтримку. Хоча б на рівні консультацій. А для більшої ефективності застосування методів реабілітації необхідне постійне звертання до класиків, до зарубіжної літератури і методик не тільки лікування населення, але і виявлення причин, які підштовхують людей до суїциду, щоб в подальшому, по мірі можливостей, їх ліквідовувати.

2.2 Види самогубств

Для Дюркгейма характерною рисою є детермінація акту самогубства соціально-історичними умовами і обставинами, що дозволяє Дюркгейму виділити три елементарні типи самогубств і стільки ж змішаних. Результати дослідження зведені в таблицю 1.

Таблиця 1. Етимологічна і морфологічна класифікація соціальних типів самогубств.

На думку Дюркгейма, егоїстичний тип самогубства детермінується послабленням внутрішніх суспільних зв'язків, внаслідок якого спостерігається розвиток надмірної індивідуалізації, коли «індивідуальне «Я» різко протиставляє себе соціальному «Я» і в збиток цьому останньому «Я». В даній ситуації індивід відчуває власну відірваність від цілого і почуває себе безмежно одиноким. Суспільні цінності для відірваного від суспільства індивіда втрачають свою значимість.

Відчуваючи спустіння, людина звертається всередину себе, а «з того моменту, - пише Дюркгейм, - як індивід починає займатися тільки самим собою, він вже не може думати про те, що не стосується тільки його, і, поглиблюючи цей стан, збільшує свою самотність». Свідомість такого зануреного в себе індивіда починає працювати посилено, причому загострюються його аналітичні властивості. Однак для плідного усвідомленого аналізу необхідна інформація, яка поступає ззовні, а така інформація більше даного індивіда не цікавить [17; 14].

«Говорять, - відмічає Дюркгейм, - що мислити - значить утримувати себе від дії; це значить в той же час і в тій же мірі - утримувати себе від життя; ось чому абсолютне царювання думки неможливе, - так як воно є смерть».

Оточуюча індивіда, усвідомлене ним зовнішнє спустіння проникає і в середину нього, внаслідок чого «людина може думати, - підкреслює Дюркгейм, - тільки про те опустіння, яке утворилось у його душі, і про той сум, який є його наслідком». Охоплюючий сум призводить індивіда до забуття внутрішніх перепон, за якими ховається небуття, яке виступає в подібних випадках хоч чимось, яке обіцяє хоч якість зміни і зникнення спустіння, яке відчувається.

Відрив від суспільства, на думку Дюркгейма, свідчить, в першу чергу, про те, що соціальний початок, закладений всередині нас, ніби втрачає своє об'єктивне існування. Таким чином, індивід починає відчувати себе істотою тільки біологічною. Однак властива йому свідомість не може змиритися з таким порядком речей, тому що в результаті його посиленої роботи і аналізу, який проводиться, а також пошуків сенсу життя людина не може погодитися жити чисто біологічним життям, тобто задовольняти тільки свої фізіологічні потреби. Утворюється замкнуте коло, з якого людина неминуче прагне вирватися. Вихід же уявляється їй у вигляді самогубства [18].

Іншими словами, логіка роздумів відірваного суспільства і ставшого в опустіння індивіда призводить останнього до твердих намірів покінчити з собою, причому цей вибір не викликає ніяких сумнівів: всі подальші дії для власного знешкодження виконуються чітко і методично.

Перебуваючи самотнім і знаходячись на відстані від суспільства, логічний самогубця втрачає таку якість, як соціальність. Видно, перш ніж прийти до таких роздумів, герой намагався налагодити соціальні контакти, однак байдужість суспільства викликала його адекватну реакцію. Байдужість - це початок смерті: для байдужих не існує ніяких цінностей, тому що їм все байдуже. Байдужість і самотність потягли за собою посилену роботу свідомості, яка ставить постійне велику кількість різних питань, які складні за своєю природою і, до того ж, до яких суспільство глухе.

Суспільство, для якого окремий індивід перетворюється в нуль, саме стає нулем для цього індивіда. Цій конкретній людині (герою), в першу чергу, потрібне живе спілкування і взаємна любов. Однак в конкретному суспільстві, яке оточує його ніби пустота, немає відгуку на його запити. В такій ситуації «індивід, - відмічає Дюркгейм, - належить сам собі, не має справжнього застосування для своєї енергії. Людина почуває себе ницістю в загальній масі людей; він обмежений вузькими кордонами не тільки в просторі, але й в часі. Якщо наша свідомість звернена тільки на нас самих, то ми не можемо відмовитися від думки, що, в кінцевому рахунку, всі зусилля зникають в тому «ніщо», яке очікує нас після смерті», - це та ж думка, яку висловив логічний самогубця.

З цього випливає, що можна визначити даний тип самогубства як егоїстично-аномічне самогубство. Дюркгейм, пояснюючи це, відмічав: «Існує два фактори самогубств, які мають по відношенню один до одного особливу схожість, - це егоїзм і аномія. Навіть майже неминуче буває так, що у егоїста простежується схильність до безпорядковості; так як він відірваний від суспільства, останнє вже не може врегулювати його внутрішній світ.

Навпаки, дезорганізаторська тенденція не може не мати в собі задатку егоїзма, так як не можна постати проти всіляких соціальних ланцюгів, перебуваючи в сильному ступені соціалізованою людиною».

Дюркгейм підкреслює, що «самогубці і того, і іншого типу страждають тим, що можна назвати «хворобою безкінечності», але в обох випадках ця хвороба приймає неоднакові форми. В першому випадку ми маємо справу з розсудливим розумом, який відчуває хворобливу зміну і надмірно гіпертрофується, в другому випадку справа йде про надмірну і нерегульовану чуттєвість. У одного егоїста - думка, повертаючись весь час до самого себе,втрачає вкінець всілякий об'єкт, з іншого - пристрасть, яка не має кордонів, не бачить попереду ніякої мети; перший губиться в безкінечності думок, другий - в безодні бажань».

Взагалі, всі випадки самогубства серед душевнохворих або позбавлених всілякого мотиву, або ж визначаються повністю видуманими мотивами. У відповідності з сучасними концепціями, прийнятими у вітчизняній психіатрії, самогубство розглядається як наслідок соціально-психологічної дезадаптації особистості в умовах мікроконфліктів, які вона переживає. При суб'єктивному відчутті невирішеності конфлікта звичними способами, обирається самогубство. Одним із важливих факторів, які заважає нормальній життєдіятельності індивіда, є наявність у нього психічного захворювання, яке створює труднощі адаптації до соціального середовища не тільки для самого хворого, але й для деяких членів його родини. На долю психічно хворих припадає приблизно третя частина від загальної кількості випадків завершених суїцидів. В стані психозу хворі здійснюють псевдо суїциди, які є по суті нещасними випадками, в основі яких суїцидальні імперативи або інші безглузді ідеї (хворому здається, що він вміє літати, або, що він знаходиться не на останньому поверсі багатоповерхового будинку, а на ганку в саду і т.п.). Однак психічно хворі, частіше за все хворі шизофренією, можуть здійснювати самогубство чи замах на нього не тільки під впливом психічної патології в процесі загострення захворювання, але і в період ремісії під впливом тих самих «мотивів неблагополуччя» або «мотивів конфлікту». Найбільш розповсюдженим мотивом неблагополуччя є усвідомлення хворим серйозності і незворотності свого захворювання, побоювання погіршення свого стану, що загрожує деградації особистості. Суїциду інколи передує ретельне вивчення хворим літератури з психіатрії і самодіагностуванню. Мотиваційна керованість суїцидів в межах психопаталогії диференційована ніскільки не менше, ніж в сфері норми. І навіть суїцидальні тенденції глибоко депресованих хворих, які досягають інколи масштабів справжнього потягу до смерті, можуть мати як ауто-, так і гетерорефлексивну проекцію (терміну ауторефлексії надається значення, аналогічне самосвідомості, яка відноситься до процесів імітування логічних операцій, гетерорефлексією визначається міжособистісна психоімітація.) Здебільшого розповсюджений різновид імпульсивно-афективних реактивних суїцидів може мати як ауто-, так і гетерорефлексивну мотивацію. Це відноситься і до так званих «безмотивних» суїцидів.

Соцілогічна теорія самогубства, запропонована Дюркгеймом, розглядає самогубство в основному як результат розриву інтерперсональних зв'язків особистості, відчуження індивідума від тієї соціальної групи, до якої він належить.

Дюркгейм розрізняв чотири види самогубств: егоїстичне, альтруїстичне, аномічне і фаталістичне.

1. Егоїстичне. Викликає причини віддалення індивіда від суспільства. Розрив соціальних зв'язків, стан опустіння. Однією з причин може бути «крайній індивідуалізм». Дюркгейм запозичив у Бартиллока ідею про те, що «егоїзм» і відсутність «морального примусу» впливає на зміну рівня самогубств. Якщо індивід легко схиляється перед життєвими обставинами, значить стан того суспільства, до якого він належить, зробив з нього легку здобич, готову до самогубства. Дезінтеграція суспільства (колективне бездушшя, втрата суспільних цілей і так далі) відображається на дезорганізації суспільних груп, які безпосередньо впливають на індивіда. Якщо егоїзм це протиставлення індивідуального «я» соціальному «я», то егоїстичний, це такий вид самогубства, який викликається надмірною індивидуалізацією.

2. Альтруїстичне. Особисті інтереси поглинені соціальними, і індивід перестає існувати як одиниця. Такі самогубства існують в основному в архаїчних спільностях (вбивство старих, дітей, дружин).

3. Аномічне. Зустрічається при зростанні суспільних криз, коли руйнується стара ієрархія цінностей, руйнується суспільна рівновага. Та не всі суспільні кризи призводять до збільшення кількості самогубств. В стані війни народ знаходить загальні цілі і завдання, що об'єднують суспільство. І в той же час економічні кризи, які сприяють збагаченню одних і банкрутству інших, можуть призвести до фатальних наслідків. І якщо самогубства, які Дюркгейм відніс до егоїстичних, спостерігаються в основному у сфері розумової праці, серед інтелігенції, то аномічні частіше зустрічаються в світі торгівлі і промисловості, до того ж їх можна розділити ще на два підвиди причин, які викликають самогубства.

3.1. Економічний. Порушення нормативного порядку, що фіксує з відносною точністю максимальний рівень матеріального благополуччя кожного члена в суспільстві.

3.2. Сімейний. Порушення рівноваги і дисципліни, що забезпечується родиною. Наприклад, зростання кількості розлучень і самогубств йде паралельно.

4. Фаталістичне. Цей вид самогубства виникає в результаті посиленого контролю зі сторони групи, який має тенденцію бути сильним і постійним і тому стає нестерпним.

Також Дюркгейм розрізняє нормальні і патологічні явища. Наприклад, збільшення в деяких країнах до 19-того століття кількості самогубств, послаблення морального осуду останніх кваліфіковано Дюркгеймом, як патологічне явище. Нормальним оголошувалось те, що сприяє збереженню соціальної системи.

2.3 Запобігання самогубств

Французький соціолог вважає, що для лікування суспільства необхідно встановити в новій формі соціальні взаємодії або соціальні відносини - професійних груп, так як старі форми соціальної організації - родина, цех, церква - не виконують функцій соціального контролю. І коли колективна свідомість набуває в суспільстві нового змісту і форми, реалізується в «релігії людяності». Повага до людської особистості стає як би суспільним правилом, але й ці концепції Дюркгейма не отримали широкого розповсюдження.

Взагалі, суспільні відносини ідеалізувались Дюркгеймом, трактувались як відносини згоди, солідарності, гармонії та співпраці. Соціальні конфлікти і протиріччя виносились за межі «нормального», звичайного суспільного порядку, розглядались як хвороба, яку можна ліквідувати, не змінюючи суспільних засад. Дюркгейм розглядає соціальній відсоток самогубств, як продукт соціальних факторів діючих на все суспільство і характерний для кожного суспільства.

Досліджуючи такий соціальний фактор, як релігія, на прикладі, католицької та протестанської церкви, він виявив, що католики менш підлягають прагненню покінчити життя самогубством, так як їх церква більш згуртована, єдина і тому відсоток самогубств в ній менший, ніж в протестантській. Також відсоток самогубств високий і серед військових, в результаті зайвої інтеграції. Таким чином, зростання чи зменшення кількості самогубств варіюється у відповідності з рівнем інтеграції соціальних груп, а самим стабільним рівнем, на якому це явище не буде зустрічатися, буде урівноваження сил між суспільством та індивідом, так звана «золота середина», тобто коли індивід не ігнорується і в той же час не підлягає тиску зі сторони суспільства.

На думку французького соціолога людина повинна прагнути до загальних цілей, але не втрачати своєї особистої автономії, не поглинатися суспільством до кінця. Почуття узгодженості з суспільством, вважає Дюркгейм, обумовлює почуття активного щастя.

Розгляд питання про запобігання самогубства слід починати з тих галузей, які найбільш тісно з ним пов'язані. Саме вони можуть допомогти набути власний погляд на цю проблему. Однак у даному випадку старі аргументи «за» і «проти» самогубства і їх правомірність повинні бути відкинуті. Аналітичний підхід відрізняється від інших тим, що не ставить перед собою засудити чи виправдати самогубство, він просто намагається зрозуміти цей феномен як факт психологічної реальності. Для того щоб вибудувати власну позицію, людина повинна дослідити, як формується відношення інших людей до цієї проблеми. Таким чином, вивчення самогубства повинно починатися з виявлення джерел суїцидальних аргументів як психологічних настанов, які виникають з фундаментальних моделей мислення, діючих в тих галузях, де самогубство обговорюється найбільш часто.

Еміль Дюркгейм, якого можна вважати засновником сучасної соціології, свою головну працю присвятив темі самогубств. Це було першим вичерпне дослідження даної проблеми з соціологічної точки зору, і неможливо знайти думку соціолога про самогубство, яка викладена з більшою ясністю. На основі статистичних даних, навіть саме приблизних, отриманих в минулому столітті, можна прогнозувати ймовірну кількість самогубств для певного року і передбачити співвідношення кількості цих самогубств за типом, статтю і віком. Соціолог знає, що в наступному році в Сполучених Штатах здійсняться, за меншою мірою, вісімнадцять тисяч самогубств, з яких певна кількість трапиться у містах, деяку кількість самогубць складуть молоді матері, а деяку частину -- потопельники і т.д.

Ці цифри в цілому настільки надійні, що самогубство вважається певним соціологічним явищем, незалежно встановленим фактом, який проявляється з року в рік у самих різних соціальних групах і в різних регіонах. Воно є одним з основних соціальних фактів і не може бути представлено (для соціології) у вигляді дослідження тих індивідів, які демонструють очікуваний показник за той чи інший рік. Самогубство -- колективна тенденція соціального тіла з його власним існуванням, який проявляє себе в певній кількості щорічних втрат.

При наявності деяких умов індивід стає суїцидальним і потому робить спробу самогубства. Ці умови ретельно досліджувались соціологами, починаючи з Дюркгейма. Будь-яка людина стає суїцидальною, коли б вона опинилась в цих особливих соціальних умовах, і приймає участь у формуванні стабільної змінної для кожного суспільства. Дюркгейм відмічає: «Причини смерті перебувають скоріше ззовні, ніж всередині нас, і стають дієвими тільки при умові, що ми відважимося зануритися в їх сферу діяльності».

Соціологія, зі своєї сторони, прагне до запобігання самогубств, і Дюркгейм виробив декілька важливих рекомендацій на цю тему. Головна мета -- повернути індивіда назад у групу, від якої він відхилився в результаті розлучення чи удівства, успіху чи невдачі і т.ін., так як такі ситуації -- рух в напрямку індивідуальної ізоляції, яка призводить до суїцидальної тенденції. Для соціології запобігання самогубств означає посилення групи, яка, звичайно ж, зміцнює кореневу метафору самої соціології. Саме тому соціологи так багато уваги приділяють проблемі суїциду. До того ж стає очевидним, що фундаментальною тенденцією, якій слід запобігати, є не сам суїцид, а руйнуючий вплив індивідуальності.

Якщо запобігання самогубств якось пов'язано із зниженням фактора індивідуальності, аналітик навряд чи зможе звернутися до соціології для формування своєї точки зору. Він інтерпретує рух в напрямку ізоляції, прояву індивідуальності і послаблення зв'язків з колективом в зовсім іншому світлі.