Сутність і типологія соціологічних досліджень

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Сутність і типологія соціологічних досліджень

Соціологічне дослідження визначається в соціології як система логічно послідовних методологічних, методичних і організаційно - технічних процедур, пов'язаних між собою єдиною метою: отримати достовірну інформацію про ті соціальні явища або процеси, що вивчаються, про тенденції або суперечності їх функціонування і розвитку, щоб ці дані могли бути використані в практиці соціального управління різноманітними галузями суспільного життя.

Інакше кажучи, соціологічне дослідження являє собою багатогранний науковий процес вироблення нових знань, який об'єднує як теоретико - методологічний, так і емпіричний рівні соціального пізнання, що відповідно забезпечує його цілісність і дає конкретне уявлення про будь-які сторони соціальної реальності, про різноманітні види суспільної діяльності людей. Важливо зазначити, що будь-яке соціологічне дослідження (а це стосується і досліджень в різних галузях соціології) містить у собі чотири взаємопов'язаних етапи:

1) підготовка соціологічного дослідження;

2) збирання первинної соціологічної інформації (отримані в різній формі дані, що потребують подальшого опрацювання та аналізу);

3) підготовка зібраної інформації до опрацювання та безпосереднє її опрацювання;

4) аналіз отриманої інформації, підбиття підсумків дослідження та розробка відповідних висновків і рекомендацій.

Неправомірно зводити соціологічне дослідження тільки до збирання первинних емпіричних даних до соціологічного обстеження, оскільки це всього лише один з етапів соціологічного дослідження.

Соціологічне дослідження - науково обґрунтований процес соціальної реальності шляхом фіксації та реєстрації соціальних фактів за допомогою соціологічних процедур.

Соціологічне дослідження перш за все є вивченням певної проблеми розробляється програма дослідження проблеми. Далі проблема вивчається на основі вибраної програми. Іншими словами, соціологічне дослідження це специфічний різновид соціальних(суспільствознавчих) досліджень ( їх «ядро»), що розглядає суспільство, як цілісну соціокультурну систему і спирається на особливі методи і прийоми збирання, обробки і аналізу первинної інформації, які прийняті в соціології.

Соціологічні дослідження поділяють на емпіричні та теоретичні:

Теоретичне дослідження - таке дослідження, в якому соціолог оперує науковими поняттями, категоріями, які відбивають суттєві риси соціальних явищ, станів та процесів.

Емпіричне дослідження - виявлення та узагальнення соціальних фактів шляхом прямої або непрямої реєстрації тих подій, що відбулися, які характеризують соціальні явища, об'єкти та процеси.

Типологія - це науковий метод, основу якого складає розчленування об'єктів, явищ або процесів і їх ґрунтування по спільності яких-небудь ознак. Необхідність визначення типів соціологічних досліджень диктується тим,що перед соціологом виникають питання щодо виділення загального, особливого або неповторного в дослідженні соціологічних об'єктів, явищ або процесів суспільного життя.

Соціологічні дослідження поділяються за типологія ми і класифікаціями.

Так, за характером соціологічного знання, що відбувається, дослідження бувають теоретичні (узагальнення накопиченого теоретичного матеріалу в області соціального життя) та емпіричні(конкретні). Залежно від того, проводяться вони разово або багато разів соціологічні дослідження підрозділяються на разові (дозволяють одержати уявлення про стан, положення, статику якого-небудь соціального об'єкта, явища або процесу в даний момент) та повторні (використовуються для виявлення динаміки, змін у їх розвитку). За характером поставлених цілей та завдань, а також за глибиною аналізу соціологічного явища або процесу соціологічні дослідження бувають розвідувальні (уточнюються цілі і завдання, гіпотези і предметна сфера, питання і їх формулювання) описові (дозволяє оцінити і порівняти характеристики, виявити наявність або відсутність зв'язків між ними) та аналітичні (вивчається сукупність чинників,що обумовлюють дане явище і пошук причинно-наслідкових зв'язків).

Деякі дослідники соціологічні дослідження розділяють за сферами суспільного життя на соціально-економічні, соціально-політичні, соціально-педагогічні, соціально-психологічні і т.д.

Певний інтерес представляє підхід українського соціолога Р.Щекіна, який емпіричні і прикладні соціологічні дослідження класифікує так:

· пілотажні(направлені на перевірку ефективності інструментарію);

· польові (орієнтовані на вивчення об'єкта в нормальних природних умовах, зі зворотним зв'язком);

· панельні (повторне вивчення одного об'єкта через певні інтервали часу);

· лангітюдні (при тривалому періодичному спостереженню за одними особами);

· порівняльні(зіставлення інформації про різні періоди історичного розвитку, дослідження різних авторів);

· міждисциплінарні (передбачають співробітництво представників різних наукових дисциплін у вирішенні комплексних проблем).

2. Структура особистості

Поняттям «індивід» позначається людина як одиничний представник тієї чи іншої соціальної спільності. Поняття «особистість» застосовується стосовно кожної людини, оскільки він індивідуально виражає значимі риси даного суспільства. Неодмінними характеристиками особистості є самосвідомість, ціннісні орієнтації і соціальних відносин, відносна самостійність стосовно суспільства і відповідальність за свої вчинки, а її індивідуальність -- це те специфічне, що відрізняє однієї людини від інших, включаючи як біологічні, так і соціальні властивості, успадковані чи придбані.

Особистість є не тільки наслідком, але і причиною соціально етичних дій у даному соціальному середовищі.

Економічні, політичні, ідеологічні і соціальні відносини історично визначеного типу суспільства переломлюються і виявляються по-різному, визначаючи соціальну якість кожної людини, зміст і характер його практичної діяльності. Саме в її процесі людина, з одного боку, інтегрує соціальні відносини навколишнього середовища, а з іншого боку -- виробляє своє особливе відношення до зовнішнього світу.

До елементів, що складають соціальні якості людини, відносяться:

- соціально визначена мета його діяльності;

- соціальні ролі і позиції;

- очікування відносно цих ролей і позицій;

- норми і цінності (тобто культура), якими він керується в процесі своєї діяльності;

- система знаків, що він використовує;

- сукупність знань та рівень освіти;

- рівень утворення і спеціальної (професіональної) підготовки;

- працездатність;

- соціально-психологічні особливості;

- активність і ступінь самостійності в прийнятті рішень.

Коли мова йде про особистості як членах соціальних груп і класів, соціальних інститутів і соціальних організацій, то маються на увазі не властивості окремих облич, а соціальні типи особистостей. Кожна людина має власні ідеї і мети, помисли і почуття. Це індивідуальні якості, що визначають зміст і характер його поводження. Особистість -- це ініціатор послідовного ряду життєвих подій, чи, як точно визначив М. М. Бахтин, «суб'єкт поступания». Достоїнство особистості визначається не стільки тим, чи багато людині удалося, відбувся він чи не відбувся, скільки тем, що він узяв під свою відповідальність, що він сам собі ставить.

Найважливіші компоненти структури особистості -- пам'ять, культура і діяльність.

Пам'ять -- це система знань, що інтегрувала особистість у процесі життєвого шляху. Зміст даного поняття являє собою відображення дійсності у виді як визначеної системи наукового знання.

Культура особистості являє собою сукупність соціальних норм і цінностей, якими індивід керується в процесі практичної діяльності.

Діяльність є реалізація потреб і інтересів особистості. У широкому змісті діяльність -- це цілеспрямований вплив суб'єкта на об'єкт.

Особистість може виступати як соціально-історична цінність, структурні елементи якої, знаходячись у постійній взаємодії і розвитку, утворять систему. Результатом взаємодії цих елементів є переконання. Переконання особистості -- це той стандарт, за допомогою якого людина виявляє свої соціальні якості. Інакше ці стандарти іменуються стереотипами, тобто стійкими, повторюваними при різних ситуаціях відносинами особистості до соціальної групи, соціального інституту чи соціальної організації до соціальних цінностей суспільства. Основою для стереотипу можуть виступати потреби, інтереси, стереотип установки і т.д. Особистість не розчиняється в соціальному середовищі, а відноситься до неї як самостійна одиниця.

В даний час існують дві основні концепції особистості:

· особистість як функціональна (рольова) характеристика людини (спирається на поняття соціальної функції людини, на поняття соціальної ролі);

· особистість як його сутнісна характеристика (вона є центром самосвідомості, джерелом волі і ядром характеру, суб'єктом вільних дій і верховної влади у внутрішньому житті людини).

Особистість -- індивідуальний осередок і вираження суспільних відносин і функцій людей, суб'єкт пізнання і перетворення світу, прав і обов'язків, етичних, естетичних і всіх інших соціальних норм. Особистісні якості людини в такому випадку є похідними від його соціального способу життя і розуму, тому особистість є завжди суспільно розвинута людина.

Особистість є сукупність трьох її основних складових: біогенетичних задатків, впливу соціальних факторів (середовище, умови, норми, регуляції) і її психосоціального ядра -- «я». Воно являє собою якби внутрішнє соціальне особистості, що визначає її характер, сферу мотивації (що виявляється у визначеній спрямованості), спосіб співвіднесення своїх інтересів із суспільними, рівень домагань, основу формування переконань, ціннісних орієнтацій, світогляду. Людина як особистість повинна розвиватись.

Головною властивістю розвитку особистості виступає світогляд. Він виявляє собою привілей людини, що піднялась до високого рівня духовності. Одночасно з формуванням світогляду складається і характер особистості -- психологічний стержень людини, що стабілізує його соціальні форми активності.

«Тільки в характері індивідуум здобуває свою постійну визначеність». Визнається, що сильним характером володіє той, хто своїми вчинками домагається великих цілей, відповідаючи вимогам об'єктивних, розумно обґрунтованих і соціально значимих ідеалів, служачи маяком для інших. Якщо ж характер людини утрачає свою об'єктивність, роздрібнюючи у випадкових, дрібних, порожніх цілях, то він переходить в упертість, стає деформовано-суб'єктивним. Упертість -- це вже не характер, а пародія на нього. Особливим компонентом особистості є її моральність. Особистість -- це міра цілісності людини; без внутрішньої цілісності немає особистості. В особистості важливо бачити не тільки єдине і загальне, але й унікальне, своєрідне. Заглиблене поняття сутності особистості припускає розгляд її не тільки як соціального, але й індивідуально-самобутньої істоти. Але разом з тим особистість є щось унікальне, що зв'язано:

по-перше, з її спадкоємними особливостями,

по-друге, з неповторними умовами мікросередовища, у яких вона вирощується.

Таким чином, поняття людської унікальності має істотне значення в соціальному пізнанні, у збагненні соціальних явищ, подій, у з'ясуванні механізму функціонування і розвитку суспільства, ефективного керування ним. Однак особистість не розчиняється в суспільстві, а зберігаючи значення неповторної і самостійної індивідуальності, вона вносить свій вклад в життя суспільства в цілому.

людина суспільство соціологічний дослідження

3. Визначення поняття соціальної структури суспільства

Соціальна структура - це стійкий зв'язок елементів у соціальній системі.

Поняття соціальної структури в суспільстві звичайно використовують в різних її змістах. В широкому розумінні соціальна структура - це побудова суспільства в цілому, система зв'язків між всіма його основними елементами. У вузькому розумінні термін “соціальна структура” найчастіше застосовується до соціально-класових та соціально-групових спільнот.

Соціальна структура у цьому змісті - це сукупність взаємопов'язаних і взаємодіючих між собою класів, соціальних прошарків і груп. Основними елементами соціальної структури суспільства є індивіди, що займають певні позиції (статус) і виконують певні соціальні функції (ролі), об'єднання цих індивідів на основі їхніх статусних ознак у групи, соціально-територіальні, етнічні та інші спільноти.

Поширеною типологією соціальних підструктур суспільства є наступна: національно-етнічна, соціально-демографічна, соціально-професійна, соціально-класова, поселенська та інші. Відомими типами соціальних груп є сімейна, расові, професійні, майнові, статусні, релігійні, партійні.

Висхідним в розумінні соціальної структури є поняття соціальної групи. Соціальні групи - це відносно сталі спільності людей, що склалися історично, які різняться за роллю і місцем в системі соціальних зв'язків історично визначеного суспільства. Соціальні групи формуються на підставі певних об'єктивних обставин, а приналежність до групи пов'язана з об'єктивним становищем людей в системі соціальних зв'язків.

Життя людини в суспільстві цементується соціальними інститутами. Це пояснюється тим, що, як правило, люди вступають у відповідні, частіше всього у постійні соціальні зв'язки та відношення. Це особливо важливо відносно тих потреб, без яких люди просто не зможуть вижити і суспільство розпадеться. Саме для цього в суспільстві складається доволі жорстка система норм, ролей і статусів, які визначають правила поведінки. Ця система характеризується в соціології поняттям „соціальний інститут”.

Соціальний інститут - це організована система зв'язків і соціальних норм, яка об'єднає значущі суспільні цінності та процедури, які задовольняють основні потреби суспільства. Процес утворення соціального інституту включає декілька послідовних етапів:

1. виникнення потреби, задоволення якої вимагає сумісних організованих дій;

2. формування загальних цілей;

3. поява соціальних норм і правил в процесі стихійної соціальної взаємодії, яка формується на початку методом спроб і помилок;

4. конструювання процедур, пов'язаних з нормами і правилами;

5. перийняття і практичне застосування згаданих норм, правил і процедур;

6. прийняття законів, а також необхідних санкцій для їх підтримання;

7. створення системи статусів і ролей, якими охоплені всі члени.

Якщо розглядати інститут як сукупність ролей і статусів, спрямованих на задоволення потреб людей, то найбільш складним, об'ємним, багато аспектним соціальним інститутом виступає саме суспільство. Виділяють сім фундаментальних функцій, які включають сукупність потреб, необхідних для підтримування цілісності суспільства:

1. комунікація між членами суспільства;

2. виробництво товарів і послуг, необхідних для виживання членів суспільства;

3. розподіл цих товарів і послуг;

4. захист членів суспільства від внутрішніх та зовнішніх ворогів, стихійних бід (пожежі, землетруси, повені тощо);

5. демографічне відтворення;

6. контроль за поведінкою членів суспільства;

7. вирішення конфліктів між ними.

Всі ці потреби задовільняються не автоматично, для цього потрібні сумісні зусилля, які і здійснюються інститутами.

4. Глобалізація: наслідки для людини і суспільства

Багато фахівців трактують глобалізацію як процес концентрації і централізації -- капіталу, влади, інформації, знань, багатства, рішень тощо, забуваючи, що та ж динаміка спричинює і децентралізацію.

Економічна «глобалізація» являє собою історичний процес, що є результатом новаторства людей і технічного прогресу. Цим терміном називають усе зростаючу ступінь інтеграції країн в усьому світі, обумовлену насамперед торговими і фінансовими потоками. Іноді під ним мається на увазі також рух людей (праці) і знань (технологій) через міжнародні кордони. Глобалізації властиві також більш широкі культурні, політичні й екологічні параметри.

Глобальні проблеми торкаються всього людства, торкаючись інтересів і долі всіх країн, народів і соціальних прошарків, вони призводять до значних економічних і соціальних втрат, а у випадку загострення можуть загрожувати самому існуванню людської цивілізації, вони вимагають для свого рішення співпраці в загальнопланетарному масштабі, спільних дій всіх країн і народів. Серед глобальних проблем частіше за все фігурують проблеми світу і роззброєння, екологічна, демографічна, енергетична, сировинна, продовольча, використання ресурсів Світового океану, освоєння космічного простору.

У 90-і рр. склалася приблизно така класифікація глобальних проблем:

· політичні і соціально-економічні проблеми (збереження світу і запобігання ядерній війні, обмеження гонки озброєнь і роззброєння, стійкість розвитку світової спільноти).

· проблеми, пов'язані з природньо-економічним розвитком (екологічна, енергетична, сировинна, продовольча,проблема збереження клімату, проблеми Світового океану і т.д.).

· соціальні проблеми (міжнаціональні конфлікти, проблеми демографії, питання культури, освіти і охорон здоров'я).

· змішані проблеми, виникнення і невирішенність яких таїть загрозу масової загибелі людей (військові і регіональні конфлікти, злочинність, техногенні катастрофи, стихійне лихо).

· наукові проблеми (освоєння космічного простору, довгострокове прогнозування в різних областях та ін.).

Варто зазначити, що в класифікації і ієрархії пріоритетних глобальних проблем відбуваються істотні зміни. Деякі вважають, що на першому місці залишається питання запобігання ядерній війні, інші на перше місце ставлять екологічну проблему, треті - демографічну, продовольчу або проблему подолання відсталості розвитку ряду країн світу.

Очевидно, що всі ці проблеми можна назвати пріоритетними, оскільки всі глобальні проблеми стосуються виживання людства. Вони породжені різними чинниками, поява яких пов'язана передусім з інтернаціоналізацією господарського життя. Вони впливають і на інші сторони людського суспільства: культуру, мораль, життєві цінності, мистецтво, політичні і соціальні уявлення і установки мільйонів людей.

Україна як національна держава в процесі глобалізації може ізолювати себе зсередини. Але з таким самим успіхом вона може проявити активність у зовнішній сфері і заново визначати і формувати свою політику в глобальних масштабах переплетень, діалогів і конфліктів. Це ж стосується і акторів дій на всіх рівнях і проміжних ступенях соціального життя -- від профсоюзів, церков і споживацьких асоціацій до конкретних осіб.

Втрачається безпека розвитку націй-держав, вони «розмиваються», світ перетворюється в корпоративну імперію. Національні економіки в такій системі, як і національні кордони, руйнуються, нації-держави перетворюються в сегменти глобального ринку, де без обмежень панують великі фірми.

Найпотужнішим є, звичайно, економічний вектор глобалізації, крім того, цей процес поширюється і в геополітичну, соціальну, екологічну, інформаційну, культурну сферу.

Які ж для України негативи глобалізму, його загрози?

По-перше, це вже згадане збільшення розриву в рівнях економічного і соціального розвитку між Україною та країнами «золотого мільярда»

По-друге, зростання безробіття, бідності, безпритульності, а також техногенне перевантаження і деградація довкілля.

По-третє, економічне і політичне послаблення України, пригнічення внутрішнього національного ринку, національної економіки, що призведе до практичного усунення України з конкурентного середовища.

По-четверте, зростання рівня тіньової економіки, її розростання до рівня глобально-світової і вихід з-під контролю України як нації-держави. Загальна криміналізація економічної діяльності, зростання корупції.

По-п'яте, конфлікт між вимогами глобалізації та соціально-культурними і економічними традиціями нашої держави (наприклад, глобальна еліта вимагає від України вільного продажу землі іноземцям, що протиприродно для господаря-українця).

Слід зазначити, що глобалізм не є суб'єктивним процесом, витвором «світового уряду». Це об'єктивний процес всесвітньої інтеграції, новий етап розвитку людства. Все ж, сучасний глобалізм має насильницький характер щодо України, для нього характерний неоімперіалізм та неоколоніалізм.

Особистість, яка перебуває в полі глобалізаційних процесів, поступово змінює свої значущі риси, якості, стає більш мобільною, інтегрованою у мультикультурний світовий, зокрема інформаційний простір, релігійно, культурно, політично більш толерантною.

Водночас, із зміною ціннісних орієнтацій особистості відбувається збільшення контрастності в напрямі маргіналізації-елітизації суспільства, посилення космополітичних тенденцій. Агресивний глобалізм спричиняє появу нових особистостей, які повністю сприйняли технократичні, меркантильні цінності, -- далекі від гуманістичних, -- що створює небезпеку для цивілізації загалом.

Для України основною вимогою сьогодення є спрямування глобалізму не лише на осмислення світових проблем і процесів, а, передусім, на наукове забезпечення управління сучасним світовим розвитком. Суперечливість і турбулентність цього розвитку вимагає активного пошуку стабілізуючих, врівноважуючих механізмів управління надскладними глобальними відносинами і процесами в інтересах виживання людства.

Бурхливий розвиток цивілізації (освоєння космосу, інформаційна революція, виникнення мікропроцесорної технології тощо) і, разом з тим, передчуття екологічної, а то й антропологічної кризи стимулюють усвідомлення єдності людства як планетарної спільноти.

Україна не повинна стояти осторонь від загальносвітових процесів. У цьому аспекті явище глобалізації набуває очевидного сенсу як об'єктивний процес реорганізації соціуму в планетарному масштабі.

Загострення загальних для всього людства глобальних проблем посилює необхідність узгоджених дій для їх вирішення, необхідність спільного вироблення оптимальних варіантів розвитку. Світова спільнота може протистояти цьому виклику лише об'єднавши зусилля і ресурси, бо розв'язання глобальних проблем вимагає величезних витрат. Великі надії в розв'язанні глобальних проблем покладаються на ООН, МВФ, CОТ, регіональні і галузеві організації.

5. Теорії соціального конфлікту (Р. Дарендорф, Л. Козер та інші)

Конфлікт (від лат. conflictus - зіткнення) - завершальна ланка механізму розв'язання суперечностей у системі суспільних відносин. Інакше кажучи, конфлікт - це не відхилення від норми, а норма співіснування людей у соціумі, форма встановлення і зміни пріоритетів у системі інтересів, потреб, суспільних відносин взагалі. "У світі є лише одне місце, де немає конфліктів, - це цвинтар", - учений Б. Гурней.

Людство зіткнулося з конфліктами від моменту свого виникнення: суперечки та війни супроводжували його протягом усього історичного розвитку. І лише в середини ХХ ст. у Статуті ООН з'явилася стаття 33 "Мирне розв'язання суперечок", якою передбачено, що "сторони, які беруть участь у будь-якій суперечці, продовження якої може загрожувати підтриманню міжнародному миру і безпеці, повинні перш за все намагатися розв'язати її шляхом переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних округів або угод чи іншими мирними засобами за власним вибором". Проте, незважаючи на усвідомлення небезпечності конфліктів, на засоби, щодо їх попередження, уникнути їх, на жаль, не вдається.

Перші спроби соціологічної теорії вдосконалення соціальної системи, яка досліджує роль конфлікту з'явилися у другій половині ХІХ ст. у працях англійського соціолога Г. Спенсера (1820-1903). Він обгрунтував тезу про те, що конфлікти встановлюють у суспільстві певну рівновагу, забезпечуючи процес суспільного розвитку. Маркс розглядав переважно класові конфлікти, абсолютизуючи роль економічних відносин у виникненні їх. Німецький соціолог Г. Зіммель (1858-1918) - основоположник функціональної теорії, за якою конфлікт - універсальне явище, тобто невід'ємна складова соціальних відносин.

У першій половині ХХ ст. набула розвитку системно-функціональна школа Т. Парсонса, який розглядав конфлікт як причину дестабілізації та дезорганізації суспільно-політичного життя. Вчений визначав конфлікт як аномалію суспільного життя, вбачаючи головне завдання у підтриманні безконфліктних відносин між різними елементами суспільства, що може забезпечити соціальну рівновагу, взаєморозуміння та співробітництво. На рівні соціальної системи інтегративну функцію мають виконувати правові інститути, релігія та звичаї, тому з часом, на думку Парсонса, суспільство стає менш конфліктним.

Теорія соціального конфлікту - конфліктна традиція, конфліктологічний підхід - означення важливого напрямку розвитку соціологічної думки XX ст. Теорія соціального конфлікту набула особливої популярності у 60 - 70-х рр. і знайшла теоретичне обґрунтування у працях Р. Дарендорфа, Л. Козера, Дж. Рекса, Р. Колінза та ін., відтіснивши традиційно впливові позитивістські течії.

Основу сучасної західної соціології конфлікту було закладено у 1956 р. працею американського соціолога Л. Козера "Функції соціального конфлікту", в якій він обгрунтував позитивну роль конфліктів у забезпеченні сталості соціальних систем. Теорія позитивно-функціонального конфлікту розглядає конфлікт як боротьбу за цінності та соціальний статус, владу, матеріальні та духовні блага. Це боротьба, в якій метою сторін є нейтралізація та знищення суперника. Проте ця боротьба виконує й позитивні функці: по-перше, надає можливість для виходу негативних емоцій, по-друге, під час конфлікту люди краще пізнають один одного, а взаємне пізнання може трансформувати ворожі стосунки у стосунки співпраці. На думку Козера, соціальний конфлікт стимулює соціальні зміни, появу нових суспільних порядків, норм та відносин.

Автор теорії конфліктної моделі суспільства Р. Дарендорф стверджує, що класовий конфлікт визначається характером влади. Вважаючи марними спроби ліквідації глибинних причин соціальних антагонізмів, вчений висловлює припущення щодо можливості впливу на зміну специфіки перебігу конфлікту. Це відкриває перед сучасним суспільством перспективу не революційних переворотів, а поступових еволюційних змін.

К. Боулдінг у загальній теорії конфлікту наголошує на існуванні двох моделей конфлікту - статичної та динамічної. Це дає підставу для висновку, що динаміка конфлікту - процес, який відбувається внаслідок реакції протидіючих сторін на зовнішні стимули.

На відміну від розглянутих класичних соціологічних теорій конфлікту, політологічні теорії ще не здобули загального визнання. Сучасні політологи виокремлюють три напрями дослідження конфліктів: теорію політичних структур, теорію політичної стабільності та етнополітичні теорії.

Найбільшим внеском у соціологічну теорію аналітиками цієї парадигми вважається конфліктне розуміння соціального порядку і суспільних відносин людей, пояснення конфліктних процесів - їхніх причин, факторів, інтенсивності, довгочасності та соціальних функцій, визначення ролі у соціальній динаміці. Простежується певна тенденція еволюції конфліктних протистоянь - від класових та міжнаціональних протиборств до суперництва культурних моделей життєдіяльності, ціннісних уподобань.

Список використаної літератури

1. Лукашевич М.П. Соціологія:Підручник для дистанційного навчання/ Лукашевич М.П., Туленков М.В., Гринчук А.В. - К.: Університет «Україна», 2006. - 337с.

2. Черниш Н. Соціологія: Курс лекцій/ Наталія ?Черниш; Львівський нац. ун-т ім. І.Франка. -- 3-є вид., перероблене і ?доп. -- Львів: Кальварія, 2003. - 540 с.

3. Оніщенко І.Г. Політологія у запитаннях і відповідях: Навч. посіб. / І.Г. Оніщенко, Д.Т.Дзюбко, І.І.Дуднікова та ін. За заг. ред. К.М.Левківського. - К.: Вища шк. , 2003.

4. Городяненко І.Г. Соціологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.Г.Городяненка - К.: Видавничий центр “Академія”, 2002. - 560 с.

5. Піч В.М. Соціологія: терміни, поняття, персоналії. - Навчальний словник-довідник / За ред. В.М.Пічі. - К.: “Каравела”, Львів: “Новий світ-2000”. - 480 с.

6. Осипов Г.В. Социология. Основы общей теории: Учеб. пособие / По ред. Г.В. Осипова, А.В.Кабыщи.- М.: Аспект-Пресс, 1996.

7. Щекин Г.В. Система социологического знания: Учебное пособие / Авт.- сост. Г.В.Щекин. -- К.: МАУП, 1995. -- 194 с.

8. Андрущенко В.П. Социология. Наука об обществе. Учеб. пособие/Под общей редакцией проф. В.П.Андрущенко, проф. Н.И.Горлача.-- Харьков. Институт востоковедения и международных отношений. Харьковский коллегиум. Кафедра истории, философии и политич. наук. 1996. - 685 c.

Размещено на Allbest.ru