Структура українського суспільства на сучасному етапі та тенденції її розвитку

11

Структура українського суспільства на сучасному етапі та тенденції її розвитку

Соціологія забезпечує наукове управління найбільш складними у суспільстві соціальними процесами, яке здійснюється за допомогою отримання, нагромадження, переопрацювання, аналізу, перетворення, передачі та використання певної інформації про суспільство, соціальні групи, індивідів та їх взаємодію.

Людина від народження й упродовж усього свого життя здійснює емпіричне вивчення соціальної діяльності інших людей, їхньої поведінки та соціальної реальності в цілому. На цій основі індивід формує свою побутову свідомість та самосвідомість, реалізує свою поведінку, спілкуючись з іншими людьми та впливаючи на них. Тобто людина протягом усього свого життя до певної міри, на певному рівні провадить соціологічні дослідження й на цій основі бере участь у соціальному управлінні.

Суспільство є складною соціальною системою, структурно організованою цілісністю, яку утворюють різні елементи, компоненти, підрозділи. У свою чергу вони теж мають певний рівень організованості й упорядкованості власної структури. Це дає підстави стверджувати, що соціальна структура суспільства є комплексним, багатомірним утворенням.

Соціальна структура суспільства - ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів, об'єднаних стійкими зв'язками і відносинами.

Іншими словами, це внутрішній устрій суспільства, який складається з відповідно розташованих, упорядкованих елементів, що взаємодіють між собою. Поняття "соціальна структура" охоплює системно-організаційний і стратифікаційний аспекти.

Згідно із системно-організаційним аспектом головний зміст соціальної структури створюють соціальні інститути, насамперед економіка, політика (держава), наука, освіта, сім'я, зберігаючи і підтримуючи існуючі в суспільстві відносини і зв'язки. Ці інститути нормативно регулюють, контролюють і спрямовують поведінку людей у життєво важливих сферах, а також визначають стійкі, регулярно відтворювані їх рольові позиції (статуси) у різних типах соціальних організацій. Соціальний статус є первинним елементом соціальної структури суспільства, що розкриває місце особистості в соціальній структурі суспільства. Він зумовлений професією, віком, освітою, матеріальними статками тощо. Наприклад, структура сім'ї утворюється взаємозалежною мережею позицій: чоловік, дружина, діти; у системі освіти - учитель, учень; в економіці - підприємець, робітник і т.д. Соціальні позиції (статуси) та зв'язки між ними визначають характер соціальних відносин. На основі близькості соціальних статусів, що встановлюють потенційну можливість участі індивідів у відповідних видах діяльності, формуються складніші структурні елементи суспільства соціальні групи.

Соціальна група - відносно стійка, історично сформована сукупність людей, об'єднаних на основі загальних соціально значущих ознак.

Це поняття є родовим щодо понять "клас", "соціальна верства", "колектив", "нація", "етнічна, територіальна, релігійна та інші спільноти", оскільки фіксує соціальні відмінності між окремими сукупностями людей у процесі розподілу праці та їх результатів. Ці відмінності мають у своїй основі відношення до засобів виробництва, влади, специфіки праці, фаху, освіти, рівня й структури доходів, статі, віку, національної належності, місця проживання, стилю життя тощо.

У кожному суспільстві існує певна кількість соціальних груп, утворення яких зумовлено:

спільною діяльністю (наприклад, професійні групи, зайняті у сфері політичної, економічної та духовної діяльності);

спільним просторово-часовим існуванням (середовищем, територією, комунікацією);

груповими установками та орієнтаціями.

У соціальні групи люди об'єднуються на підставі спільних соціальних інтересів, які зумовлюють їх дії. Формуються вони з представників різних груп залежно від їх становища та ролі в суспільному житті. Оскільки інтереси, скажімо, у робітника і підприємця різняться між собою, то вони реально становлять різні соціальні групи. Але соціальні інтереси груп, формуючись на основі індивідуальних інтересів їх учасників, не замикаються у власних егоїстичних рамках. У процесі соціальної взаємодії індивідів виробляються інтереси груп як цілісності, які є втіленням інтегрованих, спільних інтересів індивідів, що належать до цих груп. Соціальний інтерес групи завжди спрямований на збереження або зміну її становища в суспільстві.

У соціальній структурі суспільства взаємодіють різні за чисельністю соціальні групи. Традиційно їх поділяють на малі та великі.

Мала соціальна група - нечисленна за складом соціальна група, учасники якої об'єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому стійкому особистому спілкуванні, що є основою для виникнення як емоційних стосунків, так і особливих групових цінностей і норм поведінки.

Родовою ознакою малої групи є наявність безпосередньо тривалих особистих контактів (спілкування, взаємодія), властивих, наприклад, сім'ї, виробничій бригаді, шкільному класові, колективу космічної, арктичної станцій, спортивній команді, релігійній секті, групі друзів тощо. Мінімальний розмір малих груп - дві особи, максимальний - кілька десятків.

Велика соціальна група - численна за складом група людей, об'єднаних для спільної діяльності, але взаємодія між якими формальніша.

До них можна віднести професійні, демографічні, національні спільноти, соціальні класи.

Соціальна структура суспільства завжди передбачає групування його елементів. Критерієм їх диференціації чи інтеграції є їх позиція щодо певних суспільних ресурсів (влада, власність), виконувані у суспільстві функції (соціальна роль), соціальний статус (ієрархічне місце в суспільстві), єдність культурних норм і цінностей (культурна ідентичність) та ін. Факторів, що визначають структурну організацію суспільства, багато, і їх необхідно брати до уваги. Залежно від критерію виділяють сімейно-побутову, релігійну, соціально-політичну, освітню та інші підструктури суспільства.

Як історичний феномен, соціальна структура суспільства перебуває в постійному розвитку. Його динаміка залежить насамперед від соціальної мобільності елементів соціальної структури.

Соціальна мобільність - міжгрупова або просторова рухливість населення, його здатність (готовність) до соціальних переміщень.

Соціальні переміщення є виявом соціальної мобільності, яка виражається у зміні класової належності індивідів, у переходах з однієї внутрікласової групи до іншої, міграції сільських жителів до міста і навпаки. За напрямом переміщення розрізняють вертикальну соціальну мобільність - посадове, кваліфікаційне зростання чи декваліфікація, перехід до групи та верстви з вищим чи нижчим статусом, і горизонтальну соціальну мобільність - рух між соціально однорідними позиціями й категоріями населення. Обидва види переміщення переплітаються, взаємодіють.

Соціальну мобільність зумовлюють об'єктивні обставини:

структурні зрушення в економіці;

зміни характеру й змісту суспільного розподілу праці й відносин власності;

послаблення закріпленості працівників за соціально та економічно нерівноцінними видами діяльності.

Соціальні переміщення між групами складні, супроводжуються певними соціальними наслідками, найістотнішим з яких є постійна наявність перехідних (маргінальних) верств щодо певних соціальних спільнот.

Соціальна структура ніколи не є простим описом суспільства в "горизонтальній проекції", вона передусім є відображенням соціальної нерівності. Нерівність індивідів і соціальних груп є первинною ознакою соціальної структури. В іншому разі (за рівності, тотожності елементів системи) відсутні підстави для тверджень про суспільну організацію, структуру. Тому соціальна структура суспільства в його "вертикальній проекції" - це ієрархічно організована сукупність статусів, груп, верств, класів (нерівних ресурсів, якими володіє соціальна система).

Останні 10 років у демографічній історії України були декадою боротьби населення за виживання. За цей період у демографічному розвитку країни спостерігалося більше деструктивних моментів, ніж конструктивних а його характер можна визначити швидше як дефіцитний і витратний, аніж відновлювальний, що зближує його з основними тенденціями соціально-економічного поступу країни, повним внутрішніх протиріч та непослідовностей.

Здобувши державну незалежність у серпні 1991 р., Україна мала на той час одну з найбільших в Європі (майже 52 млн. осіб) чисельність населення. Перемога демократичних принципів у політиці призвела до побудови основ громадянського суспільства в країні (дотримання прав людини, закріплення верховенства права, проведення ринкових реформ). У той же час, надто швидка трансформація політичної, економічної та соціальної сфер життя спричинили глибоку соціально-економічну кризу, яка вразила всі верстви населення.

Неготовність та непристосованість основної маси населення до нових умов, з одного боку, і різке падіння рівня життя, з другого, спричинили погіршення основних показників відтворення населення, стану його здоров'я і в результаті призвели до зниження рівня демографічного, трудового та соціального потенціалу країни. Сьогодні можна констатувати, що крім економічної, Україна переживає ще й глибоку соціально-демографічну кризу, яка погрожує країні непередбачуваними наслідками у майбутньому.

Трансформація українського суспільства, що розпочалася з 90-х років, характеризується передусім формуванням найрізноманітніших форм власності: приватної, акціонерної, кооперативної, концесійної, змішаної тощо. І за кожною формою власності стоїть людина та певна соціальна спільність, які по-своєму сприймають соціальну реальність, по-своєму будують та здійснюють взаємодії, самоорганізуються, самоуправляються, залишаючись у системі державного регулювання та управління.

У зв'язку з цим сучасна соціальна структура українського суспільства є дуже складною, її формування триває, але і сьогодні можна виокремити та визначити основні її елементи (див. схему 1).

Схема 1

На схемі відображено ті соціальні групи, що вже, в основному, сформувалися, але поглиблення диференціації українського суспільства виявляється дедалі більше, можна простежити й певні тенденції. По-перше, значно скорочується частка робітників промислових підприємств у соціальній структурі. Прогноз на початок XXI ст. показує, що 50% робітників залишать сферу матеріального виробництва та поповнять ряди працівників сфери послуг, науки та освіти. По-друге, посилюється диференціація робітничого класу, значною стає частка представників нових соціальних спеціальностей, зростає роль їх у суспільному виробництві, поглиблюється розшарування робітників за ознаками професійності. По-третє, зростає чисельність робітничого класу, що за змістом праці, за рівнем загальної професійності не поступається інженерно-технічній інтелігенції. По-четверте, має місце подальше підвищення освітнього рівня та професійної кваліфікації робітників. По-п'яте, формуються нові класи - велика, середня та дрібна буржуазія, але ця тенденція ще не виявляється у повному обсязі.

Помітні зміни відбуваються в соціальній структурі селянства. По-перше, значно зменшується чисельність зайнятих безпосередньо продуктивною працею в полі й на фермах. По-друге, зростає чисельність зайнятих переробкою сільськогосподарської продукції та сировини. По-третє, збільшується чисельність зайнятих у сфері обслуговування на селі та на сезонних роботах. По-четверте, спостерігається поступове зростання авторитету й ролі кваліфікованої землеробської праці. По-п'яте, поширюється маргіналізація суспільства, багато селян залишають землю, однак чимало й тих, хто залишає місто та повертається до землі, в село.

У сільській місцевості 42% складають бідні. Середній рівень бідності сільських сімей з дітьми становить 44,7%, що вдвічі перевищує показник бідності серед молодих міських сімей і в 1,6 рази перевищує середній показник по Україні. Інтенсивність природного скорочення у сільській місцевості в 1,9 рази вища, ніж у міських поселеннях. Рівень смертності у сільській місцевості в 1,4 рази вище, ніж у міських поселеннях. Протягом останніх років кількість померлих перевищувала кількість народжених майже у 90% сіл, а в 11% - за цей час не народилось жодної дитини. Все це призводить до того, що наростають темпи обезлюднення сіл, що підсилюється великою неувагою до проблем села.60% населених пунктів не мають доріг із твердим покриттям, 82% - водогонів, 98% - каналізації.

Процеси маргіналізації відбиваються ще в одній тенденції - формуванні середнього класу. Середній клас - це насамперед високопродуктивні й широко інформовані, ініціативні та заповзятливі працівники. Саме інформаційно-інноваційний тип особи стає суб'єктом технічної модернізації та політичної демократизації. Тому представники середнього класу добре заробляють, володіють необхідним обсягом благ, задоволені працею, беруть активну участь в управлінні, сміливо дивляться у завтрашній день.

За останніми даними, в Україні середній клас ще не сформований, малочисельний, охоплює близько 20% населення. Однак дехто з учених твердить, що середні верстви населення уже "становлять хребет українського суспільства". Реально ж середній клас в Україні тільки формується, а тому й соціальна структура українського суспільства перебуває на етапі становлення, вона нестійка, недосконала, отже, й суспільство не можна вважати досить стабільним. У суспільстві сформувався значний прошарок маргиналів, який складається з людей різного освітнього та професійного рівня. За даними обстеження робочої сили, наприкінці минулого століття в Україні нараховувалося близько 20 млн осіб, яких відносять до маргинальних груп, що становить більше 40% населення у віці 15 років і старше. До маргиналів відносять: безробітних (більше 1 року); зайнятих та пенсіонерів, зарплати та пенсії яких нижче межі малозабезпеченості; працюючих, які перебувають у вимушених відпустках, жебраків та бродяг, зневірених осіб. До цієї групи все більше починають входити “неомаргинали" - особи високоосвічені, з розвиненою системою потреб, значними соціальними очікуваннями і суттєвою політичною активністю. Відбувається маргиналізація осіб з вищою освітою, які впливають на формування громадської думки.

Процес маргиналізації суспільства призводить до створення нової, соціально відокремленої, системи цінностей, якій притаманні ворожнеча до існуючих суспільних інституцій, антагоністичні форми соціальної нетерпимості, схильність до спрощених і здебільшого радикальних рішень, крайній індивідуалізм або відчуття “стадності". Маргинали та неомаргинали становлять суттєвий потенціал соціальної нестабільності та громадської непокори в країні.

Загальні тенденції у соціально-економічному та демографічному розвитку країни суттєво вплинули на формування ринку праці України, а також на основні його характеристики. Докорінна зміна соціально-економічних умов зруйнувала усталений порядок взаємовідносин на ринку праці, але не призвела до кардинальної перебудови ситуації, його адаптації до нових економічних умов, нової державної політики щодо структурної перебудови економіки. Політика зайнятості населення періоду централізованої планової економіки спиралася на постійний надлишок робочих місць порівняно з пропозицією робочої сили, на екстенсивний характер розвитку економіки. Такий підхід сприяв забезпеченню гарантованої зайнятості, зводив до мінімуму соціальну напруженість, пов'язану з безробіттям, забезпечував роботою випускників навчальних закладів.

Відносно короткий історичний період незалежності країни не дозволив повністю перебороти психологічну неготовність владних та керівних структур, особливо на регіональному рівні, до сприйняття змін на ринку праці, зумовлених перехідним періодом, активно використати вплив таких нових факторів трансформації ринку праці як: роздержавлення власності, темпи і ефективність приватизації, розвиток малих та середніх форм бізнесу, визначення державних пріоритетів щодо розвитку окремих галузей і територій, інвестиційна та фіскальна політика, а також демографічна структура населення і зміни попиту та пропозиції робочої сили в різних секторах економіки.

Відсутність механізму вирішення соціальних конфліктів, соціальна та підприємницька пасивність населення, масове поширення вимушеної неповної зайнятості для послаблення проблеми існування надлишкової робочої сили; хронічні невиплати заробітної плати, та виплата її у товарній формі, низький рівень оплати праці загалом; фактична невизначеність статусу людини за критерієм зайнятості й незайнятості, коли величезна кількість зайнятих є, по суті, безробітними, а безробітні є зайнятими, проте не реєструються як такі, значна стихійність формування ринку праці, найбільш яскравим прикладом чого є бурхливий розвиток незареєстрованої або тіньової зайнятості населення - це все проблеми, вирішення яких все ще попереду.

Чисельність громадян, працевлаштованих за направленням служби зайнятості у січні-вересні 2009 року, становила 552,9 тис. осіб; проходили професійне навчання - 127,2 тис. безробітних; в оплачуваних громадських роботах брали участь 209,3 тис. осіб.

Станом на 1 жовтня 2009 року на обліку в центрах зайнятості перебувало 558,7 тис. незайнятих громадян. Серед них: 315,7 тис. осіб складали жінки; 243,0 тис. осіб - чоловіки; 219,2 тис. осіб - молодь; 62,2 тис. осіб - вивільнені працівники; 108,2 тис. особи, які не здатні на рівних конкурувати на ринку праці; 12,3 тис. осіб - інваліди. Статус безробітного мали 542,7 тис. осіб. Із загальної чисельності безробітних 192,0 тис. осіб проживали у сільській місцевості (350,7 тисячі - у містах).

Станом на 1 жовтня 2009 року кількість вакансій становила 74,2 тисячі, в тому числі: для робітників - 33,4 тис., для службовців - 27,8 тис. та 12,9 тис. - для осіб, які не потребують спеціальної підготовки. Найпопулярнішими професіями, на які сьогодні є попит, є професії висококваліфікованих робітників - слюсарів, токарів, електрогазозварників, водіїв, кухарів, продавців та інших представників робочих професій. Мають попит фахівці з високим рівнем кваліфікації, топ-менеджери, а також економісти, лікарі, бухгалтери, юристи з відповідним досвідом роботи.

Література

1. Білоус В.С. Соціологія у визначеннях, поясненнях, схемах, таблицях: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 2002. - 140 с.

2. Соціальні трансформації: міжнародний і вітчизняний досвід / монографія В.М. Новіков та ін. - НАН України. Ін-т економіки НАНУ, 2003. - 253 с.

3. Мазурок П. Державні заходи щодо регулювання диференціації доходів населення і зниження бідності // Україна: аспекти праці. - 2004, - №6. - С.21-25.

4. Дані сайта www.dcz.gov. uа.