Соціальна політика та соціальні програми

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

1. Програмування як інструмент реалізації соціальної політики та класифікація соціальних програм

Соціальна політика держави у своїй основі має певний план дій, послідовність тих чи інших заходів. І, таким чином, має існувати інструмент їх реалізації. Таким інструментом може стати програмування економічного та соціального розвитку. Державне економічне програмування також розглядається як форма державного регулювання економіки. «Державне регулювання економіки - це втручання державних органів влади за допомогою різних методів і інструментів у розвиток основних економічних процесів з метою забезпечення позитивних соціально-економічних результатів».[36, с.15] Його завдання полягає у комплексному використанні всіх елементів соціальної та економічної політики держави для досягнення поставленої мети. Програмування передбачає не тільки формулювання цілей, але й визначення матеріальних, фінансових засобів їх реалізації. Об'єктами таких програм можуть бути галузі, регіони, соціальна сфера, наукові дослідження. Зрозуміло, що коли об'єктом програми є соціальна сфера, то мова йде про соціальні програми.

У сучасному світі вирізняють два основних види соціальних програм (або програм перерозподілу доходів): програми державної допомоги й програми соціального страхування. Тобто, під «соціальною програмою» розуміється перерозподіл доходів на користь тих, хто є надто бідним (державна допомога), або на користь інвалідів, безробітних, пенсіонерів за віком, хворих (соціальне страхування). В цьому разі вона називається соціальною програмою, оскільки має на меті досягнення соціального ефекту, спрямована на певний контингент населення і забезпечена необхідними ресурсами.

Отже, у даній роботі пропонується поняття «програма» вирізняти за такими критеріями: спрямованість на вирішення певної соціальної проблеми, певного контингенту охоплення, забезпеченість фінансовими та організаційними ресурсами.

Процес соціального програмування і саму «соціальну програму» пропонується розглядати з точки зору системного підходу, який являє собою загальнонаукову методологію якісного дослідження.

Таким чином, соціальна програма являє собою систему, тобто «сукупність об'єктів та процесів, що називаються компонентами, які є взаємопов'язаними та взаємодіючими між собою і утворюють єдине ціле, якому властиві якості, що не притаманні взятим окремо компонентам, які її складають». [38, с.149]

Отже, «соціальну програму» можна визначити як «систему взаємопов'язаних дій або заходів, спрямованих на досягнення певних результатів у соціальній сфері, забезпечену матеріальними та організаційними ресурсами».

Результатами соціальної програми, як правило, є покращання рівня або якості життя певних груп населення.

Кожна соціальна програма виконує свою функцію і має свою ціль.

Функція задається системі зовні і показує, яку роль ця система виконує по відношенню до більш загальної системи, до якої вона включена як складова частина поряд з іншими системами, що виступають для неї середовищем.

Ціль соціальної програми, виходячи з системного підходу це, є бажаний стан її виходів, а саме покращання рівня або якості життя населення або його окремих груп).

Соціальна програма, як будь-яка система, має певний склад. Компоненти програми - це окремі програмні дії або заходи. Компоненти програми існують не незалежно, а мають один з одним певні зв'язки. Зв'язки можуть бути зовнішніми або внутрішніми по відношенню до програми. Компоненти програми можуть бути зв'язані між собою безпосередньо або опосередковано - через інші компоненти. Структуру програми можна визначити як сукупність компонентів та її внутрішніх зв'язків.

Загальну структурно-організаційну схему будь-якої соціальної програми можна подати в вигляді, представленому на рис.1.1.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Рис.1.1 Структурно-організаційна схема соціальної програми

Узагальнюючи чисельні підходи до визначення «програми» та «соціальної програми», для категорії «державна соціальна програма», пропонується таке визначення:

«Державна соціальна програма являє собою систему взаємопов'язаних дій або заходів, що спрямовані на покращання рівня або якості життя певних контингентів населення, ініціюється державою і базується на перерозподілі коштів у системі державних фінансів».

Класифікація соціальних програм.

Соціальні програми можна класифікувати за певним комплексом класифікаційних ознак. Класифікувати можна за різними критеріями: спрямованістю, територіальним масштабом,терміном дії, рівнем комплексності.

За спрямованістю програми розділяються на такі види:

- спрямовані на попередження негативних соціальних наслідків будь-яких процесів або явищ (програми соціального страхування);

- спрямовані на подолання негативних соціальних явищ або процесів - програми адресної допомоги, програми житлових субсидій, соціальної допомоги інвалідам;

- спрямовані на розвиток будь-якої соціальної сфери, або соціальної групи (програми розвитку молоді, програма покращання здоров'я нації).

За терміном дії: короткострокові (на 1-2 роки), середньострокові (3-5 років), довгострокові (8-10 років та більше), постійно діючі: програма соціального страхування, програма адресної допомоги малозабезпеченим верствам, програма допомоги сім'ям з дітьми.

За масштабністю можна виділити глобальні, регіональні, національні, територіальні програми.

За рівнем комплексності: спрямовані на вирішення конкретних проблем конкретних категорій населення за допомогою обмежених дій, наприклад програма пільгового зубопротезування для пенсіонерів. Такі програми не обов'язково мають вигляд окремого затвердженого документа, вони навіть можуть бути складовими частинами інших комплексних програм.

Окремий вид програм складають Державні цільові програми, що являють собою «затверджений нормативно-правовий акт України, цілісний документ, який визначає стратегію розв'язання соціально-економічних, екологічних, науково-технічних, оборонних, національно-культурних та інших проблем загальносуспільного значення і включає комплекс взаємопов'язаних заходів і завдань (цільових проектів), які спрямовані на досягнення конкретних кінцевих цілей, узгоджені за терміном їх виконання і складом виконавців та реалізується повністю або частково за рахунок коштів державного бюджету». [51]

2. Методичні підходи оцінювання ефективності соціальних програм

Метою оцінювання соціальних програм є визначення рівня ефективності цих програм.

Ефективність можливо розглянути за допомогою одного з трьох методів аналізу явищ, як:

- цільовий підхід;

- теорія систем;

- багато параметричний підхід. [63, с. 120]

Цільовий підхід - це погляд на ефективність, що підкреслює визначальну, головну роль досягнення цілі як критерію для оцінки ефективності. Цільовий підхід до визначення оцінки ефективності є найвідомішим і найбільш поширеним методом оцінки. Відповідно до цільового підходу «соціальні програми» існують для досягнення визначених цілей. Цільовий підхід відбиває цілеспрямування, раціональність і здійснюванісь - фундаментальні принципи існування сучасних західних суспільств.

Методи, засновані на цільовому підході, полягають у тому, що заздалегідь формулюються цілі, які мають бути досягнуті завдяки соціальним програмам, а потім періодично оцінюється ступінь досягнення цих цілей.

Теорія систем - це підхід до аналізу «соціальних програм», що припускає виділення основних елементів - «вхід - процес - вихід» - в системі, що аналізується, і необхідність її адаптації до умов системи більш високого рівня, частиною якого вона є (рис.1.2). У контексті теорії систем соціальна програма - це сукупність декількох елементів, що взаємодіють між собою взаємозалежним чином. Теорія систем підкреслює зв'язок соціальної програми з більш значною системою - соціальною політикою.

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Рис. 1.2 Базові елементи соціальної програми як динамічної системи

На «вході» знаходяться ресурси, що вкладаються в соціальну програму (ресурсами є не тільки матеріальні і технічні засоби, але і персонал, зайнятий у соціальних програмах, технології, що застосовуються, тощо). «Процес» являє собою реалізацію поставлених цілей і завдань. «Вихід» системи - це ті результати, яких ми досягаємо після реалізації соціальних програм.

Концепція соціальної програми як системи, що співвідноситься з більш значною системою (зокрема з соціальною політикою), передбачає важливість зворотного зв'язку. Соціальна програма є залежною від середовища не тільки щодо ресурсів, які використовуються нею, але й стосовно прийнятності досягнутих результатів.

Отже, суттєвим моментом є те, що соціальна програма повинна розроблятися з урахуванням соціальних умов що змінюються. Підставою для такої адаптації можуть бути дані, що дозволяють сприймати ці зміни:

- дані різноманітних соціологічних досліджень (особливо дані моніторингу соціальних змін);

- аналіз статистики;

- матеріали засобів масової інформації тощо.

Зворотній зв'язок являє собою інформацію, що відбиває наслідки дії або серії кроків, зроблених у рамках соціальних програм. Ця інформація надходить від об'єкта соціальної політики, відповідно оцінка соціальної політики з погляду цього підходу - це вивчення її впливу на соціально-демографічні групи, особливості їхнього самовідчуття. Теорія систем підкреслює важливість реакції на інформацію, отриману завдяки зворотному зв'язку.

Застосування концепції теорії систем до розгляду ефективності соціальних програм показує важливість зовнішнього середовища. Теорія систем також підкреслює важливість досягнення балансу між різноманітними елементами системи, до складу якої входить соціальна програма.

Багатопараметричний підхід до ефективності зосереджує увагу на відносній важливості інтересів різноманітних соціальних груп, які повинні реалізуватися в рамках соціальної програми. Відповідно ефективною є та соціальна програма, що задовольняє інтереси всіх наявних груп. Але ці інтереси можуть бути більш-менш суперечливими, відповідно оцінка програми з погляду різних соціальних груп буде різною. Цей підхід підтверджує, що немає засобу визначення відносної важливості вимог клієнтури і що існує стільки ж оцінок ефективності, скільки є людей, що виносять судження. Цей реалістичний підхід ґрунтується на тому, що всі вимоги до соціальної програми є дійсними, відсутня база для упорядкування їх важливості і, таким чином, немає підстав для винесення загального висновку щодо ефективності соціальної програми.

Оцінювання результатів соціальної програми - це оцінювання явних та латентних, передбачуваних та непередбачуваних, короткострокових та довгострокових результатів реалізації соціальної програми та її окремих частин.

Вчені окреслюють три ситуації, коли необхідними є дані про процеси програми. [63, с.119 ]

Перша - це коли ключові питання пов'язані саме з процесом реалізації програми і коли замовники оцінювання хочуть дізнатися, що відбувається на певному етапі. Тобто, перш ніж робити висновки про те, наскільки успішно є/була програма, оцінювачі повинні знати, яким чином вона здійснюється (здійснювалася).

Друга - коли існує потреба населення в інформації щодо соціальної програми. Наприклад, які види послуг надаються учасникам в межах тієї чи іншої програми, наскільки вони відповідають планам засновників програми, наскільки ефективна програма тощо. У всіх цих випадках існує потреба у систематичному дослідженні й оцінюванні того, що відбувається в межах програми.

Третя ситуація - е коли оцінювач прагне пов'язати результати програми з конкретними елементами процесів, що відбуваються в її межах. Тобто виявити, які особливі риси програми пов'язані з її більшим чи меншім успіхом. [63]

3. Особливості застосування соціальних програм в сучасних умовах розвитку українського суспільства

Глибока економічна криза в Україні 90-х років ХХ століття значною мірою була спровокована помилковою економічною політикою держави початку перехідного періоду. Держава фактично усунулася від регулювання економічних процесів, проголошуючи перехід до лібералізації ринкових відносин та політики невтручання у функціонування вільного ринку. Така політика певною мірою суперечила світовому досвіду і особливо національним традиціям, згідно з якими держава завжди відігравала активну роль у регулюванні економіки. Стало зрозумілим, що неможливо перейти до ринку виключно шляхом ринкового саморегулювання без активної участі держави.

Таким чином, політика невтручання у формування ринкових відносин призвела до економічної катастрофи в Україні. За 1992-2000 рр. країна пережила колосальний спад і втрати. Період дії гіперінфляції є найбільш тривалим за все XX століття. [44, с.261]

В країні відбувалася криміналізація економіки, колосальне зростання тіньового сектора, значне майнове розшарування населення і зростання масштабів та глибини бідності.

Такій ситуації сприяла позиція багатьох політичних та державних діячів в Україні, які вважали, що у світі існує саморегульований ефективний ринковий механізм, і достатньо лише скопіювати його для своєї національної економіки. Але ж у світі не існує ринку без участі держави, і ті успіхи, яких досягли капіталістичні країни після великої депресії початку 30-х років, були засновані саме на посиленні ролі держави в регулюванні економіки.

У той же час, у перші роки незалежності України, за відсутністю належного досвіду самостійної законотворчої роботи, Верховна Рада України прийняла цілу низку законів, які були не узгоджені між собою, не враховували реалії економіки. Законодавчі та нормативно-правові акти, прийняті протягом 1991-1993 рр., з соціальної точки зору в багатьох випадках виглядали навіть більш «щедрими» порівняно з законами радянських часів. Проте забезпечення їхнього виконання за умови поглиблення економічної кризи ставало дедалі більш проблематичним. Це стосується, зокрема, прийнятих Законів України «Про пенсійне забезпечення», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», «Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», законодавчого встановлення пільг за професійною ознакою працівникам окремих сфер (судцям, прокурорам, військовослужбовцям, народним депутатам тощо). Внаслідок цього перехідний період докорінно змінив, або й зовсім скасував принципи соціального захисту соціалістичної доби.

Характерними рисами системи соціального забезпечення перехідного періоду стали:

* зрівнялівка у пенсійному забезпеченні, низький рівень пенсій;

* стрімке підвищення вартості та погіршення якості послуг закладів освіти, охорони здоров'я, культури;

* відсутність соціального захисту громадян, які працюють у приватному секторі неповний робочий день (тиждень);

* незабезпечення регресних виплат у зв'язку з трудовим каліцтвом та професійним захворюванням;

* неефективність управління коштами Фонду соціального страхування, Пенсійного фонду, Державного фонду сприяння зайнятості населення тощо.

Лише з 1996 році в Україні було проголошено корекцію курсу реформ на створення державно регульованої, соціально спрямованої ринкової економіки.

Таким чином, держава має відігравати провідну роль у побутові соціально орієнтованого суспільства. Саме виконання соціальної функції має стати пріоритетом номер один у діяльності держави.

У демократичних країнах Заходу уряди несуть відповідальність за задоволення життєво важливих потреб індивіда. У США така політика бере початок з часів Ф. Рузвельта. У 1964 р. президент Л. Джонсон оголосив програму "війни з бідністю". Він вважав, що обовґязком держави є не лише піклування про бідних, а знищення докорінних причин бідності. Нині в США розробляються державні програми добробуту. Одні з них гарантують виплати готівкою (Програма допомоги сімґям з дітьми на утриманні (AFDC), Програма гарантування додаткового доходу (SSI) тощо). Програми другого виду гарантують цільову допомогу ("Medicaid" забезпечує безкоштовну медичну допомогу громадянам з низьким рівнем доходу; програми будівництва житла та забезпечення електроенергією надають субсидії для задоволення потреб у житлі та електроенергії, тобто допомога надається в натуральній формі).

Використання цільових програм в Україні пов'язано із схваленням у 2002 році Концепції застосування програмно-цільового методу в бюджетному процесі. Одним з перших кроків стали у 1993 року бюджетні запити, близькі до державних цільових програм. Згідно із законом України "Про державні цільові програми" державна цільова програма визначається як комплекс взаємопов'язаних завдань і заходів, які спрямовані на розв'язання найважливіших проблем розвитку держави, окремих галузей економіки або адміністративно-територіальних одиниць, здійснюються з використанням коштів Державного бюджету України та узгоджені за строками виконання, складом виконавців, ресурсним забезпеченням.

Державні цільові програми поділяються на загальнодержавні програми, які спрямовуються на розв'язання проблем розвитку держави або значної кількості, її регіонів, мають довго строковий період виконання та виконуються центральними і місцевими органами виконавчої влади, та інші програми метою яких, є розв'язання окремих проблем розвитку економіки і суспільства, проблем розвитку окремих галузей економіки та адміністративно-територіальних одиниць, що потребують державної підтримки.

При цьому ініціаторами розроблення державної цільової програми можуть бути Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади, Національний банк, Національна академія наук, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ряди, Рада міністрів Автономно Республіки Крим, обласні, київська та Севастопольська міські держадміністрації.

соціальна політика програма суспільство

Література

1. Закон України "Про державні цільові програми" від 18.03.2004 № 1621-ІV.

2. Постанова Кабінету Міністрів України "Про порядок розроблення та виконання державних цільових програм" від 31.01.2007 № 106.

3. Єщенко П.С., Палкін Ю.І. Сучасна економіка. // - К.: Вища школа, 2005 р. - 325с.

4. Жаліло Я.А. Економічна стратегія держави у нестабільних економічних системах. - К.: НІСД, 2004.

5. Mочеpний С. До концепції соціально-економічного розвитку України // Економіка України. - 2005. - № 5. - С.44-55.

6. Національна економіка: підручник/ ред. П.В. Круш. - К.: Каравела, 2008. - 416 с.

7. Економічна теорія: Посібник для студентів вищих закладів освіти. - К.: Видавничий центр "Академія", 1999.

8. Економічна теорія: макро- і мікроекономіка / За ред З. Ватаманюка, С. Панчишина, Навч. пос. - К., “Альтернативи" - 2001.

9. Мельник А.Ф. Державне регулювання економіки. - К.: ІСДО, 2001.

10. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник / Швайка Л.А. - К.: Знання, 2006. - 435 c.

11. Дані державного комітету статистики України // Інтернет-ресурс: http://www.ukrstat.gov.ua.

Размещено на Allbest.ru