Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність дослідження. Ні для кого не секрет, що останніми роками в Україні в умовах нестабільності соціально-економічного і політичного життя, що продовжується, спостерігається стійка тенденція зростання числа дітей-сиріт і дітей, що залишилися без піклування батьків. Причому лише невелике число цих дітей залишилися без піклування в результаті смерті їх батьків.

Інші відносяться до явища так званого «соціального сирітства», тобто є сиротами при живих батьках, і число їх росте катастрофічно. Це викликано тривалим погіршенням життя української сім'ї, її моральних засад і, як наслідок, зміною відношення до дітей.

Щорічно десятки тисяч сиріт виходять з сирітських установ в самостійне життя, і більшість з них погано адаптуються до такого життя.

В результаті - безробіття, убогість, злочинність, стають алкоголіками або наркоманами, кінчають життя самогубством. І тільки 10% вдається адаптуватися в суспільстві. Суспільство в їх особі втрачає повноцінну зміну поколінь і «зазнає» проблеми з їх поведінкою.

Отже, в наших установах не створені умови для повноцінного формування особи, немає основи для оптимального включення вихованця в звичайне життя країни.

У вихованців дитячих будинків маса проблем. Одна з основних - успішно влитися в суспільство і самостійно будувати своє життя гідну Людини. Основна місія дитячого будинку - допомогти в соціальній адаптації вихованців.

Ступінь наукової розробленості. Великий вплив на особистісний розвиток дітей надає їх соціальна адаптація. Вивченням адаптації людини займаються вчені в психології, соціології та педагогіки.

Відомо, що особливу тривогу викликають проблеми соціальної адаптації й постінтернатного становлення випускників інтернатних установ. Після закінчення інтернату, кожен з випускників іде в самостійне життя, де зазнає глибокої кризи, яка породжена труднощами соціалізації, дитина не здатна стати повноцінним членом суспільства. Представники даної соціальної групи зазнають труднощів у професійному самовизначенні, у шлюбі, у встановленні професійних і дружніх відносин, значна частина поповнює ряди правопорушників.

Низкою науковців (Н.Н. Авдєєва, Г.М. Бевз, Л.С. Волинець, Л.Н. Галігузова, Я.О. Гошовський, Т.В. Гуськова, І. В. Дубровіна, М. І. Лісіна, С.Ю. Мєщєрякова, В.С. Мухіна, І. В. Пєша, А.М. Прихожан, А.Г. Рузська, Є. О. Смірнова, Є. А. Стрєбєлєва, Н.М. Толстих та ін.) доведено, що умови життя і виховання в закладі закритого типу та відсутність дитячо-батьківських стосунків деструктивно впливають на особистісний розвиток дітей-сиріт: у них спостерігається знижений загальний психічний тонус, порушення процесів саморегуляції, домінування пасивності у різних видах діяльності, недостатня здатність до співчуття, імпульсивність в поведінці, знижена (в порівнянні з ровесниками з сім'ї) емоційна регуляція, емоційно-пізнавальна взаємодія.

Однак, дослідження вчених М.О. Дубровської, В.К. Зарецького, В.Н. Ослон доводять, що перебування дитини у школі-інтернаті має і свої плюси. На думку науковців, дитина перебуває в безпеці, її вихованням займаються фахівці, з'являється шанс до оптимізації умов її життя.

Доведено, що загалом зростання дитини в умовах закладів інтернатного типу, призводить до проблеми її в емоційному, інтелектуальному, мовленнєвому та фізичному розвитку. Вона має труднощі у спілкуванні та поведінці, характеризується звуженням світогляду та труднощами в особистісному зростанні та адаптації до нових умов життєдіяльності, соціалізації та інтеграції в суспільство в цілому.

Проблемна ситуація. При вихованні дитини в закладі інтернатного типу, характерним є позбавлення її індивідуальності, що породжується особливою комунальною організацією побуту. Рольова ситуація в якій перебуває працівник інтернату, перешкоджає встановленню особистісних, теплих стосунків з дитиною, позбавляє її індивідуальної уваги зі сторони дорослого, якої особливо потребують вихованці. Життя дитини в інтернаті основане на залежності вихованця від персоналу. Це проявляється в неможливості отримання достовірної й об'єктивної інформації, прийняття рішення про своє майбутнє, оскільки вважається, що дитина не здатна самостійно вирішувати питання, які стосуються її власного благополуччя. Всі ці фактори, впливаючи на дитину протягом багатьох років підряд не сприяють у них розвитку унікальності, неповторності, не розвивають почуття потрібності і значимості, вихованці закладів інтернатного типу відносяться до себе принижено, що в майбутньому не дає їм можливості повноцінно пристосуватися до вимог і реалій повсякденного життя.

Для вихованців сирітських установ школа-інтернат стає основною моделлю соціального світу, і від того, як буде побудований процес виховання, залежить набуття соціального досвіду, основ людських взаємостосунків, вмінь і навичок забезпечення особистого життя і діяльності.

Перебування в закладах інтернатного типу призводить до ускладнення соціальної адаптації дітей внаслідок специфіки середовища.

Метою даної роботи є дослідження рівня соціальної адаптації вихованців в умовах дитячого будинку та розробка рекомендацій по її оптимізації.

Для реалізації мети дослідження були поставлені такі завдання:

- узагальнити та вивчити основні підходи вивчення соціальної адаптації;

- розглянути адаптацію, як технологію соціальної роботи з вихованцями дитячих будинків;

- проаналізувати нормативно-правові аспекти соціальної роботи з вихованцями дитячих будинків;

- дослідити рівень пристосування вихованців дитячих будинків до соціального середовища;

- розробити рекомендації щодо підвищення ефективності соціальної адаптації вихованців дитячого будинку.

Об'єкт дослідження: соціальна адаптація дітей.

Предмет дослідження: особливості соціальної адаптації вихованців дитячих будинків до соціального середовища.

Наукова новизна дослідження: науково обґрунтовано проблему адаптації вихованців дитячого будинку; розкрито особливості адаптаційного процесу дітей до умов дитячого будинку; досліджено та обґрунтовано рівень пристосування вихованців дитячого будинку до соціального середовища.

Практична значимість:

- подальша розробка даної теми;

- робота дозволить скоординувати зусилля щодо підвищення рівня соціальної адаптації вихованців дитячого будинку;

- матеріали роботи можуть бути використані соціальними працівниками, соціальними педагогами в роботі з вихованцями дитячих будинків.

Гіпотеза: низький рівень соціальної адаптації вихованців в умовах дитячого будинку пов'язаний через не достатній професіоналізм вихователів.

Структура роботи. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків, переліку посилань.

1. Теоретико-методологічні засади дослідження соціальної адаптації вихованців дитячих будинків

1.1 Основні підходи до вивчення соціальної адаптації

Дослідження соціальної адаптації показують, що в науковій літературі сформувалися різні погляди на сутність цього поняття. Уся сукупність цих поглядів зводиться до двох підходів: широкого, узагальненого розуміння і вузького, специфічного.

Розпочинаючи розгляд власне соціальної адаптації, тобто у вузькому її розумінні, слід насамперед зазначити, що в радянській суспільній літературі існували різні погляди на це питання. Одні автори під соціальною адаптацією розуміли процес освоєння та засвоєння індивідом суспільних відносин, норм поведінки та системи цінностей, що існують у певному суспільстві й відбиті через матеріальні й духовні компоненти середовища [8, 94]. Інші автори вбачали в ній процес засвоєння особистістю соціального досвіду суспільства загалом і мікросередовища, до якого вона належить. Дослідники ще однієї групи вважали адаптацію процесом поступового переведення суспільних норм та ідеалів в особисті установки й цінності. Окремі автори вбачали в ній практичну діяльність, основним змістом якої є пристосування і звикання особистості (і спільнот) до мінливих умов, форм та способів суспільного життя і перетворення конкретного соціального середовища та самих себе згідно з особистими і суспільними потребами.

Найзагальнішою ознакою наведених (як і абсолютної більшості інших) визначень є, на наш погляд, визнання соціального характеру цього явища.

Водночас навряд чи виправдано було б абсолютизувати цю ознаку, забуваючи про біологічний та психологічний рівні адаптації людини, на яких базується соціальна адаптація.

Соціальну адаптацію необхідно розглядати як завершальний, підсумковий етап адаптації людини загалом, що ґрунтується на попередніх етапах біологічної та психічної адаптації. Мабуть, такий підхід дасть змогу з'ясувати місце і роль соціальних факторів в адаптаційній діяльності, а також взаємозв'язок і взаємозумовленість усіх рівнів адаптації людини [56, 163].

Адаптивна діяльність, що пов'язана з освоєнням соціальної дійсності, як і будь-яка людська діяльність, «змінила» свою біологічну сутність на соціальну ще з часів створення людиною першого знаряддя праці. Властиве для тваринного світу пасивне пристосування до навколишньої природи у людини поступово витіснилось активноперетворювальною діяльністю, пов'язаною з пристосуванням природи для нормальної життєдіяльності людини. Перші прояви соціальної дії - виробництво засобів для задоволення потреб у найнеобхіднішому для життя: їжі, житлі, одязі тощо, виникнення на цій основі нових потреб і «виробництво» інших людей - потрібно також вважати початком і водночас першим результатом соціальної адаптації людини. Причому в процесі освоєння людиною цих нових видів соціальної діяльності вже від самого початку виявляється матеріалістичний зв'язок між людьми, зумовлений потребами та способом виробництва. Такий зв'язок, що виникає в процесі соціальної діяльності, містить причину - «рушій» соціальної адаптивної діяльності і є результатом цієї діяльності. Цей зв'язок, такий же давній, як і люди, водночас безперервно і неминуче набирає нових форм завдяки процесові розвитку нових потреб і нових засобів виробництва, що взаємозумовлюються. Тим самим відтворюється потреба в адаптації людини до безперервно мінливої соціальної дійсності [55, 67].

До характеристик, що безпосередньо випливають із цих методологічних посилань, на наш погляд, належить насамперед соціальна адаптація, що є безперервним (тобто невичерпним, що ніколи не завершується повністю) процесом. Ця властивість соціальної адаптації зумовлена безперервністю трудової діяльності людини з розвитку засобів виробництва для задоволення наявних і нових потреб, що, у свою чергу, потребують для задоволення нових засобів виробництва. Зміни, що відбуваються в результаті цього, розвиток соціальної дійсності завжди потребують адаптації до них людини.

Проте це не означає, що адаптація весь час має відбуватися з однаковою інтенсивністю. Адже зміни соціальної дійсності, що зумов­люють її, так само мають мінливий характер: моменти стрибкоподібного наростання новизни змінюються періодами поступового, іноді малопомітного кількісного нагромадження нових елементів [41, 138].

Отже, соціальна адаптація, що триває протягом усього життя людини, має переривчастий характер. Періоди підвищеної інтенсивності адаптації співвідносні з пожвавленням соціальної діяльності суспільства, їхні змінні періоди невисокої інтенсивності відбивають уповільнення соціального прогресу; при цьому її мінімум відповідає застою в суспільному житті.

При цьому взаємодія суспільних змін і соціальної адаптації неоднозначна. У свою чергу, соціальна адаптація так само може вплинути на ці зміни. Так, адекватні уявлення про сутність і механізми соціальної адаптації й засноване на них наукове управління цим про­цесом уможливлюють прискорення здійснення інновацій в соціальній дійсності, тоді як за стихійного перебігу соціальної адаптації нові явища торують собі шлях із великими труднощами [7, 86].

Нарівні з безперервністю значущою ознакою соціальної адаптації є її нерозривний зв'язок із трудовою діяльністю. Вони тісно взає­модіють, взаємозумовлюються та взаємно визначають одна одну. Для того щоб підтвердити це, проаналізуємо характер такого взаємозв'язку.

Розуміючи процес адаптації як специфічну адаптивну діяльність людини, з'ясуємо рушійні сили цієї діяльності, тобто потреби, що зумовили її. З одного боку, це потреба в конкретному виді діяльності, а також у коригуванні цієї діяльності з метою досягнення оптимальної взаємодії, з другого - орієнтувальні потреби, що споконвічно властиві людині (про них уже йшлося раніше). Цей вид потреб актуалізується з появою елемента новизни ситуації. Як бачимо, і ті, й інші потреби актуалізувалися внаслідок реальних змін у сфері предметної соціальної діяльності, причому їхній вплив на індивіда має загальний, спільний характер. І тому їх взаємовплив, взаємодія визначають, по-перше, структуру адаптивної потреби, а по-друге, зміст адаптивної діяльності, що зумовлюється цією результативною потребою.

Під впливом адаптивної потреби (що структурно складається з коригувальної та орієнтувальної) здійснюється полі мотиваційне (тоб­то під спільним впливом потреб кожного виду) формування в свідомості людини загальної мети та програми адаптивної діяльності. У цьому разі мета полягає в оптимізації взаємодії індивіда та середови­ща в нових умовах. А програма передбачає орієнтацію й оцінювання цих умов (адаптивної ситуації), а також корекцію поведінки особистості та соціального середовища з метою досягнення оптимізації їхній взаємодії. У результаті узгоджуються інтереси особистості та соціального середовища, і на цьому новому рівні узгодження триває соціальна діяльність, пов'язана із задоволенням нових потреб [35, 66].

Отже, ми дійшли розуміння соціальної адаптації як зумовленої змінами соціальної реальності специфічної адаптивної діяльності людини, пов'язаної з оптимізацією у відповідь на ці зміни взаємодії індивіда з навколишнім соціальним середовищем. Структура адаптивної діяльності при цьому передбачає оцінювання характеру та значущості змін, а також виконувані на цій основі потрібні ко­рекції поведінки особистості та перетворення навколишнього середовища.

Соціальна адаптація (адаптивна діяльність) охоплює сукупність усіх видів діяльності, що відбуваються одночасно. З одного боку, це зумовлене орієнтувальними потребами пізнання змін у предметній діяльності, встановлення з цією метою необхідних емоційних контактів і відносин, а також оцінювання на підставі цього особистої та суспільної значущості змін, що відбулися. З другого боку, це здійснювана в діалектичній єдності з оцінювальною діяльністю (і на її основі) корекція поведінки особистості та її предметної діяльності, пов'язаної з перетворенням навколишнього світу.

При цьому, розглядаючи соціальну зумовленість адаптивної діяльності, не слід розуміти її лише як жорстко детерміновану зовнішніми причинами діяльність особистості, що не залишає для неї можливості впливати на перебіг зазначеного процесу та його результати. Насправді особистість має широкі можливості для такого впливу. У тому, як людина здійснює адаптивну діяльність, визначальну роль відіграють її природні сили. Являючи собою хоча й олюднені, проте й біологічно детерміновані властивості у вигляді особливостей зору, слуху, нюху, смаку, біологічних, аналітичних та інших властивостей індивіда, вони створюють передумови як для психологічної, так і для соціальної адаптації. Причому загальний стан організму людини може впливати на соціальну адаптацію в широкому діапазоні - від доброго самопочуття в процесі подолання труднощів адаптації до загальної втоми, млявості й навіть відмови від адаптації тоді, коли характер адаптивної діяльності виходить за межі природних можливостей людини [49, 34].

Проте не слід також перебільшувати, абсолютизувати вплив біологічного в людині на її соціальну адаптацію. Адже як прояв вищих психічних функцій людини вона не є ні функцією генів, ні фізіологією нейронів. Тому пояснення соціальної адаптації людини з огляду на її біологію означало б нав'язування духовних властивостей усієї матерії, змішування категорій матерії та свідомості.

Впливати на розвиток соціальної адаптації біологічне в людині може лише завдяки її психіці.

Певною мірою на соціальну адаптацію впливає також рівень психічної організації індивіда.

Насамперед на характері розвитку соціальної адаптації познача­ються індивідуальні психічні ознаки особистості, що виявляються в специфіці почуттів, емоцій, волі, уваги, мислення, уяви тощо. Вони збагачують процес соціальної адаптації, додаючи до нього різноманітне поєднання емоційних відтінків.

Залежно від властивого індивіду темпераменту соціальна адаптація набирає таких динамічних особливостей, як інтенсивність, швидкість, темп і ритм.

Інтегральний вплив на розвиток соціальної адаптації чинить характер особистості. Наприклад, поєднання в характері таких рис, як цікавість, допитливість, товариськість або замкнутість, відповідальність або несумлінність, працелюбність або ледарство та інші, може позначитися на ефективності процесу соціальної адаптації, знижуючи або підвищуючи його результативність [17, 44].

Крім того, слід підкреслити, що мета та програма соціальної адаптивної діяльності так само формуються на психологічному рівні адаптації.

Аби не переоцінити вплив психіки людини на її соціальну адаптацію, потрібно не забувати, що роль психічного в цьому процесі зводиться здебільшого до усвідомлення, мотивації та надання процесу особистіcної специфіки, тоді як причини, що породжують соціальну адаптацію і визначають її сутність, лежать у сфері соціальної дійсності.

Щодо широкого підходу, то в його основі лежить розуміння детермінованості всіх рівнів адаптації людини - біологічного, психологічного та власне соціального. У такому контексті соціальна адаптація розглядається як вид взаємодії особистості (або соціальної групи) із соціальним середовищем, під час якої узгоджуються вимоги й очікування її учасників та яка містить решту рівнів взаємодії: біологічний, психологічний та ін. [45, 12].

Так, визначення хоча й передбачає як основний аспект відбиття діалектичної єдності та суперечності біологічного, психічного й соціального в адаптивній діяльності людини, водночас воно недостатньо чітко, на наш погляд, визначає характер і масштаби соціальної адаптації як виду взаємодії людини та середовища. Це створює основу для невиправдано «звуженого» і так само надто широкого трактування цього поняття.

Дослідник І. Калайков, розглядаючи соціальну адаптацію як «форму соціального руху», до його компонентів зараховує виробничі сили, свідомість, пізнання, формування потреб, відтворення життя та продовження роду [45, 57]. Із цим важко погодитись, оскільки обсяг адаптивної діяльності не дорівнює обсягу соціальної діяльності людини. Так само й усе формування людини не обмежується тільки соціальною адаптацією - лише одним із елементів формування. На наш погляд, соціальна адаптація і в широкому розумінні має певний обсяг і конкретну специфіку змісту притаманної їй адаптивної діяльності.

Справді, біологічна організація людини є тією основою, на якій будується як психічна, так і соціальна діяльність людини, в тому числі й адаптивна. Водночас сама біологічна адаптація або виникає під впливом спадкового механізму людини, що підкріплюється психологічної адаптацією, або мотивується психікою людини в процесі відповідної адаптації. І в тому, і в іншому разі причини, що детермінують як біологічну, так і психологічну адаптацію, мають соціально зумовлений характер - зміни соціальної дійсності. Крім того, й сама людина є продуктом соціальних відносин. Інакше кажучи, і біологічна, і психологічна адаптація - явища соціально зумовлені, і в цьому розумінні їх можна називати відповідно «соціально-біологіч­ною» та «соціально-психологічною». Причому детерміновані соціальними причинами явища обох видів адаптації мають соціальний характер. Із таких позицій соціальна адаптація (у широкому розумінні), що містить зумовлені біологічну і психологічну адаптації, а також власне соціальну, є не що інше, як адаптація людини загалом [23, 78].

Проте взаємодія біологічного, психологічного та соціального рівнів в адаптації людини не є однобічно спрямованою. Вона має неоднозначний, складний, діалектично суперечливий і водночас цілісний характер.

Зазвичай через соціальну зумовленість потреб (у тому числі й біологічних, що мотивують адаптивну діяльність людини), будь-яка адаптація людини не може не мати соціального характеру. Водночас у ній присутнє також специфічно людське, біологічне. Як біологічні, так і соціальні потреби відбиваються на психіці людини у вигляді суто людської мотивації її адаптивної поведінки. Отже, адаптація людини постає перед нами як цілісний біопсихосоціальний процес [12, 75].

На нашу думку, таке трактування адаптації найповніше відповідає розумінню людини не лише як сукупності всіх суспільних відносин, а й як безпосередньо природної істоти. Через трудову діяльність людина здійснює, регулює і контролює особливу форму обміну речовиною, енергією, інформацією, що відбувається в процесі адаптації людини до навколишнього світу. На основі соціальної адаптації суспільство робить людину людиною, а людина, у свою чергу, творить суспільство. Отже, соціальна адаптація є базою, на якій відбувається збагачення людини новим соціальним досвідом, а також баченням соціальної та правової дійсності загалом.

Отже, соціальна адаптація є не лише сполучною ланкою між соціальною сутністю людини та суспільною дійсністю, а й сприяє розвитку і збагаченню соціального середовища та соціальної природи людини. При цьому безпосередньо соціальна адаптація розвивається й удосконалюється під їхнім впливом. У цьому один із основних проявів діалектики взаємовідносин людини і соціального середовища через соціальну адаптацію.

Загалом адаптація як природна властивість людини має багато­функціональний характер. По-перше, вона є необхідною умовою і водночас засобом оптимізації взаємодії людини з природою і соціальним середовищем. По-друге, адаптація сприяє розвитку людини і вдосконаленню довкілля. По-третє, через адаптацію формується соціальна сутність людини. По-четверте, адаптація є необхідною в разі оволодіння людиною будь-яким із існуючих видів діяльності. У сукупності це дає підставу вбачати в адаптації одну з основоположних, сутнісних ознак людини, розглядати адаптацію як основну умову та механізм людської життєдіяльності [40, 32].

Поняття «адаптація» походить від латинського adaptatio - «пристосування». Найважливіша задача адаптаційного процесу - це проблема виживання людини шляхом пристосування потенцій організму індивіда до процесів природного й соціального середовища.

Можна виділити чотири види адаптації людини: біологічна, фізіологічна, психологічна, соціальна. Ці види тісно взаємопов'язані, але іноді можуть мати відносну незалежність або набувати тимчасового пріоритету.

Специфікою адаптації людини є те, що цей процес пов'язаний із соціалізацією людини, по суті соціальна адаптація є найважливішим механізмом соціалізації. Тут різниця полягає ще й у тому, що якщо «соціалізація» становить собою поступовий процес формування особистості в певних соціальних умовах, то в «соціальній адаптації» головним є той факт, що за відносно короткий проміжок часу особистість або група активно оволодіває новим соціальним середовищем, яке виникає або в результаті соціального чи територіального переміщення, або при зміні соціальних умов. Таким чином, соціальна адаптація становить собою не тільки стан людини, але й процес, протягом якого соціальний організм набуває рівноваги і стійкості до впливу соціального середовища [37, 103].

Процес соціальної адаптації необхідно розглядати на трьох рівнях:

- суспільство (макросфера) - адаптація особистості й соціальних верств до особливостей соціально-економічного, політичного, духовного й культурного розвитку суспільства;

- соціальна група (мікросфера) - адаптація людини або, навпаки, невідповідність інтересів людини інтересам соціальної групи;

- сам індивід (внутрішньо-особистісна адаптація) - прагнення досягти гармонії, збалансованості внутрішньої позиції і її самооцінки з позиції інших індивідуумів.

Повна соціальна адаптація людини включає фізіологічну, управлінську, економічну, педагогічну, психологічну і професійну адаптацію.

Управлінська (організаційна) адаптація. Соціальна адаптація - керований процес. Управління ним здійснюється і в плані впливу соціальних інститутів на особистість у ході її системної життєдіяльності, і в плані самоврядування, яке передбачає вимогливе, самокритичне ставлення людини до самої себе.

З іншого боку, без управління неможливо надати людині сприятливих умов, створити передумови для розвитку її соціальної ролі, впливати на неї, забезпечувати діяльність, що відповідає інтересам суспільства й особистості.

Економічна адаптація - процес засвоєння нових соціально-економічних норм і принципів економічних відносин суб'єктів. Для технології соціальної роботи тут важливий «соціальний блок», що включає адаптування до реальної соціальної дійсності розмірів допомоги з безробіття, рівня зарплати, пенсій і допомог; вони повинні відповідати не тільки фізіологічним, але й соціокультурним потребам людини. Не можна говорити про повноцінну соціальну адаптацію людини, якщо вона бідна, або поневіряється, або є безробітною [55, 97].

Педагогічна адаптація, яка відображає пристосування до системи освіти (навчання або освіти), що формує систему ціннісних орієнтирів особистості. Зазначений вид адаптації надзвичайно важливий у рамках пострадянського простору.

Психологічна адаптація розглядається як процес пристосування органів відчуттів до особливостей діючих на них стимулів з метою їх кращого сприйняття і попередження рецепторів від зайвого вантажу. Цей процес відбувається безперервно, оскільки постійно змінюються соціально-економічні умови життя, політичні й морально-етнічні орієнтації, екологічна обстановка тощо. Нормальна життєдіяльність людини неможлива без певного ступеня фізичної і нервово-психічної напруги. Людині притаманно певний оптимальний тонус напруги. У 1936 р. канадський фізіолог Г. Сельве ввів поняття «стрес» і «адаптаційний синдром». Стрес - це стан психологічної напруги у складних умовах як повсякденного життя, так і за особливих обставин. Стресом, у широкому розумінні, є загальнолюдські вищі специфічні почуття (любов, творчість, патріотизм тощо), які приносять задоволення й захищеність від раптових «ударів» життя, у той же час стрес може й знизити стійкість організму й особистості в соціальній реальності. Тут ми маємо справу з адаптаційним синдромом як сукупності реакцій організму людини у відповідь на несприятливі впливи (стреси). Кожна людина повинна вивчити себе й знайти той рівень напруги, при якому він відчуває себе найбільш «комфортно». В іншому випадку у людини можуть розвинутися дистресові стани. Так, наприклад, у людини, яка не має роботи більше року, розвивається дистрес неробства, у результаті якого вона, як правило, втрачає здатність знайти роботу. Тут головні зусилля соціальних працівників спрямовані на сприяння соціальної адаптації у нових соціально-економічних умовах: допомога клієнту в пошуку роботи, в утвердженні соціального статусу, у поновленні віри в соціальну справедливість, в духовні цінності та ін. У системі психологічної адаптації велику роль відіграють терапевтичні (психотерапевтичні) методи впливу: дискусійна терапія, інтеракційно-комунікативні моделі (психодрама, гештальт-терапія, трансактний аналіз), методи, засновані на невербальній активності (арттерапія, музикотерапія, пантоміма тощо), групова (індивідуальна), поведінкова терапія, сугестивні методи [55, 96].

Професійна адаптація - пристосування індивіда до нового виду професійної діяльності, нового соціального оточення, умов праці й особливостей конкретної спеціальності.

Оскільки соціальна адаптація становить собою не одномоментну зміну системи, а тривалий у часі процес, то тут можна говорити про чотири якісні стадії адаптації:

- перша (початкова) стадія, коли індивід, що адаптується, сприймає лише правила поведінки, але система цінностей соціуму ним внутрішньо не визнається;

- друга (терпимість) - коли соціальне середовище й індивід визнають рівноцінність еталонів поведінки стосовно один одного;

- третя (пристосування, «акомодація») - пов'язана із взаємними поступками: індивід визнає і приймає систему цінностей середовища, але й представники цього середовища визнають деякі його цінності;

- четверта (повна адаптація, «асиміляція») - коли індивід відмовляється від попередніх зразків і цінностей і повністю сприймає нові [44, 96].

Варто особливо виділити специфічні моменти технології соціальної адаптації:

- тільки людині притаманно створювати спеціальні «пристрої», певні соціальні інститути, норми, традиції, що полегшують процес її адаптації у цьому соціальному середовищі;

- тільки людина має здатність усвідомлено готувати до процесу адаптації зростаюче покоління, використовуючи для цього усі засоби соціалізації, освіти й виховання;

- процес «прийняття» або «неприйняття» індивідами існуючих соціальних відносин залежить як від соціальної приналежності, світогляду, так і від спрямованості соціального впливу;

- людина усвідомлено виступає як суб'єкт соціальної адаптації, змінюючи під впливом обставин свій погляд, установки, ціннісні орієнтації.

Таким чином, людина здатна за допомогою особливої технології цілеспрямовано контролювати й регулювати процес соціальної адаптації, тобто варіювати свою поведінку при зміні умов і обставин. З іншого боку, конкретні різноманітні соціальні проблеми на всіх рівнях потребують від соціальних служб надання необхідної допомоги для досягнення соціальної адаптації окремих осіб, груп, соціальних верств населення.

1.2 Адаптація, як технологія соціальної роботи з вихованцями дитячих будинків

адаптація соціальний інтернатний вихованець

Соціальна адаптація - пристосування індивіда до умов соціального середовища, формування адекватної системи відносин із соціальними об'єктами, рольова пластичність поведінки, інтеграція особистості у соціальні групи, діяльність щодо освоєння стабільних соціальних умов, прийняття норм і цінностей нового соціального середовища, форм соціальної взаємодії. Адаптація може здійснюватись у формі акомодації (повного підпорядкування вимогам середовища без їх критичного аналізу), конформізму (вимушеного підпорядкування вимогам середовища) та асиміляції (свідомого й добровільного прийняття норм та цінностей середовища на основі особистісної солідарності з ними). Адаптація пов'язана з прийняттям індивідом різних соціальних ролей, адекватним відображенням себе і своїх соціальних зв'язків. Вона відіграє вирішальну роль в соціалізації особистості. Порушенням адаптації вважають асоціальну поведінку, маргінальність, алкоголізм, наркоманію [56, 87].

Соціальна адаптація - це взаємозумовлений процес пристосування індивіда до соціального середовища і пристосування суспільства до потреб особистості через їх задоволення. Відповідність між рівнем соціальних потреб і рівнем їх задоволення визначає рівень соціальної адаптації.

Виділяють такі компоненти соціальної адаптації: соціально-побутова, економічна, комунікативна, регулятивна і самореалізація.

Соціально-побутова адаптація - пристосування індивіда до нових умов життя, побуту, що передбачає поліпшення його становища, психологічного самопочуття, узгодженість із намірами, інтересами, уподобаннями. Особливо це стосується осіб, які проходять реабілітацію у спеціалізованих закладах, відірвані від сім'ї і звичайного способу життя [56, 123].

Економічна адаптація здійснюється зазвичай в нових соціально-економічних умовах життя і стосується всіх цільових груп населення. У такому випадку держава законодавчо регулює її механізми на різних рівнях соціального захисту населення через надання пільг, субсидій, допомог тощо. У більш вузькому розумінні слова соціальна адаптація здійснюється в умовах безробіття шляхом працевлаштування, перекваліфікації чи підвищення кваліфікації, а також надання допомоги з безробіття, соціально-психологічної підтримки і допомоги. Економічна адаптація залежить від задоволення фізіологічних потреб людей (якісне харчування, одяг тощо).

Комунікативна адаптація зумовлює пристосування індивіда до нових взаємозв'язків і взаємостосунків, розвиток соціальних навичок і умінь, соціальної компетенції. Особливо це стосується позитивної адаптації осіб з адиктивною поведінкою, клієнтів, які зазнали посттравматичного стресу, пережили екзистенційні проблеми тощо. Комунікативна адаптація виявляється ефективною тільки в умовах включення індивіда в нормальне соціальне середовище зі збереженням власної індивідуальності та унікальності. Люди, які зазнали інвалідності, потребують прийняття свого стану і формування активної життєвої позиції, орієнтації на власні збережені можливості й потенціал. Соціальна адаптація необхідна при введенні людини в різні сфери суспільних взаємовідносин, розширенні чисельності контактів, формуванні диференційованої поведінки відповідно до її потреб і особливостей психічного стану.

Регулятивна адаптація пов'язана з життєвими циклами людини, переходом від одного віку до іншого, перебігом різних життєвих подій і змін, що потребують формування нових якостей характеру, рис особистості та вимог до суспільства, яке має забезпечувати гідне існування громадян. Особливо важливою соціальна адаптація виявляється для статево-рольових взаємовідносин і взаємостосунків на різних вікових стадіях життя людини. Регулятивна адаптація пов'язана із задоволенням потреб у безпеці й повазі.

Метою виховної роботи у дитячому будинку є соціальна адаптація.

Адаптація (від латинського adaptare - пристосовувати) - процес пристосування живого організму до оточуючих умовам [23, 65].

Соціальна адаптація (від латинського adapto - пристосовувати і socialis - громадський) - постійний процес активного пристосування індивіда до місцевих умов соціального середовища. Важливий аспект соціальної адаптації є прийняття індивідом соціальної ролі. Цим зумовлено віднесення соціальної адаптацію соціалізації особистості [23, 67].

Існує безліч визначень поняття «соціальна адаптація». З іншого боку, різні науки - філософія, соціальна психологія, соціальна педагогіка, соціологія також мають варіанти трактування цього поняття. Підсумовуючи загальне, що є у на них можна вивести таке визначення цього поняття: соціальна адаптація - це процес і результати активного пристосування до місцевих умов соціального середовища. Соціальна адаптація - одного з головних механізмів соціалізації особистості.

Соціальна адаптація дитини - процес активного пристосування дитини, що у важкою життєвої ситуації до прийнятих у суспільстві правилами і нормам поведінки, а як і процес подолання наслідків психологічної чи моральної травми.

Соціальна адаптація здійснюється шляхом засвоєння і цінностей цього товариства. Основні прояви соціальної адаптації - взаємодія людини навколишнім світом та її активна діяльність. Найважливішим засобом досягнення соціальної адаптації є загальну фармацевтичну освіту і, трудова і також фахова підготовка. Процес соціальної адаптації проходить кожна людина під час свого індивідуального розвитку та професійно трудового становлення.

Повна соціальна адаптація людини включає фізіологічну, управлінську, економічну, педагогічну, психологічну й професіональну адаптацію.

Управлінська адаптація без управління неможливо надати людині сприятливі умови (на роботі, у побуті), створити передумови у розвиток його соціальній ролі, проводити нього, забезпечувати діяльність, що відповідає інтересам нашого суспільства та особистості.

Економічна адаптація - це дуже складний процес засвоєння нових соціально-економічних і принципів економічних відносин індивідів, суб'єктів.

Педагогічна адаптація - це пристосування до системи освіти, навчання і виховання, які формують систему ціннісних орієнтирів індивіда.

Психологічна адаптація - це процес пристосування органів почуттів до особливостей діючих ними стимулів з метою їхнього кращого сприйняття й запобігання рецепторів від зайвої навантаження. Процес психологічної адаптації людини відбувається безупинно.

Професійна адаптація - це пристосування індивіда новим видом професійної діяльності, новому соціальному оточенню, умов праці і особливостями конкретної спеціальності. Успіх професійної адаптації залежить від схильності людини до конкретної професійної діяльності, збіги громадського та особистого мотивації праці та інших причин [26, 41].

Спеціалісти ВООЗ зазначають основні типи адаптації людини:

1) через пристосування до існуючим обставинам шляхом вростання у середу чи зміни себе (активність людини у цьому випадку іде на краще й дедалі більше повне пристосування до середовища у своїх власних резервів і особистісних ресурсів);

2) самоусунення, те що з середовища, якщо неможливо прийняти цінності оточення як свої погляди і зірвалася змінити й підкорити світ довкола себе. Крайня форма звільнення з середовища (повне самоусунення) - самогубство.

Соціальна адаптація може й як процес відтак. З педагогічної погляду для нас важлива, аби цей процес був цілеспрямованим і керованим. Основною метою (результатом) цілеспрямованої роботи з соціальної адаптації сучасних умов вважати формування соціально активної особистості, здатної до творчої діяльності, націленої на самореалізацію, установивши стійку гармонійну систему ставлення людини-спеціаліста до іншим, суспільству, праці, себе.

Соціальна адаптація вихованців, одна із основних компонентів соціального захисту та показником соціального захисту вихованців дитячих закладів [21, 45].

Соціальна адаптація вважає успішне освоєння вихованцями соціальних ролей у системі громадських відносин. Процес соціальної адаптації відбувається після формування та розвиток навичок ведення домашнього господарства, самообслуговування, трудових умінь і навиків.

Процес соціальної адаптації складається з кількох етапів:

Перший етап - підготовчий. Він протікає досі включення вихованця на соціальну групу пов'язаний з визначенням його статусу, проведенням соціальної діагностики, яка передбачає ознайомлення з його особистісними особливостями.

Другий етап - включення до соціальну групу, яка передбачає допомогу новому вихованцю в адаптацію реальним умовам установи.

Третій етап - засвоєння соціально корисних ролей через що у соціальної діяльності, новий соціального досвіду, знань, умінь і навиків.

Четвертий етап - стійка соціально - психологічна адаптованість, що характеризується здатністю дозволити будь-яку проблемну ситуацію, виникає у природних умовах соціального середовища [19, 41].

Антонімом соціальної адаптації є поняття соціальна дезадаптація.

Соціальна дезадаптація - це непристосованість індивіда соціальної життя жінок у суспільстві. Соціальна дезадаптація проявляється у асоціальних формах поведінки. У підлітків соціальна дезадаптація виражена в бродяжництві, аморальну поведінку, правопорушення і злочинах, алкоголізмі і наркоманії, а остаточному підсумку - в невміння знайти своє у житті, неможливо дістати нормальної освіти і професію, створити сім'ю.

Установи для вихованців дитячих будинків - освітні установи, у яких утримуватися (навчаються, виховуються) вихованці; установи соціального обслуговування населення (дитячі будинки-інтернати для дітей інвалідів із розумовою відсталості і фізичними вадами, соціально-реабілітаційні центри допомоги дітям, соціальні притулки); установи галузі (Будинку дитини) та інші установи, створювані у встановленому законом порядку [1, 5].

Соціальний сирота - дитина, батьки якого позбавлені правий чи з будь-яких причин, не може виконати свої батьківські функції.

Дитячий будинок - це - державний соціальна інституція, покликаний хоча у певною мірою замінити дитині сім'ю. Ми розглянемо, які соціальні функції виконує сім'я, й зможемо визначити, які функції має виконувати дитячий будинок як соціальна інституція - «замінник» сім'ї.

Соціолог О.Г. Харчев виділяє такі соціальні функції сім'ї [27, 49]:

- репродуктивна - біологічне відтворення населення громадському плані, задоволення потреб у дітей в особистісному плані;

- виховна - соціалізація покоління, підтримку культурного відтворення суспільства;

- господарсько-побутова - підтримку фізичного здоров'я членів товариства, те що дітей і старими членами сім'ї;

- економічна - підтримка неповнолітніх і непрацездатних членів сім'ї;

- первинний соціальний контроль - відповідальність і реструктуризувати зобов'язання щодо подружжів, дітей;

- духовне спілкування - розвиток особистості членів сім'ї, духовне взаємозбагачення;

- соціально-статусна - уявлення певного соціального статусу членів родини; відтворення соціальної структури суспільства;

- дозвілева - організація раціонального дозвілля, взаємозбагачення інтересів;

- емоційна - отримання психологічного захисту, емоційної підтримки.

Якщо спроектувати цих функцій сім'ї на дитячий будинок, то, очевидно, що дитячий будинок має виконувати найважливішу функцію залучення дитини соціальної життя (тобто соціально - адаптивну функцію) [28, 59].

Дитячий будинок для вихованців - тимчасове місце перебування, по закінченні навчання хлопці випускаються у життя. Від, наскільки зуміє підготувати дитячий будинок випускників до цієї самостійного життя, і залежатиме успішність їхнього подальшого життєвого шляху.

Випускники установ для вихованців - особи, які були на повному державному забезпеченні енергетичної і які закінчили свого перебування даній установі у зв'язку з завершенням навчання [17, 34].

Конвенція «ООН» про права дитини декларує, що «дитина, тимчасово або не містить свого сімейного оточення чи що у його власних найкращих інтересах неспроможна залишатися у такому оточенні, має право особливу захист й економічну допомогу, що надає держава».

У відповідність до міжнародних актів й українським законодавством визначено ряд форм устрою дітей-сиріт, решти без піклування батьків. Отримали поширення такі форми: усиновлення; опіка і піклування; прийомна сім'я; патронажна сім'я; установи для вихованців.

Отже, ми розглянули поняття «адаптація» і «соціальна адаптація». З'ясували, що метою соціальної адаптації є виховання в дитини відчуття обов'язку, соціальної захищеності та підготовка до майбутньої дорослого життя. Основний місією дитячого будинку є підготування вихованців до самостійного життя в суспільстві, але у час рівень цієї підготовки не можна визнати достатнім. Від, наскільки зуміє підготувати дитячий будинок вихованців до цієї самостійного життя, і залежатиме успішність їхнього подальшого життєвого шляху. Тому педагогам слід формувати в дітей віком «спосіб життя, гідної Людини», має три підстави «Добро, Істину, Красу». «Гідне Людині життя - це життя, яка йому максимально реалізувати сутнісні властивості й усю повноту функцій, характерних тільки до людину, як представника найвищої щаблі біологічного світу».

1.3 Нормативно-правові аспекти соціальної роботи з вихованцями дитячих будинків в Україні

Законодавчу базу щодо вирішення в Україні проблем вихованців дитячих будинків складають положення Конституції України, Кодексу про шлюб і сім'ю України, Житлового, Цивільного, Кримінального, Адміністративного кодексів України, а також норми Законів України «Про освіту», «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» та «Про охорону дитинства». Останніми роками прийнято низку Указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України, а саме:

- Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» від 01.01.2006 р.;

- Закон України «Про забезпечення організаційно - правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» від 2005 р.;

- Указ Президента України «Про проведення в Україні у 2006 році Року захисту прав дитини»;

- Указ Президента України «Про першочергові заходи щодо захисту прав дітей» від 11.07.2005 р.;

- Постанова Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1994 року №267 «Про затвердження положення про дитячий будинок сімейного типу»;

- Постанова Кабінету Міністрів України від 28.01 2004 року Про затвердження Типового положення про центр соціально-психологічної реабілітації дітей.

За Наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 02 квітня 2008 року №675/15366 «Про затвердження типових положень про дитячий будинок-інтернат, молодіжне відділення дитячого будинку-інтернату системи праці та соціального захисту населення», інтернатними закладами називаються дитячий будинок-інтернат (далі - будинок-інтернат) соціально-медичною установою для постійного проживання дітей віком від 4 до 18 років (далі - вихованців) з утвореним у разі потреби молодіжним відділенням для молоді віком від 18 до 35 років (далі - осіб), що входить як структурний підрозділ до складу будинку-інтернату, з вадами фізичного та/або розумового розвитку та психічними розладами, які потребують стороннього догляду, побутового і медичного обслуговування, освітніх та реабілітаційних послуг [6, 23].

Будинок-інтернат утворюється, реорганізовується та ліквідовується за відповідним рішенням обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій за поданням Міністерства праці та соціальної політики Автономної Республіки Крим, головних управлінь праці та соціального захисту населення обласних, Головного управління соціального захисту населення Київської, Управління праці та соціального захисту населення Севастопольської міських держадміністрацій за погодженням з Міністерством праці та соціальної політики України.

Припинення діяльності будинку-інтернату може бути внаслідок його реорганізації або ліквідації.

У разі ліквідації будинку-інтернату його активи будуть передані іншій установі відповідного типу або прийняті до доходу обласного (у Автономній Республіці Крим - республіканського), Київського та Севастопольського міського бюджету.

У своїй діяльності будинок-інтернат керується Конституцією України (254к/96-ВР), законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства праці та соціальної політики України та іншими нормативно-правовими актами з питань, що регулюють діяльність інтернатних установ, а також цим Положенням [1, 6].

Будинки-інтернати поділяються на:

Будинки-інтернати I профілю - для вихованців з фізичними вадами і збереженим інтелектом дошкільного та шкільного віку, для яких самостійне пересування є значно утрудненим або неможливим, які частково себе обслуговують (змішані за статтю).

Будинки-інтернати, де можуть одночасно функціонувати:

- відділення II профілю - для вихованців з помірною та глибокою розумовою відсталістю та психічними розладами, які можуть навчатись, самостійно пересуватись і обслуговуватись (розділені за статтю);

- відділення III профілю - для вихованців з глибокою розумовою відсталістю та психічними розладами, які можуть самостійно пересуватись і не можуть самостійно обслуговуватись (розділені за статтю);

- відділення IV профілю - для вихованців з глибокою розумовою відсталістю та/або психічними розладами, які мають складні фізичні вади, не можуть самостійно пересуватись (або пересуваються з утрудненням) та самообслуговуватись (змішані за статтю).

Основними завданнями будинку-інтернату є забезпечення належних умов для проживання, навчання, виховання, медичної та соціальної реабілітації та надання медичної допомоги вихованцям з фізичними та/або розумовими вадами розвитку та психічними розладами.

Вихованці будинку-інтернату забезпечуються відповідно до встановлених норм:

Житлом з усіма комунально-побутовими зручностями, одягом, взуттям, постільною білизною, м'яким і твердим інвентарем та столовим посудом.

Раціональним харчуванням, у тому числі і дієтичним, з урахуванням вікових груп і стану здоров'я вихованців, що проживають у будинку-інтернаті, у межах натуральних норм харчування.

Цілодобовим медичним обслуговуванням, уключаючи надання невідкладної медичної допомоги до госпіталізації вихованця; проведення адаптаційно-підтримуючої терапії психотропними препаратами вихованцям, які лікувалися в психоневрологічному стаціонарі і за висновком психіатрів стаціонару можуть перебувати в будинку-інтернаті; консультативною допомогою, стаціонарним лікуванням на базі закріплених лікувально-профілактичних закладів охорони здоров'я; щорічним літнім оздоровленням тощо.

Наданням комплексу реабілітаційних послуг відповідно до індивідуальної програми реабілітації дитини-інваліда.

Засобами медичної корекції слуху та зору, зубопротезуванням, протезно-ортопедичними виробами, немоторизованими засобами пересування (інвалідними колясками), медикаментами та життєвонеобхідними ліками відповідно до медичного висновку, у т.ч. життєво необхідними наркотичними або психотропними препаратами.

Засобами навчання, виховання та корекції у будинку-інтернаті.

Спортивним інвентарем для проведення оздоровчо-спортивної корекції фізичних вад вихованців.

Реабілітаційною роботою, що сприяє адаптації вихованців у новому середовищі.

Умовами для проведення заходів культурно-масової роботи.

Вихованці, які перебувають на повному державному утриманні в дитячому будинку-інтернаті, можуть бути передані на усиновлення (удочеріння), під опіку, піклування, на виховання у прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу в порядку, установленому законодавством України. Влаштування вихованців до сімейних форм виховання здійснюється виключно в інтересах дитини [4, 9].

Адміністрація та весь персонал будинку-інтернату сприяють налагодженню родинних зв'язків та підтримуванню прагнення спілкування вихованців із сім'єю та родичами.

Педагогічні, медичні працівники будинку-інтернату, фахівці з реабілітації, соціальні працівники тощо здійснюють забезпечення навчального, корекційно-виховного та психологічно-реабілітаційного процесу вихованців. Для удосконалення навчального процесу, психологічної та педагогічної корекції, медичного обслуговування вихованців у будинку-інтернаті може створюватися на громадських засадах з числа його працівників психолого-медико-педагогічна комісія.

До будинку-інтернату приймаються на державне утримання діти віком від 4 до 18 років з вадами фізичного або розумового розвитку та психічними розладами, які за станом здоров'я потребують стороннього догляду, побутового обслуговування, медичної допомоги і яким згідно з медичним висновком не протипоказано перебування в цій установі незалежно від наявності родичів, зобов'язаних за законом їх утримувати.