Внесок окремих представниць жіночої статі в активізацію суспільного житті України у ХІХ – на початку ХХІ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПЛАН

ВСТУП

Розділ 1. Особливості громадської діяльності жінок в Україні у ХІХ - на початку ХХІ ст.

1.1 Початковий етап становлення жіночого руху в Україні

1.2 Жінки в соціокультурному просторі незалежної України

Розділ 2. Внесок окремих представниць жіночої статі в активізацію суспільного житті України у ХІХ - на початку ХХІ ст.

2.1 Олександра Єфименко: шлях до визнання жінки-науковця

2.2 Олена Теліга: творчість заради майбутнього

2.3 Олена Пінчук: нові методи у боротьбі зі СНІДом

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Суперечливі умови життя сучасного українського суспільства мають безпосередній вплив на його активність та міжособистісну взаємодію. У громадян змінюються пріоритети, відбувається пошук нових сфер діяльності. Особливо така ситуація простежується серед жінок, які інтенсивно долучаються до суспільно-політичного життя, що і зумовлює актуальність дослідження.

Мета: висвітлити процес становлення і розвитку жіночого руху в Україні впродовж ХІХ - початку ХХІ ст., показати громадсько-політичну позицію відомих українок і їх вплив на суспільну активність.

Для досягнення мети необхідно розв'язати такі завдання:

1) проаналізувати наявну літературу і джерела з теми дослідження;

2) висвітлити процес становлення жіночого суспільно-політичного самовираження в Україні у ХІХ- на поч. ХХІ ст.;

3) показати вплив українок у ХІХ - на початку ХХІ ст. на розвиток жіночої активності.

Об'єктом дослідження є еволюція жіночого самовираження в Україні у ХІХ - на поч. ХХІ ст.

Предметом виступає діяльність та внесок окремих яскравих представниць жіночого руху в подальший його розвиток, а саме О. Єфименко, О. Теліги та О. Пінчук.

Дослідження проводилося з використанням наступних методів:

1. метод теоретичного аналізу;

2. систематизація історико-публіцистичної літератури з проблеми дослідження;

3. теоретичне узагальнення напрацьованих результатів.

Історіографія та джерельна база. Висвітленню ролі жінок України у громадсько-політичному житті людства присвятили свої праці голова Південноукраїнського центру ґендерних досліджень Л. Кормич (роботи стосуються ролі жіноцтва в державотворчих процесах, проблем ґендерної рівноваги), голова Асоціації жіночих організацій Одеської області О. Цуницька (автор книги «Жіночий рух в Україні. Етапи становлення»), кандидат історичних наук, голова Всеукраїнської секції жінок-фронтовичок Є. Сафонова (наукові праці присвячені участі жінок України у Великій Вітчизняній війні) та інші.

Щодо наукових робіт, в яких подаються відомості про освіту жінок, то для характеристики передумов створення вищої жіночої школи важливе значення мають роботи М.І. Кулішера, І.Я. Гурлянда, О. Загоровського, О.Я. Єфименко, в яких розглядається питання щодо правових та історичних проблем нерівноправності жінки.

Багато ідей, положень та історичних фактів щодо освіти жінок містять дисертації: І. Малинко «Высшее женское образование на Украине (вторая половина XIX - начало XX века)» (1985 р.), І. Волкова «Жіноче питання в Україні (друга половина XIX століття)» (1995 р.), Л. Вовк «Генезис пріоритетних тенденцій освіти дорослих в Україні (II пол. XIX - 20-і роки XX століття)» (1996 р.), Т. Сухенко «Жіноча середня освіта в Україні (XIX - початок XX ст.)» (2001 р.), О. Аніщенко «Розвиток професійної освіти жінок в Україні (друга половина XIX - початок XX століття)» (2000 р.), Л. Єршова «Розвиток жіночої освіти на Волині (кінець XVIII - початок XX століття)» (2002 р.) та інші.

Значний інтерес становить також монографія Л. Смоляр «Минуле заради майбутнього. Жіночий рух Наддніпрянської України ІІ пол. ХІХ - поч. ХХ ст. Сторінки історії» (1998 р.), спрямована на поширення історичних знань та формування громадської думки щодо ролі і місця жінки в суспільстві, на осмислення уроків жіночого руху та допомогу сучасним жіночим організаціям у виборі стратегії і тактики діяльності.

Щодо сучасних досліджень, то з огляду на складність та наявність багатьох аспектів проблеми жіночої активності, було підготовлене монографічне дослідження «Жінка в історії України (вітчизняна історіографія ХХ - початку ХХІ ст.». В ній були проаналізовані роботи провідних дослідників і дослідниць жіночого питання. Перших виявилося набагато менше, але серед них - наші сучасники: Ігор Верба, Олександр Кривоший, Степан Лялька, Володимир Маслійчук, Володимир Ричка, Роман Чмелик, Дмитро Юсип та інші (вчені, які видали монографії).

Найбільший внесок у розвиток досліджень жіночої активності в Україні зроблено такими дослідницями, як Валентина Борисенко, Олена Боряк, Лариса Буряк, Валентина Галаган, Ірина Грабовська, Катерина Диса, Катерина Кобченко, Олена Луценко, Соломія Павличко, Оксана Маланчук-Рибак, Оксана Кісь, Людмила Смоляр, Олена Стяжкіна, Людмила Шумрикова-Карагодіна та ін. У діаспорі - Марта Богачевська-Хомяк, Ірена Книш, Ірина Павликовська та ін. Названі вчені видали значну кількість праць, насамперед, монографічних, та продовжують публікувати результати своїх досліджень у науковій періодиці. Завдяки їх копіткій праці все чіткіше вимальовується загальноісторична картина, місце та роль жінок у ній, визначаються інші напрями дослідження цієї проблематики.

Розділ 1. Особливості громадської діяльності жінок в Україні у ХІХ - на початку ХХІ ст.

1.1 Початковий етап становлення жіночого руху в Україні

Жіночий рух України не є абсолютно новим соціальним явищем. Він має історичний досвід, який сягає своїм корінням другої половини ХІХ - початку ХХ ст. Започаткування жіночого руху в середині ХІХ ст. значною мірою було пов'язано із загальноєвропейським жіночим рухом, який набув у той час значної активізації. Водночас його розвиток на національному ґрунті мав свої особливості й специфічні риси. Перші його прояви з'явилися в Наддніпрянській Україні в 50-х роках ХІХ ст. і були пов'язані із змаганнями жінок за одержання права на здобуття повноцінної вищої освіти 35, с. 386.

На той час вищі навчальні заклади для жінок організовували за ініціативою і на кошти приватних осіб та благодійних організацій. У цьому ж напрямі працювало одне з перших жіночих товариств України - Товариство допомоги вищій жіночій освіті, важливим здобутком діяльності якого стало заснування в Києві (1878 р.) Вищих Жіночих курсів. Тут же був створений і перший український жіночий гурток (1884 р.) Олени Доброграєвої.

Уже в 90-х роках XIX ст. жінки почали активно залучатися до політичних партій. Це було обумовлено суцільною політизацією суспільного життя в Україні.

Початок XX ст. позначився збільшенням чисельності жіночих організацій різного спрямування. Особливу значущість для розгортання жіночого руху мала Жіноча Громада, створена 1901 р. Її силами було ініційовано проведення І Всеросійського жіночого з'їзду, що відбувся у Санкт-Петербурзі 10-16 грудня 1908 р. Протягом 1902-1919 рр. діяло Харківське товариство взаємодопомоги жінок, 1905-1917 рр. - Київське, а 1904-1917 рр. - Одеське товариство оборони жінок. Основна увага в діяльності цих товариств також надавалася боротьбі за право здобуття жінками вищої освіти.

Проблема здобуття жінками вищої освіти не залишалася поза увагою прогресивної громадськості. Позитивну роль у запровадженні вищої жіночої освіти в Україні відіграли університети. Наприклад, на півдні країни палкими поборниками жіночої освіти стали професори Новоросійського університету О. Трачевський, М. Ланге, Є. Щенкін, Б. Веріго, В. Підвисоцький. Саме тому Одеса була серед перших міст Російської імперії, де жінки мали можливість здобути вищу освіту [3, с. 331-332].

З 1905 р. в різних містах України засновуються жіночі курси. У 1908 р. в Києві був заснований один з найбільших вищих жіночих закладів країни - Фребелівський жіночий педагогічний інститут, який готував виховательок дітей дошкільного віку. 1910 р. в Одесі в результаті активних дій професорів медичного факультету В. Підвисоцького, Б. Веріго і П. Борисова були відкриті вищі жіночі медичні курси. В 1913 р. у Харкові функціонували історико-філологічне, юридичне та медичне відділення вищих жіночих курсів, відкрите товариством взаємодопомоги трудящим жінкам. У Києві в 1914 р. із семи вищих закладів - три були жіночими: вищі жіночі курси, жіночий медичний інститут, вечірні вищі жіночі курси А.Жикуліної [35, с. 209].

Одержавши можливість здобувати вищу освіту, жінки не припинили своєї громадської діяльності. Так, у грудні 1912 - січні 1913 рр. відбувся Всеросійський з'їзд, організований Російською Лігою Рівноправ'я жінок, у роботі якого взяло участь більше тисячі учасників. На з'їзді було виголошено й обговорено 173 доповіді, за якими прийнято 73 резолюції. Працювало 9 секцій: початкової, середньої, вищої і позашкільної освіти, спільного навчання, художньої, сільськогосподарської і професійної освіти, а також секція загальних тем [3, с. 106].

Жовтневі події 1917 р. пожвавили політичну і громадську діяльність жінок. Підтвердженням цього є, наприклад, такий факт, що серед членів Української Центральної Ради нараховувалося 11 жінок, дві входили до складу Малої Ради. У вересні 1917 р. в Києві відбувся жіночий з'їзд, наслідком роботи якого стало створення Українського Жіночого Союзу, почав виходити часопис «Жіночий Вісник».

У роки Першої світової війни діяльність жіночих організацій значною мірою диктувалася національно-суспільними потребами і мала переважно доброчинний характер. У багатьох містах України діяли Товариства допомоги біженцям, члени яких надавали допомогу переселенцям і полоненим. Приміщення Київського Українського Клубу було перетворене на шпиталь, в якому українські жінки виконували подвійну роль: лікували поранених і проводили серед них національно-виховну роботу [5].

У цей же час українські жінки налагоджують зв'язки з міжнародними жіночими організаціями. Для координації такої діяльності у Кам'янці-Подільському (1919 р.) створюється Українська Жіноча Національна Рада, члени якої активно взаємодіяли зі своїми зарубіжними колегами, залучалися до участі в конгресах Міжнародної Жіночої Ради (Осло, 1920), міжнародного Жіночого Союзу (Женева, 1920), конгресу Міжнародної Ліги Миру і Свободи (Відень, 1912) [35, c. 387].

Протягом півстолітнього існування жіночого руху, який виник як протест проти бюрократично-поліцейського устрою держави, як реакція на низький правовий статус, він витворив свої особливі риси, нагромадив багатий досвід боротьби за інтереси жінок, став важливим чинником формування гендерної політики.

За часів Радянської України жіночий рух на її території був заборонений під гаслом повної рівності жінок і чоловіків. Єдиними жіночими осередками були так звані жіночі ради. Проте вони не мали самостійності і діяли переважно з метою впливу на сферу приватного життя під жорстким контролем і керівництвом партійних органів.

1.2 Жінки в соціокультурному просторі незалежної України

До видатних постатей історії вже незалежної України належать ті наші співвітчизниці, які розбудовують українську державність та українське суспільство всі попередні 20 років.

Не простим і не легким був їх шлях, але найвизначніші із тих, ким сьогодні пишається Україна, були відзначені найвищою державною нагородою у сфері культури - Національною премією України імені Тараса Шевченка, їх варто назвати поіменно. Це і актриса Лариса Кадочникова, яка отримала найвищу творчу відзнаку за виконання ролі Марічки у фільмі «Тіні забутих предків» у 1991 р. І письменниця-дослідниця Лідія Коваленко за створення у співавторстві Народної Книги-Меморіалу «33-й. Голод» (1993). І видатна кінорежисерка зі світовим ім'ям Кіра Муратова (1993). І Світлана Фоміних - художня керівниця і диригентка жіночого академічного хору м. Миколаєва (1993). І письменниця, відомий історик Олена Апанович, яка отримала найвищу творчу відзнаку у 1994 р. за написання книги «Гетьмани України і кошові атамани Запорізької Січі». До непересічних особистостей належить і лауреатка Національно премії імені Тараса Шевченка, сподвижниця, вірна подруга, сестра видатного українського громадського діяча, правозахисника, літературознавця, поета, в'язня совісті Івана Світличного, журналістка зі США Надія Світлична (1994), на жаль, вже покійна. У 1995 р. цю високу нагороду отримала Віра Свєнціцька - одна із авторів-упорядників альбому «Українське народне малярство ХІІІ-ХХ ст.». 1996 р. премією було відзначено двох визначних літераторок України - Ірину Жиленко та Раїсу Іванченко. У 1997 р. лави лауреатів поповнила художниця Людмила Семикіна; у 1998 р. - дві талановиті художниці: Марія Литовченко та Ольга Нагорна.

У 2000 р. нагорода знову була вручена українській художниці Марфі Тимченко. У 2003 р. творча діяльність художниці-сценографа Марії Левитської була відзначена на найвищому державному рівні. Список видатних українок, які внесли значний вклад у розвиток вітчизняної культури, поповнився іменами артисток Людмили Юрченко (2004) та Наталії Сумської (2008), архітекторки Зореми Нагієвої з м. Сімферополя (2005), літературознавця Михайлини Коцюбинської (2005), письменниць Марії Матіос (2005) та Любові Голоти (2008). Вочевидь, українці могли би запропонувати і кандидатуру на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури - видатну українську поетесу, громадську діячку Ліну Костенко.

Зростання ролі жіноцтва у суспільно-культурному житті української спільноти не є випадковим. Адже впродовж ХХ ст. відбулося значне зростання кількості високоосвічених жінок, які сьогодні у всіх розвинених країнах становлять 49-53% випускників вищих навчальних закладів. На щастя, ці процеси не оминули й сучасну Україну. Маємо чимало діяльних, розумних, освічених і достойних жінок, здатних до керівної суспільної ролі. Не можна стверджувати, що сьогодні не відбувається певне усвідомлення цієї істини. Так, жінка із великим життєвим та професійним досвідом, доктор філософських наук, професор А.І. Горак у книзі спогадів «Сорок сороков» писала: «Звичайно, домінує стереотип, що викривляє істину: чоловік здатен керувати краще. Я схиляюсь до того, щоб цей стереотип відкинути. Жінки у наш час мудріші, глибші, емоційніші, душевніші, а без цих якостей керувати освіченими людьми неможливо. І потім, їхній духовний потенціал, недостатньо реалізований в умовах отупляючого побуту, вага якого лягає на жіночі плечі, незрівнянно вищий» [3, с. 66].

Підтвердження вище наведених слів на рівні державного керівництва може проілюструвати сьогодні кожен українець. Сучасну українську політику важко уявити без цілого ряду представниць так званої «слабкої статі». Якщо ж взяти систему власності, у великому бізнесі майже 100% капіталу належить чоловікам. У малому та середньому бізнесі - приблизно п'яту частину власності контролюють жінки, що породжує у свою чергу нерівновагу у доступі до ресурсів та їх розподілі. В країні існує вертикальна сегрегація у сфері професійної зайнятості. Жінки як правило працюють у нижче оплачуваних сферах, завдяки чому середня оплата їх праці становить лише 2/3 від чоловічої.

Сьогодні Україна втрачає свій людський потенціал, не в останню чергу через те, що абсолютна більшість українок не може дозволити собі мати більше однієї дитини [10, с. 18-19]. За результатами спостережень за повсякденним життям зазначимо, що сьогоднішня українська жінка поєднує в собі усі якості керівника, матері, дружини, готова брати на себе відповідальність не тільки за своє життя, сім'ю, а і власний бізнес, виробництво, державу. Більше того, вона виконує консолідуючу функцію у державотворчих процесах та у відродженні української нації.

Здійснення державної політики щодо поліпшення становища жінок та запровадження механізму реалізації дозволить створити рівні можливості для жінок та чоловіків, всебічного розвитку особистості, розвитку України. Адже розвиток суспільства, його стабільність або дефініції тісно пов'язані з розвитком особистості взагалі і особистостей жінки та чоловіка зокрема. Стратегія розвитку XXI ст. спрямована на утвердження основ гендерної рівноваги, гендерної демократії, статевої збалансованості в суспільстві. Без демократичного розвитку особистості як чоловіка, так і жінки неможлива демократизація всіх сфер світобачення. Система волевиявлення обох статей - чоловіків і жінок як рівних у правах та можливостях, що закріплені законодавчо й забезпечені реально у політико-правових принципах, діях, розбудові громадських і державних структур з урахуванням гендерних інтересів має стати основою функціонування суспільства в третьому тисячолітті.

Розділ 2. Внесок окремих представниць жіночої статі в активізацію суспільного житті України у ХІХ - на початку ХХІ ст.

2.1 Олександра Єфименко: шлях до визнання жінки-науковця

Період ХІХ - початку ХХІ ст. Має свої ознаки, які характеризують зародження, становлення і подальший розвиток жіночого руху в Україні. Але таке важливе явище, як суспільна активність жінки, не могло виникнути без яскравих його представниць, які були небайдужими до існуючих у суспільстві проблеми. Однією з них була Олександра Яківна Єфименко - видатна жінка-науковець, педагог та громадська діячка другої половини ХІХ - початку ХХ століття.

Олександра Ставровська (дівоче прізвище) народилася 1848 р. на півночі Росії в родині дрібного чиновника. Навчалася в гімназії для дівчаток в Арханґельську, яку закінчила 1863 р. з відзнакою і отримала ступінь домашньої вчительки. Це був найвищий рівень освіти, який могла здобути жінка в тогочасній імперській Росії. Олександра почала працювати вчителькою в народній школі в Холмоґорах, що знаходилася недалеко від Арханґельська.

На той час її батько вже помер, і вона мусила фінансово підтримувати родину. Вже замолоду Олександра зустрілася з проблемами, із якими їй довелося мати справу і майже через 40 років: вона зазнала дискримінації як жінка і змушена була взяти на себе матеріальну відповідальність за родину.

1870 р. вона одружилася з Петром Єфименком (1835-1908), якого1860 р. заслали на північ Росії; з 1863 р. він жив у Холмоґорах. Причиною заслання була Петрова активна діяльність у нелеґальному гуртку, який об'єднував студентів Харківського університету в 1855-1858 рр. Петро з молодих років цікавився етнографічними дослідженнями і наприкінці 1850-х років збирав по українських селах матеріали, частину з яких було надруковано в «Черниговских губернских ведомостях» та в часописі «Основа» 14, с. 52.

Одружившись із політичним засланцем, Олександра була змушена покинути місце вчительки. Під впливом чоловіка вона почала вивчати етнографію російських селян крайньої півночі. Спочатку Олександра за Петровим прикладом публікувала в окремих виданнях нові матеріали. Дуже швидко її перестали задовольняти, як вона сама зауважувала в автобіографії, ці «роботи більш механічного характеру», й «у мене виявилися наукові інтереси і здатність до наукового узагальнення разом із здібностями до літературного викладення своих думок», тож вона звертає увагу на «усвідомлення явищ суспільного життя» і «пояснення явищ народного життя».

Уже в першій половині 1870-х років 25-річна тоді Олександра Єфименко опублікувала в критичних до режиму столичних часописах «Дело» і «Знание» праці «Селянська жінка» і «Народно-юридичні погляди на шлюб». Їх і сьогодні цитують у дослідженнях про історію жінки та родини в Росії [1].

Вивчаючи етнографію та звичаєве право селян на півночі Росії, Олександра опрацьовувала спочатку ті матеріали, які зібрав Петро. Але пізніше співпраця чоловіка та дружини набула форми, протилежної до поширених (навіть до сьогодні) зразків розподілу ролей, за яким жінка працює на чоловіка: «механічну» роботу - аналіз та інтерпретацію підготованого матеріалу - взяв на себе Петро. Олександра Єфименко сама чимало попрацювала в архівах, готуючи історичну працю «Селянське землеволодіння на Крайній Півночі», яка вийшла друком у поважному часописі «Русская мысль» і яку в численних рецензіях було належно оцінено [10, с. 56].

1873 р. Петро Єфименко отримав дозвіл переселитися в глиб Росії, а 1877 р., після сімнадцяти років заслання, він повернувся в Україну. Спершу подружжя жило в Чернігові, з 1879 р. - у Харкові. Петро знайшов посаду статистика в Харківському окружному земстві, а Олександра брала участь у діяльності громадських та науково-культурних організацій, зокрема «Общества распространения в русском народе грамотности»; найактивніше вона співпрацювала з «Харківським історично-філологічним товариством», членами якого були, поміж іншими, Олександр Потебня, Дмитро Багалій і Микола Сумцов. Олександра виступала з доповідями на багатьох археологічних конґресах. Вона й далі часто друкувала власні праці, але завдяки цьому вдавалося тільки частково покривати значні витрати на родину, хворого чоловіка та п'ятьох дітей, які теж часто хворіли 11, с. 94.

Як видно з двох листів, написаних 1895 р. до Ореста Левицького та Михайла Владимирського-Буданова, дослідниця постійно шукала додаткових можливостей опублікувати власні праці та взяти участь у видавничій діяльності Археографічної Комісії - вочевидь, безуспішно.

У 1896 р. Олександра Єфименко займає перше місце в конкурсі на кращий підручник з історії України; також пише «Елементарний підручник російської історії», що витримує сім видань (1911-1918) 11, с. 267.

Але навіть така широка наукова діяльність не задовольняє Олександру Яківну, адже її не визнають як дійсного науковця.

Олександра Єфименко відчувала протистояння чоловіків, які домінували в науці. Вона знала, що члени Київської історичної школи вважали співучасть у виданні наукових джерел суттєвою складовою освіти історика, проте їй не вдавалося проникнути в цю галузь. 1899 р. Єфименко написала листа до М. Грушевського. Приводом до листування стала доповідь, яку вона хотіла виголосити на найближчому Археологічному конґресі в Києві і в якій мало йтися про опрацювання джерел, що їх видав Грушевський. Наприкінці листа авторка прямо запитала: «Чи є жінки членами Наукового Товариства? і що потрібно, аби попасти до їх числа? З дійсною повагою Олександра Єфименко»[14, с. 61]

Із цим відвертим запитанням, яке варте особливої уваги, Олександра Єфименко рішуче виступила як науковець і як жінка одночасно. Її слова свідчать про те, що вона була активним борцем за права жінок у світі, де домінували чоловіки - до цього світу належало і найвизначніше українське наукове товариство. Те, що Олександра Єфименко домагалася, щоби її прийняли до інституції, відомої своїм національним українським спрямуванням, означає, що вона в цей час усвідомлювала себе фахівцем з історії України і хотіла, щоб її такою визнавали. Грушевський віддав належне дослідниці, пишучи про неї 1892 р. в рецензії - своїй першій науковій публікації: Єфименко «належить до тієї школи українських істориків, що працюють коло економічної й громадської історії Гетьманщини, й між ними має поважне місто». Це означає, що він зараховував росіянку до когорти українських істориків [1].

Відповідь Грушевського на лист Єфименко не збереглася, однак із наступного її листа можна зробити висновок, що Грушевський не давав їй жодних надій стати членом товариства, проте запрошував брати участь у діяльності організації. Вона на це охоче погодилася, але, очевидно, в цьому напрямі не було зроблено реальних кроків. Те, що Єфименко непрямо пропонувала прийняти її до членів товариства, свідчить, що попри брак академічної освіти їй не бракувало впевненості в собі. Це і зумовлює напрямок її подальшої громадської діяльності, який визначився у створенні установ, де б жінки могли здобувати вищу освіту.

Загалом така тенденція - боротьби жіноцтва за право отримання освіти - характерна для періоду ХІХ - початку ХХ ст.

В цей час О.Я. Єфименко стає однією з основоположниць жіночого руху в Україні - заснувала товариство «Трудящих жінок» (1902), де постійно виступала із доповідями та лекціями. В 1905 р. побачив світ її збірник наукових праць - двотомник «Південна Русь". Гонорар за нього (незважаючи на постійні матеріальні труднощі в родині), Олександра Яківна переказує вихованцям українських вищих шкіл 1.

Також 1905 р. вона домоглася дозволу для 50 жінок відвідувати Харківський університет 13, с. 59. І в цьому ж році Олександра Єфименко очолила 190 демонстрантів, які протестували проти дискримінації наукової діяльності Археологічному конгресі в Катеринославі 3, с. 49.

З 1907 р. вона очолювала кафедру й викладала історію України на Бестужевських вищих жіночих курсах у Петербурзі.

Врешті-решт наукова громадськість визнавала заслуги вченої в історичній науці. У травні 1910 р. О. Єфименко, без вищої освіти, стала першою жінкою в Російській імперії, якій за значні успіхи в галузі історичної науки Харківський університет присвоїв учений ступінь почесного доктора російської історії, причому - без захисту дисертації. Водночас учена рада Вищих жіночих курсів Петербурга присвоїла їй звання професора 1.

Проте, звертаючись до ректора Харківського університету Д.І. Багалія із вдячним листом, якого було зачитано на засіданні Вченої ради університету, Олександра Яківна кількома словами досить влучно охарактеризувала ту ситуацію, яка склалася на той час у країні щодо жіночої освіти, вказуючи на її позитивні, і на негативні моменти: «Вельмишановний Дмитре Івановичу! Дозвольте мені прохати Вас, як ректора Університету передати Раді університету мою глибоку вдячність за честь, надану мені визнанням за мною ступеню доктора історії Honoris causa, до моєї вдячності приєднується і колективна вдячність жінок, які прагнуть до наукової праці і зустрічають на цьому шляху багато сторонніх перепон»7, с. 65.

1917 р. після вимушеного закриття курсів О. Єфименко вирішила залишити революційний Петроград і повернутися в Україну. На запрошення своєї знайомої А. Колокольцевої вона переїхала на хутір Любочка поблизу с. Писарівка на Харківщині. Разом з нею приїхала дочка Тетяна - молода, але вже відома поетеса.

Попри 70-річний вік і хворобу, О. Єфименко продовжувала щиро вболівати за український народ, який у цей час прагнув визволитися з-під віковічного гніту. Оцінюючи тогочасні революційні події, Олександра Яківна наприкінці 1918 р. писала: «Коли Україна проголосила себе самостійною державою, це ще не був акт політичної та національної самосвідомості народних мас, оскільки поки що все відбувалося лише в культурних верхах. Але незабаром настане час і народним українським масам сказати своє рішуче слово»14; с. 62-63.

Олександра Яківна планувала ще чимало зробити (видати нові підручники, займатися архівною справою), але жорстокі події громадянської війни не дали можливості втілитися цим намірам. У ніч з 17 на 18 грудня 1918 р. Олександра Яківна та її донька Тетяна були вбиті бандитами, які увірвалися до їхнього будинку. Від самого початку, незважаючи на проведення слідства, подробиці цієї жахливої події були заплутані. Автори статей, опублікованих у «Новій раді» в січні 1919 р., звинувачували в загибелі Єфименків більшовиків. Натомість радянські дослідники пізніше доводили, що «вбивцями були петлюрівці».

Зокрема С. Платонов зазначає: «…дехто Б. Елькін повідомляв у 1919 році в газетах, що вбивство О.Я. Єфименко трапилося у Харькові у другій половині грудня 1918 р. або на початку січня 1919 р., незабаром після зайняття Харкова військами Петлюри: «її вбили солдати Петлюрівського війська - убили за те, що вона не схотіла видавати солдатам двох доньок Харківського губернського старости (представника гетьманської влади) Неклюдова, які сховалися в її квартирі ... Єфименко відмовилась видати їх, заявиши, що у неї ніхто не ховається; було вчинено обшук, дівчат було знайдено, вбито, і їхню долю тут же, на місці, розділила О. Я. Єфименко»16, с. 618-619.

Відомо, що загиблих поховали на місцевому цвинтарі. Згодом останки Олександри Єфименко перенесли на цвинтар с. Революційне, де спорудили надгробок. Щороку 30 квітня на могилі з'являються квіти, які приносять учні місцевої школи і мешканці Вовчанського району Харківської області. Ім'ям О. Єфименко названо одну з вулиць Харкова, а у Вовчанську відкрито музей.

Внесок Олександри Яківни Єфименко у розвиток жіночого руху на території України та її наукові здобутки важко переоцінити. Д. Багалій писав про неї як жінку-науковця: «Олександра Яківна була людиною «з надзвичайно розвиненим розумом, з видатним хистом до аналізу й синтезу, з блискучим, яскравим, художньо-історичним талантом викладу, з високими думками й нахилом у бік філософії, з кришталево чистими душею й серцем, з надзвичайно підвищеною етикою й постійним шуканням правди й добра, що правили в неї за основу для історичних подій». Софія Русова, яка добре її знала, свідчила про її людські якості та відданість: «Такі люди, як О.Я. Єфименко, проходять як прекрасні постаті, суцільні в своїй морально-інтелектуальній незалежності, непідлеглі ніяким життєвим перешкодам, віддані одній високій меті» 12, с. 61. …«Росіянка з походження, вона покохала українця, переїхала на Україну і всім серцем служила їй вірно й правдиво» 15, с. 422.

2.2 Олена Теліга: творчість заради майбутнього

ХХ століття стало для України складним періодом - революції, війни, розруха, відновлення … - все це не могло не відобразитися на формуванні свідомості українців.

Для жіночого руху цього періоду характерні все ті ж намагання жіноцтва здобути право на вищу освіту та влаштування на повноцінну роботу, а також і нові - активне долучення до проблеми національного відродження України. Однією із представниць такого націоналістичного напрямку і стала Олена Іванівна Теліга - поетеса та невтомна громадська діячка з трагічною долею.

Олена Теліга (дівоче прізвище - Шовгенева, в деяких джерелах - Шовгенів), народилася 21 липня 1907 р. (за іншими даними, 8 вересня 1906 р.). Місцем її народження став Санкт-Петербург [18, с.4], за іншими джерелами - Іллінське під Москвою[18, с.325].

Народилася майбутня письменниця в українській родині Івана Шовгенова (професора) та Уляни (Юлії) Степанівни Качковської, котра походила з Поділля. Виховувалася в російському оточенні, її хрещеною була відома російська поетеса Зінаїда Гіппіус [18, с.4]. Коли Оленці було п'ять років, Шовгенови в 1911 р. переїхали до Петербурга, де батько працював інженером-гідротехніком, а потім віце-директором департаменту земельних поліпшень, очолював технічний і гідрологічний комітети, викладав у Петроградському інституті шляхів.

Дівчинка одержала добру домашню освіту. Під опікою гувернантки вона досить добре вивчила німецьку й французьку мови (російська була їй як рідна). Щодо української, то вона її не знала й українкою себе не усвідомлювала, за що пізніше не раз докоряла своїм батькам [25, с.7].

Час від часу влітку вона бувала в Україні, на рідній для батька Харківщині, але не вважала ті місця своїм «домом», як зізнавалася пізніше в листі до Наталі Лівицької-Холодної [20, с. 128]. Було в Оленки відчуття «бездомності», бо «батько, яко інженер, їздив по ріжних кінцях бувшої Росії і тягав нас за собою. Лише літо, і то не часто, ми проводили на рідній для батька Харківщині, але в ріжних місцях, так що і вона не була моїм «домом» [18, с. 326].

Справжнім домом став для неї Київ, куди Шовгенови переїхали 1918 р. Тут Оленка навчалася у приватній гімназії Олександри Дучинської [25, с. 17]. Але на той час Київ і далі був російським містом.

На все життя лишився в пам'яті Олени день її п'ятнадцятої осені, коли відчула, що минуло дитинство, та коли одночасно залишала Київ і робила перші кроки у доросле життя. З мамою і братом Сергієм вони перейшли кордон і, після короткочасного перебування у Тарнові, в липні 1922 р. переїхали до Чехословаччини, до містечка Подєбради, де батько Олени - Іван Шовгенів 28 квітня 1922 р. був обраний ректором Української господарської академії [17, с. 330].

У Подєбрадах працювали матуральні курси для юнаків і дівчат - українських емігрантів, які або не мали закінченої середньої освіти, або через складні обставини, що довелося пережити, втратили документи, що давали право вступу до вузу. Курси давали можливість отримати такий документ (матуру) після річного навчання, на які восени 1922 р. вступила Олена.

Навчатися було їй нелегко, бо мала велику перерву та й українською мовою вільно не володіла. Але вона наполегливо працювала.

Усвідомлення себе українкою приходило до Олени повільно, бо давався взнаки вплив столиці Російської імперії, а перебування у зросійщеному Києві мало що змінило в її свідомості [23, с. 330].

Середовище української еміграції спочатку її приголомшило. Про свої перші враження після прибуття до Польщі вона так розповідала Уласові Самчукові: «Мені п'ятнадцять років, я ж народжена у царстві імператора всіх ройсів, вихована на мові Пушкіна і враз, перейшовши границю, опинилася не лише в Польщі, що здавалася мені романом Сєнкєвіча, не лише «в Европі», але й у абстрактному царстві Петлюри, що говорило «на мові» і було за «самостійну». Ви це ледве чи можете зрозуміти... Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіяльного шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербургу, як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі людські істоти, що той простір заповняють, ні ті життьові інтереси, що в тому просторі існують. От така собі Богом дана Русь, у якій всі ті «полячішкі і чухна» лише «дрянь», яка кричить, що їй «автономія нужна»... [18, с. 330-331].

Улас Самчук згадує розповідь Олени про цю мить відсікання себе від чужого, хай блискуче осягнутого і культурно зміцнілого в її свідомості масиву російської мовної «присутності» в мисленні й спілкуванні: «Я не була киянка. І не петроградка, я була петербуржанка. Я там виросла, там вчилася... ну й, розуміється, насичувалася культурою імперії. І коли я опинилася в такому ультрафранцйозефському містечку, в якому люди говорили чомусь праслав'янською мовою, я була приголомшена, що мій батько, відомий і заслужений справжній російський професор Іван Шовгенов, якого чомусь перезвали на Шовгеніва, є не що інше, як ректор школи, яку звуть господарською академією, де викладають «на мові» і де на стінах висять портрети Петлюри. І знаєте, як це сталося, що я з такого гарячого Павла стала не менш гарячим Павлом? З гордості».

Наталя Лівицька-Холодна, пригадуючи ті часи, писала, що в академії всіх вражало те, що Олена і її брат Сергій говорили між собою російською.

У 1923 р. Олена Шовгенова закінчує матуральні курси у Подєбрадах і вступає до Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова в Празі, де українську мову та літературу вона обрала своїм майбутнім фахом [18, с. 332].

Під час навчання в Українському педагогічному інституті імені Михайла Драгоманова в Празі вона активно поринула у громадське життя. Концерти хору Кошиця, виступи бандуристів, театральні вистави, українські народні танці курсів Авраменка (де Олена також танцювала), академії, літературні вечірки, мистецькі виставки, прогулянки, студентські палкі дискусії про минуле України. Все це вплинуло на українізацію поетеси [4].

1 серпня 1926 р. Олена обвінчалася у празькому храмі св. Миколая з Михайлом Телігою. У другій половині вересня 1929 р. подружжя переїздить до Варшави. Але ще у 1927 р. у колі друзів про Олену говорять як про поетесу (щоправда, публікацій її віршів цього періоду не знайдено). Протягом 1932-1933 рр. Теліги мешкали поблизу Варшави у с. Желязна Жондова. Саме ці роки були надзвичайно плідними у творчості Олени [20].

Вона багато розмірковувала над долею України і над своєю місією поетеси, патріотки, жінки, друкувала поезії, в яких уперше прозвучав неповторний голос її пасіонарної любовної лірики. У кн. 4 «Літературно-наукового вісника» за 1932 р. побачив світ вірш «Мужчинам», який авторка вважала для себе програмним. У ньому - передчуття бою, в який жінки зберуть своїх чоловіків. Свою ж місію вони вбачають у тому, щоб дарувати чоловікам ніжність, вірою в їхню міць підтримувати бойовий дух. Нежіноча справа - братися за спис. Але коли потрібно буде для здобуття перемоги, то жінки, «радістю життя» «напоївши вщерть» своїх коханих, стануть поряд і підуть з ними «хоч на смерть». Проголошені в цьому вірші ідеї Олена Теліга розвиватиме в багатьох своїх поетичних і публіцистичних творах. Лірична героїня її «Вечірньої пісні» готова перебрати у свої долоні, на свої коліна все, що пригнічує душу коханого, своєю ніжністю розтопити його тривоги, і цю ніжність передати як найміцнішу зброю для боротьби [21, с. 199].

Олена Теліга вважала, що для українки має бути характерним поєднання «найкращої жіночості з найкращою мужністю», і переймалася тим, що в українській літературі не створено ідеального образу жінки. Свої роздуми з цього приводу вона в гострій полемічній формі виклала в рефераті «Якими нас прагнете?». Вона докоряла українським письменникам за те, що у своїх творах жіночі типи вони малювали двома кольорами: жінка-рабиня і жінка-вамп. Є ще, правда, писала Олена, й третій тип: різка, енергійна, позбавлена сантименту, «жінка-товариш». але в ній «так мало жіночості, що викликаючи пошану ніколи не викликає любови й адорації».

Для Олени Теліги ідеал української жінки, який найбільше відповідав добі й до якого вона сама намагалася наблизитися, це жінка, яка «вже не хоче бути ні рабинею, ні «вам пом», ні амазонкою. Вона хоче бути Жінкою. Лише такою жінкою, що є відмінним, але рівновартісним і вірним союзником мужчин в боротьбі за життя, а головне - за націю» [29] …«Роль жінки у суспільстві, в житті нації - одна з головних тем лірики Олени Теліги. Це не квола істота, не рабиня («Я руці, що била, - не пробачу»), це дружина й помічник чоловіка-воїна, це новий тип особистості - вольової, цілісної, внутрішньо дисциплінованої натури, невтоленного життєлюба, [...] який свідомо йде назустріч небезпекам в ім'я високих ідеалів» [21, с. 64]. Через всі роботи О. Теліги червоною ниткою проходить ідея про те, що своє місце в громадському житті жінки мають шукати лише у співпраці з чоловіками, а не створювати свій власний «баб'ячий» світ і замикатися в тісні феміністичні організації.

Саме роль жінки як неодмінно «іншої» в патріархальній спільноті всебічно аналізує С. де Бовуар. Вона, зокрема, зазначає, що «сучасні жінки поступово руйнують міф про жіночність. Вони дедалі рішуче утверджують свою незалежність, хоча реалізувати умови людського існування повною мірою їм вдається не без труднощів. Виховані жінками й оточені жінками, вони здебільшого вбачають своє призначення в одруженні, що на практиці обумовлює їхню залежність від чоловіка» [27, с. 216].

Вольова українська героїчна жінка, за переконаннями Олени Теліги, це та, яка готова щохвилини до бурхливого бою, з послідовним бажанням «палахкотіти і запалювати інших» своєю духовною напруженістю, романтикою, повинна присвячувати «себе великій меті, керуючись цивільною відвагою у безкомпромісній боротьбі за її здійснення» [24, с. 301].

Власне, поєднання ідей патріотизму (українського націоналізму) й емансипації (жіночої повноправності) було характерним як для творчості О. Теліги, так і її світоглядних переконань, що свідчить про співвідношення у доробках авторки образу «нової» жінки з новим еталоном жіночої активності й жіночого призначення. Юрій Клен писав: «Вона знає, що не до лиця їй «з мечем в руці ставати до бою, […] але коли зброя випаде з рук чоловічих, вона, не вагаючись, стане у лави, щоб потім, коли мине потреба, у книзі життя знов розгорнути сторінки ніжності й любові» [22, с. 280].

Для Олени Теліги не мають рації ні ті, що бачать місце української жінки лише при господарстві в родині, ні ті, що роблять з неї тільки громадську діячку [24, с. 298]. Як бачимо, простежується намагання збалансувати чоловіче та жіноче начала, розвинути генетично закодовані потенційні національні можливості, які найяскравіше виявляються в культурі.

Проте доля визначила для великої письменниці так мало років життя. До Києва Олена Теліга приїхала 22 жовтня 1941 р. і одразу кинулась до роботи. Її обрали головою Спілки письменників. Вона стала редактором літературного тижневика «Літаври». Збирала біля себе талановиту літературну молодь, тішилася ними і вірила, що з них виростуть нові кадри лицарів. Проповідувала національну свідомість і конечність самостійної Української держави. Увійшла Теліга й до складу створеної 5 жовтня 1941 р. в Києві з ініціативи О.Ольжича Української Національної Ради.

Дні Олени Теліги були вщерть заповнені роботою. Крім праці в редакції «Українського слова», в Спілці українських письменників, в Українській Національній Раді, клопоталися про комплектування бібліотеки письменників, турбувалася про створення кооперативу «Слово», який допомагав налагодити постачання письменникам додаткового хліба, зверталася до Українського Червоного Хреста в справі допомоги письменникам [4].

Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади, ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти. Друзі її попереджали, що ґестапо готує засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка. Проте вона знала, на що іде, тікати не збиралася. Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона гідно пройшла до останнього подиху. Олена пішла на стовідсоткову загибель, з нею пішов і її Михайло. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.

У київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері №34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою вона обмовилася кількома фразами. На сірому ґестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис - «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга». За даними істориків, 22 лютого 1942 р. українську письменницю-патріотку було розстріляно в Бабиному Яру разом із чоловіком та соратниками 25, с. 7.

Олена Теліга - жінка, що заслуговує великої уваги. Її діяльність була настільки широкою, що навіть на даному етапі розвитку історичної та літературної думки в Україні, тема дослідження різноманітних аспектів життя та творчості письменниці залишається актуальною. Особливо це стосується громадської діяльності поетеси, трансформації її поглядів на Україну, висвітлення ролі жінки у поезії та соціокультурному житті України.

2.3 Олена Пінчук: нові методи у боротьбі зі СНІДом

У ХХІ столітті жінки отримали рівні з чоловіками права, можуть вільно здобувати вищу освіту, обирати і бути обраними до органів управління, вони вже не боряться за національні права, адже Україна вже незалежна. Здавалося б, можна спокійно підтримувати стереотипну думку, яка за даними дослідження «Гендерні стереотипи та ставлення громадськості до гендерних проблем в українському суспільстві» продовжує існувати в Україні, яка підтверджує роль жінки в першу чергу як «берегині сімейного вогнища», відповідно до неї, жінка, насамперед, має реалізовуватися у сімейному колі, а чоловік - виконувати громадські, політичні функції, матеріально забезпечувати родину 30, с. 414. Але знайшовши вихід із проблем, які були найбільш актуальними у ХІХ-ХХ століттях, українські жінки взялися за розв'язання тих, що потребують нагального вирішення в наш час. Однією з українських представниць слабкої статі, яка ламає стереотипи, стала Олена Леонідівна Пінчук, відома як засновниця першого і єдиного в Україні приватного фонду по боротьбі зі СНІДом, організованого приватними особами на свої кошти.

Постать Олени Пінчук є досить цікавою і неординарною. Аналіз її життя та діяльності на даному етапі можна провести тільки за допомогою засобів масової інформації та їх об'єктивного аналізу, що і було зроблено під час написання дослідження.

Олена Пінчук (Франчук) виросла в «космічній» родині: її батько, Леонід Кучма, очолював найбільше в ракетобудівній галузі конструкторське бюро «Південне» і завод «Південмаш». Олена навчалася на фізико-технічному і економічному факультетах Дніпропетровського державного університету, отримала диплом за спеціальністю «Економіка і соціологія». Працювала в банківській і телекомунікаційній сферах.

У 2003 р. Олена Пінчук заснувала фонд «АНТИСНІД» - першу і єдину благодійну організацію по боротьбі з епідемією СНІДу в Україні, яка працює за рахунок приватних коштів [31].

Як вона зазначала про свої мотиви у одному з інтерв'ю: «... Я просто побачила статистику. Я побачила статистику, яка пов'язана з ростом епідемії в Україні…..Коли я побачила ці цифри, коли я переконалася, що це відбувається насправді, то мені стало страшно. Від того, що ніхто про це не знає, що люди не сприймають це як свою проблему. Ну, власне кажучи, так само, як її не сприймала я, поки не побачила ці цифри…» [2]

Фонд О. Пінчук прагне здійснювати свою діяльність на всіх громадських рівнях - від загальнонаціональних проектів до адресної допомоги людям, постраждалим від епідемії СНІДу. Існувала думка, що Фонд Олени Пінчук був створений у рамках укладеної у 2003 р. угоди між Україною та Світовим банком про позику «Проект «Контроль за туберкульозом та ВІЛ/СНІДом в Україні», яким передбачалося виділення 60 млн. доларів під конкретну програму. А ще через кілька місяців Кабміном було прийнято постанову про «внесення змін і доповнень», згідно з якими до реалізації програми по боротьбі зі СНІДом повинні активно залучатися громадські та благодійні організації. Проте Олена Леонідівна її спростувала: «Я дуже пишаюся тим, що ні копійки державних грошей у нас не було. Я назвала фонд «АНТИСНІД» Олени Франчук для того, щоб ні в кого не виникало жодних сумнівів у тому, чим він займається і хто за це відповідає...[...]..у фонді все кришталево чисто. Думаю, ми стали першою благодійною організацією в Україні, яка робила міжнародний аудит. Всі звіти висять на сайті» [32. Завдяки цим даним ми можемо проаналізувати динаміку надходжень грошових внесків у фонд Олени Пінчук.

За даними, які знаходяться у вільному доступі на сайті О. Пінчук про грошові надходження до фонду, та при зведенні їх до діаграми, можна сказати, що внески за останні два роки особливо зросли. При цьому, варто зазначити, що більша частина коштів іде на профілактику СНІДу.

Здійснюються такі завдання завдяки реалізації програм фонду: проведення загальнонаціональних кампаній у ЗМІ, великомасштабні акції із залученням зірок світового рівня, збір коштів на конкретні проекти та об'єкти, проведення роботи з лідерами громадської думки, залучення кращого міжнародного досвіду для протидії епідемії СНІДу в Україні, залучення впливових українців у боротьбу зі СНІДом

Рис. 1. Динаміка надходжень внесків до фонду Олени Пінчук «АнтиСНІД»

Як говорить сама організатор Фонду, головним завданням діяльності є попередження. Адже, «попередити легше, ніж лікувати. Абсолютно банальна аксіома, яка працює…» [32].

За час роботи Олени як голови правління фонду «АНТИСНІД» з 2003 р. вона ініціювала реалізацію в Україні спільних проектів з такою організацією як Фонд Клінтона. Представник Фонду ініціатив Клінтона з ВІЛ / СНІДу Діпак Верма в інтерв'ю сказав, що йому подобається працювати в Україні: «На даний момент для впровадження нашої програми немає перешкод. Тут грунт більш сприятливий, ніж у багатьох країнах Африки та Азії, де ми маємо багаторічний досвід роботи. Україна більш перспективна в цьому плані» [33]. Також налагоджена співпраця по боротьбі зі СНІДом з Фондом Елтона Джона, Глобальна Бізнес Коаліція з ВІЛ/СНІДу, Мерк'юрі Фонекс Траст. Олені Пінчук вдалося залучити до боротьби зі СНІДом в Україні багато фігур світового рівня - в проектах фонду брали участь Сер Елтон Джон, Міс Світу 2006 Тетяна Кухаржова, Міс Світу 2007 Чжан Цзилінь, Сьомий Генеральний секретар ООН Кофі Аннан і група Корольова.

Завдяки інформаційним кампаніям, розробленим Оленою у співпраці з провідними рекламними агентствами України та світу, вдалося змінити ставлення суспільства до проблеми СНІДу, підвищити рівень знань молоді про шляхи передачі ВІЛ/СНІДу, зменшити відсоток ризикованої поведінки в групах найбільш уразливих до ВІЛ. Один з проектів фонду, в рамках якого було створено соціальний бренд Fashion AID, об'єднав провідних українських дизайнерів, зірок шоу бізнесу та спорту, відомих журналістів, впливових людей і політиків. Проект викликав інформаційний резонанс і загострив увагу суспільства на проблему СНІДу в Україні.

Олена Пінчук організувала в Україні кілька масштабних благодійних концертів за участю світових зірок. У червні 2007 р. на Майдані Незалежності в Києві відбувся концерт Елтона Джона, після якого вперше за 20 років епідемії в Україні було відзначено зниження темпів поширення ВІЛ гетеросексуальним шляхом. Концерт гурту Королева у вересні 2008 р. в Харкові став рекордним за кількістю глядачів (350 тис.), як в історії групи, так і в історії України.

У 2010 р. найбільшою французькою газетою La Tribune О. Пінчук була включена до списку «Жінки, які змінили світ». У 2010 р. вона увійшла до комісії ООН, створеної для «профілактичної революції» - прориву в запобіганні нових випадків ВІЛ/СНІДу в світі. Суспільна свідомість досягла такого рівня, коли глобальні проблеми люди усвідомлюють як свої особисті. Результатом цього і стало рішення Організації Об'єднаних Націй про засування комісії. Засновниця фонду так коментує ці дії: «…цей крок означає, що нації дійсно об'єднуються перед обличчям спільного ворога. Ворога, який не знає кордонів, який не запитує паспорт, який не звертає увагу на стать і вік своїх жертв»[34].

О. Пінчук дійсно заслуговує уваги на даному етапі вивчення проблеми жіночої активності в Україні. Це та жінка, яка не дивлячись на свій статус доньки екс-президента, дружини одного із найбагатших бізнесменів України та Європи розпочала власну благодійну діяльність з такої нагальної проблеми як запобігання епідемії ВІЛ/СНІДу. Вона не зупиняється на досягнутому, встановлює нові зв'язки з міжнародними організаціями, що також займаються цим питанням. При цьому Олена Пінчук залишається встигаючою мамою та дружиною: «…Звичайно, я намагаюся приділяти час сім'ї: дітям, батькам, чоловікові. І для мене це зараз дуже важливо. Фондом я теж займаюся, але це не все моє життя, хоча й значна його частина. Мені здається, що вдається дотримуватися балансу»[6].

громадський соціокультурний жінка україна

ВИСНОВКИ

Питання жіночої активності в історії України залишається актуальним і в наш час. Такий висновок можна зробити опрацювавши наявну літературу з теми дослідження. На даному етапі з'явилася значна кількість публікацій, що стосуються визначення ролі жінки в історичному минулому і сьогоденні нашої держави та її громадської, наукової, освітньої, політичної діяльності. Були проаналізовані опубліковані джерела. Проте, під час дослідження виявилося, що джерела, які стосуються визначення сучасного стану діяльності та досягнень окремих українських діячок відсутні. Натомість є значна кількість публіцистичних джерел, які містять значну кількість інформації і були опрацьовані та використані під час дослідження.