Фізіологічні основи сили і витривалості у спортсменів

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Проаналізувати фізіологічні основи розвитку сили

1.1 Сила,як фізична якість людини

1.2 Основні фактори, що визначають рівень силових якостей

1.3 Фізіологічні механізми розвитку сили

1.4 Методика розвитку силових здібностей

РОЗДІЛ 2. Вивчити фізіологічні механізми розвитку витривалості

2.1 Поняття витривалості та її види

2.2 М'язовий апарат та витривалість

2.3 Фізіологічні механізми витривалості

2.4 Фізіологічні резерви витривалості

2.5 Методика розвитку витривалості

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Актуальність. Кожна людина володіє деякими руховими можливостями (наприклад, може підняти якусь вагу, пробігти скількись метрів за той або інший час) і реалізуються в певних рухах, які відрізняються рядом характеристик, як якісних, так і кількісних. Фізичними якостями прийнято називати окремі сторони рухових можливостей людини. Поняття «фізична якість» об'єднує, зокрема, ті сторони моторики людини, які:

1. проявляються в однакових параметрах руху і вимірюються тотожним способом - мають одного і того ж вимірника;

2. мають аналогічні фізіологічні і біохімічні механізми і вимагають прояву схожих властивостей психіки.

Як наслідок цього, методика виховання фізичної якості володіє спільними рисами незалежно від конкретного виду руху. Наприклад витривалість в плаванні і бігу удосконалюють багато в чому схожими шляхами, хоча самі ці рухи різко різні.

Уявлення про фізичні якості спочатку використовувалося лише в методичній літературі по фізичному вихованню і спорту і лише, потім поступово завоювало права громадянства і фізіології спорту і інших наукових дисциплінах. Необхідність введення поряд з традиційним уявленням про рухові навики ще і спеціальній категорії «фізичні якості» викликана запитами практики, зокрема відмінностями в методиці викладання[15,с.63].

Так при навчанні рухам тренер може незліченними способами допомогти спортсменові отримати уявлення про правильне виконання. Але відносно сили, швидкості, тривалості і інших подібних параметрах руху він може давати лише такі вказівки, як «сильніше-слабкіше», «швидше-повільніше» і так далі.

Використовуючи математичну термінологію, допустимо було б говорити про багато мірні рухові навики і одновимірності фізичних якостей.

Хоча розвиток фізичних якостей, як формування рухових навиків, багато в чому залежить від появи умовно рефлекторних стосунків в центральній нервовій системі для фізичних якостей набагато більше значення мають біохімічні і морфологічні перебудови в організму в цілому. Для розвитку фізичних якостей характерна значно менша в порівнянні з формуванням навиків свідомих і тих компонентів з яких складається успіх в досягненні наміченої мети. Можна розповідати людині, як треба виконувати той або інший рух, але такі пояснення не допоможуть встановити якнайкраще координаційне відношення в діяльності серцево-судинної системи, щоб добитися більшої витривалості.

Розвиток фізичних якостей є процес їх зміни у вході життя людини. Наприклад, в розвитку сили наголошуються поступовий підйом її до 25-30 років, потім період стабілізації і подальше зниження. Вихованням же фізичних якостей називається педагогічний процес управління, дія на розвиток з метою його зміни в потрібному нам направленні. Так, кажучи про виховання сили, маємо на увазі вибір тренувальних вправ, їх дозування. Іншими словами, терміном розвитку позначаються зміни що відбуваються в організмі; терміном виховання - дії, необхідні, щоб ці зміни відповідали нашим бажанням.

Нам надається можливість правильно говорити про фізичні кількості людини, а не про якості рухової діяльності, як це робить частина. Підстав для цього дві: по-перше, якості є деяка характеристика саме людини, а не рухи; ми говоримо про силу В. Жаботинського, витривалості Н. Болотнікова; ми удосконалюємо, нарешті, в спорті людини, його можливості виконувати ті або інші рухи, а не самі рухи. По-друге, безперечно, що рухові якості людини виявляються в тих або інших характеристиках руху визначаючи максимальні величини цих параметрів. Проте відмінності між вказівними величинами, природно, кількісні, а не якісні[9,с.134].

Таким чином, розвиток сили і витривалості має значний вплив на результати спортсменів і тому вивчення даного питання є актуальним.

Мета роботи: дослідити фізіологічні основи сили і витривалості у спортсменів.

Завдання роботи:

1. Дослідити та проаналізувати фізіологічні основи розвитку сили;

2. Вивчити фізіологічні механізми розвитку витривалості;

Методи дослідження: аналіз науково-методичної літератури;

Об'єкт дослідження: сила і витривалість.

Предмет дослідження: фізіологічні основи сили і витривалості у спортсменів.



РОЗДІЛ 1.Проаналізувати фізіологічні основи розвитку сили

1.1 Сила, як фізична якість людини

Під силою слід розуміти здатність людини переборювати опір чи протидіяти йому за рахунок роботи м'язів.

Сила може проявлятися в ізометричному (статичному) режимі роботи м'язів, коли, напружуючись, вони не змінюють своєї довжини, і в ізотонічному (динамічному) режимі, коли при напруженні довжина м'яза змінюється.

В ізотонічному режимі виділяють два варіанти: концентричний (переборюючий), коли опір долається за рахунок напруження м'язів при зменшенні їх довжини, і ексцентричний (поступаючий), коли протидія здійснюється при одночасному розтягуванні м'язів.

Виділяють такі основні види силових якостей: максимальну силу, швидкісну силу і силову витривалість.

Під максимальною силою слід розуміти найвищі можливості, які спортсмен здатний проявити при максимальному довільному скороченні м'язів. Рівень максимальної сили проявляється величиною зовнішніх опорів, які спортсмен переборює або нейтралізує за умови повної довільної мобілізації можливостей своєї нервово-м'язової системи.

Максимальну силу людини не слід ототожнювати з абсолютною силою, яка відображає резервні можливості нервово-м'язової системи. Як показують дослідження, ці можливості не можуть повністю проявлятися навіть при граничній вольовій стимуляції, а лише за умови спеціальних зовнішніх дій (електростимуляції м'язів, примусове розтягування при граничному їх скороченні). Максимальна сила багато в чому визначає спортивний результат в таких видах спорту, як важка атлетика, легкоатлетичні метання, стрибки, спринтерський біг, різні види боротьби, спортивна гімнастика Досить велика роль максимальної сили у спринтерському плаванні, веслуванні, ковзанярському спорті, деяких спортивних іграх[7,с.110].

Швидкісна сила --- це здатність нервово-м'язової системи до мобілізації функціонального потенціалу для досягнення високих показників сили за максимально короткий час. Швидкісна сила має вирішальний вплив на спортивні результати у спринтерському бігу, спринтерському плаванні , (велоспорті і трек -- спринт і гіт на 1000 метрів з місця), і ковзанярському спринті (500 метрів), фехтуванні, легкоатлетичних стрибках, у різних видах боротьби, боксі.

Швидкісну силу слід диференціювати залежно від величини її прояву в рухових діях, що ставлять різноманітні вимоги до швидкісних можливостей спортсмена. Швидкісну силу, що проявляється за умов досить великих опорів, прийнято визначати як вибухову, а силу, що проявляється при протидії відносно невеликим і середнім опорам і високою початковою швидкістю, -- як стартовою. Вибухова сила може виявитися вирішальним фактором при виконанні ефективного старту в спринтерському бігу чи плаванні, кидків у боротьбі, а стартова сила -- при виконанні ударів у бадмінтоні, боксі, нанесення уколів у фехтуванні тощо.

Силова витривалість -- це здатність організму людини довгий час підтримувати досить високі силові показники. Рівень силової витривалості проявляється і в здатності спортсмена переборювати втому, виконувати велику кількість повторень рухів або тривалий час прикладати силу в умовах протидії зовнішньому опору. Силова витривалість належить до числа найважливіших якостей, що обумовлюють результат у більшості дисциплін циклічних видів спорту. Велике значення має ця якість у гімнастиці, різних видах боротьби[1,с.98].

Слід ураховувати, що всі названі види силових якостей у спорті проявляються не ізольовано, а в складній взаємодії, що визначається специфікою виду спорту і кожної його дисципліни, техніко-тактичним арсеналом спортсмена, рівнем розвитку інших рухових якостей.

Для спортивної практики велике значення має взаємозв'язок між різними видами сили. Справа в тому, що специфіка різних видів спорту визначає вимоги до різних силових якостей. Одні види спорту чи спортивні дисципліни вимагають високого рівня максимальної і швидкісної сили, другі силової витривалості, треті -- швидкісної сили, четверті -- рівномірного розвитку різноманітних силових якостей. Тому важливо враховувати можливі як позитивний, так і негативний впливи роботи, спрямованої на розвиток одного із видів сили, на рівень інших.

Існує думка, що великі м'язи, які здатні до прояву високого рівня максимальної сили, не можуть досягати високих показників швидкості рухів і можуть негативно вплинути на результативність у вправах, що вимагають високого рівня розвитку швидкісної сили. Спеціальні дослідження, як і передова спортивна практика, заперечують цю точку зору.

Існує достатньо тісний позитивний зв'язок між рівнем максимальної і швидкісної сили. Але він чітко проявляється лише в тих випадках, коли швидкісна робота пов'язана із необхідністю переборювати великий зовнішній опір (більше 25--30% від рівня максимальної сили). І чим вищий опір, тим більшого значення для досягнення високих показників швидкісної сили набуває рівень максимальної сили. В той же час переборення невеликих опорів з максимальною швидкістю (наприклад, рухи в настільному тенісі) не вимагає високого рівня розвитку максимальної сили. Більш того, у таких випадках може спостерігатися негативний зв'язок між максимальною і швидкісною силою[6,с.87].

Результати тренування, спрямованого на збільшення поперечника м'язів, удосконалення міжм'язової і внутрішньом'язової координації, підвищення сили та швидкості скорочення м'язів, а в цілому -- на розвиток максимальної і швидкісної сили, мають позитивний взаємозв'язок. Так, високий рівень розвитку максимальної сили, досягнутий за рахунок збільшення поперечника м'язів і внутрішньо-м'язової координації, створює добрі передумови для розвитку і прояву різних видів швидкісної сили. В свою чергу, розвиток швидкісної сили передбачає перш за все удосконалення внутрішньо-м'язової координації. Це, природно, сприяє і вищому рівню прояву максимальної сили.

Існує тісний позитивний зв'язок між максимальною силою і силовою витривалістю при роботі, яка потребує переборення великого опору 70-- 90% від максимальної сили. Обумовлено це тим, що розвиток максимальної сили сприяє накопиченню у м'язах аденозинтрифосфат і глікогену, удосконаленню між м'язової і внутрішньом'язової координації за умови роботи з великим опором. Саме ці фактори в основному і визначають силову витривалість при роботі анаеробного характеру з багаторазовим переборенням досить великого опору. Коли силова витривалість потрібна для переборення відносно невеликого опору, зв'язок між рівнем максимальної сили і силової витривалості може бути відсутнім (опори 30--50% від максимальної сили) або навіть мати негативний характер (опір -- менш 25% від максимальної сили). Це легко пояснити, враховуючи велику роль аеробних реакції у забезпеченні високих показників силової витривалості за умови роботи з малим опором.

1.2 Основні фактори, що визначають рівень силових якостей

У результаті сумарної перебудови морфологічних, біохімічних і фізіологічних механізмів, що обумовлюють ефективність пристосування організму людини до роботи силового характеру, сила м'язів може збільшуватися в 2--4 рази.

Адаптація організму до силового тренування обумовлена змінами у м'язах, нервовій системі, кістковій тканині. Збільшення сили зв'язано як із гіпертрофією м'язів, так і зі збільшенням щільності елементів у середині клітини, зміною співвідношення актину і міозину. Морфологічні зміни у забезпечених відділах нервової системи зводяться в основному до розгалуження мотоней-ронів, збільшення гангліозних клітин, а функціональні -- до підвищення ефективності внутрішньом'язової і міжм'язової координації. Зміни у кістковій системі пов'язані зі збільшенням щільності кісток, їх еластичності, з гіпертрофією кісткових виступів у місцях прикріплення сухожиль. Ці зміни особливо яскраво проявляються у представників швидкісно-силових видів спорту -- важкоатлетів, метальників, бігунів-спринтерів.

Таким чином, основні фактори, що обумовлюють рівень силових якостей спортсмена, можна об'єднати у три основні групи:

1) морфологічні (поперечний розріз м'язів і волокон, співвідношення волокон різних типів, розтягнення м'язів і сухожиль, зміни кісткової тканини тощо);

2) енергетичні (запаси фосфатних сполук -- аденозинтрифосфат і креатин фосфат -- та глікогену в м'язах і печінці, ефективність периферичного кровообігу тощо);

3) нейрорегуляторні (частота імпульсів, внутрішньом'язова координація,міжм'язова координація).

Сучасне тренування є виключно ефективним для підвищення максимальної сили за рахунок збільшення м'язового поперечника і приросту на цій основі маси м'язів.

Цілеспрямоване силове тренування може суттєво збільшити долю м'язів у загальній масі тіла. Видатні спортсмени, які спеціалізуються у видах спорту, що,вимагають високих показників максимальної і швидкісної сили, можуть донести долю м'язів у загальній масі тіла до 50--55%, а в культуристів спостерігаються і вищі показники -- 60--70% (норма -- близько 40%).

Збільшення маси м'язів не пов'язане із збільшенням сили лінійною залежністю: збільшення маси у 2 рази призводить до збільшення максимальної сили у 3--4 рази. Це співвідношення може суттєво змінюватися залежно від ефективності внутрішньом'язової і міжм'язової координації, будови м'язових волокон, віку і статі спортсменів.

Збільшення м'язової маси, обумовлене підвищенням кількості скоротливих елементів (міофібрил), поліпшенням внутрішньом'язової координації щодо здатності до швидкої мобілізації великої кількості рухових одиниць, безсумнівно, сприяє і приросту швидкісної сили.

Форма м'язів дуже різноманітна. Вона обумовлюється їх розміром, співвідношенням м'язової і сухожильної частин, способом прикріплення до кісток, особливостями складання в пучки, обумовленими формою роботи м'язів і їх топографією. Найпоширенішими є веретеноподібні і плоскі м'язи. Відмінності у формі м'язів тісно пов'язані з їх функціональними особливостями. Довгі тонкі м'язи, що мають незначну площу прикріплення до кісток (наприклад, довгі згиначі пальців рук), як правило, беруть участь у рухах з великою амплітудою. Рухи, в яких задіяні короткі товсті м'язи (наприклад, квадратний м'яз попереку), мають невеликий розмах. Але у багатьох випадках ці м'язи можуть переборювати значні опори[14,с.32].

По відношенню до суглобів м'язи поділяються на одно суглобові, двосут-лобові і багатосуглобові -- залежно від того, на скільки суглобів вони безпосередньо діють.

Як приклад одно суглобових м'язів можна назвати груднино ключично-сосковий м'яз та двоголовий м'яз плеча, двосуглобових -- чотириголовий м'яз стегна, кравецький м'яз, двоголовий м'яз стегна, півсухожилковий, перетинчастий м'яз, багато суглобові довгі згиначі і розгиначі пальців. Багатосуглобові м'язи завжди довші за одно суглобові, і розташовані ближче до поверхні.

Залежно від особливостей розташування сухожиль скелетні м'язи діляться на основні групи -- веретеноподібні і перисті[2,с.89].

Особливості будови м'язів в основному визначають рівень прояву сили. Так, напрям пучків волокон веретеноподібних м'язів паралельний довжині м'яза, а волокна перистих м'язів розташовані навкіс. Це і обумовлює значну величину фізіологічного поперечника останніх. Як відомо, м'язи з великим фізіологічним поперечником мають більшу силу. Слід відзначити, що перисті м'язи мають значні прошарки сполучної тканини, які обмежують їх розтяжність, але дозволяють виконувати велику за обсягом роботу статичного характеру.

Сила м'язів в основному визначається можливостями скоротливих елементів -- міофібрил. Збираючись у пучки, вони тягнуться від одного кінця м'язового волокна до іншого, забезпечуючи повздовжню посмугованість м'язів. Поперечна посмугованість обумовлюється особливою будовою міофібрил, що складаються із актинових і міозинових міофіламентів, які являють собою два типи скоротливих білків. Актиновий філамент представлений подвійною спіраллю із ниток актину, в борознах якої знаходяться тропоміозин і тропонін. Міозиновий філамент -- це молекули, розділені на "головку", "шийку" і "хвіст".

Основною структурою м'яза, яка повторюється, є саркомір, що складається із чітко упорядкованих груп паралельних товстих міофіламентів. Вони утворюють темний А-диск, що чергується із світлим І-диском, який складається із тонких актинових міофіламентів. Світлі А-диски діляться навпіл поперечною Z- лінією, з обох кінців якої прикріплюються тонкі актинові філаменти. Ділянка між двома сусідніми Z- лініями і є саркоміром.

М'язове волокно скорочується в результаті взаємодії білкових молекул актину і міозину, що виражається у ковзанні товстих і тонких філаментів один відносно одного. Укорочення міофібрил досягається за рахунок зменшення Z-дисків. Розслаблення м'язового волокна супроводжується розширенням ізотропних дисків у результаті того, що нитки актину висовуються із проміжків між нитками міозину. При розтягуванні м'язового волокна кінці ниток актину в міофібрилах знаходяться майже на рівні кінців ниток міозину.

В розслабленому м'язі щільність розташування ниток актину і міозину в фібрилах мінімальна.

Таким чином, розглянутий механізм відкриває шляхи перетворення хімічної енергії на механічну енергію м'язового скорочення.

1.3 Фізіологічні механізми розвитку сили

У розвитку м'язової сили мають значення: 1) внутрішньом'язові чинники; 2) особливості нервової регуляції; 3) психофізіологічні механізми;

Внутрішньом'язові чинники розвитку сили включають біохімічні, морфологічні і функціональні особливості м'язових волокон:

* Фізіологічний поперечник, залежний від числа м'язових волокон (він найбільший для м'язів з перистою будовою);

* Склад (композиція) м'язових волокон, співвідношення слабких і більш збудливих повільних м'язових волокон (окислювальних, таких, що мало стомлюють) і великих високо порогових швидких м'язових волокон (гліколітичних, таких, що стомлюють);

* Міофібрилярна гіпертрофія м'яза - тобто збільшення м'язової маси, яка розвивається при силовому тренуванні в результаті адаптаційно-трофічних впливів і характеризується зростанням товщини і щільнішою упаковкою скоротливих елементів м'язового волокна, - міофібрил. (При цьому коло плеча може досягати 80 см, а стегна - 95 см і більш). Нервова регуляція забезпечує розвиток сили за рахунок вдосконалення діяльності окремих м'язових волокон, рухових одиниць цілого м'яза і міжм'язової координації[14,с.61]. Вона включає наступні чинники:

* Збільшення частоти нервових імпульсів, що поступають в скелетні м'язи від мотонейронів спинного мозку і що забезпечують перехід від слабких одиночних скорочень їх волокон до великих тетанічних;

* Активація багато рухових одиниць при збільшенні числа залучених в руховий акт рухових одиниць підвищується сила скорочення м'яза;

* Синхронізація активності рухових одиниць - одночасне скорочення можливе більшого числа активних рухових одиниць різко збільшує силу тяги м'яза;

* Міжм'язова координація - сила м'яза залежить від діяльності інших м'язових груп: сила м'яза росте при одночасному розслабленні її антагоніста, вона зменшується при одночасному скороченні інших м'язів і збільшується при фіксації тулуба або окремих суглобів м'язами-антагоністами. Наприклад, при підйомі штанги виникає явище натуження (видих при закритій голосовій щілині), що приводить до фіксації м'язами тулуба спортсмена і що створюють міцну основу для подолання ваги, що піднімається.

Психофізіологічні механізми збільшення м'язової сили пов'язані із змінами функціонального стану (бадьорості, сонливості, стомлення), впливами мотивацій і емоцій, що підсилюють симпатичні і гормональні дії з боку гіпофіза, надниркових і статевих залоз, біоритмів.

Важливу роль в розвитку сили грають чоловічі статеві гормони (андрогени), які забезпечують зростання синтезу скоротливих білків в скелетних м'язах. Їх у чоловіків в 10 разів більше, ніж у жінок. Цим пояснюється більший тренувальний ефект розвитку сили у спортсменів в порівнянні зі спортсменками, навіть при абсолютно однакових тренувальних навантаженнях.

Відкриття «ефекту андрогенів привело до спроб ряду тренерів і спортсменів використовувати для розвитку сили аналоги статевих гормонів стероїди анаболізму. Проте незабаром виявилися згубні наслідки їх прийому. В результаті дії анаболіків у спортсменів-чоловіків пригнічується функція власних статевих залоз (аж до повної імпотенції і безпліддя), а у жінок-спортсменок відбувається зміна вторинних статевих ознак за чоловічим типом (огрубіння голосу, зміна характеру, оволосіння) і порушується специфічний біологічний цикл жіночого організму (виникають відхилення в тривалості і регулярності місячного циклу, аж до повного його припинення і пригнічення дітородної функції). Особливо тяжкі наслідки спостерігаються у спортсменів-підлітків. В результаті подібні препарати були віднесені до заборонених допінгів.

Спроби змусити м'яз розвивати великі тетанічні скорочення за допомогою електростимуляції також не привели до успіху. Ефект дії припинявся через 1-2 тижні, а штучно викликана здатність розвивати сильні скорочення не могла повноцінно використовуватися, оскільки не включалася в необхідні рухові навики[13,с.255].

Функціональні резерви сили.

У кожної людини є певні резерви м'язової сили, які можуть бути включені лише при екстремальних ситуаціях (надзвичайна небезпека для життя, надмірна психоемоційна напруга і тому подібне).

В умовах електричного роздратування м'яза або під гіпнозом можна виявити максимальну м'язову силу, яка опиниться більше тієї сили, яку людина проявляє при граничному довільному зусиллі, - так званої максимальної довільної сили. Різниця між максимальною м'язовою силою і максимальною довільною силою називається дефіцитом м'язової сили. Ця величина зменшується в ході силового тренування, оскільки відбувається перебудова морфофункциональних можливостей м'язових волокон і механізмів їх довільної регуляції.

У спортсменів, що систематично тренуються, відбувається відносне збільшення загальних і спеціальних фізіологічних резервів. При цьому перші реалізуються через загальні для різних вправ прояви фізичних якостей, а другі - у вигляді спеціальних для кожного виду спорту навиків і особливостей сили, швидкості і витривалості.

До загальних функціональних резервів м'язової сили віднесені наступні чинники.

* Включення додаткових рухових одиниць в м'язі;

* Синхронізація збудження рухових одиниць в м'язі;

* Своєчасне гальмування м'язів-антагоністів;

* Координація (синхронізація) скорочень м'язів-антагоністів;

* Підвищення енергетичних ресурсів м'язових волокон;

* Перехід від одиночних скорочень м'язових волокон до тетанічних;

* Посилення скорочення після оптимального розтягування м'яза;

* Адаптивна перебудова структури і біохімії м'язових волокон (робоча гіпертрофія, зміна співвідношення об'ємів повільних і швидких волокон і інше).

Отже, до питань фізичного розвитку не повинно бути одностороннього підходу. Якості, що проявляються м'язами при роботі, різноманітні. Щоб всесторонньо розвивати їх, потрібні регулярні вправи самого різного характеру: повільні, швидкі, статичні, з малим і великим обтяженням, короткочасні і тривалі. При цьому не стільки важливо в кожному тренувальному занятті обов'язково використовувати всі перераховані варіанти вправ, скільки не обмежуватися протягом тривалого часу яким-небудь одним з них.

Після напруженого дня або інтенсивного спортивного тренування спортсмен відчуває нервове стомлення. Тонус м'язів в стані стомлення часто залишається тривалий час підвищеним, що перешкоджає відпочинку і відновленню працездатності. Кращі ліки проти цього - розслаблення. Зрозуміло, що не всі однаково можуть тут добитися успіху. Але простими навиками розслаблення може оволодіти кожен. Для цього є спеціальні вправи.

1.4 Методика розвитку силових здібностей

Направлений розвиток силових здібностей відбувається лише тоді, коли здійснюється максимальна м'язова напруга. Тому основна проблема в методиці силової підготовки полягає в тому, щоб забезпечити в процесі виконання вправ достатньо високий ступінь м'язової напруги. У методичному плані існують різні способи створення максимальної напруги: підняття вантажу, що гранично можна підняти невелике число разів; підняття неграничної ваги максимальне число разів - «повністю»; подолання вантажу, що негранично обтяжив з максимальною швидкістю; подолання зовнішніх опорів при постійній довжині м'язів; зміні її тонусу або при постійній швидкості руху по всій амплітуді; стимулювання скорочення м'язів в суглобі за рахунок енергії падаючого вантажу або ваги власного тіла і інше. Відповідно до вказаних способів стимулювання м'язової напруги виділяють наступні методи розвитку силових здібностей:

1. Метод максимальних зусиль.

2. Метод повторних неграничних зусиль.

3. Метод ізометричних зусиль.

4. Метод ізокінетичних зусиль.

5. Метод динамічних зусиль.

6. «Ударний» метод.

Слід зазначити, що подібні назви методів широко використовується в теорії і практиці силового тренування. Вони хороші знось стислістю. Проте в науковому плані таке найменування методів розвитку сили не цілком коректно, оскільки, наприклад, методи максимальних, ізометричних і ізокінетичних зусиль також відносяться до класу методів повторної вправи. Динамічна форма скорочення м'язів характерна не тільки для методу динамічних зусиль, але і для більшості методів[7,с.63].

Метод максимальних зусиль. Він заснований на використанні вправ з субмаксимальними, максимальними і надмаксимальними обтяженнями. Кожна вправа виконується в декілька підходів. Кількість повторень вправ в одному підході при подоланні граничних і надмаксимальних опорів, тобто коли вага того, що обтяжило рівна 100% і більш від максимального може складати 1- 2, максимум 3 рази. Число підходів 2-3, паузи відпочинку між повтореннями в підході 3-4 хвилини, а між підходами від 2 до 5 хвилини. При виконанні вправ з біляграничними опорами (вагою того, що обтяжило 90-95% від максимального) число можливих повторень рухів в одному підході 5-6, кількість підходів 2-5. Інтервали відпочинку між повтореннями вправ в кожному підході - 4-6 хвилин і підходами 2-5 хвилини. Темп рухів - довільний, швидкість - від малої до максимальної. У практиці зустрічаються різні варіанти цього методу, в основі яких лежать різні способи підвищення обтяжень в підходах.

Даний метод забезпечує підвищення максимальної динамічної сили без істотного збільшення м'язової маси, виховання уміння розвивати концентровані зусилля великої потужності. Зростання сили при його використанні відбувається за рахунок вдосконалення міжм'язової координації і підвищення потужності креатінфосфатного і гліколітичного механізмів ресинтезу аденозинтрифосфат.

Слід мати на увазі, що граничні силові навантаження затруднюють самоконтроль за технікою дій, збільшують ризик травматизму і перенапружень, особливо в дитячому віці і у початківців. Тому цей метод є основним, але не єдиним в тренуванні кваліфікованих спортсменів. Він застосовується не частіше за 2-3 рази в неділю. Граничний тренувальний, використовуються лише зрідка - один раз в 7-14 днів. Вправи з вагою понад 100% від максимального виконуються, як правило, в поступливому режимі з використанням допомоги партнерів або спеціальних пристосувань.

До 16 років не рекомендується застосовувати даний метод. Так, в силовій підготовці, для хлопці допризовного віку метод максимальних зусиль є додатковим і його слід використовувати після попереднього базового силового тренування, а також під контролем викладача і із забезпеченням страховки. Використовується метод головним чином для поточної оцінки рівня силової підготовленості учнів. Здійснюється ця оцінка приблизно один раз в місяць контрольними випробуваннями у відповідних вправах. Наприклад, присідання з штангою, жим штанги лежачи на горизонтальній лаві і інші.

Метод повторних неграничних зусиль. Передбачає, багаторазове подолання неграничного зовнішнього опору до значного стомлення або «повністю».

У кожному підході вправа виконується без пауз відпочинку. У одному підході може бути від 4 до 15-20 і більш за повторення вправ. За одне заняття виконується 2-6 серії. У серії - 2-4 підходи. Відпочинок між підходами 2-8 хвилин, між серіями - 3-5 хвилин. Величина зовнішніх опорів зазвичай знаходиться в межах 40-80% від максимальної в даній вправі. Швидкість рухів невисока. Залежно від величини опору гранично можливе число повторень може бути досягнуто на п'ятому, наприклад, або тридцятому повторенні. Зрозуміло, механізм прояву і відповідно розвитку силових здібностей при такій відмінності в числі повторень стане різним. При тому, що великому обтяженні і незначній кількості повторень розвиватиметься переважно максимальна сила або одночасно відбувається зростання сили і збільшення м'язової маси. І, навпаки, при значному числі повторень і невеликій вазі тих, що обтяжили в значній мірі починає зростати силова витривалість[11,с.23].

Тренувальний ефект при застосуванні цього методу досягається до кінця кожної серії повторень вправи. У останніх повтореннях число працюючих рухових одиниць зростає до максимуму, відбувається їх синхронізація, збільшується частота еффекторної імпульсацій, тобто фізіологічна картина стає схожою з тією, яка існує при подоланні граничних зусиль.

Значний об'єм м'язової роботи з тими, що негранично обтяжили активізує обмінно-трофічні процеси м'язової і інших системах організму, викликаючи необхідну гіпертрофію м'язів із збільшенням їх фізіологічного поперечника, стимулюючи тим самим розвиток максимальної сили. Відзначимо той факт, що сила зберігається довше, якщо одночасно з її розвитком збільшується і м'язова маса.

Виділяють три основні варіанти методу «повністю»:

1.Вправи виконуються в одному підході «повністю», число підходів не «повністю».

2. У декількох підходах вправа виконується «повністю», число підходів не «повністю».

3. Вправа в кожному підході виконується «повністю», число підходів «повністю».

Не дивлячись на те що робота «повністю» менш вигідна в енергетичному відношенні, даний метод набув широкого поширення в практиці. Пояснюється це цілком певними його перевагами. Він дозволяє краще контролювати техніку рухів, уникати травм, зменшити напруження під час виконання силових вправ, сприяє гіпертрофії м'язів. І нарешті, цей метод -є єдино можливий в силовій підготовці початківців, оскільки розвиток сили у них майже не залежить від величини опору, якщо вона перевершує 35-40% максимальної сили. Його доцільно застосовувати в тих випадках, коли вирішальну роль грає величина сили, а швидкість її прояву не має великого значення.

Метод ізометричних зусиль. Характеризується виконанням короткочасної максимальної напруги, без зміні довжини м'язів. Тривалість ізометричної напруги зазвичай 5-10 с. Величина зусилля, що розвивається, може бути 40-50% від максимуму і статичні силові комплекси повинні складатися з 5-10 вправ, направлених на розвиток сили різних м'язових груп. Кожна вправа виконується 3-5 разів з інтервалом відпочинку 30-60 с. Відпочинок перед наступною вправою 1-3 хвилини. Ізометричні вправи найкраще включати в тренування до 4 разів на тиждень, відвівши для них кожного разу 10-15 хвилини. Комплекс вправ застосовується в незмінному вигляді приблизно протягом 4-6 тижнів, потім він оновлюється за рахунок зміни початкових положень в аналогічних вправах або напрямах дії на різні м'язові групи і тому подібне.

Паузи відпочинку заповнюються виконанням вправ на дихання, розслаблення і розтягування, які сприяють швидкому відновленню організму і усуненню негативних ефектів статичної напруги. Доведена доцільність виконання між підходами вправ динамічного характеру[5,с.129].

При виконанні ізометричних вправ важливе значення має вибір пози або величини суглобових кутів. Так, тренування згиначів передпліччя при великому суглобовому куті (розтягнутому стані м'язів) викликає менший приріст сили, але вище перенесення на не треновані положення в суглобових кутах. І навпаки, тренування при відносно малому суглобовому куті (укороченому стані м'язів) приводить до ефективнішого зростання силових показників. Проте перенесення силових можливостей на нетреновані положення в суглобових кутах при цьому істотно нижче, ніж в першому випадку. Ізометрична напруга при кутах в суглобах 90° робить більший вплив на приріст динамічної сили розгиначів тулуба, чим при кутах 120 і 150°. На приріст динамічної сили розгиначів стегна позитивно впливають ізометричні вправи при кутах в суглобах 90°.

Доцільне виконання ізометричної напруги в позах, що відповідають моменту прояву максимального зусилля в спортивній вправі. Наприклад, для стрибунів на лижах з трампліну рекомендується максимальна ізометрична напруга в позах різної глибини підсіда (кути в колінних суглобах 80- 140°), що знаходяться в межах амплітуди відштовхування з положенням тулуба, паралельним підлозі.

Метод ізокінетичних зусиль. Специфіка цього методу полягає в тому, що при його застосуванні задається не величина зовнішнього опору, а постійна швидкість руху. Вправи виконуються на спеціальних тренажерах, які дозволяють робити рухи в широкому діапазоні швидкостей, проявляти максимальні або близькі до них зусилля практично в будь-якій фазі руху. Наприклад, по всій амплітуді гребка в плаванні кролем або брасом. Це дає можливість м'язам працювати з оптимальним навантаженням впродовж всього руху, чого не можна добитися, застосовуючи будь-які із загальноприйнятих методів.

Силові вправи в ізокінетичному режимі, що виконуються на сучасних тренажерах, дозволяють варіювати швидкість переміщення біоланок від 0 до 200 і більш в 1 с. Тому цей метод використовується для розвитку різних типів силових здібностей - «повільною», «швидкісною», «вибухової» сили. Його широко застосовують в процесі силової підготувки в плаванні, в легкій атлетиці, в спортивних іграх - для відробітку ударів руками і ногами, кидків м'яча і тому подібне Він забезпечує значне збільшення сили за коротший термін в порівнянні з методами повторних і ізометричних зусиль. При застосуванні цього методу відпадає необхідність в розминці, яка характерна для занять з тими, що обтяжили[10,с.198].

Силові заняття, засновані на виконанні вправ ізокинетичного характеру, виключають можливість отримання м'язово суглобових травм, оскільки тренажер пристосовується до можливостей індивіда у всьому діапазоні руху, а не навпаки. Людина фактично не може зробити більше того, на що він здатний за даних умов. Використовуючи опір, що автоматично пристосовує до зусилля, що проявляється, можна досягти більшої сили при меншому числі повторень вправ, оскільки кожне повторення «завантажує» м'яз по всій траєкторії руху.

В процесі виконання вправи спортсмен бачить свій результат, що демонструється на спеціальному моніторі або у вигляді графічної кривої і, таким чином, має можливість змагатися сам з собою і з іншими особами.

Метод динамічних зусиль. Передбачає виконання вправ з відносно невеликою величиною обтяжень (до 30% від максимуму) з максимальною швидкістю (темпом). Він застосовується для розвитку швидкісно-силових здібностей - «вибухової» сили. Кількість повторень вправи в одному підході складає 15-25 разів. Вправи виконуються в декілька серій - 3-6, з відпочинком між ними по 5-8 хвилин.

Вантаж для обтяження в кожній вправі повинен бути таким, щоб він не надавав істотних порушень в техніці рухів і не приводив до уповільнення швидкості виконання рухового завдання. Наприклад, при розвитку сили кидка ватерполіста кращі результати дали кидки медіцинбола вагою 2 кг, у коп'єметателей при метанні ядер оптимальна вага снаряда повинна бути 3 кг.

Ударний метод заснований на ударному стимулюванні м'язових груп шляхом використання кінетичної енергії падаючого вантажу або ваги власного тіла. Поглинання тренованими м'язами енергії падаючої маси сприяє різкому переходу м'язів до активного стану, швидкого розвитку робочого зусилля, створює в м'язі додатковий потенціал напруги, що забезпечує значну потужність і швидкість подальшого відштовхуючого руху і швидкий перехід від поступливої роботи до тієї, що долає. Цей метод застосовується головним чином і для розвитку «амортизаційної» і «вибухової» сили різних м'язових груп, а також для вдосконалення реактивної здатності нервово-м'язового апарату.

Як приклад використання ударного методу розвитку «вибухової» сили ніг можна назвати стрибки в глибину з подальшим вистрибуванням вгору або довжину. Приземлення повинне бути пружним, з плавним переходом в амортизацію. Для пом'якшення удару на місце приземлення слід покласти товстий (2,5-3 см) лист литої гуми. Глибина амортизаційного підсідання знаходиться досвідченим шляхом. Амортизація і подальше відштовхування повинні виконуватися, як єдина цілісна дія. Доведена велика ефективність цієї вправи, що проводиться по наступній методиці. Вправа виконується з висоти 70-80 см з приземленням на злегка зігнуті в колінному суглобі ноги з подальшим швидким і могутнім вистрибуванням вгору. Стрибки виконуються серійно - 2-3 серії, в кожній по 8-10 стрибків. Інтервали відпочинку між серіями - 3-5 хвилин (для висококваліфікованих спортсменів). Виконуються вправи не більше двох разів на тиждень. Надмірне підсідання затруднить подальше відштовхування, неглибоке, - підсилить жорсткість удару і виключить повноцінне відштовхування. Перехід від амортизації до відштовхування повинен бути дуже швидким, пауза у цей момент знижує тренувальний ефект вправи. Для активізації відштовхування у вищій точці зльоту бажано підвісити орієнтир (наприклад, прапорець), який треба дістати однією рукою.

сила витривалість спортсмен



РОЗДІЛ 2. Вивчити фізіологічні механізми розвитку витривалості

2.1 Поняття витривалості та її види

Витривалість - здібність людини до тривалого виконання якої-небудь рухової діяльності без зниження її ефективності.

Оскільки тривалість роботи обмежується стомленням, що кінець кінцем наступило, то витривалість можна також визначити як здатність організму протистояти стомленню. Стомлення - це стан організму, що виникає унаслідок тривалої або напруженої діяльності і характеризується зниженням працездатності. Воно виникає через певний проміжок часу після початку роботи і виражається в підвищеній складності або неможливості продовжити діяльність з колишньою ефективністю. Розвиток стомлення проходить через 3 фази:

Фазу компенсованого стомлення, коли, не дивлячись на зростаючі труднощі, людина може якийсь час зберігати колишню інтенсивність роботи за рахунок більших, ніж раніше, вольових зусиль і часткової зміни біомеханічної структури рухових дій.

Фазу декомпенсованного стомлення, коли людина, не дивлячись на всі намагання, не може зберегти необхідну інтенсивність роботи. Якщо продовжити роботу в цьому стані, то через деякий час наступить відмова від її виконання.

Фазу повного стомлення характеризують типові зміни швидкості пересування, довжини і частоти кроків при стомленні в циклічних рухових діях (на прикладі бігу на ковзанах). У фазі компенсованого стомлення, не дивлячись на зменшення довжини кроків, задана швидкість зберігається за рахунок збільшення їх частоти. Можна вважати, що стомлення первинно виявляється в зменшенні сили скорочення м'язів, що призводить до зниження сили і швидкості відштовхування і зменшення довжини кроків. Частота кроків тут грає роль компенсаторного механізму, протидіючогоо до певного моменту різкому зниженню швидкості. У фазі декомпенсованного стомлення, не дивлячись на збільшену частоту кроків, швидкість падає. Встановлено, що за інших рівних умов у витриваліших людей наступає пізніше як перша, так і друга фаза стомлення, а також у меншій мірі виражено падіння працездатності у фазі повного стомлення[5,с.166].

Витривалість необхідна в тій чи іншій мірі при виконанні будь-якої фізичної діяльності. У одних видах фізичних вправ вона безпосередньо визначає спортивний результат (ходьба, біг на середні і довгі дистанції, велогонки, біг на ковзанах на довгі дистанції, лижні гонки), в інших - дозволяє кращим чином виконати певні тактичні дії (бокс, боротьба, спортивні ігри і тому подібне); у третіх - допомагає переносити багаторазові стисло тимчасові високі навантаження і забезпечує швидке відновлення після роботи (спринтерський біг, метання, стрибки, важка атлетика, фехтування і ін.).

Про ступінь розвитку витривалості можна судити на основі двох груп показників:

Зовнішніх (поведінкових), які характеризують результативність рухової діяльності людини під час стомлення.

Внутрішніх (функціональних), в яких відбуваються певні зміни у функціонуванні різних органів і систем організму, що забезпечують виконання даної діяльності.

Зовнішні показники витривалості в циклічних вправах:

- пройдена дистанція в заданий час (наприклад, в «годинному бігу» або в 12-хвилинному тесті Купера);

- мінімальний час подолання достатньо протяжної дистанції (наприклад, біг на 5000 м, плавання на 1500 м);

- найбільша дистанція при пересуванні із заданою швидкістю «повністю» (наприклад, біг заданою швидкістю 6,0 м/с).

У силових вправах витривалість характеризується: числом можливих повторень цієї вправи (граничною кількістю підтягувань, присідань на одній нозі);

граничним часом збереження пози тіла або найменшим часом виконання силових вправ (наприклад, при лазіню по канату на 5 м; при 6-разовому підтяганні і тому подібне);

найбільшим числом рухів в заданий час (наприклад, при сісти якомога більше протягом 10 з і тому подібне).

При будь-яких фізичних вправах зовнішнім показником витривалості людини є величина і характер змін різних біомеханічних параметрів рухової дії (довжина, частота кроків, час відштовхування, точність рухів і ін.) на початку, середині і в кінці роботи. Порівнюючи їх значення в різні періоди часу, визначають ступінь відмінності і дають висновок про рівень витривалості. Як правило, чим менше змінюються ці показники до кінця вправи, тим вище рівень витривалості[8,с.86].

Внутрішні показники витривалості: зміни в центральній нервовій системі, серцево-судинної, дихальній, ендокринній і інших системах і органах людини в умовах стомлення.

Витривалість залежить від рівня розвитку у людини інших фізичних здібностей. У зв'язку з цим пропонують використовувати два типи показників:

Абсолютні - без урахування рівня розвитку силових, швидкісних і координаційних здібностей.

Відносні - з урахуванням розвитку силових, швидкісних і координаційних здібностей.

Якщо, наприклад, всім хто займається пропонують пробігти одну і ту ж дистанцію, то результати в бігу характеризуватимуть абсолютні показники витривалості. При цьому нерідко однакові результати у різних людей не свідчать про їх рівну витривалість, оскільки не враховуються рівні розвитку інших фізичних здібностей, від яких залежить її прояв.

Коли ж порівнюють показники витривалості у людей, що мають відносно однакові рівні швидкісних, силових і координаційних здібностей, то отримують показники відносної витривалості. Порівняння можливостей в прояві витривалості досягається шляхом обчислення певного відсотка від максимуму у конкретних людей, наприклад, 60% від максимальної швидкості бігу і 50% від максимальної м'язової сили при піднятті штанги. Для оцінки відносних показників витривалості застосовуються різні коефіцієнти і індекси витривалості, які визначаються розрахунковим шляхом за допомогою відповідних формул. В даному випадку сильний і слабкий виконуватимуть однакову по відношенню до своїх можливостей роботу. Люди, що погано реалізовують свої швидкісні або силові можливості, мають, як правило, і низькі абсолютні показники витривалості.Структура витривалості в кожному випадку визначається специфікою і умовами конкретного виду діяльності. Рівень розвитку і прояву витривалості залежить від цілого ряду чинників:

- наявність енергетичних ресурсів в організмі людини;

- рівня функціональних можливостей різних систем організму (серцево-судинною, нервовою, ендокринною, терморегуляційною нервово-м'язовою і іншими.);

- швидкості активізації і ступеня узгодженості в роботі цих систем;

- стійкості фізіологічних і психічних функцій до несприятливих зрушень у внутрішньому середовищі організму (наростанню кисневого боргу, підвищенню молочної кислоти в крові і ін.);

- економічності використання енергетичного і функціонального потенціалу організму;

- підготовленості опорно-рухового апарату;

- досконалість технико-тактического майстерності;

- особово-психологічних особливостей (інтересу до роботи, властивостей темпераменту, рівня граничної мобілізації таких вольових якостей, як цілеспрямованість, завзятість, наполегливість, витримка, терплячість і тому подібне).

Серед інших чинників, що роблять вплив на витривалість людини, слід виділити вік, стать, морфологічні особливості людини і умови діяльності.

Ці чинники мають значення в багатьох видах рухової діяльності, але ступінь прояву кожного з них (питома вага) і їх співвідношення різні залежно від особливостей конкретної діяльності. Тому існують різноманітні форми прояви витривалості, які групуються по тих або інших ознаках. Наприклад:

· витривалість до роботи циклічного, ациклічного або змішаного характеру;

· витривалість до роботи в конкретній зоні потужності (максимальною, субмаксимальною, великою, помірною);

· витривалість статична або динамічна;

· витривалість локальна, регіональна або глобальна;

· витривалість аеробна або анаеробна;

· витривалість швидкісна, силова або координаційна;

· витривалість загальна або спеціальна;

· витривалість дистанційна, ігрова або багатооборнна і ін.

Проте немає таких рухових дій, які вимагали б прояву якої-небудь форми витривалості в чистому вигляді. При виконанні будь-якої рухової дії в тій чи іншій мірі знаходять прояв різні форми витривалості. Скажімо, силова витривалість може носити аеробний або анаеробний характер, виявлятися в циклічних або ациклічних вправах, в роботі бере участь невелике число м'язових груп або майже всі м'язи тіла. Внаслідок цього для практичного використання доцільно застосовувати таку класифікацію, яка дозволяє оцінювати окремі форми витривалості у взаємозв'язку.

У практиці велика кількість всіх форм прояву витривалості зазвичай зводяться до двох її видам:

I. Загальна.

II. Спеціальна.

Загальна витривалість - це здібність людини до тривалого і ефективного виконання роботи неспецифічного характеру, має позитивний вплив на розвиток специфічних компонентів працездатності людини, завдяки підвищенню адаптації до навантажень і наявності явищ «перенесення» тренованості з неспецифічних видів діяльності на специфічні.

Спеціальна витривалість - це здібність до ефективного виконання роботи і подолання стомлення в умовах, визначених вимогами конкретного виду діяльності.

Відомо, що той або інший вид діяльності може пред'являти підвищені вимоги до переважного прояву силових, швидкісних і координаційних здібностей, а отже, і до відповідного виду витривалості. І, нарешті, залежно від інтенсивності діяльності прояв цих видів витривалості пов'язаний з різним енергозабезпеченням м'язової роботи.

Найповніше охарактеризувати прояв витривалості можна на основі обліку характеру і особливостей діяльності, вимог, що пред'являються даною діяльністю до різних фізичних здібностей і рівню її інтенсивності. Необхідно відрізняти загальну швидкісну витривалість до роботи максимальної інтенсивності від загальної швидкісної витривалості до роботи субмаксимальної або великої інтенсивності і так далі Кожна форма прояву витривалості, у свою чергу, може включати цілий ряд видів і різновидів. У основі даних форм прояву витривалості лежать різні чинники. Тому методика їх розвитку буде неоднаково.

2.2 М'язовий апарат та витривалість

Витривалість спортсмена значною мірою залежить від фізіологічних особливостей його м'язового апарату, які, у свою чергу, визначаються специфічними структурними і біохімічними властивостями м'язових волокон. Композиція м'язів. Як відомо, м'язові волокна людини відносяться до двох основних типів: повільним і швидким. Усередині швидких волокон виділяють два види: швидкі окислювально-гліколітичні і швидкі гліколітичні.

Повільні волокна кращі, ніж швидкі, пристосовані до тривалих, відносно непотужним повторним скороченням з переважно аеробним типом енергопродукції, характерним для виконання вправ на витривалість.

Відмінною особливістю композиції м'язів у видатних представників видів спорту, що вимагають прояву витривалості, є відносно високий відсоток повільних волокон, складових їх м'яза. При цьому між відсотком, повільних волокон і максимальним споживанням кисню існує прямий зв'язок. Разом з тим при однаковому відсотку повільних волокон максимальне споживання кисню у спортсменів вище, ніж у не спортсменів[6,с.152].

Одним з ефектів тренування витривалості є збільшення товщини м'язових волокон - робоча гіпертрофія. Про це свідчать відмінності в площі поперечного перетину м'язових волокон різного типу у спортсменів і нетренованих людей . Тренування витривалості веде до робочої гіпертрофії переважно саркоплазматичного типу, яка зв'язана більшою мірою с збільшенням саркоплазматичного простору м'язових волокон.

Істотні зміни при цьому відбуваються також, в окремих міжфібрілярних структурних компонентах м'язових волокон, особливо в мітохондріях. В процесі тренування витривалості посилюється синтез білків, складових мітохондрнальниє мембрани м'язових волокон. В результаті зростають число і розміри мітохондрій у середині м'язових волокон. У високо кваліфікованих спортсменів, наприклад, об'ємна щільність центральних і периферичних мітохондрій відповідно на 50 і 300% більше, ніж у нетренованих, чоловіків. Об'ємна щільність і розміри мітохондрій у жінок (спортсменок і не спортсменок) менші, ніж у чоловіків. Чим більше число і об'єм мітохондрій (і відповідно вище активність мітохондріальних ферментів окислювального метаболізму), тим вище здібність м'яза до утилізації нею кисню, що доставляється з кров'ю[3,с.101].



2.3 Фізіологічні механізми витривалості

Загальна витривалість залежить від транспортування кисню працюючим м'язам і головним чином визначається функціонуванням кисневотранспортной системи: серцево-судинною, дихальною і системою крові.

Розвиток загальної витривалості забезпечується різносторонніми перебудовами в дихальній системі. Підвищення ефективності дихання досягається: