Формування економiчної ефективностi виробництва зерна в господарствi (ТОВ Великоглибочецьке)

Структура посівних площ ТВ “Поділля” за 1998, 1999, 2000 рр. (га)

Також на основі даної таблиці можна сказати, що найбільшу питому вагу в структурі посівних площ займає озима пшениця. Це пояснюється тим, що вона краще використовує вологу весняно - літнього періоду і дає високий урожай, що забезпечує більш стійкі валові збори зерна. Також зерно пшениці має високі продовольчі якості і широко використовується для виробництва різноманітних продуктів. В даному господарстві слід збільшити посівні площі зернобобових , оскільки ці культури є основним джерелом кормового білка.

Крім того, встановлена надбавка до тарифної ставки механізаторам в розмірі 50% при роботі на гусеничних тракторах та виконанні колісними тракторами просапних робіт, оранки та посівів.

Механізаторам, іншим працівникам на виконанні робіт, пов'язаних з підготовкою і внесенням отрутохімікатів встановлюють надбавку до тарифу в розмірі 50%; на агрегатах по поверхневому розсіванні мінеральних добрив - 30%;та на роботах з аміачною водою - 50%. [7:2].

2.4. Еефективність виробництва зерна

Разом продуктивність праці і собівартість зерна в свою чергу впливають на рентабельність зернового виробництва. [14]

Показники таблиці говорять про те, що зерно реалізується в господарстві в основному в третьому і четвертому кварталах.

В зв'язку з відсутністю коштів на придбання запасних частин, мінеральних добрив, пального та ін. господарство заключає з відповідними організаціями бартерні договори

І тому, як тільки почнеться збирання зерна, то одразу його віддають за отримані раніше цінності. Одночасно з тим і покривають окремі борги перед державою теж зерном.

Така масова реалізація зерна в третьому і четвертому кварталах призводить до більшої появи зерна на ринку, біржі і, як наслідок, низька реалізаційна ціна і, відповідно, низькі прибутки.

Зниження собівартості продукції є важливою умовою підвищення ефективності с/г виробництва і зміцнення економіки господарств. Проте за останні десятиріччя намітилася тенденція до зростання собівартості основних видів продукції. [17;130].

У господарстві і структурі затрат на виробництво зернової продукції найбільшу питому вагу займають такі статті, як оплата праці з нарахуваннями, витрати на насіння і посадковий матеріал, витрати на органічні і мінеральні добрива.

З кожним роком у даному господарстві зростають витрати на оплату праці з нарахуваннями (саме перевищення темпів зростання оплати праці працівників порівняно з її продуктивністю є основною причиною зростання собівартості продукції). Так у 2004 р. порівняно із 2002 р. та 2003 р. в загальному по зернових культурах витрати на оплату праці з нарахуваннями зросли на 1776 грн. та 1714,1 грн.

З таблиці видно, що рентабельність виробництва зернових культур в 2004 році порівняно з іншими роками зросла і становила 36,2 %, в т.ч. озимі зернові - 34,4 %, ярі зернові - 37,5 %. Такі зміни відбуваються за рахунок того, що зросли реалізаційні ціни на зернову продукцію.

Розділ 3. Державне регулювання, як необхідна умова розвитку зернової галузі.

3.1. Роль держави у розвитку зернового виробництва.

Однією з ключових галузей агропромислового комплексу України є зернове виробництво, де виробляється один з найважливіших базових харчових продуктів гарантування продовольчої безпеки країни. Про велике значення виробництва зерна для соціально-економічного розвитку держави свідчить те, що протягом тривалого історичного періоду зернові культури займають майже 50% у структурі посівних площ сільськогосподарських культур.

Проте криза, яка охопила економіку агропромислового комплексу, призвела в останні роки до значного зменшення обсягів виробництва зерна, що в свою чергу негативно позначилось на розвитку тваринницьких галузей, на зниженні ефективності агропромислового виробництва. Якщо у 1986-1990 роках середньорічне виробництво зерна в Україні становило 47,4 млн. тонн, то в 1991-1995 роках - 38,5, а в 1999 і 2000 роках - відповідно лише 24,6 і 24,4 млн. тонн. Це ставить під загрозу продовольчу безпеку країни, тому що хліб і хлібопродукти споживає все населення України. Крім того зерно є предметом виробничих відносин цілого зернопродуктового підкомплексу. До таких відносин належать відносини, пов'язані із заготівлею, зберіганням і переробкою зерна.

До підприємств зернопродуктового підкомплексу належать підприємства, які виробляють зерно, а також заготівельні компанії, зернозберігаючі та зернопереробні підприємства, підприємства хлібопекарської промисловості та торгівлі. Зменшення обсягів виробництва зерна порушує економічні пропорції між ланками зернопродуктового підкомплексу, а через нього виникають певні диспропорції у всьому народному господарстві.

В зв'язку з цим виникає гостра необхідність державного регулювання ринку зерна.

Відсутність ефективного державного регулювання економіки призвела до її вкрай важкого стану впродовж майже 10 років, який характеризувався спадом виробництва за його низької ефективності, посиленням безробіття, особливо прихованого; розвитком інфляційних процесів, дестабілізацією грошово-фінансової системи, затуханням інвестиційної діяльності, приховуванням валюти за кордоном, зростанням внутрішнього боргу держави, зниженням життєвого рівня населення.

Проте з усіх галузей народного господарства найбільш радикального і дійового державного регулювання та підтримки для нормального розвитку вимагає сільське господарство, в тому числі і зернове господарство. Це зумовлено тим, що по-перше, дана галузь є життєво необхідною в будь-якому суспільстві і розглядається як пріоритетна при обґрунтуванні перспектив соціально-економічного розвитку країни; по-друге, сільськогосподарське виробництво через існування короткострокової і довгострокової проблем не може ефективно розвиватися без стабілізуючого впливу держави.

В умовах розвинутого ринку державне регулювання ринку зерна повинно здійснюватися не директивним управлінням виробничою і фінансовою діяльністю підприємств та інших суб'єктів господарської діяльності, а управлінням соціально-економічними процесами за допомогою таких перевірених світовою практикою економічних і правових важелів, як ціни і тарифи, відсотки, податки, кредити, цінні папери, амортизаційна політика, пільги, державне замовлення і контракт, резерви, субсидії субвенції, державне мито. Вони використовуються як прямі й опосередковані регулятори розвитку ринку зерна, забезпечують умови для його саморегуляції в бажаному напрямі.

Як бачимо державне регулювання, економіки - це складне і багатоаспектне явище Воно включає економічні, правові й адміністративні регулятори, що забезпечують активне функціонування ринку зерна. Державному регулюванню виробництва зерна також притаманні такі регулятори і напрями їх дій. Тому в розгорнутому трактуванні під цим поняттям в умовах ринкової економіки розуміють систему економічних, фінансових, юридично-правових, організаційних і соціальних заходів здійснюваних державою з метою забезпечення ефективного і стабільного розвитку виробництва зерна та повного забезпечення населення якісним хлібом та хлібопродуктами за прийнятними ринковими цінами.

У процесі державного регулювання сільськогосподарського виробництва здійснюється економічна підтримка доходів аграрних товаровиробників з тим, щоб вони за нормального господарювання мали необхідний рівень доходності в умовах несприятливої ринкової кон'юнктури, а також були матеріально заінтересованими вести сільськогосподарське виробництво в такому обсязі й асортименті продукції та її якості які вигідні споживачам і забезпечують соціальну стабільність суспільства.

Державне регулювання виробництва зерна здійснювалося як складова частина державного регулювання і підтримки доходів сільськогосподарського виробництва.

З кінця 1991 р. в Україні розпочався відхід від командно-адміністративних методів державного регулювання сільськогосподарського виробництва і водночас були здійснені перші кроки до формування ринкових відносин у народному господарстві, в тому числі й у цій важливій його галузі. Проте ринкові реформи в аграрному секторі здійснювалися переважно непослідовно, не комплексно, без узгодженості з темпами втрати управління економікою через адміністративні важелі. Все це негативно відбивалося на економіці аграрних підприємств. Стан справ у сільському господарстві погіршувався і через неефективний механізм реалізації законодавчих актів [6, с.594].

Заходи що вживалися державою, нерідко були спрямовані не стільки на перспективу, скільки на ліквідацію або пом'якшення негативних явищ, що виникали через розбалансованість економіки.

Найбільших втрат сільськогосподарські товаровиробники почали зазнавати через неконтрольовану лібералізацію цін на матеріально-технічні ресурси (пальне мастила, техніку, запасні частини, мінеральні добрива, отрутохімікати тощо) Оскільки ціни на сільськогосподарську продукцію підвищувалися значно нижчими темпами, ніж на ресурси, що поставлялися селу, то це призвело до істотного зростання кредиторської заборгованості аграрних підприємств, багато з них опинилися на межі фінансового краху. Адже лібералізація цін на ресурси при збереженні монополії їх виробників призводить до встановлення не ринкових, а монопольних цін, що супроводжується значним погіршенням економічного стану споживачів і новими витками інфляції.

В результаті глибокого диспаритету цін втрати сільського господарства за період 1991-1998 рр. оцінюються вітчизняними економістами в сумі 95,5 млрд. грн. Отаке, ситуація склалася таким чином, що сільське господарство довгі роки, і особливо останнє десятиріччя ( 1991-2000рр.) було головним донором інших галузей народного господарства, що призвело до виснаження його ресурсного і фінансового потенціалу. Стало очевидним, що без радикального втручання державою в процес формування доходів аграрних підприємств неможливо буде досягти в найближчій перспективі істотних зрушень у нарощуванні обсягів виробництва сільськогосподарської продукції, а отже, розв'язати проблему задоволення потреб населення у продовольстві.

За вказаний період державне регулювання сільськогосподарського виробництва здійснювалося головним чином у напрямі лібералізації цінової політики і надання все більшої самостійності аграрним підприємствам у здійсненні господарської діяльності і лише рідко робилися спроби економічної підтримки доходів аграрних підприємств. Проте вони не мали системного характеру і не відзначалися глибиною впливу на стан їх економіки. Так, у 1991р. держава частково компенсувала збитки аграрних підприємств від реалізації продукції, в 1992 р. через гіперінфляцію здійснювалася доплата на тваринницьку продукцію за кожну тонну її реалізації державі, в 1994 р. підприємствам АПК передбачалося надавати пільговий кредит. Усі ці роки були збережені, хоч у надто звуженому обсязі, традиційні важелі державної підтримки сільськогосподарських товаровиробників: селекція і насінництво, племінна і ветеринарна справа, охорона земель і довкілля, підготовка і перепідготовка кадрів тощо. Проте в цілому масштаби економічної підтримки сільськогосподарського виробництва були надзвичайно малі і не йшли в ніяке порівняння з тими колосальними втратами, що понесло сільське господарство за роки економічної кризи.

Заради справедливості зазначимо, що економічна підтримка доходів сільськогосподарських товаровиробників, у цей період була неефективною не лише через її малі обсяги і недостатню гнучкість, але й через відсутність справжнього господаря на землі. Адже КСП, що були_ тоді домінуючою організаційною формою господарювання на селі, об'єктивно не могли адаптуватися до вимог ринку, а тому переважаюча більшість з них відзначалася низьким рівнем господарювання. В цих умовах досягти належної віддачі від державної економічної підтримки сільськогосподарського виробництва було дуже важко або неможливо взагалі.

Сучасний більш дійовий механізм регулювання і підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників став формуватися в 1998 р. Зокрема, істотне значення для зниження податкового тиску на сільськогосподарських товаровиробників мало введення з 1.01.1999 р. фіксованого сільськогосподарського податку.

Для зміцнення економіки аграрних підприємств важливе значення має Указ Президента України «Про підтримку сільськогосподарських товаровиробників» (грудень 1998 р.), згідно з яким сільськогосподарські товаровиробники -- платники податку звільняються до 1.01.2004 р. від сплати до бюджету суми податку на додану вартість щодо операцій за продаж товарів (послуг, робіт) власного виробництва, включаючи продукцію (крім підакцизних товарів), виготовлену на давальницьких умовах з власної сільськогосподарської сировини, за виключенням операцій з продажу переробним підприємствам молока та живої маси тварин.

Методика визначення суми податку на додану вартість, на яку аграрне підприємство звільняється від її сплати державі, полягає в наступному. Спочатку розраховується грошова виручка підприємства без грошових надходжень від реалізації молока і живої маси тварин. Далі визначається сума ПДВ у складі цієї виручки, а також сума ПДВ в складі сукупної ціни на придбання ресурсів. Для цього потрібно почергово грошову виручку і суму виплат підприємства на закупівлю ресурсів помножити на 16,67 % і одержаний результат поділити на 100. Звідси сума податку на додану вартість, від сплати якої до державного бюджету звільняється аграрне підприємство, визначається як різниця між сумою ПДВ, нарахованою на сільськогосподарську продукцію, і сумою ПДВ у складі сукупної ціни на закуплені ресурси (за умови, що перша з них перевищує другу).

Кошти, що залишаються аграрним підприємствам від несплати ПДВ, повинні бути використані ними на придбання матеріально-технічних ресурсів виробничого призначення. В разі нецільового використання їх вони стягуються до державного бюджету).

Підвищенню дієвості державного регулювання й економічної підтримки доходів сільськогосподарського виробництва значно сприяли прийняті державою заходи щодо регулювання ринку зерна, започатковані Указом Президента України «Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна» (червень 2000 р.). Зернова проблема - це надзвичайно важлива не тільки економічна, а й політична проблема, розв'язання якої забезпечує соціальну стабільність суспільства і гарантує продовольчу безпеку держави.

Головна мета державного регулювання ринку зерна - оптимізація сезонних коливань, обсягу його продажу і цін реалізації та забезпечення завдяки цьому економічної підтримки доходів сільськогосподарських товаровиробників, продукуючих товарне зерно. Сезонне коливання цін - це, об'єктивне явище, характерне для багатьох видів продукції, в тому числі і для зерна. Світова практика показує, що сезонні коливання цін на цей вид продукції знаходяться в межах 20 % і досягають максимум 30%. Проте на ринку зерна України вони перевищували цю норму у декілька разів. Досить сказати, що під час жнив 1999 р. Ціна на зерно становила в середньому 240 грн. за тонну, а навесні і влітку 2000 р. - 600 і більше гривень. Така різниця в цінах супроводжувалася різкими перепадами в обсягах продажу зерна. За даними П. І. Гайдуцького, з 10 млн. т зерна урожаю 1999 р., реалізованого на внутрішньому ринку, понад 8 млн. т було продано зразу ж після жнив і восени за цінами 200-250 грн. за 1 т і лише 10 % (приблизно 1 млн. т зерна) було реалізовано весною і на початку літа за ціною від 450 до 700 грн. Внаслідок такого перепаду цін і обсягів продажу сільськогосподарські товаровиробники, втратили близько 300 млн. дол. США, які осіли у посередників. Різке підвищення цін на зерно призвело до істотного зростання цін на хліб і хлібопродукти а це, в свою чергу, підштовхнуло зростання інфляції (за перше півріччя 2000 р індекс інфляції зріс на 18,7 %), викликало соціальну напругу в суспільстві, оскільки хліб є основним продуктом харчування для великої частки населення України.

Прийняті заходи щодо регулювання ринку зерна направлені також на врівноваження внутрішнього і зовнішнього ринків з тим, щоб не допустити ситуації, яка склалася в 1999 р., коли було зібрано один з найнижчих за останні 15 років валовий збір зерна -- 24,6 млн. т і водночас його було експортовано надто багато - 6,3 мли. т, або 25,6%. При цьому дешево куплене у сільськогосподарських товаровиробників зерно посередники реалізовували по 110-130 дол./т (600-700 грн./г), маючи на цій операції великий зиск. Така значна частка експорту зерна призвела до виникнення його дефіциту на внутрішньому ринку, спровокувала істотне підвищення цін на саме зерно і хлібопродукти, змусила уряд вжити заходів щодо імпорту 1,5 млн. т зерна, що з економічної точки зору Україні вкрай не вигідно. Заставна ціна на зерно підвищує економічну доцільність його продажу на внутрішньому ринку і тим самим сприяє врівноваженню обсягу експорту щодо одержаного валового збору даного продукту і потреб внутрішнього ринку. Цьому також сприятиме і введена норма, згідно з якою експорт зерна повинен здійснюватися виключно через біржові торги з обов'язковою реєстрацією експортних біржових контрактів. За таких умов ринок зерна буде більш прозорим і більш прогнозованим.

У 2000р. держава стала здійснювати підтримку доходів аграрних підприємств через компенсацію за рахунок державного бюджету частини кредитних ставок за кредити комерційних банків, одержаних сільськогосподарськими товаровиробниками. В згаданому році, зокрема, держава компенсувала комерційні кредитні ставки в розмірі 50% облікової ставки, встановленої Національним банком України, а в 2001р. - 70%. Державним бюджетом України на 2001р. було передбачено направити на часткову компенсацію ставки за кредитами комерційних банків у сумі 150 млн. грн. У 2002р. на вказані цілі також передбачено виділити 150 млн. грн. Завдяки такій державній підтримці кредитного забезпечення сільського господарства значно зріс потік кредитних ресурсів від комерційних банків до сільськогосподарських товаровиробників, що позитивно вплинуло на результати їх господарської діяльності. Згаданим Указом Президента України "Про додаткові заходи щодо вирішення соціальних проблем на ""селі та подальшого розвитку аграрного сектора економіки" (лютий 2002р.) викладений механізм здешевлення банківських кредитів тепер буде використовуватися за умови, якщо процентна ставка комерційних банків при кредитуванні сільськогосподарських товаровиробників не перевищує двох облікових ставок Національного банку. Даним указом також передбачається поширення цього механізму і на довгострокові кредити з терміном більше 3 років для закупівлі сільськогосподарської техніки.

Велику роль для регулювання розвитку сільськогосподарського виробництва і підтримки його доходів у найближчій перспективі відіграло прийняття Закону України "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001 -- 2004 рр." (від 18.01.2001 р.) та Закону України „Про зерно та ринок зерна в Україні".

Першим законом визначені шляхи забезпечення пріоритетного розвитку сільського господарства на цей період і головне - законодавче закріплюються уже введені і нами розглянуті економічні важелі державного регулювання та підтримки доходів сільськогосподарського виробництва. Зокрема, зазначається, що цінова політика та підтримка доходів сільськогосподарських товаровиробників спрямовується на забезпечення відтворення виробництва сільськогосподарської продукції на основі впровадження заставних цін (цін підтримки), регулювання доходів через систему державних дотацій та субсидій. Передбачається, що на період дії даного Закону не вносяться зміни в законодавство, що можуть спричинити збільшення податкового навантаження на сільськогосподарських товаровиробників, які до 01.01.2004р. продовжуватимуть сплачувати фіксований сільськогосподарський податок. До цього ж терміну в розпорядженні сільськогосподарських товаровиробників залишатиметься податок на додану вартість і виплачуватимуться дотації за реалізовані ними молоко і живу масу тварин, залишатиметься також чинним Закон України "Про збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства".

Закон закріплює введений у 2000р. режим спеціального кредитування сільськогосподарських товаровиробників. Передбачено, зокрема, за рахунок Державного бюджету України компенсацію ставки за кредитами в розмірі не менше 50 % облікової ставки, встановленої Національним банком України. На якісно нову основу ставляться відносини у сфері страхування ризиків. Так, введено обов'язкове страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень державними сільськогосподарськими підприємствами, а врожаю зернових культур і цукрового буряку - аграрними підприємствами всіх форм власності, причому за рахунок Державного бюджету має компенсуватися не менше 50% величини страховик ставок (платежів) по обов'язковому страхуванню врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень.

Принципово важливою є та обставина, що Законом передбачені чіткі орієнтири використання коштів Державного бюджету України на розвиток сільського господарства України. Встановлено, зокрема, що частка видатків згаданого бюджету на фінансування розвитку сільського господарства має бути не меншою 5% його видаткової частини. Реалізація цієї норми Закону дасть змогу поліпшити фінансування традиційних напрямів державної підтримки галузі, насамперед насінництва, племінної справи, охорони земель тощо.

Як бачимо, на початку 2002р. державне регулювання та економічна підтримка доходів вітчизняного сільськогосподарського виробництва стали" відзначатися певною системністю і комплексністю, оскільки в процесі їх здійснення задіяні найважливіші економічні важелі: ціновий, податковий і кредитний механізми. Зрозуміло, що вести мову про повну досконалість діючих форм і методів державного регулювання і підтримки доходів галузі було б передчасним. Не є достатніми і масштаби такої підтримки. З огляду на сказане викликає інтерес досвід розв'язання цієї проблеми в розвинутих країнах Заходу.

Узагальнення досвіду державного регулювання та підтримки сільськогосподарського виробництва, аналіз його результатів дають підстави для висновку, що їх ефективність може бути досягнута, коли, по-перше, ресурси, пільги, дотації, субвенції тощо виділятимуться під наперед обґрунтовані державні програми розвитку сільського господарства і підтримки сільських товаровиробників; по-друге, коли забезпечується безумовне дотримання аграрними підприємствами обов'язкових вимог, що передбачаються даними програмами; по-третє, коли наперед точно визначається частка держави і частка господарств у витратах при реалізації відповідних програм.

3.2. Нормативно-правові основи виробництва зерна в Україні.

Зернова галузь, як і будь-яка інша потребує нормативно-правового забезпечення з боку держави.

Законодавство України щодо виробництва і ринку зерна базується на Конституції України і включає: Закон України від 18 січня 2001 року № 2238-ІП "Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001-2004 років", Указ Президента України від 6 червня 2000 р. №767/2000 "Про заходи щодо забезпечення формування та функціонування аграрного ринку"; Указ Президента України від 29 червня 2000 р, №832/2000 "Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна" та інші нормативно-правові документи.

З метою відродження зернового виробництва розроблена і схвалена Кабінетом Міністрів України програма „Зерно України - 2001-2004 роки", здійснення якої спрямоване на збільшення валового виробництва зерна порівняно з 2000 роком щонайменше в 1,6 разів і отримання його в межах 35-40 млн. тонн. Це забезпечить створення фонду харчового споживання зерна в обсязі 8,3 млн. тонн, що дозволить мати не менше 4,1 млн. тонн, насіннєвих ресурсів, виділяти понад 17 млн. тонн на потреби тваринницьких галузей, довести експортний потенціал зерна до 6,5 млн. тонн. Передбачається, що реалізація державної програми „Зерно України - 2001-2004 роки" як головного напрямку розвитку аграрного сектора економіки активно стимулюватиме інші галузі рослинництва, сприятиме поліпшенню загальної культури землеробства, підвищенню загальної родючості ґрунтів, посиленню інтенсифікації сільськогосподарського виробництва, здійсненню комплексної механізації виробничих процесів та підвищенню ефективності зернового господарства.

Вагомого значення у налагодженні та розвитку зернового виробництва набуває Указ президента „Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна „ від 29 червня 2000 року. Даний указ гарантує цивілізований рух зерна, прозору ринкову інфраструктуру, зниження негативних наслідків сезонних і кон'юнктурних коливань цін на зерно, підвищення рівня рентабельності та стимулювання його виробництва. Особливо підкреслена необхідність здійснення заходів щодо кредитування заставних закупівель зерна та бюджетного фінансування, недопущення обмежень щодо міжрегіональних закупівель та адміністративного втручання у формування ринкових цін на зерно та хлібопродукти. Експорт зерна планується лише за експортними контрактами на акредитованих для таких операцій біржах. Передбачено також реалізацію ряду інших важливих організаційно-економічних і правових заходів розвитку ринку зерна.

Щодо посівних площ зернових культур, то програмою „Зерно України - 2001-2004 роки" визначено, що посівні площі зернових культур мають становити в межах 15 млн. га, в тому числі озимої пшениці не менше 40% всього зернового клину, кукурудзи - 1,5-2 млн., ярого ячменю - 3,2 млн., проса і гречки - 700-800 тис., гороху - 1,3-1,4 млн. га. За такої структури зернових при урожайності при урожайності 23,5-26,5 ц/га валовий збір зерна дорівнюватиме 35-40 млн. тонн. Для досягнення поставлених завдань необхідно чітко дотримуватись технологій вирощування зернових культур з урахуванням регіональних грунтово-кліматичних особливостей. Важливою складовою одержання високих врожаїв, як відомо, є система удобрення полів та хімічна меліорація ґрунтів. Розрахунки показують, що під запропонований обсяг виробництва зерна необхідно внести 1100 тис. тонн діючої речовини КРК, що у фізичній вазі дорівнює 2800 тис. тонн аміачної селітри, 4200 тис. тонн гранульованого суперфосфату і 2800 тис. тонн калійних добрив. Тільки щорічно для придбання 1100 тис. тонн мінеральних добрив необхідно 1962,2 млн. грн.

Виконання Програми „Зерно України - 2001-2004 роки" вимагає істотного зміцнення і розвитку матеріально-технічного бази, насамперед за рахунок придбання тракторів, зернозбиральних комбайнів, інших сільськогосподарських машин та знарядь.

Нині для вирощування і збирання зернових культур на площі 15 млн. га загальне забезпечення тракторним і комбайновим парком становить 57-58%. До того ж, 75% цих машин відпрацювали амортизаційні строки. Не вистачає до потреби 23% зернових сівалок, 22 - плугів, понад 40% зерноочисних машин. Тому на місцях широко розпочаті ремонтні роботи по відновленню значної частини технічних ресурсів. Потреба в коштах для закупівлі запасних частин до тракторів становить 580 млн. грн., ґрунтообробних знарядь і посівної техніки - 150 млн., зернозбиральних комбайнів - 350 млн., всього на загальну суму 1080 млн. грн.

Поповнення машинно-тракторного парку здійснюватиметься в основному за рахунок вітчизняного виробництва, а також виробництва машин на кооперативних засадах із зарубіжними фірмами. Для цього залучатимуться як власні кошти сільськогосподарських товаровиробників, так і кошти комерційних банків, а також кошти державних лізингових фондів, Передбачається закупити сільськогосподарських машин на загальну суму 4,5 млн. грн., у тому числі 8 тис. тракторів, 4,8 тис. зернозбиральних комбайнів.

Для ефективного використання технічних засобів та підтримання їх у робото здатному стані запроваджується фірмове технічне обслуговування цієї техніки заводами-виробниками шляхом створення в Україні 75 технічних центрів. Проектується здійснити повне забезпечення потреби зернового виробництва в паливно-мастильних матеріалах, для чого необхідноЗ,2 млрд. грн.

Необхідно налагодити забезпечення вирощування зернових культур високо репродуктивним насінням, потреба в якому в середньому на рік дорівнює 4,1 млрд. тонн. Відповідно до прийнятої схеми насінництва науково-дослідні установи, аграрні, вищі і навчальні заклади освіти та технікуми країни в рік виробляють приблизно 80 тис. тонн насіння еліти зернових культур. Цей обсяг доцільно збільшити до 100-120 тис, тон. Адже сортовий склад та насінництво зернових культур займають важливе місце серед сукупності визначальних чинників розвитку зернового виробництва. Впровадження високо інтенсивних сортів і повноцінного насіння належить до найбільш ефективних засобів підвищення врожайності та поліпшення якості зерна. Це - економічно вигідний шлях нарощування валових зборів та зниження собівартості виробництва зерна.

Від генотипу сорту значною мірою залежить реалізація біопотенціалу поля, ефективність організаційно-технологічних заходів вирощування сільськогосподарських культур. Біологічний потенціал поля, як максимально можливе одержання урожаю, визначається генетичними особливостями сорту й екологічними ресурсами конкретної ділянки в сівозміні.