Бонітування ґрунтів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Загальні положення бонітування грунтів і оцінки земель

2. Природно-сільськогосподарське районування території

3. Поняття бонітування грунтів

4. Діагностичні ознаки бонітування ґрунтів

5. Агровиробниче групування ґрунтів

6. Методика бонітування грунтів

Висновки

Список використаної літератури

Додатки



Вступ

Бонітування ґрунтів є складовою частиною земельного кадастру і основою для проведення економічної оцінки земель.

Результати бонітування враховуються у грошовій оцінці земельних ділянок, при визначенні втрат с.-г. виробництва, які підлягають відшкодуванню тощо (Закон України "Про оцінку земель", 2004; Порядок нормативної грошової оцінки земель сільськогосподарського призначення та населених пунктів. Постанова Кабміну України від 25.05.2006 р. № 723). Це потребує наявності у державі об'єктивної методики бонітування ґрунтів. Існуючі в Україні принципи і методи бонітування, що базуються на властивостях ґрунтів і урожайності культур, найчастіше орієнтовано на критерії потенційної родючості. Тому зазвичай з цією метою використовувались такі показники, як вміст гумусу, потужність гумусованого шару ґрунту, гранулометричний склад, рН, рідше - рухомі форми елементів живлення. Першим прикладом застосування фізичних показників за основні критерії оцінки якості ґрунтів є метод розрахунку індексу фізичного стану (В.В. Медведєв, Т.М. Лактіонова, 1988). Однак, у існуючих методиках бонітування ґрунтів ці показники застосовано недостатньо і необ'єктивно.

Оскільки фізичні властивості є вагомою складовою ґрунтової родючості, їхні показники набувають популярності в іноземних концепціях якості ґрунтів і оцінки земель с.-г. призначення: Росії (І.І.Карманов із співав., 2002), Франції (D. De la Rosa, 1982), США (F. Steiner, 1987; B.P. Warkentin, 1995), Канади (D.E. Romig and oth., 1995), Індії (D.P.S. Divakar, R.N. Sing, 1993), Болгарії (Б.Георгиев, 1994), Нової Зеландії (G.P. Sparting, L.A. Schipper, 2002) і т.д. Тому здійснення детальної кількісної і якісної оцінки фізичних властивостей для бонітування орних ґрунтів України в сучасних умовах набуває наукової і практичної актуальності.

Метою виконання курсової роботи є узагальнення поняття «бонітування грунтів» вивчення і дослідження практичного значення бонітування. Відповідно й завданням було розглянути основні визначення поняття, методику та значення бонітування грунтів.

Об'єктом бонітування є одиниці ґрунтового покриву, які виділені на картах ґрунтів і об'єднані в агровиробничі групи ґрунтів згідно з “Номенклатурним списком агровиробничих груп ґрунтів України” в межах природно-сільсько-господарських районів. При їх виділенні враховуються однорідність властивостей ґрунтів та природно-кліматичних умов, особливості сільськогосподарського виробництва, а також адміністративно-територіальний поділ України. Агроґрунтове групування є обов'язковим завершальним етапом велико-масштабного обстеження ґрунтів кожного господарства. Його матеріали є виробничим документом, необхідним для практичної діяльності агроперсоналу, що дозволяє раціонально використовувати ґрунти, земельні ресурси господарства в цілому, меліоранти, добрива, застосовувати раціональну систему обробітку, протиерозійні заходи тощо.

Встановлення балів бонітету здійснюється за об'єктивними найбільш сталими природними показниками властивостей ґрунтів, які корелюють з урожайністю культур. Ці показники, які слугують критеріями бонітування, поділяються на дві групи - основні і модифікаційні. Обробку і збір даних про показники властивостей ґрунтів необхідно також провести відповідно до результатів сучасних ґрунтових, агрохімічних та інших обстежень.



1. Загальні положення бонітування грунтів і оцінки земель

Виконання завдань, які стоять перед сільським господарством, багато в чому залежить від раціонального, ефективного використання земельних ресурсів у всіх районах держави.

Необхідним є:

Ш виявити і широко використати всі резерви і можливості земельних ресурсів, домогтися повного та раціонального їх використання, бережного ставлення до землі, підвищити відповідальність власників земельних ділянок та землекористувачів, органів сільського, водного і лісового господарства за нехтування проведенням протиерозійних заходів;

Ш здійснити науково обґрунтоване розміщення сільського господарства у природно-економічних зонах і районах, більш поглиблену і стійку його спеціалізацію з переважаючим ростом виробництва того виду сільськогосподарської продукції, для якого є найкращі умови і досягається найбільша економія затрат;

Ш в усіх сільськогосподарських підприємствах впровадити стосовно до місцевих умов і спеціалізації кожного господарства науково обґрунтовану систему заходів у землеробстві і тваринництві, яка б забезпечувала ефективне використання землі й економічно вигідне поєднання галузей, найкращу структуру посівних площ із заміною маловрожайних і малоцінних культур на високоврожайні, домогтися впровадження диференційованих прийомів агротехніки та освоєння раціональних сівозмін;

Ш здійснити раціональну і всебічну хімізацію сільського господарства, повністю задовольнити його потреби у мінеральних добривах, забезпечити найкраще використання органічних і мінеральних добрив, засобів захисту рослин;

Ш забезпечити впровадження госпрозрахунку, самофінансування, та орендних відносин, дальше вдосконалення методів нормування й оплати праці працівників сільського господарства, особливо тих, які працюють на орендних засадах, застосування прогресивних форм матеріального стимулювання та інших форм матеріального заохочення за кінцеві господарські результати.

Науково обґрунтоване розв'язання цих питань вимагає всебічного вивчення земельних ресурсів шляхом бонітування ґрунтів та економічної оцінки земель. Методологічною основою бонітування ґрунтів і економічної оцінки земель є вчення про землю як головний засіб виробництва в сільському господарстві. Серед матеріальних умов, необхідних для виробничої діяльності людини, особливе місце займає земля з її ґрунтовим покривом, надрами, лісами і водами.

Найважливішою якісною властивістю землі як головного засобу виробництва в сільському господарстві є родючість. Родючість ґрунту - це здатність землі задовольняти потреби рослин у необхідних для них поживних речовинах і волозі.

Економічна наука розрізняє наступні види родючості.

Природна родючість як результат тривалого ґрунтоутворювального процесу, що проходить у певних кліматичних умовах, визначається фізичними, хімічними і біологічними властивостями ґрунту.

Ділянки землі за своєю природною родючістю неоднакові. Крім того, на одних ділянках запаси поживних речовин більш доступні рослинам, на інших - менше. Таким чином, запаси поживних речовин у ґрунті самі по собі ще не визначають їх фактичного використання рослинами, а характеризують лише потенціальну родючість ґрунту, на відміну від ефективної, або дійсної, яка визначається кількістю поживних речовин, доступних рослинам.

Завдання землеробства полягає в тому, щоб добитися переходу наявних у ґрунті запасів поживних речовин у доступну для рослин форму, а при недостатній кількості - створювати їх знову. Це досягається обробітком грунту, внесенням добрив, травосіянням, підбором сортів, які здатні краще використовувати природну родючість, тощо.

Створена родючість грунту називається штучною. Природна і штучна родючість становлять економічну. Таким чином, економічна родючість створюється працею і не існує поза працею.Рівень розвитку виробничих сил визначає здатність землеробства використовувати природну та підвищувати економічну родючість ґрунту. У результаті цього зростає ефективність його використання рослинами, створюється новий ступінь родючості, а ґрунт набуває нових якостей. Збільшення родючості ґрунту досягається впровадженням раціональних сівозмін, які відповідають грунтово-кліматичним умовам, правильною системою обробітку ґрунту, внесенням органічних і мінеральних добрив, осушенням надлишково зволожених і заболочених земель, зрошенням земель з недостатньою вологозабезпеченістю тощо.

З іншого боку, на ділянках землі з різною природною родючістю затрачається різна кількість праці і коштів на одиницю земельної площі, а залежно від продуктивності землі - різна кількість праці і коштів на одиницю одержуваної продукції.

Отже, при використанні землі необхідно враховувати не тільки її природні властивості, але й затрати коштів і праці. Це означає, що родючість виступає як абсолютна і відносна.

Абсолютна родючість ґрунту характеризується урожайністю з одиниці земельної площі. Ріст урожайності сільськогосподарських культур свідчить про підвищення абсолютної родючості ґрунту. Урожайність сільськогосподарських культур виражає продуктивність землі, тому за урожайністю можна судити про хороші або погані землі, які є у тому чи іншому господарстві при даному рівні розвитку продуктивних сил. Але натуральні показники не дають повної характеристики економічного значення якості землі як головного засобу виробництва у сільському господарстві, оскільки не відображають затрат минулої і живої праці, а також результатів виробництва на тих чи інших землях. Тому для оцінки земель необхідно застосовувати вартісні показники: вартість валової продукції, розмір чистого і диференціального доходу, окупність затрат тощо.

Відносна родючість характеризується кількістю одержаної продукції на одиницю затрат. Для встановлення відносної родючості необхідно знати, скільки затрачено уречевленої і живої праці на одиницю продукції. Відмінність земель за родючістю тут також, як і при абсолютній родючості, призводить до різних результатів. Кількість виробленої продукції, віднесена до рівних виробничих затрат, і буде характеризувати родючість даної ділянки землі.

Найважливіша особливість землі як засобу виробництва полягає в тому, що вона при правильному користуванні не тільки не збіднюється, але й підвищує свою родючість. Культурний ґрунт стає більш родючим, ніж ґрунт з такими ж природними властивостями, який не оброблявся. Людина, правильно використовуючи об'єктивні властивості ґрунту, забезпечує підвищення його родючості.

Родючість як економічна категорія має велике значення для підвищення продуктивності сільськогосподарської праці. Знаходячи своє вираження у врожайності, родючість значно впливає на продуктивність праці у сільському господарстві.

Таким чином, на більш родючих ґрунтах у сприятливіших умовах виробництво має вищу ефективність. Цю особливість землі необхідно враховувати при плануванні сільськогосподарського виробництва, оцінці результатів господарської діяльності сільськогосподарських підприємств, встановленні обсягів виробництва сільськогосподарських продуктів і розв'язанні інших питань, пов'язаних з плануванням сільського господарства і використанням земель для створення рівних умов підвищення доходів для господарств, які перебувають у неоднакових природно-економічних умовах. Для визначення рівня родючості ґрунту необхідно виконувати бонітування ґрунтів і економічну оцінку земель. [1]



2. Природно-сільськогосподарське районування території

Важливою умовою проведення об'єктивної оцінки родючості ґрунтів є ретельний облік природних і економічних чинників. Вплив природних умов на врожайність сільськогосподарських культур можна визначити на порівняно невеликих територіях з приблизно однаковими кліматичними, ґрунтовими, економічними й організаційно-господарськими умовами. Порівняльна характеристика якості земель України досить складна, з чим пов'язані регіональні відмінності тепло- і вологозабезпеченості, типів рельєфу, ґрунтового покриву, ступеня освоєння земель і їх використання. У зв'язку з цим для обліку різних природних та економічних умов необхідно провести районування території з врахуванням закономірних змін природних умов, а також особливостей використання земель у народному господарстві. Природно-сільськогосподарське районування служить основою розробки різних видів галузевих і спеціалізованих районувань, особливо земельно-оціночного районування території, яке проводиться, як правило, на обласному рівні.

Продуктивність сільськогосподарського виробництва значною мірою визначається ґрунтово-кліматичними умовами, причому клімат - найбільш важливий чинник для досліджень на великих територіях в масштабі всієї країни, оскільки з ним тісно пов'язана зональність ґрунтового покриву. Клімат менше залежить від виробничої діяльності людини, у той час як родючість ґрунту змінюється у результаті агротехнічного і меліоративного впливу.

Всього в Україні виділено 197 природно-сільськогосподарських районів, які відрізняються за агрокліматичними, геоморфологічними і ґрунтовими показниками. [1]

Зміни адміністративного поділу, меж земельних ділянок, а також екологічної ситуації, особливо в районах зрошуваного землеробства, вимагає подальшого вдосконалення й уточнення природно-сільськогосподарського районування. Таке уточнення передбачає внесення необхідних змін у межі природно-сільськогосподарських районів, виділених у процесі внутріобласного природно-сільськогосподарського районування. Уточнення природно-сільськогосподарського районування проводиться для дотримання загальних вимог бонітування ґрунтів і оцінки земель - виділення території з однорідними природно-сільськогосподарськими умовами.

Межі природно-сільськогосподарських районів співпадають з межами територій сільських рад за станом на момент виконання робіт. У випадку розукрупнення (укрупнення) землеволодінь, землекористувань, розміщених на межі природно-сільськогосподарських районів, межі уточнюються з урахуванням характеру ґрунтового покриву новостворених господарств.

Найбільш досконала форма обліку кліматичних умов - природно-кліматичне районування території, яке враховує наступні показники: теплозабезпеченість, вологозабезпеченість, ступінь континентальності клімату, умови перезимівлі рослин, особливість природної рослинності, рельєф місцевості, повторюваність несприятливих явищ, які наносять збитки сільському господарству (пилові бурі, градобиття, зливові дощі тощо).

Теплозабезпеченість території характеризується поглинаючими сумами температур вище 0 або 10°С. При цьому суми температур вище 10°С відображають фізіологічно діючу частину тепла, сонячної радіації (радіаційний баланс) і служать показниками можливої тривалості вегетаційного періоду та потенціальної біологічної продуктивності клімату.

Вологозабезпеченість території характеризується показником атмосферного зволоження у формі відношення річної суми опадів до випаровування. Межі зон за вологозабезпеченістю добре узгоджуються з межами ґрунтових зон.

При дрібномасштабному районуванні великих територій (наприклад, всієї країни) також важливо враховувати клімат, оскільки, як найважливіший фактор географічного середовища, він функціонально пов'язаний з більшістю його компонентів. Наприклад, від клімату залежить ґрунтова зональність і розподіл рослинності. У свою чергу, клімат змінюється залежно від рельєфу, близькості до водоймищ тощо.

Зі зменшенням території, а значить і зменшенням різноманітності районованої території, великого значення набуває врахування ґрунтового покриву. Тому середньомасштабне районування окремих частин території країни у межах області слід проводити з урахуванням не тільки клімату, але й особливостей ґрунтового покриву, що забезпечує диференційований підхід до окремих частин території, що визначається.

При районуванні земельного фонду країни використані матеріали ґрунтово-географічного, агрокліматичного, геоморфологічного, геоботанічного, сільськогосподарського та інших видів районування, проведених у попередні роки, а також літературні дані.

На основі всебічного вивчення території країни й окремих її районів визначено комплекс природних умов, які зумовлюють продуктивність земель і природного середовища в цілому, і відібрані найважливіші показники, закладені в основу природно-сільськогосподарського районування.

Основна одиниця районування - природно-сільськогосподарська зона. Вона характеризується певним балансом тепла і вологи за вегетаційний період, особливостями ґрунтоутворення і живлення рослин. Це відповідає конкретним типам або підтипам ґрунтів, рослинності, співвідношенню між ріллею, кормовими і лісовими угіддями, тій чи іншій структурі агротехнічних і меліоративних заходів. Комплексом природних умов визначаються зональний тип спеціалізації та системи ведення сільського господарства.

У межах зон виділяють природно-сільськогосподарські провінції, які характеризуються специфічними особливостями ґрунтового покриву, пов'язаними з мікрокліматом і річним ходом змін його елементів. Провінції розрізняються змінами агрокліматичних показників:

· коефіцієнта континентальності клімату;

· суми температур повітря вище 10°С;

· коефіцієнта річного атмосферного зволоження (відношення опадів до випаровування);

· кліматичного індексу біологічної продуктивності в балах відносно середньої продуктивності;

· суворості та сніжності зими;

· тепло- і вологозабезпеченості вегетаційного періоду.

Провінції поділяються на природно-сільськогосподарські округи, які характеризуються добре вираженими геоморфологічними і гідрологічними особливостями, складом ґрунтоутворювальних порід, переважаючим типом ґрунтоутворення, а також макро- і мезокліматом. Виділення округів проводиться на основі врахування узагальнених типів рельєфу, головних типів і підтипів грунтів, їх механічного складу і дренованості території. Значні території природно-сільськогосподарських зон, провінцій і округів потребують більш детального районування з виділенням природно-сільськогосподарських агрогрунтових районів. Агрогрунтове районування забудоване на докладному вивченні місцевих природних умов (рельєф місцевості, кліматичні умови, ґрунтоутворювальні породи, структура ґрунтового покриву, умови зволоження і т. п.).

В основу агрогрунтового районування слід покласти матеріали великомасштабного ґрунтового обстеження.

Для земельно-оціночних робіт необхідно поряд з природно-кліматичними умовами враховувати економічні показники використання земель. З цією метою проводиться природно-економічне, або земельно-оціночне районування.

Земельно-оціночний район - це частина території області, для якої притаманна певна однорідність агрокліматичних, геоморфологічних, ґрунтово-меліоративних і природно-технологічних умов. Ці умови впливають на спеціалізацію та рівень інтенсивності сільського господарства.

Земельно-оціночні райони характеризуються однорідним комплексом природних і економічних умов, поєднанням виробничих галузей, складом вирощуваних культур, структурою земельних угідь, землезабезпеченістю, енергоозброєністю, забезпеченістю основними виробничими фондами і трудовими ресурсами, затратами праці та загальними затратами на гектар земельної площі, кількістю добрив, що вносяться в ґрунт, урожайністю культур і вартістю валової продукції. Перелік господарств за типами виробничої спеціалізації складається за даними обласних агропромислових формувань. Поряд з господарствами одного, двох, трьох основних типів виробничої спеціалізації, у земельно-оціночний район можна включати окремі вузькоспеціалізовані господарства.

У зонах зрошуваного землеробства при земельно-оціночному районуванні додатково враховуються гідрологічні умови території, динаміка та характер мінералізації ґрунтових вод, розподіл господарств за джерелами зрошення, водозабезпеченість земель, яка виражається у відсотках щодо зрошувальних норм (до 50; 50...75; 75... 100%). Межі земельно-оціночних районів встановлюються з урахуванням переважаючих показників водозабезпеченості господарств оцінюваної території.

У зонах розвинутого плодівництва і виноградарства при земельно-оціночному районуванні враховуються специфічні особливості вирощування багаторічних насаджень. У рівнинних умовах земельно-оціночні роботи, встановлені для оцінки ріллі, можуть об'єднуватися за подібністю основних екологічних чинників вирощування плодових культур і винограду на рівні природно-сільськогосподарських округів або провінцій. У гірських районах передбачається виділення екологічних одиниць залежно від висоти над рівнем моря, експозиції і крутизни схилів, характеру підстилаючих порід.

При земельно-оціночному районуванні землеволодіння і землекористування сільськогосподарських підприємств, організацій і установ, незалежно від адміністративного підпорядкування, об'єднуються у земельно-оціночні райони, межі яких, якщо можливо, суміщаються з межами адміністративних районів, а при їх неоднорідності - з межами сільськогосподарських підприємств, організацій і установ. Господарств у земельно-оціночному районі повинно бути не менше 30, що визначається вимогами статистичної обробки інформації.

Дрібні земельно-оціночні райони суміжних областей, якщо природно-економічні умови однорідні, можуть об'єднуватися в один земельно-оціночний район.

Таким чином, природно-економічне районування передбачає виділення земельно-оціночних районів, які характеризуються практичною однорідністю клімату, відносною одноманітністю ґрунтового покриву, приблизно однаковими економічними умовами ведення господарства. Земельно-оціночне районування виконується на основі природно-сільськогосподарського районування країни з врахуванням місцевих природно-кліматичних і економічних умов.

Тільки у цьому випадку результати сільськогосподарського виробництва визначаються відмінністю якості ґрунтів, рівнем їх родючості, яка буде виявлена в результаті проведення бонітування ґрунтів та економічної оцінки земель.

3. Поняття бонітування грунтів

Бонітування ґрунтів - це порівняльна оцінка якості ґрунтів за їх основними природними властивостями, які мають сталий характер та суттєво впливають на урожайність сільськогосподарських культур, вирощуваних у конкретних природно-кліматичних умовах.

Вона встановлює відносну придатність ґрунтів за основними чинниками природної родючості для вирощування сільськогосподарських культур, виділяючи агровиробничі групи ґрунтів, будується за об'єктивними ознаками і властивостями, які мають вирішальне значення у розвитку та рості сільськогосподарських культур. За визначенням академіка С.С. Соболева, бонітування - це спеціалізована класифікація ґрунтів за їх продуктивністю, основана на об'єктивних ознаках (властивостях) самих ґрунтів, найбільш важливих для росту сільськогосподарських культур і корелюючих із середньою багаторічною урожайністю. [2]

Отже, бонітування є уточненим агрономічним групуванням фунтів, де облік якості за природною родючістю виражається в балах при порівнянні їх із середньою багаторічною урожайністю основних сільськогосподарських культур, а на природних кормових угіддях - з виходом сіна і зеленої маси.

Кореляційний зв'язок між природними властивостями ґрунтів та урожайністю культур (продуктивністю сінокосів і пасовищ) визначається методами математичної статистики. Бонітування ґрунтів є логічним продовженням комплексних обстежень земель і передує їх економічній оцінці. Основна мета бонітування полягає у визначенні відносної якості ґрунтів за їх родючістю, тобто встановленні, у скільки разів один ґрунт кращий або гірший від іншого за своїми природними і стійко набутими властивостями.

Об'єкт бонітування - грунт - виражений суворо визначеними таксономічними одиницями, встановленими за матеріалами детального ґрунтового обстеження. У зв'язку з цим бонітування ґрунтів проводять за ґрунтовими різновидностями або групами ґрунтів, рівноцінних за господарською цінністю, які залягають на одних і тих же елементах рельєфу подібних за умовами зволоження і, внаслідок цього, близьких за агрофізичними, агрохімічними й іншими природними властивостями, які впливають на урожайність сільськогосподарських культур. [1]

Згідно з методичними рекомендаціями з проведення бонітування ґрунтів, затвердженими в 1993 p. загальне і часткове бонітування ґрунтів повинно проводитися за єдиною системою яка базується на подібних принципах, але з обов'язковим врахуванням місцевих, регіональних особливостей грунтів і природних умов сільськогосподарського виробництва. У системі земельного кадастру бонітування ґрунтів служить науковою основою раціонального і високоефективного використання земельних ресурсів, спрямованого на підвищення ґрунтової родючості й урожайності сільськогосподарських культур.

4. Діагностичні ознаки бонітування ґрунтів

Критеріями бонітування ґрунтів є їх природні діагностичні ознаки й ознаки, набуті в процесі тривалого окультурювання, які корелюють з урожайністю основних зернових, технічних та інших культур, а при бонітуванні кормових угідь - з продуктивністю сінокосів і пасовищ. Це означає, що критеріями бонітування ґрунтів можуть бути тільки ті природні діагностичні ознаки, які найбільше впливають на урожайність сільськогосподарських культур.

Сукупний вплив усіх природних чинників на рівень родючості ґрунту позначається на урожайності сільськогосподарських культур. Проте урожайність культур залежить не тільки від якості ґрунту, але й від економічних чинників ведення сільськогосподарського виробництва, зокрема забезпеченості основними й оборотними фондами, кількості добрив, що вносяться, агротехніки тощо. Бонітування ґрунту за фактичною урожайністю допустиме ще й тому, що в такому випадку оцінюється не тільки земля, але й кваліфікація спеціалістів і керівників господарств, їх організаторські здібності. Якість землі визначає урожайність тільки за умови, якщо решта чинників виробництва однакові. Тому при бонітуванні ґрунтів необхідно брати до уваги врожайність на різних агровиробничих групах ґрунтів у межах природно-сільськогосподарського району при порівнянному рівні агротехніки й інтенсивності землеробства.

Щодо кожного природно-сільськогосподарського району складаються списки агровиробничих груп ґрунтів у розрізі сільськогосподарських угідь: рілля, багаторічні насадження, сінокоси і пасовища. Такі списки служитимуть основою для впорядкованого збирання інформації про властивості й ознаки ґрунтів, а також складання в подальшому шкал бонітування і експлікації ґрунтів.

Бонітування грунтів стосовно окремих культур проводиться в межах найбільш оптимальних умов їх вирощування. Для цього з урахуванням кліматичних, ґрунтових та інших умов, поряд з потребою в них окремих культур, встановлюються зони екологічного оптимуму.

При розробці агрокліматичного обгрунтування розміщення сільськогосподарських культур керуються такими принципами:

· значення культури в народному господарстві;

· вплив метеорологічних умов на швидкість розвитку і строки настання основних фенофаз;

· вплив метеорологічних умов на урожай.

Стійкість рослин до певного чинника тим вища, чим більше виражена його пристосованість до цього чинника. Тоді успішний ріст і висока продуктивність рослин спостерігається при ширшому коливанні чинника.

Виносливість рослин стосовно конкретного чинника визначається такою величиною його коливань, в межах якої дана рослина може жити хоча б у пригніченому стані.

На основі даних про тепло- і вологозабезпеченість, межі стійкості і виносливості рослин проводиться виділення північних, південних або висотних границь зони розповсюдження даної культури. Виділена агрокліматична зона повинна обмежуватися двома кривими: перша відповідає мінімуму (нестачі), а друга - максимуму (надлишку) температури, опадів, які дозволяють отримувати задовільну урожайність. Всередині зони на різному віддаленні від її меж буде розміщатися ареал екологічного оптимуму, який характеризується показниками, що відповідають найвищій урожайності.

Виділення зон вирощуваних культур здійснюється таким чином. За опублікованими даними вивчаються й аналізуються вимоги окремих культур до тепла, вологи, світла на різних фазах розвитку. Порівнянням мінімальних і максимальних значень цих показників для кожної культури з фактичними багаторічними даними встановлюють межі зони вирощування. Межі зони вирощування культури суміщаються з межами природно-сільськогосподарських районів.

Для умов України виділені зони вирощування озимої пшениці, жита, ячменю, вівса, кукурудзи на зерно, цукрового буряку, соняшнику, картоплі, льону-довгунцю. Вони не є стабільними і можуть змінюватися залежно від досягнень селекційної роботи. За схемами зон вирощування культур визначається належність природно-сільськогосподарських районів до тієї чи іншої зони вирощування кожної культури, і для кожного району встановлюється набір культур, за якими проводиться бонітування ґрунтів.

При визначенні форм і тісноти зв'язку між урожайністю сільськогосподарських культур і властивостями ґрунтів необхідно керуватися наступними принципами:

зв'язки повинні встановлюватися на певних екологічно близьких групах ґрунтів з властивими їм водним, поживним, тепловим і біохімічним режимами;

· при порівнянних рівнях інтенсивності землеробства;

· при спільності кліматичних умов;

· для певних екологічних груп культур;

· для різних територіальних підрозділів - природно-сільськогосподарська провінція, округ, район.

За критерій бонітування ґрунтів беруться властивості ґрунтів, виражені в кількісних показниках, стійкі в часі, які суттєво впливають на урожай сільськогосподарських культур і найбільш повно відображають сутність родючості ґрунтів. Менш стійкі ознаки, а також модифіковані критерії враховуються у вигляді поправних коефіцієнтів до бонітетів ґрунтів, розрахованих за стійкими показниками.

Складнішими є залежності урожайності культур від властивостей ґрунтів у системі "грунт-рослина" на еродованих, солонцюватих, засолених, кам'янистих і гідроморфних ґрунтах. На еродованих ґрунтах урожай більше залежить від потужності гумусових горизонтів, потужності всього профілю, вмісту і запасів гумусу і менше - від гранулометрії, яка часто не відрізняється від такої в повнопрофільних грунтах. На солонцюватих, засолених, глейових ґрунтах виступає на перший план ґрунтовий токсикоз, а не гумус та інші показники. Для оцінки таких ґрунтів використовуються поправні коефіцієнти.

Дані про властивості ґрунтів збирають окремо за видами угідь. за природно-сільськогосподарськими зонами, у розрізі природно-сільськогосподарських районів, за агровиробничими групами грунтів. Обробка цих даних проводиться за такими діагностичними ознаками ґрунтів:

процентний вміст гумусу, потужність гумусового горизонту, вміст фізичної глини;

· індекс фізичного стану;

· ступінь засолення, скелетності, кислотність (рН сольової витяжки);

· оглеєність (глибина і ступінь);

· змитість (ступінь);

· вміст рухомих поживних речовин (фосфору і калію).

Для визначення показників якості ґрунтів і розрахунку балів часткового бонітування беруть три з перших чотирьох показників. Решта показників властивостей ґрунтів використовується як поправні коефіцієнти. Збираючи дані про властивості ґрунтів під багаторічними насадженнями, необхідно також фіксувати глибину підстилання щільними породами або пісками.

Критеріями визначення загального рівня родючості ґрунтів виступають, як правило, властивості ґрунтів, які тісно корелюють з урожайністю культур, незважаючи на дію інших чинників (погоди, рівня забезпеченості ресурсами, культури землеробства тощо). Отже, завдання залягає в знаходженні еталонного ґрунту з високою урожайністю й оптимальною характеристикою властивостей. З його максимальною потенціальною і ефективною родючістю порівнюється родючість всіх інших ґрунтів.

В якості загальних підходів при виборі еталонного ґрунту приймається те, що він повинен бути зональним, репрезентативним за площею, автоморфним, нееродованим, з найбільш потужними гумусовими горизонтами при найвищому показнику вмісту гумусу, з оптимальною кислотністю, найбільш сприятливими агрофізичними властивостями і високою урожайністю конкретної культури.

Вибір еталонного ґрунту для конкретної культури полягає у встановленні генетичної належності агрогрупи ґрунтів, числових значень основних її властивостей, що використовуються як критерії при бонітуванні, а також, багаторічних статистичних даних про високий рівень урожайності даної культури за останні роки. Виявлені агрогрупи і числові характеристики їх ознак і властивостей приймають за 100 балів у межах природно-сільськогосподарського району і в межах держави загалом.

Стосовно еталонного ґрунту природно-сільськогосподарського району розраховуються бонітети всіх агрогруп (за окремими і загальними властивостями) даного району.

Для визначення середніх значень показників окремих грунтів всебічно вивчають матеріали комплексного обстеження і вибирають фактичні дані за показниками цих ґрунтів. Зокрема, застосовують розрахунковий метод, який базується на використанні емпіричних формул, які виражають пряму залежність між функціональними і результативними величинами. Так, валові запаси гумусу і поживних речовин розраховують за потужністю відповідного горизонту, показниками об'ємної маси ґрунту, вмістом гумусу і поживних речовин у відсотках або міліграмах на 100г ґрунту.



5. Агровиробниче групування ґрунтів

бонітування ґрунт землеробство сільськогосподарський

Агровиробниче групування ґрунтів проводиться, з одного боку, виходячи зі спільності можливого використання різних ґрунтів у складі тих чи інших сівозмін та угідь, спільності заходів із підвищення родючості ґрунтів, з іншого боку - виходячи з необхідності розглядати агровиробничу групу ґрунтів як вихідну одиницю (об'єкт) при,земельно-оціночних роботах і при обліку земель.

Головні критерії, за якими ґрунти об'єднуються в агрогрупи, такі:

· належність ґрунтів до однієї ґрунтово-кліматичної зони й підзони або до суміжних підзон однієї чи декількох зон;

· генетична близькість ґрунтів, що виражається в однотиповості будови профілю, в подібності материнських порід, а також водно-фізичних, хімічних і фізико-хімічних властивостей;

· однорідність ґрунтових контурів або наявність певного ступеня неоднорідності (плямистостей, комплексів, сполучень) ґрунтів;

· ступінь прояву негативних ознак (засолення, еродованості, персзволожсння тощо), які визначають необхідність тих чи інших меліорацій;

· близький рівень родючості ґрунтів.

Враховуючи сказане, а також виходячи із вимог державного земельного кадастру, розроблений номенклатурний список агровиробничих груп ґрунтів України, куди входять усі виробничо-значимі ґрунти, розповсюджені в країні, об'єднані за принципом подібності генетико-виробничих ознак на рівні груп (із розбивкою на розряди за гранулометричним складом) і з поділом на підгрупи за умовами залягання за рельєфом.

Внесеним до списка агрогрупам ґрунтів присвоєні номери, єдині для всієї країни. Розряди за гранскладом наведені в списку індивідуально (тобто залежно від наявних варіантів гранскладу, властивих тим чи іншим ґрунтам) і позначені постійними для кожного варіанта гранскладу буквами:

а -- піщані ґрунти;

б -- глинисто-піщані;

в -- супіщані;

г - легкосуглинкові;

д - середньосуглинкові;

є - важко суглинкові й легко глинисті;

є - середньо - і важкоглинисті.

Для щебенюватих і каменистих ґрунтів уведені додаткові позначення:

ж - середньощебенюваті;

з - сильнощебенюваті;

к - каменисті.

Слабощебенюватим ґрунтам індекси не додаються, тому що наявність щебе-нистості вже вказана в назві агрогрупи.

Підгрупи, тобто умови залягання за рельєфом (з урахуванням кутів нахилу), відображаються цифровими (римськими) шифрами:

I- відповідає похилам 0-1° широких вододільних плато і стародавніх терас (без вираженої западинності);

- відповідає похилам 0-1° рівнин (переважно терасових) із частими западинами;

- відповідає похилам 0-1° вузьких ерозійно небезпечних плато;

- відповідає похилам 0-1° моренно-зандрових рівнин;

V- відповідає похилам 0-1° днищ балок;

VI- відповідає похилам 0-1° заплав високого рівня;

VII- відповідає похилам 0-1° заплав низького і середнього рівнів;

VIII- відповідає похилам 1-3° односкатних схилів простої форми;

IX- відповідає похилам 1-3° схилів складної форми з балками;

X- відповідає похилам 3-5° односкатних схилів простої форми;

XI- відповідає похилам 3-5° схилів складної форми з балками;

XII- відповідає похилам 5-7° односкатних схилів простої форми;

- відповідає похилам 5-7° схилів складної форми з балками;

- відповідає похилам 7-10°; XV- відповідає похилам 10-12°; XVI - відповідає похилам більше 12°.

До простих належать схили різноманітного повздовжнього профілю, поперечно рівні. Всі інші схили відносять до схилів складної форми. Детальність поділу схилів за цією ознакою береться 10-15 га. Мінімальні контури, що виділяються за умовами залягання по крутизні схилів -2 га. Для запобігання виділення надто дрібних контурів, при розбіжності між контурами ґрунтів і умов залягання до 4 мм на карті, контури умов залягання суміщають із контурами груп ґрунтів.

Отже, повна назва кожної агровиробничої групи ґрунтів складається із показника генетичної приналежності ґрунтів, варіанта гранулометричного складу і показника розташування за рельєфом. Нумерація груп, відповідно до цього, складається з трьох шифрів: порядкового номера агрогрупи, індексу, що показує грансклад, і шифру умов залягання.

Наприклад, "Тємно-сірі лісові та реградовані ґрунти і чорноземи опідзолєні та реградовані слабозмиті легкосуглинкові на схилах крутизною 5-7°" позначаються шифром 49гХ.

Треба мати на увазі, що неоднорідності еродованих ґрунтів відносять до групи з грунтами більшого ступеня еродованості, якщо процент останніх перевищує ЗО. Наприклад, "Світло-сірі і сірі лісові слабкозмиті ґрунти з плямами світло-сірих і сірих лісових середньозмитих ґрунтів (30-50 %)" відносять до 38 групи, яка об'єднує світло-сірі й сірі лісові середньозмиті ґрунти. Значення агровиробничих групувань не обмежується використанням їх при якісній оцінці земель і бонітуванні ґрунтів. Агровиробничі групи ґрунтів є робочим документом, на основі якого вирішується багато практичних питань у землеустрої. До них належать організація території сівозмін та розміщення їх полів; розробка проектів протиерозійного захисту ґрунтів; вибір ділянок та масивів для проведення меліоративних або культуртехнічних робіт і т.ін.



6. Методика бонітування ґрунтів

Порядок проведення робіт із бонітування ґрунтів в Україні регламентується "Методическими рекомендациями по проведенню бонитировки почв" (Киев, 1993) [3], розробленими Інститутом землеустрою УААН, Інститутом ґрунтознавства та агрохімії ім. Соколовського, Українським державним аграрним університетом, Інститутом землеробства УААН та Інститутом садівництва УААН. Ці методичні рекомендації визначають порядок виконання бонітувальних робіт, викладений у "Методике бонитировки почв Украины" (Киев, 1992) і служать основою для розробки методичних підходів для встановлення розмірів податку та грошової оцінки землі на основі матеріалів бонітування ґрунтів.

Роботи з бонітування ґрунтів виконують у такій послідовності:

уточнення природно-сільськогосподарського районування земельного фонду;

складання списку агровиробничих груп ґрунтів;

агроекологічне обґрунтування розміщення культур;

збір і обробка даних про властивості ґрунтів;

підбір еталонних ґрунтів по природно-сільськогосподарських районах і по зоні вирощування культури;

розробка шкал бонітування ґрунтів по природно-сільськогосподарських районах і по зоні вирощування культури;

- підготовка документації про результати бонітувальних робіт.

З метою визначення балів бонітету агрогруп (при проведенні часткового бонітування) для кожного природно-сільськогосподарського району складаються картосхеми вирощування найпоширеніших у країні товарних сільськогосподарських культур: озимої пшениці, озимого жита, ячменю, вівса, кукурудзи на зерно, соняшнику, цукрового буряку, картоплі та льону-довгунцю. Для кожної із зернових культур бали бонітету розраховуються окремо.

Картосхеми складаються та уточнюються на основі аналізу біологічних потреб окремих сільськогосподарських культур щодо тепла, світла, вологи, властивостей грунту на різних фазах розвитку та зіставлення мінімальних і максимальних значень цих даних із багаторічними природними показниками всієї території України. При цьому використовуються багаторічні дані спостережень метеостанцій, матеріали геоморфологічних, гідрологічних, ґрунтових та інших обстежень.

Наступним етапом є підбір еталонного ґрунту для кожної культури в межах природно-сільськогосподарського району. Це, як правило, зональний ґрунт, найбільш репрезентативний у межах району за площею, властивостями та родючістю. Це дає змогу визначити родючість інших агрогруп ґрунтів шляхом порівняння їх властивостей із властивостями еталонного ґрунту. Підбір еталонного ґрунту для конкретної культури (чи кількох культур) полягає в установленні генетичної приналежності агровиробничої групи ґрунтів, числових значень основних її властивостей, що використовуються як критерії бонітування, а також багаторічних статистичних даних про високий рівень урожайності цієї культури за останні роки. Основними критеріями часткового бонітування взято: потужність гумусових горизонтів, вміст в орному шарі гумусу та фізичної глини.

Розробка шкал часткового бонітування ґрунтів ріллі здійснюється в такому порядку:

визначення переліку культур, відносно яких розробляються бали бонітетів ґрунтів конкретного природно-сільськогосподарського району;

встановлення бонітетів ґрунтів за окремими їх властивостями, від яких найбільше залежить урожайність сільськогосподарської культури;

визначення часткового впливу окремих показників якості ґрунтів (чи бонітетів) на урожайність культури;

розрахунок загальних балів бонітетів ґрунтів відносно прийнятих культур по всьому переліку агровиробничих груп ґрунтів природно-сільськогосподарського району;

розробка шкали бонітетів ґрунтів по зоні вирощування культури.

Розрахунок балів бонітету проводиться спочатку по окремих властивостях, а потім обчислюється загальна його величина по всіх властивостях агровиробничої групи ґрунтів.

Вміст гумусу (в %) і його запаси (т/га) у шарі ґрунту 0-100 см. Запаси гумусу розраховують спочатку в окремих генетичних горизонтах за формулою:

, (1)

де М -- запаси гумусу, т/га для горизонту ґрунту h;

dv -- щільність ґрунту, г/см³ ;

h -- глибина горизонту, см.

Потім дані по горизонтах підсумовуються і одержують загальний запас гумусу (в т/га) у шарі ґрунту 0-100 см.

Показники вмісту елементів живлення (азоту, фосфору і калію) та рН сольовий в орному шарі ґрунту вибирають виключно з результатів агрохімічного обстеження ґрунтів. При цьому обов'язково вказують методи визначення елементів живлення.

Для оцінки негативних властивостей ґрунтів узагальнюються матеріали за ступенем солонцюватості (вміст обмінного натрію у відсотках від місткості катіонного обміну, глибина залягання солонцевого горизонту); ступенем засолення (склад, концентрація і глибина залягання легкорозчинних солей); гідролітичною кислотністю, сумою обмінних основ, ступенем насиченості основами, ступенем оглеєння (глеюваті, глейові, сильноглейові, поверхнево оглеєні), глибиною залягання, складом і ступенем мінералізації ґрунтових вод, скелетністю ґрунту (%), завалуненістю, наявністю чагарників, купин, пнів (у відсотках від загальної площі).

Дані діагностичних ознак служать основою для встановлення бала бонітету ґрунтів. Останній розраховують таким чином: для кожної діагностичної ознаки, яка виступає в ролі одного з основних (типових) критеріїв, спочатку розраховують бал бонітету як відношення фактичного значення показника до еталону за формулою:

, (2)

де Б_сз - бал типової діагностичної ознаки, %;

Ф -- фактичне значення ознаки;

Е -- еталонне значення ознаки.

Еталоном запасів гумусу служить величина 500 т/га у шарі 0-100 см. Такі його запаси характерні для найродючіших типових і звичайних глибоких високогумусованих чорноземів.

Стандартами для елементів живлення служать наступні величини: для азоту сполук, які легко гідролізуються і визначаються за методом Тюріна-Кононової, -- 10 мг на 100 г ґрунту;

для рухомих фосфатів, визначених за: Кірсановим -- 26, Чиріковим -- 20, Мачигіним -- 6 мг на 100 г ґрунту;

для обмінного калію, що визначається за методом Кірсанова -- 17, Чирікова -- 20, Мачигіна -- 40, Пейве --- 25 і Маслової -- 20 мг на 100 г ґрунту.

З усіх розрахованих типових критеріїв обчислюють для даного ґрунту середньозважений бал за формулою:

, (3)

де Б_сз -- зважений середній бал з типових критеріїв;

Б₁,Б₂...Б_n -- бали типових критеріїв (гумус, ДАВ, азот, фосфор, калій);

Ц₁,Ц₂...Ц_n - ціна балу критерію -- визначається діленням стандартного показника на 100;

УЦ -- сума цін балів усіх критеріїв.

Розрахований за типовими критеріями зважений середній бал потім коректується з урахування клімату, зрошення і негативних властивостей ґрунтів. які обмежують урожайність сільськогосподарських культур [Додаток 2].

Коректування зважених середньобалгв здійснюється за формулою:

Б_б= Б_сз * К_п , (4)

де Б_б -- бал бонітету ґрунтів;

Б_сз -- середньозважений бал типових критеріїв;

К_п -- коефіцієнт поправок на негативні властивості ґрунтів і клімату. [Додаток 3]

Отже, кінцевий бал бонітету ґрунту встановлюється шляхом послідовного множення середньозваженого бала (Б_сз) на відповідні коефіцієнти поправок. Врахування відхилень бала бонітету від типового шляхом множення на поправочні коефіцієнти дозволяє диференціювати оціночні бали залежно від конкретних умов місцевості і таким чином враховувати регіональні особливості ґрунтів.

Для ґрунтових комплексів бал якісної оцінки спочатку вираховують для кожного ґрунту, а потім з них виводять середньозважений бал ґрунтового контуру в цілому на карті за формулою:

, (5)

де Б_бк -- бал бонітету ґрунтового контуру, який складається з комплексу ґрунтів;

Б_г1, Б_г2.. .Б_п -- бал бонітету ґрунтів, які становлять комплекс;

S₁, S₂.. .S_n -- відсоток площі ґрунтів, які становлять комплекс.

Оцінюючий бал округлюється до цілих цифр, які наносяться на відповідний контур ґрунту за його шифром. Це і стає кінцевою мірою оцінки бонітету даного ґрунту.

Після встановлення балів бонітету ґрунтів складають шкалу бонітування, в якій ґрунти господарства розміщують у генетичній послідовності згідно з номенклатурним списком. Шкали мають бути розгорнутими, тобто дані діагностичних ознак повинні бути представлені в них як в абсолютних величинах (т/га, мм, мг, %), так і у відносних балах. [Додаток 4]

Шкали бонітування ґрунтів господарств служать основою бонітувальних шкал районів, областей і країни в цілому. Основою для проведення якісної оцінки земель служать матеріал бонітування ґрунтів, доповнені даними кількісного та якісного обліку земельних угідь території землекористування.

Якісній оцінці підлягають усі види сільськогосподарські угідь: орні землі, перелоги, багаторічні насадження, сінокоси і пасовища.



Висновки

Бонітування ґрунтів -- це порівняльна оцінка якості ґрунтів за родючістю при порівняльних рівнях агротехніки і інтенсивності землеробства. Вона встановлює відносну придатність ґрунтів за основними факторами природної родючості для вирощування сільськогосподарських культур, виділяючи агровиробничі групи ґрунтів, які підлягають економічній оцінці. За науковим визначенням бонітування -- це спеціалізована класифікація ґрунтів за їх продуктивністю, основана на об'єктивних ознаках (властивостях) самих ґрунтів, найбільш важливих для росту сільськогосподарських культур і корелюючих з середньою багаторічною урожайністю.