Аналіз і оцінка якості кредитного портфеля ЛФ АТ "Імексбанк" відповідно до вимог Національного Банку України

На підставі групування у таблиці 2.6 визначимо суму резерву на покриття кредитного ризику. Розрахунок наведений у таблиці 2.7.

Таблиця 2.7

Визначення суми резерву на покриття кредитного ризику

Виходячи з визначеної суми розрахункового резерву, неважко визначити ризик кредитного портфеля ЛФ АТ «Імексбанк». Розрахунок за два останні роки наведений у таблиці 2.8.

Таблиця 2.8

Динаміка ризику кредитного портфеля ЛФ АТ «Імексбанк»

Як видно з таблиці на 01.01.2013 року розрахункова сума резерву на покриття кредитного ризику у ЛФ АТ «Імексбанк» збільшилась на 439949,65 тис. грн.( або на 175,29 % ), що свідчить про проведення недостатньо якісної кредитної політики банку. У зв'язку з цим та зі збільшенням проблемних позик у кредитному портфелю банку на 01.01.2013 року кредитний ризик збільшився на 39,92 %.

Наглядно динаміку ризику кредитного портфеля можна продемонструвати за допомогою діаграми на рисунку 2.8.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 2.8 Динаміка ризику кредитного портфеля ЛФ АТ «Імексбанк»

Аналіз кредитних операцій повинен проводитися і в напрямку оцінки рівня захищеності від можливих втрат. Мета аналізу - визначити можливість компенсації боржником збитків, що може мати банк внаслідок неповернення кредитів та займів. Аналіз забезпеченості базується на визначенні співвідношення суми забезпечення і суми кредитної заборгованості клієнтів банку.

Результати такого аналізу кредитного портфеля ЛФ АТ «Імексбанк» наведені у таблиці 2.9.

Таблиця 2.9

Аналіз забезпеченості позик кредитного портфеля ЛФ АТ «Імексбанк»

Наведені в таблиці дані показують, що на початок 2013 року порівняно з початком 2012 року намітилась тенденція збільшення рівня забезпечення займів:

питома вага забезпечених кредитів зросла на 28,41 %;

у структурі забезпечених кредитів відбулись зміни, що призвели до збільшення забезпечення кредитів. Так, збільшилась питома вага кредитів, виданих під залог майна ( на 33,22 % ), обладнання ( на 44,28 % ), земельних ділянок ( на 89,57 % ),акцій ( на 57,2 % ), дебіторською заборгованістю ( на 59,48 %), а також іншими активами ( на 56,93 % ).Це говорить про те, що захищеність банку від втрат за позиками за рахунок зовнішніх факторів, таких як застава майна, гарантій, поручительств збільшилась;

але в той же час відбулись негативні зміни у структурі кредитів, виданих без забезпечення, в абсолютному значенні їх сума збільшилась на 109798,00 тис грн. або на 23,88 % і зменшилась сума кредитів, наданих під забезпечення грошовими коштами та гарантіями на 7,42 %.

Рівень забезпеченості позик на 01.01.2013 року порівняно з попереднім роком знизився 45,72 %, що говорить про те, що загальний ризик кредитного портфеля банку є дуже високим.

Таким чином, проаналізувавши кредитний портфель ЛФ АТ «Імексбанк» за різними напрямками, можна зробити висновок, що до 2012 року більшість показників кредитного портфеля мали тенденцію до зростання.

3. СПОСОБИ УДОСКОНАЛЕННЯ УПРАВЛІННЯ КРЕДИТНИМ ПОРТФЕЛЕМ БАНКУ

Необхідною умовою оптимального формування портфеля його кредитних вкладень є визначення комплексу заходів щодо мінімізації кредитного ризику за всією сукупністю здійснюваних банком позичкових операцій, тобто за кредитним портфелем. Домінуючу роль у вітчизняній банківській практиці управління ризиком кредитного портфеля відіграє лімітування, яке полягає у встановленні максимально допустимих розмірів наданих позичок, що дозволяє обмежити ризик.

Завдяки встановленню лімітів кредитування банки можуть уникнути критичних втрат внаслідок необдуманої концентрації будь-якого виду ризику. Комерційні банки, розробляючи власну кредитну політику і стратегію управління кредитним портфелем, можуть встановлювати свої ліміти, що виражаються як в абсолютних величинах (сума кредиту у грошовому вираженні), так і у відносних показниках: коефіцієнтів, індексів, нормативних співвідношень.

У цьому розділі будуть розглянуті перш за все способи та конкретні пропозиції щодо удосконалення управління кредитним портфелем банку, вимоги до фахівців у контексті запропонованих способів удосконалення.

3.1 Порівняльний аналіз наявних способів удосконалення управління кредитним портфелем банку (вітчизняний та зарубіжний досвід)

Банківська система України динамічно нарощує обсяги кредитування - середньорічні темпи зростання номінальних обсягів банківських кредитів упродовж останніх років перевищують 50%, що значно перевищує темпи зростання ВВП. З одного боку, можна стверджувати, що вітчизняний кредитний ринок має значний потенціал зростання і швидке нарощування обсягів кредитування - закономірне його відродження після звуження цього ринку внаслідок фінансової нестабільності 1990-х років, а з іншого, - враховуючи, що високі темпи збільшення обсягів кредитування є чинниками посилення системного ризику в економіці, особливої актуальності набуває питання: які темпи є оптимальними в нинішніх умовах і як вони позначаються на макроекономічних параметрах.

Свого часу дуже швидке нарощування банківського кредитування в Україні викликало критичні застереження фахівців МВФ, які вказували на можливість накопичення проблемних кредитів у разі сповільнення темпів економічного зростання та пропонували запровадити структурні заходи щодо посилення пруденційного регулювання та банківського нагляду, підвищення капіталізації банків і вдосконалення систем адекватності оцінки якості їх кредитного портфеля [23, с. 7].

Швидке збільшення кредитування є складовою так званого фінансового поглиблення, довгострокового тренду зі зростанням співвідношення між активами банківського сектору і ВВП, тоді як кредитний бум визначають як "надмірне і нестабільне циклічне зрушення" [27, с. 2-6]. При цьому для оцінки потенціалу зростання банківського кредиту застосовуються різні підходи. Найпростіший - порівняння рівня розвитку банківського сектору країни (відношення активів до ВВП) з аналогічним рівнем економічно розвинутих країн. Підставою для таких висновків є теза про неминучість конвергенції кредитних ринків менш розвинутих країн із розвинутими ринками "старої" Європи. Ці порівняльні підходи базуються на припущенні, що потенціал розвитку кредитних ринків у посттрансформаційних економіках визначається лише в абсолютному обсязі на основі очікувань їх потенційно вищої відносної частки щодо ВВП. Водночас не визначається оптимальний темп приросту внутрішнього кредиту, а встановлюються лише бажані орієнтири.

Серед об'єктивних причин стрімкого зростання банківського кредиту в трансформаційних економіках ми виділяємо [11]:

1. Ефект відновлення після фінансових потрясінь на початкових етапах ринкових реформ.

2. Ефект конвергенції фінансових ринків старих членів ЄС і нових.

3. Підвищення довіри бізнесу і домогосподарств до політики уряду, зумовлене макроекономічною стабілізацією та економічним зростанням.

4. Інституційний чинник зміцнення інституту захисту прав кредиторів.

5. Зростання рівня доходів населення.

Збільшення обсягів кредитування не є безумовно позитивним явищем з точки зору стабільності макроекономічних індикаторів. Лиш у певних межах і за певних обставин цей процес може позитивно впливати на економічне зростання і довгострокову макроекономічну стабільність. Відомо, що численні банківські кризи в історії виникали внаслідок кредитного буму і зумовлювали загальноекономічні кризи. Така проциклічність кредитної експансії є загальновизнаною. Кредитна експансія дає позитивний ефект, коли вона в результаті дає приріст обсягів випуску товарів і послуг національними виробниками, за умови що номінальний приріст випуску у вартісному вимірі не цілком поглинається зростанням цін. Ризики макроекономічної нестабільності збільшуються, якщо через розширення кредитування скорочується чистий експорт за рахунок сприяння попиту на імпортні товари або посилюються інфляційні процеси внаслідок зростання внутрішнього попиту. Це якісні оцінки. Є й кількісні критерії оптимально припустимого збільшення обсягів кредитування. Один із них - кількісна характеристика їх надмірного зростання, яким вважається щорічний приріст відношення обсягів кредиту до ВВП на рівні 5-10% [4, с. 7].

Отже, швидкий приріст внутрішнього кредиту не завжди можна вважати виключно позитивною тенденцією. Аналіз аналогічних процесів у Східній Європі дав підстави для висновку про ймовірність перетворення трансформаційного відродження кредитного ринку в слабо контрольований кредитний бум. Таким, скажімо, є надмірне зростання обсягів кредитування у Болгарії та Румунії, що закладає потенціал макроекономічної нестабільності у середньостроковій перспективі: збільшення дефіциту поточного балансу та підвищення загального рівня цін, які є альтернативами з позицій економічної теорії [1]. Можливим ризиком, зумовленим кредитним бумом, є зростання вірогідності виникнення банківської кризи, спричинене потенційним зниженням якості кредитних активів. Ейфорія, пов'язана з підвищенням доступності кредитів в умовах кредитного буму, зумовлює послаблення контролю за довгостроковою ліквідністю і необґрунтовані сподівання на збереження такої доступності протягом невизначено тривалого періоду.

Серед основних макроекономічних ризиків, зумовлених кредитним бумом, виділяють: погіршення сальдо поточних операцій, прискорення зростання загального рівня цін, зниження норми чистих приватних заощаджень. Прояв тих чи інших негативних наслідків залежить від ступеня відкритості економіки, рівня її інтеграції у світові фінансові ринки.

Погіршення сальдо поточних операцій. Якщо у відкритій для імпорту економіці кредитна експансія розгортається переважно у сегменті споживчого кредитування, це призводить не до зростання цін, а до формування негативного сальдо поточного рахунку. Цей процес посилюється у разі значної імпортної залежності щодо споживчих товарів. Макроекономічна стабільність за таких умов починає суттєво залежати від припливу іноземних інвестицій, зростає вірогідність виникнення дефіциту платіжного балансу (припустимим вважається дефіцит поточного балансу в розмірі 5% від ВВП).

Зростання загального рівня цін. Додатковий попит, зумовлений зростанням обсягів кредитування, у відносно закритій економіці, захищеній протекціоністськими бар'єрами, може сформувати негативну тенденцію до підвищення загального рівня споживчих цін. Такі наслідки можна очікувати у разі:

- цілковитого завантаження виробничих потужностей у секторах, орієнтованих на споживача (фізичної неможливості нарощувати пропозицію на ринку);

- монополізації внутрішнього ринку та відсутності реальної конкуренції.

Зниження норми чистих приватних заощаджень. Доступність зовнішніх джерел фінансових ресурсів (запозичень на міжнародних фінансових ринках) дає змогу розширити внутрішній кредит не за рахунок внутрішніх заощаджень, а за рахунок іноземного позичкового капіталу. Зарубіжний досвід свідчить, що таке збільшення доступності кредитів може зумовити зміщення у пропорції розподілу доходу на споживання та заощадження на користь першого. Загрозливим для перспектив економічного зростання вважається падіння норми чистих приватних заощаджень до рівня нижче 5% від ВВП [14, с. 179-187].

Аби з'ясувати реальні наслідки розширення обсягів кредитування в Україні, спробуємо оцінити вплив зростання кредиту на рівень цін, сальдо поточного балансу та норму чистих приватних заощаджень. Деякі дослідники вважають, що, на відміну від інших країн, де кредитний бум створює загрози для макроекономічної стабільності, в Україні актуальною є проблема стабільності власне банківської системи, якості кредитів [21, с. 301]. Вважаємо, що не варто недооцінювати також і макроекономічні ризики, пов'язані з розширенням обсягів кредитування - їх урахування дасть змогу розробити і запровадити необхідні упереджувальні заходи грошово-кредитної політики, спрямовані на забезпечення довгострокової макроекономічної стабільності.

Щорічний приріст відношення обсягів кредиту до ВВП в Україні перевищував межу, яку прийнято вважати критичною і такою, що свідчить про наявність кредитного буму (5%): у 2006 році приріст становив 7%, у 2008 році - 8%. При цьому спостерігалося прискорення темпів інфляції за індексом споживчих цін: у 2006 р. - (+9%), у 2007 р. - (+4%). Кредитна експансія 2008 р. загалом не позначилася на зростанні споживчих цін і більшою мірою вплинула на погіршення сальдо поточного балансу, про що йдеться далі. Крім того, на стабілізацію цін у 2008-2010 років певний вплив могло мати також помітне сповільнення приросту обсягів кредитування у 2007 році.

Протягом 2004-2007 років тенденції щодо розширення внутрішнього банківського кредиту супроводжувалися зростанням позитивного сальдо поточного рахунку. Останнє зумовлювалось як сприятливою зовнішньоекономічною кон'юнктурою, так і значним рівнем закритості економіки України (немонетарними чинниками). Із 2008 року стає помітною різновекторність змін сальдо проточного рахунку і відносних обсягів кредитування. Можна стверджувати про зростання макроекономічних ризиків, зумовлене підвищенням кредитної активності протягом 2008-2009 років. Вплив розширення обсягів кредитування на стан поточного рахунку посилюється в умовах високого рівня доларизації кредитного ринку [3].

Особливістю кредитної експансії в Україні (як і в інших посттрансформаційних економіках) є формування значної частини приросту за рахунок зростання обсягів кредитування в іноземній валюті. У період із 2003 року по 2010 рік обсяги кредитування у національній валюті зросли в 19,5 рази, в іноземній - у 16,3 рази. Разом із тим, починаючи з 2007 р., спостерігається тенденція до випереджаючого збільшення валютних кредитів. Значне підвищення попиту на позички в іноземній валюті пояснюється нижчою порівняно з кредитами у національній валюті їх вартістю та фактичною прив'язкою гривні до долара США [7]. Із 2008 р. розширення валютного кредитування супроводжується погіршенням сальдо поточного рахунку. Для з'ясування причини цих процесів було проаналізовано динаміку структури імпорту стосовно споживчих товарів.

Поки що не можна певно стверджувати про значне погіршення структури імпорту в Україну (табл. 3.1).

Таблиця 3.1

Споживчі товари і автотранспорт у структурі імпорту України

Частка споживчих товарів харчової і легкої промисловості протягом 2007-2012 років суттєво не змінилася і становила близько 7 та 5 процентів відповідно. За підсумками 2012 року в товарній структурі імпорту помітно зросла питома вага наземного (зокрема автомобільного) транспорту: з 4,0% у 2007 р. до 9,2%. Враховуючи високий попит на імпортні авто, стимулювання цієї тенденції за рахунок кредитного чинника не викликає сумнівів. Відтак спостерігається пригнічення темпів економічного зростання, оскільки імпорт за вищезазначеними товарними групами - невиробничого призначення і безпосередньо впливає на зменшення чистого експорту як складової ВВП.

Потенційно негативним наслідком надмірної кредитної активності може бути також падіння норми чистих приватних заощаджень. Такий наслідок кредитної експансії спостерігався у деяких країнах Східної Європи, зокрема у країнах Балтії норма чистих приватних заощаджень знизилася до нуля [10].

Загалом довгострокова тенденція до зростання кредитного ринку як наслідок підвищення монетизації економіки України, посилення довіри до банківської системи повинні зберігатися. Хоча слід зважати, що збільшення відкритості вітчизняної економіки, зниження торговельних і митних перешкод для імпорту в контексті руху України до СОТ може негативно вплинути на макроекономічну стабільність у перспективі. Фактично в 2008- 2009 роках в нашій країні намітилася тенденція до посилення імпульсів негативного впливу кредитної активності банків на сальдо поточного рахунку, яка, зокрема, мала місце у Східній Європі. За таких умов збереження високих темпів зростання обсягів кредитування (5 і більше процентів від ВВП за рік) створює потенційну загрозу для довгострокової макроекономічної стабільності.

Збалансувати потенційні диспропорції у середньостроковій перспективі можуть іноземні інвестиції, які перекриватимуть негативне сальдо поточного рахунку, проте в умовах політичної невизначеності навряд чи варто очікувати гарантовано високого припливу таких інвестицій. Швидке зростання банківського кредитування потребує проведення адекватної макроекономічної політики (в тому числі фіскальної, монетарної та курсової) і відповідного банківського нагляду. Адміністративні заходи (кредитні ліміти, обмеження на рух капіталу) слід застосовувати в останню чергу, коли можливості макроекономічної політики вичерпано. Потрібні додаткові заходи щодо контролю динаміки внутрішнього кредиту, зокрема його структури. Тому на часі впровадження дієвих важелів економічної політики, спрямованих на активізацію кредитування інвестиційної діяльності (особливо стосовно модернізації виробництва, обладнання і технологій). Вирішення цих проблем неможливе без комплексного застосування як інструментів грошово-кредитного регулювання, так і податкових стимулів, упровадження низки інституційних змін, спрямованих на поліпшення інвестиційного клімату в країні [24, с. 31-33].

3.2 Конкретні пропозиції щодо удосконалення управління кредитним портфелем банку

Однією із пропозицій щодо удосконалення кредитного портфеля банку є заключний і найбільш важливий етап супроводу позичкових коштів, - це настання терміну їхнього погашення і плати за користування їм. На даному етапі виявляються всі недоробки кредитних підрозділів банку, допущені при підборі позичальника і виборі виду його кредитного обслуговування, недоліки банківських служб безпеки і контрольних підрозділів страхових компаній у процесі обробки даних, наданих позичальником та їх вивчення на етапах контрольного супроводу використання позичкових коштів. Даний етап кредитної угоди потребує більш інтенсивної і цілеспрямованої роботи відповідних служб банку, страхової компанії або іншого гаранта, що забезпечує повернення кредиту, оскільки всі перераховані вище упущення можуть обертатися реальними збитками від непогашення позичальником кредиту для любого з них. Безумовно, ситуація, коли позичальник не повертає кредит, спричиняє ризик відповідальності, вона виникає частіше усього в страхової компанії, оскільки суть страхування і полягає в забезпеченні повернення кредиту. Поряд з цим, при укладенні страхових договорів страховик також намагається вибрати оптимальні ризики відповідальності і захистити себе від неправомірних дій позичальника, що спричиняють неповернення кредиту, і настання страхового випадку. Тому цілком можливо виникнення ситуації, коли ризик збитку від неповернення кредиту, банку загрожує також. Все це обумовлює спільну роботу на даному етапі як банку, так і страхової компанії. Розглянемо можливі ситуації на даному етапі кредитної угоди більш детально.

Перша ситуація. Позичальник повно і своєчасно погасив кредит і належні з нього проценти. У даному випадку всі сторони задоволенні, угода закінчена успішно і які-небудь коментарі не потребуються. Банк приймає рішення про погашення кредиту і сповіщає про це страховика.

Друга ситуація. Позичкові кошти не погашаються частково або цілком по обставинах, що не залежить від позичальника, або в результаті некомпетентних і самовпевнених дій позичальника, але при відсутності з його боку прямого наміру на неповернення позичкових коштів.

Третя ситуація. Неповернення кредиту виникло в результаті хоча і завуальованого, але по суті прямого наміру позичальника на неповернення позичкових коштів. Розрізнити останні дві ситуації іноді складно, але вкрай необхідно, оскільки від цього залежить вибір методів подальшої роботи кредитора по даній кредитній угоді.

Для розмежування цих ситуацій розділимо позичальників на такі категорії:

1. Законослухняні позичальники, що мають реальне заставне забезпечення позичкових коштів, готові виконати свої зобов'язання по кредитному договору шляхом реалізації предмета застави.

2. Законослухняні позичальники, що не мають заставного майна, але готові працювати в напрямку погашення кредиту і виплатити штраф за невчасне його погашення.

3. Позичальники, що змінили ціль використання кредиту без згоди банку, перезаставили предмети застави, розтратили кредит і предмети застави не за призначенням. Вони штучно викликають настання банкрутства, ухиляються від контактів із банком, страховиком або іншим гарантом, намагаються ввести їх в оману.

Непогашення частини або повної суми позичкових коштів по причинах, показниках в другій ситуації, банк і страхова компанія можуть прийняти узгоджені наступні рішення: про відстрочку погашення позичкових коштів і виплату відсотків по ним зі сплатою штрафу, зафіксованих у кредитному договорі; про пролонгацію строків погашення кредиту на нові, що склалися на час заключного етапу угоди, з продовженням або без продовження строку страхового договору [29].

Слід зазначити, що пролонгація кредитів не спричиняє автоматичного продовження договору страхування відповідальності позичальника за непогашення кредиту. Банк, що прийняв самостійно таке рішення, приймає ризик неповернення кредиту на себе, тому що договір страхування втрачає силу через закінчення його терміну. У самому договорі страхування звичайно відсутні які-небудь вказівки з цього приводу, але це витікає з логіки кредитного і страхового договорів, дія яких обумовлюється першим терміном погашення наданого кредиту.

Отже, упорядкування банком додаткової угоди до кредитного договору про пролонгацію кредиту, потребує також упорядкування додаткової угоди до договору про страхування відповідальності позичальника за непогашення кредиту. Перед тим, як приймати таке рішення, кредитор і страховик повинні узгодити ряд питань, що стосуються доцільності пролонгації кредиту. Це рішення повинно супроводжуватися глибоким аналізом фінансового становища позичальника, а також вивченням таких питань: на які цілі використовувався кредит; причини невдалої угоди; де в даний час знаходяться цінності, придбані за позичкові гроші; чи можливо успішне завершення угоди з невеликими втратами Тільки при позитивних відповідях на ці питання, а також при наданні реальних, всебічних продуманих програм санації, може бути прийняте рішення про пролонгацію кредиту.

Крім того банк, страхова компанія або інший гарант, відповідальний за погашення кредиту, можуть запропонувати позичальнику свої програми санації оздоровлення. В залежності від трудомісткості розробки таких програм ці послуги їхнього ініціатора (банку, страховика, гаранта) можуть бути платними. Вирішення про прийняття або неприйняття цих послуг або самих програм позичальник приймає самостійно, але коли в нього відсутні необхідні інструменти, кошти щоб наданий кредит вивести з кризової ситуації, а він продовжує самовпевнено вимагати пролонгації кредиту, не маючи реальної можливості його погасити, це є серйозною підставою для кредитора, страховика або іншого гаранта для того, щоб не продовжувати термінів погашення кредиту, а приймати всі припустимі законом міри до його погашення і відшкодування заподіяної шкоди.

Слід зазначити, що в банка-кредитора є свої, специфічні методи санації, що він використовує незалежно від інших партнерів по кредитній угоді. Ці методи можуть застосовуватися як у відношенні санації конкретної угоди, так і кредитної діяльності банку в цілому. Особливо, коли в якості предмета заставного забезпечення погашення кредиту виступають акції, облігації, інші види цінних паперів або документи на заставу прав невиконаних боргових вимог.

До потенційних джерел погашення позички можна віднести: прибуток позичальника; засоби, надані в якості забезпечення кредиту; достатній обсяг придатних для продажу активів, що включають і власний капітал.

Можливі такі способи погашення кредитів і плати за користування ними:

добровільне погашення боргу позичальником після закінчення терміна користування кредитом або достроково, якщо це передбачено договором;

списання суми боргу з банківського рахунку позичальника на підставі термінового зобов'язання-доручення і договора позичальника з банком-кредитором, що надає останньому право на безспірне списання;

здійснення заліку взаємних вимог;

переуступка вимог;

інші способи розрахунків, здійснюваних з приводу кредитних відносин банку і позичальника;

Розглянемо деякі пояснення щодо кожного з можливих способів.

Добровільне погашення кредиту має місце тоді, коли позичальник сам погашає суму кредиту і проценти за користування їм.

Позичальник може покласти своє зобов'язання погасити отриманий в банку кредит і виплатити проценти по ньому на свого боржника. В результаті подібної угоди між позичальником і дебітором останній повинний направити належному позичальнику кошти безпосередньо на кореспондентський рахунок банка-кредитора. У платіжному дорученні дебітор повинний зазначити, що сума направляється їм в рахунок погашення заборгованості по кредитному договору, укладеному між цим банком-кредитором і позичальником [8].

Для одержання кредиту потенційний позичальник в числі інших документів оформляє так зване термінове зобов'язання-доручення на погашення кредиту відповідно до встановлених термінів. За порушення позичальником взятих на себе по кредитному договорі зобов'язань, а також при погіршенні господарсько-фінансового становища клієнта, банк може переглянути розміри кредиту, зменшити його або навіть висунути вимоги до дострокового стягнення на підставі згаданого вище зобов'язання-доручення.

Іншим документом, що дозволяє банку-кредитору списати заборгованість позичальника по кредиту, є кредитний договір у тій його частині, у якій говориться про право банку на явне списання засобів з рахунку позичальника. Передбачене в договорі право кредитора на явне списання банки реалізують тільки у випадку одержання або безпосереднього розпорядження платника на здійснення такої операції.

Якщо банк-кредитор має депозит позичальника, банк і клієнт можуть укласти договір про залік взаємних вимог. Це цілком припустимо, тому що банк є боржником позичальника по депозитному договору. Таким чином, вони мають один до одного взаємні однорідні вимоги, що можуть задовольнити шляхом їхнього заліку. Важливо тільки, щоб термін повернення кредиту і депозиту вже настав перед проведенням заліку. Якщо в позичальника є депозит в іншому банку, то він може уступити банку-кредитору своє право на одержання цього депозиту і тим самим погасити своє зобов'язання по кредитному договору. У цьому випадку між банком-кредитором і позичальником складається договір про переуступку вимоги.

Цей договір може застосуються дуже широко, оскільки передбачає перехід до банку права одержання коштів по відступленій вимозі, що може ґрунтуватися на самих різноманітних правовідносинах кредитора зі своїми контрагентами. Вартість відступленої вимоги повинна бути достатня, щоб погасити позичкову заборгованість по позичці, що підлягає поверненню. Крім переуступки індивідуальних вимог, банки використовують загальну і глобальну переуступку. (при загальній і глобальній переуступці максимальна сума боргу становить 20-40% від вартості відступлених вимог).

Погашення боргу по кредитному договору можливо за рахунок реалізації закладеного майна без звертання в суд, якщо договором застави, банку надається право самостійно без судового рішення реалізувати передане йому в заставу майна. В цих випадках у договорі заздалегідь визначається мінімальна продажна ціна або встановлюється порядок оцінки або особливий порядок реалізації цього майна при дотриманні інтересів обох сторін.

На сьогоднішній час керівники банків відмічають наростаючу тенденцію серед населення брати банківський кредит, навіть не маючи намір його повертати. Частина населення нереально оцінюють перспективи реалізації свого проекту.

Як неодноразово підтверджувала судова і адвокатська практика, часто неповернення кредитів стає можливим і законним через помилки, допущені банком при його видачі. У свою чергу, позичальник, а з ним і страховщик, гарант, якщо мають грамотних і досвідчених юристів, використовують недосконалість чинного законодавства і помилки кредитних працівників для того, щоб не повернути гроші. Покажемо це на прикладах.

Банк А видав кредит в сумі 20 тис. грн. Позичальником є фізична особа, а роль поручителя грає філія банку Б. Позичальник зникає з грошима і банк пред'являє позов до поручителя. Але фахівці останнього раптом “згадують", що керівництво їх головної контори уповноважило філіали укладати договори тільки на суму, яка не перевищує, 19 тис. грн., і надають документи, підтверджуючі ці слова. Кредитору залишається тільки жалкувати, що неуважно були проаналізовані документи поручителя.

Часто так трапляється, що банки самі мимоволі допомагають як поручителям, так і страховику ухилятися від своїх зобов'язань. Наприклад, банк видав позичальнику кредит, а з іншим клієнтом підписав договір поручительства. Через якийсь час позичальник звертається в банк з пропозицією пролонгувати кредитну угоду. Банк погоджується. Але у позичальника все одно нічого не вийшло, і він не зміг погасити кредит. Кредитор виставив позов до поручителя. Але в ході розгляду справи з'ясувалося, що поручитель не був проінформований про продовження терміну дії кредитного договору, і термін дії договору поручительства вже давно пройшов.

Дуже важливим етапом в кредитному процесі є контроль за цільовим використанням кредиту. Припустимо, що один з клієнтів взяв кредит під купівлю гаража, але використав його для оплати своїх попередніх боргів, тобто повернути банку кредит не в змозі. Кредитор звертається до страхової компанії з вимогою виплатити страхове відшкодування. Але справа в тому, що страхові виплати здійснюються у разі настання саме страхової події, в той час, як в цьому випадку, позичальник навмисно використав гроші не за призначенням. Тому банк для попередження подібних ситуацій повинен вести постійну роботу з клієнтами, перевіряти правильність використання кредитних ресурсів. Також кредитним працівникам, які видають кредит, необхідно вимагати перекладу рахунків позичальника в свій банк. Це можна зробити однією з умов надання кредиту, особливо, якщо якість застави викликає сумнів.

Ще одна проблема - це нечітке розмежування поручительства і гарантії, через що на практиці виникають велика кількість не порозумінь і помилок. Необхідно чітко усвідомити, що договір поручительства вимагає закріплення в письмовій формі. В той же час для гарантії це не обов'язкове. Але і тут існує свій нюанс. Часто гарантію плутають з гарантійним листом. Справа в тому, що останнє не є свідчення того, що угода гарантії укладена. Лист - лише пропозиція кредитору це зробити. Доказом укладення договору гарантії є письмове повідомлення банком (лист, телеграма, факс, телефонограма і т.д.) гаранту про те, що банк прийняв його умови. Також договірні відносини між банком і гарантом потрібно вважати укладеним, якщо в кредитній угоді є посилання на отримання банком гарантійного листа. Причому велику увагу потрібно приділяти правильності його оформлення. Однак нерідко банк не спасає ні поручительство, ні гарантія. Типова картина - позичальник не повертає кредит. Банк намагається з ним якось домовитися, пропонує різні варіанти звільнення боржника з “боргової ями" (це часто буває, коли позичальник давній клієнт банку). Коли, зрештою, з'ясовується, що позичальник абсолютно неплатоспроможний, банк починає пред'являти претензії до гаранта. У відповідь останню тільки розводить руками: пізно - пройшов термін для пред'явлення претензій.

Ці приклади ще раз переконують, що працівникам кредитного відділу банку необхідно враховувати всі “дрібниці", знати всі тонкощі справи, яка може бути пов'язана з кредитними відносинами.

Треба відмітити, що банківська практика свідчить про те, що здебільшого єдина та найбільш вагома причина неповернення кредитів та банкрутство банків - це невірне кредитне рішення: помилки та прорахунки працівників банків, які були допущені при розгляді кредитної заявки та наступному контролі [30].

Тому кожен банк повинен приділяти особливу увагу дотриманню всіх принципів кредитування, а також самому процесу кредитування.

3.3 Вимоги до фахівців у контексті запропонованих способів удосконалення управління кредитним портфелем банку

Банківські контролери приділяють величезну увагу офіційній політиці, складеної Радою директорів і скрупульозно впроваджуваної менеджерами. Це особливо стосується кредитної функції банку, яка обумовлює створення банком сильної системи управління ризиками. Кредитна політика повинна включати в себе план з розміщення кредитних ресурсів банку, а також методологію, згідно з якою кредитний портфель повинен управлятися, тобто визначати, яким чином кредити виникають, обслуговуються, контролюються і повертаються. Гарна кредитна політика не повинна бути занадто обмежує. Якщо службовці вважають, що деякі пропозиції з кредитування можуть бути розглянуті, хоча і не відповідають письмовим директивам, кредитна політика повинна дозволяти виносити такі пропозиції на обговорення Ради директорів. Кредитна політика має бути досить гнучкою для того, щоб банк мав можливість швидко реагувати і пристосовуватися до нових ринкових умов і змін у структурі своїх дохідних активів .В якості основи для надійної кредитної політики повинні розглядатися наступні фактори .

Ліміт на загальну суму виданих кредитів. Ліміт на загальний кредитний портфель зазвичай виражається як відношення суми кредитного портфеля до суми депозитів, капіталу або загальній сумі активів. При встановленні даного ліміту повинні розглядатися такі фактори, як попит на кредити, коливання депозитів і кредитні ризики.

Географічні ліміти звичайно є складною проблемою. Якщо банк недостатньо добре орієнтується на своїх ринках або управління банком недостатньо професійно, географічна розпорошеність може стати причиною появи прострочених кредитів. З іншого боку, встановлення жорстких географічних лімітів також може створити проблеми , особливо якщо банк працює в регіоні з вузьконаправленої економікою. У будь-якому випадку ринок діяльності банку повинен бути чітко визначений і відповідати професіоналізму керуючих і службовців. Банківські службовці повинні бути повною мірою обізнані про географічні обмеження щодо кредитування. Дане положення найбільш важливо для новостворених банків.

Концентрація кредитів. Кредитна політика повинна стимулювати диверсифікацію кредитного портфеля і сприяти знаходженню балансу між максимальним доходом і мінімальним ризиком. Обмеження по концентрації зазвичай відноситься до максимального розміру кредитів, що видаються одному клієнту, пов'язаної групі або сектору економічної діяльності (наприклад, сільському господарству, сталеливарної або текстильної промисловості). Даний вид лімітів особливо важливий для невеликих регіональних або спеціалізованих банків. Кредитна політика також повинна вимагати, щоб ліміти по концентрації часто переглядалися і по них надавалися звіти [25, с. 32-36].

Розподіл за категоріями. Обмеження по процентному співвідношенню кредитів, що видаються комерційному сектору, сектору нерухомості, фізичним особам або іншим кредитним категоріям, є загальноприйнятою практикою. Політика щодо даних обмежень повинна дозволяти деякі відхилення від встановлених нормативів, якщо їх схвалює керівництво.

Види кредитів. Кредитна політика повинна описувати види кредитів та інших кредитних інструментів, які банк має намір надавати клієнтам, і містити директиви за спеціальними кредитами. Вибір видів кредитних інструментів повинен ґрунтуватися на досвіді службовців кредитного відділу, структурі депозитів банку і очікуваному кредитному попиті. Певні види кредитів, використання яких раніше призвело до непередбачених збитків, повинні контролюватися старшими менеджерами або не використовуватися взагалі.

Терміни кредитів. Кредитна політика повинна встановлювати максимальний термін для кожного виду кредитів, а кредити повинні видаватися з реальним графіком погашення. Планування термінів погашення повинно залежати від очікуваного джерела погашення, від призначення кредиту та від корисного терміну служби застави.

Кредитне ціноутворення. Процентні ставки по різних видах кредитів повинні бути достатніми для того, щоб покривати витрати банку на залучення ресурсів, кредитний нагляд, адміністрування (включаючи загальні накладні витрати) і можливі збитки. У той же час вони повинні забезпечувати прийнятну маржу прибутку. Ставки повинні періодично переглядатися і змінюватися відповідно до змін величини витрат або конкурентних факторів. Диференціювання процентних ставок може свідомо використовуватися для того, щоб "відлякати" або, навпаки, залучити певні категорії позичальників. Директиви по іншим суттєвим процедурам, таким як визначення комісії за зобов'язання або встановлення штрафних процентних ставок, також є елементами цінової політики .

Кредитне адміністрування часто визначається розміром банку. У невеликих банках воно зазвичай централізовано. Щоб уникнути затримок в кредитному процесі великі банки прагнуть децентралізувати управління кредитами відповідно до географічним місцем розташування, кредитними продуктами або видами клієнтів. Кредитна політика повинна встановлювати ліміти для всіх службовців, які займаються наданням кредитів. Індивідуальні обмеження можуть бути більш жорсткими, ніж зазвичай, залежно від досвіду службовця та терміну його служби в банку. Кредитні ліміти можуть бути також засновані на групових повноваженнях, великі кредити можуть зажадати згоди комітету. Повинні бути обумовлені звітні процедури і частота засідань комітету.

Процес оцінки. Кредитна політика повинна описувати розподіл відповідальності за прийняті оціночні рішення і містити офіційні, стандартні процедури оцінки, включаючи процедури з переоцінки, пов'язані з поновленнями або пролонгаціями позичок. Допустимі види переоцінок і ліміти по них повинні бути обумовлені для кожного виду кредитних інструментів. Також мають бути визначені обставини, при яких необхідна участь кваліфікованих незалежних оцінювачів. Повинні бути детально описані допустимі співвідношення суми кредиту до оціночної вартості як проекту, так і застави, а також методи оцінки з різних видів кредитних інструментів. Кредитна політика також повинна містити вимоги до авансових платежів, де це можливо [18, с. 90-101].

Максимальне співвідношення суми кредиту та ринкової вартості закладених цінних паперів. Кредитна політика повинна встановлювати додаткові резервні зобов'язання для всіх видів цінних паперів, які приймаються як застава. Ці зобов'язання мають бути співвіднесені з можливістю реалізації цінних паперів. Призначаються відповідальні і встановлюється графік періодичних переоцінок застави.

Реєстрація в облікових записах. Банк повинен реєструвати кредит, виданий їм або придбаний , у своєму балансі. Це має відбуватися, як тільки банк приймає контрактні умови кредиту. Спочатку кредит заноситься в баланс за своєю собівартістю. Ослаблення. Банк повинен визначати і визнавати ослаблення кредиту або колективно оціненої групи кредитів. Це відбувається в тих випадках, коли є ймовірність того, що банк не зможе отримати певні суми відповідно до контрактних умов кредитної угоди. Ослаблення може враховуватися через зниження балансової вартості кредиту до вартості його реалізації (за результатами оцінки) шляхом часткового списання або шляхом внесення відповідних витрат до звіту про прибутки та збитки за період, у який ослаблення відбулося.

Інкасація. Кредитна політика повинна визначати несплачені зобов'язання всіх видів і описувати, які звіти представляються правлінню по цих несплату. Дані звіти повинні містити достатньо інформації для того, щоб визначити фактор ризику, потенційні збитки і альтернативні шляхи дій. Потрібно встановити додаткові заходи по збору платежів, які повинні бути систематичними і поступово посилюватися. Необхідно також прийняти відповідні директиви , що забезпечують надання керівництву інформації по всіх випадках неотримання коштів.

Фінансова інформація. Безпечне надання кредиту залежить від повноти і точності інформації по кожному аспекту фінансового становища позичальника. Виняток може бути зроблено тільки в тому випадку, коли кредит спочатку видавався на умови, що ліквідну заставу буде використовуватися як джерело виплат. Кредитна політика повинна визначати вимоги до фінансової звітності організацій і приватних осіб - позичальників усіх категорій. Необхідні директиви з фінансової звітності, що має аудиторський висновок, що не має аудиторського висновку, проміжної фінансової звітності, за звітом про рух грошових коштів та іншим звітним документам. Політика має встановлювати процедури аналізу кредитів зовнішніми перевіряючими для періодичного коректування даних. Якщо термін погашення кредиту більше року, потрібно наказувати підготовку банківськими службовцями фінансових прогнозів на цей термін, щоб упевнитися, що позика може бути погашена позичальником. Можливі допущення при такому прогнозуванні повинні бути точно обумовлені. Всі вимоги необхідно описати так, щоб будь-яка негативна інформація , яка не відповідає кредитній політиці банку, була сформульована явним чином .

Нарешті , кредитна політика повинна доповнюватися директивами і щодо інших відділів банку. Письмові директиви і процедури , які затверджені і введені в дію в різних відділах банку, потрібно згадати в загальній кредитній політиці банку. Відсутність письмових директив, методик і процедур є великим недоліком і говорить про те, що керівництво не виконує належним чином свої обов'язки.

Доведено, що необхідною умовою оптимального формування портфеля його кредитних вкладень є визначення комплексу заходів щодо мінімізації кредитного ризику за всією сукупністю здійснюваних банком позичкових операцій, тобто за кредитним портфелем. Домінуючу роль у вітчизняній банківській практиці управління ризиком кредитного портфеля відіграє лімітування, яке полягає у встановленні максимально допустимих розмірів наданих позичок, що дозволяє обмежити ризик. Завдяки встановленню лімітів кредитування банки можуть уникнути критичних втрат внаслідок необдуманої концентрації будь-якого виду ризику. Комерційні банки, розробляючи власну кредитну політику і стратегію управління кредитним портфелем, можуть встановлювати свої ліміти, що виражаються як в абсолютних величинах (сума кредиту у грошовому вираженні), так і у відносних показниках: коефіцієнтів, індексів, нормативних співвідношень.

Оптимізація процесу управління ризиком банківського кредитного портфеля повинна здійснюватися також і за допомогою диверсифікації, яка полягає у розподілі кредитного портфеля серед широкого кола позичальників, які відрізняються один від одного як за характеристиками (розмір капіталу, форма власності, клас кредитоспроможності), так і за умовами діяльності (галузь економіки, географічний регіон). Основними видами диверсифікації мають бути галузева, портфельна та географічна, за допомогою яких досягається зниження загального рівня ризику кредитного портфеля банку. Наголошено на тому, що використання даного методу з огляду на вплив зовнішніх чинників може мати лише обмежений характер і є найбільш оптимальним у поєднанні із іншими методами управління кредитним портфелем, зокрема такими як авторизація.

Авторизація є організаційно-функціональним методом управління ризиком кредитного портфеля банку, що полягає у розподілі повноважень у системі банківського менеджменту щодо прийняття рішень про видачу позичок і оцінки кредитного ризику. На практиці це означає, що управління кредитними ризиками в банківських установах має спиратися на певну організаційну структуру, яка охоплює всю банківську ієрархію та передбачає побудову структурних підрозділів банку за схемою поєднання діяльності трьох основних служб: фронт-офісу, мідл-офісу і бек-офісу.

У якості перспективного напряму оптимізації управління ризиком кредитного портфеля банку запропоновано використання такого способу управління кредитним портфелем банку як сек'юритизація активів, яку визначено як специфічний спосіб управління кредитним портфелем комерційного банку, що передбачає випуск цінних паперів, джерелом платежів за якими слугують надані банком групи однорідних кредитів. Обґрунтовано основні схеми сек'юритизації, які можуть бути використані у вітчизняній банківській практиці, а також сформульовано фактори, що визначають ефективність сек'юритизації як інструмента управління кредитним портфелем банку, а саме:

1) зниження вартості кредитних ресурсів, яке досягається в першу чергу за рахунок ізолювання активів від кредитного ризику банку і переміщення активів у спеціальну юридичну особу із віддаленим ризиком банкрутства;

2) поліпшення фінансових показників банку;

3) диверсифікація джерел фінансування [13, с. 96].

Нарівні із сек'юритизацією активів важливе значення можуть мати кредитні деривативи як новітній інструмент управління кредитним ризиком. Вони були розроблені спеціально для того, щоб банківські установи змогли контролювати величину кредитного ризику, відокремлюючи його від активів, і передавати його стороннім інвесторам, не порушуючи взаємин банку із позичальником. Визначено, що кредитні деривативи, як і всі похідні фінансові інструменти, володіють рядом переваг у порівнянні з базовим активом, надаючи банкам більш широкі можливості у питанні передачі кредитного ризику, аніж це можуть зробити традиційні способи забезпечення повернення кредитів. Крім того, використання кредитних деривативів для диверсифікації кредитних портфелів банків дозволяє зменшити вразливість банків стосовно системних ризиків, а можливість передачі кредитного ризику третій особі дозволяє банкам страхувати кредитний портфель і уникати ризику неповернення кредиту. Вибір оптимальної стратегії управління банківським кредитним портфелем за допомогою кредитних деривативів ґрунтується на операціях із їх купівлі чи продажу, виходячи із тих завдань, які ставить перед собою комерційний банк.

ВИСНОВОК

Таким чином, банківський кредитний портфель слід розглядати як втілення кредитної політики банку, що у свою чергу є невід'ємною складовою його загальної стратегії розвитку.

Кредитний портфель -- це економічно обґрунтована й структурована сукупність кредитних угод і кредитних зобов'язань, яка є результатом цілеспрямованих управлінських рішень, прийнятих відповідно до вимог кредитної політики банку та органів банківського нагляду. Від структури і якості кредитного портфеля банку значною мірою залежить його стабільність, репутація й фінансовий успіх. Тому банку необхідно аналізувати якість позичок, проводити незалежні експертизи великих кредитних проектів і заходів, виявляти випадки відхилення від законної кредитної політики.

Процес аналізу якості кредитного портфелю банку включає кілька елементів, основними серед яких є:

- організація роботи із класифікації позичок по групах ризику;

- ухвалення рішення про величину створюваного резерву для покриття можливих втрат по позичках;

- оцінка якості кредитного портфеля на основі фінансових коефіцієнтів і сегментації кредитного портфеля, що займає важливе місце в системі оцінки фінансової стійкості банку;

- розробка заходів для поліпшення якості кредитного портфеля, оптимізації його структури й забезпечення достатнього резерву на покриття збитків по позичках. Проаналізувавши кредитний портфель ЛФ АТ «Імексбанк» за різними напрямками, можна зробити висновок, що до 2010 року більшість показників кредитного портфеля мали тенденцію до зростання, але негативний вплив фінансово - економічної кризи на діяльність банку призвели до зниження цих показників.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Закон України “Про банки і банківську діяльність” від 07.12.2000 №2121-Ш // (із змінами, внесеними згідно із Законом № 2740 від 20.09.01.) // Законодавчі та нормативні акти НБУ: додаток до журналу «Вісник НБУ». - 2002. - № 7. - зі змінами і доповненнями.

2. Закон України “Про іпотечне кредитування, операціях з консолідованим іпотечним боргом і іпотечних сетифікатах” № 979-1У від 19.06.03 // Законодавчі та нормативні акти НБУ: додаток до журналу «Вісник НБУ». - 2003. - №.10 - С.3 - 24.

3. Закон України “Про Національний банк України” від 20.05.2002 № 679 - Х1У. // Законодавчі та нормативні акти НБУ: додаток до журналу «Вісник НБУ». - 2002. - № 7. - зі змінами і доповненнями.

4. Основні засади грошово-кредитної політики на 2009 р., схвалено рішенням Ради НБУ від 14.09.08 // Вісник НБУ. - 2008. - № 10. - С. 4-7.

5. Інструкція з бухгалтерського обліку кредитних, вкладних (депозитних) операцій та формування і використання резервів під кредитні ризики в банках України, затверджена постановою Правління НБУ № 435 від 19.09.04// Законодавчі та нормативні акти НБУ: додаток до журналу «Вісник НБУ». - 2004. - № 9. - зі змінами і доповненнями.

6. Інструкція про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затверджена постановою Правління НБУ № 492 від 12.11.03// Законодавчі та нормативні акти НБУ: додаток до журналу «Вісник НБУ». - 2004. - № 2. - С. 4-70. - зі змінами і доповненнями.